Методичні поради до виконання самостійних робіт



Сторінка2/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.74 Mb.
1   2   3   4

Стаття №3

Проскура О.Л.
МОВА І МОВЛЕННЯ
1. Поняття мови і мовлення

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням,
Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри — мова; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.


2. Основні параметри мови і мовлення

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може "взяти" не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути "прочитаний" і зінтерпретований диригентом.

Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. Наприклад, в одній поезії І. Драча є така фраза: Вагітна скрипка стане породіллю. Українська мова словосполучення вагітна скрипка не допускає, однак в оказіональному поетичному мовленні І. Драча воно виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтворити, а слухача почути її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща отговорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі "порушення" мовних норм стають яскравим художнім засобом.

3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.

3. Про первинність між мовою і мовленням, мова і мислення

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з'являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в контексті її психічних та інтелектуальних здібностей вивчає психолінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисципліна в середині XX ст.

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо.

Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.

Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова — це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).

Чуттєво-образне мислення — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. Увечері господиня залишила незакритою сметану на кухні. Вранці приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає сметану. Розлютившись, господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається за буфетом, хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею виник учорашній образ розлюченої господині.

Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовсь-кий писав картину "Дев'ятий вал", він не обмірковував ЇЇ за допомогою слів, а переніс на полотно образ, який визрів у його романтичній уяві: неосяжна велич й буйна могутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, які мужньо борються з розбурханою стихією.

Технічне (практично-дійове) мислення — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність, скажімо праця каменяра, обов'язково вимагає мислення. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан.

Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп'ютерах, можна почути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою.

Поняттєве мислення — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внут-' рішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід). Щоправда, багатовіковий процес оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив розвиток низки граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категоріями мислення (підмет — суб'єкт, присудок — предикат, додаток — об'єкт, означення — атрибут).

Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення.

Висновки

Отже, мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова.

Список використаної літератури

1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. —
С. 15-52.


2. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 24-43.

3. Реформатский A.A. Введение в языковедение. — M., 1996. —
С. 15-50


4. Головин Б. Введение в языкознание. — М., 1983. — С. 8-24.

5. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 7-32

6. Мова і духовність нації. — К., 1992.

7. Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 21-44.

8. Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. — М., 1995. — С. 4-8.
Стаття №4

Пронін Д.І.
О. ПОТЕБНЯ: ФІЛОСОФІЯ МОВИ Й МІФУ
Потебня О. О. (1835—1891) подібно більшості мислителів минулого століття, залишив значну спадщину у різних напрямках наукових знань: лінгвістиці, міфології, фольклорі, літературознавстві, мистецтвознавстві. Усі проблеми, якими він займався набували в нього філософського звучання.

О. Потебню цікавили філософські проблеми мови і міфу. Його знання української мови, тонке відчуття живої тканини народного слова стали відправною точкою у визначенні творчої долі вченого. Він сам збирав і записував народний фольклор, осмислюючи його у контексті наукових досягнень Заходу через ідеї В. Гумбольта, Е. Канта, Г. Гегеля.

Провідним у своїх наукових студіях Потебня визначив пошук відповіді на питання, поставлені німецькою філософією і мовознавством (В. Гумбольт) — про співвідношення мови і мислення. Потебня передбачав актуальність цього питання, й звідси дивовижна сучасність його праць. Свої думки та ідеї він висловлював у загальній формі або "за ходом справ", які пізніше були сформульовані іншими дослідниками (напр.: розмежування мови і мовлення, синхронії і діахронії, останнє — більш сучасно, ніж у
Ф. де Сосюра, розумінні). Його спроможність бачення світу через мову, переконання у тому, що мова формулює думку, дозволили йому побачити в міфі, фольклорі, літературі похідні по відношенню до мови моделюючі системи. Через сто років до подібних ідей дійде Тартусько-Московська семіотична школа.


Виняткова плідність теоретичних пошуків Потебні багато у чому пояснюється тим, що мова для нього не ізольований феномен. Вона невід'ємно пов'язана з культурою народу. В мові ніби закладено творчий потенціал. Думка проявляється через мову, причому кожен акт мовлення виявляється творчим процесом людини, при якому істина не повторюється, але народжується нова.

У філософський концепції Потебні первинне значення мають такі категорії, як "народ" і "народність". Народ для Потебні виявляється творцем мови. Мова — породження "народного духу". Разом з тим мова обумовлює національну особливість народу, у термінові Потебні — "народність". Сформульована ним проблема "мова і нація" (з ухилом в етнопсихологію) набула розвитку в роботах Д. Овсяника-Куликовського,
Д. Кудрявського, М. Трубицького, Г. Шпета.


Звернення до поняття "народ" при вирішенні проблеми мови і мислення пояснює постійний інтерес вченого до питань співвідношення колективної та індивідуальної психології, розуміння і нерозуміння, психології сприйняття художніх образів.

Ці питання потім особливо активно опрацьовувались учнями і послідовниками Потебні — Д. Овсяником-Куликовським, О. Погодиним,
В. Харциєвим, А. Горнфельдом. Наслідком діяльності цих представників психологічного напрямку стали 8 томів найцікавіших збірників "Питання теорії і психології творчості", в яких ідеї Потебні набули розвитку у різноманітних напрямках.


Ідея про те, що мова формує думку, дала можливість поставити вивчення думки на точні фактологічні (мовні) засади. Рух мовних фактів і розвиток граматичних категорій розглядався як форма руху думки. Звідси головне завдання історії мови: "Показати на ділі участь слова у виникненні послідовного ряду систем, обіймаючи ставлення особистості до природи"… До таких систем Потебня відносив фольклор, міфологію і науку. Отже, історія мови набуває могутності як дослідження різноманітних словникових текстів у спрямуванні залучення етнографічного матеріалу (обряди, вірування, фольклор). Теорія Потебні значно виділяється на загальному фоні інших концепцій щодо історії мови. Основний її принцип — усепроникаюча семантичність. Виявлення еволюції значень-пафос усієї творчості Потебні, чим би він не займався – історією мови або міфологією або літературним твором. Потебня одним з перших застосував антиномії щодо опису явища мови, так і змісту ранніх станів картини світу. Він став попередником структурних методів опису мови і семіотичного підходу до надмовних феноменів. Саме Потебня намітив основний набір семіотичних протиставлень слов'янської картини світу (доля—недоля, життя—смерть тощо).

У своїх роботах О. Потебня дотримується точки зору дослідження семантичних рядів у більш широкому контексті розвитку мови і мислення.

Інша досить плідна думка Потебні — вплив мови на міфологічну свідомість. При вивченні мови вчений розширив коло джерел і фактів, які підлягають тлумаченню. Примат слова зберігається, однак включення слова в етнографічний контекст (ритуалізовані фрагменти побуту, обряди) дозволило перейти на новий рівень обґрунтувань і доказів, який притаманний сучасним дослідженням з етнолінгвістики.

Дослідження Е. Кагарова, О. Фрейденберг, В. Топорова, В. Іванова,
М. Толстого та ін. поглибили ту традицію, у джерел якої був О. Потебня. Виняткової важливості набувають дослідження слов'янських традицій у співвідношенні з їхньою реконструкцією. Вперше такий підхід було запропоновано Потебнею, що і дозволяє визнати його засновником науки про слов'янські (індоєвропейські) старожитності.


Дослідження Потебні у сфері символіки мови і художньої творчості привернули увагу на початку ХХ століття теоретиків символізму. Загальна ідея символістів полягала у необхідності повернення до народної стихії міфотворчості.

Теорія міфу Потебні побудована за схемою:

міф —> поезія —> проза (наука),

в рамках цієї загальної теорії міф виявляється свого роду точкою відліку, початком всієї подальшої еволюції духовності sub spice.

Потебня вбачав у міфології перший і необхідний етап у прогресуючий еволюції типів пізнання дійсності. Еволюція міфів, на його думку, свідчить не про падіння, а про ускладнення людської думки. Аналогія між міфом і науковою діяльністю виявляється як у загальній для них орієнтації на пізнання навколишнього світу, так і у характері пояснення: і міф, і наука використовують загальний принцип пояснення за аналогією.

Міфологічне мислення, з точки зору Потебні, відрізняється від наступних форм тим, що у ньому ще не відбулося виокремлення образа речі від самої речі; об'єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфологічній картині світу у неподільному вигляді містяться ті знання, які пізніше будуть класифікуватися як наукові, релігійні або юридичні (теорія синкретичності О. Веселовського). Разом із тим, міф — акт пізнання. Вчений, відкриваючи нове, не творить, не придумує, але спостерігає і повідомляє свої спостереження як найбільш точніше. Так само і міфологічний образ не видумка, не свідомо вільна комбінація даних, що містяться в голові, а таке їх сполучення, яке виявилось найбільш вірним дійсності.

Для Потебні міф — перш за все специфічне слово. Мовою сучасної науки, його цікавила сигтамантика (сюжет, принципи розгортання) міфу. Він був повністю зосереджений на його парагматичних (змістовних) аспектах. На думку Потебні, міф народжується як результат подвійної мислительної процедури: спочатку земні предмети та явища слугували відповіддю на питання про устрій небесного світу, і лише після цього виникло питання про самі ці об'єкти. Відповіддю на нього є уявлення про небесний світ. Іншими словами людина спочатку створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою небесного життя. При цьому небесна символіка для Потебні — не єдина (як вважали прихильники солярної теорії міфу — А. Кун,
В. Шварц, О. Афанасьєв, О. Міллер), а лише один з декількох рівнів міфологічного тексту. Таке розуміння семантики міфу упритул наближається до сучасних поглядів.


Із теорією міфу безпосередньо пов'язані пошуки Потебні у сфері символіки фольклору. Походження символів, з його точки зору, покликано самою ходою еволюції мови і мислення. Слова поступово втрачають свою внутрішню форму, своє близьке етимологічне значення. На його відтворення і зорієнтовані символи, що використовуються в народній поезії. Ідея прояву початкового змісту у різноманітних родах поетичних формул набула особливого значення у сучасних пошуках і дослідженнях у сфері етимології.

Кожна із згаданих ідей Потебні не тільки має продовження (часто не одне), але і до кінця не вичерпала закладені у неї смисли. Творчий потенціал філософського спадку Потебні значний і потребує подальшого осмислення.

О.О. Потебню — видатного філософа та мислителя, знають у вченому світі як засновника психологічного напрямку у мовознавстві.
За О. Потебнею, мова — це діяльність, орган, що утворює думку. Всі відношення людини до зовнішніх предметів зумовлені тим способом, за яким ці предмети подані їй у мові. Вчений зазначав, що кожний народ окреслив колом свою мову, вийти з цього кола він може тільки перейшовши в інше коло. Тут варто відзначити, що концепція Потебні співзвучна з ідеями французьких психологів Г. Лебона і В. Вундта. Дослідник розглядав розуміння як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприйняття і тлумачення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через відношення до минулого і сучасного. Для Потебні вирішення питання мови та її відношення до думки означає примирити існуючі суперечності мови і розуміння, суб'єкта і об'єкта, неподільного (індивідуальності) й народу, людського й божественного. Ці суперечності зливаються в єдине питання про внутрішню єдність індивідів, адже вони роз'єднані, кожен з них становить, за виразом Лотце, мікрокосмос. Потебня не говорить про якусь іншу форму свідомості, крім індивідуальної. "Психологія народів" гостро ставить це питання й в особі своїх представників — Дюркгейма, Вундта, Леві-Брюля, згодом Юнга, й визнає тільки колективну свідомість. Це вже буде відходом від діалектичної постановки питання про єдність індивіда й спільноти. Ідея колективної свідомості зводить ці компоненти суперечності до єдиної площини, й теорія втрачає свою життєву виразність.


Учений висловлює оригінальну думку про те, що мова — це перехід від несвідомого до свідомого. У широкому розумінні можна говорити про підхід до мови та психіки в цілому як до творчого процесу, показуючи таким чином як розвивається загальна сутність людини, розкриваючи складну структуру психіки людини (не тільки свідомість) і показуючи стосунок цих окремих структур до мови. Він бачить у звукових стихіях слова відповідність роздільності сприйняття, що характеризують людську чуттєвість.

Стрижень учення Потебні про мову слід бачити в міркуванні про внутрішню форму слова. Слово виражає одну ознаку думки, а не всю її. Наприклад, корінь "стл" означає не тільки стіл, а й все те, що простелене. "Вікно" пов'язано із тим, куди дивляться або куди проходить світло, звідси й схожість з словом "око", але ніяк не рама або отвір.

Внутрішня форма слова, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності. Вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення. Уявлення — одна з багатьох ознак, що склалися в одне ціле. Мова репрезентує не предмет, а тільки його ознаки (потік — від текти, берег — від берегти). Слово виступає "засобом усвідомлення єдності образу".

Потебня вважав, що відображенням об'єктивних закономірностей в психіці виступає слово і воно не "…зовнішня добавка до готової вже в людській душі ідеї необхідності. Воно є засіб створювати цю ідею, що випливає з глибин людської природи, тому що тільки за його допомогою відбувається й розклад думки. Як у слові вперше людина усвідомлює свою думку, так у ньому ж насамперед вона бачить ту закономірність, яку відкриває в світі". Такий висновок ученого прояснює загальну картину висвітлення походження феномену слов'ян — явища планетарного значення, оскільки висвітлює динаміку походження цього явища.

Слово розкривається Потебнею як знаряддя систематизації, в утворенні послідовного ряду систем, що обіймають ставлення особистості до природи: "говорити — означає пов'язувати свою особисту вузьку думку з мисленням свого племені, народу, людства".

Учений вивчає взаємозв'язок мови і творчості, поезії, науки. Майже через сто років російський вчений В. Налімов в дусі ідей Потебні визначає творчі можливості особистості (індивіду) як своєрідні "фільтри" через які людина розкриває світ власною мовою — текстами мистецтва, культури, в тому числі й національної.

Отже, основним предметом у Потебні було дослідження мови як засобу спілкування між людьми, виробленого певним народом. Мова розглядалася ним як активний процес, що пояснює ставлення людини до оточуючого світу. На його думку, це можливо за рахунок зв'язку мови і думки — пізнання дійсності, яке реалізується через слово — одиницю мови, що складається із звукової частини, внутрішньої форми і значення. Учений вважав, що центральну роль у думці відіграє внутрішня форма слова, позначене й усвідомлене уявлення про якийсь предмет чи явище. Вчений вважав, що на першому етапі розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом — чуттєвим уявленням. За О. Потебнею, ускладнення внутрішньої форми слова призводить до появи поняття — узагальненого, абстрактного уявлення. У нього є важливі думки про психологію народів і, зокрема, психології українського народу.

Дослідження вченого ґрунтувалися на місцевому українському матеріалі, були насичені відомостями з фольклору та етнографії. Він відмічав вихідною точкою своїх наукових праць саме малоросійську мову й малоросійську народну словесність, які були йому притаманні, бо він був українцем, що і визначило його заняття наукою походження мови. Потебня звертає найбільшу увагу на психічний бік слова, на відношення між мовою і мисленням, на ті душевні процеси, які відбуваються при відтворюванні і при суспільному житті. Розглядаючи саму суть первісного слова у зв'язку з душевним життям людини, він знаходить у ньому елементи і функції, аналогічні до тих, що їх бачимо в творах мистецтва взагалі і доходить висновку, що первісне слово — це твір мистецтва, це поезія.

"В історії мови заслуговує загальної уваги не дослідження звукового вигляду слів, що при всій своїй важливості має лише допоміжне значення, а дослідження того психічного змісту слів, що не існує без мови та витворюється разом зі звуковою зовнішністю слів".

Фактично, О. Потебня через психологічний підхід у вивченні мови і мовлення впритул наблизився до наявності в них архетипних сутностей, які діють як ключі. В особі цього видатного дослідника мови органічно поєднані ерудиція вченого, інтуїція й знання матеріалу, який видався феноменом за своїм походженням — йдеться про українську культуру.

Література

Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии. — Харьков, 1864.

Потебня О. Про міфічне значення деяких обрядів і вірувань. — К., 1865.

Потебня О. Про долю і споріднення з нею історії. — К., 1867.

Потебня О. Про купайлові вогні. — К., 1867.

Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык. — М., 1999.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал