Методичні поради до виконання самостійних робіт



Сторінка1/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3   4

САМОСТІЙНА ЧАСТИНА




Методичні поради до виконання самостійних робіт

Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов'язкових навчальних занять.

Навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, регламентується робочим навчальним планом і становить не менше 1/3 та не більше 2/3 загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної дисципліни.

Зміст самостійної роботи студента над конкретною дисципліною визначається навчальною програмою дисципліни, методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача.

Свідома і сумлінна самостійна робота студента є запорукою отримання достатніх знань, умінь і практичних навичок зі "Вступу до мовознавства".

Програмний матеріал курсу поділяється на дві складові: програмний матеріал, який доводиться до відома студента у формі лекцій, та матеріал, що підлягає самостійному опануванню. Таким чином модулі програмного матеріалу можуть бути в повному обсязі перевірені й оцінені лише під час поточного контролю.

Якщо студент працюватиме над засвоєнням програми навчальної дисципліни з першого дня семестру планомірно, ритмічно, вчасно воконуватиме всі завдання, то до заліку він прийде підготовленим і отримає високу підсумкову оцінку. А головне – знання будуть міцними, що й потрібно професіоналу високого рівня.

У процесі самостійного вивчення матеріалу студенти повинні вміти дати відповіді на питання, які пропонуються для самостійного вивчення.



Питання для самостійного вивчення теоретичного матеріалу





  1. Порівняльно-історичне мовознавство.

  2. Ареальна лінгвістика.

  3. Когнітивна лінгвістика.

  4. Функціональна лінгвістика.

  5. Психолінгвістика.

  6. Соціолінгвістика.

  7. Мова і мовлення.

  8. Генеалогічна класифікація мов.

  9. Типологічна класифікація мов.

  10. Соціолінгвістична класифікація мов.



Конспектування статей

Починаючи конспектувати певне джерело, обов’язково запишіть його назву, автора, вихідні дані в зошит, виділивши їх іншим кольором чи підкресленням.

Робота з науковими статтями має за головну мету розуміння прочитаного. Тому, перш ніж робити записи в зошиті, вам слід уважно прочитати текст, усвідомити його логіку, спробувати відділити головне від другорядного, узагальнюючі теоретичні положення – від конкретних прикладів.

Пам’ятайте, що конспектування в жодному разі не є механічним переписуванням статті. Конспект наукового джерела має бути стислим, добре структурованим. Обов’язково використовуйте раціональні способи конспектуваня: виділення головного іншим кольором, підкреслюванням, спеціальними позначками, різноманітне графічне розташування тексту (колонки, таблиці, схеми), позначення стрілками логічних зв’язків між окремими блоками матеріалу. Використовуйте скорочення поширених слів (список постійних власних скорочень можна складати на останній сторінці зошита).



У наукових статтях ви можете зустріти різні погляди вчених з певної проблеми часом протилежні. Намагайтеся чітко сформулювати ці різні погляди, відтворити їх у зошиті. Продумайте і власну відповідь на таке неоднозначне питання, визначте, погляд якого вченого імпонує вам, а який викликає заперечення, і мотивуйте свої думки. Вам пропонується ознайомитися й законспектувати наступні статті: Крижко О.А. "Про співвідношення системного та діахронічного підходів до мови (до історії питання)"; Лубківського І.А. "Проблема мови та розвиток української державності"; Проскури О.Л. "Мова і мовлення"; Проніна Д.І. О. "Потебня: філософія мови й міфу"; Шарової Г.М. "Невербальні засоби комунікації" (цей вид роботи оцінюється в 5 балів).
Стаття №1

Крижко О.А.
ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ СИСТЕМНОГО ТА ДІАХРОНІЧНОГО ПІДХОДІВ ДО МОВИ (ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ)
Після появи відомих робіт Ф. Соссюра у мовознавстві стійко закріпилася ідея про протиставленість системного та діахронічного підходів до мови, синхронічного та діахронічного вивчення мови. Системність пов’язувалася лише із синхронією і не розглядалася спеціально у діахронічному аспекті. Діахронічний підхід у системних дослідженнях або повністю знімався, або відходив на другий план. При цьому мовознавці іноді безпосередньо, а іноді побіжно робили посилання на роботи Ф. Соссюра. Проте у таких працях прослідковувалися дві неточності, пов’язані, по-перше, з оцінкою попередніх етапів розвитку мовознавства та з аналізом поглядів Ф. Соссюра, по-друге.

Сама ідея системного підходу до вивчення окремих мов у їх розвитку та зіставленні різних мов була притаманна вже представникам порівняльно-історичного мовознавства і у багатьох випадках пов’язана з роботами В. Гумбольдта. В оцінці ролі історичного вивчення мови у В. Гумбольдта закріпилася ідея взаємозв’язку історичного та синхронічного підходів до вивчення мови. У нечіткій та визначеній формі В. Гумбольдт, звертаючись до порівняльного вивчення мов, писав, що воно "за самою своєю природою може бути тільки історичним, лише таким шляхом можна осягнути первинний зв’язок явищ, пізнати мову як внутрішньо взаємопов’язаний організм, що сприяє правильній оцінці, та кожне явище окремо" [Гумбольдт 1956 : 69] Такий підхід виявляється у його вченні про внутрішню форму мови, що є цілісним і "особливо індивідуальним способом", за допомогою якого народ передає у мові думки і почуття" [Гумбольдт 1956 : 74].

Проте такий підхід був не тільки у В. Гумбольдта. У менш чіткій формі він проявляється у працях усіх представників порівняльно – історичного мовознавства, вчення яких базувалося на визнанні цілісності граматичної системи мови, оскільки неможливо було б встановити історичні зв’язки між мовами та їх спорідненість. Зокрема, дослідження в основному стосувалися граматичних систем, але водночас торкалися і питань фонетики, а у працях Расмуса Раска – і окремих сторін лексики.

Поєднання системного та діахронічного підходів відображалося також у працях представників младограматичного напряму. Особливо показовими у цьому відношенні є роботи Г. Пауля. Уведення поняття мовного узусу у багатьох випадках сприяло формуванню системного підходу до вивчення матеріалу, бо лише узуальні факти можуть слугувати основою для встановлення структури мов, – зіставлення їх основних ознак і встановлення діючих змін в історії розвитку мов. При чому для младограматиків, що орієнтувалися на безпосередній живий матеріал, а не тільки на писемні пам’ятки, встановлення типових, основних фактів було б особливо важливим. А таке встановлення основного, і разом з тим специфічного для мови, уже вело до ідеї системності мови, хоча самого терміна ще не було. Навряд чи можна думати, що блискучі дослідження О. Шахматова з фонетичних особливостей давніх слов’янських мов були позбавлені системного аналізу, проте прямо даний термін також не вживався.

Не менш важливим для розвитку системного підходу до мови було дослідження співвідношення звукової та значеннєвої сторони мовних одиниць, що знайшло відображення у виділеному Г. Паулем принципі аналогії.

Проте, на нашу думку, далі з усіх мовознавців у розробці ідеї системності будови мови пішов І.О. Бодуен де Куртене. Він один із перших почав розглядати мовні одиниці з урахуванням того, яке місце вони посідають у складі мови у цілому. "Фонеми,-писав він,-стають мовними цінностями і можуть розглядатися лінгвістами тільки тоді, коли вони входять до складу живих мовних елементів, якими є морфеми, що асоціюються як із самостійними, так і з морфологічними уявленнями" [Бодуен де Куртене 1917:160] При такому розумінні мовна одиниця (у даному випадку фонема) розглядається у системі інших одиниць одного рівня, з одного боку, і у системі одиниць більш високого рівня, з другого. Безперечно, про системний підхід до мови в історичних дослідженнях у повній мірі говорити ще не можна, але передумови його появи певна річ були.

Важливо враховувати й іншу обставину, а саме неправомірність приписування Ф. Соссюру повного заперечення системності у діахронії ще не означає повного зняття системності мовних фактів при діахронічних дослідженнях, а лише вимагає необхідності розмежування цих фактів, врахування специфіки їх впливу. Відоме твердження Ф. Соссюра про те, що "ми спочатку вступаємо в область діахронії, коли вивчаємо дані фонетичних змін, а потім в область синхронії, коли розглядаємо викликані цими змінами наслідки" [Соссюр 1977 : 175], тобто не знімає питання про системний характер діючих у мові змін.

Тому є всі підстави вважати, що для Ф. Соссюра була без сумніву необхідність поєднання діахронічних та синхронічних фактів (саме "поєднання" їх, а не змішування) при підході до вивчення мовних процесів. Ф. Соссюр підкреслює і безперервність фонетичних процесів, безперервність (постійність) фонетичних змін.

"Неможна назвати жодної епохи, навіть із числа тих, коли мова перебуває у стані штучної нерухомості, під час якої не сталося б ніякої фонетичної зміни" [Соссюр 1977 : 183]. Фонетичні зміни, за твердженнями Ф. Соссюра, викликають фонетичні зміни, що розглядаються ним як "граматичні наслідки фонетичних змін" [Соссюр 1977 : 183]. Говорячи про "стан штучної нерухомості", Ф. Соссюр має на увазі літературну мову, якій властива така нерухомість, але і у цьому випадку мають місце певні зміни.

Переносячи зміни із області фонетики в область граматики (що проходять навіть в умовах "штучної нерухомості" літературних мов), Ф. Соссюр насправді пов’язує рівні мовної системи, хоча безпосередньо про систему у даному випадку мова не йде.

Характерно для поглядів Ф. Соссюра і виділення ролі аналогії. "Аналогія передбачає зразок та регулярне наслідування його. Аналогічна форма – це форма утворення за зразком однієї або декількох інших форм, відповідно до визначеного правила" [Соссюр 1977 : 156]. Аналогія у Ф. Соссюра виступає як одна з ознак новоутворень у мові, що становить характерну систему формоутворюючих можливостей, притаманних тій чи іншій мові. Ф. Соссюр спеціально звертає увагу на перетворення новоутворень у факти мови [Соссюр 1977 : частина V], тобто розглядає можливість їх включення до фактів мови, в її систему. Аналогія ж розглядається ним як оновлююче і одночасно конкуруюче джерело [Соссюр 1977 : частина V, §3].

Про протиставлення синхронічного та діахронічного підходів писали і послідовники Ф. Соссюра Мейє і Баллі. Уже відомий парадокс Ш. Баллі "мови безперервно змінюються, але функціонувати вони можуть тільки не змінюючись" [Баллі 1955 : 32].

На нашу думку, подолання цього недоліку є одним із найважливіших завдань сучасного підходу до дослідження діахронічного плану. До цього часу діахронічні дослідження були присвячені насамперед історії окремих явищ, у кращому випадку ряду явищ, часто без достатньої уваги до їх зв’язку з іншими явищами і системою у цілому.

Сам факт визнання двох різних підходів до мови: синхронічного, що спирається на системний аналіз мовних фактів, та діахронічного, позбавленого нібито такої опори, викликав необхідність подолання існуючого протиставлення і перш за все використання системних зв’язків у діахронічних дослідженнях. З’явились цікаві дослідження в галузі фонетики і особливо граматики, в яких цей розрив значною мірою подолано, системні зв’язки явищ враховані. Проте в галузі лексики та семантики таких робіт ще дуже мало. Це цілком зрозуміло, бо в галузі лексики та семантики виявлення семантичних зв’язків вимагає більших зусиль, використання ширшого матеріалу і розвитку спеціальних підходів до його дослідження.

Зокрема, лексичні та семантичні процеси у діахронії при їх спеціальному вивченні дають можливість виявити факти, що свідчать про системність діахронічних процесів у галузі лексики і, особливо, семантики. При цьому важливо, щоб системні закономірності виявлялися не тільки при аналізі фактів далекого минулого, але й при аналізі діахронічних процесів, близьких до нашого часу. Системність чітко виявляється як у розвитку нових значень у різних групах слів, так і у наявності спільних процесів у різних мовах за умови зіставлення спільних ділянок у системах різних мов [Крижко 1998].

Список літератури

Балли Ш. 1955 – Общая лингвистика и вопросы французского языка. М., 1955.

Бодуэн де Куртене И.А. 1917 – Введение в языкознание. Петроград, 1917.

Гумбольдт В. 1956 – О различном строении человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода // Хрестоматия по истории развития языкознания ХІХ – ХХ в.в. М., 1956.
Стаття №2

Лубківський І.А.
ПРОБЛЕМА МОВИ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Проблема розвитку української мови за тепер вже майже 15 років становлення української державності все ще так і залишається підвішеною в повітрі, про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне – усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв’язку з побудовою держави в цілому.

Але для початку треба визначитися хоча би в загальних рисах з тим, в чому саме полягають тут всі можливі проблеми.

І. Аналіз наявних проблем.

1. Проблеми впровадження і застосування української мови.

На сході та півдні України:

1. Недостатньо таких викладачів української мови, які би дійсно вміли розмовляти нею і мали реальний життєвий досвід такого спілкування.

2. Немає спеціалістів всіх галузей, які могли би вирішити хоча би саму елементарну мовну проблему: правильно написати хоч якусь вивіску, скласти документ чи створити повноцінний рекламний напис чи текст.

3. Люди сходу та півдня здебільшого зовсім не мають української мовної практики, що на їхню думку може становити для них серйозну проблему при їхньому відвідуванні західної України чи при звертанні в державні установи навіть тоді, коли теоретично мову вони знають та розуміють.

4. Недостатнім залишається авторитет української мови на побутовому рівні, яка дуже часто все-ще вважається сільською і непопулярною, та такою, яка не може повноцінно забезпечувати всі сфери життя, наприклад в технічній сфері чи в діловодстві.

5. Люди не впевнені, що їхнє право спілкуватися рідною мовою, якщо та не є державною, захищене в повній мірі і тому вороже настроєні щодо подальшого розвитку української.

В цілому по Україні:

6. Відсутня зрозуміла і узгоджена граматика української мови і в першу чергу недоліком є те, що немає доступних і дешевих підручників з граматики, в т.ч. – і для дорослих громадян України, державних службовців чи спеціалістів інших професій та доступних українських та україно-російських словників.

7. Немає ніякого державного органу, який би слідкував за чистотою використання мови, в першу чергу – на телебаченні, в рекламних текстах, в вивісках і написах і який виправляв би хоча би найгрубіші граматичні помилки.

8. Існує проблема неузгодженості рекламних текстів іноземних компаній механічно перекладених в основному з англійської та інших мов романо-германської групи, в яких слова не відміняються, з мовними правилами української мови.

9. Недостатньо розвинута ділова та технічна українська мова.

10. Розвиток української в останні десятиліття відбувався не настільки повноцінно, як розвиток інших мов, тому в ній відсутні деякі мовні звороти, притаманні їм, як наприклад форми тривалого часу, і тому мова виявилася не настільки збагаченою термінами та словами іншомовного походження, як інші мови, які за цей час розвивалися в більш сприятливих умовах.

2. Проблеми використання російської мови.

1. Не визначено законодавством достатньо чітко і зрозуміло, як саме мають створюватися російські школи чи російські класи, або такі норми закону недостатньо виконуються.

2. Немає граматики російської мови в тому вигляді, в якому вона існує в різних регіонах України, де вона дуже часто розвивається зовсім незалежно від її розвитку в самій Росії.

3. Для людей, яким на момент розпаду Радянського Союзу було більше 20-30-ти років, важко або й просто неможливо в разі потреби писати звернення в державні установи українською мовою або вони не впевненні в своєму праві робити це російською.

4. Вивчення української в школах з російською мовою навчання не забезпечує російськомовним громадянам України можливості її повноцінного використання і забезпечення своїх прав через відсутність реальної практики спілкування.

5. Не забезпечений правовий захист громадян в судах, де кожен громадянин повинен мати таке гарантоване право на захист незалежно від мови спілкування.

6. Російськомовні громадяни України не впевнені в тому, що їхнє право спілкуватися рідною мовою буде збережене і надалі і не буде залежати від політичної кон’юнктури чи результатів чергових виборів та не бачать перспективи розвитку своєї мови в умовах України на майбутнє.

3. Проблеми розвитку мов інших народів.

В загальному вони дещо споріднені з тими проблемами, з якими стикаються російськомовні громадяни України, з тією тільки відмінністю, що здебільшого ці громадяни не настільки захищені близькою наявністю "старшого брата" та більше розраховують на підтримку саме всередині України.

1. Недостатньо чітко визначена можливість створення класів зі своєю мовою навчання – необхідна державна підтримка навіть в тих випадках, коли для цього не буде достатньо викладачів чи учнів, наприклад для створення недільних шкіл.

2. Необхідна державна підтримка вивчення і створення граматик, словників, і т.д.

3. Допомога при зверненні в державні установи.

4. Захист прав громадян в судах.

4. Проблеми державного будівництва.

Основною проблемою вже на протязі багатьох років тут залишається лише одне – те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України і далі продовжує вважати себе громадянами давно вже неіснуючої держави – Радянського Союзу, або не має зовсім нічого проти можливого гіпотетичного об’єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно для державного будівництва та навіть і державної безпеки такий стан речей є якщо не загрозливим, то принаймі цілком неприроднім. Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких проте є лише два. Перший – це той, що якась частина України ніби-то не впевнена в своєму праві розмовляти російською, а другий – це те, що вони здебільшого і надалі, без будь-яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв просто так вийшло після розпаду Союзу – і все. Все це разом взяте лише підсилює несприйняття такої їхньої позиції з боку її "української" центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння.

ІІ. Можливі способи вирішення проблеми

1. Політика українізації.

Це – якраз та політика, яка продовжується останні 10-15 років і наслідки діяльності якої ми спостерігаємо зараз. Серед них є наслідки і позитивні – як от підвищення авторитету української мови та розвиток мови в культурній сфері, але в цілому, якщо ця проблема раз за разом виникає знову, то це свідчить і про те, що нормальної тенденції розвитку все-ще так і немає, тим більше на віддалене майбутнє – оскільки повністю знищити російську мову в Україні все-одно ніколи не вдасться при будь-якій політиці і при будь-якій владі і все-одно ніхто не знає, що робити далі і рано чи пізно цю проблему все-таки прийдеться вирішувати, хай навіть і при іншому процентному співвідношенні кількості громадян, які розмовляють різними мовами. Тому недоліком теперішньої політики треба визнати те, що вона ґрунтується на тому, що українська мова ніяк не популяризується, не виготовляються словники і підручники – і т.д., але зате вводиться мовою державного діловодства і мовою навчання в школах. Такий стан речей виник через те, що розраховують на перенавчання і українізацію нового підростаючого покоління, пасивно надіючись на його переорієнтацію, але при цьому бояться вживати більш ширших чи більш радикальних заходів побоюючись невдоволення населення російськомовних регіонів країни.

Тенденції розвитку:

1) Продовження такої політики українізації приведе до того, що кількість громадян, які розмовляють українською, дещо зросте, але проблема так і залишиться невирішеною;

2) Все залишиться так, як є і проблема в цілому законсервується на майбутнє з усіма її негативними наслідками, що в той же час буде означати і те, що це може спровокувати і нові кризи в майбутньому;

3) Всі заговорять українською?

Висновки: Навряд чи можна серйозно говорити про повністю позитивні наслідки продовження цієї політики, чи про вирішення нею основних наявних проблем.

2. Впровадження російської мови другою державною.

Такий варіант розв’язання всіх проблем вже досить довго і наполегливо, ще з перших років незалежності, пропонується всім нам як ніби-то єдиний реальний вихід з ситуації, яка склалася після розпаду колишньої комуністичної імперії, коли Україна отримала багатомільйонну російськомовну громаду, і тепер він знову кожного разу випливає на поверхню з новою силою при кожній черговій зміні політичної ситуації. Але давайте спробуємо спочатку зрозуміти, що стоїть за його можливим впровадженням в життя.

Позитивні наслідки:

1. Відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою.

2. Визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються.

3. Більш позитивне сприйняття України з боку Росії та її громадян, в першу чергу – тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками.

Негативні наслідки:

1. Українська мова буде повністю витіснятися в Києві – столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого розвиток української ділової та технічної мови повністю так і не відбудеться та виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською.

2. Бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.

3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку.

4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.

Тенденції розвитку:

1) Покращення відносин з Росією та зняття протистояння з російськомовною частиною української громади на сході України.

2) Поступове витискання української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу – США та Канади.

3) Ймовірне зростання невдоволення представників інших національностей, що може призвести до місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.

4) Виникає небезпека того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні буде сприйматися з боку Росії лише як перший етап до здобуття наступних поступок – введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

Висновки: Введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, але посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово приведе до перетворення України в федеративну державу зі слабкими зв’язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики.

3. Розвиток державотворчих тенденцій.

Основною аргументацією прихильників введення двомовності залишається теза про те, що умовна дискримінація за мовною ознакою виключає всю російськомовну общину з числа державотворчих націй України та ніби-то ставить її в нерівне юридичне становище порівняно з україномовними громадянами. В підході до такого твердження зустрічаються дві зовсім різних позиції. З одного боку – позиція української частини населення України полягає в тому, що це та їхня держава, за яку вони та їхня пращури боролися на протязі сторіч і в боротьбі за яку український народ поніс багатомільйонні втрати. З іншого – мова йде про те, що вся та південно-східна частина України, яка тепер говорить переважно російською, дійсно в різні періоди історії України заселялася представниками різних народів, переважно росіянами, або народами, для яких російська мова виконувала роль мови міжнаціонального спілкування. При цьому наводяться паралелі з історією розвитку США – державою, яку створили різні народи і де основною мовою стала англійська. Проте таке порівняння виявляється не зовсім коректним. Перш за все тому – що заселення України проводилося не на настільки безлюдні території, так як це було в США, інакше прийдеться признати, що українців може спіткати така ж доля, яка в свій час спіткала тепер вже майже повністю знищені індіанські племена. З іншого боку – в такому порівнянні є і ще одне застереження саме стосовно державотворчих позицій. Мова йде про те, що переселенці США приїзджали на ці землі добровільно і тому зразу ж вважали цю новоутворену американську державу своєю і саме з нею і пов’язували своє майбутнє, а тому і справді мають повне право вважатися її творцями. Чи навіть ще точніше кажучи – їм, чи їхнім нащадкам навіть ніколи і в голову не прийшло би таке, щоб не вважати себе громадянами своєї держави, чи, тим більше, вважати себе громадянами якоїсь іншої держави. Але трохи не так було на Україні, де заселення здебільшого проводилося насильно, як це було в часи Катерини ІІ, або іноді і взагалі проводилося на землі, звільнені від українців штучно – як це було після голодомору 33-го на сході, або після сталінських репресій і виселення населення 44-54-го років на заході. Звичайно тепер, через стільки років, навряд чи можна вважати їх чи їхніх нащадків хоч якось причетними до цього так, щоб вони мали нести за це відповідальність, тим більше якщо вони здебільшого теж просто пасивно використовувалися державною машиною тих часів. Але мова йде про інше – про те, що більшість нащадків цих поселенців в моральному плані все-ще, на відміну від поселенців в США, так і не вважають цю державу своєю. Тому тут мова мала би йти про якесь моральне визнання чи хоча би примирення, можливо навіть закріплене у вигляді якогось символічного державного акту. Або навіть – про спеціальну державну політику, спрямовану на активніше залучення їх до розвитку держави і до усвідомлення своєї ролі в такій розбудові.

4. Творення мови та державності

Тому за таких умов напевно єдиним нормальним виходом з ситуації, яка склалася, може стати творче поєднання таких державотворчих та мовних тенденцій. Власне кажучи, ця проблема теж далеко не нова. Дивним є тільки те, що за стільки років існування української держави, вона все-ще так і не була ніяк вирішена, хоча би навіть в її частковому, мовному прояві. Чому?

Можливо якимось логічним поясненням тут може послужити хіба те, що українська мова за останніх вже майже 100 або й більше років майже ніколи природно не розвивалася, за винятком хіба що якоїсь певної віддушини періоду перших років комуністичної влади на Харківщині. Тому напевно тим, хто мав би слідкувати за розвитком мови, просто треба зрозуміти те, як такий нормальний розвиток мав би відбуватися насправді і якщо раніше це не вдавалося зробити, то тільки тому, що наші філологи так ніколи такої можливості і не мали. А проте один виняток з цього правила все-таки був – на Галичині. Зразу після входження Галичини до складу Радянської України в 1944 році тут існувала дуже специфічна українська мова. Вона не була діалектом чи різновидом польської, як про це тепер люблять заявляти російські шовіністи, але в ній була присутня велика кількість специфічних діалектних українських слів, по-суті – окрема назва кожного предмета. Потім всі ці слова, практично на протязі одного покоління, стали відмирати – і тепер вже з них не залишилося майже зовсім нічого. Тому вже тепер українська мова Галичини стала напевно найчистішою в Україні, але зате діалектна галицька мова тепер вже практично зовсім перестала існувати. Зараз, чи може трохи пізніше, схожа доля може спіткати інші діалекти української, які все-ще існують – як-от волинський, чи, чого би особливо не хотілося, дуже цікавий і оригінальний – закарпатський. Не хотілося би тому, що вся суть проблеми якраз в тому і полягає, що мова повинна живитися саме діалектними та іншомовними словами і тільки на основі цього може розвиватися те живе утворення, яке згодом стає повноцінною літературною мовою та мовою діловодства і яке в Україні все-ще так остаточно і не сформувалося. Тому в ситуації, коли українська мова все-ще так і не змогла повноцінно розвинутися, вкрай необхідна державна підтримка діалектних мов, різних регіональних російських мов (кримської, донецької, харківської, навіть одеської – і т.д.) та мов інших народів – польської, грецької, єврейської – і т.д., кожна з яких і повинна бути з одного боку – всіляко збережена, а з другого – повинна стати саме тим джерелом, яке стане наповнювати єдину могутню державну мову.

Проте такий висновок відповідає лише на перше питання нашого дослідження – і то не повністю. Тобто в кінці-кінців дехто може сказати, що це буде такою ж політикою українізації, як і раніше, тільки в її більш творчому вигляді і з законодавчим збереженням діалектних мов та мов інших народів, тому не зовсім вирішує проблему. Але й це ще не все, бо без відповіді залишається інше питання – що робити з державотворчими тенденціями і ставленням до своєї держави тих громадян, які фактично ними себе все-ще так і не визнають? Вихід тут напевно має бути лише один – усвідомлення ними того факту, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Тому в цьому плані вся державна політика має бути направлена саме на пропаганду саме такого сприйняття і саме такого способу мислення аж до якогось можливого його законодавчого закріплення. Можливо навіть в конституції в якості закріплення статусу російської чи мов інших народів в якості другої мови на певних територіях – як-от в Криму чи в Донецьку чи в закріпленні їхнього права звертатися в державні установи чи навчатися рідною мовою хоч і залишається незрозумілим, як це можна реалізувати на практиці і чи не буде це все-таки приводити до розвитку сепаратистських тенденцій та до повного витіснення української мови на цих територіях. Тому до цього питання треба ставитися надзвичайно серйозно і якщо воно і буде прийняте, то можливо одночасно з ним повинні бути прийняті і якісь інші допоміжні акти, які би забезпечували статус україномовних шкіл на цих територіях чи вводили би обмеження щодо скорочення викладання української мови в таких російськомовних школах.

ІІІ. Висновки

Таким чином концепція розвитку укранської мови повинна включати в себе кілька основних пунктів.

1. Безумовне визнання, хоча би в моральному плані, тих народів, які своєю волею чи неволею, заселяли землі України за останні 300-400 років такими, що становлять джерела державотворення – без будь-яких поділів та умовностей. Тобто в цьому плані річ має йти, по-суті, про якийсь акт громадянського примирення, що в свою чергу вимагає і відповідного кроку і з боку представників цих народів – усвідомлення того, що вони повинні нести рівну з усіма відповідальність за майбутню долю своєї держави. Результатом цього міг би стати і якийсь символічний законодавчий документ – Акт примирення чи Декларація про співпрацю в розбудові держави. Можливо слушною була би пропозиція про написання нової Конституції України, або про внесення таких змін в існуючу конституцію, в яких би враховувалася вся вищенаведена аргументація. Окрім іншого, варто окремо виписати свого роду "декларацію культурних людей", яка єднала би освічених російсько- та україномовних українців спільною ідеєю – взаєморозумінням при спілкуванні тією мовою, кому як зручніше, без жодних закидів одне до одного стосовно знання чи незнання мови. За таких обставин будь-який співрозмовник, з одного боку, бути вчити мову іншого для того, щоби його розуміти, а з іншого, ніхто не буде намагатись показати свою вищість над іншим виключно за ознакою мови. Грубо кажучи пропонується узаконити те, що є реальною практикою на даний час у Києві, і це не вимагає введення російської мови другою державною, хоча цілком бере до уваги права російськомовного населення України.

2. Необхідна законодавчо закріплена підтримка російської та інших мов в плані написання підручників, словників та в плані збереження та підтримки їхніх діалектів, якщо такі є. Крім того, у межах вивчення культури України у школах, вивести окремий розділ культури, що виникла внаслідок спілкування з Україною великих особистостей інших народів, так само як і українців, які писали іншими мовами. У межах такого курсу знайшли би своє місце український цикл Міцкевича, твори " у засланні" Пушкіна, твори Олександра Гріна, Анни Ахматової та інших великих діячів культури загальносвітового рівня, що не можуть за різних причин бути включеними у стандартну програму вивчення української культури та літератури. Також окремо треба вивчати взаємовпливи поля української думки та культури з полями культури інших народів у межах тих державних утворів-імперій, всередині яких різні частини України впродовж віків з різних причин перебували. Окрім всього іншого, у рамках державної медійної політики, пропонується зробити такий крок. Для забезпечення прав російськомовного та іншомовного населення України отримувати інформацію на державному рівні звичною для них мовою, створити окремий теле-та радіоканал "Мовами народів України", де ефірний час ділився би за квотами згідно вживаності мови та кількісного представництва етносу у загальноукраїнському державному полі. Натомість, для забезпечення прав україномовного населення України по всій її території, зробити один загальнонаціональний канал повністю українською мовою, тобто з повним перекладом на українську мову. Це дасть можливість людям російськомовним регіонів легше вчити живу розмовну українську мову та зніме конфлікт у плані звинувачень у русифікації, які обов’язково виникли б при упроваджені самого по собі каналу "Мовами народів України".

3. Державна підтримка в відкритті шкіл та створенні класів навчання для представників інших народів, або, якщо це неможливо через малу кількість учнів чи нехватку викладачів – виділення необхідної кількості коштів для забезпечення проведення ними навчання з власної ініціативи, наприклад для проведення приватних уроків чи створення недільних шкіл.

4. Гарантоване забезпечення прав громадян при їхньому зверненні в державні установи. Ідеальним варіантом тут мало би бути те, що кожен громадян України мав би мати право писати звернення в державні установи рідною мовою. А проте – таке навряд чи можливо фінансово і технічно, тому очевидно тут прийдеться обмежитися якимись певним процентним співвідношенням. Наприклад – що якщо кількість людей однієї національності на даній території перевищує якийсь певний мінімальний процент – то тоді в такі державні установи має вводитися чиновник чи перекладач, який би забезпечував право таких громадян звертатися рідною мовою.

5. Дещо спорідненим є й інше питання, яке на перший погляд мало би бути вирішеним таким же чином – коли в ролі відповідача виступає вже не держава, а сам громадянин України. А проте, виходячи з презумпції невинності, тут має бути застосований зовсім інший підхід – що в тому випадку, коли громадянин України виступає в суді перед державою в якості звинуваченого – то тоді йому такий адвокат, перекладач чи може навіть документальний супровід рідною мовою має бути забезпечений на його вимогу за рахунок держави в будь-якому випадку, незалежно від процентного співвідношення громадян такої національності на тій території, де відбувається засідання такого суду.

6. Створення та розвиток української граматики в її сучасному вигляді, без будь-яких спроб ускладнити її чи повернутися до такого правопису, яким він міг бути колись давно, державна підтримка створення українських та україно-російських словників та всебічна підтримка розвитку та збереження існуючих діалектів української мови.

7. Підготовка таких викладачів української, які би дійсно вміли нею спілкуватися і мали реальний досвід такого спілкування. Для цього можливо є смисл проводити стажування таких викладачів, чи принаймі студентів в різних регіонах України – наприклад з західної України на Донбасі та в Криму і навпаки.

8. Створення спеціального органу, який міг би слідкувати за чистотою української мови на телебаченні та використання мови на побутовому рівні – у вигляді написів, табличок та реклами. Можливо частковим вирішенням цієї проблеми могло би стати надання певним мовним центрам чи приватним центрам перекладів ліцензій на право вносити коригування в такі україномовні матеріали або на право здійснення контролю за чистотою використання української мови.

9. Окремою залишається проблема Криму. Звичайно там мають бути збережені основні тенденції, притаманні концепції в цілому, але з врахуванням місцевих особливостей. Можливо якимось виходом тут могло би бути навіть "узаконення" трьохмовності, як це зараз, здається, і записано в Конституції Криму, але таке "узаконення" треба здійснити на загальнодержавному рівні, узгодивши його з Конституцією України і якщо тільки воно не призведе до розвитку сепаратистських тенденцій і при цьому весь документообіг з центром буде проводитися українською. Тому стосовно Криму цю проблему треба буде вирішувати після проведення додаткового обговорення.

10. Для забезпечення розвитку всіх вказаних позитивних тенденцій незалежно від можливих змін політичної ситуації, ця, чи схожа концепція, напевно мала би бути винесеною на всенародне обговорення і після того має бути достатньо добре захищеною законодавчо, в т ч. і від політичної кон’юнктури чи наступних поспішних непродуманих змін – як одна зі складових частин стратегічного розвитку держави.

Необхідне застереження:

Прошу врахувати той факт, що я підходив до вирішення цієї проблеми користуючись аналітичним підходом фізика та життєвим досвідом людини, яка достатньо багато їздила по Україні та достатньо багато спілкувалася з представниками різних регіонів, але не є ні професійним філологом ні юристом, тому допускаю, що останні можуть побачити проблему дещо по-іншому. Якщо так – прошу їх висловлювати свої зауваження.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал