Методичні матеріали до відзначення дня пам’яті та примирення новий зміст відзначення Дня пам’яті та примирення І Дня перемоги включає в себе



Скачати 192.48 Kb.
Дата конвертації07.06.2017
Розмір192.48 Kb.
МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ ДНЯ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ



Новий зміст відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги включає в себе:

- переосмислення подій ІІ світової війни, руйнування радянських історичних міфів, чесний діалог навколо складних сторінок минулого;

- рівне вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, підкреслення солідарності та бойового братерства усіх Об’єднаних Націй, як держав, так і бездержавних тоді народів (євреїв, українців та ін);

- перенесення акценту з історії військових дій на історії конкретних людей, а відтак відмову від святкування на користь вшанування.



Символ відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги — червоний мак.

Гасло “1939—1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо”
Історична довідка

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття. У війні взяли участь 80% людства, бойові дії велися 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 р. із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 р. із беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана в бою атомна зброя. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 млн солдат, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 млн осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

Шлях до початку війни був відкритий Пактом Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав можливість безперешкодного вторгнення в Польщу, СРСР в підсумку розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.

Український вимір ІІ світової війни не обмежувався лише боротьбою Вермахту та Радянської армії на українській території, як це традиційно подає (пост)радянська історіографія. Насправді ж в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн: 1) німецько-польська війна 1939–1945 рр. (у 1939 р. регулярна, а потім – підпільна); 2) польсько-радянська війна 1939 р. (неоголошена, відома як «Визвольний похід в Західну Україну»); 3) радянсько-румунська війна 1940–1945 рр. (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину у 1940 р., потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни); 4) німецько-радянська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, теж відома як «Велика Вітчизняна»); 5) німецько-українська війна 1941–1944 рр. (підпільна); 6) радянсько-угорська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської); 7) польсько-українська війна 1942–1947 рр. (підпільна) та 8) радянсько-українська війна 1939–1954 рр. (підпільна). Усі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням. Також до українського виміру війни входить участь українців в бойових діях поза Україною (наприклад у радянсько-фінській «Зимовій війні» 1939–1940 рр.) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком ІІ світової війни мала місце угорсько-українська війна 1939 р. (регулярна та підпільна), що вибухнула внаслідок проголошення незалежності Карпатської України.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 р. із німецьким вторгненням в Польщу. 110-120 тис. українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тис. з них загинуло протягом місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу із заходу нацистськими військами, із сходу – радянськими.

СРСР вступив в Другу світову війну 17 вересня 1939 р. на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу на допомогу німецьким та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна, що у 1940 р. ледь не призвело до війни Великої Британії та Франції проти СРСР.

Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 р. із німецьким вторгненням в СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху, вигнання нацистів розпочалося восени 1943 р. і завершилося наприкінці 1944 р. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил.

Нацистський окупаційний режим в Україні був одним з найжорстокіших в світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням «добровільних помічників» з числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 млн український євреїв та 20 тис. ромів.

Але якщо злочини проти людяності Третього Райху більш досліджені, то засудження злочинів комуністичного режиму ще триває. Найбільш відомими з них є Катинський розстріл, знищення політв’язнів у Західній Україні, підрив Дніпрогесу, використання в боях неозброєних селян – «чорної піхоти», депортації українців та інших народів, зокрема кримських татар.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 р. СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945 р. означала завершення ІІ світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 р., а окремі сутички – до 1960 р.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (більше 6 млн), США (80 тис.) і Франції (6 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) – разом 7 млн осіб. Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України ІІ світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

З різних причин на німецькому боці воювало до 250 тис. українців та до 50 тис. було мобілізовано до армій союзників Третього Райху.

Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових і підпільників, понад 5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу, до 5 мільйонів жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України (українців та інших народів) склали 8-10 млн осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 5,6 тис. мостів, 28 тис. сіл, 300 тис. господарств.



Термінологічний словник Другої світової війни

Некоректний термін/словосполучення

Коректний термін/словосполучення


Велика Вітчизняна війна

Німецько-радянська війна


Україна у Великій Вітчизняній війні

Україна у Другій світовій війні


Фашистська Німеччина

Нацистська Німеччина/Третій Райх


Фашистський блок/фашистські сателіти

Країни «вісі»/союзники Німеччини


Німецько-фашистські загарбники

Нацистські окупанти


Фашистські посібники/посіпаки

Колабораціоністи


Визволення України від фашистських загарбників

Вигнання з України нацистських окупантів


Велика Перемога над фашистською Німеччиною

Перемога над нацизмом у Європі



Перелік документальних фільмів, присвячених Україні в Другій світовій війні

Назва

Рік випуску

Країна/студія

Режисер, автор


“1377 спалених заживо

2009

Україна,т/к “ІНТЕР”

Іван Кравчишин


“1941. Заборонена правда”

2013

Україна,студія “Телекон”

Ігор Кобрин


“Апокаліпсис: Друга світова війна”

2009

Франція, ECPAD

Ізабель Кларк


“Битва за Киев”

2013

Україна, т/к “ІНТЕР”

Олексій Лябах

“В августе 43-го”

2013

Україна, Robinzon.TV

Ігор Піддубний

“Визволення

2014

Україна,“07 Продакшн”

Олексій Лябах

“Війна. Український рахунок”

2002

Україна,т/к “Студія 1+1”

Сергій Буковський

“Війна без переможців”

2002

Україна,т/к “ІНТЕР”

Ігор Чижов


“Війна та мир: окупація”

2007

Україна,ООО “Профі-ТВ”

Ярослав Геляс, Володимир Ніколаєць

“Війна та мир: евакуація”

2009

Україна,“07 Продакшн”

Ярослав Геляс, Володимир Ніколаєць

“Двобій на Дніпрі”

2013

Україна, т/к Перший Національний

Світлана Красножон

“Друга світова війна в кольорі”

2009

Велика Британія, World Media Rights Westwing Studios

Джонатан Мартин


“Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941”

2010

Україна, “Invertpictures”

Тарас Химич


“Місто, яке зрадили”

2008

Україна,т/к “ІНТЕР”

Андрій Цаплієнко

“Між Гітлером і Сталіним: Україна у Другій світовій війні”

2005

Україна, Канада, Українсько-канадський дослідно-документаційний центр

Святослав Новицький


“Несчастливая “Звезда”. Третья битва за Харьков. Хроники

2013

Україна, Robinzon.TV

Ігор Піддубний


“НКВД и Гестапо. Братья по крови”

2009

Білорусь, Польша, т/к БелСат

Володимир Самойлов

“ОУН–УПА: війна на два фронти”

2006

Україна, т/к НТН

Андрій Санченко


“Радянська історія”

2008

Латвія

Едвін Шноре

“Рівень секретності “18”

2011

Україна, т/к “Студія 1+1”

Володимир Рибась

“Солдати Імперій. Різні адреси війни”

2014

Україна, т/к Перший Національний

Сніжана Потапчук


“УПА. Тактика боротьби”

2007

Україна,т/к Перший Національний

Сергій Братішко, Віталій Загоруйко

“Харьков 1941-43 гг. Жизнь, как она есть”

2014

Україна, Robinzon.TV

Ігор Піддубний


“Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1945”

2014

Україна, ГО Українська Галицька Асамблея

Тарас Химич


“Ціна перемоги”

2007

Україна, т/к “ТОНІС”

Сергій Братішко, Віталій Загоруйко

“Чернігівський рубіж. 1941-1943”

2013

Україна, т/к “Дитинець”

Ігор Левенок

“Чорна піхота”

2010

Україна, т/к “ІНТЕР”

Іван Кравчиши


Корисні інтернет-посилання

1. Від Дніпра до Ельби. Чотири Українських фронти // Історична правда. – 2014. – 09.05. – http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/06/22/43446/

2. В Україні правильно говорити про “Велику Вітчизняну війну”, а не про “Другу світову війну”? // Лікбез. Історичний фронт. – http://likbez.org.ua/uk/in-ukraine-the-right-to-talk-about-the-great-patriotic-war-rather-than-world-war-ii.html

3. В’ятрович В. Українська Друга світова (в кольорі) // Дзеркало тижня. – 2009. – http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayinska_druga_svitova_v_kolori.html

4. Гвоздик В.С., Князьков Ю.П., Штейнле О.Ф. “Георгіївська стрічка”, що вона означає. – http://www.memory.gov.ua/news/georgiivska-strichka-shcho-vona-oznachae

5. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943—1944 років: “Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним” // Дзеркало тижня. – http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/viyskovi_mobilizatsiyi_v_ukrayini_19431944_rokiv_vi_povinni_zmiti_vlasnoyu_krovyu_provinu_pered_batk.html

6. Гриневич В. Гітлер і Сталін у пошуках сепаратного миру: нерозгадана загадка Другої світової війни // Дзеркало тижня. – http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/gitler_i_stalin_u_poshukah_separatnogo_miru_ nerozgadana_zagadka_drugoyi_svitovoyi_viyni.html

7. Кобзар Я. Друга світова по-українськи. Думки вітчизняних істориків // Історична правда. – 2012. – http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/9/84642/

8. Лавський С. Про роль українців у Другій світовій війні. – 2014. – mena.org.ua/blog/pro-rol-ukrajintsiv-u-druhij-svitovij-vijny/

9. Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до відзначення Дня Перемоги у 2014 році. – http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=112237&cat_id=77135

10. Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до 70-ї річниці вигнання нацистських окупантів з України. – http://www.memory.gov.ua/news/metodichni-materiali-ukrainskogo-institutu-natsionalnoi-pam-yati-do-70-i-richnitsi-vignannya-na

11. Методичні рекомендації щодо відзначення Європейського дня пам’яті жертв сталінізму та нацизму і 75-річниці Пакту Молотова-Ріббентропа. – http://www.memory.gov.ua/news/23-serpnya-vidznachatimetsya-evropeiskii-den-pamyati-zhertv-stalinizmu-ta-natsizmu-ta-75-ta-ric

12. Методичні рекомендації щодо відзначення 75 роковин початку Другої світової війни. – http://www.memory.gov.ua/news/1-veresnya-vidznachaetsya-75-ta-richnitsya-pochatku-drugoi-svitovoi-viini

13. Музиченко Я. Перемога людяності: провідні історики – про українців на різних фронтах Другої світової, високу ціну визволення від нацизму та дбайливе збереження пам’яті про воїнів. – http://www.memory.gov.ua/news/peremoga-lyudyanosti-providni-istoriki-pro-ukraintsiv-na-riznikh-frontakh-drugoi-svitovoi-visok

14. Огієнко В. Як відзначають День Перемоги в Європі. – http://www.memory.gov.ua/news/yak-vidznachayut-den-peremogi-v-evropi

15. Патриляк І. Українські націоналісти проти гітлерівської Німеччини. Рух Опору // Історична правда. – 2014. – http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/8/142834/

16. Процик П. Україна. Друга світова війна. Тільки цифри // Історична правда. – 2010. – http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/

17. Стельмах І. Українські історики відповіли Путіну напередодні Дня Перемоги. – http://www.memory.gov.ua/news/ukrainski-istoriki-vidpovili-putinu-naperedodni-dnya-peremogi

18. У Велику Вітчизняну росіяни розгромили би Німеччину і без участі українців? // Лікбез. – http://likbez.org.ua/uk/v-velikuyu-otechestvennuyu-russkie-razgromili-byi-germaniyu-i-bez-uchastiya-ukraintsev.html

19. Ціна перемоги: вклад українців у розгром нацизму. – http://www.memory.gov.ua/news/tsina-peremogi-vklad-ukraintsiv-u-rozgrom-natsizmu

20. Шаповал Ю. “Гітлер, Сталін та Україна: безжальні стратегії” // Історична правда. – 2013. – http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/9/123358/

21. Штоквиш О. Війна пам’ятей. Образ Великої Перемоги як інструмент маніпуляції історичною свідомістю. – http://www.memory.gov.ua/publication/viina-pam-yatei-obraz-velikoi-peremogi-yak-instrument-manipulyatsii-istorichnoyu-svidomi

(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті; memory.gov.ua)

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ ДНЯ БОРОТЬБИ ЗА ПРАВА КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ (18 ТРАВНЯ)


Є злочини проти людяності, що навіки вписуються в світову історію: геноцид вірменів в Османській імперії за часів Першої світової війни і Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, Голокост євреїв у Європі під час Другої світової війни та, звичайно ж, насильницька сталінська депортація сотень тисяч людей з політичних і етнічних міркувань. Існує чимало версій щодо дійсних мотивів Кремля стосовно примусового переселення кримських татар з їхньої історичної батьківщини – Кримського півострова до степів Центральної Азії, Сибіру й на Урал.

З усією ймовірністю для сталінського тоталітарного режиму це була багатопланова навмисна акція: тут і негативне ставлення до неросійських етносів прикордонних регіонів, й історичні образи за приниження, що Росія (Московське князівство й царство) зазнала від Кримського ханства, й таємні стратегічні плани, пов’язані з геополітичним розташуванням Криму.

Історична довідка

Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Напередодні війни за офіційними даними етнічний склад Криму мав такий вигляд:



Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвили до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

В ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення, 6 тис. у табори управління резервів, 6 тис. до ГУЛАГу, 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту, а разом 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.


(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті; memory.gov.ua)


ДЕНЬ ЄВРОПИ В УКРАЇНІ

Де́нь Євро́пи — свято, що відзначається в країнах Європейського Союзу 9 травня, а також офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня з 2003 р.

День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом ЄС як політичної сили.



Історія свята

Європейський Союз затвердив 9 травня як День Європи на саміті в Мілані 1985 р., вирішивши увічнити день проголошення Декларації Шумана. Також 9 травня вважається Днем народження Європейського Союзу.

Міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман представив усьому світові своє бачення майбутнього єдиної Європи – ключ до миру та добробуту на континенті у той час, коли люди ще не відійшли від травм минулої війни, а Європа вже стояла на порозі третьої світової війни.

Декларація Шумана вважається відправною точкою на шляху до Дня Європи.

Тоді у Парижі 9 травня 1950 року Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни об’єднати їхні вугільну та сталеливарну галузі промисловості (основи нарощування військової техніки) та віддати їх в управління новій наднаціональній структурі. Це стало „наріжним каменем Європейської федерації”. Завдяки об’єднанню економічних зусиль і розподілу досягнутих результатів європейські країни уникнули накопичення військової могутності одна проти одної, що і забезпечило мир на нашому континенті.

В Україні

Свято було встановлено в Україні «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003.

День Європи в Україні відзначається у третю суботу травня. День Європи жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту.

Традиційно урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На Хрещатику облаштовується так зване «Європейське містечко» за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС.

Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія найбільших міст держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються «куточки національних страв» тощо.

Традиційно протягом офіційного відкриття святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС із представниками органів місцевої влади, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.



Україна — єдина держава не член ЄС, у якій на державному рівні відзначається День Європи.
(За матеріалами «Вікіпедії»; uk.wikipedia.org)

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал