Макаренко Е. М



Скачати 87.37 Kb.

Дата конвертації16.01.2017
Розмір87.37 Kb.

1
Макаренко Е.М.,
кандидат філософських наук, доцент,
доцент кафедри управління суспільним розвитком НАДУ
Особливості управління етнічними конфліктами
в сучасному світі
У
статті висвітлюються основні тенденції, які існують у вітчизняній та світовій науковій думці стосовно особливостей управління етнічними конфліктами в сучасному світі,
впливу на розвиток конфлікту нарізних стадіях його існування, в певних фазах його перебігу збоку як державних, такі інших органів, що здійснюють управління конфліктами.
Ключові слова
: етнічні конфлікти, міжетнічні відносини, управління конфліктом, раціональний та деструктивний конфлікти,
“учасник”, “суб’єкт”, посередник конфлікту.

Макаренко Э.Н. Особенности управления этническими конфликтами в современном
мире

В статье освещаются основные тенденции, существующие в отечественной и мировой научной мысли относительно особенностей управления этническими конфликтами в современном мире, влияния на развитие конфликта на разных стадиях его существо
- вания, в определенных фазах его протекания со стороны как государственных, таки других органов, осуществляющих управление конфликтами.
Ключевые слова:
этнические конфликты, межэтнические отношения, управление конфликтом, рациональный и деструктивный конфликты, “участник”
,
“субъект”
,
“посредник”
конфликта.

Makarenko E.M. Peculiarity of the management of ethnic conflicts in the modern world
The article is devoted to the problems of peculiarity the management of ethnic conflicts. It describes the main tendencies in the native and world scientific thought. There is considered the action both government and non-government structures in the regulation of interethnic relations in the modern world.
Key words: ethnic conflicts, interethnic relations, management of the conflict, rational and destructive conflicts,

participant

,

subject

,

intermediary

of the conflict.
Постановка проблеми. Етнічний конфлікт є однією з форм міжетнічних взаємовідносин. Суб’єкти такого конфлікту, які ідентифікуються через дихотомію ми – вони, усвідомлюють свої інтереси, цілі і можливі варіанти його врегулювання та розв’язання. Поняття управління конфліктом, доволі широковідоме на Заході, у вітчизняній та російській етноконфліктологічній літературі сприймається неоднозначно, особливо після так званого запобігання гуманітарний катастрофі та
“розв’язання” конфлікту в сербському Косово, грузинських Абхазії та Південній Осетії тощо. Отже, актуальність проблеми розв’язання міжетнічних конфліктів та запобігання їм, ефективного управління поліетнічними регіонами в останні десятиліття не підлягає сумніву ні у вітчизняних, ні в іноземних дослідників. Міжетнічні конфлікти зі стажем у Великій Британії (Північна Ірландія, Іспанії (баски та каталонці, Франції (бретонці та корсиканці, Канаді (провінція Квебек, Близькому Сході (арабо-
ізраїльський конфлікт) доповнилися новими проблемами, пов’язаними з інтенсивною етнічною міграцією в США та країни Західної Європи, що виявилася в підвищенні популярності націоналістичних партій (Франція, Голландія, Австрія, ФРН.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема розв’язання міжетнічних конфліктів стала предметом розгляду як вітчизняних, такі зарубіжних вчених. Серед вітчизняних дослідників слід згадати В.Євтуха, М.Пірен, В.Котигоренка,

2
Т.Сенюшкіну, А.Гірника. Закордоном цю проблему розглядали О.Аршба,
Р.Абдулатіпов, Л.Хаперська та В.Марченко, В.Тішков, Л.Крісберг, Р.Кантор,
Р.Фішер, Д.Горовіц, П.Харіс та Б.Рейлі, Р.Даль, С.Ліпсет, К.Мітчел та ін.
Невирішені раніше частини проблеми. Слід зазначити, що сьогодні етнічні конфлікти з огляду на нові тенденції, зумовлені все новими і новими проявами глобалізації – боротьбою за ресурси, поглибленням протистояння Багата Північ – бідний Південь – вимагають аналізу науковцями нових способів розв’язання етнічних конфліктів, які б враховували змінив сучасному світовому розвитку.
Мета дослідження – розглянути можливі шляхи розв’язання міжетнічних конфліктів в сучасному світів нових умовах розвитку.
Виклад основного матеріалу. Етнонаціоналізм став для багатьох найбільш популярною і поширеною формою ідеологічного усвідомлення пострадянської дійсності. Коли етнічні відмінності, навмисно або ненавмисно використовуються для характеристики протидіючих сил, етнічність перетворюється у фактор, який визначає сутність етнічного конфлікту. Разом з тим етнонаціональний фактор має відносну самостійність, впливає на різноманітні аспекти соціального життя, загострює невирішені соціально-економічні проблеми. Концепція управління конфліктом ставить замету не усунення конфлікту, а контроль за ним, регулювання, “розв’язання”. Її автор К.Мітчел розробив трирівневу схему впливу на конфлікт перший – уникнути конфлікту, тобто запобігти йому другий – запобігти можливим негативним наслідкам, які випливають з першого третій – розв’язати конфлікт, тобто усунути причини і укласти угоду між сторонами конфлікту [1, с. 256-257]. Такий багаторівневий підхід до конфліктів дає підстави стверджувати про можливість впливу на розвиток конфлікту на певних стадіях його існування, в певних фазах. Друга можлива посилка, яка передує безпосередньому аналізу концепцій управління етнічним конфліктом, стосується понятійного апарату. З позицій теорії управління етнічними конфліктами необхідний певний перегляд категорійного апарату загальної теорії конфліту. Видається правильною точка зору, згідно з якою доцільне застосування не узагальнюючого поняття сторона конфлікту, а понять учасник, “суб’єкт”, посередник. Як показує досвід, учасниками конфлікту можуть бути індивіди, групи, організації, які випадково опинилися в зоні конфлікту, а також ті, хто бере в ньому участь під примусом, наприклад Південний Кавказ. Відповідно учасник або немає можливості в будь-який спосіб впливати на розвиток конфлікту, або обмежений у таких можливостях. Ті ж, хто відповідно до своїх особистих або групових інтересів впливає на перебіг конфлікту і поведінку масу конфлікті, виступають його суб’єктами. За будь-яких формі на всіх етапах конфлікту важливою є роль посередника. Функція втручання, яку можуть виконувати окремі авторитетні люди, суспільно-політичні рухи або організації, держава або група держав, буде тим успішнішою, чим більш послідовно посередник дотримується відомого принципу не зашкодь. У подібних ситуаціях це означає терпіння, терпимість, обережність, гнучкість, об’єктивність.
У рамках парадигми взаємодії, що запропонована Е.Орловою, яка досліджує форми та структури процесу взаємодії, виділяються раціональний та деструктивний конфлікти [2]. Суб’єкти конфлікту першого типу визнають справедливість і законність інтересів одне одного і готові до врегулювання або навіть

3 до повного розв’язання конфлікту. На жаль, до подібних моделей можна віднести невелику кількість етнічних конфліктів. В рамках взаємодії, без бурхливих ексцесів та жертв було врегульовано конфлікт між чехами та словаками, який привів до мирного розділу Чехословакії. Переважна більшість етнічних конфліктів нинішньої епохи належить до деструктивних, де суб’єкти навмисно або ненавмисно ігнорують об’єктивні факти, реальні причини, розкручують механізми ворожнечі, втягують у конфлікт велику кількість учасників, різноманітні групи підтримки. Характерною рисою таких конфліктів є застосування насилля. Зупинити і тим більше урегулювати цей конфлікт навіть за допомогою медіаторів дуже складно або навіть неможливо. У сучасній конфліктології все чіткіше виявляється тенденція до розробки системного підходу до врегулювання етнічних конфліктів в основу якого покладено ефективний вплив на конфлікт в необхідному напрямі. У рамках цієї стратегії застосовуються нормативний, примусово-переговорний торг, ідеалістичний, силовий та інтегративний підходи [3; 4].
У разі нормативного підходу існує бажання владнати конфлікт, використовуючи набір правових або моральних норм. Ефекту цьому разі залежить від того, чиє між сторонами угода відносно цих норм. Якщо з приводу правил гри скоріше спостерігається розбіжність, ніж консенсус, то норми відкидаються як такі, що не влаштовують одну або всі сторони і виникає необхідність їх нав’язування. Суть конфлікту у разі примусово-переговорного підходу розуміється як вроджене (або набуте в суспільстві) прагнення людини до домінування. Оскільки всі панувати не можуть, здійснюється примус збоку тих, хто панує, щодо тих, над ким панують. Прибічники цього підходу усвідомлюють, що довготривалої стабільності він не забезпечує. З цієї точки зору миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир’я, під час якого досягається тимчасове урегулювання проблеми. Ідеалістичний підхід можливий тоді, коли всі зацікавлені сторони незалежно від міцності їх становища, жорсткості та гуманності, сили або слабкості встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, які відповідають індивідуальним поглядам кожного, де за основу береться визнання того, що в момент конфлікту всі сторони перебувають у програшній ситуації і несуть небажані втрати, а після його врегулювання всі опиняться у виграші. Задоволення інтересів досягається без явного або прихованого примусу, що забезпечує “самопідтримку” процесу пошуку розв’язання проблеми. Існують і інші класифікації. Так, П.Шаран виділяє індиферентний підхід. Він типовий для авторитарних режимів, де конфлікт, по суті, ігнорується зусилля з його розв’язання навіть не починаються вимоги груп, які втягнуті в конфліктне знаходять вияву, оскільки ні одна, ні інша з груп не мають достатньої влади, щоб впливати на владні структури. Ще один підхід П.Шаран пов’язує з командним прийняттям рішень. В цьому разі окремі групи або індивіди, які мають достатню владу і компетенцію для прийняття рішення, приймають їх, ураховуючи або ігноруючи аргументи інших сторін [5, с. 24-25]. Один з найбільш поширених способів впливу на конфлікт – силовий. Зазвичай він використовується в ситуаціях, коли в умовах нерівності партнерів є більш сильна сторона, яка прагне придушити слабку і нав’язати їй свою волю, або коли інші методи вичерпані. У разі придушення конфліктна певний період знімається, але його причина не усунена, і тому зберігається загроза нового загострення конфлікту з приводу тієї самої проблеми. До цього слід додати, що при “нав’язуванні” слабка

4 сторона може не підкорюватися сильній і чинити певний спротив. В такому разі виникає вкрай загрозливий заблокований конфлікт. Іншими словами, перемога із використанням силової моделі має перехідний характер, а учасник конфлікту – переможець у міру втрати початкового потенціалу може поступово перетворюватися в сторону, яка програє. Таким чином, мирне пристосування стає не тільки більш гуманним, ай більш конструктивним способом вирішення конфліктної ситуації. Для мирного пристосування необхідні певні умови. Р.Даль серед них називає такі існування інституціональних утворень, які прагнуть до консультацій і переговорів, вивчення інтересів, пошуку взаємовигідних рішень широкі рамки угоди щодо того, що саме може сприяти оптимальному розв’язанню проблем відсутність кумулятивності конфліктів більші економічні можливості (достаток позитивна усвідомленість громадян щодо результатів мирного розв’язання попередніх конфліктів рівний розподіл між сторонами придатних для використання засобів насилля перевага у сторін зрілих ознак, які сприяють мирному пристосуванню. Разом з тим Р.Даль вважає, що в демократичних умовах можливе і застосування сили, однак виключно відносно меншин, які не мають солідної підтримки у суспільстві [6, с. 77-78]. Тут треба зазначити, що будь-який державний механізм передбачає застосування сили у разі невиконання законів, щодо захисту честі та гідності як громадянина, такі суспільства в цілому. Цей силовий механізм не тільки не перешкоджає, ай сприяє підтриманню суспільної стабільності. Існує доволі стійка точка зору, щонайкращим варіантом розв’язання конфліктує компроміс. Але при детальному розгляді виявляється, що і ця модель має багато недоліків. У разі її застосування учасники чітко усвідомлюють свої цілі та їх протилежність цілям іншої сторони. Відмовляючись від деяких своїх цілей та цінностей в ім’я набуття інших, кожна зі сторін з часом може почати вважати себе обділеною. Не можна відкидати й те, що в управлінських ситуаціях здатність до компромісів дає змогу в низці випадків швидко розв’язати конфлікт. Але, досягаючи компромісу на ранній стадії конфлікту, який виникає через важливу проблему, втрачається можливість поставити повний діагноз цієї проблеми, а також зменшується час пошуку альтернатив. Компроміс може означати згоду тільки на запобігання сварці, навіть якщо при цьому відбувається відмова від розсудливих дій. Такий компроміс означає скоріше за все задоволення тим, що доступно, а ненаполегливий пошук того, що є логічним за наявних обставин. Недоліком як силового, такі компромісного способів у загальному плані є те, що конфлікт сприймається сторонами в координатах “або-або”, що само по собі служить передумовою його загострення. В зв’язку з цим оптимальним і бажаним треба визнати інтегративний спосіб, коли кожна з сторін відмовляється від своїх цілей і цінностей і знаходить нові, взаємоприйнятні. Спільність, яка виникає, може формально не усвідомлюватися, і не виключено, що кожен з колишніх опонентів буде щиро вважати інтегративне завоювання власною заслугою, однак виникає нова шкала цілей і цінностей, що об’єктивно приводить до розв’язання конфлікту.

5 Практика врегулювання конфліктів показує, що незалежно від обраної стратегії і підходів позитивний результат можливий у разі виконання певного набору вимог. І перша з них – інституціоналізація конфлікту. Йдеться про встановлення чіткої процедури врегулювання відносин протистояння. При інституціоналізованому конфлікті несумісність сторін виражається в межах встановлених у суспільстві нормі правил, звідси поведінка учасників конфлікту стає передбаченою. Неінституціоналі- зований конфлікт, навпаки, характеризується відсутністю принципів, які регулюють і частіше за все являють собою стихійний і такий, що не піддається контролю, вибух невдоволення. Перевага, зрозуміло, віддається першому варіанту, але для нього необхідно створити певні умови. У нормативному плані такими умовами є різного роду акти, які встановлюють певну процедуру взаємовідносин учасників конфлікту. Під інституціоналізованим механізмом мається на увазі не тільки юридичні акти, діапазон тут досить широкий – протокол, меморандумі навіть звичайна усна домовленість про розв’язання проблеми з точки зору конфліктології зводиться аж ніяк не до форми, а до наявності добровільної згоди, готовності людей додержуватися встановленого порядку. Іншими словами, паралельно із завданням інституціоналізації конфлікту необхідно вирішувати завдання легітимізації останнього. І якщо, наприклад, будь- який закон є застарілим, а інший, який відповідає новим умовам, не прийнятий, то роль легітимної інституціональної процедури може відігравати і незаконний з точки зору юриспруденції акт. Якщо однією важливою умовою раціонального врегулювання конфліктного протистояння є наявність структурованих конфліктуючих груп, носії несумісних інтересів мають бути точно ідентифікованими. Якщо ж наявність певного інтересу фіксується об’єктивно, але його суб’єкт невизначений, то говорити про швидке розв’язання конфлікту не доводиться. Навпаки, в перспективі слід очікувати ескалації конфлікту. Ось чому органам державної влади (незалежно від того, виступають вони арбітром або суб’єктом етнічного конфлікту) треба не тільки не перешкоджати, але і сприяти оформленню нових політичних партій, рухів та подібних до них організацій, можливо, вони стануть конфліктною силою відносно до груп, які представляють інші інтереси. Але, як зауважив С.Ліпсет, вони, так само які посередницькі структури, виконують функцію об’єднання індивідів співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно являють собою більш загрозливе джерело підтримки для екстремістських сил лівого або правого напряму, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп [5; 7]. Таким чином, на підставі аналізу проблем, пов’язаних із завданням раціонального регулювання конфліктних взаємодій, можна стверджувати, що неодмінною умовою вирішення цієї проблеми є ідентифікація, інституціоналізація конфлікту, визначення конфлікту і вироблення стратегії і технології його врегулювання. Тільки після проходження цих етапів можна ставити завдання зниження рівня напруження конфлікту. Ряд спеціалістів, як вітчизняних, такі зарубіжних, вважає, що для впливу на етнічні конфлікти, передусім на деструктивні, гегемоністські конфлікти, для управління ними припустимо і навіть бажано втручання третьої сторони, тобто іноземних держав. Безумовно, якщо ці держави не є зацікавленими сторонами, то їх участь може сприяти обмеженню розвитку деструктивних конфліктів, їх пом’якшенню. Однак на однозначно позитивний ефект розраховувати не доводиться.

6 Західні науковці виділяють п’ять типів наслідків зовнішнього втручання в етнічний конфлікт а) загострення конфлікту в результаті іноземного втручання б) посилення конфлікту в результаті втручання зовнішніх зацікавлених сил в) стримування конфлікту завдяки міжнародній увазі та тиску г) примирення сторін у конфлікті завдяки посередництву або втручанню зовнішньої сторони д) заміщення конфлікту, інакше кажучи, етнічний конфлікт може бути витіснений або заміщений неетнічним та особливими інтересами зовнішніх сторін і перетворення у зовсім інший вид конфлікту. Останнім часом у врегулюванні міжетнічних конфліктів зростає роль так званої двоколійної дипломатії. Перша колія врегулювання конфлікту – офіційний рівень, офіційні переговори, особливо в тих випадках, коли етнічний конфлікт
інституалізований. Цей шлях частіше за все закритий для широкої спільноти, втому числі для більшості експертів-конфліктологів, за винятком тих, хто належить до
учасників конфлікту. Друга колія – це переговорний процес на неофіційному рівні академічні семінари та дискусії, на яких відбувається вільне викладення сторонами своїх позицій та визначення точок зору, пошук виходів з конфлікту неструктуровані зустрічі приватних осіб, утому числі і політичних діячів, у складі неофіційних делегацій активна посередницька діяльність неурядових, недержавних делегацій.
Висновки. Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що обов’язковою умовою раціонального розв’язання міжетнічних конфліктів є інституціоналізація конфлікту, визначення суб’єктів конфлікту, вироблення стратегії і технології його врегулювання. Особливо важливого значення в наш час набуває використання нових технологій наприклад двоколійної дипломатії.
Перспективи подальших досліджень. Стосовно використання нових технологій питання деталізації впливу на міжетнічні конфлікти, насамперед на деструктивні, за допомогою так званої другої колії у двоколійній дипломатії, а також неофіційних переговорів, круглих столів тощо може стати подальшим напрямом наукових пошуків.

Список використаних джерел
1. Mitchell C. The Structure of International Conflict / C. Mitchell. – London, 1989. – P. 256-257.
2. Орлова Э. А. Введение в социальную и культурную антропологию / Э. А. Орлова. – Мб. и, 1994.
3. Технологии политической власти. – Кб. и, 1994.
4. Чумиков АН Управление конфликтами / АН. Чумиков. – Мб. и, 1995.
5. Шаран П. Сравнительная политология / П. Шаран. – Мб. и, 1992. – Ч. ІІ. – С. 24-25.
6. Dahl R. A. Modern political analyses / R. A. Dahl. – N.Y.$ L., 1963. – P. 77-78.
7. Lipset S. M. Consensus and Conflict: Essays in political sociology / S. M. Lipset. – New Brunswick ;
Oxford, 1985. – P. 4.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал