М. О. Мироненко словник термінів І понять з педагогіки



Сторінка10/18
Дата конвертації11.12.2016
Розмір3.29 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

П

*Пам’ять - психофізіологічний процес, що виконує функції закріплення, збереження та наступного відтворення минулого досвіду (у вигляді образів, думок, дій та почуттів). Забезпечує нагромадження вражень про навколишній світ, є основою набуття знань, умінь і навичок та їхнього наступного використання. Збереження досвіду створює можливість для навчання людини і розвитку її психіки (сприйняття, мислення, мови та ін.). Пам’ять служить необхідною умовою єдності психічного життя людини, його особистості. Відповідно до функцій пам’яті розрізняють її основні процеси: запам’ятовування, збереження, відтворення, а також забування. Головний серед них – запам’ятовування, який визначає міцність і тривалість збереження матеріалу, повноту і точність його відтворення. Основні умови продуктивності запам’ятовування пов’язані з тим, чи протікає воно у формі мимовільного чи довільного процесу. Як правило, запам’ятовування більш ефективне, якщо пов’язане зі спеціально організованим довільним запам’ятовуванням. Запам’ятовуванню сприяє незвичайність умов появи інформації. Використання людиною набутого досвіду здійснюється за допомогою відновлення раніше засвоєних знань, умінь і навичок. Найбільш проста його форма – дізнавання, здійснюване в умовах повторного сприйняття об’єктів, що закріпилися раніше у пам’яті. Більш складна форма – відтворення таких об’єктів минулого досвіду, які у даний момент не сприймаються. Забування виявляється по-різному – від окремих помилок у пригадуванні та дізнаванні до неможливості не тільки пригадати, але й довідатися про раніш сприйняте. Забування може бути стійким, тривалим та тимчасовим. Відповідно до типу матеріалу, який запам’ятовується, виділяють вербальну (словесну), образну, рухову й емоційну пам’ять. Існують індивідуальні розходження пам’яті, які виявляються у переважному розвитку одного з видів пам’яті – вербальної, образної, емоційної чи рухової. Відповідно до переважаючого типу пам’яті інформація краще запам’ятовується та відновлюється. Всередині зазначених основних типів пам’яті існують окремі підтипи (наприклад, пам’ять на обличчя, на числа і т.п.). Широко відомі індивідуальні розходження пам’яті, обумовлені способом (модальністю) сприйняття інформації: зорова, слухова та ін. Наприклад, особи з більш розвинутою зоровою пам’яттю краще запам’ятовують вербальний матеріал, який сприймається візуально (через таблицю, сторінку тексту). Ті ж, у кого краще розвинута слухова пам’ять, більш легко запам’ятовують той же текст, якщо сприймають його на слух. Пам’ять будь-якої людини індивідуальна, неповторна, тому що вона являє собою відображення унікального «малюнка» діяльності свідомості конкретної людини.


*Памяті розвиток і шляхи її тренування. Пам’ять дитини приблизно до 4-х років є мимовільною. Якщо в дитини 1-го року враження зберігаються 1-2 тижні, то до кінця 3-х років вони можуть зберігатися до одного року. У дошкільному віці основне місце як і раніше займає мимовільна пам’ять. Поряд з образною пам’яттю у дошкільнят розвивається і словесно-логічна пам’ять. До 5-ти років у дитини виявляються довільні процеси пам’яті, формуються початкові уміння запам’ятовувати та пригадувати. З метою підготовки дітей до школи необхідно стимулювати в них розвиток довільної логічної пам’яті, використовуючи для цього не лише практичну й ігрову діяльність, але й заняття у дитячому садку. Подальший розвиток пам’яті відбувається в процесі навчання та виховання у школі. При цьому необхідно враховувати, що у молодших школярів установка на запам’ятовування звичайно домінує над установкою на розуміння, тому що розуміння є для них більш важким, ніж запам’ятовування. Мимовільну логічну пам’ять успішно розвивають у результаті систематичного виконання учнями навчальних, пізнавальних задач. Її удосконалювання безпосередньо пов’язане з розвитком у школярів мислення, з формуванням у них аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, порівняння, класифікації та ін. Довільна логічна пам’ять розвивається в результаті виконання мнемічних задач, а її удосконалювання пов’язане з оволодінням способами мислення, які вивчались, як прийоми запам’ятовування і відтворення. Розвиток мислення, будучи безпосередньою умовою розвитку мимовільної пам’яті, служить разом з тим необхідною передумовою розвитку довільної пам’яті. Таким чином, основний шлях розвитку мимовільної і довільної логічної пам’яті (у конкретній та відверненій її формі), полягає у формуванні в учнів процесів розуміння, мислення, спеціально спрямованих пізнавальних дій, доведення їх до узагальнених умінь і навичок та застосування як прийомів запам’ятовування та відтворення. З метою раціонального використання мимовільної та довільної пам’яті у засвоєнні учнями і студентами знань та створення умов для успішного розвитку пам’яті необхідно досягати розуміння ними суті засвоюваного явища, допомагати розібратися у навчальному матеріалі, що допоможе запам’ятати його. Виховання пам’яті необхідно пов’язувати з вихованням усіх сторін особистості школярів і студентів. З вихованням мотивів навчання, почуття боргу і відповідальності, звичок до вольових зусиль і т.п.
Патріотизм (грец. patris - батьківщина) - соціально-політичний і моральний принцип, який виражає почуття любові до батьківщини, турботу про її інтереси та готовність до захисту від ворогів. Патріотизм виявляється у почутті гордості за досягнення рідної країни, у гіркоті за її невдачі, у повазі до історичного минулого свого народу, у дбайливому ставленні до народної пам’яті, національно-культурних традицій. Почуття патріотизму, яке виражається, насамперед, у любові до рідних місць, до так званої малої батьківщини, звичному укладові життя, відомо вже із давнини. З розвитком держави патріотизм наповнився політичним змістом, пов’язаним з вимогою стійкості та мужності у війнах, у відстоюванні інтересів батьківщини. З етико-гуманістичної точки зору значення патріотизму обумовлене тим, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, єднання людини та батьківщини. Патріотичні почуття й ідеї тільки тоді піднімають людину та народ, коли сполучені з повагою до інших народів і сприяють зміні психології національної винятковості й недовіри в бік взаєморозуміння в міжнаціональних і міждержавних відносинах.
*Педагогіка (від грец. paidagogike te’achne, майстерність, від pais, род. падіж від paidos – дитя, дитина, і ago – веду) - галузь науки, яка розкриває сутність, закономірності освіти, роль освітніх процесів у розвитку особистості, яка розробляє шляхи та способи підвищення їхньої результативності. Зміст педагогіки, представлення про її статус та основні категорії змінювалося з розвитком гуманітарних і природничих наук. Розвиваючись як наука про виховання дітей (звідси назва), педагогіка в процесі еволюції шкільної справи, масової загальноосвітньої школи та систем загальної та професійної освіти розширювала свою сферу. Педагогіка сьогодні охоплює проблематику, пов’язану не тільки з дитинством та юністю, але й з іншими віковими періодами життя людини, а також з різноманітними формами організації навчальної, виховної й освітньої діяльності. Оскільки серед теоретиків немає єдиної думки ні щодо повного набору категорій педагогіки, ні щодо їхнього визначення, зазвичай зосереджуються на таких основних для педагогіки поняттях як освіта, виховання, навчання, розвиток і соціалізація. Інші категорії зазвичай розглядаються у галузях педагогіки, наприклад, «навчально-виховний процес» у теорії виховання, «зміст освіти» у дидактиці. Це говорить не про меншу їхню значимість, а про ступінь їхньої спільності для всієї педагогічної науки. Педагогіка вивчає освіту з погляду виявлення її структури та закономірностей, а також розвитку її суб’єктів, цілей, змісту, методів, засобів, форм, результатів, взаємозалежних у безупинному контексті суспільного й індивідуально-особистісного розвитку. Розробляючи найбільш ефективні моделі освітнього процесу, а також способи їхньої практичної реалізації, педагогіка виступає і як наука описово-пояснювальна, і як нормативно-конструктивна. Педагогіка розглядає можливості освіти як ефективної, яка забезпечує реалізацію соціально значущих цілей формотворчого впливу на людину. Осмислення ролі та місця освіти у житті суспільства ставить трактування освіти в пряму залежність від природи людини, пізнання, суспільства. Широкий філолофсько-антропологічний погляд на освіту, який йде від К.Д. Ушинського, переживає своє друге народження. Педагогіка як соціальна наука природно входить у систему гуманітарного знання, оскільки безпосередньо звернена до людини. Але настільки ж правильно стверджувати, що педагогіка є частиною суспільствознавства, оскільки вивчає людину у суспільстві та групах однолітків, а також людину у спілкуванні з людьми, що насамперед спеціально займаються вихованням (батьки, вихователі, вчителі та ін.). У більш широкому плані до предмета педагогіки відноситься і процес соціалізації, який розглядають також соціологія та психологія. Безпосередньо пов’язана педагогіка з психологією і особливо з педагогічною психологією. У загальних інтересах педагогічних досліджень вона зосереджується саме і, насамперед, на їхньому інструментальному боці. Значення для педагогіки має й етика, логіка, анатомія, фізіологія й інші галузі наукового знання.
*Педагогіка вищої школи - галузь педагогічної науки, яка вивчає теоретичні і практичні проблеми розвитку особистості студентів і їхньої професійної підготовки у вузі. Предметом педагогіки вищої школи є освітній процес у вищій школі. У рамках педагогіки вищої школи розробляються: теорія навчально-пізнавальної діяльності (іноді називають дидактикою вищої школи); психологія вивчення та розвитку активної розумової діяльності; теорія інформаційних компонентів навчального процесу; загальна методика навчальної та наукової праці; наукова організація та керування навчальним процесом; теорія та методика розвитку та використання технічних засобів навчання (ТЗН); історія вищої освіти та педагогіки вищої школи. У дослідженнях зі своєї проблематики педагогіка вищої школи використовує широке коло загальнонаукових методів. Вона відіграє істотну роль при визначенні змісту вищої освіти, що знаходить відображення у державних стандартах вищої освіти, у навчальних планах і програмах, а також у формуванні змістовної моделі підготовки фахівця. Розробка змісту освіти і моделювання майбутньої діяльності випускника вищої школи вимагають ретельного аналізу спадкоємних зв’язків загальноосвітньої школи, вузу і післядипломного підвищення кваліфікації. Істотним моментом у цьому зв’язку є пошук педагогікою вищої школи можливих шляхів індивідуалізації навчання, диференціації підготовки різних категорій студентів у рамках єдиного освітнього процесу. Актуальною задачею є також дослідження закордонного досвіду діяльності вищої школи. Педагогіка вищої школи покликана забезпечувати реалізацію в навчальному процесі вузів основних принципів вищої освіти: фундаментальність, спеціалізацію, безперервність навчання, високий загальнонауковий і культурний рівень студентів, їх свідому суспільну позицію.
*Педагогічна антропологія - напрямок у педагогіці, який виник у Західній Європі після Другої Світової війни. Найбільший розвиток одержала спочатку в Німеччині, що було обумовлено пошуком виходу з кризи системи соціальних і виховних цінностей та необхідністю відповідного осмислення нових педагогічних реалій. Больнов Отто Фрідріх (народився 14.03.1903 у місті Штеттин, нині Щецин, Польща, нім. філософ і педагог), один з родоначальників педагогічної антропології, визначав педагогічну антропологію як особливий спосіб розгляду педагогіки, а не як спеціальну науку. Згідно з Больновим, зміст діяльності вихователя полягає у «проникненні», «тлумаченні», «роз’ясненні» виникаючого у власній практиці досвіду. Така позиція характеризується, як «герменевтика педагогічного досвіду» (див. Герменевтика). Больнов розглядав педагогіку як прикладну філософську науку, у центрі уваги якої постає питання про сутність людини. Основними формами, у яких виражає себе педагогічна атмосфера, є для Больнова «довіра» та «безпека», які виникають на основі відносин любові, надії, подяки й ін. Головну задачу педагогіки він бачив у розкритті і розвитку особистих якостей людини, у «опорі зовнішнім впливам», протидії «масовості». Під впливом Больнова у Німеччині сформувалася т.зв. Тюбінгенська школа. Концепція Больнова одержала підтримку та розвиток спочатку у Японії, потім у Франції й Англії. Філософське підгрунття у розумінні людини педагогічна антропологія знайшла у філософській антропології. Вперше поняття «педагогічна антропологія» було вжито у 1867 році К.Д. Ушинським у якості особливої точки зору для розгляду людського виховання. Згідно з Ушинським, педагогіка підтримується тільки такими науками, які націлені на пізнання людини.
*Педагогічна взаємодія - процес, що відбувається між педагогом і його студентами у ході навчально-виховної роботи та спрямований на розвиток їхньої особистості. Взаємодія – філософська категорія, що відбиває загальний сутнісний зв’язок всього живого. У педагогічній науці педагогічна взаємодія виступає і як одне з ключових понять, і як науковий принцип. Вона являє собою процес розвитку сприятливого становлення особистості вихованця та особистості педагога при неодмінній керівній ролі авторитетного вихователя. Взаємодія цих сторін присутня у всіх видах діяльності: у пізнанні, грі, праці, спілкуванні; її вплив проникає у «ядро» особистісних відносин учасників; вона будить у вихованців готовність бути, за словами В.О. Сухомлинського, «воспитуемыми». Педагогічна взаємодія – складний процес, який складається з багатьох чинників, найбільші з який – дидактична, виховна та соціально-педагогічна взаємодія. У ньому, в умовах різних видів життєдіяльності дітей та юнацтва на конкретних етапах їхнього вікового розвитку, виявляються закономірності виховного процесу на індивідуальному й іншому рівнях. Педагогічна взаємодія обумовлена й навчально-виховною діяльністю, цілями навчання і виховання. У її основі лежить співробітництво, що є початком соціального життя людей. Взаємозалежна діяльність людей соціальна за своєю сутністю. Вимоги дорослих діти і юнацтво сприймають не завжди як необхідні. Тому педагогічна взаємодія у школі і вузі має потребу у спеціальній організації. Адже вона відіграє найважливішу роль у людському спілкуванні, у т.ч. у відносинах ділових, партнерських, при дотриманні етикету, при прояві милосердя і т.п. Взаємодія стає педагогічною, коли дорослий (батько, педагог) виступає як наставник. Для дорослого участь у педагогічній взаємодії пов’язана з моральними труднощами, тому що у відносинах з дітьми та юнацтвом присутня спокуса скористатися своєю віковою чи професійною перевагою та звести спілкування з ними до авторитарного впливу. Професія педагога іноді сприймається як авторитарна, оскільки в ній уже закладена турбота, опіка, наставництво, прагнення передати свій досвід. Існує дуже нечітка грань, за якою починається моралізування, менторство, насильство над особистістю. Частий приклад із практики вузів звертання до студента на «ти», що, по суті, є не тільки порушенням встановлених у вітчизняній вищій школі правил і етичних норм спілкування, але і демонстрацією переваги викладача. У студентів часто настає зворотна реакція – вони намагаються дистанціюватися від такого вихователя, чинять опір, відкрито чи сховано. Досвідчені, талановиті педагоги мають педагогічне чуття і такт, передбачають можливі ускладнення у педагогічній взаємодії. Крім того, технологічним прийомам педагогічної взаємодії варто вчитися. Педагогічна взаємодія удосконалюється і розвивається в міру ускладнення духовного спілкування й зростання соціальних та інтелектуальних потреб його учасників. Результат педагогічної взаємодії відповідає меті виховання та навчання – розвитку особистості.
*Педагогічна діагностика - сукупність прийомів контролю й оцінки, спрямованих на вирішення задач оптимізації навчального процесу, диференціації студентів, а також удосконалювання навчальних програм і методів педагогічного впливу. Педагогічна діагностика – невід’ємний компонент педагогічної діяльності, тому що здійснення процесів навчання та виховання припускає оцінювання, аналіз та облік результатів цих процесів. Методи педагогічної діагностики емпірично складалися в ході педагогічної практики. Традиційні методи – опитування, контрольні роботи, іспити – потребували від студентів відтворення раніш відомого матеріалу (як правило, у вигляді його фрагментів) чи вирішення визначених задач відповідно до попередньо відомих зразків. Студентами при цьому виконувалася діяльність, яка носила репродуктивний характер і визначався зміст засвоєного матеріалу. З другої половини ХІХ ст., у зв’язку з тим, що шкільне навчання набуло масового характеру, треба було удосконалити методи оцінки, стали розроблятися методи психодіагностики. Більшість психологічних тестів або спеціально створювалися для школи, або швидко адаптувалися для застосування в умовах педагогічного процесу. Головний метод психологічної діагностики – тести і контрольні завдання, використовувані переважно для оцінки рівня оволодіння учнями навчальним матеріалом. Нині центральне місце серед подібних методик належить так званим тестам успішності (тестам досягнень), спеціально створеним саме для оцінки засвоєних знань. Прикладом у вищій школі можуть служити комплексні контрольні роботи (ККР) з фундаментальних і теоретичних предметів і комплексні контрольні завдання (ККЗ) з предметів за обраною спеціальністю. Використання методів педагогічної діагностики в педагогічній практиці сприяє здійсненню швидкої та компактної оцінки різних параметрів засвоєння знань і психічного розвитку учнів.
*Педагогічна діяльність - являє собою виховую чий та навчальний вплив викладача на учня, спрямований на його особистісний, інтелектуальний розвиток, який одночасно виступає як основа його саморозвитку та самовдосконалювання. Цей вид діяльності виник в історії цивілізації з появою культури, коли задача створення, збереження та передачі підростаючим поколінням зразків (еталонів) виробничих умінь і норм соціального поводження виступила в якості однієї з вирішальних для суспільного розвитку. Педагогічна діяльність має ті ж характеристики, що і будь-який інший вид людської діяльності. Це насамперед цілеспрямованість, вмотивованість і предметність. Специфічною характеристикою педагогічної діяльності є її продуктивність. Розрізняють п’ять рівнів продуктивності педагогічної діяльності. Перший – (мінімальний) репродуктивний; педагог вміє переказати іншим те, що знає сам - вважається непродуктивним. Другий – (низький) адаптивний; педагог вміє пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії - вважається малопродуктивним. Третій – (середній) локально моделюючий; педагог володіє стратегіями навчання студентів знанням, умінням і навичкам з окремих розділів курсу (тобто формулювати педагогічну мету, усвідомлювати результат і відбирати систему та послідовність включення студентів до навчально-пізнавальної діяльності) - вважається середньо продуктивним. Четвертий – (високий) системно моделюючого знання студентів; педагог володіє стратегіями формування системи знань, умінь і навичок студентів, з предмету в цілому - вважається продуктивним. П’ятий – (вищий) системно моделююча діяльність і поводження студентів; педагог володіє стратегіями перетворення свого предмета в засіб формування особистості студента, його потреб у самовихованні, самоосвіті, саморозвитку - вважається високопродуктивним. Предметом педагогічної діяльності є організація навчальної діяльності осіб, які навчаються, спрямованої на засвоєння ними предметного соціокультурного досвіду як основи й умови розвитку. Засобами педагогічної діяльності є наукові (теоретичні й емпіричні) знання, за допомогою і на основі яких формується тезаурус студентів. У якості «носіїв» знань виступають тексти підручників чи їх представлення, які відтворюються студентом при організованому педагогом спостереженні (на лабораторних, практичних заняттях і т.п.) за освоюваними фактами, закономірностями та властивостями предметної дійсності. Допоміжними є технічні, комп’ютерні, графічні та інші засоби. Способами передачі соціально-культурного досвіду педагогічної діяльності є: пояснення, показ (ілюстрація), спільна робота з студентами з вирішення навчальних задач, безпосередня практика студентів (лабораторна, польова робота) та тренінги. Продуктом педагогічної діяльності є сформований індивідуальний досвід студента у всій сукупності його аксіологічних, морально-етичних, емоційно - знанієвих, предметних та оцінних складових. Продукт педагогічної діяльності оцінюється на іспитах, заліках, за критеріями вирішення задач, виконання навчально-контрольних дій. Результатом педагогічної діяльності, як виконання її основної мети є особистісний, інтелектуальний розвиток студента, удосконалювання, становлення його як особистості, як суб’єкта навчальної діяльності. Результат діагностується зіставленням якостей студента на початку навчання і після його завершення у всіх планах розвитку людини.
*Педагогічна освіта - система підготовки фахівців загальної (дошкільної, початкової, базової та середньої) освіти. З 1997 року в Україні уведена спеціальність «Педагогіка вищої школи», яка своєю метою переслідує підготовку педагогів-магістрів для вузів. До працівників цієї категорії належать викладачі загальноосвітніх предметів професійних навчальних закладів, педагогічний персонал установ додаткової освіти дітей та молоді, соціальні педагоги й ін. У повсякденному слововживанні поняття «Педагогічна освіта» буває більш широким, іноді ним позначається професійна підготовка всіх осіб, причетних до освіти та виховання підростаючого покоління (наприклад, говорять про педагогічну освіту батьків). В міру диференціації педагогічної діяльності самостійними галузями стали дефектологічна й інженерно-педагогічна освіта. Педагогічна освіта – складова частина системи освіти, одна з ключових ланок, яка визначає рівень і перспективи її розвитку. Специфіка педагогічної освіти визначається підвищеними соціальними вимогами до професійної діяльності та до особистості педагога як суб’єкта педагогічного спілкування та навчально-виховного процесу. Тому педагогічна освіта покликана вирішувати два комплекси взаємозалежних задач. По-перше, сприяти соціальному розвитку особистості майбутнього педагога, його фундаментальній та загальнокультурній підготовці, моральній та цивільній зрілості, які роблять його по праву наставником підростаючих поколінь. По-друге, сприяти професійному становленню та спеціалізації в обраній галузі педагогічної діяльності. Розвиток особистості педагога – мета, основа й умова його ефективної професійної освіти. Реалізація задач професійної підготовки також сприяє і розвитку особистості педагога. Особистісно-орієнтована концепція, нині покладена в основу відновлення педагогічної освіти, спирається на культурно-історичний підхід до процесів онтогенезу та філогенезу людини. На відміну від попередніх формул педагогічної освіти («знай, свій предмет і викладай його ясно», «знай методику викладання та користуйся нею неухильно»), ця концепція пов’язана з орієнтацією на ідею саморозвитку особистості і забезпечення майбутнього педагога відповідними педагогічними методами та засобами. Вивчення предметів стає не самоціллю, а лише засобом розвитку учнів. В установах педагогічної освіти виявляється протиріччя між оволодінням студентом навчальною діяльністю та формуванням його власної педагогічної позиції. Вирішення даного протиріччя можливе за рахунок індивідуального спілкування, конструювання навчальних форм, у яких пов’язуються в одне ціле як освітній процес, так і його осмислення та дослідницька робота. Майбутній педагог під час навчання у вузі проходить стадії «того, якого навчають», «учня» та «вчителя». Викладацька діяльність у майбутніх педагогів також змінюється: від «транслятора» знань та педагогічних технологій через роботу майстра, який організовує спільну діяльність з метою формування у студентів педагогічних здібностей, до позиції «консультанта», який спільно проектує їх власну педагогічну діяльність. Важлива складова частина педагогічної освіти – створення моделі педагога розвиваючої школи, побудованої через визначення його когнітивних і особистісних характеристик (як вимог до фахівця). Зміна цілей підготовки педагогів від орієнтації на знання предмета до створення умов для розвитку особистості учня спричинило за собою відновлення змісту педагогічної освіти. Передбачено три обов’язкових блоки (загальнокультурний, психолого-педагогічний та предметний), кожен з яких сприяє розвитку особистості студента. Предмети загальнокультурного блоку сприяють формуванню світогляду, визначенню особистісних і професійних цілей. У процесі засвоєння психолого-педагогічного блоку студент усвідомлює себе суб’єктом професійної діяльності й опановує способи самовизначення й аналізу свого професійного досвіду. Предметний блок покликаний розкрити особливості повсякденної практичної педагогічної діяльності (наприклад, викладання навчального предмета). Усі блоки пронизані різноманітними, змістовними зв’язками, завдяки чому виділяються деякі стрижневі проблеми, аналіз яких також входить у зміст педагогічної освіти.
*

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал