М. Д. Заячук О. С. Чубрей економічна та соціальна




Сторінка7/16
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16
Етнічний склад населення світу ще більш різноманітний, ніж расовий: вчені виокремлюють у сучасному світі 3-4 тисячі народів, націй і племен. Чисельність населення в них коливається від кількох сотень (алеути) до сотень мільйонів осіб

72
(китайці, хіндустанці). Найбільш чисельними народами світу є: китайці (близько 1,01 млрд. осіб), хіндустанці (213 млн. осіб), американці США (182 млн. осіб), бенгальці (166 млн. осіб), росіяни (145 млн. осіб), бразильці (131 млн. осіб), японці (122 млн. осіб), німці (84 млн. осіб), біхарці (82 млн. осіб), пенджабці
(81 млн. осіб) тощо.
Національні (етнічні) критерії лежать в основі поділу людства на держави. Але більше половини держав світу є
мононаціональними, це Японія, Китай, Данія, Швеція, Україна та ін. Серед багатонаціональних – Росія, США, Індонезія (понад
150 етнічних спільнот), Нігерія (близько 200), Індія (близько
800) та ін.
Класифікацію народів, як правило, здійснюють за мовною ознакою, групуючи в мовні сім’ї. Найбільша за чисельністю
індоєвропейська сім’я (близько 2,5 млрд. осіб). Вона охоплює такі групи: слов’янську (українці, росіяни, поляки, білоруси, болгари, серби, хорвати та ін.), романську (французи, італійці,
іспанці, бразильці, мексиканці та ін.), германську (німці, голландці, шведи, норвежці, англійці, американці США, англоавстралійці та ін.), іранську (перси, таджики, афганці, курди), індоарійську (хіндустанці, бенгальці, непальці та ін.), а також кельтську, албанську, грецьку, вірменську і нурістанську.
Сіно-тібетська сім’я є другою за чисельністю населення, до неї належать китайська і тібето-бірманська група. Серед
інших мовних сімей зазначимо: афразійську (до якої насамперед належать арабські народи, що проживають в Іраці, Саудівській
Аравії, Єгипті, Алжирі, Лівії, Марокко та в країнах Північної
Африки та Південно-Західної Азії), алтайську сім’ю
(тюркська, монгольська та інші групи), нігеро-кордофанську,
койсанську і ніло-сахарську (на мовах яких спілкуються народи
Африки), уральську (фіно-угорська і самодійська групи),
австронезійську сім’ю та ін.
До найпоширеніших мов світу належать – китайська (цією мовою розмовляє понад 1,1 млрд. осіб), англійська (понад 460 млн. осіб у 58 країнах світу), хінді й удру (близько 430 млн. осіб, переважно в Індії), іспанська (понад 300 млн. осіб у 21 країні світу), арабська (понад 200 млн. осіб у 25 країнах світу), російська, бенгальська та індонезійська (по 150 млн. осіб),

73
японська (125 млн. осіб), німецька та французька (по 100 млн. осіб). Цими мовами розмовляє понад 75% населення світу.
Шість із них обрані офіційними робочими мовами ООН, це китайська, англійська, іспанська, арабська, французька та російська.
Загальна кількість мов народів світу – 4-5 тисяч. Так населення Індії користується 845 мовами та діалектами,
Камерун – 262 мовами й діалектами, а найбільше їх у Папуа-
Новій Гвінеї – 1010.
Як правило, кожний народ розмовляє однією мовою з певними діалектичними відмінностями. Водночас досить широко розповсюджується двомовність (білінгвізм), коли якась частина народу або навіть цілий народ постійно користується двома мовами. Двомовність – часте явище у багатонаціональних країнах, де національні меншини, крім рідної мови, користуються також мовою найчисленнішої й переважаючої нації. Частими є випадки, коли кілька народів розмовляє однією
і тією ж мовою.
Релігія (лат. – благочестя, святиня, набожність) – світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і дії, які
ґрунтуються на вірі в реальне існування надприродного. У світі поширена значна кількість релігій, одні з них налічують лише сотні послідовників, а інші – сотні мільйонів. Виділяють общинні (племінні), місцеві (національні) і світові релігії.
Ще у первіснообщинному суспільстві виникли прості форми релігійних вірувань – тотемізм, магія, фетишизм, анімізм і культ предків. Пізніше з’явились більш складніші місцеві релігії
(сповідуванні одним чи декількома народами) – іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм та ін.
Деякі релігії розповсюдились на значні території серед народів багатьох країн і континентів. Це світові релігії – буддизм, християнство і іслам.
Буддизм – дуже давня релігія, що існує в таких різновидах, як хінаяна, махаона і ламаїзм. Вона виникла в Індії у VI – V ст. до н.е., засновником був індійський царевич Сіддхартх Гаутама
Шак’ямуні, який потім одержав ім’я Будди (тобто пробуджений, прояснений). В Індії знаходиться чимало буддиських центрів, храмів і монастирів, але світового статусу буддизм все ж набув

74 за її межами: в Китаї, Японії, Кореї, Монголії, В’єтнамі та в
інших країнах. Буддизм проголошує всяке життя ланцюгом страждань. Організовуючи життя відповідно до етичних канонів буддизму, морально вдосконалюючись, віруючий може сподіватись на повне припинення страждань, поринання в нірвану (небуття). Нірвана, як стверджують буддисти, настає коли людина йде шляхом Будди, де діє заборона вбивати будь- яку живу істоту, де зі злом і несправедливістю не можна боротися, оскільки будь-яке насильство викликає відповідне насильство. Буддизм пропагує безшлюбність як вірний шлях до вдосконалення, хоча і підтримує дітонародження.
Християнство – найбільш масова й поширена релігія, яку сповідує майже 2 млрд. осіб. Вважають, що християнство виникло у І ст. до н.е. на сході Римської імперії на території сучасного Ізраїлю. До 60-х рр. І ст. н.е. існувало вже декілька християнських общин, серед яких і ієрусалимська. У наш час християнство об’єднує три основні напрями – католицизм, православ’я та протестантизм, у межах яких існує значна кількість різноманітних віросповідань і релігійних об’єднань, що виникли в різні часи (римо-католицька, греко-православна церква та ін.).
Католицизм існує як чітко централізована церква, очолювана Папою Римським, який також є главою держави
Ватикан.
Протестантизм виник у XVI ст. як антикатолицька течія; основними напрямами є лютеранство, кальвінізм, англіканство, методизм, баптизм.
У 395 році Римська імперія розкололась на західну і східну частини. Це сприяло відособленню західної церкви на чолі з римським єпископом і певної кількості східних церков на чолі з патріархами: константинопольським,
ієрусалимським, олександрійським.
Між західною
і східною гілками християнства (римо-католицькою і православною) розпочалась боротьба за вплив, що завершилась у 1054 році розколом. До цього часу християнство стало державною релігією. Це відбулось за імператора Констянтина (у IV ст.). Православ’я візантійського походження укорінилось на сході й південному

75
сході Європи. Київська Русь прийняла християнство у 988 році за правління князя Володимира Святославовича.
В основі християнства – віра в Ісуса Христа, що прийняв мученицьку смерть і нею спокутував гріхи людей. Послідовники християнства вірують у друге пришестя Ісуса Христа і у
«страшний суд». Однією з основних заповідей християнства є благання до терпіння і всепрощення. Християнство пропагує дітонародження.
Християнство розповсюджене серед народів Європи і в
інших частинах світу, заселених європейськими переселенцями.
У Європі віросповідують християнство у всіх його формах.
Католицизм найбільш широко представлений у південній, частково західній і східній її частинах. Його прихильники – романські народи (італійці, іспанці, португальці, французи та
ін.), а також ірландці, британці, баски, деякі народи германської групи (австрійці, фламандці, частина німців), більша частина угорців, деякі слов’янські народи (поляки, чехи, хорвати, словенці, більшість словаків, певна частка українців і білорусів), литовці й частина латвійців. Католицизм є домінуючою релігією
і в країнах Латинської Америки, і на Філіппінах; значні групи католиків у США та Канаді, а також в Індокитаї та деяких країнах Африки (колишніх колоніях).
Протестантизм розповсюджений у північній, центральній і західній частинах Європи. Його віросповідують більшість німців, голландців, шведів, норвежців, англійців, шотландців, фінів. Значне поширення протестантизму в англомовних країнах: США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, а також у ПАР,
Бразилії, Естонії та Латвії. В Африці також існує християнство, зокрема в Ефіопії та частково в Єгипті. Православ’я розповсюджене на сході і південному сході Європи серед греків, румунів, болгарів, сербів, македонців, чорногорців. Православ’я також сповідують українці, росіяни, білоруси, молдовани, удмурти, чуваші, марійці, мордва, комі, деякі народи Кавказу
(грузини та південні осетини) і Сибіру (якути та ін.). До православної церкви близька вірмено-григоріанська.
Іслам – «наймолодша» зі світових релігій та друга за чисельністю послідовників (1,1 млрд. осіб). Її заснував – пророк
Мухаммед у VII ст. Послідовники ісламу – мусульмани, які

76 вірять в єдиного Бога Аллаха, наділеного виключно людськими найпозитивнішими якостями. Одна з характерних рис мусульманського культу – п’ятикратна щоденна молитва. Іслам наказує своїм послідовникам, якщо дозволяють здоров’я і кошти, здійснити хоча б одне ходіння на прощу до «святих місць». Суворо забороняється створювати зображення Бога
(образи, статуї тощо). Чоловік може мати до 4 дружин, що йому підкоряються. Вчення ісламу спрямоване на підтримання високої народжуваності, адже діти в мусульманських сім’ях є одним із великих благодіянь Аллаха. Бездітні жінки зневажаються й осуджуються віруючими. Шлюби обов’язкові і можливі серед неповнолітніх. Іслам забороняє аборти.
Іслам став потужним імпульсом розвитку такого феномена, як «мусульманський світ». У мусульманських країнах іслам відіграє роль релігійної доктрини, форми соціальної організації, культурної традиції.
Основна територія поширення мусульманства – Азія, переважно сунітського і лише в Ірані
(частково в Іраці, Ємені, Азербайджані) – шиїтського типу.
Значні групи сунітів у країнах Південно-Західної Азії, а також в
Індонезії, Малайзії, на півдні Філіппін, в Індії, західному Китаї, у країнах Північної і Тропічної Африки: Єгипті, Алжирі, Лівії,
Тунісі, Марокко, Судані, Сомалі, Сенегалі, Малі, Гвінеї, Нігері,
Чаді, Гамбії, Мавританії та ін. Іслам сповідують мешканці
Середньої Азії та Казахстану, Північного Кавказу, а також у складі Російської Федерації – татари, башкіри і деякі тюркомовні народи Сибіру. У Європі Іслам сповідують порівняно невеликі групи населення – албанці, боснійці, частина болгарів, а також мігранти з мусульманських країн.


5.6. Трудові ресурси та зайнятість населення

Трудові ресурси – частина населення країни, яка здатна до трудової діяльності, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавчо. У міжнародній практиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років. В Україні працездатний вік для жінок становить 16-54 роки, а для чоловіків – 16-59 років. До трудових ресурсів не

77
належать працюючі інваліди І і ІІ груп, а також непрацюючі особи працездатного віку, якщо вони отримують пенсію за віком на пільгових умовах. У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення (75% трудових ресурсів). Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змінюється в часі й неоднаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.
Потенційна частина трудових ресурсів – особи, що навчаються з відривом від виробництва або зайняті в домашньому й особистому підсобному господарстві. Кількісні та якісні показники трудових ресурсів постійно змінюються.
Найважливіші з них – чисельність, вік, стать, освіта й охоплення навчанням, зайнятість у національному господарстві й розподіл за сферами і галузями, розміщення на території. Суттєвий вплив на зміну якісного складу трудових ресурсів має вступ до працездатного віку нових поколінь молоді та науково-технічний прогрес. Останній підвищує вимоги до якості робочої сили, тому зумовлює зростання чисельності населення працездатного віку, яке навчається з відривом від виробництва.
У сучасних умовах структура зайнятості населення залежить від рівня економічного розвитку держави. Так, у розвинутих країнах частка населення, зайнятого у промисловості, коливається від 25 до 40%, а частка працюючих у сільському господарстві постійно знижується. Водночас характерне зростання частки зайнятих у невиробничій сфері, особливо в торговельно-фінансовій та управлінській діяльності (до 35-50%).
У країнах, що розвиваються, у промисловості задіяно не більше
15-20 % населення, близько 50 % працює у сільському господарстві, порівняно велика частка населення працює у невиробничій сфері: туристичному обслуговуванні та сфері послуг. У постсоціалістичних країнах у промисловості зайнято до 50 % населення, до 20 % працює в сільському господарстві, близько 30 % населення – у невиробничій сфері, але, на відміну

78 від розвинутих країн, більшість працює у традиційних галузях цієї сфери (освіті, охороні здоров’я, культурі).
Простежується закономірний зв’язок між структурою зайнятості, структурою виробництва й типом країни.
Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки.
Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята в невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати відмінності, пов’язані з національними традиціями або наявними політичними умовами.
Отже, структуру зайнятості населення можна вважати одним
із показників рівня розвитку країни.
Контрольні запитання і завдання
1. Що вивчає географія населення світу?
2.Які є типи відтворення? До країн якого типу відтворення
населення належить Україна?
3. Що таке міграція? Які бувають види та форми міграцій?
4. Що таке урбанізація? Що, на ваш погляд, визначає рівень
урбанізації території?
5. Охарактеризуйте статево-віковий склад населення
світу.
6. Назвіть найпоширеніші мовні сім’ї у світі.
7. Чим відрізняється структура зайнятості країн різного
типу?










79
6. Сучасне світове господарство

6.1. Сучасне світове господарство та його основні центри.
6.2. Міжнародний поділ праці.
6.3. Світове господарство в період науково-технічного прогресу та в інформаційну епоху.
6.1. Сучасне світове господарство та його основні центри

Світове господарство – це політико-економіко-географічна система, що характеризується розвитком і територіальним розміщенням господарства, його галузей , а також господарств окремих країн і великих регіонів.
Господарство – система виробництва, обліку, розподілу і споживання, яка склалась і розвивається в певних територіальних межах. Первинними осередками є підприємства й установи, особисті підсобні господарства тощо. Все господарство, враховуючи участь у створенні суспільного продукту й національного доходу, поділяється на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.
Сфера матеріального виробництва – сукупність галузей економіки, що виробляють матеріальні блага. До неї належать промисловість, сільське і лісове господарство, вантажний транспорт, зв’язок (обслуговування підприємств виробничої сфери), будівництво, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне постачання заготівлі.
Невиробнича сфера – галузь діяльності людей, результатом якої є різні послуги, що задовольняють потреби суспільства або окремих його осіб і безпосередньо не пов’язані зі створенням матеріальних благ. До неї належать житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, фізична культура, соціальне забезпечення, освіта, культура, мистецтво, кредитування, страхування, управління.
Географічна
«модель» світового господарства, за
В.П.Максаковським, складається з 10 соціально-економічних центрів. Це Західна Європа (40 % ВВП), Пн. Америка (30 %),

80
Японія (10 %), Китай, країни Центрально-Східної Європи. Серед
інших світових економіко-географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-
Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії.

6.2. Міжнародний поділ праці

Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування
єдиного світового ринку.
Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Еквадор та
Аргентина спеціалізуються на сільськогосподарській продукції,
Японія – на точному приладобудуванні тощо. Така спеціалізація може ґрунтуватися або на природних, або на виключно економічно-соціальних передумовах, які пов’язані з меншими витратами на даний вид продукції порівняно зі світовими показниками.
Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства (локальна торгівля).
Сучасний світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв’язків та
інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.
До товарів належить не лише матеріалізована продукція
(верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), й результати
інтелектуальної праці (патенти, «ноу-хау» і т.д.), а також послуги, що охоплюють працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров’я, освіти, транспорту, зв’язку тощо.
Відображенням руху матеріальних і нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. Світовий ринок
– важлива умова підтримування зв’язків між національними або

81
(та) регіональними ринками, які є складовими загальносвітової ринкової системи.
Велика роль у міжнародному поділі праці відводиться транснаціональним корпораціям (ТНК). Їх ще називають
«мотором світової економіки». Транснаціональні корпорації – це величезні монополістичні об’єднання, які займаються виробничою й торговельною діяльністю, що виходить за межі національних держав. У свою чергу національні монополії – це окремі підприємства або їх об’єднання, які панують у певній сфері економічної діяльності в межах своєї держави.
Пошук нових джерел енергії, сировини, прогресивних технологій втягнув у міжнародні економічні зв’язки країни з різним рівнем економічного розвитку, поглибив міжнародний поділ праці.
Зв’язки між різними національними господарствами, що входять до світового ринку, стали настільки взаємопов’язаними, що виникла світова господарська система.
6.3. Світове господарство в період науково
технічної революції (НТР) та в інформаційну
епоху

У середині ХХ ст. у зв’язку з впровадженням нових джерел енергії, новітніх знарядь праці, нових матеріалів, біотехнологій та робототехніки, відбулися якісні зміни в розвитку й розміщенні світового господарства.
Стрімкого розвитку набули наукомісткі галузі (електроніка, робототехніка), швидко впроваджувалися ресурсозберігаючі техніка і технологія (пов’язані з проблемами палива і сировини), а також природоохоронна техніка і технологія. У зв’язку з впровадженням нових технологічних досягнень, значно підвищена продуктивність праці, натомість зменшена зайнятість працездатного населення. Відповідно виникла можливість деконцентрації виробництва з переміщенням деяких виробництв у менш промислово розвинені райони, що дало промисловий поштовх країнам «третього світу», які володіють сировинними ресурсами й забезпечені дешевою робочою силою. В ці країни перемістилися й екологічно небезпечні підприємства.

82
Наука в епоху науково-технічної революції стала важливою сферою діяльності, адже рівень сучасних наукових розробок визначає поступ людства на шляху до розв’язання глобальних проблем.
Науково-технічна революція вплинула також на галузеву структуру господарства, а саме: відбувся послідовний перехід від високої частки сільського господарства, добувної промисловості до обробних галузей, що створюють продукцію на основі високих технологій. Отже, у процесі економічного розвитку «первинні галузі» (сільське господарство й видобувна промисловість) поступаються першістю в галузевій структурі господарства
«вторинним» (обробна промисловість
і будівництво), а ті – «третинним» (сфера послуг). Її елемент – наука і наукове обслуговування – є одним з яскравих проявів
НТР, оскільки ці елементи, порівняно з багатьма іншими галузями сфери послуг (транспорт і зв'язок, матеріально- технічне постачання, збут і заготівля, кредитування, фінанси і страхування), більше зорієнтовані на виробництво й поширення знань та обслуговування людей, ніж на обслуговування галузей матеріального виробництва. Великими галузями сфери послуг залишаються й ті, що традиційно орієнтувалися на обслуговування людей, тобто торгівля і громадське харчування, державне управління. Можливості для зростання частки зайнятих у сфері послуг тісно пов’язані з електронізацією й автоматизацією матеріального виробництва, загальним підвищенням ефективності його роботи, що дозволяє вивільнити частину економічно активного населення для працевлаштування у сфері послуг.
Виникнення поняття «інформаційне суспільство» датується другою половиною 1960-х років і обґрунтоване професором
Токійського технологічного інституту Ю. Хаямі. Розробляючи основні характеристики такого суспільства, різноманітні організації підготували такі документи: «Японське
інформаційне суспільство: теми і підходи» (1969), «Контури політики сприяння інформатизації японського суспільства»
(1969), «План інформаційного суспільства» (1971) тощо.
Їх зміст обґрунтовував інформаційне суспільство як суспільство, в якому, по-перше, розвиток комп’ютеризації

83
надасть людям доступ до надійних джерел інформації і забезпечить високий рівень автоматизації виробництва, по- друге, його продукт стане більш «інформаційноємним», внаслідок чого значно зросте частка інновацій, послуг та їх вартості та, по-третє, виробництво інформаційного продукту, а не матеріального, стане рушійною силою існування і розвитку суспільства. Фундаментом такого суспільства є комп’ютерна технологія, головна функція якої полягає в заміні або посиленні розумової праці людини. Завдяки цьому, в сучасному суспільстві інформаційно-технологічна революція швидко перетворюється в нову продуктивну силу, а потенційним ринком є «межа пізнання». Таким чином, провідну позицію у галузевій структурі господарства займає інтелектуальне виробництво, а також його акумуляція та розповсюдження через нові телекомунікаційні технології.
Сучасне джерело багатства – не земля, золото, нафта чи інші мінеральні ресурси, а знання та інформація. Тому проявляється стійка тенденція до збільшення інвестицій на створення нових технологій і знань.
Отже, в сучасному інформаційному суспільстві обмін
інформацією немає меж – часових, просторових, політичних, тут приймаються рішення для підвищення якості життя у всіх аспектах на основі наукової діяльності і сучасних знань.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал