М. Д. Заячук О. С. Чубрей економічна та соціальна




Сторінка6/16
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Демографічна політика та типи відтворення
населення

Швидкі темпи зростання приросту населення дістали назву
демографічного вибуху й перетворилися в одну з глобальних проблем людства.
Демографічна політика – складова частина політики народонаселення, що покликана впливати на відтворення населення. Вона охоплює комплекс заходів, спрямованих на регулювання демографічних процесів.
Під впливом демографічної політики формується демографічна поведінка населення. Така політика проводиться за трьома основними напрямами, які тотожні трьом основним видам руху населення:
1) вплив на соціальний рух населення шляхом створення найбільш бажаної структури суспільства через заохочення різними методами пересування його з однієї соціальної групи в іншу;

60 2) вплив на процеси природного відтворення поколінь, характер яких визначає інтенсивність природного приросту населення (насамперед народжуваність);
3) вплив на переміщення людей з одних місць в інші
(міграційні процеси).
Для розробки ефективної демографічної політики, спрямованої на управління відтворення населення, застосовуються такі заходи:
• економічні заходи (допомога багатодітним сім’ям, зменшення податків у залежності від розміру сім’ї, пільги і т.п.). При переїзді в потрібному для суспільства напрямку виплачуються різні заохочувальні винагороди;
• адміністративно-юридичні (законодавчі) акти стосовно дозволу чи заборони виробництва
і продажу контрацептивів, визначення мінімального віку вступу до шлюбу, пільги при призові до військової служби;
• пропагандистські – використання засобів масової
інформації, а також всіх видів мистецтва з метою регулювання демографічних процесів.
Отже, демографічна політика покликана впливати на відтворення населення, що визначається співвідношенням між рівнями народжуваності та смертності.
У світі переважають два типи відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чоловік на 1000 жителів). Як наслідок – велика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки та Латинської
Америки. Йому притаманні порівняно високі показники народжуваності, стабільні на певному (частко низькому) рівні показники смертності та високий природний приріст. У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення.
Типи відтворення порівняно стійкі в часі, але в історії людства виділяють три основні:

61 1. прадавній тип відтворення характерний для докласового суспільства, яке знаходилось на дуже низькому рівні розвитку. За таких умов проживання висока смертність населення майже повністю компенсувала високу народжуваність. Отже, природний приріст був дуже низьким і нестійким;
2. традиційний тип відтворення характеризується збільшенням темпів приросту населення при збереженні високої народжуваності й різкому зменшенні смертності;
3. сучасний (раціональний) тип відтворення населення – це відтворення зі зниженою смертністю та відповідно малими темпами природного приросту.
Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальненим є нетто-коефіцієнт (Р
o
), що характеризує міру заміщення існуючого покоління наступним.
Відтворення населення буває:
простим, коли кількість населення не змінюється, тобто кількість народжених дорівнює кількості померлих, враховуючи статевий склад (країни Західної Європи,
Канада, Австралійський Союз);
розширеним, коли населення збільшується внаслідок переважання народжуваності над смертністю (Р>1)
(країни Африки, Індія, Китай та ін.);
звуженим, коли чисельність населення зменшується через переважання смертності над народжуваністю (Р<1)
(Україна, Росія, Молдова та ін.).
Отже, тип відтворення населення визначається зіставленням процесів народжуваності та смертності, вплив на які мають певні групи чинників.
На народжуваність впливають такі чинники:
вікова структура населення – народжуваність завжди більша в осіб середнього віку та молоді, а тому при значній частці осіб середнього віку у віковій структурі населення пересічні показники народжуваності будуть вищі;

62
дитяча смертність – при високій дитячій смертності батьки будуть прагнути компенсувати цю втрату
(країни, що розвиваються). До того ж, при низькій дитячій смертності ( в розвинених країнах) батьки впевнені, що їх діти (1-2) виживуть, а тому не хочуть народжувати більше;
урбанізація – в міських поселеннях загалом менша народжуваність, ніж у сільських населених пунктах.
Також, при веденні сімейного сільського господарства батьки намагаються мати більше безпосередніх помічників;
демографічні
традиції – історичні традиції багатодітності такі сильні, що висока народжуваність підтримується при відсутності економічних стимулів. У багатьох народів багатодітні сім’ї вважаються престижними й освячені національнимим традиціями. В деяких країнах Африки народження дітей вважається завперш проявом змужнілості та сили чоловіків;
демографічна політика – це заходи в галузі народжуваності, які можуть бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або зниження. Заохоченню високої народжуваності сприяє матеріальна допомога сім’ям, пропаганда тощо. На скорочення народжуваності спрямовуються також пропаганда, поширення запобіжних засобів, дозвіл абортів тощо;
освітньо-культурний рівень населення в цілому не сприяє збільшенню народжуваності, адже для отримання освіти потрібні роки наполегливої праці в молодому віці.
При цьому відкладається час вступу молодих людей у шлюб, а одружені стримуються народжувати дітей. З підвищенням культурного рівня людей розширюється коло інтересів, а діти посідають у житті не найперше місце;
економічний статус жінки – активне залучення жінок до суспільного виробництва не сприяє високій народжуваності, оскільки нелегко поєднувати

63
професійну роботу з багатодітною сім’єю, і навпаки, статус жінки-домогосподарки є певною передумовою до збільшення кількості дітей;
релігія – надзвичайно потужний чинник народжуваності, що спонукає до багатодітності, адже жодна з релігій не підтримує аборти (а деякі за це карають) і абсолютно всі прославляють дітонародження;
шлюбність – процес утворення шлюбних пар у населення має важливий вплив на народжуваність; так, зниження мінімального шлюбного віку, встановленого законом, сприяє підвищенню народжуваності. Для економічно розвинутих країн характерне підвищення віку одруження та зростання розлучень, що негативно впливає на народжуваність.
На смертність впливають такі чинники:
вікова структура населення – смертність завжди більша в ранньому дитячому та похилому віці, тому при значній частці згаданих вікових груп смертність вища;
шкідливі звички – на збільшенні смертності серед населення постійно позначається поширення таких явищ, як-от: алкоголізм, куріння та вживання наркотиків;
війни – загальновідомо, що вони різко збільшують смертність, особливо молодшого і середнього віку;
екологічний стан – забруднення навколишнього середовища призводить до появи різних компонентів, шкідливих для здоров’я людини, що підвищує смертність;
рівень медицини – високий рівень медицини дозволяє збільшити тривалість життя, перемогти епідемії, знизити загальну й дитячу смертність;
економічний рівень розвитку – на смертність впливає матеріальний рівень життя, санітарно-гігієнічні умови праці та побуту людей, розвиток медичного обслуговування та загальнодоступність медичної допомоги при її низькій якості, що безпосередньо залежить від економічного розвитку країни.

64
Серед країн із найвищим показником народжуваності –
Нігер (51,5 на 1000 осіб), Ангола (46,9), а також Ботсвана,
Кувейт, Туреччина та інші країни Азії та Африки. Найменший коефіцієнт народжуваності спостерігається в країнах Європи, особливо Східної – це Україна, Естонія, Латвія (близько 8 на
1000 осіб).
Показники смертності найвищі також в Анголі (25,0), Нігері
(23,2), Ботсвані (22,1) та в інших країнах Африки. Значно менший коефіцієнт смертності спостерігається в Кувейті (2,5) та
Туреччині (6,0), а також у більшості розвинутих країн Європи,
Америки й Азії.
Коефіцієнт природного приросту як співвідношення між коефіцієнтами народжуваності та смертності додатний у
Маршаллових островів (39,0), більшості країн Африки та Азії, а від’ємний в Україні, Росії, країнах Східної Європи (7,5).
Регіональні відмінності в показниках природного приросту наведені в таблиці.
Таблиця 1
Природний приріст населення
(осіб на 1 тис. населення)
Регіони
Народжуваність Смертність
Природний приріст
Світ 23,64 9,36
+
14,28
Африка 37,55 15,18
+
22,37
Австралія та Океанія
26,36 8,14
+
18,26
Азія 24.70 7,6
+
17,10
Латинська
Америка
21,74 6,56
+
15,18
Північна
Америка
19,88 8,6
+
11,28
Європа 11,58 10,1
+
1,48
5.3. Міграції населення та їх класифікація

Міграції (лат. migratio – переселення) – це різноманітні види просторового переміщення людей між окремими

65
поселеннями та територіями. Фактично міграції є переселенням людей, що зв’язані зі зміною міcця їх постійного проживання.
Отже, головна ознака міграції населення – це зміна людьми міcця проживання, яке може мати постійний або тимчасовий характер.
Якщо мігранти (переселенці) у процесі механічного руху перетинають державні кордони, то варто говорити про еміграції
(виїзд за кордон) або імміграції (в’їзд у країну). Особи, які виїжджають за кордон, називаються емігрантами, а ті, що приїздять у країну – іммігрантами. Міcця, де зароджуються та формуються міграційні потоки, називають районами, зонами або ареалами виходу мігрантів, а міcця, де вони осідають, – районами, зонами або ареалами виселення.
Просторові переміщення людей зв’язані, по-перше, з постійною або тривалою, багаторічною зміною міcця проживання; по-друге, з тимчасовим та сезонним переміщенням; по-третє, зі щоденними трудовими поїздками з одного населеного пункту в інший, так званими маятниковими поїздками.
Основними видами міграції є: 1) епізодичні; 2) маятникові;
3) сезонні; 4) безповоротні.
1. Епізодичні міграції – ділові, рекреаційні та інші поїздки.
Склад учасників епізодичних міграцій досить різноманітний, а здійснюються вони нерегулярно в часі й у різних напрямках. Цей вид міграцій за своїми масштабами перевищує всі інші.
2. Маятникові міграції – щоденні або щотижневі поїздки населення від міcця проживання до місць роботи (й у зворотному напрямку), які розташовані в різних населених пунктах. У багатьох країнах світу в маятникових міграціях бере участь значна частина населення.
Та в найбільших масштабах вона здійснюється на тих територіях, де зосереджені агломерації.
3. Сезонні міграції являють собою переміщення в основному працездатного населення до міcця тимчасової
(сезонної) роботи і проживання на певний строк
(найчастіше на кілька місяців). При цьому зберігається

66 можливість повернення до місць постійного проживання. Сезонні міграції виникають головним чином унаслідок того, що в економіці багатьох районів провідне становище займають галузі, в яких потреба в робочій силі нерівномірна впродовж року.
4. Безповоротний вид (або переселення) міграції – це, по- перше, коли населення переміщується з одних поселень або країн у інші; по-друге, коли переміщення населення супроводжується зміною постійного міcця проживання.
За напрямками міграційні потоки поділяють на зовнішні
(міжконтинентальні та міждержавні) і внутрішні (міжрайонні та внутрішньорайонні). За формами міграції поділяють на
добровільні та примусові.
Сьогодні основні риси і закономірності міжнародних переселень людей подібні до тих, які були кілька десятиліть тому. Причому спостерігаються ті ж напрямки міжнародних міграцій – з економічно відсталих країн, що розвиваються, в економічно розвинені держави. Головною причиною міграції є значні відмінності в рівнях прибутків і життя в країнах. Масові переміщення людей стають справді глобальною проблемою.
Опинившись у розвинених країнах, мігранти потрапляють у вир соціально-економічних проблем, перебуваючи при цьому в чужому і навіть ворожому оточенні.
За останні 30 років пересічно понад 700 тис. осіб щорічно покидають свої країни. Розвинені країни мають позитивне сальдо міграції – понад 800 тис. осіб. Причому, як і раніше, епіцентром тяжіння залишаються
США,
Канада та
Європейський Союз.
Важливий регіон імміграцій сформувався в арабських нафтовидобувних країнах Перської затоки, які потребують робочої сили внаслідок високих темпів економічного розвитку.
Найбільшим експортером робочої сили залишається Єгипет, за межами якого працює понад 3 млн. громадян цієї країни. Значна кількість біженців мігрують із конфліктних країн Азії тощо.



67
5.4. Міське і сільське населення. Урбанізація

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське.
Але єдиного для всіх країн критерію приналежності того чи
іншого населення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавчо в кожній країні. Так, у Данії, Швеції, Фінляндії містами вважають населені пункти з кількістю мешканців понад 250 осіб; в Канаді, Австралії, Малайзії – понад 1 тис. осіб; в Мексиці та Венесуелі – понад 2,5 тис. осіб; в Австрії, Індії, Ірані, Непалі
– понад 5 тис. осіб; Нігерії та Нідерландах – понад 20 тис. мешканців, а в Японії понад 50 тис. осіб. Водночас, в Індонезії,
Замбії та Перу діє критерій так званих «міських ознак», під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (каналізація, електрифікація тощо).
Отже, місто – це великий населений пункт, що виконує промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші (але не сільськогосподарські) функції. Для міста характерні високі концентрації населення і господарства на порівняно невеликій території. Великими містами вважають міста з населенням понад 100 тис. осіб, серед них виокремлюють міста-мільйонери з населенням понад 1 млн. осіб.
Урбанізація процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства, що виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них та у поширенні міського способу життя. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації прийнято базувати на частці міського населення в загальній його чисельності. До високоурбанізованих держав належать ті, в яких частка міського населення більше 50 %, у помірно урбанізованих державах – від 20 до 50 %, а у слабоурбанізованих – частка менше 20 %.
Показники урбанізації мають позитивну тенденцію: у 1800 р. частка міського населення становила 3 %, 1850 р. – 6,4 %,
1900 р. – 19,6 %, 1992 р. – 43 %, а 2005 р. – 50 %. У багатьох економічно розвинутих країнах частка міського населення становить 75-80 %, а у окремих ще більше (Швеції – 84 %,

68
Австралії – 86 %, Бельгії – 97 %). У країнах, що розвиваються, рівень урбанізації значно нижчий, але змінюється надзвичайно швидкими темпами, причому темпи приросту міського населення в останні десятиліття дещо вищі, ніж загальні темпи приросту населення. Процес переїзду з сільської місцевості у великі міста найбільш виражений у економічно-відсталих країнах, де в сільській місцевості спостерігається значний рівень безробіття при швидкому формуванні міської системи розселення.
Зростає також кількість найбільших міських поселень – міст-мільйонерів. Якщо на початку XX ст. їх було 10 (Лондон,
Нью-Йорк, Париж, Гуаньчжоу, Берлін, Відень, Токіо, Чикаго,
Філадельфія і Санкт-Петербург), то у 2000 р. – вже 400.
Території великих міст швидко розширюються. Міські поселення, що розташовані, як правило навколо них, зростаються і потрапляють в орбіту найбільшого міста – «ядра», об’єднуючись в єдине ціле господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв’язками.
Так утворюються агломерації.
До найбільших агломерацій світу належать: Токіо-Йокогама,
Мехіко, Сан-Паулу, Нью-Йорк, Шанхай, Лос-Анджелес,
Калькутта, Буенос-Айрес, Сеул, Пекін.
Найвищим елементом процесу урбанізації є утворення
«мегаполісів»  поєднання агломерацій і міст, що знаходяться взаємно близько та мають тенденцію до злиття. Вперше так назвали смугу забудови на Північному Сході США від Бостона до Вашингтона (це мегаполіс «Босваш», у складі якого 25 агломерацій, де проживає близько 40 млн. осіб). На
Тихоокеанічному узбережжі Японії – від Токіо до Осаки – відомий мегаполіс – «Токайдо» (60 млн. осіб). В Європі виокремлюється Рейнський мегаполіс, в якому тільки на території Нідерландів пересічна відстань між сусідніми агломераціями менше 30 км, а «ядра» агломерацій – великі міста. В США існує приозерний мегаполіс «Чіпітс», що простягається від Мілуокі до Пітсбурга, а у Великобританії сформувався Англійський мегаполіс, в якому найбільш потужні
Лондонська і Ліверпульська агломерації, що є великими портовими комплексами.

69
Пересічна густота населення в найбільших містах світу становить: у Парижі – 32 тис. осіб на 1 км², Токіо – 16 тис. осіб,
Нью-Йорку та Лондоні понад 10 тис. осіб.
Концентрація промисловості, транспорту і населення у великих містах значно погіршила екологічні умови проживання в них. Це сприяло виникненню в економічно розвинутих країнах нового явища – «субурбанізації», тобто коли зростання приміських територій (навколишніх міст) є значно швидшим, ніж зростання «ядра». Це відбувається внаслідок переїзду забезпечених мешканців у більш екологічно чисті передмістя.
Але це не є ознакою деградування агломерацій чи зниження рівня урбанізації.
Із процесом урбанізації пов’язані «контрурбанізація» та
«рурбанізація». Контрурбанізація – соціально-економічний процес, що йде після урбанізації та є протилежним до нього.
Рурбанізація – процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість.
Незважаючи на швидке зростання міст, друга половина населення світу проживає в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких країнах, як-от: Бангладеш, Індія,
Пакистан, Індонезія, Китай, та в більшості країн Африки, де воно становить близько 70-80 %. Сільське населення більш залежне від природних умов, тому його розселення наочніше відображує характер природокористування. А форми сільського розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищного тваринництва.
Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розкидана форма розселення
(фермерський тип) переважає в таких країнах, як-от: США,
Канада, Австралія та ін. Поширені й мішані форми розселення.
У розвинутих країнах значна кількість людей працює у місті, а живе у приміській зоні, де оселилася з екологічних та соціально- економічних причин. Водночас у країнах із низьким рівнем економічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством.

70

5.5. Статево - віковий, етнічний та релігійний склад

населення

Статева структура населення, тобто співвідношення кількості чоловіків і жінок, визначається переважно статевою диференціацією смертності. Співвідношення новонароджених за статтю, тобто базове співвідношення чоловіків і жінок у поколіннях, відносно стійке в часі й мало відрізняється в різних країнах. Воно складає, як правило, 104 – 107 хлопчиків на 100 дівчаток. Співвідношення ж чисельності статей в усіх інших вікових групах перебуває під впливом не тільки цього базового співвідношення, але й відмінностей у рівні смертності чоловіків
і жінок.
У всьому світі кількість чоловіків дещо перевищує чисельність жінок, що визначається істотним переважанням чоловіків в Азії. Зміни у статевій структурі населення відрізняються в різних вікових груп. У віковій групі «0 – 14 років» кількість чоловічого населення на всіх континентах більша, що пов’язано, як зазначалось вище, із переважанням чисельності новонароджених хлопчиків. Однак у віковій групі
«15 – 64 роки» чоловіча перевага зберігається тільки в Азії й
Океанії, а в Європі кількості чоловіків і жінок практично однакові. У вікових групах старше 65 років на всіх континентах чисельність жіночої статі перевищує кількість чоловіків. Проте таке переважання неоднакове і найяскравіше проступає в
Європі. А співвідношення статей у цій віковій групі в Європі помітно впливає на ситуацію у світі загалом, оскільки її населення старіше, ніж населення інших континентів.
Вікова структура населення залежить від динаміки народжуваності й динаміки смертності з урахуванням їх вікових особливостей за порівняно тривалий попередній період. Вікова структура населення має значний вплив на природний приріст населення. Висока частка населення середнього віку дає вище абсолютне число новонароджених і більший загальний коефіцієнт народжуваності, а отже, і більший природний приріст. Навпаки, вища частка населення у похилому віці породжує вище абсолютне число померлих і більший загальний

71
коефіцієнт смертності, а тому і менший природний приріст населення.
Практично всі відмінності у віковому складі населення між континентами зводяться до різної частки населення у віці 0 – 14 років та 65 років і старше. Частка населення у віковій групі 15 –
64 роки мало відрізняється по континентах (за винятком
Африки, де відсоток населення в цьому віці дещо менший).
Найбільша частка населення молодшого віку (0 – 14 років) має місце в Африці, де вона удвічі вища, ніж у Європі. Зате в Європі питома вага населення старшого віку (65 років і старше) у 4 рази вища, ніж у Африці.
У 2000 р. пересічний вік жителя планети становив 26,5 року, наймолодшим є населення Африки – 17,5 року, а найстаршим –
Європи та Азії (36 та 38 років відповідно).
Людство прийнято поділяти на чотири головні раси:
європеоїдну (42,9 % населення планети), монголоїдну (азіатська й американська гілки – 19,1 %), екваторіальну (близько 7 %) і австралоїдну (0,3 %). Представники цих рас у загальній чисельності населення світу становлять лише близько 70 %.
Інші 30 % припадають на представників змішаних і проміжних расових груп: ефіопи, меланезійці, малайці, а також метиси, мулати, самбо.
Інтенсивне расове змішування відбувалось і відбувається в
Америці. Так, шлюби європейських переселенців із місцевим монголоїдним індійським населенням призвели до утворення
метисів; а змішування переселенців-європейців
із представниками екваторіальної раси, що були завезені з Африки для роботи на плантаціях, призвело до утворення мулатів
(значна їх частка серед населення островів Карибського моря, на сході Бразилії і т.д.). Нащадки змішаних шлюбів представників екваторіальної раси з індійцями сформували расову групу –
самбо. В окремих країнах Латинської Америки ще і зараз значна частка індійського населення (особливо, в Парагваї, Болівії,
Гватемалі, Перу та ін.).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал