М. Д. Заячук О. С. Чубрей економічна та соціальна




Сторінка2/16
Дата конвертації10.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

1.3. Етапи розвитку світової економічної
географії та видатні економ-географи світу

Виникнення географії також пов’язують з потребами різних народів і країн в обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю і подорожі.
Під час цих подорожей, а також військових походів відбувалися спостереження, робилися записи, в яких давалися відомості про природу, народи, їхню культуру, традиції, рід занять.
Єгипетські, китайські, індійські, фінікійські, грецькі, римські, а згодом арабські, західноєвропейські, нормандські, українські й російські мандрівники, мореплавці й купці залишили нам описи країн, народів і природи різних регіонів відомого їм світу.
Особливо вирізняються роботи античних учених Геродота
(праця «Історія»), Ератосфена Кіренського (праця «Географічні записки»), Страбона (праця «Географія») тощо. Численні географічні відомості краєзнавчого характеру є в працях арабських, перських, китайських учених.
В епоху великих географічних відкриттів і поглиблення територіального поділу праці посилилася потреба в новій науці
– економічній і соціальній географії. Першою економ- географічною працею вважають «Опис Нідерландів» (1567)
італійського вченого Л. Гвіччардіні (1483-1540). Твір має дві частини: загальну характеристику країни та опис 17 провінцій, на які поділялися Нідерланди. Книга містить описи міст, їхні карти і плани.
Як першу теоретичну працю з географії називають
«Всесвітню географію» голландського географа Б. Варенія
(Вареніуса) (1622-1650). Його концепція географії полягала у поділі її на генеральну (загальну) і власне на географію
(окрему), яка вивчає різні країни (країнознавство). Він розробив основи внутрішнього поділу країнознавства. У цій структурі виділено три розділи, в яких розглядаються властивості: 1)
«земні» (положення країни, її межі, конфігурація, площа, рельєф, видобуток руд, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ); 2) «небесні» (широта місця і висота Сонця, тривалість сезонів року, кліматична зональність); 3) «людські» (склад населення, особливості його життя, торгівля, міста, політичний устрій).

14
Нагромадження географічних знань і зростання потреб у них
із часом обумовили диференціацію знань, унаслідок чого виокремились фізична географія та географія, яка характеризує життя і діяльність народів, господарство країн, їхні фінанси, ресурси. Впродовж ХVIII ст. формувалися перші наукові напрями в економічній і соціальній географії.
Камеральну статистичну
(описове державознавство) створили географи разом із діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами. Цей напрям у географії було обґрунтовано в працях німецьких учених
Г.Ахенваля (1749) і А.Ф. Бюшінга (1754). При цьому, якщо
Г.Ахенванль включав географічні дані в камеральну статистику, то А.Ф. Бюшінг, навпаки, вводив статичні дані в географію.
З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про країни, сировинні, паливні ресурси, фінанси, внутрішній ринок. Це зумовило формування комерційної географії. ЇЇ батьківщиною вважається Франція, де
1723 р. вийшла «Комерційна енциклопедія» Ж.-Ж. Саварі.
У другій половині ХVIII ст. на початку ХІХ ст. у розвитку світової економічної географії посилився вплив політичної економії. Німецький географ О. Гумбольт (1769-1859) надавав великого значення географічному вивченню взаємодії природи і людини, вказував на важливу роль кількісних даних у географічних дослідженнях. Німецький географ К. Ріттер
(1779-1859) створював історичні концепції, згідно з якими
історія народів залежить від розвитку природного середовища.
Як і О. Гумбольт, він розробляв порівняльний метод в географії.
Новий напрям в економічній географії започаткував економіст І. Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю
«Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства й національної економіки. Дослідження про вплив хлібних цін, багатства ґрунту й податків на землеробство». Саме від
І.Тюнена вже сьогодні вивчаються кільцеві приміські зони, що утворюються навколо урбанізованого центру. Німецький економіст А.Вебер (1869-1958), аналізуючи просторові закономірності в промисловості, дійшов висновку про спільну дію в ній «теорії штандартів», сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщаються з урахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці, переваг виробничої та соціальної інфраструктури.

15
У
Російській
імперії з метою державного
і адміністративного управління проводились економіко- географічні дослідження територій, вивчались міста, промисловість, сільське господарство, природні ресурси.
Представниками цих напрямів в економічній географії Росії були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750),
М.В.Ломоносов (1711-1765).
Національна специфіка розвитку географічної науки визначалася насамперед традиціями національних шкіл: французької школи географії людини; німецької з традиціями регіонального планування і геополітики; англо-американської школи теоретичної географії та широкого використання кількісних методів.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. закладаються підвалини міжнаціональних
і національних наукових шкіл.
Їх засновниками виступають німецький географ Ф. Ратцель (1844-
1904), французькі географи Ж.Ж. Е. Реклю (1830-1905),
П.Відаль де ля Блаш (1845-1918).
Німецький географ Ф. Ратцель, фундатор антропогеографії, в 1882 і 1899 рр. видав два томи «Антропогеографії», де узагальнено дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності й побуту населення у зв’язку з відмінностями навколишнього географічного середовища. У праці «Політична географія» (1897) вчений географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав,
їхні протиріччя й недоліки.
Ж.Ж. Е. Реклю можна вважати засновником сучасного країнознавства. Йому належить багатотомна праця «Нова всесвітня географія. Земля і люди», (19 томів, 1876-1894). Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети.
Школа французького географа П. Відаль де ля Блаша головну увагу звертала на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізації місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його праця «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції.

16
Німецький учений А. Гетнер (1859-1941) у праці «Сутність і методи географії» (1930) розкрив зміст географічної науки.
Природні й суспільні закономірності, за А. Гетнером, — єдині.
У США найбільшу увагу привертала проблема впливу природи на людство. (У.М. Девіс (1890-1847) «Географічний стержень історії», 1904).
Серед загальногеографічних теоретичних публікацій вирізняються праці А. Гетнера «Географія, її історія, сутність і методи» (1930), В.П. Семенова-Тянь-Шаньського «Ринок і країна» (1928), Г. Лаутензаха «Предмет і методи географічної науки», І. Боумана «Географія і соціальні науки», Р.
Гартилорна «Природа географії», К. Хаусхофера «Військова політика», В. Бунге «Теоретична географія» (1967), В. Ізарда
«Методи регіонального аналізу» (1970), П. Хаггета «Моделі в географії» (1971) і «Просторовий аналіз в економічній географії» (1879), Д. Харвея «Наукове пояснення в географії»
(1974) та ін.
Вирізняють два головних напрями української економічної та соціальної географії — антропогеографічний та економічний.
Антропогеографія досліджувала географію людини відносно всіх географічних явищ. Вона вивчала просторові відносини держав і народів, їхні зв’язки з природним середовищем (праці
Д.
П.
Журавського,
В.Г.
Григоровича-Барського,
П.П.Чубинського, В.М. Кубійовича, С.Л. Рудницького, О.Т.
Діброви).
Д. П. Журавський (1810-1850) – економіст, статистик і економгеограф, дослідник природи, поселення і господарства окремих регіонів України.
У працях українського мандрівника В.Г. Григоровича-
Барського (1701-1747), який мандрував 24 роки, містяться відомості з історії, господарства, культури низки країн Західної
Європи та Близького Сходу.
Українське географічне народознавство започаткував етнограф, географ і фольклорист П.П. Чубинський (1839-1884).
Результати його дослідження північної Росії, Білорусії та
Молдавії опубліковано у семитомній «Праці етнографічно- статистичної експедиції в Західно-Руській країні».
С.Л. Рудницький (1877-1937) – географ, доктор філософії, фундатор української географії. Він розробляв теоретичні засади географії як науки. І вважав її загальною просторовою

17
наукою про Землю, що цілком належить до системи природних наук. Загальну географію він поділяв на математичну, фізичну, біологічну географію та антропогеографію. У складі антропогеографії розділяв географію людини (населення), географію культури, економічну географію (географію виробництва промисловості, сільського господарства, комунікацій) і політичну. Важливою подією була публікація двотомної праці «Коротка географія України» (1910-1914), в якій започатковано географічне українознавство.
В.М. Кубійович (1900-1985) – географ, демограф, картограф.
Досліджував проблеми антропогеографії Українських Карпат, географії України, демографічні процеси в Україні та в окремих
її регіонах. Був організатором і головним редактором
«Енциклопедії українознавства» у двох томах (Торонто, 1963-
1970) та «Енциклопедії України» в п’яти томах (Торонто-
Буфало-Лондон).
К.Г. Воблий (1876-1947) – академік, економіст, географ.
Досліджував проблеми економічної географії промисловості
Польщі та України, міграції населення, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних сил. Є автором підручника «Економічна географія України».
О.Т. Діброва (1904-1973) – економгеограф. Підготував перший стабільний підручник для середньої школи «Географія
Української РСР», що витримав 12 видань і перекладений російською, польською, китайською, угорською та румунською мовами.
Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть основні джерела географічних знань.
2. Охарактеризуйте
основні
методи
економіко-
географічних досліджень.
3. Назвіть основні етапи розвитку світової економічної
географії.
4. Хто із географів заклав підвалини міжнаціональних і
національних наукових шкіл.
5. Назвіть видатних географів, які працювали на
території України та охарактеризуйте напрями їх
наукової діяльності.

18
Розділ І.
ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІКО-
ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТУ

2. Політична карта світу

2.1. Політична карта світу. Базові поняття.
2.2.
Основні періоди та етапи формування політичної карти світу.
2.3.
Типологія країн світу.
2.4. Політико-територіальні утворення на карті світу.
2.1. Політична карта світу. Базові поняття
Об’єктами політичної карти світу є країни та їх народи, столиці та найбільші міста, адміністративно-територіальний устрій територій. Але в науковому розумінні термін «політична карта світу» містить у собі значно об'ємніший зміст, охоплюючи
і процес еволюції форм державної влади та устрою країн, і взаємовідносини між ними, що зумовлює створення різноманітних об'єднань і союзів або ж виникнення гострих протиріч, що спричиняють конфлікти.
Водночас, політична карта світу – географічна карта, що дає територіально-політичну характеристику світу, материків або великих географічних регіонів. У більш широкому значенні – це предмет, що досліджується політичною географією, яка вивчає політико-географічне положення країн та їх кордони, державний лад та адміністративно-територіальний устрій, політичну структуру суспільства і міжнародні відносини.
Головними поняттями політичної карти є «країна»,
«держава», «територія» і «простір».
Країнатериторія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.
Якщо країна є суверенною територією, то вона набуває політичного змісту держави.
Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій – механізму держави.

19
Сучасна політична карта світу охоплює понад 250 країн і
територій, 75% з яких у 2007 році були суверенними державами. З ХХ століття кількість суверенних країн значно збільшилась. Так у 1900 році на політичній карті світу їх було
55, у 1947 р. – 76, у 1980 р. – 160, у 2003 р. – 191 держава, а у
2007 р. – 193 держави.
У географічній науці часто вживаними є два близькі за значенням терміни – «географічний простір» і «територія».
Проте вони неідентичні – територія є частиною географічного простору, його підсистемою.
Географічний простір – складний земний простір, що розвивається у часі та охоплює всі сфери географічної оболонки
Землі й соціосферу.
Поняття "територія" міжнародне право трактує як різні простори земної кулі з їх суходільною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір та космічні тіла, які в ньому знаходяться.
Територія держави – частина земної кулі з природними, а також створеними у результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної держави.
У межах державної території держава є вищою стосовно всіх осіб та організацій владою, яка забезпечується системою органів (законодавчих, виконавчих і судових).
Отже, державна територія – це простір здійснення державної влади.
Найважливішою та загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій базується мирне співіснування, є принципи недоторканності й цілісності державної території, що багаторазово закріплено в міжнародних договорах.
До складу державної території входять суходіл з його надрами, акваторія (внутрішні й територіальні води), повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами прирівнюють морські судна та літаки, які належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, засоби зв'язку, території дипломатичних представництв держави за кордоном. Щодо форми державної території держави класифікують по-різному.
1. Стосовно моря:
1.1. Держави, що мають вихід до Світового океану та його частин. Серед них:

20 1.1.а) приморські (США, Аргентина, Росія та інші);
1.1.б) півострівні (Італія, Іспанія, Південна Корея…);
1.1.в) держави-архіпелаги (Японія, Індонезія, Філіппіни...);
1.2. Держави, які не мають виходу до моря (їх 37, це, зокрема Австрія, Афганістан, Люксембург, Угорщина, Чехія та
ін.).
2. За геометричною формою території:
2.1. Компактні держави (Франція, Польща, Україна та ін.);
2.2. Держави видовженої форми (Чилі, Норвегія та ін.).
У світі існує кілька держав, розташованих на суходолі, які з усіх боків оточені територією іншої держави, так звані анклави.
Анклав (лат. – замикати на ключ) – державне утворення, оточене з усіх боків територією іншої держави. Анклавами є
Сан-Марино, Ватикан (Італія) та Лесотто (ПАР).
Анклави, що мають частково морське узбережжя, називають
напіванклавами. Наприклад, Бруней оточений територією сусідньої Малайзії і має вихід до Південно-Китайського моря,
Гамбія оточена територією Сенегалу і має вихід до
Атлантичного океану.
Межу державної території вказує державний кордон.
Державний кордонпозначена на поверхні Землі
(суходолу або водного простору) чи уявна, але позначена на карті лінія та уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі та в надрах Землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів.
З огляду на різноманітні особливості їх встановлення та функціонування виділяють кілька видів кордонів:
1. Офіційні державні кордони. Це кордони між державами, залежними територіями, колоніальними володіннями окремих держав на суходолі. Існують два типи встановлення державного кордону – делімітація чи демаркація.
Делімітація (з лат. – відокремлення межею) – визначення за угодою між урядами суміжних держав загального напряму проходження державного кордону й нанесення його на географічну карту.
Демаркація (франц. – розмежування) – проведення лінії державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.
2. Кордони територіальних вод. Їх встановлюють за зовнішньою лінією територіальних вод, що прилягають до

21
території держави в межах 12 морських миль (1 миля – 1852 м від узбережжя (Конвенція морського права, 1982 р.). Проте деякі країни в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами ширші смуги: Бразилія, Перу, Сьєрра-
Леоне, Уругвай, Еквадор (200 миль) та ін.
3. Формально недержавні кордони. До них належать: кордони за міждержавними угодами (між етнічними територіями – Югославія); тимчасові договірні угоди
(встановлюються між зонами впливу різних угруповань під час військово-політичних конфліктів); демаркаційні (розділові) кордони; кордони морських економічних зон. Морська економічна зона – район поза межами територіальних вод, у якому приморська держава має суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря.


2.2. Основні періоди та етапи формування
політичної карти світу

Формування сучасної політичної карти – це дуже тривалий
історичний процес, упродовж якого людство подолало шлях від первісних племен до постіндустріальної інформаційної епохи.
Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тис. до н.е.).
Періодизація формування політичної карти світу тісно пов’язана з загальноісторичною (цивілізаційною) періодизацією.
Виділяються такі періоди: стародавній, середньовічний, новий, новітній.
Стародавній період. Він тривав з першої половини IV тис. до н.е. до V ст. Близько 3100 р. до н.е. на території Єгипту виникли два державні утворення: Нижній Єгипет (дельта Нілу) та
Верхній Єгипет (долина Нілу). Приблизно у 3000 р. до н.е. вони об’єднались в одну державу. У другій половині ІІІ тис. до н.е. в
Месопотамії виникає Шумеро-Акадська держава, яка проіснувала до 2150 р. до н.е. Пізніше на території Месопотамії виникають
Вавилонія (ІІ – І тис. до н.е.) та Ассирія (І тис. до н.е.).
В Індії у IV - ІІІ ст. до н.е. існувала імперія Маур’їв.
Пізніше, у IV - V ст., виникла імперія Уптів – золота доба
індуської культури. Розрізнені китайські царства були вперше об’єднані в ІІІ ст. до н.е. імператором Шихуаном. Правління

22 династії Хань у ІІІ ст. до н.е.- ІІІ ст. є періодом класичної китайської культури.
Найбільш відомими державами цього періоду були Давня
Греція, Персія, держава Олександра Македонського та Римська
імперія. Основна частина Давньої Греції в її класичному періоді
(V – ІV ст. до н.е.) займала узбережжя Егейського моря. Перська держава Ахеменідія у VІ - IV ст. до н.е. охоплювала весь
Близький Схід. Персія дала світові приклад першої сухопутної
імперії.
Держава
Олександра
Македонського була короткотривалою (336 – 323 рр. до н.е.) і об’єднувала під своєю владою територію Греції, Близького Сходу та Єгипту. Римська
імперія існувала з І ст до н.е. до V ст. За територіальними масштабами це була Середземноморська держава.
На території України в той період виникло Боспорське царство – V - IІ ст. до н.е., відновлене у І - IV ст. Воно охоплювало узбережжя Азовського моря зі столицею на
Керченському півострові. У Криму з ІІ ст. до н.е. по ІІІ ст. н.е.
існувала також Кримсько-Скіфська держава.
Середньовічний період. Він тривав від V до ХV ст.
Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська імперія,
Арабський халіфат, Монгольська імперія та Германська імперія.
Основною територією існування Візантійської імперії у V-ХV ст. було Східне Середземномор’я. Арабський халіфат існував як більш-менш єдина держава у VІІ - ХІІІ ст. Він охоплював
Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та
Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія
існувала у ХІІІ-Х IV ст. Вона займала майже всю Азію (крім
Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) і
Східну Європу. Германська імперія (офіційна назва «Священна римська імперія німецької нації») сформувалась у Х ст. і до кінця ХVІІІ ст. домінувала в Середній Європі.
В Індії у ХІІІ ст. виникає перша мусульманська держава –
Делійський султанат. Китай був поділений на дві держави- династії Тан (ІІ-Х ст.) та Сун (Х-ХІІІ ст.).
У цей період виникає перша етнічно українська держава –
Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) та її наступниця – Галицько-
Волинська держава (ХІІІ-ХIV ст.).
Новий період. Тривав від ХVІ ст. до ХІХ ст. Відкриття
Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та російська монархії.

23
Утверджується ще одна євразійська держава – Османська
(турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та
Близький Схід. Відтоді розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали
Нідерланди у 1581 р. Вестфальський мир 1648 р. поховав ідею
європейської універсальної імперії. У другій половині ХІХ ст. постає нова Німецька імперія.
В Індії у ХІІІ-ХVІІ ст. постає держава Великих Монголів. Із
ХVІІІ ст. Британія починає перетворювати Індію на свою колонію. У Китаї з ХVІ до ХVІІ ст. править остання національна династія Мін. А з ХVІІ ст. і до початку ХХ ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється в напівколонію.
У другій половині ХVІІ ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі (до другої половини ХVІІІ ст.) та Росії (Лівобережна Україна з другої половини ХVІІ ст.). У ХІХ ст. Україна була поділена між
Російською та Австро-Угорською імперіями.
Новітній період. Розпочався на початку ХХ ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60-их та 90-х роках. Перша світова війна
(1914-1918 рр.) спричинила розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни – Польща,
Чехо-Словаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-
1945) поклала початок розпаду британської та французької
імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. –
Індія, 1948 р. виникла держава Ізраїль та ін. У 60-х роках ХХ ст. унаслідок розпаду колоніальної системи незалежними стали більшість країн Африки.
У першій половині 1990-х років політична карта світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об’єдналися в єдині держави, відповідно Німеччину та Ємен, стала незалежною
Намібія. У 1991-1993 рр. розпалися СРСР (1991), Югославія
(1991-1992), Чехословаччина (1993). На місці СРСР утворилось
15 держав, у тому числі й Україна (24 серпня 1991 р.). З
Югославії – 5, а Чехословаччини – 2 країни. У 1993 р. зі складу
Ефіопії відділилась Еритрея. Здобув незалежність ряд колишніх тихоокеанських володінь США: Маршалли і Мікронезія у 1991 р. та Палау у 1994 р. В липні 1997 р. відбувся перехід під суверенітет Китаю Сянгану (Гонконг), а 20 грудня 2000 р. –

24
Аоминю (Макао). У червні 2006 року проголошено незалежність
Чорногорії та Сербії. У сучасному світі нараховується понад 10 самопроголошених держав не визнаних більшістю членів ООН.
Це Країна Басків (Іспанія), Придністровська Молдавська республіка, Косово (Сербія), Палестинська автономія (Ізраїль),
Чеченська Республіка Ічкерія (Росія), Північна Осетія (Грузія),
Нагорно-Карабаська
Республіка
(Азербайджан),
Тайвань
(Китай), Вааїристан (Пакистан), Сомаліленд (Сомалі), Таміл-
Ілам (Шрі-Ланка).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал