Людинознавчi



Сторінка8/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір3.21 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

Ключевые слова: народ, интеллигенция, культ народа.
Artyukh Vyacheslav. Peopleism ideology as a valuable context of philosophical views of Ukrainian intellectuals in the late 19th – early 20th centuries. The special nature of nation connotation and its impact on socio-philosophical self-consciousness of M. Hrushevskyi, I. Franko, B. Hrinchenko, T. Zinkivskyi has been investigated in this article. The Romantic culture period is indicated as a peopleism ideology source. The author reveals the role of intelligentsia social group as peculiar “self-consciousness” of the nation in designing of the image of “ordinary people” as the elite of the nation and attempts of its sacralization. “The people” in this ideological doctrine is announced to be the only subject of historical action and an autonomous bearer of sovereignty.

Key words: the people, intelligentsia, cult of the people.




УДК 165.195

Т 82
Олег ТУЛЯКОВ
ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ”

ЯК ІДЕЙНА ОСНОВА ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
У статті визначаються філософські основи концепції сталого розвитку України. Доводиться, що ефективною ідейною базою такої концепції є українська “філософія серця”. Суспільна трансформація у контексті такої ідейної традиції здійснюється під час духовного самопізнання громадян та виконання ними особистого покликання (“сродної праці”), налагодження комунікації на основі віри в Бога та спільної діяльності заради такої віри, суспільної інтеграції на основі християнських цінностей.

Ключові слова: духовне самопізнання, ідейна основа, само-організація, сталий розвиток, “сродна праця”, суспільна транс-формація, інтеграція, комунікація.
Постановка проблеми. У 1992 р. на конференції Організації Об’єднаних Націй ішлося про шляхи трансформації світового суспільства у контексті ідеї сталого розвитку. Загальновизнаний зміст терміна “сталий розвиток” формулюється як організація такої життєдіяльності суспільства, яка при задоволенні потреб його членів не ставить під загрозу потреби майбутніх поколінь. Сталий розвиток – це баланс інтересів, їх узгодженість і захист. Такий розвиток є принципово можливим при злагоді інтересів сучасних і майбутніх поколінь, з одного боку, та злагоді у сучасному суспільстві, – з іншого. Що пов’язує суспільство та різні його покоління в єдине ціле? Що є базовою передумовою узгодженості інтересів? Яка сила здатна об’єднати окремих людей?

Відповідь очевидна – національна культурна спадщина, передовсім – її духовна основа. Суспільна криза є наслідком

© Туляков Олег, 2014

втрати наявним поколінням культурної традиції. Життя поза її контекстом породжує покоління, що нездатне реалізувати націо-нальну ідею. Відсутність духовних орієнтирів спричиняє доміну-вання орієнтирів суспільства споживання, у якому неможливо займа-тися пошуками ознак як власної, так і національної ідентичності, а також пошуками свого покликання та його реалізації.

Запорукою ефективності та перспективності будь-яких теоре-тичних розробок ідей сталого розвитку є правильне обрання філо-софської основи, виплеканої віковим розвитком національної філо-софської думки. Тому ми звертаємо увагу на традиційну українську “філософію серця”. Ось те ідейне джерело, відкривши яке для себе, сучасне покоління є здатним увійти в історію як реалізатор націо-нальної ідеї. Концепція сталого розвитку передбачає поєднання усіх поколінь українців у єдине ціле, яке органічно та злагоджено існує у світовій спільноті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Філософські проблеми сталого розвитку України аналізуються в роботах В. Андрущенка, П. Артюха, В. Барякіна, Ф. Вольвача, М. Дробнохода, М. Кисельова, В. Кременя, В. Крисаченка, Ю. Мартинюка, Б. Но-вікова, В. Ніколко, В. Огнев’юка, О. Сараєва, А. Толстоухова, М. Хилька, В. Шепи, І. Юхновського.

Показовою для характеристики погляду сучасних дослідників на сталий розвиток є робота групи авторів Національної академії наук України під характерною назвою “Національна парадигма сталого розвитку”. Філософський аспект концепції трактується як забезпечення “…стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості” [2, 9]. Але чи можна звести тільки до цього доволі складний і глибокий соціально-культурний зміст оптимальної моделі сталого розвитку для України?

У розвідці визначаються стратегічні орієнтири соціальної складової сталого розвитку. Останні політичні події в Україні продемонстрували хибність указаного орієнтиру на “… збереження стабільності панівних суспільних систем, у тому числі недопу-щення руйнівних соціальних конфліктів” [2, 19]. Такий погляд здається поверховим та недостатньо осмисленим. Зокрема, як розбудовувати суспільство під час його існування у недосконалій, штучній, неприродній соціальній системі? Чому соціальний конфлікт розуміється у винятково негативному сенсі? Чому не звертається увага на доведені соціологами (Р. Дарендорф, Л. Козер) позитивні ролі, які відіграє конфлікт? Сталість – це не застій, сталий роз-виток має бути саме розвитком, а не збереженням старого, від-житого, недосконалого, неприродного для нації. Адже філософ-ський зміст поняття “розвиток” полягає у розумінні його як “сукупності змін, що є незворотними, спрямованими та законо-мірними” [8, 555]. До того ж незворотність зумовлюється логікою історичного поступу, спрямованість – осмисленістю та керованістю відповідних політичних суб’єктів, а закономірність – об’єктивним характером людської життєдіяльності.

З метою представлення культурної складової ідеї сталого розвитку ми звертаємося до вітчизняної філософської думки. А саме – до традиції конкретного православного ідеалізму, що була названа Д. Чижевським “філософією серця”. Наше завдання полягає у використанні цього творчого доробку для створення сучасної концепції сталого розвитку, зокрема її культурної складової. Вважаємо, що так сформована концепція має перспективу ефективного впровадження.

Отже, мета статті – представити “філософію серця” як ідейну складову концепції сталого розвитку сучасної Україні.

Вітчизняна філософська традиція, яка досліджується, ґрун-тується на твердженні, що “серце” є сутністю людського тіла, де міститься безсмертна, унікальна людська душа. Ця ідея висвітлена у богословському тексті V ст. н. е. “Корпус ареопагітики”, згодом втілилась у світогляді духовних лідерів Княжої доби. Перекла-дений у 1371 р. на староукраїнську мову “Корпус ареопагітики” дав поштовх для розвитку своїх ідей у дусі “філософії серця” та з метою відстоювання “батьківської віри” філософами-полемістами ХVІ – ХVІІ ст. Так, творчість одного з таких полемістів І. Вишен-ського ґрунтується на сформованих візантійською культурною спадщиною давньоруських духовних цінностях. Здобуття найвищого рівня духовності І. Вишенський вбачав у існуванні “внутрішньої” людини, яке досягається самопізнанням і самовдосконаленням.

У ХVІІІ ст. “філософія серця” знайшла глибоке та розлоге втілення у житті та творчості Г. Сковороди. Староруська традиція була збагачена ідеями Античності, патристики, німецького місти-цизму. Упроваджується концепція про три світи та дві людські натури. У дусі вже сформованої традиції Г. Сковорода стверджує можливість пізнання “внутрішньої” людини винятково шляхом самопізнання та самовдосконалення. Натхненні Г. Сковородою, у дусі “філософії серця” мислять П. Куліш, М. Гоголь, Т. Шевченко. П. Юркевич надає православним ідеям про “серце” форми класич-ної філософії. У зв’язку з роботами та життям П. Юркевича, Д. Чижевський та І. Мірчук вживають щодо вітчизняної філо-софської думки назву “філософія серця”. Яскраве та своєрідне втілення “філософія серця” знаходить у творчості Б. Вишеславцева.

Сучасна українська філософія онтологічне осердя людини мислить у контексті категорії духовності, що визначається через екзистенціали “віра, надія, любов” (В. Шинкарук, С. Кримський).

Ідейною основою української “філософії серця” є світогляд та дії, зумовлені інтенціями “тайнонаписаного закону блаженної суті” (Г. Сковорода). Аби діяти від себе, “сердечно”, свідомо, у повному та глибокому розумінні цього слова, потрібно здійснити акт самопізнання. Із темряви ситуативного, поверхового, затьмареного емоціями та пристрастями, особа поринає у світ свого сутнісного, стаючи на шлях актуалізації та, згодом, реалізації своєї життєвої місії. Б. Вишеславцев так описує цей визначальний для людини акт звернення до власної суті: “Суворий заклик: «пізнай себе» – завжди має на увазі стан заблудження та засліплення. Вираз дельфійського оракула звернутий до тих народів та людей, у яких немає почуття міри та середини і які, внаслідок власної само-впевненості та гордині, кинуті у хаос позасвідомого” [1, 180].

Сформована у такий спосіб особистість, яку Б. Вишиславцев називає “самість”, згодом відіграє свою роль у формуванні оновленої вдосконаленої культури. Особи, що у період трансформації суспільства змогли зреалізувати свою “самість”, можуть стати духовними лідерами нових часів. Їхня діяльність народжує оновлену реальність, пропонує суспільству нові способи існування. Особистісна реалізація зумовлює суспільну реалізацію. Тобто особистісна форма є дійсно реальною, ідейно обґрунтованою, а суспільна форма – залежною, несамостійною, беззмістовною. “Самість” не гине при розпаді культур. Навпаки, вона не тільки переживає справжнє народження, а здатна “…досягнути нової гармонії на новому небі та новій землі” [1, 181].

Саме у такий спосіб на рівні трансцендентного відбувається взаємодія особистісного та загального. Суспільство здобуває свою форму як форму життєдіяльності завдяки подвигу духовних лідерів, які сягнули “самості”. З погляду конкретного православного ідеалізму, сутнісна політична трансформація відбувається шляхом свідомих дій окремих особистостей, котрі у духовному вимірі досягають найвищого рівня самосвідомості [1, 182].

Усвідомлення індивідом власної природної духовної специфіки є початком найважливішого для нього процесу особистісного вибору, тобто вибору сфери спілкування, професії, місця в суспільстві тощо. Такий спосіб, від визначального духовного до земного конкретного, є єдино правильним способом формування само-свідомості особистості, що виражає усвідомлення людиною своєї єдності зі світом, розуміння “самості” (власної неповторності), визначення та здобуття соціального статусу, формування життєвих принципів та інтересів. Самопізнання і самовдосконалення, активна професійна та суспільна діяльність, відчуття гармонії та злагоди зі світом приносять особистості щастя (у розумінні Г. Сковороди). Така людина є частиною тієї частки суспільства, яка його тримає у злагоді й є запорукою стабільності, стійкості, сталості.

Формування у правильний спосіб самосвідомості членів суспільства розв’язує його гострі проблеми: соціальну та економічну нерівність, заміну неефективних систем управління, суспільне непорозуміння та ненависть. Такі проблеми є логічним наслідком того, що ті особи, котрі виконують функції суспільного управління, є до цього непідготовленими. Бо вони не сформували власну самосвідомість у належний спосіб, тому їх дії позбавлені духовного, сутнісного. Їхня свідомість перебуває у полоні пристрастей та утилітарних примх.

Сталий розвиток неможливий без високого рівня соціаль-ної інтеграції, яка є об’єднанням у єдине ціле різних частин і елементів суспільної системи та суб’єктів комунікації [8, 215]. До того ж інтеграція може здійснюватися у межах уже усталеної системи. У цьому разі інтеграція вдосконалює наявну систему, підвищуючи рівень її цілісності та організованості. Але особливу цінність інтеграція має при формуванні нової суспільної системи з раніше непов’язаних елементів. Так, інтеграція відіграє визначальну роль у побудові нової політичної системи, що є вельми актуальним для сучасної України. Досконалість і ефективність такої системи безпосередньо залежить від рівня та характеру інтеграції. Інтегра-ція збільшує обсяг та інтенсивність соціальних взаємозв’язків та взаємодій, зокрема формує нові форми та рівні суспільного управління.

Як трактує соціальну інтеграцію українська “філософія серця”? Що у її контексті є факторами інтеграції? Видатний український філософ, один із фундаторів “філософії серця” П. Юркевич відповідає на ці питання у творі “Мир з ближнім як умова християнського співжиття”. На думку філософа, людині природно притаманна потреба у духовному спілкуванні з іншими людьми. Якщо саме ця потреба зумовлює соціальну комунікацію, то настає мир і гармонія у суспільстві. Духовна комунікація між людьми має релігійний зміст, оскільки вона зумовлена вірою у Бога та потребою у діяльності заради Бога. Така комунікація здійснюється передовсім на рівні людських “сердець”, тобто у формі інтуїтивного проникливого відчуття ближнього.

Така сутнісна мотивація є зануренням за порадою у власне серце. Бог не закінчив акт творіння світу. Він продовжує його створювати шляхом подвигів тих людей, які діють спільно та сердечно, тобто за покликанням. Людина творить світ із Богом. У цьому діяльнісному значенні вона виявляє свою богоподібність. Обмежений людський розум нездатний планувати творіння світу. Задуми Бога пізнаються людським серцем, яке виявляється у “моральнісних” учинках. Сакральний зв’язок Людини з Творцем закріплюється вірою, сакральний зв’язок між людьми скріплюється “моральнісними” вчинками – любов’ю та справедливістю. Зв’язок існує у формі дії, яка і є таємним творінням світу. Його кінцева мета – таємниця, яку не дано зрозуміти земній людині. Люди покликані діяти разом за сердечним потягом. Хто чинить так – той миротворець. Тобто творець миру.

Спільне миротворіння є інтегрувальним фактором, який утворює справжню громаду. Істина дана Творцем задля того, аби усе людство об’єдналося у єдину спільноту та рухалося спільним шляхом. Істина Божа єдина для всіх, тому тільки вона здатна об’єднати. П. Юркевич пише: “Отже, єдність цілого людства, повна, беззастережна єдність його під одним Богом, в одній вірі, в одній думці, під одним законом, в одному благові, в одній досконалості – такою є найвища мета, вказана людському роду його Спокутником” [6, 228].

Самоорганізація розуміється як іманентна здатність спільноти стало та цілісно існувати при зміні зовнішніх і внутрішніх обставин. До того ж сталість і цілісність забезпечується тим, що члени громади реалізують власну життєву місію, виконуючи “сродну” працю. Вчення про “сродну працю” було впроваджено видатним українським філософом Г. Сковородою. Він стверджує, що у людини є основа, яка “…збуджує її до спорідненості…” [3, 425]. Цей імпульс спрямовує індивіда на пошуки відведеного саме для нього роду діяльності. Інтуїтивно, серцем відчуваючи своє місце у суспільстві, людина стає його органічною частиною.

У “сродній праці” людина здобуває щастя. Шляхом свідо-мого саморозвитку вона починає бачити речі такими, які вони є насправді, живучи згідно з природою, людина розуміє Істину. Праця для “філософів серця” мислиться у гранично глибокому духовному сенсі, оскільки вона пов’язується із реалізацією творчих потенцій особистості у формі породження нового, яке немає аналогів. Унікальність такого нового відображає унікальність конкретної людини. Унаслідок цілеспрямованої творчої роботи предмет праці зазнає трансформації, завдяки якій стає продук-том праці. Цей продукт відповідає потребі суб’єкта, а також виражає його роль у відтворенні світу. Отже, “сродна праця” як діяльність, у якій відтворюється та реалізовується внутрішня природа особистості, зумовлює трансформуючий вплив на саму людину, яка здійснює визначальні для свого життя акти само-пізнання та самореалізації.

Висновки. Отже, настав час, коли вітчизняна філософська думка, що ідентифікується як “філософія серця”, має стати головним ідейним джерелом концепції сталого розвитку сучасної України. Трансформація нашого суспільства, при якій буде забез-печено розвиток сучасного покоління з урахуванням інтересів наступних поколінь, має відбуватися за вимогами “філософії серця”. А саме: за умов духовного самопізнання членів суспільства, особливо його духовних лідерів, визначення “сродної праці” та її практичної реалізації, налагодження суспільної комунікації на основі віри в єдиного Бога та усвідомлення необхідності спільної діяльності заради нього, суспільної інтеграції на основі християн-ської любові до ближнього.

У статті окреслено ключові, вихідні ідеї щодо розробки філософської основи концепції сталого розвитку. Перспективи подальших розвідок вбачаються у ширшому залученні творчого доробку “філософів серця” до формування цілісної концепції сталого розвитку України, зокрема у визначенні її філософських основ.


Література

  1. Вишеславцев Б.П. Вечное в русской философии / Б.П. Вышеславцев. – Нью-Йорк : И-во имени А.П. Чехова, 1955. – 296 с.

  2. Національна парадигма сталого розвитку України / за заг. ред. академіка НАН України Б.Є. Патона. – К. : Державна установа “Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Націо-нальної академії наук України”, 2012. – 72 с.

  3. Сковорода Г.С. Твори : в 2 т. / Григорій Савич Сковорода. – К. : АТ “Обереги”, 1994. – Т. 1 : Поезії. Байки. Трактати. Діалоги. – 528 с.

  4. Сковорода Г.С. Твори : в 2 т. / Григорій Савич Сковорода. – К. : АТ “Обереги”, 1994. – Т. 2 : Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. – 480 с.

  5. Юркевич П.Д. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого / П.Д. Юркевич // Вибране. Бібліотека часопису “Філософська і соціологічна думка”, серія “Українські мислителі” / упоряд., передмова і примітки А.Г. Тихолаза ; переклад з російської В.П. Недашківського. – К. : “Абрис”, 1993. – С. 73 – 115.

  6. Юркевич П.Д. Мир з ближнім як умова християнського співжиття / П.Д. Юркевич // Вибране. Бібліотека часопису “Філософська і соціологічна думка”, серія “Українські мислителі” / упоряд., передмова і примітки А.Г. Тихолаза ; переклад з російської В.П. Недашківського. – К. : “Абрис”, 1993. – С. 222 – 229.

  7. Філософський енциклопедичний словник / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ. – К. : “Абрис”, 2002. – 742 с.

  8. Философский энциклопедический словар / Редкол. : С.С. Аверин-цев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. – 2-е изд. – М. : Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.


Туляков Олег. “Философия сердца” как идейная основа концепции устойчивого развития Украины. В статье опреде-ляются философские основы концепции устойчивого развития Украины. Доказывается, что эффективной идейной базой такой концепции есть украинская “философия сердца”. Общественная трансформация в контексте такой идейной традиции осуществляется при духовном самопознании граждан и выполнении ими своего призвания (“сродного дела”), при коммуникации на основе веры в Бога и совместной деятельности ради такой веры, общественной интеграции на основе христианских ценностей.

Ключевые слова: духовное самопознание, идейная основа, самоорганизация, устойчивое развитие, “сродное дело”, общественная трансформация, интеграция, коммуникация.
Tulyakov Oleh. “Philosophy of heart” as an ideological foundation of the concept of sustainable development of Ukraine. Philosophical foundations of the concept of sustainable development of modern Ukraine have been studied in this article. It has been proved that an effective ideological basis of this concept is a Ukrainian “philosophy of heart”. In the context of this ideological tradition, social transformation is provided by citizens’ spiritual self-cognition and their performance of personal vocation (“akin work”), when debugging communication based on faith in God and common activity for such faith, social integration on the basis of Christian values.

Key words: spiritual self-cognition, ideological foundation, self-organization, sustainable development, “akin work”, social trans-formation, integration, communication.




УДК 1(477)(09)+262.8

М 64
Ірина МІРЧУК
ПРОБЛЕМА ОСОБИСТОСТІ

У ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНІЙ СПАДЩИНІ

ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
У статті розглядаються, запропоновані доктором філософії Гавриїлом Костельником, релігійні засади, які формують само-свідомість особистості і є пріоритетними у процесі її само-визначення. Г. Костельник зазначає, що в людині тісно пов’язане матеріальне й духовне, свідченням чого є мова, мислення, релігія. Релігія є суттєвим складником людської природи. Вона формує природу людини – розум і почуття, а також волю, покладає на людину певні обов’язки. Усі сили людської душі релігія зводить у доцільну гармонію, підносить душу до найвищого життя.

Ключові слова: людина, особистість, релігія, церква, само-свідомість.
Постановка проблеми. Соціальний прогрес, бурхливий розвиток науки і техніки, постійне зростання вимог до сучасної людини зробили її життя надто стрімким. Але якими б глобаль-ними не були науково-технічні зміни, майбутня доля людства завжди залежить від особистості, у якій реалізується здатність гармонійного поєднання як матеріальних, так і духовних потреб.

Проблема особистості є найскладнішою у філософії. Особис-тість, за І. Фроловим, “виступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особли-востях її свідомості і діяльності” [10, 557]. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспіль-стві визначені ним ролі, постає як істота соціальна. Як особистість

© Мірчук Ірина, 2014

проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей у суспільстві? Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, беручи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль у суспільстві чи виконує визна-чену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних рис особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки залежно від своїх переконань, інтересів. Свободу особистості забез-печує її вольова готовність робити вибір і брати на себе від-повідальність за нього. В особистості домінує свідомо-вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Формування духовності як провідної риси особистості – велике і складне завдання. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли рівень духовної культури падає: знецінюється престиж освіченості та інтелектуальної діяльності, знижуються моральні критерії своєї та чужої поведінки, що пояснюється зниже-нням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної захищеності, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави й повсяк-денному житті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема людини, формування особистості, духовності та моральних цінностей завжди була у центрі філософських досліджень. Уперше це чітко прослідковується у Сократа. Фундаментальною здатністю людини він вважав розум і мислення, які здатні дати вище, загально-обов’язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Він виходить із настанови, що людина володіє повнотою знання, її свідомість щодо всерозуміння істини бере з самої себе і лише звідти вона черпає це розуміння. За Сократом, завданням філософа є допомогти людині народитися для нового життя і прийняття дійсних та істинних моральних норм. “Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний із вас міг би стати кращим і розумнішим,” – говорив у “Апології” Сократ [6, 84].

У релiгiйнiй думцi цю проблему вперше порушив право-славний філософ і богослов П. Флоренський, який виокрем-лював три аспекти у дослідженні проблеми людини та її призна-чення: природу людини, побудову її тiла (використовуючи данi біології та психологiї), дух, можливий шлях людини вiд грiшного до святого стану (проблеми християнської екзегетики) та дiяльнiсть людини, аналiзуючи свiтогляд (науку i фiлософiю), мистецтво i господарську дiяльнiсть [11, 820]. П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей у формуванні особистості.

Вагомий внесок у постановку та розв’язання проблеми людини, особистості зробив релiгiйний фiлософ, представник “київського кола” фiлософiї М. Бердяєв. Ця тема стає однiєю iз провiдних у фiлософiї мислителя, на що вiн та його сучасники неодноразово наголошували. Ось що писав Бердяєв у 1925р.: “Релiгiйна проблема про людину та людську творчiсть стоїть у центрi моєї думки, нею просякнутi всi мої твори” [1, 298 − 299]. Для М. Бердяєва особистості людини немає, якщо немає того, що вгорі світу, до якого вона повинна сходити. Саме тому, вважає він, бути особистістю − це бути індивідуальністю, а значить − визначати своє особливе призначення у всесвіті, стверджувати повноту свого єдиного буття в бутті всесвітньому, харчуватися соками божественного життя. Тому для нього людина є особистістю, але не за природою, а винятково тільки за духом. У цьому внутрішньому відношенні особистість черпає сили для вільного ставлення до світу, а тому вона − універсум у індивідуально-неповторній формі, незалежне ціле, найвища цінність. Ніщо не може втручатися в цей універсум без дозволу особи, наділеної правом і обов’язком захищати свою духовну свободу від інших людей, суспільства, держави [2, 55].

Релігійний філософ М. Лоський, розглядаючи проблему формування та розвитку особистості, вважає, що весь світ складається з особистостей дійсних і особистостей потенційних. За М. Лоським, розвиток особистості є еволюційним процесом, який передбачає перехід від потенційної, що втілює в собі образ Божий, до дійсної особистості − подобою Божою. Подібність Божа − це мета розвитку будь-якої особи, яка досягається власними зусиллями вільної особистості та є її досягненням. Відзначаючи, що людина є істотою недосконалою, М. Лоський стверджує: повної реалізації індивідуальності особистість досягає лише в Царстві Божому. Відстань між земною людиною і абсолютно досконалою особистістю надзвичайно велика. Вона повинна пройти багато різних, які все ускладнюються, ступенів життя на шляху до Царства Божого − душа сім’ї, душа якоїсь соціальної групи, душа нації [5, 328]. Філософ Л. Карсавін підкреслював, що саме релігійність людей є змістом культурно-історичного процесу, оскільки розв’язує основне завдання – здобуття перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім – над смертю. Оскільки західна культура деградує, то її можна врятувати лише через розвиток релігійності. У цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православ’я є універсальним і водночас індивідуально-національним [8, 429].

Розглядаючи людину діяльною, соціально-активною істотою, марксизм, наприклад, розуміє під людським “я” не щось особливе, ізольоване пасивно і рефлексує, а тільки те, що перебуває завжди в єдності з колективним, громадським “ми”. Марксизм завжди підкреслює, що всі особистості так чи так, у тій чи тій мірі суб’єкти діяльності − праці, пізнання, спілкування, оскільки будь-яка людина реалізує певну мету, здійснює життєві потреби. Однак особистість є суб’єктом діяльності не ізольовано, сама собою, а лише як частина соціального колективу (суспільства, класу, групи). Тому її індивідуальний розвиток можливий тільки в колективі та на його основі. Конкретна ж роль особистості завжди залежить від того, як вона сама сприймає і оцінює своє становище в суспільстві, колективі, які висновки та практичні кроки вона робить [7, 657].

Отже, марксизм встановлює, що хоча особистість характе-ризується деякими особливостями усвідомлення і здійснення своєї діяльності, сама ж ця діяльність підпорядкована об’єктивним законам розвитку суспільства і завжди здійснюється нею спільно з іншими людьми.

Подібну позицію щодо питання про природу особистості займає П. Сорокін. На його думку, особистість − це соціокультурний індивід, і він є тим, ким він є саме завдяки дії соціокультурних сил. Усе, що є в його “я” (ім’я, наукові ідеї, релігійні погляди, естетичні смаки, моральні переконання, манери, економічне стано-вище, соціальний статус і життєвий шлях), вважає П. Сорокін, − зумовлено суспільством [9].

Розробка теоретичних, зокрема філософських, проблем особистості набуває нині важливого значення, особливо актуальним є дослідження категорії релігії з позиції аналізу її впливу на формування особистості, самосвідомості та самоідентичності людини, її самовизначення та духовного розвитку. Метою статті є звернути увагу дослідників вітчизняної релігійної філософської думки на певні аспекти творчого мислення видатного українського філософа першої половини XX ст. о. Гавриїла Костельника, який оволодів спадщиною світової філософської думки і виробив власні, високо-професійні концепції з зазначених проблем.

Розмірковування Г. Костельника над цією проблемою вили-лося у кілька праць, серед яких є дуже глибокі оцінки ролі релігій-ної віри в житті людини, природи атеїзму, а також ролі науки, природи наукового знання, наскільки глибоко таке знання допомагає людині пізнати Всесвіт і його першооснови, формує особистість, сприяє її самовизначенню. До них належать: “Ганиці Вселенної”, “Справжнє джерело атеїзму”, “Границі демократизму” тощо.

Передовсім варто зазначити, що у першій половині ХХ ст. Гавриїл Костельник був свідком поширення в Європі войов-ничого атеїзму. Г. Костельник глибоко замислюється над його причинами. Якщо теологи пояснюють джерело атеїзму гріхов-ністю людини, то Гавриїл Костельник вважає, що цю причину не можна вважати головною, тобто джерелом атеїзму. Наукове знання може багато що пояснити, однак воно не в змозі побороти релігію, оскільки не може “ясно й переконуючо опрокинути всі докази, на яких основується віра в Бога: існування людського розуму, доцільність у природі, існування вродженого морального змислу (совість), різницю між живим і неживим, початок життя на землі і т. ін. наука мусіла би виразно й переконуючо пояснити механічним способом, без Бога” [4, 87].

Розвиток науки веде до атеїстичної орієнтації, у фізиці відкрито, як каже Г. Костельник, “немеханічний чинник”, проте згадані питання залишаються нерозв’язаними, таємничими. Тому, визначаючи матеріальну природу як основу всього світу, профе-сор, як і всі філософи Нового часу, не може обійтися без ідеї Творця. Для нього наукові знання не перешкоджають вірити в Бога, вони, навпаки, допомагають глибше переконатися у вірі, джерелом атеїзму є не наука, а догматизм мислення, специфічна ментальність, “чуття”: “Власне те чуття, яке виробляється в душі у зв’язку з механістичною перспективою на світ, є справжнім, найглибшим, оригінальним джерелом атеїзму” [4, 14]. Атеїзм виростає з чуття, з тієї сильнішої половини людського єства, оскільки людина, як і все інше у Всесвіті, має і матеріальну, й духовну природу. Чуття належить до сильнішої, духовної природи. Костельник розмірковує так: “У людській природі треба розрізняти два творчі мотори: одним є наше свідоме й свобідне «Я», другим є наша природа. “Хімія, фізика, математика, історія… є твором нашого «я»; а наші безпосередньо відбиранні зображення та вражіння – це чисті твори нашої природи. Є також мішані твори, як наприклад мова, бо її творить і наше «я» і наша природа (вона дає перші імпульси й засоби для творення мови). Наше думання також є мішаним твором: перші імпульси та засоби думання походять від природи, а дальше думання переводить наше «я»” [4, 19]. Релігія також належить до “мішаних творів”: перші імпульси і поняття до витворення релігії дає природа, а дальшу розбудову релігії “переводить людське “я”.

Отже, в людині тісно пов’язане матеріальне й духовне, свідченням чого є мова, мислення, релігія. Г. Костельник детально аналізує вчення як давніх, так і сучасних йому атеїстів, до яких відносить Ч. Дарвіна, З. Фройда з метою показати, що релігійне чуття глибоко пов’язане з людською природою, а теорія Дарвіна, стверджуючи, що людську природу створила людська свідомість “я”, він вважає абсурдом. За теорією Фройда, релігія пов’язана з почуттям небуденності, піднесеності, одухотворення людини, джерело якого важко знайти у природі. Релігія є ілюзією, якій не місце в матеріалізованому світі, вона стоїть неначе над природою людини. Чуття, з яким Костельник пов’язує релігію, не входить до його поняття природи. Водночас свідомість людини є складовою її природи: “Свідомість – це «розв’язаний бік» природи, щоби свідоме єство могло само собою кермувати в житті, щоб могло вести самостійне, індивідуальне життя. Природа тут полишила людині свободу, щоб людина могла бути «ковалем своєї долі», щоб людина сама могла «будувати» фізіономію своєї душі, а від тої будови, очевидно, залежний також спосіб життя людини чи то взагалі її доля. Кожна думка, а властиво кожний зміст свідомості лишає по собі слід у нашій душі – собі питомий слід” [4, 31]. Такі слова цілком заперечують Костельника, коли він спростовував теорію Дарвіна про те, ніби людську природу створила людська свідомість. Як бачимо, сам професор дійшов такого ж висновку, бо інакше й не могло бути. Релігійний сан зобов’язував це спростовувати, і Костельник підкорявся обов’язку – так можна розуміти його виступи проти наукових висновків. Він сам це засвідчує: “А що частіше перебуває в нашій свідомості, це бере нашу душу в полон”, при чому чуття значно сильніші, ніж думки, почуття впливають на розум. Світогляд людини погоджений з її чуттям, чуття формують погляди: “Кожний зміст свідомости має два боки: один льогічний, другий чуттєвий, а принцип гармонії домагається, щоб обидва ці боки достроїлися до себе: або поняття зреформує чуття на свій лад, або чуття зреформовує поняття на свій лад. Це значить, що кождному поняттю відповідає йому питоме чуття в нашій душі” [4, 31].

Звичний природний світ, у якому живе людина, для неї є єдиним реальним світом. Поглинута своїми турботами, вона не замислюється над метафізичними, абстрактними проблемами чи поняттями. Для людини тут усе знайоме, близьке, усе пояснене чи з досвіду, чи з науки. Але коли перед людиною відкривається інша сторона світу, як увечері зоряне небо, тоді вона усвідомлює таємничість світу, своє безсилля чи непевність. Звідси виростає коріння релігії, отже, віри в ідеальне: “Релігійні мотори стають в нашій душі живіші й сильніші, коли якісь надзвичайні події цілком поторощать «чуття нічогости» і в душі в повній силі віджиють почуття таємности, непевности, нашої власної безсильности й маленькости, от як нам хтось дорогий умре, а в людей, що без-посередньо залежні від природи, коли йде буря, град, повінь…” [4, 36].

Людина потребує відповіді на кардинальні життєві питання - про сенс і мету життя, звідки цей світ, для чого існує, що чекає світ у майбутньому, як осягнути мету життя та ін. - їх ставить практичне життя і вимагає відповіді. Знайти їх допомагає спілку-вання з Абсолютом, - не важливо яким, але він належить до сфери ідеального. Тому Костельник вважає, що “кожна людина мусить визнавати якусь релігію, адже поняття Абсолюта ніколи не базується лише на науці, а переважно на вірі” [3, 173]. “Один релігійний світогляд можна заступити другим релігійним світоглядом, одну релігію другою релігією - але ніколи “наукою” [3, 174].

Як держава повинна ставитися до релігії, виходячи з того, що вона від природи притаманна людині? Костельник вважає: політика державної влади щодо релігії повинна базуватися на визнанні психологічних, суспільних та історичних заслуг релігії. Її не можна так просто відкинути чи заперечити у державі, як і в житті кожного окремого громадянина.

Передовсім релігія є суттєвим складником людської природи. Вона формує природу людини – розум і почуття, а також волю, покладає на людину певні обов’язки, тобто обмежує її природну свободу: “Тільки віра в Бога може спричинити внутрішну відвічальність – або що те саме: тільки віра в Бога може спричи-нити зобов’язання в совісти” [3, 176]. Воля без зобов’язання є страшною, людина без віри ні перед ким не відповідає за свою сваволю. Це страшно, небезпечно для суспільства. Атеїсти вважають, що таким суддею волі може бути розум, але Костельник стверджує, як з досвіду знаємо, що “сам розум заслабий для нормального панованя над волею та чутям” [3, 177], коли “Бога немає, то все дозволено”. Атеїзм залишає людську душу на поталу сліпій долі, тоді як релігія очищує наші почуття й впорядковує їх. Костельник навіть цитує Г. Честертона – одного з новітніх англійських письмен-ників, який вважає, що людська душа потребує впорядкування, без Бога вона “неначе город, якого не доглядають”, “позитивна релігія культивує душу, ставляє для неї ідеали, дає взори, дає силу, зобов’язань” [3, 178], “всі сили нашої душі релігія зводить в доцільну гармонію, і підносить душу до найвисшого життя” [3, 179].

У суспільстві релігія сприяє об’єднанню людей, вона єднає людські душі, у ній люди знаходять силу для самопосвяти та жертви. Релігія завжди домінувала в суспільстві завдяки християнським ідеалам гуманності, справедливості, прагнення до безконечного, навіть плекала національні ідеали. Християнська релігія здійснила найбільший суспільний переворот – вона створила нову людину, стала джерелом невичерпного життєвого багатства, ідей поступу, розвитку. Додамо, що християнство розірвало межі замкнутого земного життя, дало людині-християнину надію на життя вічне, відчуття синівства й благодаті, можливість почуватися Сином Божим, захищеним і зрозумілим у найтяжчих провинах. “Воно дає здорову підставу та провідну ідею, і в нинішніх часах, в часах світової революції, спричиненої війною, християнство дає здорові будуючі ідеї. Суспільна справедливість рівність людей, гуманність і т. д. – се ж виросло з християнської почви…” [3, 183]. Якщо в історії були прояви негуманного ставлення до єретиків чи релігійні війни, то джерелом таких негативних явищ є не релігія, а “спеціальні обставини та суспільні погляди”, тобто причина в самих людях. Релігію не можна ігнорувати, тому що вона була джерелом усієї науки, мистецтва й цивілізації, є вершиною науки й культури: “Віра в Бога була історично першим фільозофічним поглядом на світ, а вона є й психольогічно першим фільозофічним поглядом… Найвищим і найцікавішим предметом для людської думки навіки останеться Бог зі своїми таємницями” [3, 185]. “Нема і не може бути між людьми сильнішої, більше творчої ідеї, як ідея про Бога” [3, 186].

У полеміці з атеїстами Костельник доводить як слабкість і невизначеність поняття модерної науки, так і науковість релігії. У школах релігія необхідна, твердить Костельник, тому що школа виховує людей, а не лише спеціалістів. Навчання без релігії не дає високих ідеалів, не готує до вищої форми життя. Запанує серед молоді атеїзм. Усунення релігії зі школи суперечить поняттю свободи людини. Учні мають мати можливість вибирати – вивчати релігію чи атеїзм. Тоді буде справедливе ставлення до релігії. Необхідно враховувати, що без вивчення релігії навчання буде однобічне, ніколи не зможе розвинути усіх чинників людської душі. У тому, що в модерної інтелігенції релігійний світогляд розвинутий менше, ніж світський, Костельник бачить джерело атеїзму. Та часто інтелігенція – прихильники атеїзму – не розуміють суті християнства, приписують релігії примітивний звичайний людський світогляд або вчення Аристотеля про небо. Та це несправедливо. Насправді християнство поєднало новий погляд на Всесвіт з релігійним вченням, а батьком такого нового погляду є Коперник: “«Небо» та «пекло» є дійсно християнськими елементами, але що се «небо» є ідентичне із звіздистим небом Вселенної, а «пекло» ідентичне з огнистим осередком землі (чи то місцем «під нами»), се є лише асиміляцією християнських понять із невдатними світськими поглядами на конструкцію вселенної” [3, 200]. Так розв’язує Костельник проблему поєднання наукового знання і християнської віри.



Висновки. Не заперечуючи досягнень науки і заснованого на її здобутках філософського знання, Гавриїл Костельник, надавав великого значення релігії, вірі. Він вважав, що релігійна віра надає спеціальної цінності усьому світові, – і природі, і соціуму, що оточує людину, цілим народам, рекомендує норми співжиття, права і обов’язки, сподівання і мрії для щастя, пропонує сенс життя навіть тоді, коли людина розчаровується у всьому земному. Релігія пов’язує людину з абсолютною цінністю, формує її сомосвідомість, світогляд, що, на думку Костельника, є коренем релігійної віри.

У своїх роздумах і дослідженнях о. Костельник завжди намагався дійти до джерел природи тверджень, учинків, сенсу та значення подій, часто сам знаходив новаторські, неординарні, досить несподівані висновки і навіть системи поглядів. Його спосіб осмислення історії та дійсності вирізняється в контексті тогочасної галицької інтеліґенції саме своєю оригінальністю й неординарністю.



Намагання Костельника мислити адекватно з філософським процесом у Європі, сперечатися з авторитетами, його ерудиція та надзвичайна глибина думки зумовлюють його місце в рядах філософів-професіоналів, передовсім в Україні, у середовищі представників релігійної філософії.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал