Людинознавчi



Сторінка7/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір3.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15

Література

  1. Баткин Л.М. К спорам о логико-историческом определении индивидуальности / Л.М. Баткин // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М. : Наука, 1990. – C. 59 – 75.

  2. Гуревич А.Я. Еще несколько замечаний к дискуссии о личности и индивидуальности в истории культуры / А.Я. Гуревич // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М. : Наука, 1990. – C. 76 – 89.

  3. Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры / Э. Кассирер // Проблема человека в западной философии : переводы / сост. и послесл. П.С. Гуревича ; Общ. ред. Ю.Н. Попова. – М. : Прогресс, 1988. – С. 3 – 30.

  4. Мировоззренческая культура личности: философские проблемы формирования / [отв. ред. В.П. Иванов]. – К. : Наукова думка, 1986. – 296 с.

  5. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм // Человек. – № 1. – 1993. – C. 102 – 123.


Зайцев Николай. Индивидуально-личностные опреде-ленности человека в культурологического измерении. В статье сделана попытка реализации культурологического подхода к пони-манию таких определенностей бытия человека: “личность” и “индивидуальность”. Показано, что личность самоопределяется в смыслових координатах современности, то есть в координатах установившегося бытия, а индивидуальность осуществляет это в неопределенностях возможного. Если личность находит в наличних обстоятельствах основание своего бытийствования, то для инди-видуальности они обесцениваются, теряя значимость причины и мотива её поступков.

Ключевые слова: индивидуализированые определености человека, индивидуально-личностное бытие, личность, индивиду-альность.
Zaitsev Mykola. Individual and personal conceptualizations of human in culture studies dimension. The article presents the realization of culture studies approach to the analysis of such conceptualizations of human being as “individuality” and “personality”. The author shows that a person builds self-identity in the meaningful coordinates of modernity i.e. in the being settled coordinates, and a personality makes it in the possible uncertainties. If a personality finds the ground of his being in the existent conditions, for individuality these conditions are not valuable and they have no meaning of cause and motif of his actions.

Key words: individualized conceptions of human, individual and personal being, individuality, personality.



УДК 1(091)(477)

А 86
В’ячеслав АРТЮХ
ІДЕОЛОГІЯ НАРОДНИЦТВА ЯК ЦІННІСНИЙ КОНТЕКСТ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОГЛЯДІВ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

кінця ХІХ – початку ХХ століття
У статті аналізується специфіка народницького контексту та його вплив на соціально-філософські рефлексії у М. Грушевського, І. Франка, Б. Грінченка, Т. Зіньківського. Показано, що ідеологія народництва має своїм витоком культуру романтизму. Роз-кривається роль соціальної групи інтелігенції як своєрідної “самосвідомості” народу в конструюванні образу “простого народу” як еліти нації та спроб його сакралізації. “Народ” у цій ідеологічній доктрині оголошується єдиним суб’єктом історичної дії та автономним носієм суверенності.

Ключові слова: народ, інтелігенція, культ народу.
Постановка проблеми. Філософський рівень рефлексій не безпричинний, він завжди зовнішньо зумовлений. Така породжу-вальна обставина називається контекстом. Якщо ми розглядаємо феномен української філософської думки кінця ХІХ – початку ХХ ст., то потрібно зазначити, що шар професійної філософії в ній дуже вузький. Але поняття філософії набагато ширше, ніж поняття професійної філософії, і тому елементом української філософії є погляди відомих українських інтелектуалів цього періоду (І. Франка, М. Грушевського, Б. Грінченка, Лесі Українки), які необов’язково були професійними філософами. Якраз через детальний аналіз світоглядно-ідеологічного та науково-літературного контексту нам відкривається специфіка філософських рефлексій
цих класиків науки та художньої творчості. Основоположною функцією контекстуального аналізу є пояснення і, як наслідок,

© Артюх В’ячеслав, 2014

розуміння самих філософських поглядів згаданих творців україн-ської культури модерної доби.

Контекст філософських ідей, теорій, поглядів загалом може бути дуже широким, але ми кардинально обмежимо його сферу, сфокусувавши увагу лише на світоглядно-ідеологічному феномені народництва.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Контекстуальні “можливості” ідеологеми українського народництва останнім часом вивчали Я. Грицак [4], С. Павличко [14], Т. Гундорова [3], О. Гри-ценко [5]. Т. Гундорова пише про народницьку ідеологію, найбільш вдалим проектом якої була народницька література. С. Павличко твердить, що література, в якій відобразилися народницькі ідеали, виникла раніше за народницьку ідеологію і саме вона вплинула на формування політичного рівня ідеології народництва [14, 28]. О. Гриценко показує вплив народництва на актуалізацію міфоло-гічних структур свідомості у часи формування української націо-нальної ідеї. Я. Грицак акцентує увагу на ролі ідеології народ-ництва в процесі формування української політичної нації.

Метою розвідки є розкриття змісту поняття “народництво” в інтерпретаціях українських інтелектуалів кінця ХІХ – початку ХХ ст., що потім став контекстом їх філософських рефлексій.

Говорячи про народницьку парадигму, будемо мати на увазі, що ця система цінностей притаманна не лише українському народові, а й тим народам, які належали до так званої “периферії” Європи (Центрально-Східна Європа, Ірландія). Народницькі ідеології у ХІХ ст. активно розвиваються також серед росіян та поляків, де під впливом романтичного світогляду був “відкритий” простий народ, під яким передовсім розуміли селянство. Отже, народ-ництво – це ідеологія, що претендувала на відображення інтересів селянства, створена групою інтелігенції, яка ідентифікувала себе із цим станом.

Розпочалося все із відкриття народної культури. Фольклор, звичаї, починаючи з кінця ХVІІІ ст., стали сприйматися як вияв чистого і незайманого “духу” народу. На противагу баченню представників вищих станів феодального суспільства, що вважали народну творчість вульгарною і низького рівня, романтизм побачив у цій культурі якусь “глибину”. Тоді почало поширюватись уявле-ння про те, що джерелом оновлення вищих прошарків євро-пейської культури обов’язково мають бути найкращі зразки народної творчості. Сам народ стає найвищою цінністю історії. Так, наприклад, один із першовідкривачів подібного бачення народної культури Йоганн Ґотфрид Ґердер (1744 – 1803) гостро виступав проти площинного раціоналізму французького Просвіт-ництва й розглядав історію людства не як рух одноманітного розуму, а як взаємодію різних культурних індивідуальностей, і кожною такою первинною індивідуальністю є Volk, народ. Він також обґрунтовує ідею про значення цінностей доновітньої культури для творення нації. “Дух народу” (Volksgeist), за Й. Ґердером, записаний у спільній пам’яті, звичаях, мові, фольклорі та, звичайно ж, у міфах як складових народної творчості. На його думку, стародавні народні пісні “по языку, по тону и содержанию… пред-ставляют подлинное мышление своего племени, или как бы самый ствол, сердцевину нации” [2, 84]. Далі, у Й. Ґердера на новий щабель піднімається народна мова, оскільки “язык выражает характер нации”, а окрема людина глибоко вкорінена в рідну мову. Отже, національна ідентичність – “осердя нації” – прихована під нашаруваннями століть у витоках народу й тому вивчення саме народної творчості стає необхідною умовою для піднесення “приспаного” народного духу. Через актуалізацію своїх початків аморфна маса людей усвідомлює себе в сучасній реальності “колективним індивідом” і стає єдиним цілим – нацією. До того ж всі народи/нації є лише своєрідними гілками на єдиному стовбурі людства. Усі вони рівні між собою, що зумовлює принцип толе-рантного ставлення до інших націй, їхніх мов і культур. Зникнення ж якогось окремого народу, на думку Й. Ґердера, порушує все-світню гармонію, адже за Божим планом кожна нація є і засобом, і метою одночасно.

Романтизм, відкривши нового історичного героя – народ, творить і своєрідні “програми” його історії, одна з яких, наприклад, зафіксована в “Листах про історію Франції” Оґюстена Тьєрі (1795 – 1856): “История Франции, – пише цей історик, – как ее до сих пор излагали, не является подлинной историей страны, ни национальной, ни народной историей… Лучшая часть наших анналов, самая трудная, самая поучительная, должна быть еще написана; нам еще не хватает истории граждан, истории под-данных, истории народа. Историческую авансцену занимает только кучка привилегированных лиц, только о ней нам рассказывают, а между тем… прогресс народных масс в сторону свободы и благосостояния кажется нам гораздо более важным, чем действия завоевателей, и их несчастья куда более трогательными, чем бедствия королей, лишившихся короны… Я глубоко убежден, что у нас до сих пор нет истории Франции…” [16, 495].

Таке відкриття народу було зумовлене як процесами демо-кратизації європейської спільноти у зв’язку з ліквідацією феодальної суспільної структури та системи цінностей, що її обслуговувала, так і усвідомленням ролі народних мас у подіях європейської історії ХІХ ст.

На хвилі чергового національного “відродження”, починаючи з ХІХ ст., в Україні “народ” також стає для молодої місцевої інтелігенції об’єктом особливої уваги й вищою метою її існування. Історик М. Грушевський з цього приводу пише: “нова українська інтелігенція, яку формує ХІХ вік на місце старої, з особливою любов’ю розвиває ідеї охорони інтересів робочого народу, його визволення від кріпацьких і всяких інших пут і культурного та економічного піднесення” [8, 321 – 322].

Особливої сили народницька ідеологія набула не в останню чергу тому, що український етнос у ХІХ ст. все ще належав до народів із “неповною” класовою структурою. Своєї національної, економічної, політичної чи культурної (в розумінні “високої” культури) еліти серед українців майже не було: вихідці з Малоросії чи Галичини успішно інкорпорувались у тодішні еліти панівних націй – російської та польської. Отже, український народ як “безбуржуазна нація” (М. Грушевський) – це передовсім селянство, почасти духовенство та невелика частина світської інтеліґенції, інакше кажучи, здебільшого соціальні низи суспільства. Навіть на початку ХХ ст. більше 90% тих, хто ідентифікував себе з українцями (тоді малоросами та русинами), у Наддніпрянській Україні і Галичині були селянами7. І. Франко свого часу, даючи визначення народу як об’єкту народознавства, окреслив це поняття такими словами: “Говорячи про народ, ми розуміємо тут нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін, найбільше збе-регли слідів давніших епох розвитку…” [18, 254 – 255].

Фактично своєрідним “промоутером” народництва, як уже було підкреслено, виступала інтелігенція. Сам термін “інтеліґенція”, на наш погляд, досить вдало передає значення її місця в структурі суспільства. Адже найменування цим терміном певної соціальної групи – це своєрідний фінал розвитку семантики цього слова. До цього “інтелігенція” як поняття мало багатостолітню історію свого смислового розвитку як філософського8. Для нас важливо, що у ХІХ ст. значеннями слова “інтеліґенція” (від лат. intelligens – той, хто розуміє, мислить, розумний) є “вища здатність розуміння”, “здатність умоосяжного осмислення речей”, і, нарешті, “самосвідомість”9. Отже, через діяльність інтеліґенції народ усвідомлює свої інтереси. Інакше кажучи, інтеліґенція як прошарок освічених людей розу-мової праці виконує функцію народної самосвідомості, або, як образно висловився М. Грушевський, “мозку” народу.

Українська інтеліґенція повністю вписується у смислові орієнтації цього поняття. Це той розумовий прошарок, який або вийшов із народу, або на певному етапі перейнявся його пробле-мами (наприклад: рух хлопоманів серед польської правобережної шляхти у другій половині ХІХ ст.) і тому зобов’язаний народу своїм соціальним та інтелектуальним статусом. Піднісши народ понад усе, поставивши себе до нього на службу, інтеліґент визначає й себе через місію служіння йому. І. Франко чітко відображає це почуття обов’язку перед простим народом: “…нази-ваючись демократами, ні, народовцями, ми повинні раз назавсігди сказати собі, що ми невідлучна часть народу, і то не якась верства в народі, але так-таки часть серед других частей, зерно між зернами”. І якщо інтелігенція й досягла чогось у житті, то досягла вона “не чудом небесним, а працею наших братів і батьків-мужиків, – значиться, скарби знання і освіти, нагромаджені в головах наших, ми повинні вважати не підставою для гордості і погоджування нашими простими, неосвіченими братами, а радше затягненими від них довгом, котрий ми їм обов’язані з лихвою сплатити. А тямуючи се, ми не будемо нашу просвітню працю вважати добродійством та ласкою для народу, а тільки нашим обов’язком, котрого не сповнення було б попросту тяжкою провиною, рівною тій, як коли б ми обдерли бідних і обїли голодуючих. І тямуючи те, ми не будемо на наших темних братів глядіти як на молодших братів, як на щось нижчого та гіршого, бо ми будемо знати, що в них-то якраз і лежить наша сила, що вони підвалина, а ми дах, що, зміцняючи їх, ми робимо добро не тільки для них, але і для себе” [19, 190].

Подібні думки можна зустріти у В. Антоновича, Б. Грінченка, Т. Зіньківського, М. Грушевського… Так, власне, І. Франко відобра-зив характерні переживання інтеліґента кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Воліючи всі сили віддати своєму народові, інтеліґенція водночас гостро відчувала – за рівнем освіченості, специфіки моральних цінностей та інтелектуальної свободи – свій реальний розрив з народом10. В українській ситуації така несумісність була ще й мовною: народ розмовляв українською мовою, інтелігенція у своїй масі – російською. Проти цього виступає Богдан Кістя-ківський (1869 – 1920), коли дорікає російському лібералу й прихильнику теорії “єдіной русской націі” Петру Струве (1870 – 1944): “…а чи можна уявити собі більшу різницю між народом й інтелігенцією, ніж тоді, коли вони говорять не в переносному, а в буквальному розумінні різними мовами? А це відбувається в Малоросії. Чи, на Вашу думку, мати близьку собі за духом і мовою інтелігенцію – це привілей лише великоросійського народу?” [13, 713].

В українських реаліях саме інтелігенція могла претендувати на роль справжньої еліти народу на противагу відчуженим дер-жавним інституціям та християнській церкві. На думку Трохима Зіньківського (1861 – 1891), без інтеліґенції “український народ – синонім мужицтва, що йде навмання” [11, 8]. У народницькій теорії нації українську націю розуміють як органічну єдність лише “простого”, “трудящого” народу та відданої йому інтелігенції.

Відкриття ідеї народу зовсім не привело до формування національної свідомості як руху до повної політичної самостій-ності української нації. У другій половині ХІХ ст. виникає проміжна ланка регіональної української самосвідомості, яка дістала назву “українофільство”, що стало адекватним вираженням народництва у політичній сфері. Українофільство – це вимога культурно-мовної незалежності за умови збереження лояльності до політичної “общерусской” нації. Українофілом може стати саме малорос, а не українець. Дозволялось обороняти історичні права “мало-російського” народу передовсім на підставі козацької демократичної спадщини (як це робив, наприклад, Микола Костомаров (1817 – 1885)), залишаючись при цьому в межах “общерусской” моделі історичного процесу. Знову ж таки, якщо тут і допускається етнокультурний український партикулятивізм, то лише у межах російської політичної нації. Саме в українофільстві вперше українська ідея була поєднана зі “щиро демократичною, масовою, всенародною”. Отже, національне і соціальне в цій ідеології є в нерозривній єдності11.

Народницький світогляд, прилучившись до творення різних політичних ідеологій, пізніше створює багато версій українського соціалізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. (на рівні партій – це українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти, українські есери і т. п.). На рівні ж художньої літератури він втілюється в такому методі, як етнографічний реалізм (Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький).

Саме від інтелігенції походить потужна тенденція до сакра-лізації народу, якого уявляють своєрідним осердям вільнолюбства, добра і справедливості. Звідси все, що не пов’язане із селян-ством, тобто “правдивим” “простим” народом, легко оголошується “антинародом”. Різні легітимні для цього періоду еліти не могли ідентифікуватися з “народом”. Їхнє існування якщо і набувало якогось смислу, з погляду народницької ідеології, то лише завдяки зобов’язанню бути засобом для реалізації народом свого історич-ного призначення.

Варіюючи у межах традиції О. Тьєрі та Жуля Мішле (1798 – 1874), в українській народницькій історіографії (починаючи від М. Костомарова (1817 – 1885), через В. Антоновича (1834 – 1909) та М. Грушевського й далі) також виникає ідея народу як єдиного гідного предмета наукових досліджень і філософських рефлексій. Стає зрозуміло, що через постійну присутність “народу” в історії, М. Грушевський конструює ідею безперервності всієї української історії. Народництво визначає народ єдиним суб’єктом історичної дії. Роль окремої особи в історії має виразну тенденцію до применшення12. Те ж саме можна сказати і про соціально-філософські погляди І. Франка. Його ідеї поступу, еволюції, нації, суб’єкта історичного процесу, ролі особи в історії стають зрозумілими нам завдяки вивченню специфіки світоглядного розуміння І. Франком феномену народу.

Тому не дивно, що Віктор Петров, людина з неприхованою антинародницькою спрямованістю світогляду, так підсумував своє розуміння народницької ідеології: “Народництво – це своєрідний варіянт демократизму, з підкресленими в ньому елементами етнографічности. Як це характерно взагалі для демократичної доктрини, народництво виявляє егалітаристичні тенденції, стверджує народоправство, проголошує народ автономним носієм суверен-ности, – права й влади. Над усім підноситься і над усім тріюм-фує народ. Він є абсолют, що стверджує себе сам з самого себе. А тому, що народ, як сказано, це його мова, то й ствердження народом себе в мові й побуті, це і є його остаточне й найвище ствердження. Філологізм, етнографізм, біологічний історизм, біоло-гічна безперервність в історії, – ось межа, за яку народництво не переступає” [15, 7].

Можна назвати кілька способів впливу контексту на філософські ідеї (текст): 1) відображення контексту в філософських поглядах, коли ідеологічний контекст просто транслює себе в філософський текст; 2) контекст є причиною думки, але сам у складі думки не перебуває; 3) ідеологічний контекст лише блокує деякі напрями філософських розмислів і водночас відкриває певне поле можливостей, які йому не суперечать; 4) контекст може негативно впливати на формування філософських поглядів і тоді філософські ідеї, якщо все ж таки виникають, стають своєрідною негативною реакцією на контекст; 5) не потрібно також забувати, що і подібність, і відмінність між контекстом і текстом часто носить конвенційний характер, тобто залежить не від об’єктивно наявного стану речей, а є характеристикою свідомості групи дослідників. При цьому слід пам’ятати, що контекстуальний метод не є універ-сальним: якась частина філософських поглядів не може бути пояснена його впливом і тому він має бути доповненим іманентним мето-дом. Цей метод пояснює специфіку філософських поглядів внутріш-німи впливами попередніх етапів їх розвитку, а не зовнішнім ціннісним “середовищем”.



Поки що умоглядно зазначимо, що філософські погляди діячів української культури зазначеного періоду виявляють най-повніший зв’язок між контекстом (ціннісне “середовище”) і текстом (філософський рівень ідей) у першому і другому способі впливу.

Висновки. Отже, світоглядно-ідеологічна конструкція народу, розглянута як контекст, уможливлює далі говорити про спону-кальне “місце”, в якому зароджуються філософські рефлексії українських інтелектуалів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Подальші перспективи дослідження вбачаються у вивченні особливостей застосування контекстуального методу в працях істориків української філософської думки.
Література

  1. Боецій Северин. Розрада від філософії / Северин Боецій ; [пер. з лат. А. Содомори]. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 146 с.

  2. Гердер И.Г. Из старого предисловия к сборнику народных песен ; [пер. с нем. Н.А. Сигал] / И.Г. Гердер // Избранные сочинения. – М. ; Л. : Гос. изд-во худ. л-ры, 1959. – С. 83 – 87.

  3. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму / Тамара Гундорова. – К. : Критика, 2009. – 448 с.

  4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття / Ярослав Грицак. – К. : Генеза, 1996. – 360 с.

  5. Гриценко О. “Своя мудрість”: Національні міфології та “громадянська релігія” в Україні. – К. : Український центр культурних досліджень, 1998. – 183 с.

  6. Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – К. : Інститут археографії НАНУ, 1994. – 286 с.

  7. Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі / Михайло Грушевський // Твори : у 50 т. – Львів : Світ, 2002. – Т. 1. – С. 65 – 74.

  8. Грушевський М. З біжучої хвилі / Михайло Грушевський // Твори : у 50 тт. . – Т. 1. – Львів : Світ, 2002. – С. 289 – 382.

  9. Грушевський М. На українські теми: “О любви к Отечеству и народной гордости” // Твори : у 50 т. / Михайло Грушевський. – Львів : Світ, 2005. – Т. 2. – С. 20 – 37.

  10. Грушевський М. Спомини / М. Грушевський // Київ. – 1992. – № 3. – С. 130 – 142.

  11. Зіньківський Трохим. Молода Україна, її становище і шлях / Трохим Зіньківський // Берегиня. – 1993 – 1994. – № 2 – 3. – С. 6 – 25.

  12. Камчатнов А.М. О концепте интеллигенции в контексте русской культуры / Александр Михайлович Камчатнов // Язык и ментальность. – СПб. : [Б. в.], 2004. – С. 111 – 123.

  13. Кістяківський Б. До питання про самостійну українську культуру / Богдан Кістяківський // Хроніка-2000. – Вип. 37 – 38 : Україна: філо-софський спадок століть. – К., 2000. – С. 699 – 717.

  14. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Соломія Павличко. – К. : Либідь, 1998. – 448 с.

  15. [Петров В.] Бер Віктор. З циклю: Засади історії. Народництво / Віктор Петров [Віктор Бер] // Час. – Фюрт (Баварія), 1947. – Лютий. – Ч. 5. – С. 7.

  16. Савельева И.М. Знание о прошлом: теория и история : в 2 т. / Ирина Савельева, Андрей Полетаев. – СПб. : Наука, 2006. – Т. 2 : Образы прошлого. – 751 с.

  17. Степанов Ю. Константы : Словарь русской культуры / Ю. Степанов. – [изд. 3-е, испр. и доп.]. – М. : Академический Проект, 2004. – 992 с.

  18. Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 254 – 267.

  19. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва / Іван Франко // Зібрання творів : у 59 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 187 – 203.

  20. Франко І. Дещо про самого себе / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1986. – Т. 31. – С. 28 – 32.


Артюх Вячеслав. Идеология народничества как цен-ностный контекст философских взглядов украинских интеллек-туалов конца ХІХ – начала ХХ века. В статье анализируется специфика народнического контекста и его влияние на социально-философские рефлексии у М. Грушевского, И. Франко, Б. Гринченко, Т. Зеньковского. Показано, что идеология народничества имеет своим истоком культуру романтизма. Раскрывается роль социальной группы интеллигенции, как своеобразного “самосознания” народа в конструировании образа “простого народа” как элиты нации и попыток его сакрализации. “Народ” в этой идеологической доктрине объявляется единственным субъектом исторического действия и автономным носителем суверенитета.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал