Людинознавчi



Сторінка6/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір3.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Література

  1. Барабанов А. Человек и архитектура. Семантика отношений / А. Барабанов [Электронный ресурс] // Wolkenkuckucksheim / Cloud-Cuckoo-Land / Воздушный замок : Международный журнал по теории архитектуры. – 2002. – Т. 7. – № 1. Тема : Urban Bodies – городские тела. – Режим доступа : http://www.cloud-cuckoo.net/openarchive/wolke/ rus/Themen/021/Barabanov/Barabanov.htm.

  2. Боттон А. Архитектура счастья: как обустроить жизненное пространство / А. Боттон. – М. : Классика-ХХI, 2013. – 256 с.

  3. Брайдотті Р. Теорія статевої відмінності / Р. Брайдотті // Антологія феміністичної філософії. – К. : Основи, 2006. – С. 357 – 367.

  4. Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики / П. Бурдье ; [пер. с франц.; отв. ред. перевода, сост. и послесл. Н.А. Шматко]. – М. – СПб. : Институт экспериментальной социологии ; Алетейя, 2005. – 576 с.

  5. Гарві Д. Право на місто / Д. Гарві [Електронний ресурс] // Спільне : журнал соціальної критики. – 2010. – № 2. – С. 8 – 17. – Режим доступу : http://commons.com.ua/?p=11537#more-11537.

  6. Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму / Ф. Джеймісон ; [пер. з англ. П. Дениска]. – К. : Видавництво “Курс”, 2008. – 365 с.

  7. Джекобс Д. Смерть и жизнь больших американских городов / Д. Джекобс ; [перев. с англ.]. – М. : Новое издательство, 2011. – 460 с. – (Библиотека свободы).

  8. Карповець М.В. Місто як світ людського буття: філософсько-антропологічний аналіз : дис. … кан. філос. наук : 09.00.04 / М.В. Карповець. – К., 2013. – 224 с.

  9. Кіммел М.С. Гендероване суспільство / М.С. Кіммел ; [пер. з англ. С. Альошкіна]. – К. : Сфера, 2004. – 490 с.

  10. Лефевр А. Социальное пространство / А. Лефевр [Электронный ресурс] // Неприкосновенный запас. – 2010. – № 2 (70). – Режим доступа : http://www.nlobooks.ru/rus/nz-online/619/1760/1761/.

  11. Лелеко В.Д. Пространство повседневности как предмет культурологического анализа : автореф. дис. ... док. культ. наук : 24.00.01 “Теория и история культуры” / В.Д. Лелеко. – СПб., 2002. – 24 с.

  12. Ніколсон Л. Гендер / Л. Ніколсон // Антологія феміністичної філософії. – К. : Основи, 2006. – С. 348 – 357.

  13. Панкратова Д. Гендер і політика пам’яті: пам’ятники жінкам і чоловікам у центрі Києва / Д. Панкратова // Гендерна політика міст: історія та сучасність : матеріали ІІІ Міжнар. конф., м. Харків, Україна, 23 – 25 жовтня 2013 р. – Х., 2013. – С. 171 – 175.

  14. Плахотник О. Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні / О. Плахотник // Критика. – 2011. – № 9 – 10 (167 – 168). – С. 17 – 22.

  15. Поляруш Б. Людина та міський простір: наслідки взаємо-творення / Б. Поляруш // Вісник Львівського університету. Серія Філос.-політолог. студії. – 2013. – Вип. 3. – С. 55 – 62.

  16. Фесенко Г.Г. Гендерний аудит як практика сталого розвитку міст / Г.Г. Фесенко // Гендерна політика міст: історія та сучасність : матеріали ІІІ Міжнар. конф., м. Харків, Україна, 23 – 25 жовтня 2013 р. – Х., 2013. – С. 234 – 238.

  17. Филипов А.И. Социология пространства / А.И. Филипов. – Спб. : Владимир Даль, 2008. – 243 с.

  18. The Anthropology of Space and Place: Locating Culture / [S. Low, D. Lawrence-Zunigais (Editors)]. – Oxford, 2003. – Part II : Gendered spaces. P. 129 – 184.

  19. Bauer U. Vienna – a city of equality / U. Bauer // Ґендерна політика міст: історія та сучасність : матеріали ІІІ Міжнар. конф., м. Харків, Україна, 23 – 25 жовтня 2013 р. – Х., 2013. – С. 23 – 27.

  20. Building inclusive cities. Women’s safety and the right to the city / [C. Whitzman, C. Legacy, C. Andrew and ather]. – Routledge, 2013. – 240 р.

  21. Beall J. Participation in the city: where do women fit in? / J. Beall // Gender & Development. – 1996. – vol. 4. – iss. 1 : Women and Urban Settlement. – P. 9 – 16.

  22. Borden I. Gender Space Architecture: An Interdisciplinary Introduction / І. Borden, В. Penner, J. Rendell. – London and New York, 2003. – 267 р.

  23. European commission. The Town for Equality: A methodology and good practices for equal opportunities between women and men [Еlectronic resource]. – Paris, Bruxelles, 2005. – 68 р. – Аccess mode : http://www. ccre.org/img/uploads/piecesjointe/filename/town_for_equality_2005_en.pdf.

  24. Gehl J. Life Between Buildings: Using Public Space / J. Gehl. – New York, 1987. – 216 р.

  25. Gender Mainstreaming in Development Programming: An issues brief [Еlectronic resource]. – UN Women, 2014. – 49 р. – Аccess mode : http://www.unwomen.org/en/how-we-work/un-system-coordination/gender-
    mainstreaming#sthash.saWZwLO6.dpuf.

  26. Hall E. An anthropology of everyday life: an autobiography New York / E. Hall. – New York, 1993. – 281 р.

  27. Zibell В. Gender Building: Sozialraumliche Qualitaten Im Offentlichen Hochbau / В. Zibell. – Hannover, 2009. – 230 р.

  28. Lea R.W. Connell and James W. Messerschmidt Hegemonic Masculinity: Rethinking the Concept / R.W. Lea // Gender Society. – 2005. – no. 19. – Р. 829 – 859.

  29. Low S. Embodied Space(s): Anthropological Theories of Body, Space, and Culture / S. Low // Space and Culture. – 2003. – vol. 6. – no. 9. – P. 9 – 18.

  30. Parsons D. Streetwalking the Metropolis: Women, the City and Modernity / D. Parsons. – Oxford, 2000. – 265 р.

  31. Pepchinski M. The Woman’s Building and the World Exhibitions: Exhibition Architecture and Conflicting Feminine Ideals at European and American World Exhibitions, 1873 – 1915 / M. Pepchinski [Еlectronic resource] // Wolkenkuckucksheim / Cloud-Cuckoo-Land / Воздушный замок : Международный журнал по теории архитектуры. – 2000. – Т. 5. – № 1 : Идентичности, пространства, проекции: Всемирные выставки и архитектура. – Mode аccess : http://www.cloud-cuckoo.net/openarchive/wolke/ eng/Subjects/001/Pepchinski/pepchinski.htm.

  32. Rosaldo M. Woman, Culture, and Society: Theoretical Overeview / M. Rosaldo // Woman, Culture, and Society. – Stanford, 1974. – P. 17 – 42.

  33. Spain D. Gendered spaces and women`s status / D. Spain // Sociological theory. – 1993. – no.11 (2). – Р. 137 – 151.

  34. The Town for Equality. A methodology and good practices for equal opportunities between women and men [Еlectronic resource]. – Bruxelles, 2005. – 63 р. – Mode аccess : http://www.ccre.org/docs/T_599_26_3524.pdf.

  35. Theorizing and practicing gender sensitive planning in Europe discourse : Documentation Scientific conference with integrated meeting of the European network “Gender, Diversity and Urban Sustainability (GDUS)”. – Hannover, 2012. – 131 р.


Фесенко Галина. Философия города в ґендерной интер-претации пространств. Статья посвящена философскому анализу топологии города с учетом специфики выявления ґендерной субъектности. Предлагается новое решение проблемы иденти-фикации городских пространств через экспликацию ґендерных особенностей повседневного присутствия жителей на урбани-зированное пространство. Обоснованы эвристические возможности ґендерологии для урбанистики при концептуальном проектиро-вании “города равных возможностей”.

Ключевые слова: антропология пространства, андроцентризм, ґендер, урбанистика, субъект, феминность.
Fesenko Halyna. Philosophy of the city in gender interpretation of spaces. The article is devoted to the philosophical analysis of the topology of the city-specific detection of gender subjectivity. A new solution to the problem of identification of urban spaces through the explication of gender-sensitive people in the urban space has been offered. Heuristic possibilities of gender studies for urban studies in the conceptual projecting of “town for equal possibilities” have been grounded.

Key words: space anthropology, androcentric, gender, urban studies, subject, famine.



УДК 130.2+572.026

З-17
Микола ЗАЙЦЕВ
ІНДИВІДУАЛЬНО-ОСОБИСТІСНІ ВИЗНАЧЕНОСТІ ЛЮДИНИ У КУЛЬТУРОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ
У статті зроблена спроба реалізації культурологічного підходу до розуміння таких визначеностей буття людини: “індивідуальність”, “особистість”. Показано, що особистість самовизначається у смислових координатах сучасності, тобто в координатах усталеного буття, а індивідуальність здійснює це у невизначеностях можливого. Якщо особистість знаходить у наявних обставинах підґрунтя своєї буттєвості, то для індивідуальності вони знецінюються, втрачають значення причини і мотиву її вчинків.

Ключові слова: індивідуалізовані визначеності людини, індивідуально-особистісне буття, особистість, індивідуальність.
Постановка проблеми. Тією чи тією мірою проблема людини перебуває в полі філософських пошуків із часів Сократа. Відтоді бере свій початок і проблема визначеностей людини. Сам Сократ “не наважився” на цей крок, проте в його діалогах, як зазначає Е. Кассірер, присутня непряма відповідь. “Людина виявляється істотою, яка постійно шукає саму себе, яка в кожний момент свого існування випробовує та постійно перевіряє умови свого існування” [3, 7]. Ця характеристика людини, що іманентно присутня в пошуках Сократа, значною мірою визначила подальший хід осмислення проблеми людини. Світова філософська думка в таких напрямах, як філософська антропологія, персоналізм, екзистенціалізм, релігійна філософія, сучасна комунікативна філософія та інші вже давно звернула свою увагу на проблему визначеностей індивідуально-особистісного буття. Проте розробка цієї проблеми далека від свого завершення (якщо її взагалі

© Зайцев Микола, 2014

можна завершити). Так, сьогодні разом із авторами монографії “Мировоззренческая культура личности” [4] та іншими дослід-никами можемо ствердити, що проблема утворення людської індивідуальності продовжує залишатися таємницею філософського знання. Річ у тім, що, з одного боку, сферою впливу та утвер-дження індивідуальності є соціальність, де усі люди мислять та діють єдиним для них людським способом, виявляючи тим самим свою “родову” сутність, людську “тотальність” свого буття. З другого, у своєму образі думок і дій кожен виявляє особливості своєї індивідуальності, яка не покривається характером життє-діяльності інших [4, 8]. Загальновідомим є те, що індивіду-альність не може сформуватись та утвердитись поза соціальністю. Однак особливість та унікальність індивідуальності не може бути прояснена лише соціальністю, в якому б ракурсі ми не аналізу-вали це питання. Спроби прояснити індивідуально-особистісні визначеності людини як конкретно-особливий вияв соціальності зводять її до чогось вторинного відносно тієї ж соціальності, позбавляючи самобутності та суверенності особистісне “Я”. У результаті чого воно розглядається як повністю залежне від соціальності з усіма практичними та моральними наслідками.

Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчує наявність трьох основних підходів до проблеми індивідуально-особистісного буття людини: психологічного, соціологічного та культурологічного. Останній, зумовлений актуалізацією особис-тісного начала в історичному поступі. Прагненням культуро-логічного прояснення термінів “індивідуальність” та “особистість” характеризуються праці Л. Баткіна [1], М. Бахтіна, В. Біблера, А. Гуревича [2] та інших. Проте, як визнає А. Гуревич, не-зважаючи на зроблені кроки, наявне лише свідчить про “нашу непідготовленість до того, щоб означену проблему не те, щоб розв’зувати, але й досить чітко та однозначно ставити. Усе це певною мірою симптоматично. Неясність понять, іноді недбалість у оперуванні ними – наша застаріла хвороба” [2, 76]. Симптоми, про які говорить А. Гуревич, пов’язані з домінуванням упродовж тривалого часу в нашій літературі соціологічного тлумачення понять “індивідуальність” та “особистість”, зумовлене притаманним для радянських часів соціологічним редукціонізмом стосовно людини. Внаслідок цього людина у своєму індивідуальному бутті сприймалась не інакше, як певною мірою індивідуалізо-ваний вияв соціальності.

Це спонукує до пошуків інших інтерпретацій індивідуально-особистісних визначеностей людини. У цьому плані привертає увагу культурологічний підхід, “наріжним каменем” якого є з’ясу-вання способу буття людини у світі. Отже, метою статті є спроба переосмислення в культурологічному плані таких визначе-ностей людини, як “індивідуальність” та “особистість”.

Проблемність соціокультурних визначеностей людини полягає в тому, що маємо справу з суперечливістю буття людини. Так, з одного боку, необхідно враховувати вихідну залежність окремої людини від соціокультурних умов, в яких відбувалось чи відбувається її становлення як людини, з другого, зважаючи на активний характер людської життєдіяльності, необхідно зважати на автономність у самообґрунтовані власного буття окремим інди-відом. Отже, проблема соціокультурних визначеностей людини – це проблема її самовизначеності через відношення до соціо-культурного оточення та до самої себе (самоусвідомлення). Метою такої самовизначеності є здійснення буттям. А оскільки здійсне-ння людини буттям передбачає продукування певного смислового порядку світу, то самовизначеність пов’язана передовсім із покла-данням смислів.

Як засвідчує історія філософсько-антропологічної думки, індивідуальність не може сформуватись та утвердитись поза соціальністю. Однак особливість та унікальність індивідуальності не може бути прояснена лише соціальністю, в якому б ракурсі ми не аналізували це питання. Важливим стає аналіз умов, за яких можливим є індивідуально-особистісне буття, або говорячи кантів-ською термінологією, – як можлива індивідуальність та як можливе особистісне буття? Відповіді на ці питання, на нашу думку, мож-ливі лише з позиції культурологічного підходу.

Культурологічний підхід – це прагнення максимально уникнути редукціонізму, спроба осмислити людину в її самоздійсненні буттям та самообґрунтуванні цього здійснення. Цікавими з цього приводу є думки Л. Баткіна, висловлені, за його твердженням, як зустрічний відгук на погляди В. Біблера. Згідно з ними, “особистість – це дійсна таємниця будь-якої культури. В особистості згортається і з неї розгортається неповторний епохальний тип «історичної поетики». Це – фокусування різних культурних спогадів та можливостей у голові кожного неповторного індивіда. В особистості вони пере-продуковуються і здійснюється реальний прорив до нової логіки, самозміни культури. Це живий організм логіко-культурного діалогу, що виникає завдяки вільному вибору індивідом думки, вчинку та шляху. Особистість обдаровує культуру змінами, тобто майбутнім. Культура ж обдаровує її тим дивним характером людських помислів: не збігається до кінця з собою, існувати в проміжку між різними «я» всередині цілісного «Я», бути тому до останнього подиху здатною перевирішувати себе і свою долю” [1, 62 – 63]. Ця думка дає ключ до розуміння суті здійснення людини буттям, хоча безпосередньо й не прояснює її індивідуалізованих визначеностей і, зокрема, відмінностей індивідуальності та особистості. До того ж все зазначене – це своєрідна квінтесенція з дійсностей індивіду-ального буття. Як така, вона виходить з його даностей, залиша-ючи осторонь ті соціокультурні умови, в яких воно може здійсню-ватись. З’ясування останніх ставить нас перед необхідністю вихо-дити з того, в чому індивідуалізовані форми людської буттєвості потенційно наявні, але не розгорнуті в дійсності.

Цим вихідним, на нашу думку, є людська природа. Маємо на увазі не якусь утаємничену сутність, а те, що міститься у витоках становлення людини як такої. Інакше кажучи, те, що дане їй при “народженні” (не у фізіологічному, а соціокультурному смислі) задає можливість здійснюватись власне людським буттям.

Природа людини полягає у відсутності наперед заданої визначеності у здійсненні буттям, опосередкованому відношенні до усього сущого, трансцендентуванні за наявні соціокультурні обставини та продукуванні власного способу буття. Це тлумачення людської природи ґрунтується на непересічному відкритті філософії ХХ ст., за яким людина найповніше виявляє свою людськість у способі, яким вона здійснює своє буття, тобто екзистенційно. Отже, людська природа – суть родові визначеності людини, що як істота “індивідуально суспільна” у своїй буттєвості ґрунтується на них. Проте, як справедливо зазначає Е. Фромм, індивід не може прожити, просто повторюючи зразки свого виду: він повинен жити сам [5, 106]. А це значить, що кожен реалізує заданість своїх родових визначеностей лише йому притаманними мірою та спосо-бом. Саме спосіб, яким окремий індивід реалізує людську природу, і становить дійсність його індивідуально-особистісних визначеностей. Проте окремий індивід не реалізує повноту людської природи, оскільки вона не задана як річ, якою можна оволодіти, а як своєрідні координати його здійснення буттям.

Чинники, що характеризують людську природу, як-от від-сутність апріорної програми здійснення буттям, опосередкованість у відношенні до усього сущого і через неї продукування безпосе-редностей свого буття, трансцендентування за наявні соціокультурні обставини, внаслідок чого з цієї “трансцендентної позиціі” (М. Мамар-дашвілі) з’являється можливість чимось у собі оволодіти, покласти новий порядок буття і на цій підставі зпродукувати власний спосіб існування, не знаходять повної міри реалізації. До того ж домінантним у особистісному існуванні стають лише декілька з них. Усе це породжує неповторне різноманіття особистісного існування, його колізії та прагнення.

У своїй дійсності особистість визначається не сутнісно, а функціонально. Не через рід, а через соціокультурні обставини, сформовані культурно-цивілізаційною системою, етносом, кланом, класом, конфесією тощо. В іпостасі особистості людина підпоряд-кована (реалізує заданий порядок здійснення буттям) соціальному цілому, а відтак здійснює свою буттєвість у площині цього соціуму. У цій ситуації невизначеність як характерна риса людської природи – це невизначеність міри, якою особистість реалізу-ватиме своєю буттєвістю соціальне ціле. Ця міра визначається внутрішньою свободою та сумлінням самого індивіда.

Отже, особистість передовсім “замкнена” на наявні соціо-культурні обставини, а трансцендентування проявляється як дола-ння їх сьогоденності, що, однак, ніколи не виходить за межі, задані конкретністю соціуму.

Суспільство як продукт взаємодії людей (К. Маркс), тобто діяльності емпіричних індивідів, іманентно передбачає індивідуалі-зацію як умову становлення внутрішнього розмаїття, виявом чого і є особистість. Індивідуалізація створює внутрішню структуро-ваність – необхідну умову внутрішньої динамічної рівноваги суспільства. Особистісне різноманіття – це соціокультурна структу-рованість суспільства. Мірою цієї структурованості виступають смисли, які виявляються через їх покладання, що є прерогативою не соціуму, а індивіда. Покладаючи смисли як орієнтири здійснення буттям, індивід формує відповідну їм систему соціокультурних обставин, які в своїй реальності постають як світ індивідуального буття і як такі, що фіксують індивідуально-особистісну визначеність людини не як атомарного індивіда, а як спродукований індиві-дуальними зусиллями світ у органічній єдності всіх його сторін. У своїй дійсності вона постає як спосіб організації світу інди-відуального буття. Водночас він опосередковує індивіда в його ставленні до соціуму з його уніфікуючими формами буття.

Особистість самовизначається у смислових координатах сучасності, тобто в координатах усталеного буття, де однобічно згасла потенційність минулого. У своєму ставленні до соціуму в його історичному русі особистість опосередкована сучасним, у смислових координатах якого продукується реальність її буття. Її продукування – творчість репродукції, а соціокультурне призна-чення – вияв потенційного різноманіття сучасного як необхідної умови динамічної рівноваги суспільства.

Визначаючись у смислових координатах сучасності, особис-тість зберігає вірність наявним соціокультурним обставинам. Спонукальні мотиви цього можуть бути різні: усвідомлення свого безсилля перед ними, а, отже, й залежності від них; відверте прийняття наявного порядку як єдино можливого та гідного людини; прагнення “пливти за течією”, бо так легше тощо. Формами такої “вірності” обставинам можуть бути: реальна ідентифікація з тим, на чиєму боці сила, життєва правда, завдяки чому індивід відчуває себе сильнішим і сповненим внутрішнього комфорту; ілюзорне відчуття свободи, породжуване надією на долю та екзистенційну правильність наявних обставин, або ж напружена внутрішня актив-ність, спрямована на самопізнання та самовдосконалення відповідно до обставинами.

Якщо особистість “замкнена” на обставинах, знаходить у них підґрунтя своєї буттєвості, то індивідуальність “відключається” від них, втрачаючи в них опору. Наявні соціокультурні обставини обезцінюються, втрачають значення причини і мотиву поведінки. Виникає ситуація зовнішньої неумотивованості.

Зовнішні обставини не є чинником, що спонукає до певних дій і вчинків. Індивід не в зовнішніх обставинах знаходить підвалини власного здійснення буттям, а діє від себе, не “дослухаючись” до наявних обставин, індивідуальність протистоїть їм, постійно мані-фестує незалежність від них. Усе це характеризує її як самодостатню цілісність, яка у безпосередності своєї буттєвості є завершеною причиною самої себе, оскільки ні перед нею, ні за нею нічого не стоїть, вона нікого не репрезентує. У своїй безпосередності індивіду-альність немає глибини, затьмареної тінями сутностей. Сутність та існування у ній збігаються. Будучи такою, вона відкрита колі-зіям буття. Індивідуальність – це оголений у своїй безпосередності нерв соціуму. У такій іпостасі людина завжди незручна для суспіль-ства і сприймається як аномалія. Парадоксальна річ, але ця аномаль-ність зумовлюється тим, що індивідуальність максимальною мірою і в повному обсязі реалізує родові визначеності людини.

Якщо особистість не визначилася якою мірою вона реалізу-ватиме своєю буттєвістю соціальне ціле у смислових координатах сучасності, то індивідуальність у своїй негації щодо наявних соціо-культурних обставин продукує власні координати здійснення буттям. Отже, у своїй буттєвості вона звекторована тим, чого ще нема – майбутнім. Як сукупність потенційно можливого воно складає площину, де здійснюється буттям індивідуальність. У своїй реальності вона є невизначеністю. Отже, здійснення буттям тут пов’язане з вибором і покладанням координат у горизонті невизначеного.

У цьому плані поняття “вакуум смислів”, уведене професором Віденського університету В. Франклом, несе в собі не просто усвідом-лення відсутності смислів, а невміння, нездатність “розпаковувати” (В. Налимов) їх та покладати як координати та вектори здійснення власним буттям. Це означає, що людина не дистанціюється від наявних соціокультурних обставин, отже, і не продукує нових. Наявне усвідомлюється як те, в смисловому полі якого власне існування сповнюється смислом. У цій ситуації виникнення інди-відуальності стає проблемою, що, зі свого боку, породжує іншу – відсутність (невідкриваність) нових горизонтів соціокультурного поступу. Соціокультурні орієнтації, що задаються індивіду суспіль-ством і якими він тією чи тією мірою переймається, можуть збігатися з його внутрішніми прагненнями, а можуть і суперечити їм. Саме ситуація, коли індивід нездатний до самостійного проду-кування життєвих орієнтирів, і спричиняє “вакуум смислів”. Останнє – не є “життєвою пустотою”. Вакуум смислів – це їх спресованість (В. Налимов) і як така, вона сповнена життєвої потен-ційності. Вихід із екзистенційної колізії “вакууму смислів” штовхає індивіда до внутрішньої активності, спрямованої на їх “розпаку-вання”. Насправді це вимагає волі та мужності здійснюватись індивідуальним буттям – буттям всупереч заданості.

У своїй невизначеності та аномальності щодо суспільства індивідуальність “розпаковує” майбутнє, відкриваючи можливі смислові горизонти буття соціуму. Покладаючи вектори можливого, індивідуальність виходить за цю соціокультурну ситуацію. Не пориває, а саме виходить (абсолютно порвати з наявними соціо-культурними обставинами людина взагалі не може), і з цієї транс-цендентної позиції відкриває нові смислові горизонти. У своїй реальності щодо індивідуальності, останні опосередковують її від-ношення до наявних соціокультурних обставин, стаючи цінніс-ними критеріями, з позицій яких вони оцінюються. Водночас нові смислові горизонти, як і нові ціннісні критерії, стають тими підва-линами, на яких індивідуальність формує свій спосіб буття, що об’єктивується в середовище її існування – культурну реальність.

Культурна реальність, спродукована індивідуальністю, – це виявлений потенціал можливого. Проте смислові координати, “розпаковані” індивідуальністю, можуть бути настільки невідповід-ними наявним, що сприймаються як щось аномальне, і тоді лише майбутнє може дати їм оцінку.

Як форма буття людини в самостійному та самостверджу-вальному існуванні, індивідуальність заявляє про свою “присутність” шляхом невмотивованих, з позиції наявних соціокультурних обста-вин, вчинків. Суспільство оцінює наявність або відсутність індивіду-альностей переважно за тим соціокультурним резонансом, що явлений векторами історичного поступу чи його глухими кутами. Така індивідуальність неактуальна. Вона – те, чого може і не бути, або що може зникнути, і суспільство від цього не перестане бути суспільством. Проте воно втратить здатність критичної самооцінки, а відтак і можливість виявляти можливі смислові гори-зонти своєї буттєвості. Відсутність індивідуальностей, або абсолютна їх негація з боку суспільства, зумовлює соціокультурну стагна-цію останнього, яка вичерпує наявний культурний потенціал. Акту-алізація індивідуальності теж не позбавлена негативних наслідків, оскільки розхитує усталене, внаслідок чого виникає ситуація, яку теж можна охарактеризувати як “хаос смислів”. Усе це зумовлює те, що суспільство і індивідуальність вибудовують свої стосунки як альтернативні. Ситуації “хаосу смислів” найбільш нагадують про себе в перехідні епохи. Вихід із них пов’язаний з діяльністю непересічних особистостей, здатних здійснити вибір векторів соціо-культурного поступу і покласти новий соціокультурний порядок, перейти від хаосу до космосу в давньогрецькому розумінні останнього. Так індивідуальність “розпаковує” смисли можливого, що як соціокультурна реальність покладаються особистостями.



Висновки. Отже, індивідуальність – це резерв соціокультур-них невизначеностей, згусток не виявлених, але потенційно можли-вих способів буття, необхідних суспільству, щоб бути підготов-леним до змін у кризові моменти історичного поступу. Соціокуль-турна необхідність і значимість індивідуальності полягає у покла-данні нових горизонтів здійснення буттям, тоді як особистість робить ці горизонти реальністю.

Між особистістю та індивідуальністю як формами індивіду-алізованого існування людини немає непрохідних меж. Це засвід-чують соціокультурні реалії. Саме в реаліях людського існування простежуємо індивідуальності без особистісних проявів і особис-тості без індивідуальних здатностей творити дійсно нове, бути зовнішньо невмотивованими, спроможними до самоформування та самообґрунтування. Тут трапляються індивідуалізовані особистості, приречені бути трагічно відповідальними не лише за наближення чи дистанціювання від Вищого, але й за вибір того, що поклада-ється як Вище, бути відповідальним за “розпаковані” смисли, не лише за себе, але й перед собою.



Індивідуальність та особистість не є незмінними даностями – вони суть функціональні визначеності людини в процесі її здійсне-ння індивідуальним буттям. Логічне продовження філософсько-культурологічного дослідження проблеми індивідуально-особис-тісних визначеностей людини передбачає необхідність детальнішого аналізу їх соціокультурних ролей.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал