Людинознавчi



Сторінка14/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір3.21 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Ключевые слова: виртуальная реальность, Интернет-зависимость, киберпространство, сеть.
Baranovska Ulyana. Pluralism of manifestations of a modern man life virtualization. In the article, the author presents an analysis of virtual reality as one of the key categories of social and cultural life of modern people. Philosophical concepts of virtual reality have been discussed. The range of issues associated with an interaction between a man and a network has been outlined. It has been determined that Internet addiction is a negative consequence of the virtualization process. The main pathological man’s passions that appears as a result of the Internet abuse has been studied.

Key words: virtual reality, Internet addiction, cyberspace, network.




УДК 165.62:141.32

С 42
Віолета СКИРТАЧ
ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПСИХІЧНО ХВОРОГО СУБ’ЄКТА
У статті з’ясовано, що феноменологія як методологія клінічного дискурсу філософствування є підґрунтям концепції суб’єкта та відповідає на актуальні питання про природу психіч-ного захворювання. Виходячи із цілісності способу буття світу суб’єкта, в тому числі божевільного, як структури відносин, що створює він сам, можна вважати психічні порушення змінами у структурі ставлення суб’єкта до часу, особливо у структурі проекту, який не передбачає ймовірнісного характеру буття-можливості.

Ключові слова: суб’єкт, буття, феноменологія, свідомість, божевілля.


Постановка проблеми. Феноменологія уможливила аналі-тику історичної форми суб’єктності, яка має відповідний досвід свідомості. Становлення суб’єкта є складним проектом, і не всім вдається його виконати. Метою кожного є спроба стати повністю людиною. Відмова від спроб призводить до неврозів, фобій. Саме на цьому і засновується феноменологічна версія філософії, яка здійснила більший вплив на психологію і психіатрію, ніж будь-який інший напрям упродовж усього існування філософії. Акту-алізація феноменологічних ідей має дати альтернативну класичним підходам відповідь на природу психічного захворювання, подолати позитивістське уявлення про людину та хворобу. Феноменологія показує свій гуманістичний зміст, змінюючи відношення до захворю-вання та сприяючи подоланню відчуження психічно хворого від суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Для висвітлення означеної проблеми було залучено потужну західноєвропейську

© Скиртач Віолета, 2014

феноменологічну традицію. Саме феноменологічний метод безпо-середньо веде до розуміння душевного світу іншої особистості через занурення в її досвід, співпереживання, безоцінне прийняття. Так, ХХ ст. позначилося певним синтезом феноменології та психіатрії. Феноменологічна філософія відкрила для себе божевілля як спосіб розуміння людини і світу, а деякі психіатри стали користуватися феноменологією як певною методологією дослідження психічної хвороби. Ключовими її проблемами визнаються проблеми феноме-нологічних витоків психічного розладу, онтологічних вимірів психіч-ного захворювання, місце божевільного в суспільстві, придушення особистості та функціонування інститутів влади, особливостей міжособистісної взаємодії тощо.

Феноменологічним стратегіям у психіатричних дослідженнях присвячені роботи Ж. Лантер-Лаура [10], Т. Пассі [11] та Г. Шпі-гельбера [6]. Провідними у їхніх дослідженнях є клінічні виміри, але сучасний рівень аналітики суб’єкта у них не врахований. Філософсько-клінічні ідеї К. Ясперса, на відміну від інших представників феноменологічного напряму дослідження патології, проаналізовані ширше. Творчість представників феноменології (Е. Мінковські [5], Е. Штраус [7], В. фон Гебзаттель [9]) мало досліджена. Феноменологічні ідеї представників Dasein-аналіз вивчені ґрунтовніше, однак і ці дослідження є переважно клінічними.

Лише дослідження Л. Бінсвангера [1] переосмислювалися в філософському ракурсі. У гуманітарних дослідженнях феноме-нологічних стратегій клінічних досліджень вчених пострадянського простору зазначена проблема активно почала досліджуватися тільки в останньому десятиріччі, після того, як, починаючи із 90-х рр. ХХ ст., стали перекладатися основні роботи представників цього напряму. Найґрунтовнішими дослідженнями стали праці О. Власової [2], О. Косілової [4] та ін. Так, О. Власова розглянула феномено-логію у контексті загального руху її поєднання з екзистенціалізмом: “Як дослідницький підхід екзистенційно-феноменологічна традиція еволюціонує від феноменологічної психіатрії до екзистенціального аналізу. Феноменологічна психіатрія є своєрідним етапом емпірич-ного накопичення матеріалу, філософсько-клінічного опису. З появою екзистенціального аналізу ця традиція починає усвідомлювати себе як проект і, незважаючи на наявність протиборства, знаходить єдність” [2, 19].

Метою статті є аналіз феноменологічних досліджень психічно хворого суб’єкта.

Для розв’зання поставленого завдання необхідно показати феноменологічну доцільність зображення світу людини, у тому числі й безумної, що не має зводитися до наукових понятійних конструкцій, а повинен витлумачуватися у її особистих переживаннях часу, простору, причинності тощо.

Усупереч уявленням, притаманним класичній традиції, потрібно довести, що не можна віднайти однакову для всіх, “нормальну” реальність. Світ психічно хворої людини є осмис-леним світом, навіть, якщо ми його не розуміємо.

Для висвітлення цієї проблеми потрібно залучити потужну західноєвропейську феноменологічну традицію.

Ми розрізняємо методологічні позиції феноменології Ед. Гус-серля та М. Гайдеґґера щодо дослідження психічно хворих суб’єктів. На думку Гуссерля, для розуміння природи феномену необхідна систематична редукція емпіричного (ейдетична редукція) [3]. Внаслідок цієї ейдетичної редукції з’являються апріорні поняття, що виражають необхідні форми фактичного буття свідомості суб’єкта. При реалізації цього процесу формуються ієрархічні відносини підпорядкованості, у яких безумовну нормативну цінність мають апріорні поняття щодо емпірії.

За Гуссерлем, усе, що надано нам, необхідно описувати таким, яким воно репрезентує себе, причому в межах репрезентації. Свідомість завжди є усвідомленням, переживанням предмета, а предмет є тим, що виявляється лише в акті свідомості, висвітлює, конституює його буття.

Із дещо інших методологічних підстав виходить у своєму екзистенціальному аналізі М. Гайдеґґер. Він перетворює саме питання про буття, що не аналізується з ракурсу гуссерлівського трансцендентального суб’єкта. Суб’єкт у Гайдеґґера є відкритим простором, дякуючи якому буття являється світові.

Тобто у Гайдеґґера вже не йдеться про те, щоб через послі-довну редукцію емпірії осмислити визначальні підстави суб’єктності, питання ставиться так, щоб звільнити суб’єкта для вільного і відкритого прояву речей буття у його світі. Його принциповою позицією є перенесення точки відліку з людини на буття. Методо-логія М. Гайдеґґера не схожа до традиційної феноменології І. Канта і Е. Гуссерля. Його феноменологія дає змогу побачити те, що себе показує, як воно саме показує. Не речі можуть бути розглянутими, якими вони є для суб’єкта, а суб’єкт розгляда-ється таким, яким він є для буття речей, яким є суб’єкт у фунда-ментальному зв’язку зі світом та його речами. Саме це дає змогу окреслити підхід Гайдеґґера як онтоцентричний, на відміну від антропоцентричних феноменологічних підходів його деяких послідовників. Ці методології конкретизуються у клінічних напрямах філософування Dasein – аналізу.

Філософія Гуссерля і, звісно, його розуміння проблеми суб’єкта вплинули на К. Ясперса, але тема суб’єкта для останнього була радше точкою відштовхування. Для феноменологічної психіатрії центральною стала теза про особливий особистісний досвід психічно хворої людини. Але для його розуміння потріб-ний не тільки опис, але й з’ясування причин. Крім того, К. Ясперс започаткував наукову парадигму, яка виходила із засадничості осмисленості, тобто із того, якими ілюзорними та викривленими не видавалися стани свідомості психічно хворих, їм притаманна внутрішня логіка. Предметом аналізу К. Ясперса є певні групи феноменів, поєднані загальними ознаками та здатні відтворювати цілісність душевного життя. Цілісність для Ясперса є необхід-ною умовою пізнання. Він зауважує: “Будь-яке дослідження роз-різняє, поділяє, робить своїм предметом особливе і окреме і намага-ється знайти у ньому загальне. Але насправді джерело всіх цих розділень – ціле. Пізнаючи особливе, ми не повинні забувати про ціле, у складі якого і завдяки якому воно існує. Але ціле втілюється в предметному світі не безпосередньо, а лише через окреме, об’єктивується не сутність цілого, а лише його образ. Ціле як таке залишається ідей” [8, 486].

Ясперс застосував феноменологічний метод для дослідження психічно хворих. Його філософська феноменологія є своєрідним дослідженням не тільки побудови суб’єкта, а й аналітикою тих змін, які відбуваються у духовному житті. Аналізуючи психіатрію, К. Ясперс пише: якщо вона перетворюється у галузь фізіології, то втрачає свій гуманістичний зміст. Він критикує психіатрію за те, що вона не ставить питання про те, що приховується за пере-живаннями хворих. К. Ясперс вважає критерій розуміння основним критерієм, який дозволяє відрізнити психічно хворого від здорового: коли одна людина (фахівець) може зрозуміти іншу, то інша не є хворою. Можна зрозуміти людину емоційно неврівноважену, депре-сивну, невротичну за умови максимального прояву емпатії, дотику, дослуховування до її світу. Феноменологія дозволяє спостерігати за поведінкою хворих, тлумачити їх свідомі та несвідомі прояви – міміку, жести тощо. Окрім того, можливо феноменологічне зану-рення до феноменів свідомості хворого, які відкриваються завдяки інтимним розмовам із ним. Також різні феномени свідомості можуть бути представленими у особистих спогадах, щоденниках тощо. Певна сукупність феноменів доступна нашій свідомості, оскільки ми можемо переживати аналогічні речі у собі. Невро-тичні стани, за К. Ясперсом, не є психічними захворюваннями. Невротичне захворювання в такому разі трактується як певний незакономірний наслідок граничної ситуації. Метою терапевтич-ного впливу тоді стає спроба власного подолання суб’єктом, що дозволяє розкрити свою справжню сутність.

Багато феноменів нам уявити значно складніше, але все ж таки можливо. Але існують феномени, які ми не можемо зрозуміти, бо вони у нашій свідомості відсутні. На жаль, критерій розуміння досить суб’єктивний, він залежить багато в чому від компетент-ності лікаря, його бажання докласти максимальних зусиль тощо. До того ж, аналізуючи творчість видатних хворих, К. Ясперс зауважує, що їх роботи можуть бути дуже оригінальними, їм може відкритися певна особлива, невідома звичайній людині реальність, приголомшлива правда. І, на жаль, існують випадки, коли нерозуміння пов’язано саме із нездатністю зрозуміти генія. Питання про суб’єкта, тобто про того, хто діє, творить, як він улаштований, у цьому контексті стає дуже актуальним. Ясперс довів, що саме у психічній хворобі міститься ключ до творчості та деяких пізнавальних здібностей людини.

Проте феноменологія у межах психіатричної клініки, по суті, є нейтральною фіксацією наявних феноменів свідомості. Саме тому в своїй системі “Загальної психопатології” Карл Ясперс розглядає феноменологію як основу розуміючої психології. На його думку, феноменологія надає матеріал для методу розуміння, і в процесі дослідження та осягнення стійких зв’язків набувають цінності схоплені феномени. Завдання феноменолога, за К. Ясперсом, полягає в ретельному описі феноменів психіки психічно хворого. Цей опис має бути науково точним і максимально позбавленим забобонів. Саме такий опис надає можливості для подальшого розу-міння, обґрунтованого виявленням наявних зв’язків між феноменами. За К. Ясперсом, марення феноменологічно об’єднані з певною початковою докорінною трансформацією особистості, що викликає принципову неможливість її кореляції. Розуміюча психологія пояснює наявність божевільної переконаності необхідністю звільнення суб’єкта від чогось для нього нестерпного, а в плані осмисленої цілісності формує для нього новий світ, створюючи для психічно хворого маячний зміст, який, у певних конфігураціях, здатний виростати до духовного творіння. Психопатологія марення допома-гає усвідомити психологію суб’єкта в межах його буття, застосо-вуючи виокремленні в ситуації хвороби феномени для зображення цілісності його психічної структури.

Прямуючи у річищі такої феноменологічної традиції, Л. Бінсванґер вважає, що маніакальна “норма” є спільною для всіх світів, які конструюються маніакальною свідомістю, тобто психічно хворий перебуває у власному світі. Причину хвороби Л. Бінсванґер вбачає у первинній вузькості можливого горизонту цієї екзистенції, що веде до нездатності осмислювати численні феномени, складові світу людського буття. Ці феномени залиша-ються за горизонтом, проте викликають тривогу, страх тощо. Бінсванґер аргументовано доводить, що всі невротичні прояви відбуваються через те, що “буття-в-світі” має особливу “конфігу-рацію”, яка створюється ще в дитинстві. Будь-яке переживання може стати витоками іншого, проте цілком не зумовлює його. Якщо свідомість є потоком певних переживань, то мета психо-лога вбачається в осмисленні цього потоку як єдності, яку відчуває і сам дослідник: “Вжитися, злитися, а не виокремити, перерахо-вувати окремі ознаки і риси! Безсумнівно, феноменолог також потребує дескриптивно точно схоплених ознак або рис, але не для того, щоб власне шанувати і використовувати їх як елементи понять, а для того, щоб, ґрунтуючись на них, знову звертатися до речі (Sache), споглядання самого предмета” [1, 125]. Захопившись основними ідеями К. Ясперса, Бінсванґер постановив описати буття свідомості психічно хворого суб’єкта. До того ж для нього особливо значущими стали основні установки К. Ясперса, що при-пускають безоцінне ставлення до своїх пацієнтів. У побудові буття психічно хворого суб’єкта Бінсвангер намагається знайти відповідь на питання: що змінено в його свідомості та знаходить такі зміни у структурі його ставлення до часу, особливо в структурі проекту. Учений вважає, що у хворого звужений горизонт, завдяки якому він будує свої можливі проекти. Звичайна людина може існувати в будь-яких умовах, водночас убачаючи багато можливостей, які надають ці умови, будуючи певні проекти. До того ж часто людина зраджує своїм проектам, однак на найближче майбутнє у суб’єкта проекти є. Справжнє буття полягає в тому, щоб, незважаючи ні на що, продовжувати буття в світі і побудову проектів.

Хоча описова феноменологія була значним кроком у розу-мінні психічно хворого, проте їй притаманні певні вади, наприклад, сумніви у повноцінності знань, оскільки далеко не всі здатні адекватно за допомогою слів виразити свій внутрішній стан.

З огляду на це Є. Мінковські висунув пропозицію розглядати структури станів свідомості, користуючись методами структурного і категоріального аналізу. Уважне спостереження уможливлює розуміння взаємовідносин і зв’язків структури свідомості і даними феноменологічного опису. Загальна структура свідомості може виявити себе досліднику, який завдяки цьому здатний визначити фундаментальне порушення, після чого можна перейти до встанов-лення усього змісту свідомості. Мінковські досліджував психо-патологію шизофренії. Він тлумачить її як втрату контакту з реальністю. Структурний аналіз феноменологічного опису світу невротика фіксує наявність феноменів брудного, жахливого, огидного і відсутності нейтрального. У структурі свідомості такого хворого віднаходиться загальне підґрунтя усіх огидних форм – певна руйнівна основа. Категоріальна феноменологія передбачає реконстру-ювання внутрішнього світу хворого суб’єкта через дослідження того, як він переживає час, простір, матеріальності та багато інших категорій. Центральними категоріями суб’єктивного світу є час і простір. У феноменологічній розвідці часу приділяється основна увага, оскільки часто у психічно хворих є порушення у пере-живанні часу. Майбутнє такими хворими не сприймалося, усі думки та емоції спрямовувалися на минуле. Сьогодення ж сприй-малося як незмінне.

Висновки. Феноменологія уможливила альтернативний погляд на природу хворої людини шляхом глибокого проникнення в її переживання. Виходячи із розуміння суб’єкта, можна розглядати психічні порушення як крайній ступінь несправжності, віддале-ності від вільного трансцендентування, при якому не вбачається імовірнісний характер буття – можливості, й конституюються статично закінчені світи.

Феноменологія продовжує розвиток як наука, що або пробле-матизує трансцендентальний суб’єкт, або відмовляється від нього. Феноменологічні дескрипції суб’єкта уможливлюють глибше і ґрунтовніше виявити проблемні точки в розумінні суб’єкта.


Література

  1. Бинсвангер Л. Феноменология и психопатология / Л. Бинсван-гер // Логос. – 1992. – № 3. – С. 123 – 137.

  2. Власова О. Феноменологическая психиатрия и экзистенциальный анализ: История, мыслители, проблемы / O.A. Власова. – М. : Издательский дом “Территория будущего”, 2010. – 640 с. – (Серия “Университетская библиотека Александра Погорельского”).

  3. Гуссерль Э. Картезианские медитации / ЭГуссерль. М. : Академический проект, 2010. – 229 с. – (Философские технологии).

  4. Косилова Е.В. Изучение субъекта: от философии и психологии до психопатологии и эзотеризма / Е.В. Косилова // Методология и история психологии. – 2011. – № 1. – С. 102 – 121.

  5. Минковски Ю. Случай шизофренической депрессии / Ю. Мин-ковски // Экзистенциальная психология. Экзистенция / Ю. Минковски ; пер. с англ. М. Занадворова, Ю. Овчинниковой. – М. : ЭКСМО, 2001. – С. 237 – 250.

  6. Шпигельберг Г. Феноменологическое движение. Историческое введение / Г. Шпигельберг ; пер. с англ. под ред. М. Лебедева, О. Ники-форова. – М. : Логос, 2003. – 608 с.

  7. Штраус Э. Феноменология галлюцинаций / Э. Штраус // Философско-антропологические исследования. – 2007. – № 2. – С. 133 – 144.

  8. Ясперс К. Общая психопатология / К. Ясперс. – М. : “Практика”, 1997. – 1056 с. – (Allgemeine Psychopathologie, 1913).

  9. Gebsattel V.E. von. The Meaning of Medical Practice / V.E. Gebsattel // Theoretical Medicine. – 1995. – Vol. 16. – P. 59 – 72.

  10. Lantеri-Laura G. La psychiatrie phеnomеnologique: Fondements philosophiques / G. Lantеri-Laura. – P. : PUF, 1963. – 387 р.

  11. Passie T. Phеnomenologisch-anthropologische Psychiatrie und Psychologic Eine Studie uber den “Wengener Kreis”: Binswanger – Minkowski – von Gebsattel – Straus / T. Passie. – Hiirtgenwald : Guido Pressi er Verlag, 1995. – 311 р.


Скиртач Виолетта. Феноменологические исследования психически больного субъекта. В статье показано, каким образом феноменология служит истоками концепции субъекта и отвечает на актуальные вопросы о природе психического заболевания. Исходя из целостности образа бытия мира субъекта, в том числе и сумасшедшего, как структуры отношений, которую он создает сам, можно рассматривать психические нарушения как изменения в структуре отношения субъекта к времени, особенно в структуре проекта, в котором не усматривается вероятностный характер бытия-возможности.

Ключевые слова: субъект, бытие, феноменология, сознание, безумие.
Skyrtach Violeta. Phenomenological research of a mentally ill subject. The article reveals how phenomenological philosophy as the source of the concept of the subject answers the current questions about the nature of mental disorder. Phenomenological philosophy implemented the alternative view on the nature of a mentally ill person by means of deep penetration into the person’s experience. Mental disorders are possible to consider as an extreme degree of inauthenticity, remoteness from the free-transcending, when probabilistic nature of existence is not apparent, and statically complete worlds are created.

Key words: subject, being, phenomenology, consciousness, madness.




УДК 141.7:316.647

К 64
Валентина КОНОВАЛЬЧУК
СТАНОВЛЕННЯ ТА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ

ПРОСТІР ОСВІТИ”


Стаття присвячена науково-теоретичному аналізу поняття “простір освіти” на основі виявлення семантичного наповнення інтегрованих у ньому змістів вихідних компонентів “простір” та “освіта”. Представлена спроба аналізу історичного становлення досліджуваних понять і визначальних параметрів простору освіти: фрактальність, творчо-розвивальний характер, рефлективність, довірчий характер, які є основою розкриття та розвитку само-бутнього творчого потенціалу особистості.

Ключові слова: освітній простір, простір освіти, розвиток, фрактальність, рефлексивність, довіра.
Постановка проблеми. Освіта як соціальний феномен традиційно зосереджує на собі підвищену увагу з боку філософів, педагогів, соціологів, істориків, психологів. Причиною актуальності теоретичної рефлексії над феноменом є факт, що саме у сфері освіти проектуються і проявляються суперечності сучасного суспільства, зокрема кризові явища, викликані технократичними наслідками цивілізаційного розвитку. Глобальна цивілізаційна криза на рубежі тисячоліть, породжена інтерференцією багатьох циклічних соціокультурних процесів на межі самознищення охопила всі сфери людської діяльності. Ервін Ласло “Епохою біфуркацій” називає сучасність, розуміє під біфуркацією фунда-ментальну особливість поведінки складних систем, які перебувають під сильним впливом і напруженням [6, 12]. Натомість, набирають темпів глобальні процеси самоорганізації нового світу, ноосферні механізми якого спроможні не лише вплинути на стабілізацію

© Коновальчук Валентина, 2014

цивілізації, але й забезпечити варіанти пом’якшеного виходу із планетарної кризи чи виступити альтернативою подальшого роз-витку техногенної цивілізації. Стан сучасної кризи характери-зується руйнацією багатьох визнаних “параметрів порядку” та можливістю контролю за ним, ростом обсягу предметних знань, інформації та комунікативних зв’язків, внаслідок чого нагальною стає необхідність цілісного сприйняття світу як у науковому пізнанні, так і в буденному житті. Усі ці проблеми і суперечності вимагають осмислення на основі зміни цінностей сучасної циві-лізації, пошуку нових підходів, принципів, зміни поглядів, пере-гляду сутності багатьох понять. Філософія освіти в сучасних умовах потребує становлення на основі парадигми пізнання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасному освітньому процесі простежується відхід від розуміння сутності освітніх процесів як траєкторії руху чи лінійно визначеного шляху, по якому має рухатися особистість відповідно до норматив і регламентів з метою набуття знань. Саме тому за останні роки у науковій літературі сформувалося представлення і досить широке використання поняття “освітній простір”. Особливо актуальним це поняття виявляється у педагогічній галузі з середини 50-х рр. минулого століття, де розглядається як педагогічна реальність, зокрема, місце, де суб’єктивно закладаються численні відношення і зв’язки, здійснюються найрізноманітніші спеціальні види діяль-ності різних систем, які впливають на розвиток індивіда і процес його соціалізації. Представляючи означений підхід, О. Леонова визнає [9], що поняття “освітній простір” багатозначне, а аналіз найбільш вживаних тлумачень свідчить, з одного боку, про семан-тичну місткість поняття, його багатогранність, а отже, багато-значність і фрагментарність тлумачень різними авторами. Виокрем-люються такі суттєві, на наш погляд, характеристики: цілісність та інтегративність із соціумом та світовим освітнім простором; норма-тивна чи стихійна структурованість зі своєю системою координат, які визначають можливості для саморозвитку та самозміни особис-тості на різних етапах її становлення.

Проблема освітнього простору є предметом міждисциплінарних досліджень, що виходять за межі загальної теорії освіти. Фунда-ментальною підставою для нашого дослідження стали праці класиків філософії. Серед робіт, присвячених аналізу освіти в контексті осмислення сучасної кризи освіти, слід виокремити дослідження Б. Гершунського, В. Давидова, В. Дмітрієнко, О. Долженко, Г. Зборов-ського, Є. Ільєнкова, Е. Клементьєва, М. Люрья, В. Міронова, Н. Пахомова, В. Розіна, Н. Розова, Ф. Філіппова, В. Шадрикова, М. Штомпеля, П. Щедровицького та ін. Останнім часом у вітчиз-няних культурологічних і філософських дослідженнях освіта роз-глядається як система, спрямована на формування творчої та самозмінної особистості, що живе в швидкоплинному світі (І. Боло-тін, В. Давідовіч, Ю. Жданов, А. Субетто, О. Козлова) [17, 18]. Цей підхід отримав розробку на рівні педагогічних досліджень, що мають на меті виявити оптимальну модель організації освіти з погляду ефективності педагогічної діяльності, зокрема в особистісно-орієнтованому аспекті (О. Бондаревська).

Зауважимо, що категорія “освітній простір”, визначаючи об’єктивну сферу реалізації провідної діяльності школярів, вчителів, батьків та інших суб’єктів соціуму, конкретизувалася та набула використання передовсім у галузі педагогіки.

Наявні в науковій літературі підходи до визначення поняття “освітній простір” акцентують увагу найчастіше на якомусь одному його аспекті. Узагальнююче і міждисциплінарне трактування є рідкісним. Так, педагогічні підходи розглядають освітній простір з погляду педагогічного процесу. Соціологічні – акцентують увагу на соціальному статусі освітніх суб’єктів, що має важливе інстру-ментальне значення, але не розкриває розуміння сутнісних характе-ристик цього явища. Окрім цього, поняття “освітній простір” утворене способом підрядного зв’язку, при якому втрачається семантичне наповнення залежного слова – “освіта”. Ужите як прикметник, воно обмежене функцією ознаки та другорядною роллю. На наш погляд, передовсім філософський підхід покликаний здійснити наукову рефлексію досліджуваного явища в його онтологічному сенсі, виокремити це поняття серед близьких за змістом, виявити його визначальні параметри та визначити доцільність викорис-тання поняття “простір освіти”.



Метою статті є науково-теоретичне дослідження семантич-ного наповнення понять “простір” та “освіта” і на цій основі визна-чення доцільності використання поняття “простір освіти” у кон-тексті розробки актуальних проблем філософії освіти.

Філософський підхід до вивчення простору освіти з ураху-ванням накопичених знань інших наукових напрямів має ґрунту-ватися не лише на абстрагуванні фактів, смислів і знань, отрима-них у межах інших наук, а й передбачати глибинний погляд на сутність явища. Науково-філософське дослідження сутності фено-мену “простір освіти” передбачає виявлення його семантичного наповнення як результату інтеграції змістів вихідних компонентів “простір” та “освіта”.



У філософії простір і час є категоріями, за допомогою яких позначаються форми буття речей і явищ, що відображають, з одного боку, їх спів-буття, співіснування (в просторі), з іншого, – процеси зміни їх один одним (у часі), тривалість їх існування. Простір і час є базовою конструкцією будь-якої відомої досі пояснювальної картини світу. Визначення масштабів простору і зміни під впливом часу всіх дійсних і потенційно мислимих природних і суспільних систем як процедура подання фундамен-тальних параметрів буття є необхідною умовою не тільки про-цесу осягнення світу людиною, а й усвідомленням нею самої себе [11].

Використання поняття “простір” простежується найперше у феноменологічних дослідженнях, де простір і час розглядаються на модельному рівні, незалежно від онтологічних підстав. Як правило, це роботи пов’язані з епістеміологічною, логічною та лінгвістичною проблематикою. При аналізі міфопоетичної архаїчної моделі світу виявляється, що простір є одним із найважливіших її елементів. В архаїчній моделі світу простір визначають ознаки оживотвореності, одухотвореності й якісної різнорідності. Він не вважається ідеальним, абстрактним, порожнім, не передує речам, які його наповнюють, а навпаки, конституюється ними. Він завжди заповнений і цілісний; поза речами він не існує. Відзначимо, що міфопоетична свідомість не розділяє категорії простору і часу. Будь-який змістовний і достатньо повноцінний опис простору первісною або архаїчною свідомістю передбачає визначення його через параметр “тут-і-тепер”, а не просто “тут”; простір і час утворюють за таких умов нерозривну єдність – хронотоп. Відокремленість простору від не-простору, його відчуженість – найважливіша властивість простору, і в багатьох випадках саме простір позначається за цим принципом. Але простір виникає не тільки і не стільки через відділення його від чогось, виокремлення з хаосу, скільки через розгортання, поширення його зовні відносно якогось центру (тобто тієї точки, з якої відбувається чи колись здійснилося це розгортання і через яку ніби проходить вектор розвитку, вісь розвороту) або безвідносно до цього центру. Під-креслимо визначену архаїчною рефлексією важливу ознаку прос-тору – здатність до саморозгортання і творчого розвитку. Достатньо семантично змістовним і виразним є сучасне широко вживане слово “простір”. Його внутрішні ознаки перекликаються із такими сенсами, як “вперед”, “безмежжя”, “відкритість”, “воля”. Міфопоетич-ний всесвіт – не просто широкий, що розгортається назовні, вільний простір. Це простір організований, розчленований, складений із частин і, отже, передбачає дві протилежні за змістом операції, які засвідчують, однак, єдиний зміст – утворення простору. Ідеться про здійснювані міфологічним мисленням операції розчлену-вання (аналіз) та з’єднання (синтез) простору, які виявляються не лише внаслідок наукової реконструкції, а й реально і цілком усвідомлено використовуються носіями міфологічної свідомості. Водночас на заключному етапі міфопоетичної епохи виявляється тенденція вироблення основ “переднаукової” і “передфілософської” концепції щодо однорідного та рівного самому собі у своїх частинах простору. На цьому етапі простір описують не стільки як гармонійну рівновагу супідрядних частин, що має естетичну цінність конструкції і тому доступний відображенню в слові (характерно, що космогонічні тексти про простір та його частини лежать біля витоків того, що можна назвати естетично зазначеною, сакральною поезією) як те, що вимірюється. Однак у цю епоху простір усе ще позбавлений безперервності, суцільної протяжності, гомогенності; він різнорідний. Особливої уваги заслуговують випадки, коли різні (в ідеалі – всі) частини простору мають єдине джерело походження, зокрема, коли їм ставляться відповідно різні частини якогось єдиного іншого образу. Міфи про походження частин космічного або (частіше) земного простору з частин тіла першолюдини міфологізованих об’єктів, що заповнюють простір і визначають його, вибудовують у межах загального простору якийсь семантичний простір певної структури.

У Платона Космос, що є живою істотою (усередині якого є неоднорідні топос і хору – “місце формування” матерії під впливом божественних ідей), утворюється в однорідному середовищі безмежного Хаосу, немов міхур повітря в масі киплячої води [5, 11].

До проблеми “місця”, яке залишалося не конкретизованим у Платона, звертається Аристотель, виділяючи неоднорідність як одну з найважливіших його характеристик. Подібне сприйняття є характерним як для міфологічної, так і сучасної побутової свідомості. “Релігійне відчуття неоднорідності простору є почат-ковим відчуттям, порівняно з відчуттям відкриття світу. Бо тільки цей розрив у просторі дозволяє заснувати світ, виявивши фіксовану точку, центральну вісь для всієї майбутньої орієнтації” [19, 42 – 43].

Доказ неоднорідності місця наводить Аристотеля на висно-вок, що місце є силою, “дивовижною і першою з всіх інших сил” – у цьому він виявився провісником ідей простору XX ст. До того ж дослідницький інтерес Аристотеля зосереджувався на наповненні Космосу, а міркування його зупинялися на межі Хаосу.

Історичний аналіз свідчить, що часто наука об’єктивує термі-нологію для феноменів, які спочатку спроектовані колективною несвідомістю у площину мистецької діяльності і структуровані й опредметнені за допомогою магічних ритуалів, завдяки чому стають елементами картини світу (наприклад, містичні уявлення та практики “тваринного магнетизму” були передвісниками появи наукової теорії полів і уявлень про цілісність світобудови). Для позначення категорії, що стала предметом наукової рефлексії у період “після Галілея і Ньютона”, як писав М. Гайдеґґер [16, 313], був запозичений поліграфічний термін “spatium”, який з’явився з початком розвитку набірного друкарства (середина XV ст.). Отже, конструктивний елемент, який служив для розділення набра-них літер, маючи ту ж матеріальну властивість, що й останні, дав назву поняттю простору як “конструктивному елементу”, який об’єднує розташовані у ньому матеріальні об’єкти. Так простір оста-точно закріплюється як елемент і об’єднувальна структура сущого.

Уперше чітке визначення поняттям абсолютний і відносний простір у “Математичних засадах натуральної філософії” дав I. Ньютон. Абсолютний простір, на думку вченого, “за своєю суттю, безвідносний до будь-чого зовнішнього, залишається завжди однаковим і нерухомим” [12, 30]. Відносний простір безпо-середньо пов’язаний із людиною і є мірою або певною обмеженою рухомою частиною абсолютного простору, що визначається нашими відчуттями за його положенням відносно деяких тіл і яка у повсякденному житті приймається за простір. У своїх пошуках Ньютон цікавився насамперед абсолютним простором, яким у його інтерпретації став платонівський Хаос. Саме туди, у “далекий Хаос”, він прагнув заглянути, щоб розкрити механізми божестве-нних законів, які керують світобудовою. Для Ляйбніца сприй-няття простору було пов’язане із божественним передбаченням. Він вважав, що весь простір заповнений рухомою матерією, яка значною мірою володіла властивостями рідини, де формувалися вихори [7, 127 – 128].

Уперше ставлення до простору як природничої проблеми виявив І. Кант. Він підняв цю проблему на філософський рівень, трактуючи категорію простору як форму чуттєвості та включив її до процесу пізнання. Кант надав простору таке тлумачення: “За допомогою зовнішнього відчуття (властивості нашої душі) ми уявляємо собі предмети, які перебувають поза нами, і притому завжди в просторі” [2, 129]. Простір, на думку Канта, володіє пріоритетом у відношенні до об’єктів, які у ньому перебувають і не залежить від них. Він виявляє “абсолютно перший формальний принцип чуттєво сприйнятого світу не тільки тому, що завдяки його поняттю об’єкти Всесвіту можуть бути феноменами, але головно з тієї причини, що воно за своєю суттю є загалом єдиним принципом, який охоплює все, що ззовні доступно відчуттям, і тому становить принцип загальності, тобто такого цілого, яке не може бути частиною чогось іншого” [3, 406]. Кант був упевне-ний в існуванні абсолютного світового простору, тому метою однієї зі своїх робіт ставив доказ того, що “абсолютний простір володіє власною реальністю незалежно від існування будь-якої матерії та навіть як перша підстава можливості її складання” [4, 372].

Незалежно від розбіжностей у концепціях простору, запропо-нованими фізикою на рубежі XX ст., спільним для них є уявле-ння про простір як самостійний об’єкт реальності і можливість його трансформації в неоднорідне динамічне середовище з реля-ційними властивостями. Цей факт може бути інтерпретований як експансія Хори на простори Хаосу в термінах платонівської моделі. Подібний процес має фундаментальний онтологічний характер і супроводжується інверсією смислів низки термінів. “Космос” для древніх греків означав живе обмежене тіло, сьогодні він має зміст міжпланетного простору, по суті, заміщуючи поняття “хаос”. Процес виникнення неоднорідності простору в картині світу відображає його трансцендентування людиною, розгортання на нього внутрішнього простору, що знайшло відображення в доктринах ноосфери, антропосфери, біотехносфери, що розуміються як нова, вища стадія еволюції біосфери, становлення якої пов’язане з роз-витком свідомості людини і суспільства. Проте останнім часом з’явилися наукові роботи, в яких аргументовано показується, що науковість погляду щодо простору, виплеканого класичною фізикою, є ілюзією [15, 77 – 94]. Повсякденна звичка і поширені стереотипи приховують факт відсутності у людини органа сприй-няття простору. Незважаючи на те, що простір і час завжди присутні в сфері чуттєвого сприйняття, самі собою вони не є первинними об’єктами, але наповнюють собою всю об’єктивну дійсність. “Простір і час не сприймаються самі собою – і з цієї причини вони відрізняються від інших об’єктів” [20, 113]. Не висвітленим залишається також факт відсутності пам’яті про просто-рові уявлення, відновлення власних просторових уявлень раннього віку вимагає від людини значних зусиль. Аналіз просторових уявлень ускладнюється ще більше, коли це стосується інших історичних епох. Незважаючи на історичне походження психіки людини та її недискретність, можливість виявлення динаміки просто-рових відчуттів сучасної людини ускладнена. Така динаміка ще більше пригнічується звичкою до картини світу, сформованої під впливом природничо-класичної традиції.

Сучасна теоретична фізика вважає простір більше ніж десяти-вимірним, а людині в її відчуттях доступний фрагмент, що має не більше трьох вимірів. Як наслідок, простір у його “абсолютному” варіанті є об’єктивною (в сенсі змісту поняття) трансцен-дентною категорією, що недоступна емпіричному пізнанню, але має структуру, яка здатна трансформуватися за певних умов. Людина має справу навіть не з “відносним простором”, який, як і “абсо-лютний простір”, безпосередньо недосяжний її сприйняттю, а з сукупністю матеріальних об’єктів і явищ, розташованих у “відносному просторі”, цілісність сприйняття яких створює “ефект просторовості” і фактично є відображенням властивостей людини, виглядаючи як трансцендентування простору. Водночас цей процес є відображенням руху суб’єкта в його розвитку: рівень розвитку просторових уявлень об’єктивно відображає рівень психічного розвитку суб’єкта, його соціальних стосунків. Отже, проаналізовані історичні розвідки феномену “простір” уможливили виявити певні його особливості: у гносеологічному аспекті простір недоступний безпосередньому сприйняттю та уявляється людині як взаємозв’язок розташованих у ньому матеріальних об’єктів. З їхньої розрізненої безлічі, на початковому етапі пізнання, у міру розвитку психічних процесів формується щораз цілісніша картина зовнішнього світу. Простір можна розуміти як цілісність явища буття, де термін “явище” розуміється як безпосереднє відображення речі в чуттєвому сприй-нятті, а його визначальною властивістю є якісне наповнення.

Семантичне наповнення поняття “освіта” передбачає варіатив-ність його визначення. Доречно згадати ідею про здобування істин-ного знання шляхом одномоментного осяяння за допомогою природного розуму, тобто Божих ідей, яка була зреалізована філо-софськими доробками І. Гізеля, Г. Щербацького [10]. Філософи доводили, що природне світло розуму осяює інтелект під час дискурсу, сприяє розкриттю істини через контакт людського мис-лення і буття, забезпечує процес пізнання. Необхідно звернути увагу на походження поняття “освіта”: слово “світ” (стсл. свhтъ, свhтьло) спершу означало лише світло, значення “всесвіт”, “світ” набуло пізніше. У російській мові обидва значення залишились у одному слові, а в українській, під західнослов’янським впливом, а також у польській і чеській значення розійшлися на “світ” та “світло”. У староукраїнській мові наука і освіта позначалася словом цвіченє (цвічоний – освічений), яке писалось без ятя (цвичене). Але, з іншого боку, є слово світ (свhтъ), від якого походить просвіта (Enlightenment). І, наприклад, наше слово освіта має аналог у білоруській мові (асвета) саме у значенні просвіта, а не як навчання, адукація.

У “Лексисі Лаврентія Зизанія” містяться такі тлумачення поняття “світло”: “Свhчуся” – сїяю, “Свhтъ” – мїръ всεлεнная, “Свhта” – сотворεньε мїротворεнїε, Свтhлый – цhлъ цhлый, правы/й/ [8]. Цінним для нашої розвідки є виявлена семантична багато-гранність поняття при наявності таких характеристик, як сяяння, всеохоплення, творення, цілісності та ціленаправленості. До того ж відсутні параметри примусу, насилля, нав’язування, якими визна-чається сутність поняття російською (яка є також слов’янською) мовою: освіта – “образование”; освічений – “образованный”; освітній – “образовательный”. В. Даль тлумачить “образование” як “надавати чомусь образу, вигляду, змушувати; вимушено пере-давати культурні цінності та звичаї від покоління до покоління, внаслідок чого й утворювалася наступність поколінь” [1]. Тради-ційна система освіти ґрунтується саме на таких засадах. Однак практика освіти свідчить, що результати навчання і виховання (процеси, які передбачають елементи примусу) можливі тоді, коли знання приймається свідомо.

На думку українського філософа Г. Сковороди, люди повинні пізнавати самі себе, свої здібності і виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Цьому сприяє освіта. В основі філософсько-етичної концепції українського просвітителя лежить вчення про три світи: макросвіт (всесвіт), мікросвіт (людина) і так званий “символічний світ” (Біблія). Кожен із цих світів має подвійну природу, або дві “натури”: внутрішню – приховану і зовнішню – видиму. Перша – духовна, друга – матеріальна. Зовнішнім у цих трьох світах є: матерія (всесвіт), тіло (людина), Біблія (символічний світ); внутрішнім – невидима, нетлінна натура, або бог (всесвіт), людський дух (людина), приховані за символічною формою образи справді людських відносин (символічний світ). Цей світ символів є, з одного боку, об’єктом пізнання, бо він є втіленням набутого пізнавального та морально-практичного досвіду, а з іншого, – важливим засобом спілкування людини з “вічністю” і джерелом одержання правил практичної життєвої поведінки для того, щоб зрештою пізнати свою справжню природу, знайти в собі ту “істинну людину”, яка в усьому дорівнює сама собі. Істинною людиною в людині Сковорода вважав духовного володаря люд-ського тіла – людський дух, що є суб’єктом добра. Згідно з цим, можна мислити ідеальні стосунки між людьми, що йдуть від їх духовної сутності. Сутністю символічного світу є образ ідеальних стосунків між людьми, що встановлюються відповідно до їхньої духовної природи і справді людських прагнень та інтересів, а також будується на чотирьох засадах: любові, спільності всього (“все там общее”), рівності, республіканських громадських засадах. За Сковородою, ідеальний, моральний світ, який має значення посту-латів моральної поведінки, ідеального образу справді людського способу життя. Він підпорядковується космічним (божественним) законам, і тому “от человhка сіе невозможно” [14].

На нашу думку, простір освіти природно визначати як симво-лічний простір, що опосередковує зв’язок макро- та мікросвіту. Простір освіти доцільно вважати фракталом світового (космічного) простору, де взаємодіють різні об’єкти, які визначають характер освіти. Фрактал – це динаміка самоподібності, що відтворюється на різних рівнях його поділу або множення.

Характерною є природна і гармонійна творчо-розвивальна динаміка освітнього простору. Розвиток нерозривно пов’язаний з творчістю особистості: розвивається лише той, хто творить нове, спроможний вийти за межі панівних нормативів і реалізувати потенційні можливості свого внутрішнього світу в зовнішньому просторі. Смисловим центром існування простору освіти є рефлексія, що є необхідним елементом розвитку, оскільки забезпечує розши-рення свідомості та самосвідомості людини, внаслідок їхньої транс-формації. У цьому виявляється творчо-розвивальний рух станов-лення особистості. Цілісність і необмеженість розгортання простору освіти та розвиток у ньому творчої особистості ґрунтується на довірі.



Висновки. Освіта передбачає цілісний процес творчого станов-лення особистості як духовної сутності, оскільки дух – це вроджена субстанція, що передбачає розгортання. Знаково-символічний простір освіти є природною спонукою для розвитку творчого потенціалу людини на основі рефлексії.

Освіта має бути унікальним для кожної людини потоком, що сприяє її саморозвитку, розкриттю творчого потенціалу, розбу-дові духовного світу особистості, її екзистенції. Перебувати в просторі освіти – означає пізнавати світ і одночасно себе, виявляючи власну природу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал