Літературний портрет епохи постмодернізму



Скачати 170.85 Kb.
Дата конвертації24.04.2017
Розмір170.85 Kb.
Тема. Найяскравіші представники постмодерністської прози. Постмодерністське мистецтво, його стосунки з елітарною та масовою культурами.

Літературний портрет епохи постмодернізму.

Мета: допомогти учням глибше розкрити для себе поняття «постмодернізм», визначити його риси в конкретних творах; розвивати навички самостійної роботи з додатковими джерелами інформації, аналізу прозових творів, визначення їх ідейно-художніх особливостей; уміння висловлювати свою думку з приводу прочитаного; виховувати любов до літератури, потяг до пізнання, естетичний смак, розвивати навички створювання літературного портрету епохи.
Обладнання: портретна галерея письменників-постмодерністів, виставка їхніх творів.

Постмодернізм — не хронологічно фіксоване явище,

а певний духовний стан…

Умберто Еко

Тип уроку: комбінований.


ХІД УРОКУ

І. Актуалізація опорних знань.



1. Евристична бесіда:

- Що таке постмодернізм у літературі другої половини ХХ ст.? (це світоглядно – мистецький напрям , що в останні десятиліття ХХ ст. змінив модернізм, він є продуктом постіндустріальної епохи)

- Назвіть основні ознаки постмодернізму.(іронічність, цитатність, інтертекстуальність, колажність, принцип гри)
2. Слово вчителя. Робота з епіграфом. Здається , слова У.Еко як не найкраще передає сутність цього явища – постмодернізм.

- яких найвідоміших прозаїків постмодернізму ви знаєте? (У. Еко, Патрік Зюскінд, Милорад Павич, Пауло Коельо та інші)

- сьогодні на уроці ми і познайомимся з найяскравішими представниками постмодерністської прози. Пропоную вам створити літературний портрет доби постмодернізма.
ІІ. Повідомлення теми та мети уроку.

1.Вчитель. Умберто Еко дав таке визначення постмодернізму: «Іронія, метамовна гра, переказ у квадраті». А Роберт Барт переконаний, що кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш-менш знайомих формах: форми попередньої культури та тексти наявної культури.

Які ознаки постмодернізму знаходять місце в творах найвідоміших представників цього напрямку, побачимо на уроці.


IІІ. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу.

1. Повідомлення учнів про найяскравіших представників постмодерністської прози та їхні твори: У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Барта, Дж. Хеллера, І. Кальвіно, К. Рансмайра,

М. Кундера та ін.

- завдання: в процесі роботи на уроці з зошит робити певні записи – висновки.

Орієнтовний зміст повідомлення

Умберто Еко — уславлений італійський учений і письменник, автор багатьох робіт з історії та теорії культури, а також чотирьох романів, кожний з яких став цікавою сторінкою сучасного постмодернізму. Народився 1932 року в Алессандрії, Італія.

Неординарність мислення У. Еко виявилася ще під час навчання в Туринському університеті, де він опановував філософію. У дисертації, присвяченій естетиці Фоми Аквінського, молодий науковець зробив несподіваний висновок про подібність методології, яку застосував середньовічний католицький теолог, із сучасним структуралізмом. Перша ж книга, «Відкритий твір» (1962), принесла У. Еко визнання серед фахівців і окреслила одну з центральних проблем його наукових зацікавлень — сприйняття художнього тексту та його інтерпретація.

У. Еко було сорок шість років, коли вийшов його перший художній твір — роман «Ім’я троянди». Роман приніс автору всесвітню славу. З того часу з періодичністю в шість-вісім років почали з’являтися його нові романи — «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Баудоліно» (2000).

Досвід дослідника і глибоке знання У. Еко середньовічної культури суттєво вплинули на задум роману «Ім’я троянди».

Весь роман побудований як одна велика пародія, яка поєднує елементи історичного, детективного й пригодницького жанрів з елементами роману жахів та мемуарів і одночасно є пародією на історичний, детективний, пригодницький романи. Від самого початку роману автор налаштовує читача на певну гру, сповіщаючи, що «Ім’я троянди» є випадково знайденим рукописом, у якому розповідається про пригоди, пов’язані з пошуком іншого рукопису. Таким чином, роман замикається в рамках літературної містифікації: йому передує авторська передмова під заголовком «Звісно, рукопис», у якій письменник пародіює жанр мемуарів.

Пародіюється в романі й детектив. Уже самі імена слідчого і його помічника — Вільгельм Баскервільський та Адсон Мелькський — є іронічними посиланнями на класику детективного жанру і повинні нагадати читачеві героїв Конан Дойля — Шерлока Холмса і доктора Ватсона. У своєму розслідуванні Вільгельм застосовує дедуктивний метод, який приніс славу Шерлоку Холмсу.

Напружена, загадкова атмосфера роману викликає асоціації з новелами іншого класика детективу — американського письменника Едгара По. А стиль «Імені троянди» нагадує популярний історичний пригодницький роман «Копальні царя Соломона» англійського письменника Р. Хаггарта. Але У. Еко не є продовжувачем традицій детективного, пригодницького, історичного, мемуарного жанрів і використовує їх лише як пародію, тобто жодна з ліній роману не реалізується відповідно до традиції; події, про які розповідає автор, стають лише історичними декораціями для зображення світовідчуття людини XX ст. — відсутність віри в історичний прогрес і еволюцію, кризу авторитетів; в «Імені троянди» відсутній «щасливий кінець», як у пригодницьких романах масової літератури, добро і зло виступають як рівнозначні категорії.

Як і в інших постмодерністських творах, основною технікою, яку використовує автор, є «цитатне мислення», гра з чужими текстами.. Тому письменник використав у своєму тексті сотні неприхованих цитат з античних, біблійних, середньовічних творів, які знала кожна освічена людина доби Середньовіччя. Крім неприхованих цитат, у романі використано чимало «замаскованих» цитат, яких не міг знати оповідач Адсон, бо цитуються тексти, сучасні автору. У. Еко використовує й іронічну містифікацію: свідомо робить помилки в хронології подій, переносить на персонаж ім’я й риси реальної людини тощо. (Наприклад, за літературною маскою бібліотекаря Хорхе легко вгадується один із провідних діячів постмодернізму — аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес, який насправді, незважаючи на сліпоту, працював директором аргентинської Національної бібліотеки.)

Гра з чужими текстами сприяє налагодженню діалогу з ерудованим, інтелектуальним читачем. Масовий читач сприймає роман здебільшого на рівні фабули, його цікавить у першу чергу інтрига.

Читача-інтелектуала письменник залучає до гри, яка нагадує детектив, до пошуків «чужих» текстів у своєму тексті. Елементом гри з читачем виступає і назва роману, адже троянда згадується лише наприкінці твору, у віршованому рядку латинського тексту. Символ троянди, перевантажений у європейській культурі численними смислами, покликаний заплутати читача, дезорієнтувати його, щоб він не міг наперед налаштуватися на якесь певне трактування назви. У. Еко свідомо обрав назву, яка не має певного значення. А ось те, чи має троянда ім’я, мусить відгадати читач.


  • У. Еко: використання ознак постмодернізму: гра з чужим текстом, гра з читачем, пародіювання.


Крістоф Рансмайр — сучасний австрійський письменник. Його роман «Останній світ» вважається одним із найкращих досягнень літератури постмодернізму.

Народився 1954 року у Веслі, що у Верхній Австрії, біля озера Траун, у сім’ї сільського вчителя. Сувора краса Альп, незайманість природи значно вплинули на формування почуття прекрасного.

Відлуння вражень дитинства відчувається й у романі «Останній світ» (1988). Закінчивши Бенедиктинську гімназію в містечку Гмундені, К. Рансмайр подався до Відня, де вивчав філософію в університеті. Саме заняття філософією привчили його піддавати сумніву панівну роль будь-якої ідеологічної або світоглядної концепції. У середині 70-х років К. Рансмайр удався до журналістики, що давало йому змогу й заробляти на прожиток, і спостерігати та вивчати життя, спілкуватися з людьми різних поглядів, соціальних станів та прошарків, і наполегливо вчитися володіти словом. Журналістська робота допомагала виробляти власний стиль, привчала до точності, лаконізму й виразності висловлювання. Коло проблем, які цікавили в першу чергу Рансмайра-журналіста, охоплювало сферу філософську: ставлення людини до природного середовища, його спустошення внаслідок людської діяльності; сутність тоталітарних режимів; проблеми взаємин різних культур.

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами «Метаморфоз». У «Задумі до роману» К. Рансмайр дав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назона».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне поєднання в одному творі ознак різних історичних епох. Події, які відбуваються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже

складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 року до н. е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, що народився 43 року до н. е. А один із персонажів — Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній «позачасовий» простір твору. У цьому позачасовому світі втрачаються й реальні просторові поняття.



«Останній світ» можна сприймати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна — як «постмодерністську гру», у якій один художній текст уживається в іншому, стверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичитувати авторський «підтекст» і створювати свій власний «надтекст».

  • Крістоф Рансмайр: використання принципу інтертекстуальності, гри з текстом.


Джон Роберт Фаулз (1926–2005) — англійський письменник, романіст і есеїст.

Народився у графстві Ессекс у родині успішного торговця сигарами. Закінчив престижну школу в Бедфорді, де показав себе хорошим спортсменом і здібним учнем. Невдовзі вступив до Единбурзького університету, проте 1945 року, незадовго до закінчення Другої світової війни, залишив його заради військової служби. Після двох років у морській піхоті Фаулз відмовився від військової кар’єри і вступив до Оксфордського університету, спеціалізуючись на французькій і німецькій мовах. У 1950– 1963 роках Фаулз викладав в університеті міста Пуатьє (Франція), потім у гімназії на грецькому острові Спецес, який послужив прообразом місця дії в романі «Волхв», і в лондонському Коледжі Святого Годрика.

1963 року успіх першої книги Фаулза дозволив йому залишити викладання і цілком присвятити себе літературній діяльності. 1968 року він оселився в невеликому містечку Лайм-Реджіс на півдні Англії. Значну частину життя письменник провів у своєму будинку на березі моря і зажив слави замкненої людини.

Інтерес до історії, особливо помітний у романах «Жінка французького лейтенанта» і «Хробак» («Червяк». «Личинка»), був притаманний Фаулзу не лише за письмовим столом: 1979 року письменник очолив міський музей і обіймав цю посаду впродовж десяти років. Основні твори Фаулза дістали світове визнання, а створені на їх основі кінофільми сприяли популярності й комерційному успіху книг письменника. «Колекціонер» (1963) — перший опублікований роман Фаулза, який приніс автору визнання. Історія збирача метеликів, що спробував додати до своєї колекції живу дівчину, була екранізована (1965) режисером Вільямом Вайлером. Однойменний фільм мав великий успіх.

«Жінка французького лейтенанта» (1969) — найвизначніший роман Фаулза, за яким зняв фільм Карел Рейш (сценарій Гарольда Пітера, у головних ролях Меріл Стрип і Джеремі Айронс). Він поєднує в собі ознаки історичного і любовного романів, проте неповторність йому надає постмодернізм авторських роздумів. У творі розповідається історія молодого дворянина, який у 60-ті роки XIX ст. повинен був зробити вибір між благопристойним шлюбом за розрахунком і любов’ю до бідної гувернантки. Фаулз пропонує читачеві варіанти розв’язання цієї проблеми з точки зору людини 60-х років XX ст. — свідка «сексуальної революції». Роман «Жінка французького лейтенанта» розійшовся багатомільйонним накладом, був перекладений тридцятьма мовами.

«Хробак» — філософська притча про моральність і моральне право одних судити інших. Час і місце дії роману — Англія XVIII ст. Прообразом головної героїні була знаменита Анна Лі, мати-засновниця релігійної протестантської секти «Шейкери».



  • Джон Фаулз: виступає в постмодернізмі як письменник – психолог- аналітик.



Італо Кальвіно (1923–1985) — італійський письменник. Народився в Сантьяго-де-лас-Вегас (Куба) у родині італійців-агрономів, спеціалістів із тропічної рослинності, Маріо Кальвіно та Евеліни Мамеллі. Освіту здобув в Італії, у Сан-Ремо, куди родина повернулася 1925 року. На початку Другої світової війни був мобілізований, 1940 року брав участь в окупації Французької Рів’єри. З 1942 року вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором. З 1942 pоку, після окупації країни фашистами, брав активну участь у русі італійського Опору, 1944 року Кальвіно навіть вступив у комуністичну партію. Після закінчення війни 1945 року здобув вчений ступінь з англійської літератури в Туринському університеті й звернувся до літературної творчості.

Перші твори Кальвіно написані під впливом неореалістичної естетики — повість «Стежка павучих гнізд» (1947), збірка новел «Останнім прилітає крук» (1949) — і присвячені змалюванню буднів та героїчної боротьби італійських партизанів із нацистами. Головну увагу при цьому Кальвіно зосереджує на морально-етичних проблемах виховання патріотичної свідомості учасників руху Опору, простих італійців. Уже в цих творах прослідковується тяжіння Кальвіно до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності, яка стане провідною в його творчості.

З кінця 40-х років Кальвіно співпрацював із кількома італійськими газетами, з 1950 року обіймав посаду редактора у видавництві «Ейнауді». У 50-х pоках Кальвіно написав низку творів, у яких звернувся до гостроактуальних проблем італійської дійсності. У повістях «Будівельна афера» (1957), «Хмара смогу» (1958) відображено бурхливу індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприймається через свідомість інтелігента, для якого хмара смогу стає символом небезпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій сучасного суспільства.

Водночас на початку 50-х pоків у творчості Кальвіно намітився відхід від принципів неореалізму. Натомість посилився потяг до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири (філософсько-алегорична романна трилогія «Наші предки»). У романах цієї трилогії «Розполовинений віконт» (1952), «Барон на дереві» (1957), «Неіснуючий лицар» (1959) на матеріалі сатирико-фантастичної інтерпретації історії Кальвіно порушує гострі етичні питання сучасності. Це, зокрема, проблеми добра та зла, роздвоєння особистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема та суть моральних зобов’язань, проблема відчуженості людини від суспільства тощо. У такому ж філософсько-фантастичному, з елементами інтелектуальної сатири, аспекті написані й збірки оповідань Кальвіно.

У творах «Космікомічні оповідання» (1965), «Нульовий момент» (1967) йдеться про космогонічні процеси, пов’язані з виникненням планет, розвитком Усесвіту, людської цивілізації. У циклі гумористичних оповідань-притч «Марковальдо» (1963) Кальвіно змальовує долю простої людини в сучасному суспільстві.

1975 року Американська академія обрала Кальвіно своїм почесним членом. Письменник часто виступав з лекціями у Франції та США, останні роки життя провів у Римі. У квітні 1985 pоку Кальвіно здійснив мандрівку в Аргентину, підготував цикл лекцій, з якими збирався виступити в Гарварді, у США. Ця книга під назвою «Шість нотаток на наступне тисячоліття» була видана посмертно 1987 року. На початку вересня 1985 року Кальвіно брав участь у конгресі з питань фантастичної літератури, звідки 6 вересня його забрали в лікарню італійського містечку Сієна. Там Кальвіно і помер від крововиливу 19 вересня 1985 року.



  • Італо Кальвіно: використання елементів фантастики та інтелектуальної сатири



Джозеф Хеллер (1923–1999) — відомий американський письменник-романіст і прозаїк.

Народився в бідній єврейській родині вихідців із Росії, у Нью-Йорку, США. З дитинства полюбив літературу і в ранньому віці намагався писати. Після закінчення школи імені А. Лінкольна 1941 року перепробував безліч професій: клерка, помічника коваля, кур’єра, але, не домігшись належного успіху, у віці 19 років вступив до лав льотного складу американських ВПС. Через два роки, після проходження підготовчих курсів, був направлений на війну до Італії, де на літаку В-25 здійснив понад 60 бойових вильотів як бомбардир.

Після закінчення війни Дж. Хеллер активно взявся за свою освіту. 1949 року здобув ступінь магістра Колумбійського університету, потім зайнявся дослідженнями в Оксфорді й перейшов на посаду викладача в Університет штату Пенсільванія. Пізніше співпрацював із періодичними виданнями і дістав посаду менеджера в компанії «Мак-Калл», але залишив її, щоб навчитися фантастиці й драматургії в Єльському та Пенсільванському університетах. Російськомовному читачеві він відомий твором «Пастка-22».
Джон (Сіммонс) Барт (нар. 1930) — американський прозаїк. Письменник належить до так званого «неонового покоління», або покоління 30-х pоків. Він народився на Півдні США (Кембридж, штат Меріленд), навчався в університеті Джона Хопкінса, потім студіював літературу в Пенсильванському університеті. Замолоду захоплювався джазом — грав на барабані. Музиканта з нього не вийшло, але, як каже сам письменник, потяг до аранжування він переніс на літературу. «На краще чи на гірше,— пояснював Барт потім в одному з інтерв’ю,— моя кар’єра романіста склалася як аранжувальника. Моїй уяві найкомфортніше в старих літературних умовах: чи то в епістолярному романі, чи в класичному міфі є, так би мовити, мелодія, яку я переоркестровую для власної мети». У тому самому інтерв’ю він зізнався, що читати почав пізно — скажімо, твенівського «Гека Фінна» прочитав уперше десь у 25 років. А улюбленими вважає Шахерезаду, Гомера, Вергілія, Дж. Боккаччо, санскрит, народні оповідки.

З «чорних гумористів» він одним з перших вийшов на авансцену, дебютувавши 1956 року романом «Плавуча опера». І вже цією книжкою, за влучним висловом О. Зверєва, «увів у кадр абсурд», зробивши його «живою, безпосередньою, повсякденною реальністю». Тут на повну силу зазвучав бартівський «нігілізм» — абсурдним зображено все, і вижити людина може, лише визнавши цей абсурд. (схожість з А.Камю)

Свої погляди Барт виклав у статті «Література виснаження» (1967). У той час, коли модерністська критика проголосила смерть роману та літератури взагалі, Барт теж констатував вичерпаність великих оповідних і класичних форм. Проте це для нього не означало смерті літератури, а тільки завершеність певної літературної ситуації. І він поставив собі за мету — дати великій прозі нове життя. Барт не відмовився від попередньої літератури і не декларував заперечення традицій — лише своєрідне до них ставлення.

Друга програмна стаття Барта «Література наповнення» (1980) написана вже на етапі постмодернізму. «Наповнення» літератури відбувається шляхом максимального використання не тільки «реальної реальності», відчутної і зримої, а й через уведення в літературний твір культурного дискурсу.

Роман «Остання подорож якогось моряка» (1991) дослідники вважають певною синтезувальною конструкцією, у якій узагальнюються попередні тексти. Це розповідь про одночасні, але різнопросторові подорожі незвичайного героя — моряка Сімона Вільяма Бехлера, який, потрапивши в дивний спосіб на Середній Схід у часи Середньовіччя, перетворюється в Бей ель-Лура

Останнім твором Барта на цей час є роман «Незабаром».


Мілан Кундера, Річард Девід Бах, Пауло Коельо, Харукі Муракамі, Януш Леон Вишневський – повідомлення з підручника, ст. 317 – 319
2.Вправа «Мікрофон». Ознайомлення з записами в зошиті.

В процесі роботи оформляється газета «Літературний портрет доби постмодернізму»: прикріплюються портрети письменників-постмодерністів, назви найвідоміших їхніх творів, список основних ознак ПМ, висловів літературних діячів про епоху постмодернізму, літературний постмодерністський словничок .
Постмодернізм - це світоглядно – мистецький напрям , що в останні десятиліття ХХ ст. змінив модернізм, він є продуктом постіндустріальної епохи.
Провідні ознаки постмодернізму: Імена постмодерністів:

іронічність Умберто Еко Джозеф Хеллер

цитатність Крістоф Рансмайр Мілан Кундера

інтертекстуальність Джон Фаулз Патрік Зюскінд

колажність Італо Кальвіно Милорад Павич

принцип гри Джон Барт
Про постмодернізм:

  1. Постмодернізм – це «синтез повернення до минулого і руху вперед». Н. Маньковська

  2. Постмодернізм – це там, де кожен із нас опинився сьогодні; це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися. Ю. Андрухович

  3. Постмодернізм зароджує собою «новий тип читання», в якому головним для читання стає не розуміння змісту книги, а користування нею як механізмом, експериментування з нею. Н. Маньковська

  4. Ми говоримо в епоху, коли всі слова вже сказані. С. Аверинцев

  5. Мистецтво на межі ХХІ ст. не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди породжує нове. Д. Лихачев

Постмодерністський словничок:

Скриптор – той, хто пише, поняття, що змінило в постмодерністській текстології традиційне поняття «автор». Вмер автор ------ народився читач.

Симулякр – копія, що немає оригінала в реальності, тобто, знак, що не має визначає мого об’єкта в реальності.

Дискурс - (промова, виступ) складна єдність мовної практики і над мовних факторів, необхідних для розуміння тексту.
2. Слово вчителя.Постмодернізм поступово охоплює різні сфери: живопис, скульптурне мистецтво, архітектуру, музику. Зразки:

- виставки сучасної скульптури та живопису у «Пінчук – центрі»

- фотовиставка Еріка Йоханссона – відомого фотографа та арт-художника (демонстрація його фотографій)
Висновок: Знайомство з літературним портретом найяскравішихпредставників постмодернізму, сподіваюсь, було для вас цікавим і корисним. Ви розширили свій культурний кругозір.

- опрацювання статті підручника, ст. 319. Ваші думки?


3.Слово вчителя. Опрацювання понять «елітарна» та «масова» культури, їх зв’язок із постмодерністським мистецтвом.

- згадайте, яку літературу ми називаємо «масовою» та «елітарною».


Елітарна (франц. — краще, добірне) література вирізняється інтелектуальною й естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі ознайомлення з текстом залучався до «співтворчості».
Масова література — це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки, а також примітивізуючи художні відкриття «високої» літератури, такі твори являють собою спрощене, «комфортне» читання. Їх типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку й часто щасливий фінал.

Постмодерністська література характеризується «двоадресністю», скерованою до високоінтелектуального та масового читача одночасно.

Стосунки постмодернізму з елітарною масовою культурою дотепно визначив Фіндлер. Він назвав постмодерністського митця «подвійним агентом» — у «масовому» він представляв «елітарне», а в «елітарному» — «масове». Постмодерністський митець, на думку дослідника, завжди перебуває у двох «площинах», не має чітко визначеної точки опору, а його свідомість завжди певною мірою роздвоєна.


4. Висновки. Постмодернізм є результатом перевороту у свідомості людства, яке перейшло в останній чверті ХХ ст.. від ситуації високих технологій до ситуації інформаційних технологій. Вислів «Хто володіє інформацією, той володіє світом» став візитною карткою цього часу. Реальність природного чи технічного світу змінилась реальністю знакового світу – текстів культури. Суперінтертекстом сьогодення є інформаційна мережа інтернету, яка найповніше відображує ситуацію постмодерної свідомості людства.
IУ. Домашнє завдання.1) Підручник, ст. 289 – 295, 317 – 319, прочитати, зробити записи в зошиті.

2) М. Павич, «Дамаскин», читати

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал