Лідія Мамчур проблема етнолінгвістичного спрямування навчально-виховного процесу на уроках української мови



Скачати 65.27 Kb.

Дата конвертації27.01.2017
Розмір65.27 Kb.

Лідія Мамчур
ПРОБЛЕМА ЕТНОЛІНГВІСТИЧНОГО СПРЯМУВАННЯ
НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ
МОВИ

Розбудова незалежної держави, зміни у суспільному житті України, вихід її на міжнародну арену потребують взаєморозуміння на основах громадянського патріотизму незалежно від національної приналежності.
Демократичні перетворення, що відбуваються у суспільстві, вносять свої корективи і в реорганізацію шкільної освіти, а саме в необхідності перегляду усталених підходів до навчання української мови у загальноосвітній школі.
Мета пропонованої статті – звернути увагу на важливість постановки проблеми вивчення української мови в школі на етнолінгвістичній основі.
Реалізація нової освітньої мети має передбачати усвідомлення того, що мова повинна всебічно відображати національні особливості, відзначатися етнічним забарвленням, бути джерелом формування комунікативної компетенції, національної свідомості, гордості за свою Батьківщину, за свій народ.
Знання української (рідної) мови є тим фундаментом, на якому
ґрунтується весь навчальний процес у школі, бо міцні знання з рідної мови сприяють ефективному засвоєнню інших шкільних предметів.
Вивчення української мови повинне бути головним засобом гуманізації людини, оскільки мова є матеріалом мислення і становлення особистості, її світогляду.
Українська мова відіграє важливу роль у житті людини, бо завдяки їй людина не тільки спілкується, а й орієнтується у великому світі інформації.
Мова є важливим фактором соціально-економічного, науково-технічного, загальнокультурного процесу і впливає на становлення і розвиток нації, держави, культури, духовності, національної гідності.
Відчуження від рідної мови, бездуховність і денаціоналізація не можуть сприяти розвитку нації, а виродження її означає виродження народу, його загибель.
„Рідна мова, – за переконанням К.Ушинського, – є найкращим і найавторитетнішим педагогом у дитинстві, коли вперше сприймаються поняття, що асоціюються з навколишнім середовищем; коли ж дитина починає розмовляти чужою мовою, то вона ... ніколи не зрозуміє народ і народ ніколи її не збагне. Залишиться некорисною для суспільства і народу, а
іноді просто жалюгідною людиною без Вітчизни, хоча б яку маску патріотизму не зодягла вона потім” [9].
Актуальним сьогодні є усвідомлення українцями „рідності”,
„материнськості” української мови як чинника нашого згуртування в єдину національну спільноту. Від якості, глибини та обсягу знань, якими оволодіватиме учень на уроках рідної мови в школі, значною мірою залежатиме стан і розквіт нашого суспільства. Адже дітям належить
майбутнє України, а зберегти надбання предків, підтримувати традиції національної культури, проводити національну політику неможливо без досконалого знання рідної мови, без любові й пошани до неї, оскільки не знаючи мови народу, навряд чи можна збагнути і сам народ.
Навчання української мови на етнолінгвістичних засадах – новий напрямок роботи в шкільній мовній освіті, тому теоретичні і прикладні аспекти зазначеної проблеми належним чином не розглянуті.
Серед вітчизняних учених, котрі створювали власні навчально-виховні концепції на народній основі, народних традиціях, необхідно назвати
Ф.Буслаєва, Г.Ващенка, Б.Грінченка, М.Драгоманова. О.Духновича,
І.Огієнка,
О.Потебню,
С.Русову,
Г.Сковороду,
В.Сухомлинського,
К.Ушинського, Я.Чепігу.
Сутність проблеми навчання української мови не етнолінгвістичних засадах виходить із самого поняття етнолінгвістики як науки про специфічність навчально-виховної системи окремого етносу, що генетичною основою має народну педагогіку. На думку класиків педагогічної науки, навчально-виховна система народної педагогіки виникла у процесі життя, праці, побуту представників етносу, тому дитина, яка виховується на її засадах, розвивається природним шляхом, що відповідає її внутрішнім проблемам, психології, характеру.
Слід зазначити, що ще Ф.Буслаєв у своїй праці „О преподавании отечественного языка” вказував на нерозривну єдність рідної мови з особистістю дитини: „Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що вчити її означає водночас розвивати духовні особливості учня” [2].
У лінгводидактиці усталилося поняття
„національно-мовна особистість”. Воно ґрунтується на принципі активної комунікації, вмінні продукувати висловлення різного ступеня складності і насиченості національно-маркованими одиницями, тобто властивими мові словами, формами, словосполученнями, синтаксичними конструкціями.
Для учнів основної школи висувається необхідність засвоювати і сприймати національну самобутність української мови на рівні фонетики, лексики і граматики. На це спрямовує і чинна програма з рідної мови, а саме:
„готувати освічених людей, які на належному рівні вміють практично користуватися рідною мовою в найрізноманітніших життєвих ситуаціях” [7].
Важливу роль у формуванні національно-мовної особистості на етнолінгвістичних засадах повинна відігравати сім’я і початкова школа.
Адже саме сім’я є найпершим і найголовнішим осередком, де дитині передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність. У материнській (родинній) школі відбувається також і становлення мовленнєвої діяльності індивіда. Мова, якою говорять мати, батько, родина, назавжди залишається для дитини рідною, найпривабливішою.
Народнопедагогічна система є оригінальним і самобутнім явищем кожного етносу, яка акумулює досвід багатьох попередніх поколінь і
репрезентує специфічні для окремого народу форми, методи і засоби навчання і виховання.
Наукові дослідження Г.Ващенка підтверджують погляди його попередників про необхідність і доцільність опори на народнопедагогічну традицію у справі навчання і виховання підростаючого покоління. Вчений підкреслює ідею своєрідності і неповторності педагогічної системи окремого народу, що є відображенням його національних фізичних і психологічних особливостей. При цьому він порівнює природу етносу з розвитком окремої особистості, якій властиві характер, вроджені здібності, що мають повною мірою розвиватися тільки тоді, коли людина вільна.
У контексті сучасної мовної ситуації, що склалася в Україні, заслуговує на увагу узгодженість принципів навчання рідної мови, що їх обстоював у свій час І.Огієнко. Важливим і незаперечним є переконання вченого, що
„найважливішою з шкільних наук, головною підвалиною шкільної освіти ... завше буде рідна мова. Навчання рідної мови, рідної літератури повинно стати міцним осередком усієї шкільної науки. На навчання цих дисциплін повинно покласти якомога більше часу, якомога більше сил та знання” [4; 5].
Зрозуміло, що мовознавець мав на увазі не формальне переведення школи на українську мову, він мав на увазі внутрішні зміни, національний дух народу.
І.Огієнко розумів, що „навчання рідної мови не повинно рушати ... шляхами, що ними воно проводилося у школі російській” [4; 5]. Учений застерігав від того, щоб навчання зводилося до вивчення граматики і засвоєння правопису. Він обстоював ідею, згідно з якою „граматика повинна дати повний, яскравий малюнок життя нашої мови, повинна змалювати мову од її початку аж до нашого часу; повинна показати, що процес утворення мови ніколи не припиняється” [4; 10]. У другій частині підручника
„Українська граматика” І.Огієнко пропонує власні казки та оповідання про мовні явища, розповіді про видатних українських мовознавців, ілюстрації із зображенням пам’яток українського книгарства, історичні довідки про розвиток писемності на рідній землі. Такий авторитетний прийом дисонує із сучасним „знеособленням” науки про мову. Нині школярі вивчають велику кількість правописних і граматичних правил, проте не знають, хто уклав ці правила, хто відкрив мовні закони, що на них вони ґрунтуються. Шкільна граматика не пов’язує свій сучасний стан з розвитком наукового українського мовознавства.
Навчання рідної мови є шляхом формування не лише окремих особистостей – представників етносу, оскільки тільки рідна мова приносить людині найбільше і найглибше особисте щастя. У рідній мові І.Огієнко бачить плодючий ґрунт для зростання духовного, бо в ній відбиті культурно-
історичні цінності, спосіб мислення, поведінка народу. В основі його методичної концепції йдеться про оволодіння кожним громадянином рідною мовою як знаряддям духовної культури. Кожен українець, зберігаючи традиції народної педагогіки, повинен берегти свою мову, родове ім’я і прізвище, розмовляти в родині рідною мовою, допомагати розвиткові своєї
мови, вимагати шанобливого ставлення до неї від представників інших національностей.
Нині в багатьох сферах людського життя відбуваються глобальні процеси, які впливають на національні кордони, створюючи взаємозалежний світ. У зв’язку з цим особливого значення набувають стан, статус, подальший розвиток національної мови (поряд з ідеологією, міфологією, символами).
Власна історія, індивідуальність є чинниками культурної доктрини національного світогляду, що, в свою чергу, залежить від розвитку нових концепцій, символів і мови. Слід зазначити, що національне самовизначення на завжди приходить через національну мовну ідентичність, але її важливість незаперечна, оскільки вона формує виразні символи та звичаї певної
історичної єдності, яка прагне незалежності, єдності, братства та
ідентичності нації.
Націоналне самовираження та національна самоорієнтація – це складники широких понять – національного визначення та національної орієнтації; це дієвий крок для реалізації себе як суб’єкта певної національної спільноти.
Учені тісно пов’язують мову з етнічною та національною самосвідомістю у площині етнопсихології, бо саме тут „мова постає як найважливіший феномен етнічної або національної культури” [1; 130].
Оволодіваючи культурними цінностями рідного народу в процесі етнізації та засвоєння мови, людина, яка говорить, виробляє навички мислення відповідно до еталонів, стереотипів цієї культури. І.Огієнко писав: „Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості.
Мова – це форма нашого життя , життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... І поки живе мова – житиме й народ, яко національність” [5; 239].
Духовною основою формування мовлення особистості, за етнопедагогічними дослідженнями вчених, є виховання любові і поваги до рідного слова, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби у спілкуванні й пізнанні світу традиційними засобами української мови.
Розуміючи важливість виховних традицій народної педагогіки у справі навчання мови та формування мовної особистості, В.Сухомлинський пов’язував любов до рідного слова з любов’ю до Батьківщини. У його переконанні тільки та людина може по-справжньому любити свою землю, яка дорожить рідним словом, „як честю своєї рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини” [8; 37].
Через любов і повагу до рідного слова в особистості виробляється почуття любові та шани до рідного краю, землі, народу, його одвічних цінностей. Виховання цих почуттів є найсвятішим обов’язком людини й основою розвитку духовності.
Таким чином, зміст навчання рідної мови на засадах етнопедагогіки, етнолінгвістики є взаємозв’язний процес мовленнєвого та духовного розвитку кожної особистості. Духовне становлення є невід’ємним
компонентом формування комунікативної компетенції учнів, оскільки передбачає почуття любові та поваги до рідної мови, власної відповідальності до неї, розуміння причетності до процесу її розвитку й процвітання, а разом з тим усвідомлення себе представником етносу.
Наукова спадщина Г.Ващенка, І.Огієнка, С.Русової, Г.Сковороди,
В.Сухомлинського, К.Ушинського та інших учених доводить, що мовлення особистості формується під впливом засобів рідної мови, рідної культури,
історії, через засвоєння морально-етичних цінностей етносу.
Етнолінгвістичні засади навчання мови зумовлюють особливу увагу до неї як основного засобу навчання і виховання підростаючого покоління.
Мова допомагає людині осмислити ідеали й цінності рідного народу, пізнати досвід, набутий народом протягом життя, виробити власну оцінку сприйняття довкілля, сформувати вміння відображати світ, наслідуючи традиції використання мовних засобів у ситуаціях спілкування.
Отже, мова тісно пов’язана з етносом, є оригінальним способом світобачення та відображення ментальності, відповідно – навчання рідної мови, виділення й оволодіння національно-культурним компонентом, сприяє виробленню етнічних рис особистості, впливає на оригінальність оцінювання та відображення світу, мовленнєву поведінку носія.
Етнолінгвістика передбачає національно-культурне спрямування навчально-виховного процесу, тому особливість навчання рідної мови на засадах етнолінгвістики полягає у формуванні комунікативної компетенції з особливою увагою до виявлення та засвоєння учнями національно- культурного компонента мовних одиниць, що, у свою чергу, впливає на вироблення національного колориту їхнього мовлення.
За такого підходу учні вивчають рідну мову як унікальну, неповторну національну систему пізнання й відтворення дійсності, як специфічний спосіб світобачення і світорозуміння українського народу, оцінювання ним дійсності.
Таким чином, навчання рідної мови на етнолінгвістичних засадах є надзвичайно важливою проблемою. Вона потребує подальшого дослідження
і впровадження в шкільну практику.
Список використаних джерел
1.
Бойко С., Воропаєва Т. Мовна ідентичність та національна самосвідомість громадян України // Українознавство – 2003. Календар – щорічник – К., 2002.
2.
Буслаєв Ф. О преподавании отечественного языка. – Л.: Учпедлиз,
1941. – 266с.
3.
Огієнко І. Вчімося рідної мови: нариси про мову вкраїнську. – К.:
Вид-во книгарні Є.Черепівського, 1918. – 48с.
4.
Огієнко І. Рідна мова в українській школі. – К.: Вид-во книгарні
Є.Черепівського, 1918. – 32с.
5.
Огієнко І. Українська культура. – К., 1918.

6.
Паламар
Л.М.
Роль соціокультурологічного фактору у функціонуванні укр. мови. – Тези всеукр. наукової конф. – Одеса, 1993.
7.
Програми для загальноосвітніх навчальних закладів / Рідна мова; 5-
11 класи (В.Новосьолова, Л.Скуратівський, Г.Шелехова). – К.: Шкільний світ, 2001. – 95с.
8.
Сухомлинский В.А Роль родного языка в воспитании любви к
Родине. Рукопис // УДАВО Укаїни, ф. 5097, оп. 1, спр.465. – 38 арк.
Ушинский К.Д. Родное слово / Пед. сочинения в 6-ти томах. – М., т.2. –
С.116.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал