Львівський національний університет імені Івана Франка Серія "doctor honoris causa" Дмитро павличко поетичний вступ до поеми "Мойсей" Івана Франка Львів · 2001 4



Скачати 169.35 Kb.

Дата конвертації27.01.2017
Розмір169.35 Kb.
Дмитро Павличко
Поетичний вступ до поеми
“Мойсей” Івана Франка Pavlychko
Poetic Introduction to the Poem
“Moses” by Ivan Franko

2
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Серія
“DOCTOR HONORIS Дмитро ПАВЛИЧКО
Поетичний вступ до поеми
“Мойсей” Івана Франка
Львів · 2001

4
УДК 821.161.2”19”(092) Д.Павличко
ББК Ш5(4УКР)6–4 Д.Павличко 4/5
ПАВЛИЧКО Дмитро. Поетичний вступ до поеми
“Мойсей” Івана Франка / Укладач Б.Якимович;
Вступ. сл. Т.Салиги; Редкол.: І.Вакарчук (головата ін. – Львів, 2001. – 32 с портр. – (Серія “Doctor
Honoris Друкується інавґураційна промова Дмитра Павлич- каяку він виголосив 11 жовтня 2000 р. на святковому засіданні Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка з нагоди присудження звання Почесний доктор (Doctor Honoris Causа)
Львівського університету publication present the inauguration speech deliver- ed at the solemn session of Ivan Franko Lviv University
Scholarly Council on the occasion of granting Dmytro
Pavlychko Doctor Honoris Causa Редакційна колегія:
Іван ВАКАРЧУК (голова, Роксолана ЗОРІВЧАК,
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ, Богдан КОТУР,
Тарас ЛУЧУК (секретар, Маркіян МАЛЬСЬКИЙ,
Андрій ПАШУК, Тарас САЛИГА,
Богдан ЯКИМОВИЧ (заступник голови)
Укладач: Богдан ЯКИМОВИЧ
Мистецьке оформлення серії Андрій КІСЬ
ISBN 966-613-028-9
© Д.Павличко, 2001
© Т.Салига, вступне слово, 2001
© А.Кісь, мистецьке оформлення, 2001
© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001
СЛОВО ПРО ДМИТРА ПАВЛИЧКА
Він прибув у літературу як прибуває гірський потік – несподівано і рвійно. Прибув невеликою збіркою віршів Любові ненависть, образні
домінанти якої, себто філософський простір антитези між поняттями любові і “ненависті”,
поглиблюватимуться і розширюватимуться протягом усього творчого шляху. Вінце Дмитро
Васильович Павличко. Щоправда, розлога бистрина гірського потоку несподівано з’явля-
ється і раптово зникає. А бистрина творчого поступу Дмитра Павличка виробила таке своє
русло, що не міліє впродовж усієї другої половини ХХ століття і пробивається у століття нове.
До речі, одна із поетичних збірок поета має назву “Бистрина”.
Дмитро Павличко народився в Галичині, в карпатському краю, в селі Стопчатові Косівського району 28 вересня 1929 року. Закінчив філологічний факультет та аспірантуру Львівського університету імені Івана Франка. А потім пішов у великий творчий світ, в якому Іван
Франко залишався його постійним вчителем його світочем. Храму Франкового Павличко не покидає й нині якнайкращий його “semper На жаль, історична доля України складалась так, що вона ділилась на Схід і Західна Україну Наддніпрянську, чи Степову, та Україну
Галицьку. Алена щастя, загальне річище нашої культури назавжди було єдиним і спільним. По обидва береги цього річища з Божого благословення з’явились немовби для нашої
духовної рівноваги, великі потужні сили, що доповнювали одна одну, що омогутнювали нашу культуру, наше історичне буття. Згадаймо, велика частина української давньої літератури, які літератури барокової доби, творені автурою галицької школи письменників. На заході з’явив- ся Іван Вишенський, на ході – Григорій Сковорода, а відтак прибудуть Тарас Шевченко та Іван
Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Павло
Тичина і Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк і
Богдан Лепкий, шістдесятники з постатями Ліни
Костенко, Миколи Вінграновського, Василя
Симоненка, Івана Драча, Івана Світличного, а на Галичині і Закарпатті з постатями Дмитра
Павличка, Романа Іваничука, Івана Чендея,
Ігоря Калинця, Петра Скунця. Так є і зараз:
можна географічно протиставляти, не протиставляючи духовно ще багатьох-багатьох.
До цього умовного зіставлення звертаюсь лише тому, аби на загальному всеукраїнському культурно-мистецькому просторів нашому національно-духовному контексті краще розгледіти постать Дмитра Павличка – майстра пера,
державного і громадського діяча.
Дмитро Павличко – поет, автор кількох десятків книг, кращі речі яких стають українською поетичною класикою. Якщо лише називати їх вибірково, то це будуть вже згадані
книги і книги Моя земля, Пальмова віть”,
Правда кличе, Жест Нерона”, Пелюстки і
леза”, “Гранослов”, Хлібі стяг, Сонети подільської осені, Таємниця твого обличчя”,
“Вогнище”, “Рубаї”, Поеми і притчі, сьогоднішні найновіші видання, видання багатотомні
вибраних творів. Обмежую перелік назв не за умови, сказати б, їх меншовартості, аз регламенту часу, відведеного мені на виступ.
Дмитро Павличко – поет не тільки тематично розлогий, він майстер чи не всіх жанрів, якими володіє сучасна поетична версифікація. Він дав нашій літературі блискучі зразки поеми, притчі,
балади, рубаїв, короткого вірша, різних форм ліричної та філософської поезії.
В українській літературі ХХ століття він більш ніж самодостатній вже тому, що поповнив унікальну школу поетів-сонетярів, де досвід
Максима Рильського, Миколи Зерова, Михайла
Ореста і його – павличківський – досвід стають надбанням загальноєвропейської сонетної
версифікації. Ця своєрідна квадрига майстрів сонета засвідчує світові невичерпні можливості
української мови, якою при суворих класичних канонах можна сягати найвищих художніх рівнів.
Павличко є ще творцем іншої “квадриги”,
у якій завжди перебуватимуть Андрій Малишко та Платон Майборода, він – Дмитро Павличко та Олександр Білаш. Павличкову пісню співатимуть завше, бо вона стала народною. Це найвище визнання, яким поет побиває усіх своїх нинішніх суворих опонентів.
Або ще така грань Павличкового таланту.
Ті кращі фільми, які має Україна, створено за його сценаріями. Маю на увазі Сон та “Захар
Беркут”.
А ось грань інша Дмитро Павличко засіяв поле літератури для дітей найдобірнішими поетичними творами, що склали книги Золоторогий олень, Дядько дощ, Де найкраще місце на землі, “Плесо”.
Окремою може бути розмова про Павличка як перекладача з багатьох мов світу. Тільки цієї
праці може вистачити на окрему творчу біографію.
На велику творчу біографію вистачає в
Павличка літературознавчої і критичної праці.
“Над глибинами, Магістралями слова стали досягненням української рухомої естетики. Він по-своєму, виразно по-павличківськи, відкрив нам
Шевченка, Франка, Лесю Українку, він повернув із забуття великого Антонича.
А ще Павличко – редактор. Всесвіт під його редакторською орудою десять літ відкривав нам світові літературні обрії, водночас доводячи світові універсальні можливості української мови репрезентувати собою будь-яку іншу мову.
Для Павличкової творчої долі Маланюкова фраза як в нації вождів нематоді вожді її поети має свій підтекст. Уроці він представляв Україну на тій Асамблеї ООН був
Головою Комісії Верховної Ради України у закордонних справах Головним радником президента
України Леоніда Кравчука у 1995–1998 рр. –
Посол України в Словацькій Республіці з минулого року – Надзвичайний та Повноважний
Посол у Республіці Польща.
Вельмишановна святочна академіє, моє
представлення Лауреата національної премії
імені Т.Г.Шевченка, письменника, державного
і громадського діяча Дмитра Павличка за дорученням Вченої ради філологічного факультету,
Вченої ради факультету міжнародних відносин для присвоєння йому почесного звання “Doctor
Honoris Causa” Львівського національного університету імені Івана Франка – це лише приблизний контур портрета Дмитра Павличка.
Свій портрет Дмитро Павличко продовжує
писати.
Многії і благії літа Вам, невтомний
Дмитре Васильовичу!
Тарас САЛИГА
професор, доктор філологічних наук,
завідувач кафедри української літератури
імені академіка Михайла Возняка,
декан філологічного факультету
Львівського національного університету
імені Івана Франка
Іван ФРАНКО
[ПРОЛОГ ДО ПОЕМИ “МОЙСЕЙ”]
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців Йому вжене пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотепі потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні Не самі сльози і зітхання
Тобі судились Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, ведена путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде часі ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Д<ня> 20 липня 1905.
ПОЕТИЧНИЙ ВСТУП ДО ПОЕМИ
“МОЙСЕЙ” ІВАНА ФРАНКА
Якщо уявити творчість Івана Франка як наповнений міріадами більших і менших світил космос, то серед них найяскравіше астральне видиво – поема Мойсей. Поетичний вступ до неї, що починається словами Народе мій,
замучений, розбитий, супутник тієї зорі, але водночас автономна зірка, яка пульсує на осьовій лінії світового простору Франкових писань.
Франко створив те послання до свого народу,
на перший погляд, за випадкових обставин, але вжитті великих людей, як взагалі в історії, дуже часто випадок є ознакою логіки неуникненної
закономірності. Видавець поеми Беднарський у вже готовій верстці книжки помітив, що її перша сторінка незаповнена (помилка друкарів, і
попросив автора написати негайно, на завтра,
очевидно, прозою, невеличку передмову до
“Мойсея”. Це булого липня, а вночі на е липня 1905 року передмова була написана не прозою, а віршем.
Чи був цей твір інспірований твором Пантелеймона Куліша Дорідного народу з відомим початком Народе безпуття, безчесті і поваги”?
Складне питання. Франко негативно ставився до деяких писань Куліша, втому числі й до згаданого вірша, але справедливо відзначив, що хиби його
(Куліша) особистої вдачі і його світогляду в очах потомності значно вменшаться, а зате великі його заслуги визначаться виразніше. Можливо, Кулі- шеве звертання до народу зблиснуло перед Франком, коли він почав писати своє звернення, але для нас важливо збагнути не поштовх до написання, а різницю в поглядах двох класиків на народ. Оцінюючи лише одну (та й то неправильно!)
козацьку сторінку нашої історії, автор “Чорної
ради” картає український народ, а Франко, подаючи різкі, безпощадні характеристики українського народу, виставляє і його незаперечні високі
якості, показує переможну і ясну будущину нашої
нації. В поетичному вступі до Мойсея нема базованої на якійсь фольклорній прикметності чина якійсь одній історичній події і зачиненої на цьому вузької, народницької думки. Народ в розумінні Франка – це рухома, суперечлива в своєму розвитку, але зростаюча в своїй духовності
невмируща сила, яка прагне свободи і дає свідомість колективного безсмертя мислячій національній одиниці.
У поетичному вступі до Мойсея геній Франка вже був на висоті цієї поеми, крім того, він був змобілізований не лише цейтнотом короткої
липневої ночі, алей відчуттям браку часу на реалізацію численних задумів, які роїлися в ньому. Тут геній Франка явив себе в досконалій довершеності, яку в українській літературі можемо ще спостерігати в “Посланії живим і мертвим Т.Шевченка.
Поетичний вступ до Мойсея написаний класичними терцинами, формою, яку Франко вперше використав і яку довів до надзвичайної гнучкості й блиску в нашій поезії. Судячи з того, як рідко після Франка українські поети зверталися до терцини, можна зробити висновок, що ця непокірна форма не піддавалася їм і що досі її неперевершеним приборкувачем і паном у нас є
Франко. Терцина до нас і взагалі до європейської
поезії прийшла з Італії славу цій складній поетичній, широко для фантазії відчиненій строфі зробив Данте, наповнивши її філософським змістом Божественної комедії. Між іншим, у передмові до своєї книжки про Данте, писаній

14 1912 року, Франко згадує, що він ще бувши учеником гімназії в Дрогобичі, читав деякі уступи
Дантової поеми в німецькім перекладі, а потім пробував читати цілість у польськім перекладі”.
Незважаючи нате, що німці, поляки та інші
європейці перекладали терцини Данте своїми мовами частіше й більше, як українці, саме в українській поезії завдяки Франкові терцина прижилася найкраще. В Божественній комедії”,
до речі, є також звертання до Італії, до народу.
В будові терцини закладена вимога троїстої
повторюваності і потрійного оновлення думки,
а сам принцип потрійності лежить в основі ораторської і взагалі будь-якої аргументації, а, якщо вдуматися глибше, то між терциною і всіма троїстими реаліями і символами, від Святої
Трійці до тризуба, існують незримі, але базовані
на законі природи похопні зв’язки.
В терцині кожен рядок чекає на продовження свого змісту, кожна рима прагне свого подвійного відлуння. В поезії – це ніби симфонічна музика, в той час, як дворядкова або навіть чотири- рядкова строфа нагадують лише коротку й просту мелодію пісні. Терцина є складовою частиною октави і сонета, цих також складних і витончених форм, культивованих у нас неокласиками,
поетами, що в XX ст., крім Франка й Лесі Українки, внесли більше європейського духу в нашу літературу, як так звані модерністи, що свій народницький характер намагалися без успіху вкласти в ламані строфи та верлібри.
Для вступу до Мойсея Франко вибрав ямбічний одинадцятискладовик, всі рядки з жіночими римами (таку структуру можна назвати
італійською терциною, і доказав надзвичайну,
ніби вроджену здатність української мови почуватися напрочуд вільно в такій формі. І тут варто
нагадати, що між українською та італійською мовами існує давно запримічене, але належним чином недосліджене мелодійне, артикуляційне сестринство.
Цікаво, що Франко в поемі Похорон, безперечно, своєму найкращому творі після “Мойсея”,
цілі розділи писав так само італійською терциною, але починав її терциною інакшою (її
можна б назвати українською, тобто формою,
де жіноча й чоловіча рими чергуються. Починав,
але відмовився від того начала. Викреслив його,
пішов розлогими епічними ритмами, зовсім нехтуючи тим, що в системі українського віршування настирлива повторюваність наголосу на передостанньому складі слова наприкінці рядка може видатися нудною. Справді така повторюваність у сонеті, чи в будь-якій строфі може втомлювати своєю одноманітністю. Це чудово розумів Максим Рильський, який редагував Божественну комедію в перекладі Петра Карман- ського в напрямі уникнення такої одноманітності,
і який переклав Пана Тадеуша формою, де чергується жіноче й чоловіче римування, хоч ори-
ґ
інал витриманий у типово польському вірші,
де все змушене обходитися жіночою римою.
Чи були у Франка певні сумніви щодо вибору форми свого послання до народу Мусіли бути.
Але він вибрав форму найтяжчу, а притому контрастну до ритму й строфи поеми “Мойсей”,
а ще тим важливу, що вона вводить читача самим розвитком своїм в епічний настрій поеми.
Всі труднощі, які виставляє неподатлива структура, Франко долає спокійно, як олімпійський атлет, для котрого світові рекорди – дріб’язкова умовність. Його терцини створюють враження прибою, коли кожна нова хвиля вдаряє з непослабною силою об скелі, а невеликий за словес-
ним розміром твір гуде, як розбурхане, але береговою лінією суворої мислі підкорене море людської уяви.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, наче струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Вже в цьому першому акорді поет демонструє
інтелектуальну дивину свого дарування, мовну віртуозність і сповідний, інтимний характер усього твору. Як несподіваний доторк до болящого українського серця, звучить рядок Людським презирством, наче струпом вкритий. Абстрактне презирство обертається в струп’я на тілі паралітика. Ми очі закриваємо, боїмося глянути на цей вид хворості й каліцтва, але вже навіки зостанемося біля цього образу, що мучитиме нас
і викликатиме одночасно і співчуття, і заперечення, і сум’яття в нашій свідомості.
Як Шевченкова абстрактна воля, що стає живою постаттю, котра вмивається Дніпром, накривається степами, спить на козацьких окра- дених трупах, такі тут чуже абстрактне презирство обертається ранами на тілі нації. Тут перед нами – найвище мистецтво поезії, коли,
неокреслене жодним відчуттям абстрактне поняття стає засідкою, звідки уява читача вжене може вийти інакше, як тільки поранена безстрашними за допомогою зору чи слуху, чи інших відчуттів дотикальними образами.
Франко римує вишукано, дієслово з іменником і т. д, але, як треба, не боїться найслабших дієслівних рим, компенсуючи це огромом змісту,
сліпучим перебігом думки. Знаючи, що неологізму такому творі може зупинити на собі надто довго увагу, він майже не вдається до словотворення, а коли вже змушений це зробити, то його новотвір сприймається як побутуюче в нашій лексиці слово, як наприклад, лексема “бистро-
їзний”:
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Франкова майстерність з найбільшою потужністю дала знати про себе в цьому творі саме там, де наступає найдраматичніший момент, хвилина чуда, коли паралітик має встати, повіривши в своє оздоровлення.
Та прийде часі ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі...
Таким алітераційним оркестром звучань нашої мови міг покористуватися тільки Франко,
який з усіх наших літераторів найбільше українською мовою написав і досконало знав її
рокотливі музикальні властивості.
Поетичний пролог до Мойсея – драматичний твір, в якому змагаються дві протилежні
думки. Одна – про націю хвору, слабосильну,
принижену своїм бездержавним становищем,
друга – про націю повсталу, титанічну, державну, пануючу над своїми територіями, просяваючу поміж собі рівними народами. Але є ще тут глибша драма, точніше трагедія вождя, пророка, отого інтимного я, котре виступає в скромному самопойменуванні ми. Це трагедія Мойсея, якому не дозволяє Єгова вступити разом із
своїм народом на землю Ханаана, хоч Мойсей саме туди вів протягом сорока років єврейське плем’я, перемагаючи великі труднощі, серед яких найгірше роз’єднаність того племені, ворожнеча між його дрібними, але дуже амбітними провідниками, їхня спільна ненависть до справжнього проводиря.
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, ведена путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, Не нам тебе провадити до бою!
На цих зізнаннях героя прологу, за яким ми ясно бачимо самого Франка, тримається вся емоційна, трагічна будова вступу до поеми, і вся невідворотна, страшна, але правдива схожість між Мойсеєм і Франком.
Ці самокритичні характеристики ми сприймаємо як певну правду лише через факт фізичної
смерті Франка, що сталася напередодні повстання першої української держави в ХХ ст. Але жми не можемо прийняти як неспростовну істинну думку проте, що не нам тебе провадити добою адже слово Франка провадило до боротьби за самостійну Україну, коли наша держава відновлювалася вперше в ХХ ст., провадило й пізніше,
коли ця боротьба кипіла під знаменами УПА,
провадило й наприкінці століття, коли творився
РУХ і проголошувалася незалежна Україна.
Франко не уявляв собі здобуття нашої незалежності без бою. Це так само належить відзначити, пам’ятаючи, що здобуття незалежності року нібито мирним шляхом було зумовлене не лише унікальним збігом історичних
обставин, алей тим незаперечним визвольно- бойовим розвитком самого українського народу,
його дозріванням до державності, що супроводжувалось кривавими жертвами на полях битві не меншими жертвами в совітських тюрмах та засланнях, де гинули за ту ж таки державницьку ідею найкращі українські таланти й розуми.
Отож, у пролозі до Мойсея відбувається зіткнення двох суперечливих мотивів яку показі самого народу, такі в образі самого Мойсея Франка. До такого розуміння нації і своєї власної ролі в історичному поході нації до свободи
Франкові допомогла піднятися його безмежна,
підтверджена несамовитою працею любов до свого народу.
Але народ, який є паралітиком, гноєм, тяглому бистроїзних потягах сусідів, це – ще нікчемні- ший і страшніший народ, ніж той, що його малює Куліш, але саме цей народ любить автор Мойсея. В жодному іншому творі української поезії
любов до народу не була з такою силою і правдою,
з такою розпукою й одержимістю показана, яку поетичному вступі до поеми “Мойсей”.
Звичайно, існує прозова, наукова передмова до Мойсея, написана до другого видання поеми року. Тут виступає зовсім інший Франко,
енциклопедичний розум якого стоїть на студеній віддалі від свого ж стражденного поетичного серця, і, здається, нема між ними зв’язку, здається, то взагалі різні особистості виступають ув одній особі. А проте в тій прозовій передмові
ледь-ледь, майже непомітно, та все ж привідкри- вається таємниця глибоких психологічних взаємин між Мойсеєм і ліричним героєм із поетичного вступу до поеми.
Франко пише В біблійнім оповіданні сам Бог показує Мойсееві Палестину у своїй поемі я при-

20
ложив се до ролі Азазеля з наміром зазначити якнайсильніше контраст між пророцькими обіцянками і тим, що дійсно ждало гебреїв у Палестині. Сей контраст я вважав потрібним зміцнити не тільки показом географічного положення та різноплемінності Палестини, але надто ще об’явою про долю, яка чекала гебреїв утім краю.
І се я поклав у роль Азазеля як найсильнішу часть демонської спокуси, що може захитати віру навіть найсильнішого характеру. Але не треба забувати, що ся роль Азазеля в моїй поемі
являється тільки поетичним об’єктивуванням власної психологічної реакції, яка мусила відбутися в душі пророка після того, як його відіпхнув його народ. Крайній вислів тої психологічної
реакції, що з душі пророка виривається словами:
“Одурив нас Єгова, не був зовсім тріумфом демона-спокусника, який у тій хвилі зо сміхом відступає від Мойсея, але був тільки зазначенням межі людської віри та людської сили, до якої дійшовши, Мойсей почуває слова самого Бога, що розкривають йому далеко ширний кругозір від того, який міг розкрити йому Азазель,
проясняють йому високу мудрість провидіння,
що кермує долею народів, і дають його душі й тілу остаточне заспокоєння”.
Примітивне й наївне було б твердження, що
Франко сприймав образ ізраїльським народом і
самим Єговою зневаженого пророка Мойсея як свою трагічну подобу головним чином через те,
що сам був принижуваний галицьким оточенням і тяжко битий протягом усього життя жорстокою долею. Звичайно, крихта гіркоти від того, що доводилося йому переживати через укуси збоку певної частини, як української, такі польської інтеліґенції, булав його серці.
Але оте знесилення журбою, побиття стидом, роз-

21
дирання сумнівами, оте бачення себе самого в образі доведеного до крайнього відчаю, але не зламаного Мойсея, приходило до Франка з його вистражданої самооцінки, пов’язаної не тільки і
не стільки з його власними ідейними хитаннями та помилками, аз трагедією бездержавності українського народу, провину за рабський соромі розєднаність якого поет брав на себе.
Демон пустині Азазель показував Мойсееві, яка маленька, бідна, перенизана безплодними, кам’я- ними кряжами гір Палестина, він розкривав перед пророком страшну, криваву від ударів наїзників майбутність ізраїльського народу в тій обітованній землі і доводив провідника євреїв до крайньої
зневіри й розчарування в меті свого життя. Але нечистий геній Азазель не сягнув своєю спокусою до духовних надбань, які може здобути визволений народ дух пустині демонструє насамперед матеріальні труднощі, котрі чекають на вибавлене з єгипетської неволі гебрейське плем’я.
І тут ми повинні вчитатися у Франкове звернення до народу і побачити, що той народ нагадує паралітика на роздорожжу не тому, що він просто жебрака тому, що потоптана його мова й пісня, тому що він раб, тому що його історія,
його довга боротьба за свободу виявилась невдалою, надаремною, і всі ті питання, які Франко ставить перед провидінням, що кермує долею народів, стосуються передовсім духовного життя нації.
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців Йому вжене пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотепі потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
Мойсей зневірився, вигукнув Одурив нас Єгова. А в цих питаннях, сповнених болящим відчаєм, так само бренить – а може, справді нам записано назавжди бути гноєм у сусідів, може справді без всякого вищого намислу нам дано було долею чи провидінням, чи Богом стільки прекрасних духовних прикмет?
О ні Не самі сльози і зітхання
Тобі судились Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
Отже, Франко вважає, що воскресіння нації,
здобуття нею своєї державності – це насамперед духовне визволення, це надання мові й культурі
народу не лише права, алей можливості якнай- вільніше розвиватися, це сила духу народу, яка
є національною свідомістю і глибоким, шанобливим знанням своєї минувшини, предківщини,
кревної батьківщини і прабатьківщини.
“Сльози і зітхання, які ми щедро продукували в неволі, що було зрозумілим і так подобалося нашим сусідам, не мають бути назавжди притаманною рисою нашої нації. Не прославляє
Франко українських плачів (слова плач немає
в його вступі до Мойсея, а коли говорить про нашу пісню, то відзначає в ній світляну смугу надій і втіхи, дзвінкий сміх, жалощі кохання й тугу, а не ридання, голосіння й плачі, якими, що поробиш, багата наша пісенна культура.
Цікаво, що та свобода, яку пророкує нам автор
“Мойсея”, не є виключно сферою духовності. І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Господарська домовитість, власна хата й власне поле – хіба це неекономічна частина програми будівництва нашої держави саме тепер, коли закладаються її фундаменти на руїнах останньої
світової імперії Цікаво, що тут Франко в буквальному розумінні погодився з Т.Шевченком щодо своєї хати, яку певного часу він трактував як обмеження національного життя, критикуючи свого вчителя за хатній патріотизм”.
Серед численних творів Франка на тему національної свободи і національного ідеалу є немало речей, які нам треба знати напам’ять, хоч написані вони прозою. В статті Поза межами можливого (1900) є такі слова синтезом усіх
ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не зв’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої
змагання до панування одної нації над другою,
або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове відчуження відрі дно ї нації Ці слова треба знати не так задля того, щоб бездумно вірити в них, а радше задля того, щоб у їхньому світлі побачити себе і самого Франка,
і збагнути, що не так то воно легко було йому уникати отих вселюдських фраза що вже говорити про таких смертних, як ми, котрі в часи
тоталітарного режиму за гаслами вселюдської
справедливості приховували кличі до національної свободи. Не будемо лукавити, ми вважали колись і не без впливу Франка та інших наших визначних політиків, що, здобувши загальнолюдські права, тим самим здобудемо і національну свободу. Була це помилка. До загальнолюдських прав та ідеалів може піднятися тільки визволений, визначений і розвинутий національно державний народ.
Певна річ, у Франка є декларативні, закличні
твори наці теми, як, зрештою, в багатьох наших класиків, але є в нього і те, чого в них нема:
українська національна ідея завжди виступає на тлі нашої національної трагедії, наш національний
ідеал, за Франком, має осягатися всіма змислами нашої історії, анаша держава нам потрібна насамперед задля того, щоб зберегти й розвивати свою мовну й духовну самостійність як найголовнішу ознаку гідності саме в загальнолюдському розумінні. Одночасно наш національний
ідеал Франко пов’язує з нашою майбутністю, з добрими часами, коли станемо впорівень з вільними народами, що означає набагато більше, ніж просто мати свою державу. Гомін свободи набла- китному Понті, карпатські Бескиди, що годяться бути поясом для української нації, вогненний лик народу-титана – це те, що буде завжди нас притягати, як закладений у наші
ґ
ени франківський порив до ідеалу. Це наше устремління вперед,
здається мені, найдосконаліше висловив Франко у поетичному вступі до “Мойсея”.
Але, хоч ми сьогодні будуємо українську державу, мало чим відрізняємося від біблійного Ізра-
їля, що, втікаючи з неволі, потрапив у пустелю,
пересварений і поділений вожаями! Серед нас є
сьогодні люди, які раді би повернутися назад у
єгипетську, тобто московську займанщину, і не тільки тому, що їм було там добре в матеріальному розумінні, атому, що нові обставини вимагають думати, а тоді треба було тільки підпорядковуватися, не думати, а лише служити кремлівському фараонові.
Можливо, “облудлива покірність нашого народу зникатиме поволі в умовах самостійної української держави, хоч з багатьох фактів нашого незалежницького життя виникає протилежна думка. Ми занадто довго були в рабстві і нам,
мабуть, замало буде сорока років походу пекучими пісками непевності, у спекотному повітрі
чварів зарозумілих патріотичних вождів, поміж злодіями, що ховаються в нори, як скорпіони та плазуни, але, посуваючись разом з нами до обітованої землі, не зникають, а сплоджують собі подібних, навиклих до нічного, хижацького життя в пустелі. Ми занадто довго були в рабстві,
щоб усе те, що нажито намив ньому, зникло з одним поколінням за допомогою ласкавої пані
Смерті. Можливо, “облудлива покірність з наших душ вивітриться швидко, але укрита злість, найприкметніша риса рабів, триматися буде за наші характери ще дуже довго, бо самостійна держава звільняє від рабства (і тоне до кінця) лише громадянина з національною волею і свідомістю.
Кажу – не до кінця, бо в самостійній державі,
хоч би якою ідеальною вона була, суперечливі
мотиви соціального життя, які формують багатих і бідних, перебувають якщо не в конфлікті,
то в постійних недомаганнях і в навзаємних оскарженнях.
Сьогодні говорять і пишуть, що молодий Франко розвивався під впливом марксизму, а в зрілому віці сам собі заперечував, критикуючи
Маркса і народну державу, яка могла бути (а ми знаємо, якою вона була) створена за марксистськими рецептами. Геніальна передбачливість
Франка щодо держави, збудованої на диктатурі
пролетаріату, це справді те, чим може пишатися в світі українська політологічна думка. У Європі
і найближчі наші сусідине знають, що критичний аналіз комуністичної, тоталітарної держави,
котрим тепер заповнені політичні видання, був зроблений українцем, Франком, у його статтях і
особливо у книжці Що таке поступ, виданій у
Коломиї 1903 року, а написаній щонайменше заліт до більшовицького перевороту в Росії. Нам треба пам’ятати, що молодий Франко пропагував політичні, економічні, соціальні науки Європи в
Україні не як прихильник побудови марксистської держави, а як борець заправа людини,
власне, за ті права, які нині сталив пошані
демократичної світової цивілізації. В статті Чого ми хочемо (1879) він пише робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і страждання. Ми вимагаємо лише таких дрібниць, а це і не соціалізмі не комунізм, а справедливість”.
Вся діяльність Франка, включаючи і його переклади з Маркса й Енґельса, і його економічні
та історичні розвідки, і його політичні орієнтації, і створені ним образи українських робітників, усе належить до боротьби за справедливість,
за справедливість соціальну, котру, як це доводив зрілий Франко, неможливо здобути бездержавному народові.
Але тепер з’ясувалося, що бути вільною людиною важче, ніж бути рабом, бути державною нацією важче, ніж бути колоніальним народом.
Велика мета – свобода не зникає, але вона пере-
ходить з колективного, об’єднувального чинника в індивідуальну сферу. Атому від духовного розвитку кожного члена нашого суспільства тепер залежить загальне становище народу. Наше суспільство, яке за часів гноблення було об’єд- нане менше мріями про свою державу, а більше бажанням жити в такому добробуті, як живуть людина Заході, за обставин свободи роз’єдну-
ється, все глибшою стає безодня, яка розділяє
окрадених і крадущих, людей з людяними і людей із звірячими інстинктами.
І дивина – на всі наші сучасні суспільно-полі- тичні недуги знаходимо рятівні поради у Франка, так наче він пройшов з нами до самого порога ст., як подібний до нього біблійний пророк під стіни Єрихону.
Народе мій, замучений, розбитий...
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Нема іншого способу для виявлення безмірних сил народу, крім його державної організації, яка постійно виробляє і забезпечує його національну
і соціальну єдність і націй основі – його різносторонній, багатовимірний, модерний розвиток.
Це означає – держава понад усе. Тут було б доречно вислухати Франка Всяке людське діло, – говорить його герой з нарису На склоні віку, – в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті,
ніж чистого розуму. А для такого великого діла,
як відродження й консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної
виключності, односторонності чи, коли хочете,
шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву,
розум візьме перевагу над пристрастю, загально-
людське і спільне над тим, що спеціалізує і
ділить”. Коли йде мова про відродження й консолідацію не якоїсь, а саме української нації, то наша виключність (не будемо тут вживати слова
“шовінізм”) полягає саме втому, що ми, один з найбільших народів Європи, найпізніше здобули свою державність, хоч фактично протягом століть боролися за неї, і тепер нізащо в світі не можемо поступитися ані найменшим граном своєї національної суверенності.
Держава понад усе, але український громадянин з національною волею і свідомістю, за всіма заповітами Франка, повинен мати так само соціальну волю і свідомість, яка дала б самостійній Україні бажання й силу утверджувати зрозумілу без політичного галасу та крику людську справедливість.
Із поетичного вступу до Мойсея, де трагедія
і надія на краще майбутнє українського народу подані з унікальною метафоричною виразністю,
віра в ті часи, коли Україна огнистим видом”
засяє у народів вольних колі, перейшла в гіркі
роздуми кожного мислячого українця. Ця віра живила український визвольний рух протягом усього XX ст. І ми, вже здобувши незалежність,
повинні стояти в ній надалі, щоб зберегти й розбудувати свою державу, тане лише задля того,
щоб мати свою валюту й армію, а задля того,
щоб позбутися духовного каліцтва, матеріального жебрацтва, і всього того рабського призви- чаєння, що так боліло Іванові Франку – нашому
єдиному і вічному Мойсеєві
*
*
На закінчення промови Дмитро Павличко прочитав на- пам’ять Пролог до поеми Мойсей Івана Франка.
Дмитро Павличко
ДА СВЯТИТЬСЯ НАВІКИ
Да святиться навіки всюдисущість Франкова
В полохливості думки, в непродажності слова,
В хлібі й небі знамена, в гарячіні ковадла,
В алфавіту корінні, в галузках абецадла,
Щоб булими подібні дозорі на калині,
Щоб булими потрібні споконвічно однині,
Щоб світило нам сонце справедливе й розумне,
Щоб булими безсмертні від колиски до трумни,
Щоб ми, зглибивши всесвіт, повертались додому,
Воскресали в народі, як весна, молодому.
Да святиться навіки працелюбність Франкова,
Невсипуща тружденність каменярського слова,
Спрагота громадянства, співчутливості рана,
Завзятущість мужицька, ненатомність титана,
Щоб ми спокій забули, боязливій ледащі,
Щоб нас жерло сумління, як шипшинові хащі,
Щоб шукали мив праці лікування од смерті,
Щоб спечалені душі, ворождою роздерті,
Ми єднали натхненням, прокипілим до споду,
Як землею вітчизни, як найменням народу.
Да святиться навіки геніальність Франкова,
Дивина й всемогуття найпростішого слова,
Революції подих, непокори спекота,
Одержимість Мойсея, прямота Дон-Кіхота.
Щоб булими відкритій непохопні, як обрій,
Щоб рослими й зростали в запальчивості добрій,
Щоб булими народом у всесвітній родині,
В яснім розумі різні, в темнім серці єдині,
Непогасні на зорях, невтопленні на водах,
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
(Біографічна довідка)
Народився 28 вересня 1929 р. (с. Стопчатів, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.) у селянській родині;
українець; одружений. Освіта Львівський державний університет імені Івана Франка, філологічний факультет, філолог. Народний депутат України го скликання) від НРУ, № 33 в списку. На час виборів Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці, член НРУ. Член Комітету в закордонних справах і зв’язках з СНД (з член фракції НРУ (з 05.1998). 17.03.1999 – достроково припинено повноваження.
Народний депутат 12(1) скликання з 04.1990 (й тур)
до 04.1994, Збаразький виборчий округ № Тернопільська область. Голова Комісії в закордонних справах. Входив до Народної ради. На час виборів:
секретар правління, Спілка письменників України.
З 1953 – завідувач літературної частини, Львівський театр юного глядача ім. Максима Ґорького. 1953–1956 аспірант кафедри української літератури, Львівський державний університет імені Івана Франка. 1956–1958 завідувач відділу поезії журналу Жовтень. 1958–1964,
1978–1986, 1995 – на творчій роботі. 1964–1966 – сценарист при кіностудії імені О.Довженка. 1966–1968 секретар правління, Спілка письменників України – головний редактор журналу Всесвіт – секретар правління, Спілка письменників
України та СРСР. З 1988 – секретар правління, Спілка письменників України. 1989–1991 – народний депутат
СРСР. 10.1995–05.1998 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці. Член КПРС
до Голова Товариства української мови імені Т.Шевченка
(1989–1990). Один із засновників Руху, член Великої
ради НРУ. Лідер парламентської фракції ДемПУ ВР
України 12(1) скликання. Був членом Президії Національної ради ДемПУ. До 07.1995 – координатор Ради,
демократичне об’єднання Україна. Поет, перекладач.
Нагороди, звання Ордени Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Знак Пошани. Почесна Грамота Президії ВР УРСР. Орден За заслуги ІІІ ступеня, Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня
(07.1999).
Лауреат літературної премії Словаччини імені
Ґвєздослава, літературної премії Болгарії імені Христо
Ботєва. Заслужений діяч культури Польщі. Автор збірок
“Любов і ненависть (1953), Моя земля (1955), Чорна нитка (1958), Бистрина (1959), Днина (Республіканська премія ЛКСМ України імені М.Остров- ського, 1961), На чатах (1961), Пальмова віть”
(1962), Жест Нерона” (1962), Пелюстки і леза, “Гранослов” (1968), Хлібі стяг (Сонети подільської осені (1973), Таємниця твого обличчя (1974, 1979), Любові ненависть (вибране Державна премія України імені Т.Шевченка,
1977), Сонети (1978), Вибрані творив т, Вогнище (1981), Спіраль (1984), Задивлений у будущину” (1986), Поеми і притчі (1986), “Вибрані
вірші” (1986), “Рубаї” (1987), Творив т, Покаянні псалми (1994), Ностальгія (Засвідчую життя (2000); Світовий сонет (антологія перекладів, 1983; літературна премія імені М.Риль- ського, 1985); збірка літературно-критичних статей
“Магістралями слова (1977), Над глибинами (Біля мужнього світла (1988); сценарії художніх фільмів Сон (1965), Захар Беркут (1970); книжки для дітей.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща (з 26.02.1999). Дипломатична рана Надзвичайний і Повноважний Посол України (Володіє англійською, еспанською, польською мовами.
Один з найвідоміших випускників Львівського університету. За виняткові заслуги в галузі культури та політики рідний університет присудив йому звання Doctor honoris causa (2000).

32
ЗМІСТ
Тарас САЛИГА
Слово про Дмитра Павличка..........................5
Іван ФРАНКО
Пролог до поеми “Мойсей”............................10
Дмитро ПАВЛИЧКО
Поетичний вступ до поеми
“Мойсей” Івана Франка................................12
Дмитро ПАВЛИЧКО
Да святиться навіки.....................................29
Дмитро Павличко (Біографічна довідка)........30
Ориґінал-макет підготований у відділі автоматизації
НБ ЛНУ імені Івана Франка
Завідувач Мирослава ДОМАНСЬКА
Підп. до друку 2001 р. Формат
Папір офс. № 1. Друк
Обл.-вид. арк. 1.0. Гарн. SchoolBook Наклад 1000 прим.
Зам. №

33


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал