Левченко Л. О., Левченко Ф. О



Скачати 101.82 Kb.

Дата конвертації01.06.2017
Розмір101.82 Kb.

75
УДК 32:316.72(477)
Левченко Л.О., Левченко Ф.О., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили
Левченко Леся Олександрівна – кандидат політичних наук, доцент кафедри політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили. У 2002 р. захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності Політичні інститути та процеси в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.
Левченко Федір Олександрович – закінчив Одеський Національний університет ім. І.І. Мечникова, факультет політології. Уданий час працює генеральним директором Центру політичних та соціологічних досліджень
“Нобель”. Коло наукових інтересів – прикладна політологія, політична соціологія, порівняльна політологія.
Формування політичної культури
населення сучасної України
Автори статті розглядають проблему формування політичної культури населення сучасної
України.

The authors of the article consider the problem of formation of political culture of the population of
the modern Ukraine.
О
станнім часом термін політична культура став одним з найбільш модних термінів, який досить часто використовують політики, соціологи, психологи. Але, як відомо, мода – аж ніяк невипадкове явище, в ній знаходять своє відображення та втілюються реальні потреби суспільства. Проте існує й інша причина, через яку політична культура саме зараз набуває такої ваги. Значні історичні перетворення кінцях початку х років вплинули на світогляд, знання, звички, ідеали колишніх громадян СРСР. Тому дослідження саме політичної культури має стати одним із перспективних напрямків політичної теорії, напрямку, який виконує роль свого роду посередника між старим світоглядом людей та тим світоглядом, що формується нині на наших очах. Своєрідність розвитку України на сучасному етапі політологія вбачає, разом з іншими факторами, в її географічному положенні. Серединне розташування між Сходом і Заходом створює постійну напругу в пошуках культурної самоідентифікації. Значний геополітичний простір, співіснування різних народів з вельми несхожими типами культур визначають специфіку ролі і місце України в міжнародних та етнополітичних процесах. Дані обставини заклали в процес еволюції українського етносу двоїстість, балансування між двома полюсами цивілізацій – східним і західним. І, як наслідок, Україна ще не знайшла свого визначення культурної державності [1]. Розпад СРСР і процеси в рамках СНД із створенням ефективно діючих політичних конфігурацій продовжують історичну практику пошуку відповідей на питання, що поставлені на сьогодні. Що ж заважає українському народу успішно йти шляхом прогресу, увійти в європейську сім’ю цивілізованих країн Передусім є деякі особисті ментальності, зокрема максималізм, недисциплінованість, інертність, зайва мрійливість тощо. Ці та деякі

76
Наукові праці. Том 44
інші риси призводять до виснаження, а іноді й небезпечного розладу приватного та суспільного життя, до кримінальних злочинів, бунтів, нігілізму тощо. Відтак, всю політичну історію України можна уявити як картину постійного протиборства ліберальних і патріархально- традиційних цінностей з одного боку, – приватна ініціатива, потреба самоствердження індивіда у змаганні з рівними собі, свобода власності й працелюбність, максимальне обмеження ролі держави у суспільстві з іншого, – соборність, общинність, колективізм, з одночасною схильністю до авторитаризму, потреба сильного лідера, харизматичного лідера. На початку XX століття посилилась боротьба з багатіями на селі, з приватною власністю, що врешті призвело в ті роки – на потужній хвилі зрівнялівки – до державного кріпацтва в небачених масштабах. Паралельно з цим художня література, описуючи “свинцовые мерзости” буття, виходячи з гуманістичного пафосу захисту “униженных и оскорбленных”, уболівання за “раздавленного маленького человечика”, немовби мимоволі закріплювала цей масовий психологічний стереотип негативного ставлення до багатіїв, індивідуалістів, приватників. Внаслідок цього необхідної рівноваги між різними формами власності не виникло, ментальність не змогла закріпитись на позначці толерантності у цьому життєво важливому для процесу модернізації моменті. Ідейні пошуки інтелігенції – західників і слов’янофілів, народників, шістдесятників обернулись навколо однієї й тієї самої дилеми. Спроби модернізації України в останній чверті XX століття являють собою черговий цикл цих двох антагоністичних тенденцій. Конфліктна політична культура, сформована під дією вказаних факторів, постійно давалася взнаки протягом усієї української історії і різним політичним силам не вистачало толерантності, політичної етики, злагоди. Адже діалогове підґрунтя в культурі відбивається безпосередньо і в політичних процесах. До цього слід додати, що досить тривалий час Україна перебувала у складі СРСР. Це, безперечно, впливало на еволюцію політичної культури, створило специфічний тип людини –
“хомо совєтікус”, яка вороже ставиться до країн Заходу, вбачаючи в них джерело агресії й загрозу стабільності свого життя. Необхідно обґрунтувати також і регіональний менталітет, скажімо, мешканців Західної України, Півдня і Сходу України. На нього впливають іще довго впливатимуть міжконфесійні проблеми. В Україні це, передусім, відмінність між прихильниками православ’я і греко-католиками. Наявність інших конфесій – іудаїзму, протестантизму тощо або непорозуміння між прихильниками Київського і Московського патріархатів впливають на політичну культуру в Україні дещо менше. Населення Заходу більш індивідуалістичне, тяжіє до влаштування особистого життя, побуту, внутрішньо більш дисципліноване, вимогливіше ставиться до себе та інших. Для населення Сходу України характерне колективістське ставлення до проблем життя, прагнення до надособистісних цілей, милосердя, співчуття до слабких. Таким чином, можна говорити про більшу готовність частково католицького Заходу країни, на відміну від православного Сходу, до лібералізації суспільства, до приватизації економіки, до впровадження ринкової конкуренції. Все це позначається на розкладі політичних сил Східна соціалізм, Захід – лібералізм. І це впливатиме на еволюцію політичної культури в Україні, створюватиме нові проблеми, і тому звернення до досвіду інших країн для нас дуже потрібне. Багато політологів і культурологів пов’язують успіхи в модернізації японського суспільства саме з розвитком механізму, що дає змогу органічно співіснувати традиціям далекого минулого з новаціями, що прийшли з іншого типу цивілізації. В Україні кожна чергова спроба реформування перетворювалася на політичний радикалізм, який ігнорував цей засадничий принцип наступності напрацьованого досвіду попередніх поколінь. Внаслідок цього ідеологічний розкол, закріплений у політичній культурі, зумовлює розкол нації, тому що базується на відсутності застережливого ставлення до минулого, на нерозвиненості громадського суспільства, спадкоємності досвіду поколінь у сучасних умовах. Для успіху потрібні культурні передумови, їх незрілість дала змогу в короткий термін створити тоталітарну систему, яка зробила неможливим, у кінцевому підсумку, реалізацію принципу вільний розвиток кожного й необхідна умова розвитку всіх. Тоталітаризм вичерпав свої можливості. А супердержава Радянський Союз – розпався. У сучасних демократичних перетвореннях з новою силою виявилися протиріччя між можливостями вільного життя і різним рівнем політичної культури суспільства. Недорозвинення політичних відносин в минулому позначились заразна низькому рівні політичної культури. В деяких випадках це навіть гальмує демократичні перетворення, викликає міжнаціональні непорозуміння, заважає встановленню громадської злагоди. Однак діалектичний зв’язок політичної культури і політичних відносин дає змогу

77
Випуск 31. Політичні науки
стверджувати, що формування високої політичної культури забезпечуватиметься розвитком політиків, підвищенням їх рівня. Які ж шляхи можна виокремити в розвитку політичної культури в сучасних умовах Великою проблемою є створення умов для набуття громадянами знань. Стара система політичної освіти була орієнтована на ідеологічну пропаганду і не може бути використана в сучасних умовах. Тому вивчення основ політичних наук обов’язкове. На розвиток політичної культури впливає також і стан історичного знання. Це дуже важливий аспект уявлень людини про суспільство. Об’єктивні історичні дослідження, безідеологічної догматики, звільняють людину від стереотипних оцінок інших народів та держав. Історія є надійним ґрунтом для пізнання перспектив розвитку суспільства, сприяє зміцненню почуття єдності світової цивілізації. Політична культура не обмежується виключно сферою політичних відносин. Вона пов’язана з усіма аспектами духовного життя суспільства наукою, освітою, літературою та мистецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою духовної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам’яток історії, негативно впливає на формування також і політичної культури. Однією з необхідних граней виховання в нашому суспільстві політичної культури є утвердження в суспільстві поваги до права ідо порядку виховання почуття єдності суспільства зі своєю гамою інтересів і відносин, які підтримують громадську злагоду. Таким чином, високого рівня політичної культури можна досягти тільки шляхом перетворення суспільства насправді демократичне, яке надає можливість кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створювати належні умови розвитку культури та освіти, дбати про духовний та моральний стан населення. Політична культура нового суспільства, яка формується в незалежній Україні, мусить бути культурою злагоди, громадянського миру, пошани до свободі прав людини. Спрямування політики та її дієвість визначаються не тільки існую чим співвідношенням соціальних сила й політичною культурою суспільства на певному етапі його розвитку. В сучасних політичних дослідженнях існує понад 30 визначень політичної культури. Значне розходження в поглядах на одне і теж явище пояснюється його складністю і недостатнім вивченням. Так, Дж. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів. На їх думку, політична культура нації є особливий розподіл зразків орієнтації стосовно політичних об’єктів серед представників певної нації. Колими говоримо про політичну культуру суспільства, зазначають Дж. Алмонд і С. Верба, то маємо на увазі політичну систему, інтеоризовану в знаннях, почуттях і оцінках населення. Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки. Звичайно, політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку. До неї відносяться знання про політику оцінка політичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійснюватися влада, емоційний бік політичних позицій – любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати. Політична культура характеризує як суспільство в цілому, такі певні його складові частини – класи, соціальні групи, нації, окремі індивіди. Щодо суспільства в цілому, то мається на увазі синтез політичних культур усіх діючих в ньому спільностей при домінуючій ролі культури панівного класу або певної соціальної групи. Не можна тлумачити політичну культуру суспільства як суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, які характеризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у певному суспільстві. Політична культура утримує в собі сліди політичної культури і традицій минулого [5]. Під політичною культурою класів або інших великих соціальних груп розуміється сукупність рис, що визначаються насамперед соціально-політичним статусом спільності – чи вона панівна, чині, консервативна чи революційна, а також її загальною, передусім духовною культурою. Політична культура спільності включає в себе певні уявлення про справедливість чи несправедливість існуючого ладу, його правомірність чи неправомірність, цілі і способи політичної боротьби. Саме різноманітність культуру часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних

78
Наукові праці. Том 44
народів, не є результативними для інших. У зв’язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своєрідності національних культур. Досвід політичного розвитку засвідчує, що національний характер істотно позначається на політичній поведінці того або іншого народу в різних життєвих ситуаціях, на його політичній культурі. Національний характер як продукт історичних дій, які накладаються одна на одну, формується значною мірою під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування під деспотичним режимом сприяє формуванню анархічного ставлення до влади. Стан війни або підготовки до неї формує військову доблесть, почуття єдності. Необхідний тривалий досвід діяльності демократичних інститутів для того, щоб у національному характері з’явилися такі риси політичної культури, як терпимість, повага доправ меншості, готовність до співробітництва з тими, хто думає по-іншому. Національний характер суттєво впливає на політичну поведінку людей, а тим самим опосередковано визначає істотні риси
існуючого політичного ладу. Особливо відчутний вплив національного характеру на поведінку людей у кризових ситуаціях. Дія політики, яка не відповідає стійким рисам національного характеру, приречена на невдачу. Політична культура виконує ряд функцій. Визначальною серед них є реалізація класових і національних інтересів, засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах певних спільностей. Реалізація цієї функції пов’язана з теоретичним осмисленням політичного життя і використанням одержаних знань у діяльності політичних партій та органів державної влади. Наступна функція – регулююча. Йдеться про забезпечення стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм традицій. Здійснення цієї функції забезпечує соціальний консенсус. Дуже важлива функція – виховна. Завдяки їй формується політична людина на ґрунті цінностей і норм, які відповідають інтересам тих або інших соціальних класів і груп. У ролі комунікативної функції політична культура виступає засобом ідейно-політичного, правового зв’язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства. В українському суспільстві, яке прямує до демократичної правової держави, у зв’язку з цим великого значення набуває правдиве висвітлення минулого. Однобокість, тенденційність у його оцінці призводить до втрати, особливо молоддю, історичної пам’яті, розмивання моральних і політичних цінностей, породжує нігілізм, цинізм, політичну апатію. Політична культура виконує також прогностичну функцію. Так, на основі знання стану політичної культури класів, соціальних верстві груп, націй, властивих їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя можна передбачити можливі варіанти їхнього розвитку і практичних дій у конкретних соціально- політичних умовах і ситуаціях. Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських праві свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави. Розрізняються два види демократичної культури консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична, яка передбачає соціальні реформи збоку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність. При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі масу політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної слухняності. Другий – тоталітарна культура характеризується об’єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів. Становлення політичної культури, адекватної громадянському суспільству, передбачає оновлення політичної ідеології, звільнення її від догматизму, ілюзорних та утопічних уявлень, формування сучасної концепції правової держави. Необхідно відродити й утвердити в свідомості людей політичні та соціально-моральні цінності, насамперед ідеї свободи і гідності особи, патріотизму, соціальної рівності і справедливості. Актуальним є формування бережливого ставлення до політичного і культурного минулого, доісторичного досвіду боротьби за соціальне і національне звільнення, до прогресивних традицій [6]. Потрібна також послідовна перебудова політичної системи. Нарешті, здійснення радикальних зміну способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму, формування культури політичного і міжнаціонального спілкування. У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави винятково

79
Випуск 31. Політичні науки
важливим є формування громадянської культури. Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія громадянська культура – ключове поняття політології, фундаментальна проблема, без якої не можуть бути розв’язані інші центральні політологічні проблеми. Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства, громадянської сфери суспільного життя, громадянських праві статусу громадянина. Поняття громадянині людина використовуються як неідентичні в історії суспільної думки. Громадянська культура – різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб’єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб’єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських праві обов’язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, ай етичними (моральними) чинниками політичної діяльності. Сучасна політична думка підкреслює самоцінність людської особистості, недоторканість і гарантії її громадянських праву тому числі в сфері відносин власності, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Алена політичному рівні, як засвідчила практика, неможливо всі диференційовані інтереси узгодити. Багато з них узгоджуються тільки нарівні громадянських механізмів, громадянського
ЛІТЕРАТУРА
1. Буцевицький В. Проблеми політичної культури в Україні в процесі державотворення // Нова політика. – 1999. –
№ 1.
2. Григор’єв В. Вітчизняна політична культура в контексті теоретичного пошуку // Нова політика. – 1998. – № 5.
3. Джанишев Г. Эпоха великих реформ Ист. справки. – М, 1990.
4. Ребкало В.Д. Політична культура особи. – К, 1984.
5. Гайворонюк Н. Культура в політиці реалії та перспективи // Генеза. – 1994. – № 2.
6. Заславський В. Націоналізмі перехід до демократії в посткомуністичних суспільствах // Сучасність. – 1993. – № 3.
7. Кирилюк Ф.М. Політологія Історія та методологія. – К, 2000.
Надійшла до редколегії 24.02.2005 р.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал