Лекція з навчальної дисципліни українська мова



Сторінка3/3
Дата конвертації05.12.2016
Розмір0.49 Mb.
1   2   3

Мовна норма – це той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов’язковий. Мовна норма виконує роль своєрідного «мовного фільтра» і визначає, що правильно, а що неправильно, рекомендує одні мовні засоби та відкидає інші.

Виокремлюють такі різновиди мовних норм:



  • орфоепічні норми – це сукупність правил належної вимови звуків і звукосполучень під час мовлення. За умови дотримання цих норм висловлене сприймається точно й однозначно, адже норми унеможливлюють перекручення змісту виголошених слів, словосполучень чи речень загалом (напр., хліб, а не хліп; загадка, а не загатка; лев, а не леф; словорозрізнювальні п – б, з – с: грип – гриб, казка – каска).

В інакшому разі ми можемо опинитися в смішній ситуації, коли, утворивши від дієслова могти форму минулого часу чоловічого роду, вимовимо кінцевий глухий [х] замість дзвінкого [г]: він дійсно міх, я в цьому впевнена; чи у слові каска – дзвінкий [з] заміcть глухого [с]: одягни на голову казку;

  • акцентуаційні норми передбачають вміння правильно наголошувати слова. Наголос в українській мові, окрім інтонаційного призначення, виконує ще й смислорозрізнювальну функцію: тепло – тепло, вигода – вигода; допомагає виділити у словосполученні чи реченні головне: Микола Іванович вчасно вжив заходів; Микола Іванович вчасно написала модуль; Микола Іванович вчасно вжив заходів; Микола Іванович вчасно вжив заходів.

Типовим порушенням правил наголошування слів є вплив російської мови, суржикового мовлення та діалектного середовища: посередині, спина, фартух, кухонний, кухарський, кажу, одного (а не посередині, спина, фартух, кухонний, кухарський, кажу, одного);

  • орфографічні норми – це загальноприйняті правила написання слів. Орфограма – це правильне написання, вибране із низки можливих графічних варіантів;

  • лексичні норми обґрунтовують вживання слів у властивому для них значенні, напр.: надійшло (а не прийшло повідомлення), переказуйте (а не передавайте вітання), а також не допускають вживання діалектної, жаргонної та іншої ненормативної лексики;

  • морфологічні норми охоплюють правила утворення та поєднання граматичних форм слова, а саме: найвищий ступінь (а не найвища); канцелярське приладдя (а не канцелярські); загорну плащем (а не плащом); вирок кількох суддів (а не суддей); поверталися з Балкан (а не Балканів); до річниці Акта проголошення Незалежності України (а не Акту); директори шкіл (а не директора); найефективніші ліки (а не самі ефективні); більш вдалі спроби (а не більш вдаліші); на своєму полі (а не свойому); чиєїсь руки (а не чийоїсь); шістдесятники (а не шестидесятники); півтора долара (а не півтори); півтори сторінки (а не півтора); чотири грузини (а не грузина); мак мелють (а не мелять); хліб крають (а не краять) тощо;

  • синтаксичні норми – це правила побудови словосполучень і речень, тобто правильне поєднання слів за змістом у відповідних граматичних формах: завідувач (чого?, а не чим?) кафедри вищої математики (а не кафедрою), медаль, яку він здобув (а не здобута ним медаль), робота за контрактом (а не по контракту);

  • пунктуаційні норми – це сукупність правил, спрямованих на правильне використання розділових знаків у реченнях, текстах;

  • стилістичні норми встановлюють закони щодо доречності вибраних мовних засобів залежно від стилю: він кваліфікований працівник, а не добрий роботяга (офіційно-діловий стиль).

Унаслідок відхилення від норм на різних рівнях мови виникають типові помилки, що знижують культуру мовлення. Належний рівень культури мовлення передбачає дотримання усталених норм літературної мови, свідоме, цілеспрямоване та майстерне використання мовних виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування, а також уникнення в мовній практиці жаргонної лексики, слів-паразитів, діалектизмів тощо.

Так, аналіз специфіки відмінювання іменників в українській мові дозволяє виокремити ті випадки, які мають особливий резонанс у практиці юридичного мовлення та призводять до помилок. Вимова і правопис відмінкових закінчень в українській мові є досить важливими, адже, на противагу російській, можуть мати паралельні варіанти і виконувати функцію розрізнення значень одного і того ж слова.

Багато помилок припадає на вживання родового відмінку чоловічого роду, де одні закінчуються на -а, -я (документа, предмета, суб’єкта), а інші на -у, -ю (протоколу, принципу, факту). Варто нагадати, що закінчення

1. -а, -я мають:

а) назви осіб, власні імена та прізвища: промовця, студента, учителя, Андрія, Дорошенка;

б) назви тварин і дерев: вовка, дуба, пса, ясеня, коня;

в) назви конкретних предметів: замка, малюнка, стола (й –у), предмета;

г) назви населених пунктів: Луцька, Парижа, Києва; але -у, -ю пишеться у складених назвах з іменником із зак. –у, -ю: Кривого Рогу, Красного Лиману, Зеленого Гаю;

д) інші географічні назви з наголосом на кінцевий склад чи суф. –ов, ев, єв, -ин, -їн: Дінця, Орла, Дністра, Псла, Пскова;

е) назви мір довжини, ваги, часу тощо: гектара, грама, місяця, тижня(але віку, року); назви місяця і днів тижня: вівторка, жовтня, листопада; назви грошових знаків: долара, фунта стерлінга; числові назви: десятка, мільйона, мільярда;

є) назви машин і їх деталей: автомобіля, дизеля, комбайна;

ж) терміни іншомовного походження, конкретні предмети: сектора, атома, додатка.

2. –у, -ю мають

а) назви речовини, маси, матеріалу: пороху, сиру, спирту, але хліба;

б) збірні поняття: полку, кодексу, гурту, загалу, каталогу, тексту, товару;

в) назви приміщень, споруд: вокзалу, заводу, коридору, метрополітену, але гаража, млина;

г) назви установ, організацій: парламенту, університету, факультету, штабу;

д) явищ природи: вітру, снігу, вогню;

е) переважна більшість слів із значенням простору, місця: абзацу, краю, світу, рову, уривку, але хутора, горба;

є) назви почуттів: болю, гніву;

ж) назви процесів, станів, ознак, абстрактних і загальних понять, явищ суспільного життя: винятку, грипу, екзамену, ідеалу, екскурсу, моменту, процесу, руху, способу;

з) термінів іншомовного походження: аналізу, синтезу, нарису, сюжету тощо.

У випадках сумніву, слід скористатися словником.

Деякі іменники, залежно від свого значення, мають паралельні закінчення:



акта (документ) — акту (процес)

апарата (пристрій) — апарату (установа, сукупність органів)

терміна (слово) — терміну (строк)

інструмента (одиничне) — інструменту (зібране)

рахунка (документ) — рахунку (дія) тощо.

Як бачимо, в «Українському правописі» описуються ситуації, в яких вживається той чи інший варіант, на практиці рекомендації щодо вибору варіативності закінчення виконати досить складно: ситуацій безліч, і описати всі неможливо. Тож варто запам’ятати таке:



Закінченням оформляються, як правило, предмети, на які можна показати, які мають точний вимір, а також точкові географічні об’єкти (тобто іменники зі значенням конкретності: документа, Івана, вівторка, листопада, Києва, м’якого знака), а закінчення предмети, на які не можна показати, які не мають точного виміру, а також просторові географічні об’єкти (тобто іменники зі значенням абстрактності, узагальненості: маркетингу, болю, комітету, Кабінету Міністрів, пора листопаду, менеджменту, знаку божого, району, регіону, океану).

Трапляються помилки у вживанні давального відмінку іменників. Так, іменники чоловічого роду можуть мати паралельні закінчення -у, -ю; -ові, -еві, -єві. Коли в тексті трапляється поряд декілька іменників чоловічого роду у формі давального відмінку однини, то для уникнення одноманітних відмінкових закінчень необхідно спочатку вживати довге, потім коротке: добродієві директору, деканові Городенку, заводові (але не комп’ютерові).

При позначенні фізичної або юридичної особи, істоти надається перевага закінченню -ові, -еві: начальникові, ректорові.

У іменниках чол.р. на -ів, -їв, -ов, -ев, -ин, -ін, -їн використовується закінчення : Києву, Львову, Ільїну.

Коли іменник — збірне, узагальнююче, абстрактне поняття, то має у Р.в. і Д.в. однакові закінчення. Коли неможливо в тексті розрізнити Д. і Р. відмінки, то у Д.в. вживається довге закінчення: допомога заводу (коли допомагає завод), допомога заводові (коли допомагають заводу). Двозначності при використанні іменників міного роду Р.в. і Д.в. можна уникнути і побудовою речення, при якій відмінкова форма набуває однозначності: контроль бухгалтерії — бухгалтерський контроль — бухгалтерію контролюють

Форму кличного відмінку потрібно уживати у звертанні до осіб, називаючи:

статус – колего, товаришу;

посаду — ректоре, голово, Президенте;

звання — професоре, генерале, капітане;

професію — лікаре, секретарю;

імена — Маріє, Олеже, Ігоре, Наталю;

імена по батькові — Костянтине В’ячеславовичу, Ірино Анатоліївно, Ніно Григорівно.



Прізвища у звертаннях мають форму називного відмінку! (на противагу кличному): добродію Шпак, пане Котляр, пані Остафійчук тощо.

Кличний відмінок має закінчення -у, -ю, -е в іменниках чоловічого роду другої відміни однини (Юрію, Іване), -о, -е, -є, -ю — в іменниках першої і третьої відміни (Варваро, Надіє, Лесю).

Іноді в ділових паперах іменники, що означають речовину (вода, сіль, нафта, вино тощо), набувають форм множини. Так: На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила. Водночас однина може вживатися на позначення множини –– якщо немає одиниці виміру або предмети не можна перерахувати. Так: урожай вишні, але шість тонн вишень.

У мові документів для називання осіб за місцем проживання або роботи, статусом використовується аналітична форма: не городянин, сільчанин, заводчанин, а мешканець міста, мешканець села, працівник заводу.

Часто виникають сумніви щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією.

Наприклад: працівник — працівниця, курсант — курсантка, викладач — викладачка, автор — авторка, слухач — слухачка, слідчий — слідча.

На офіційне позначення осіб за статусом, посадою, професією або званням — потрібно вживати іменники чоловічого роду. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду: науковий співробітник Олена Йосипівна, старший слідчий Катерина Володимірівна, головний прокурор Валентина Вікторівна.

Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем, а не з посадою, і вживається у формі жіночого роду. Наприклад: старший лаборант Ольга Михайлівна відповіла на наші запитання; головний редактор Марія Вікторівна зачитала листа, який щойно надійшов; слухач Данилова виступила з доповіддю.

У ділових документах не вживаються узгодження типу: наша голова наказала, головна лікар порадила тощо.

Іноді помилки при визначенні роду виникають під впливом російської мови. Рід співвідносних іменників в українській та російській мовах здебільшого збігається, що пояснюється спорідненістю цих мов. Однак існують виключення. Йдеться про такі, наприклад, іменники:



президія — президиум; теза — тезис; криза — кризис; підпис — подпись; літопис — летопись; рукопис — рукопись тощо.

Щодо імен та прізвищ – варто пам’ятати таке.

Чоловічі прізвища, якщо вони вписуються в граматичну систему української мови, відмінюються завжди.

Жіночі прізвища відмінюються лише тоді, коли структура слова формально «підходить» під жіночий рід: Сорока —Сороці, Мурза — Мурзи (але Красько, Сидаш).

Особливості української вимови і морфології потрібно враховувати, коли вони не впливають на інформативну або адресну природу власної назви. Бо тоді потрібно передавати власні назви якнайближче до звучанні у мові-джерелі: рос. Пугачёв — укр.Пугачов, Афанасьев — Афанасьєв, Ильин — Ільїн, Гурьин — Гур’їн.

У діловому мовленні для утворення ступеня порівняння якісних прикметників частіше вживані аналітичні форми: повний, більш повний, найбільш повний; вичерпний, більш вичерпний, найбільш вичерпний.

В українській мові прикметники мають повну (відмінювану) та коротку (невідмінювану) форми. Вважається недоречним вживання прикметників, які називаються короткими, тобто не мають закінчень: певен — певний, потрібен — потрібний тощо.

В юридичній мові числівники потребують особливої уваги.

У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає на склад -на-: одинадцять, чотирнадцятий.

Прості кількісні числівники (від одного до десяти), що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Просимо надіслати три примірники цієї книги. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: 150 кг яблук, 267 центнерів картоплі тощо. Складні та складені числівники записуються цифрами, окрім тих випадків, коли з них починається речення.

Порядкові числівники записуються в документах цифрами з додаванням закінчень: вищий навчальний заклад 4-го рівня акредитації.

Дати або числа, які мають юридичну силу, складають, як мінімум, дві цифри: 07.07.09; відправлено 07 т цукру.

Складні слова, перша частина яких числівник, записують у документах комбіновано: 77-процентний, 15-річний, 3-рівневий.

Приблизна кількість відтворюється словами: понад, до, зверх, більше, менше.

Найчастіше особові займенники в ділових паперах не вживаються (адміністрація просить, повідомляємо, наказую, відомо, що…). Така норма пов’язана з прагненням того, хто складає документ, до повної об’єктивності. Особові займенники можуть вживатися у специфічних документах (автобіографія, доручення, заява, пояснювальна записка тощо). Зокрема займенник Ви вживається для пом’якшення категоричності тону повідомлення на вимогу ділового мовного етикету (прошу Вас повідомити…).

Використання дієслівних форм (інфінітив; безособова форма; дійсний, умовний і наказовий стан; дієприкметник; дієприслівник) у мові документів має певну специфіку.

Найбільш поширеною є форма теперішнього часу в першій чи третій особі множини, яка має значення позачасовості.

Недоконаний вид передається складеними формами («розщепленим» присудком): не вирішуватимуться, а будуть вирішуватися. «Розщеплені» присудки (зробити реконструкцію, провести розслідування тощо) вживаються і інфінітиві на відміну від рівнозначних їм дієслівних форм (реконструювати, розслідувати).

За необхідності підкреслити факт виконання дії вживаються пасивні дієслова (оплата гарантується, пропозиція схвалена, документація повернута тощо). Дійсний стан вживається, коли необхідно вказати конкретну особу або організацію як суб’єкт юридичної відповідальності (завод зриває постачання сировини, керівник установи не забезпечив дотримання норм безпеки тощо).

Для утворення дієприкметників, які називають ознаку предмета за дією і відповідають на запитання який? яка? яке? які?, на сучасному етапі розвитку термінології вчені-мовознавці пропонують вживання суфікса -увальн(ий): емігрувальний, копіювальний, вирішальний.

Архаїчні форми активних дієприкметників із суфіксом -ш- (-вш-), як-от: перемігший, побігший, побудувавший, у сучасній українській мові, особливо в діловому мовленні, не вживаються.

При утворенні дієприкметників досить часто трапляються такі помилки:



оточуюче середовище (навколишнє, довкілля), знаючий працівник (обізнаний).

Помилкою є використання калькованих форм: діючий закон (чинний), гальмуючий пристрій (для гальмування), знеболюючий засіб (для знеболення, знеболювальний), пануюча ідея (панівна), підслуховуючий пристрій (для підслуховування), знешкоджуючий (що знешкоджує), мешкаючий (що мешкає), бажаючий (який бажає).

Використання прислівників у ділових паперах обмежене з огляду на значне суб’єктно-оціночне забарвлення. Послуговуються цією частиною мови у діловому листуванні (до побачення, на жаль, здається, по можливості тощо), для логічного викладу (по-перше, по суті, принаймні, насамкінець, передусім, наприкінці тощо).

Синтаксис професійного мовлення вимагає дотримання нейтральності току вкладу, чіткої і стрункої композиції тексту, тому для нього властива низка ознак.

Словосполучення – це проміжна ланка між окремими словами й реченням. Повнозначні слова можуть поєднуватися між собою як рівноправні. Це сурядний зв’язок. Але частіше слова у словосполученні залежать одне від одного – це підрядний зв’язок. Існує три способи цього зв’язку – узгодження і керування (граматичний) та прилягання (лексичний).

Для правильного вживання відмінків при керуванні слід пам’ятати таке:

властивий кому?, але характерний для кого?

дорівнювати чому?, але рівнятися на кого?

завідувач чого?, але завідуючий чим?



загроза чого? чому?, але погроза чим? кому?

опановувати що?, але оволодівати чим?

оснований на чому?, але заснований ким?

сповнений чого, але наповнений чим?

торкатися чого?, але доторкатися до чого?.

У реченні мови документів, як правило, використовується прямий порядок слів (підмет передує присудку, означення перед означуваним словом, вставні слова — на початку речення).

Природі права, характеру його інформації суперечить використання окличних, питальних, спонукальних речень. У текстах юридичних документів переважно вживають прості поширені речення, до яких входять дієприкметникові й дієприслівникові звороти, уточнюючі обставини, вставні слова, додатки.

Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Слід використовувати ці мовні засоби обмежено:



  1. коли потрібно виразити ставлення мовця до висловленої ним думки (звичайно, напевне, безумовно, на жаль, очевидно, немає сумніву тощо);

  2. при потребі вказати кому належить думка (на мій погляд, на думку цього виконавця, за словами слідчого тощо);

  3. за необхідності вказати на зв’язок висловленого з контекстом (врешті-решт, по-перше, загалом, до речі, навпаки, отже, наприклад тощо).

Надмірне вживання цих слів створює враження некомпетентності, нерішучості, низької мовної культури.

Дієприкметникові звороти також вживаються на початку речення: враховуючи..; беручи до уваги..; розглянувши.. ; вважаючи….

Прості речення сприяють однозначному розумінню правових приписів (напр.: Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях).

Прості речення часто перевантажуються однорідними членами. Для полегшення сприйняття їх можна формулювати за допомогою цифр — 1), 2), 3), 4) або літер а), б), в), г). Викладати однорідні слова при вживанні речень, поширених однорідними членами, необхідно уніфіковано, наприклад: …сторона зобов'язана здійснити на користь другої певні дії: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

В юридичному тексті зі складних речень переважають складнопідрядні речення зі значенням причини, мети, означальні, об’єктні зі сполучниками підрядності (на підставі чого, що, щоб, якщо, який).

На початок речення часто виноситься слово/група слів, що несе/ несуть основне змістове навантаження (напр.: Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено).

У діловому мовленні переважає непряма мова, а пряма мова вживається лише в тих випадках, коли необхідність дослівно передати зміст деяких документів тощо.

Характерною ознакою юридичної мови є нанизування форм родового й орудного відмінків з великою кількістю віддієслівних іменників (забезпечення кого? чим?).



У професійному мовленні переважають пасивні конструкції (вони акцентують увагу не на провині конкретної особи, а на дії, яка випливає з попередньої ситуації: не виконує, задовольняє, схвалює, а виконується, задовольняється, схвалюється), інфінітивів (зобов’язати, узгодити, використовувати).

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал