Лекція з навчальної дисципліни українська мова



Сторінка2/3
Дата конвертації05.12.2016
Розмір0.49 Mb.
1   2   3

4. Функціональні стилі української мови, сфера їх застосування, основні ознаки. Мова права
Стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі вивчає стилістика – наука про виразні засоби мови, тобто про ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення.

Основним поняттям стилістики є стиль. До виникнення поняття стилю в лінгвістиці привели суттєві відмінності в оформленні думки, що виникали залежно від обставин або теми, на яку говорила людина. Слово «стиль» походить від лат. stilus, stylus — «гостра паличка для письма», якою користувалися в Давньому Римі, Давній Греції та в часи середньовіччя; також це манера письма. У мовознавстві стиль означає різновид мови, що традицією закріплений у суспільстві за однією з найзагальніших сфер соціального життя.

Мовний стиль охоплює прийоми уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у певній сфері життєдіяльності країни.

Функціональний стиль — категорія історична, залежить від соціально-культурних умов використання мови, що історично змінюються. Якщо мова — це засіб спілкування в усіх сферах діяльності людей, то стиль — це засіб спілкування у певній сфері суспільної діяльності.

Стиль — це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

В українській літературній мові, як правило, виділяють п’ять функціональних стилів:



  • офіційно-діловий;

  • науковий;

  • публіцистичний;

  • стиль побутового мовлення(розмовний);

  • художній.

Також виокремлюються такі два менш поширені стилі, як епістолярний і конфесійний, які характеризуються досить специфічними мовними засобами.

Кожний зі стилів має свої характерні особливості, свою сферу поширення, призначення, систему мовних засобів і стилістичні норми і реалізується у властивих йому жанрах. Проте жоден зі стилів не існує уособлено. Кожен із них має в собі елементи іншого.



Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Діяльність правників полягає переважно у формулюванні правової думки, складанні юридичних документів, веденні офіційних бесід, тлумаченні юридичних, зокрема законодавчих, текстів. У цьому вони послуговуються офіційно-діловим стилем української мови.



Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль — це сукупність мовних засобів, що задовольняють сферу офіційно-ділових стосунків, яка виникає між органами влади і населенням, між установами, організаціями, підприємствами, фірмами, між установами та приватними особами, між членами суспільства в різних сферах їх правової та господарської діяльності.

Це стиль ділових паперів: міжнародних договорів, законів, постанов, указів, статутів, наказів, розпоряджень, різних видів судово-слідчої документації тощо.

Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу правових відносин — законодавство, судочинство, міжнародні відносини, справочинство тощо.

Офіційно-діловий стиль вирізняється, зокрема, такими рисами (О.Пономарів):

високий ступінь стандартизації мовних засобів;

виразна логізація викладу;

майже цілковита відсутність емоційності та образності;

широке використання безособових і наказових форм;

вживання нейтральної лексики;

вживання слів у прямому значенні;

застосування термінології;

специфічні синтаксичні конструкції;

поділ на параграфи, пункти, підпункти;

вживання здебільшого простих поширених речень;

вживання складних речень з сурядним та підрядним зв’язком;

використання розщепленого присудка (ведеться розслідування, провадиться реєстрація), а також присудка, вираженого дієсловами в формі теперішнього часу із значенням позачасовості (визначає, встановлює, розглядаються);

точність формулювань, їх однозначність;

документація тверджень;

відсутність індивідуальних авторських рис.

Відповідно офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий, юридичний, дипломатичний, адміністративно-канцелярський.

Законодавчий обслуговує сферу законотворчості, урегульовує відносини між громадянами, державою і громадянами, між установами, організаціями підприємствами тощо. Законодавчий стиль – це мова державної влади, якою вона розмовляє зі своїм суспільством. Основні жанри – конституція, закон, указ, постанова, розпорядження тощо.

Юридичний – використовується в юриспруденції: судочинстві, судовому розгляді, досудовому слідстві, дізнанні, при складанні різноманітних господарських і цивільно-правових договорів тощо. Основні жанри: цивільно-правовий договір (купівлі-продажу, оренди, про розірвання шлюбу та ін..), позовна заява, протоколи слідчого та дізнавача (обшуку, затримання, допиту, огляду та ін.), постанови слідчого (про призначення експертизи, проведення обшуку та ін.), обвинувальний висновок, постанова (ухвала) судді, вирок, постанова прокурора, нотаріальні документи тощо.

Дипломатичний – обслуговує сферу міждержавних стосунків у галузі політики, економіки, культури. Основні жанри: декларація, комюніке, конвенція, нота тощо.

Адміністративно-канцелярський – обслуговує професійно-виробничу сферу, правові взаємини та діловодство. Основні жанри: наказ, розпорядження, службовий лист, інструкція, довідка, заява, паспорт тощо.

Науковий стиль використовується в галузі науки й техніки у неоднорідних за жанрами видах літератури, різноманітних за призначенням і змістом.

Науковий стиль вирізняється, зокрема, такими рисами:

унормованість,

високий ступінь стандартизації мовних засобів (поступається лише офіційно-діловому);

узагальнений характер;

логічність, послідовність викладу;

об'єктивність;

монологічний характер висловлювання;

точність викладення;

абстрагованість, вживання абстрактної лексики;

композиційна зв'язаність викладення;

завершеність, повнота висловлювання;

широке вживання термінів;

наявність дефініцій;

структурованість тексту;

тісний зв'язок окремих частин висловлювання;

широке використання розгорнутих синтаксичних конструкцій, складних речень зі сполучниковим зв’язком;

вживання дієприслівникових і дієприкметникових зворотів;

широке вживання однорідних членів речення;

велика кількість вставних слів, словосполучень і вставних конструкцій.

Традиційно вирізняються чотири види мови науки:



суто науковий – статті в журналах, наукові праці, дисертації, монографії, доповіді;

науково-популярний нариси, книги, лекції, статті;

навчально-науковий – підручники, навчальні та методичні посібники, програми, збірники задач, завдань і вправ, лекції, конспекти, навчально-методичні матеріали;

науково-діловий – технічна документація (контракти, інструкції, повідомлення про випробування та аналізи, формули винаходів, реферати тощо).

Також розглядають науково-інформативний (реферати, анотації, патентні описи), науково-довідковий (словники, довідники, каталоги) та ін.



Публіцистичний стиль

Публіцистичний стиль – це мова масової інформації.

У публіцистичному тексті розкриваються питання досить широкої тематики, що становлять інтерес для суспільства. Це можуть бути економічні, політичні, моральні, філософські проблеми, а також питання культури, виховання, побутові тощо. В цьому стилі реалізовується мовна функція впливу, що поєднується з інформативною (повідомленням новин).

Публіцистичний стиль виконує відразу декілька функцій. По-перше, тексти, написані в цьому стилі, служать для інформування читача (слухача, глядача). По-друге, автор тексту висловлює емоційне ставлення до подій і намагається захопити, заразити цією емоцією публіку. По-третє, публіцистичні тексти є найсильнішим засобом ідеологічного і пропагандистського впливу.

Виокремлюють такі стильові особливості публіцистичного стилю:

організація інформаційного тексту за чіткими стандартизованими схемами (де, коли, з ким, що відбулося тощо);

загальнодоступність;

адресність;

авторський стиль викладу;

чергування фактологічно конкретного та узагальненого матеріалу, образного й абстрактного, логічного й емоційного;

активне функціонування особистісних форм;

вживання оцінної лексики;

широке використання експресивних, емоційно забарвлених мовних засобів;

наявність суспільно-політичної лексики, переосмислення лексики інших стилів;



вживання великої кількості іменників в однині, які набувають збірне значення (читач, глядач);

широке вживання дієслів у теперішньому часі;

простота та чіткість синтаксичних конструкцій;

значна кількість риторичних питань і вигуків;

вживання багатозначних слів, мовних зворотів, зокрема метафор, метонімії, синекдохи.



Розмовно-побутовий стиль

Розмовний стиль – найдавніший у будь-якій мові, оскільки задовольняє природну потребу спілкування. Вирізняється умовами спілкування. Розмовний стиль люди (незалежно від віку, статі, соціального положення, професії тощо) використовують у побуті, поза межами офіційного та в офіційному спілкуванні, у навчанні, наукових дослідженнях, в інших сферах життєдіяльності країни.



Розмовне мовлення слугує для безпосереднього усного повсякденного спілкування, при якому сама ситуація зумовлює зміст висловлення: тут використання розмаїття ритмомелодійних варіацій, інтонування, а також допоміжних позамовних засобів: міміки, жестів, постави, погляду тощо. Найчастіше воно здійснюється в діалогічній формі. Усе це і визначає ті лексичні, морфологічні й синтаксичні особливості, якими характеризується розмовне мовлення.

Розмовно-побутовому стилю притаманні такі, зокрема, особливості:

багатство ритміко-мелодійних варіацій;

широке використання побутової лексики;

неодноманітність мовних засобів;



використання неповних речень, натяки, недоговорювання (повнота сприймається як зайве обтяження);

вживання просторічних елементів;

велика кількість емоційно забарвлених, експресивних слів;

поширеність фразеологізмів, діалектизмів, жаргонізмів;

переважання діалогів;

вживання неповних речень;

спонтанність, непідготовленість, безпосередність;

використання невербальних мовних засобів.

Художній стиль

Виявляючи особливий спосіб мислення, художній стиль відтворює дійсність через конкретно-чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естетичну функцію, що передбачає зв’язок між тим, хто створює художній світ, і тим, хто його сприймає.

Мистецтво художнього слова полягає у розкритті потенційних можливостей національної мови, які завдяки довершеності мовного матеріалу, його незвичності, оригінальності, художній доцільності досягають ефективного емоційно-естетичного впливу на читача, розвивають його мовний смак. Художній стиль, об’єднуючи мовні жанри художньої літератури (поезію, прозу, драму тощо) становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення художньої образності. Образна мова вирізняє твори художньої літератури з-поміж інших текстів.

Їй притаманні такі, зокрема, особливості:

поширеність загальновживаної лексики української мови;



вживання позанормативних, некодифікованих мовних засобів: архаїзмів, історизмів, діалектизмів, неологізмів (загальномовних та авторських), некодифікованих розмовних висловів, якщо вони відповідають вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності;

образність;

поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,

естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного;

експресивність та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо);

зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи,перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве описання дійсності;

відсутність будь-якого нормування;

спрямованість на світосприйняття й інтелек тчитача;

наявність найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

запровадження авторських новотворів (слів, значень, висловів);

індивідуальний стиль митця;

поширене застосування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі,

широке вживання речень різноманітних типів;

наявність абсолютно всіх стилістичних фігур (еліпсис, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість, риторичні питання тощо).

Художній стиль поділяють на підстилі за особливостями мовного зорганізування тексту:



епічні (епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Епістолярний стиль

Епістолярний стиль суттєво і своєрідно відрізняється від інших стилів.

Епістолярний стиль використовується в родинно-побутових, інтимно-товариських, приватно-ділових листах, щоденниках, записках, мемуарах видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, художніх творах, побудованих як послання або листування персонажів.

Епістолярний стиль має свою специфіку, свої характерні риси:

логічна послідовність викладу;

точність;

лаконічність;

наявність докладних висновків;

дотримання певної композиції;

звертання до адресата у кличному відмінку;



наявність форм ввічливості;

вживання стандартних формул вітання, побажання, поради, згоди, відмови, подяки, схвалення, розради, співчуття тощо.

Конфесійний стиль

Конфесійний стиль – один з найдавніших стилів в історії української літературної мови і один з найменш вивчених у сучасному українському мовознавстві. Свій початок він бере з часу запровадження християнства як державної релігії Київської Русі (988 р.). Спершу перекладні, а згодом і оригінальні твори церковного письменства існували і продовжують існувати у складі різних мовних систем: старослов’янської (церковнослов’янської), давньоруської, староукраїнської, нової (сучасної) української літературної мови.

Це стиль, який покликаний обслуговувати релігійні потреби.

Конфесійний стиль має такі, зокрема, особливості:

вживання пасивної лексики: архаїзмів, історизмів;



вживання суто церковної термінології;

поширеність слів-символів;

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні,

наявність значної кількості метафор, алегорій, що робить його небуденним, піднесеним.

Виділяють такі підстилі конфесійного стилю:

1) власне конфесійний,

2) конфесійно-популярний,

3) конфесійно-навчальний,

4) конфесійно-обрядовий,

5) конфесійно-публіцистичний.

Доцільно назвати такі жанр цього стилю, як євангеліє, богослужіння, молитву, проповідь, псалом, духовну бесіду, видіння, літургію.

Слушним є висновок про неспроможність традиційною системою функціональних стилів однозначно визначити стилістичний статус мови, яка функціонує в юрисдикційному процесі.

Таким чином, зважаючи на яскраву специфічність, унікальність та функціональну автономність мови права, вона кваліфікується як окремий функціональний підстиль загальнолітературної мови.

Мова праваце функціональний різновид літературної мови з характерними лінгвостилістичними та структурно-жанровими ознаками, зумовленими специфікою правової сфери та комунікативно-професійними потребами в ній (Н.В. Артикуца).

Багаторівневість мови права як системи простежується насамперед на функціонально-стилістичному рівні.

Серед юристів та лінгвістів поширені погляди про те, що мова права є видом офіційно-ділового стилю. Проте в мові права використовуються специфічні мовні засоби, лексика, обмежити які рамками лише офіційно-ділового призначення неможливо.

Маючи широку й відкриту сферу побутування, мова права характеризується функціонально-стильовою та жанрово-стильовою неоднорідністю.

Мова права послуговується засобами різних функціональних стилів:

офіційно-ділового (сфера внутрішнього і міжнародного законодавства, правозастосування, судочинства, нотаріату, діловодства);

наукового (сфера правничої науки й освіти);

публіцистичного (засоби масової юридичної інформації, правова освіта населення, судові промови);

та розмовного (сфера усного професійного спілкування юристів).

Кожен функціонально-стильовий різновид юридичної мови має свої специфічні ознаки, норми і правила використання мовних засобів залежно від ситуації та комунікативного завдання.

Так, мова офіційно-ділових текстів, зокрема законодавчих актів, призначених регулювати суспільні відносини, характеризується офіційністю, узагальненістю, стандартизованістю, кодифікованістю, безособовістю, настановчо-інформативним характером, стилістичною нейтральністю, відсутністю індивідуально-авторських рис.



Мова юридичної науки вирізняється логічністю, об’єктивністю й обґрунтованістю, фактологічною точністю, аргументованістю, узагальненістю та ін.

Мова юридичної публіцистики, реалізуючи дві основні, нерозривно поєднані функції – інформативності і впливу, характеризується полемічною загостреністю, популярністю, образністю, експресивністю, відкритою оцінністю, поєднанням різностильових елементів у тексті, індивідуально- авторськими стильовими ознаками.

Розмовний стиль у юридичному мовленні, маючи основною функцією комунікативну, реалізує її у двох видах усного професійного спілкування – офіційному і напівофіційному, або неофіційному. Останньому притаманні спонтанність (непідготовленість), неповнота або надлишковість мовних засобів, експресивно-емоційна забарвленість тощо.

Мові права у цілому властиві такі ознаки:

  • офіційність;

  • повнота;

  • раціональна стислість;

  • системність;

  • логічність;

  • об’єктивність;

  • вмотивованість;

  • однозначність;

  • достовірність;

  • зобов’язувально-інформативний характер;

  • зрозумілість, точність і визначеність;

  • нейтральність;

  • стандартизованість;

  • консервативність;

  • нормативність мовних засобів тощо.

Будучи складною поліфункціональною підсистемою літературної мови, мова права виконує низку функцій, серед яких Н.В.Артикуца визначає як базові (загальномовні) і специфічні такі:

1) номінативна (називання правових реалій і понять);

2) гносеологічна (знаряддя й спосіб правового пізнання, оволодіння суспільно-правовим досвідом);

3) аксіологічна (правової та морально-етичної оцінки);

4) комунікативна ( правового спілкування);

5) регулювально-волюнтативна (правове регулювання людської поведінки та суспільних відносин через волевиявлення суб’єкта права та вплив на правосвідомість);

6) культуроносна (збереження й передачі правового знання та правової культури);

7) естетична (мовностилістична довершеність тексту закону як еталон для усіх юридичних документів).



5. Культура професійного мовлення
Мовна, мовленнєва, комунікативна компетенції, поряд з предметною та прагматичною компетенціями, постійним інтелектуальним розвитком, духовним багатством особистості, акумулюванням мовних традицій, є складниками мовної особистості, наявність яких і визначає культуру професійного мовлення.

Мовна компетенція – це обізнаність з мовою: з мовними одиницями, їх виражальними засобами, тобто це знання мови, володіння мовними уміннями й навичками.

Мовленнєва компетенціяце уміння використовувати мовні засоби, адекватно меті спілкування, тобто володіння мовленнєвими уміннями й навичками.

Комунікативна компетенція – це уміння спілкуватися з метою обміну інформації.

Предметна компетенція – це вміння відтворювати в свідомості картину світу – предмети,явища, процеси і взаємозв’язок між ними на основі активного володіння загальною лексикою.

Прагматична компетенціяце здатність до здійснення мовленнєвої діяльності, зумовленою комунікативною метою свідомого вибору необхідних форм, типів мовлення, врахування ознак функціонально-стильових різновидів мовлення.

Культура мовлення — це дотримання усталених мовних норм усної й писемної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовних засобів залежно від мети, обставин і змісту спілкування. Культура мовлення – це й культура мислення та культура суспільних і духовних стосунків людини.

 Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, узгодженість між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури працівника ОВС.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:

1) правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфо-графічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини;

2) різноманітність: володіння мовним багатством економічної і публіцистичної літератури; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення;

3) виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації;

4) ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає, вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон;

5) чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю;


6) стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

7) доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється.

Отже, культура мовлення – це складник загальної професійної культури правника, а її відсутність – свідчення низького фахового рівня, бездуховності і безграмотності людини. Мистецтво спілкування завжди вважалося органічною характеристикою професіоналізму ділової людини, працівника юрисдикційної сфери нового типу, який повинен мати нестандартний погляд на речі, відзначатися високою етикою у спілкування, гнучко розподіляти обов’язки, володіти Божим даром – харизматичним вмінням подобатися людям, надихати їх, вести за собою не силою наказу, а силою аргументів, переконливого слова, яке з давніх часів вважалося божественним даром.

Поняття культури професійного мовлення нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал