Лекція з навчальної дисципліни " риторика" для курсів дистанційного навчання



Скачати 460.36 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації23.12.2016
Розмір460.36 Kb.
  1   2

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

Кафедра юридичного документознавства

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

РИТОРИКА


для курсів дистанційного навчання

Укладачі:

Проценко Г. П.,

старший викладач кафедри

юридичного документознавства;

Марунич І.І.,

начальник кафедри

юридичного документознавства,

кандидат філологічних наук, доцент


Київ 2015

Теми 1. РИТОРИКА ЯК НАУКА, МИСТЕЦТВО ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Категорія слухачів: слухачі ННІЗН.

Навчальний час: 2 години.

Навчальна мета:

1) надати цілісне наукове уявлення про риторику як науку та навчальну дисципліну;

2) виробити у слухачів навички ефективної мовної поведінки в майбутній правоохоронній діяльності;

3) створити систему знань про риторику про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльність, як науку і вид ораторського мистецтва, (закони риторики, поняття і розділи риторики, коротка історія розвитку риторики);

4) спираючись на правила, технологію і культуру еристики, допомогти слухачам оволодіти мовною культурою діалогу та полілогу.

Виховна мета: сприяти формуванню і поглибленню розуміння ролі мовленнєвої культури у процесі створення позитивного іміджу працівника ОВС.

Розвивальна мета:

1) сприяти розвиткові комунікативного досвіду слухачів, що спонукатиме їх до удосконалення мовних навичок і активізуватиме їхні пізнавальні інтереси;

2) розвивати вміння застосовувати теоретичні знання з дисципліни на практиці з метою підвищення рівня мовленнєвої культури слухачів під час виконання своїх професійних обов’язків.

Навчальне обладнання, ТЗН: ноутбук, проектор.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: риторика знаходиться у тісному зв’язку з іншими дисциплінами, перш за все з культурою професійного мовлення, з українською мовою (за професійним спрямуванням), яка забезпечує його категоріальним апаратом, а також з логікою, естетикою, етикою, педагогікою, психологією, історією, політологією, соціологією, мовознавством і літературою, сценічною майстерністю, кримінальним, адміністративним і цивільним правом тощо.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:


  1. Риторика – наука і мистецтво.

  2. Основні поняття класичної риторики.

  3. Основоположні розділи риторики.

  4. Основні види красномовства.

  5. Закони риторики.

  6. Зв’ язок риторики з іншими науками.



ЛІТЕРАТУРА:
Нормативно-правові акти:

1. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Про засади державної мовної політики : Закон України [Ел. ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gou.ua.


Монографії, підручники, навчальні посібники,

автореферати дисертацій, збірники наукових статей, тези доповідей на конференціях, круглих столах:

  1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф.С. Бацевич. – К.: Академія, 2004. – 225 с.

  2. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично / Д.Карнеги – М., 1989. – 120 с.

  3. Леонтьев А.А. Психология общения / А.А Леонтьев. – М, 1999. – 187 с.

  4. Марунич І.І. Ділове спілкування та культура мовлення : навч. посіб. / І. І. Марунич,  М.І.Пентилюк, І.В.Гайдаєнко. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 224 с.

  5. Мацько Л. І. Риторика : навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 310 с.

  6. Пиз А. Язык разговора / Пиз А., Гарнер А. – М., 2002. – 204 с.

  7. Проценко Г.П. Правнича лінгвістика : навч. посіб. / Г.П.Проценко та ін. ; за заг.ред. С.М.Гусарова. – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2010. – 312 с.

  8. Сагач Г.М. Золотослів : навч. посіб / Г.М.Сагач. – К. : Райдуга, 2003. – 378 с.

  9. Стернин И.А. Введение в речевое воздействие / И.А. Стернин. – Воронеж, 2001. – 116 с.

  10. Токарська А. С. Культура фахового мовлення правника : навч. посіб. / А.С. Токарська, І.М.Кочан. – Л. : Світ, 2003. – 232 с.

  11. Хоменко І. В. Еристика: мистецтво полеміки : навч. посіб. / І.В. Хоменко. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 192 с.

  12. Чибісова Н. Г. Риторика : навч. посіб./ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова; Мін-во освіти і науки України, Народна українська академія. К.: Центр навчальної літератури, 2003. 227 с.

  13. Український орфографічний словник. Видання третє, перероб. і доп./ укл.: Пещак М.М., Русанівський В.М., Чумак В.В. та ін. – К. : Довіра, 2012.

  14. Український правопис. – К. : Наукова думка, 2009.



КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ:
На сучасному етапі розвитку риторики суттєво змінилося розуміння цієї науки та її значення у правотворенні та правозастосуванні. Сучасна риторика – не просто дисципліна, якою послуговуються для навчання володіння словом. Риторика спрямована на розвиток мовної особистості, ефективне управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Це засіб побудови переконливих мовленнєвих формулювань та правильного їх тлумачення, а отже – підвищення ефективності діяльності, передусім правоохоронної.

Актуальність питання щодо місця риторики у підготовці правоохоронця зумовлена передусім необхідністю змінити ставлення до риторики у професійній підготовці працівника міліції – «від негативного, байдужого, скептичного до конструктивного» (Сагач Г.). Адже наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.

Вагому роль риторики у площині професійної, зокрема юридичної, діяльності вмотивовували багато російських і українських науковців: Сагач Г., Волков О., Колотілова Н., Олійник О., Рождественський Ю. та ін.

Що ж може дати риторика для покращення діяльності працівника ОВС?



Навчальний курс риторики – це основа компетентності правоохоронця, як і багатьох інших фахівців.

Наука риторика вивчає засоби та форми переконання, які дозволяють належним чином оцінювати факти та аргументи і приймати правильне рішення, тобто риторика – це наука, пов’язана з можливістю прийняття рішення. Адже для цього необхідно правильно сформулювати проблему, розкрити її значення, запропонувати та вмотивувати шляхи її вирішення, спонукати аудиторію до дії, що власне і дозволяє зробити знання риторичних законів. Риторика є основою уміння встановлювати та висловлювати конкретні факти (stаtus соniесturаlis), давати визначення конкретному факту, встановлювати сферу, до якої він відноситься, або норму, якої він стосується (stаtus finitiоnis), і, врешті-решт, кваліфікувати вчинок, приймати конкретне рішення у справі (stаtus quаlitаtis) (Волков О.). Адже якщо проблема обговорюється непослідовно, поверхнево, то і рішення буде недосконалим. Працівникові ж міліції доводить доволі часто швидко, іноді в екстремальних, складних умовах приймати рішення, від якого залежить доля людини, а іноді і її життя.

Працівник міліції працює з людьми. Тому так важливо йому засвоїти всі норми спілкування. Потрібно за допомогою мовлення переконувати


(переконати, як вважає О.Волков, означає вмотивувати передбачені ідеї таким чином, щоб ті, хто бере участь в їх обговоренні, погодилися з доказами і приєдналися до них), здійснювати вплив, визначати поводження інших.

Водночас правоохоронець має відповідати за свої вчинки, які попередньо потрібно обдумати та, можливо, обговорити, щоб передбачити духовні та фізичні наслідки рішень, які він приймає. Це теж дозволяє зробити риторика. Позаяк переконання як основна категорія риторики може бути спрямованим не тільки на інших, але й на саму людину. Коли ми замислюємося над певними вчинками, плануємо своє майбутнє, ми зважуємо різні варіанти й намагаємося прийняти найбільш оптимальний. Цей вибір залежить від тих обґрунтувань, що людина наводить для себе (або може навести) на користь тієї чи іншої позиції.

Значний обсяг роботи працівника ОВС пов’язаний з відомчою нормотворчою діяльністю, з укладанням документів, що теж охоплюється предметом риторики, яка дає інструмент продукування правового мовлення, його тлумачення, правової аргументації, правового впливу. До правозастосувальників ставляться підвищені вимоги, що стосуються не тільки досконалого знання змісту права, але й специфіки його утворення й оформлення. Велике значення для забезпечення подальшої регулятивної здатності нормативно-правових та індивідуальних актів є використання правил і засобів нормотворчої техніки, спрямованих на системне викладення нормативних правових приписів, конструювання зв’язків між ними та нормативно-правовими актами в цілому. З огляду на це дуже актуальним є правильне, логічне, переконливе формулювання думки, добір точних, доречних і зрозумілих мовних засобів з урахуванням ситуації та адресатів. Знання та правильне застосування риторичних засобів, правил і прийомів дозволяє створювати грамотні, якісно оформлені нормативно-правові та індивідуальні акти.

Отже, можна зробити висновок про те, що риторика сприяє підвищенню результативності правоохоронної діяльності.

Насамкінець доцільно зауважити, що питання риторичної освіти курсантів у ВНЗ МВС України наразі є досить актуальним, адже пріоритетним завданням відомчих вишів має стати не тільки фахова підготовка персоналу для служби в органах внутрішніх справ України, але і формування високоосвіченої особистості майбутнього правоохоронця, що володіє необхідним обсягом професійних знань, умінь та навичок, формування яких ґрунтується на освоєнні всіх правил мовленнєво-мисленнєвої діяльності, що власне і пропонує нам риторика.

1. Риторика - наука і мистецтво
З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи України посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика. Що ж таке риторика? Риторика – це мистецтво красномовства, це ораторська майстерність. Виступаючи перед іншими, людина виражає й утверджує себе, водночас впливаючи і на слухачів. Слово «красномовство» й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті це мистецтво, за допомогою якого вдається впливати на оточення, змінювати навколишній світ, реалізуючи своє власне бачення життя і світу. У давнину люди вбачали в слові магічну силу, якій підкорялося все.

Водночас риторика – це поряд із філософією, етикою, естетикою, логікою і граматикою одна з найголовніших класичних наук. Належить вона до наук лінгвістичних, тобто мовознавчих, більше того риторика – це наука живомовна. Будучи праматір’ю всіх лінгвістичних наук, риторика вимагає досконалого знання самої мови, бо мовне оформлення публічного виступу – це його основа, це його кістяк, хребет. Створення тексту за законами мислення і мовлення – це душа риторики. У результаті вдалого створення і виголошення публічної промови можна досягти успіху в багатьох сферах людського життя, отже, таким чином риторика стає і наукою успіху.



Але в той же час риторика – не замкнуте на собі знання, не тільки академічна дисципліна, а також прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого комунікатора. Усе це робить її важливим навчальним предметом, бо, як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати.

Навчальний курс риторики – це основа компетентності правоохоронця, як і багатьох інших фахівців.

Наука риторика вивчає засоби та форми переконання, які дозволяють належним чином оцінювати факти та аргументи і приймати правильне рішення, тобто риторика – це наука, пов’язана з можливістю прийняття рішення. Адже для цього необхідно правильно сформулювати проблему, розкрити її значення, запропонувати та вмотивувати шляхи її вирішення, спонукати аудиторію до дії, що власне і дозволяє зробити знання риторичних законів. Риторика є основою уміння встановлювати та висловлювати конкретні факти (stаtus соniесturаlis), давати визначення конкретному факту, встановлювати сферу, до якої він відноситься, або норму, якої він стосується (stаtus finitiоnis), і, врешті-решт, кваліфікувати вчинок, приймати конкретне рішення у справі (stаtus quаlitаtis) (Волков О.). Адже якщо проблема обговорюється непослідовно, поверхнево, то і рішення буде недосконалим. Працівникові ж міліції доводиться доволі часто швидко, іноді в екстремальних, складних умовах приймати рішення, від якого залежить доля людини, а іноді і її життя.

Мета сучасної риторики – розкрити сутність риторики як науки і навчальної дисципліни про управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей, проаналізувати специфіку публічного мовлення, сформувати уявлення про основні закони риторики та можливість їх застосування в професійній діяльності, а також розвинути навички з культури професійного мовлення, вироблення власного стилю службових взаємин, формування професійного іміджу.

Об’єктом вивчення риторики є усні та письмові форми мовленнєвої діяльності, передусім професійної (доповідь на зборах, переговори, договір, заява, наказ тощо).

Предмет риторики  є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх задля того, щоб створити ефективне висловлювання. 

2. Основні поняття класичної риторики
Мистецтво переконання реалізується через такі чотири поняття: логос, етос, пафос, топос.

  1. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять: слово, мова, мовлення; поняття, думка, роздум. Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо.

Логос – від нього логіка – означає єдність понять думка і слово. Без слова процес думання є неможливим, а слово, у свою чергу, має зміст, бо йде від розуму і апелює до нього ж. Ця логічність є основною ознакою тексту будь-якої промови.

  1. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). Етос – від нього етика. Це поняття утвердилося як моральний принцип риторики. Етос став основою для формування риторичного ідеалу. Етос визначає зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, без чого промовець не може впливати на інших. Без цього морального кодексу риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. Як вважав Арістотель, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до сердець і розуму інших. А Феофан Прокопович називав етос сукупністю чеснот: мудрості, справедливості, хоробрості, поміркованості.

  2. Пафос (гр. пристрасть, почуття) – це категорія естетики, яка означає водночас інтелектуальне і вольове, тобто емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті. Тільки коли певні дії, погляди, переконання заволодівають людиною повністю, стають пристрастю її життя і професійної діяльності, тільки тоді у промові оратора з’являється цей пафос, який у даному випадку є проявом щирості оратора.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).



  1. Топос (гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (моя професія, у магазині, у транспорті тощо). Ще антична риторика розробляла певні схеми промов, які можна було застосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: робота, навчання, театр, гості – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Так, людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

Але завжди треба було пам’ятати про необхідність розумної пропорційності між топосом і оригінальністю висловлювання.

3. Основоположні розділи риторики


Інвенція



Релаксація




Диспозиція



Акція




Меморія

Елокуція



Елоквенція

Інвенція (лат. винахід, вигадка) – це перший розділ, де розробляється етап виникнення задуму, намірів, ідей, формулюється тема і розробляється гіпотеза майбутнього виступу.

Промовець повинен:



  1. Систематизувати власні знання про предмет.

  2. Зіставити ці знання із знаннями про інші предмети.

  3. Визначитися, про що і в якому обсязі промовець буде говорити.

Основне – доречно (вдало) вибраний предмет і вміння розкрити його, щоб досягти задуму.

Диспозиція (лат. розташовую, розміщую). Призначення диспозиції – на етапі побудови промови запропонувати набір положень в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а логічно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція також пропонує логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. висловлююсь, викладаю). Саме в ньому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Розробки першого і другого етапів набувають мовного вираження, в результаті чого виникають додаткові змістові, емоційні, вольові ефекти. Перший і другий етапи підпорядковані суворій логіці операцій, тут же – зміст промови входить у зону паралогіки (порушення логіки), яка допускає використання слів і виразів у переносному значенні (тобто використання так званих тропів, про які будемо говорити пізніше) і використання так званих мовних фігур. На цьому етапі розвинулося вчення про стилі. Цей етап називають найефективнішим, бо він приводить мовця до мети.

Елоквенція (підрозділ елокуції) – саме він досліджує тропи як фігури слова і фігури думки (або риторичні фігури) Це серцевина красномовства. У давньогрецькій риториці частенько ці красивості прикривали примітивний зміст, тому дехто вважав тодішню риторику красивою забавкою.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення людини, художнє бачення предмета.



Меморія (лат. пам’ять, згадка) – її призначення допомогти оратору фактичну інформацію, а й образність і цікаві деталі. Це певне тренування пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка – система певних прийомів запам’ятання матеріалу з метою його швидкого відтворення, це певна система розвитку оперативної пам’яті.

Акція (лат. дія, дозвіл). Призначення цього розділу полягає в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Великого значення набуває самоконтроль оратора, його вміння на ходу коригувати свої дії, мобілізувати себе, активізувати увагу слухачів. Оратор повинен мати добрий зовнішній вигляд, гарну дикцію, достатню силу звучання голосу, приємний тон,володіти вмінням тримати паузу, володіти мімікою, жестами, рухами.

Після виступу настає етап релаксації (лат. зменшення, ослаблення) – спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей етап, щоб «по свіжих слідах» проаналізувати свою промову, виділити вдалі та невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, про що не слід говорити і як не слід говорити.



4. Види красномовства
Основні види красномовства:

  • Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки тощо.

Сфера його застосування — навчальна і наукова діяльність.

Основними принципами академічного красномовства вважають: наукову глибину висловлюваного матеріалу, точність, логічність (обґрунтованість, доказовість, спрямованість на пошук істини), урахування компетентності адресата.


  • Політичне красномовство

Загалом виражається в таких жанрах, як промови на соціально-політичні і політико-економічні теми, звітна доповідь, політична промова, політичний огляд, мітингова промова, агітаційна промова тощо.

Політичне красномовство постає переважно у вигляді політичного дискурсу та має, як правило, маніпулятивний характер, тобто передбачає використання методик, спрямованих на експлікацію прихованого мовленнєвого управління. Так, акціональна функція (проведення політики за допомогою мобілізації або «наркотизації» населення) проявляє себе як у формі прямого звернення (в таких жанрах, як гасла, заклики, прокламації, законодавчі акти), так і у створенні відповідного емоційного настрою (надії, страху, гордості за країну, впевненості, почуття єднання, цинічності, ворожості, ненависті), що досягається за рахунок афекти вів (емоційних посилювачів.

  • Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство охоплює: промови на міжнародних і міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах; промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комюніке); промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо; дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і водночас обережність та обачність.



Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

  • Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Олександр Ковінька, Юрій Смолич та багато інших.

  • Церковно-богословське (гомілетика)

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовуючись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. Головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх — навернення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духовного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілокутивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва — до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного і земного, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва — це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал