Лекція Україна у першій половині ХХ ст. Україна на початку ХХ ст



Сторінка1/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.21 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3   4
Щербатюк В.М.,

доктор історичних наук

Кузьминець О.В.,

доктор історичних наук
Лекція 4. Україна у першій половині ХХ ст.


  1. Україна на початку ХХ ст.

  2. Українська національно-демократична революція 1917 – 1921 рр.

  3. Україна за умов формування та утвердження тоталітарного режиму в СРСР (1922 – 1939).

  4. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945).


1. Україна на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. сучасні території України продовжували перебувати у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Соціально-економічний поступ України суттєво гальмувався умовами розвитку цих двох держав та загальними світовими тенденціями, зокрема, економічною кризою 1900 – 1903 рр. На відміну від країн Західної Європи, де криза змінилася економічним зростанням, Росія після кризи вступила в полосу депресії (застій в економіці), що була наслідком російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. та революції 1905 – 1907 рр. Депресія продовжувалася до 1908 р. У 1909 – 1914 рр. відбулось прискорене піднесення економіки. Економічне зростання особливо відчутним було в українській промисловості. Незважаючи на те, що вона формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу, складні соціально-економічні та політичні обставини не завадили на початку ХХ ст. завершенню в Україні промислового перевороту. Виникли перспективи якісних змін у господарстві, в результаті яких промисловість мала випередити сільське господарство, а важка промисловість переважати легку. Природні багатства України, дешева, проте кваліфікована робоча сила, створювали особливі умови щодо промислового розвитку. Вельми швидко Україна зайняла одне з перших місць у світі та домінувала в Російській імперії за рівнем концентрації виробництва в основних промислових галузях. Так, найбільші південні металургійні заводи – Дніпровський, Донецько-Юр’євський, Олександрійський, Петровський, Юзівський виробляли майже 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського давали 60 % продукції цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах України працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США – лише 33 %1.

Концентрація виробництва сприяла процесу спеціалізації регіонів України, які згодом набули загальноросійського значення: у вугільній промисловості – Донбас, у цукровій – Правобережжя та ін.

У металургійній, кам’яновугільній, залізорудній галузях, де концентрація виробництва проходила найбільш активно йшов процес створення монополій. Зокрема, у 1901 р. виник такий синдикат як «Продвагон», у 1902 р. – «Продамет», «Трубопродажа», у 1903 р. – «Гвоздь» та ін. Оскільки монополії були тісно пов’язані не лише з російською, а й з іноземною буржуазією, то в їх руках концентрувалася значна частина прибутків цих об’єднань. Окремі синдикати, як, наприклад, «Продвуголь» майже повністю контролювався інвесторами з Франції. Це призводило до затримки розвитку ринкових відносин і технічного прогресу галузей, відтоку прибутків за межі Російської імперії, витіснення місцевого виробника з ринку тощо.

Незважаючи на зосередження в Україні значного промислового потенціалу та те, що українські землі на початку ХХ ст. були одними із вагомих промислових районів Російської імперії, де темпи розвитку важливих галузей промисловості були швидшими за загальноросійські, Україна розглядалась в імперії як сировинний придаток. Це зумовило до того, що вона й надалі залишалась її сільськогосподарською провінцією, а сільське населення більше ніж у 4 рази переважало міське.

Реформа 1861 р. у сільському господарстві не завадила тому, що на початку ХХ ст. в Україні залишалась значна кількість великих поміщицьких латифундій. Так, у 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн десятин землі. Наявність латифундизму та великі розміри викупних поміщикам за надані у результаті реформи 1861 р. селянам землі, сприяли малоземеллю. Все ж більше як 3 млн селянських дворів були наділені землею, проте дуже нерівномірно. Від 5 до 10 десятин на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 десятин – 16,4 %, до 5 десятин на двір володіли 44,2 % селян. Найменше малоземельних селян – 44 % було у південній частині України. Надільні і приватні землі в Україні станом на 1906 р. співвідносились майже один до одного – у відсотках відповідно 45,57 % до 46,71 %. Решту 7,72 % становили казенні, удільні та церковні землі.

Як бачимо маєтне дворянство залишалося впливовою силою у державі. Водночас, користуючись всебічною підтримкою царизму, консервативні дворянські методи ведення господарства, відстала агрокультура негативно впливали на врожайність. Середня врожайність на одну десятину становила жита – 45 пуд., пшениці – 45–50, вівса – 46, гречки – 27 пуд. У результаті низьких врожаїв селяни постійно перебували на межі голоду.

Все ж у сільськогосподарському виробництві дедалі більшу частку займав розвиток капіталізму, в результаті чого зменшувались залишки кріпосництва, дедалі вищого ступеня досягала капіталізація, що призвело до початку суспільних змін – розшарування селянства. У передових господарствах широко використовувалися сільськогосподарські машини і вільнонаймана праця сільськогосподарських робітників. Як наслідок дворянське землеволодіння все далі скорочувалося. З цим пов’язувалось й зменшення питомої ваги поміщицького землеволодіння в цілому. Активізація продажу землі поміщиками припала на початок ХХ ст., що пояснюється зміною загальних соціально-економічних обставин, остаточним поворотом до буржуазних відносин на селі. Водночас процес переходу земель до буржуазії та заможних селян мав двояке значення. З одного боку, у їх господарствах впроваджувалися досягнення агрокультури, прогресивні зміни у структурі посівних площ, з іншого, у суспільстві спостерігалося обезземелення селянства. Для того, щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом, на західноукраїнських землях швидкими темпами зростала еміграція.

Загальний стан сільського господарства, існуюча система землеволодіння і землекористування, викликало невдоволення широких верств селянства. В основі тогочасного селянського руху лежав інтерес селян до землі: право володіти нею, користуватися і розпоряджатися. Так, начальник поліції Канівського повіту Київської губернії у березні 1906 р. доповідав прокурору Київського окружного суду про страйк селян с. Стеблівська Гута, в основі якої лежали невирішені земельні питання2. Селяни з метою встановлення власного господарювання нерідко самочинно захоплювали поміщицькі землі, вдавалися до вирубки лісів, випасали на недозволених площах свою худобу, відбирали майно у поміщицьких маєтках та ін. Справедливість і легітимність захоплення поміщицьких угідь не викликала у селян жодних сумнівів. Посилення невдоволення селянських мас поширювалися й серед робітників підприємств, що діяли в сільській місцевості. Так, у травні 1906 р. у містечку Стеблів Канівського повіту страйкували робочі місцевих цукрового та чавунно-ливарного заводів, суконної фабрики, млинарні. Революційним духом переймалися дрібні ремісники3. Лише у 1902 р. на Харківщині та Полтавщині у антипоміщицьких селянських виступах взяли участь понад 150 тис. осіб. За умов протистояння місцеві селяни та робітники змушені були вдаватися до спротиву урядовим військам.

Для подолання існуючого становища на порядок дня ставилось запровадження невідкладних заходів. Розробка і впровадження таких заходів в імперській Росії могли здійснитись винятково центральним урядом. Так, з 1907 р. розпочалася і увійшла в історію як Столипінська аграрна реформа, названа по імені її ініціатора прем’єр-міністра П. Столипіна. Він стверджував, що, ліквідувавши невлаштованість соціально-економічних відносин у селянському середовищі, передусім земельних відносин, буде ліквідована першопричина тогочасної політичної смути. Розроблена реформа передбачала ліквідацію селянської общини і створення фермерських господарств хутірського типу. Вона була спрямована на зміцнення заможного селянства через насадження приватної селянської власності на землю. На думку П. Столипіна, фермерські господарства мали стати надійною опорою на селі існуючому імперському режиму.

У ході аграрної реформи селянство України, особливо біднота, змушене було продавати свої наділи за безцінь заможним селянам-фермерам. До липня 1913 р. по всіх губерніях України незаможні селяни продали 745 тис. десятин землі. Особливо багато надільних земель продано на Правобережжі та на Півдні України, де відбувався прискорений процес розвитку капіталізму. Темпи створення фермерських господарств в Україні були більш швидкими, ніж у Росії. До 1913 р. на Правобережжі 48 % селян виділилося на хутори, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %. Всього на Україні протягом 1906 – 1912 рр. було створено 226 тис. фермерських господарств. Заможні селяни, які становили лише 5,1 % всіх господарств, зосередили у своїх руках 8,5 млн десятин землі. Їх активна господарська діяльність та окремі макро- і мікрорегіональні чинники південного регіону України, зокрема, переваги чорнозему над іншими типами ґрунтів, наявність неосвоєних та придатних для землеробства площ, близькість Азовських та Чорноморських портів, зростання попиту на зернові культури в європейських країнах та інше спричинили до перетворення Півдня України на регіон товарного виробництва4.

Попри те, що перші роки життя хуторян були важкими, практично відразу стали відчутними зміни у веденні господарства, що позитивно позначилось на стані сільськогосподарського виробництва. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14 %, а в деяких губерніях – на 20–25 %. Урожай основних зернових культур збільшився з 2 млрд пуд. у 1884 до 4 млрд пуд. у 1911 р. Порівняно з 1894 р. поголів’я коней збільшилося на 37 %, а великої рогатої худоби – на 63 %. Споживання м’яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення5. Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської продукції в Європі й у світі, а тому її експорт різко зріс. За рахунок збору врожаю саме на українських землях здійснювався експорт зернових культур: 44,3 % по пшениці, 49,4 % – по ячменю та 53,3 % – по житу6. Істотно збільшилось відвантаження хліба через чорноморські порти. Вивіз хліба відбувався переважно за рахунок дешевої закупівлі селянського збіжжя восени.

Водночас внаслідок столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. Зігнане із землі незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, у Сибір, на Далекий Схід. Заохочуючи селян до переселення в східні регіони Російської імперії, урядові органи прагнули знизити соціальну напругу на селі, спричинену перенаселенням і малоземеллям. З 1906 по 1912 рр. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, однак, втративши свої господарства, поновили ряди сільського пролетаріату.

Таким чином, політика насадження фермерських господарств і переселення селянства не послабила соціальні протиріччя на селі, а призвела до їх загострення. Столипінська аграрна реформа в силу ряду причин – недостатнє фінансування, відсутність широкої соціальної бази, протидія селян, загибель 5 (18) вересня 1911 р.* П. Столипіна та інше, не розв’язала докорінно проблеми економічних перетворень у сільському господарстві України.

До наростаючого економічного протесту в українських землях додавався й спротив українства національному гнобленню. Все це обумовлювало зростання революційного та національно-визвольного руху. До протестів долучалася молодь, зокрема студенти київських, одеських та харківських вищих навчальних закладів. За участь у мітингах та акціях непокори уряд за поданням міністра освіти М. Боголєпова, 11 січня 1901 р. видав указ про звільнення з Київського Імператорського університету Святого Володимира та віддачу до армії для проходження строкової військової повинності 183х найактивніших студентів. 15 лютого 1901 р. у Петербурзі студент місцевого університету П. Карпович пострілом із револьвера убив М. Боголєпова, якого вважали особисто відповідальним за звільнення та віддачу у солдати студентів київського університету7. Страйк студентів набув загальнодержавного масштабу. Його підтримали за межами України: страйкували студенти Петербурзького, Московського, Казанського, Саратовського, Юріївського університетів та інших вищих навчальних закладів імперії.

Про політичний характер національно-визвольного руху на початку ХХ ст. свідчить заснування та розгортання діяльності ряду політичних партій – Революційної української партії (РУП, 1900 р.), Української народної партії (УНП, 1902 р.), Української соціал-демократичної спілки (Спілка, 1904 р.), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП, 1905 р.), Української демократично-радикальної партії (УДРП, 1905 р.), Товариство українських поступовців (ТУП, 1908 р.)8, лідерами яких стали В. Винниченко, Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Єфремов, О. Лотоцький, М. Міхновський, С. Петлюра, М. Порш, І. Франко, Є. Чикаленко та ін. У переддень російської революції 1905 – 1906 рр. спектр політичних орієнтирів, діючих в Україні партій був найрізноманітніший – від орієнтації на загальноросійські партії до висунення гасел державної незалежності України. Значний вплив на українське селянство, особливо під час революції 1905 – 1907 рр. та у подальшому поширила партія соціалістів-революціонерів (ПСР).

Економічна криза, поразка Росії у війні з Японією, національне гноблення народів імперії призвели до першої у Російській імперії революції. Початком революції стали події так званої Кривавої неділі 9 січня (за старим стилем) 1905 р. в Петербурзі, коли царські війська розстріляли 150тисячну мирну демонстрацію, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої вимоги. У підсумку було вбито більше тисячі демонстрантів, кілька тисяч поранено. Ці події визвали широку хвилю протесту по всій імперії. В Україні страйкували робітники Житомира, Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова та інших міст. Протягом 1905 р. в Україні страйкувало в межах від 100 до 200 тис. робітників, найактивнішого розмаху в Російській імперії набув селянський рух. Революційні настрої охопила солдат і матросів. Яскравим свідченням цього стало повстання на броненосці Чорноморського флоту «Князь Потьомкін-Тавричеський» у червні 1905 р., виступи моряків у Севастополі під керівництвом П. Шмідта та саперів у Києві на чолі з Б. Жаданівським у листопаді 1905 р. та ін. Виступи в армії та на флоті, значна активність селянства стали новим суспільно-політичним чинником у подальших подіях, адже раніше ці суспільні верстви досить лояльно ставились до самодержавства. На жовтень 1905 р. припав апогей революції. Царизм пішов на поступки: 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ підписав Маніфест «Про вдосконалення державного порядку» (Маніфест 17 жовтня 1905 р.), який проголосив громадянські свободи (недоторканність особи, свобода слова, зборів, союзів) і скликання Державної думи, без схвалення якої жоден закон не міг набрати чинності. У 1906 р. Микола II затвердив основні закони Російської імперії, законодавча влада закріплена за Державною радою і Державною думою. Проте дуже невелика частина населення імперії розцінила Маніфест як перемогу революції. Але багатомільйонні маси селян і робітників продовжували боротьбу. В подіях мали місце й погроми. Лише у жовтні 1905 р. відбулося 690 погромів у 660 населених пунктах. З 9 до 19 грудня 1905 р. в Москві відбулося збройне повстання, яке було жорстоко придушене. Після московських подій почався поступовий спад революції. Розрізнені революційні виступи тривали до середини 1907 р., діяли терористичні анархістські групи в Євпаторії, Києві, Ніжині, Одесі, Севастополі та ін.

Протягом 1905 –1907 рр. відбувались масові виступи й на західноукраїнських землях. Селяни та робітники висували як економічні, так і політичні вимоги. Уряд Австро-Угорщини послабив політичне й національне гноблення – скасував обмеження у виборах до парламенту, надав значно більші можливості ніж в українських землях, що перебували у складі Російської імперії щодо розвитку української культури.

Закінчення революційних подій 1905 – 1907 рр. та поразку першої російської революції засвідчили царський Маніфест від 3 червня 1907 р. про розпуск Другої Державної думи і новий закон про вибори до Третьої Думи. Оцінки цих документів фахівцями зводяться до того, що фактично в державі відбувся державний переворот: 80 % населення Російської імперії позбавлялися виборчих прав, розпочинався період реакції. У більшості губерній України вводився воєнний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюрмах перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Навести порядок жорсткими методами, створити сильну державу, повернути царизмові колишній вплив – такі плани на меті мав П. Столипін, вагоме місце серед яких посідала аграрна реформа.

В Україні посилилось національне гноблення: було закрито кілька українських газет, журналів, видавництв; значного тиску зазнали осередки культурно-освітянської організації «Просвіта»; в освітніх закладах заборонено викладання українською мовою та ін. У губерніях України на тисячу душ всього населення припадало 394 грамотних, з них чоловіків – 292 особи, жінок – 1029. М. Грушевський 1912 р. щодо розвитку української мови і освіти писав: «Росія стоїть на одному з останніх місць зпоміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених»10.

Водночас спостерігався активний відтік робочої сили з України, зокрема, переважно безземельного селянства, яке становило небезпеку для імперії як потенційна революційна маса. Уряд імперії заохочував переселення на Далекий Схід, Забайкалля, Кавказ і навіть на Сахалін, Камчатку і Курильські острови. Прискоренню переміщення на Далекий Схід, Забайкалля, де умови були сприятливі для землеробства, сприяло завершення будівництва у 1912 р. Амурської залізниці до Владивостока. Тепер населення з європейської частини Росії могло сюди доїхати за 7–8 днів. Для порівняння: дорога морським шляхом з Балтійського і Чорного морів становила 45–50 діб. З 1 млн 254 тис. осіб, які мешкали на Далекому Сході до 1914 р., українців нараховувалось 451 989, тобто майже 30 % від усього населення краю11. Щоправда частина з переселенців внаслідок невиконання урядом умов переселення повернулись назад, частина, померли. За чисельністю проживання українців на Далекому Сході вирізнявся уссурійсько-приморський край регіону, названий українцями Зелений Клин – землі українських поселенців у південній частині Далекого Сходу, у нижній частині р. Амур і над Тихим океаном площею близько 1 млн км².

Проблема аграрної перенаселеності була притаманна й західноукраїнським землям. Збереження панівних позицій поміщицького землеволодіння, наявність земельного сервітуту – обмеженого права користування землею іншому землекористувачу, що ставило вільних селян практично у економічне кріпацтво, призводило до колоніального становища краю не лише у сільському господарстві, а й у промисловості. Зокрема наслідки колоніальних форм господарювання призвели до гальмування її розвитку промисловості, консервації її кустарно-ремісничого характеру, орієнтація промисловості на видобуток та переробку первинної сировини, залежність промисловості від іноземного капіталу, перетворення західноукраїнських земель на ринок збуту, еміграції населення здебільше до країн Європи, Канади, США, Бразилії, Аргентини та інших, значно менше – у далекосхідні регіони Росії. Вважається, що загалом до початку Першої світової війни за океан з українських земель виїхало 700 – 800 тис. осіб, з них 500 тис. становили українці, а решту – євреї, поляки та ін.12

Значна частина українських безземельних селян Російської імперії поповнювала ряди робітничого класу. Вони йшли працювати на шахти і заводи Донбасу, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів. Формування робітничого класу України відбувалось за рахунок українського і російського народів. З числа останніх це були робітники з центральних губерній Росії. Тому серед кваліфікованих робітників переважали росіяни. Серед металургів українців нараховувалося лише 31%, шахтарів – 30%, залізничників – 41,2%. Але в цілому переважну більшість робітничого класу становили українці – понад 70 %.

Із 1910 р. в деяких галузях важкої індустрії – вугільній та залізорудній промисловості, металургії, машинобудуванні розпочалося економічне піднесення. Збільшення кількості іноземних підприємств сприяло зростанню іноземного капіталу, в результаті чого робітники змушені були терпіти подвійний гніт – від своїх представників панівного класу та іноземної буржуазії. Щоправда в результаті погіршення російсько-німецьких відносин на початку ХХ ст., німецькі капітали, особливо у залізничному будівництві та інших галузях поступово за підтримки уряду викуповуються та переходять під контроль російських банків та приватних осіб.

Перед Першою світовою війною у підвладній Російській імперії Україні знову постало українське питання. Українська інтелігенція за допомогою преси, петицій, резолюцій, зборів домагалися насамперед скасування заборони української мови. Такі відомі українські діячі кадетської партії як професор Київського університету І.В. Лучицький, голова Київського товариства письменності В.П. Науменко, професор Харківського університету М.А. Гредескул, професор Новоросійського університету Є.М. Щепкін та багато інших, наполегливо ставили питання про розвиток української мови. Проте на заваді цьому рядом з іншим було те, що переважна більшість українських політичних партій різних напрямів виступали за перебудову Росії на федерацію, в якій Україна б користувалася правом національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні світової війни серед східноукраїнських лідерів політичних партій, крім М. Міхновського, стояли лише відомий український історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Неоднозначним було ставлення загальноросійських партій до українського питання. Практично всі вони, у тому числі й революційні, що діяли в Україні, нехтували українською справою. Це обґрунтовувалося тим, що інтернаціональне у суспільному житті має бути вище за національне. На практиці ігнорування національних потреб українського народу російськими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержавства щодо України.

Зростання промислового виробництва, реформування аграрного сектора економіки, нову хвилю піднесення національно-визвольного руху та інші процеси, що відбувалися в українських землях, перервала Перша світова війна.

Загострення міжімперіалістичних суперечностей влітку 1914 р. дійшло до крайньої межі. З 1 серпня 1914 р. світ опинився у полум’ї війни. Це був глобальний військовий конфлікт двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія). У війну були втягнуті 38 із 59 держав світу, 3/4 населення Земної кулі. Із серпня 1914 до листопада 1918 р. було вбито 10 млн осіб13. Для порівняння: стільки ж загинуло у всіх європейських війнах за тисячу років до початку Першої світової війни. У полоні померло від ран, хвороб, голоду, в результаті самогубств і нещасних випадків, розстріляно і замордовано понад півмільйона громадян держав-учасниць Першої світової війни, в тому числі 190 тис. з Росії, 72 тис. – Сербії, 70 тис. – Австро-Угорщини, 60 тис. – Італії, 56 тис. – Німеччини, 19 тис. – Франції14. Ми поділяємо точку зору відомого сучасного історика О. Лисенка, який стверджував, що очікування війни на початку ХХ ст. не супроводжувалося передчуттям загальноцивілізаційної, глобальної катастрофи, оскільки людство ще не знало війни світового масштабу, а наслідки попередніх збройних зіткнень не були такими трагічними15. Саме тому, на нашу думку, світ належним чином не протистояв початку катастрофи.

Перед ворогуючими сторонами стояли однакові завдання: домінування у світі, захоплення нових чужих територій, контроль над джерелами сировини і ринками збуту, боротьба із народними виступами за соціальне і національне визволення та ін.

У Першій світовій війні українські землі стали ареною військових дій. Уряди Російської та Австро-Угорської імперій змусили український народ брати участь у братовбивчому протистоянні. За роки війни до лав російської армії було мобілізовано 3,5 млн українців (за іншими даними – 4,5 млн із загальної чисельності 15,5 млн), а до складу австрійської армії – близько 300 тис., що становило близько 9 % від особового складу австро-угорської армії16.

Війна зумовила розкол національного руху українців. Так, проавстрійські позиції зайняла утворена у серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого увійшли радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. Очолив це об’єднання К. Левицький. За ініціативи Головної Української Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС).

Водночас з утворенням Головної Української Ради українські емігранти А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський та інші заснували у Відні Союз визволення України (СВУ), програмною метою якої було утворення самостійної української держави та встановлення конституційної монархії і заснування демократичного устрою з рівними правами усіх національностей та самостійністю української церкви.

Емігранти-москвофіли Західної України, що утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет» закликали галичан зустріти російську армію як визволительку, а значна частина українських соціал-демократів на чолі з В. Винниченком займала антивоєнні позиції. ТУП спочатку зайняло проросійську позицію і закликало українців стати на захист Російської держави. Згодом їх лідери це пояснювали тим, що сприймали перемогу демократичних сил Росії і як перемогу українців. На думку багатьох істориків, такими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою17.

Унаслідок воєнних дій значно загострилася соціально-економічна ситуація на українських землях. Близько 61 % працездатних чоловіків із сільської місцевості були мобілізовані на фронт, через що у 1916 р. посівні площі зменшилися на 1,9 млн десятин порівняно з 1913 р., а валовий збір сільськогосподарської продукції – на 200 млн пуд. Війна значно вдарила по малозабезпеченим верствам села: на початку 1917 р. із 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1 млн 400 тис. – коней, 1 млн 142 тис. – корів. Війна і спричинені нею урядові евакуаційні заходи завдали великих втрат тваринницькій галузі України, особливо Правобережжя. Суперечливою і проблематичною була ситуація в промисловості. З одного боку, значно розширився державний вплив, а деякі підприємства отримали вигідні замовлення, що дало їм змогу значно наростити обсяги виробництва продукції. Водночас війна призвела до порушення усталених внутрішніх і зовнішніх торгових зв’язків, диспропорцій у товарному обміні, а також між військовим і цивільним виробництвом, хронічних транспортних та фінансових проблем. Внаслідок цього протягом 1914 – 1916 рр. закрилось більше 1,4 тис. підприємств, задуто 26 доменних печей18. Економіка західноукраїнських земель була підірвана внаслідок безперервного проходження тут лінії фронту. Відбувався розлад на залізницях внаслідок значної кількості біженців та вивезення з Правобережжя продовольчих запасів і що саме головне внаслідок відступу російських військ влітку 1915 р. З 1916 р. посилилось невдоволення солдат. На фронті поширились так зване братання воїнів ворожих армій.

Війна не тільки забрала життя мільйонів людей, підірвала економіки країн, а й дощенту зруйнувала державні, суспільні й політичні структури, також серйозно вплинула на моральні підвалини. «Ми бачимо в кожній країні розпад, послаблення внутрішніх уз, виклик основним принципам, занепад віри, послаблення надій на ті структури, від яких, зрештою, залежить існування цивілізованого суспільства»19, – писав один з найвидатніших політичних діячів ХХ ст. Вінстон Черчилль.

Таким чином, війна виявила гальмування царським урядом розвитку продуктивних сил України, суперечності між правлячим режимом та народом, центром і національними окраїнами, між владою і підприємцями та іншими верствами суспільства. Завдяки українським партіям і пресі за роки війни «українське питання» набуло не лише актуальності, а й величезного політичного звучання. Системна криза всіх сфер суспільного життя створила критичну масу негативних, деструктивних за своєю природою процесів, які зрештою спричинили гігантський соціальний вибух. Загострення національного питання дало могутній поштовх визвольним змаганням поневолених націй і народів обох імперій – Російської та Австро-Угорської – і зокрема, українцям по обидві сторони кордону. В цьому контексті логічним постає висновок відомого сучасного історика О.П. Реєнта, який, досліджуючи історичні процеси ХІХ – початку ХХ ст. в Україні, характеризує їх як системну кризу Російської імперії, як прелюдію до революції, бо саме події 1914 – 1917 рр., на його думку, створили об’єктивні передумови для Української революції20.

Однак культурний поступ українського народу долав усі перешкоди. Було очевидним, що розвиток промисловості, нові наукові відкриття зумовлювали прискорення технічного прогресу. Безсумнівними є твердження сучасних українських істориків В. Шейка та В. Білоцерківського, що особливістю суспільного життя та побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищення зацікавленості до власної історії та культури21. На початку ХХ ст. виникають нові недільні школи, народні бібліотеки, просвітницькі товариства, театри, самодіяльні гуртки, поширилась діяльність «Просвіт». Останні мали відмінність у східногалицьких та наддніпрянських землях. Вона полягала в тому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Окрім того, західноукраїнські «Просвіти» намагалися бути відстороненими від політики, тоді як у Російській імперії у них від початку виявлялася тенденція до політизації. Тому більшість східноукраїнських «Просвіт» після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито.

У Західній Україні виник ще один напрям національно-культурної роботи – січовий рух. «Січовики» відроджували запорозькі традиції, пропагували українську національну символіку і козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. Так, культурно-освітня діяльність набувала певного політичного забарвлення. Січ готувалась до збройної участі у визвольній боротьбі. Західна Україна плекала надію на соціально-державну розбудову. Науковцями визнано, що згодом «Просвіта» організацією «Соколів» і «Січей» підготувала в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Львові військовий переворот22, що його здійснила Українська Народна Рада з метою створення національної держави.

За активної діяльності Українського січового союзу, що був реорганізований 1912 р. з Крайового січового комітету засновником січового руху (1908 р.) К. Трильовським, до початку Першої світової війни було створено 516 «Січей» та 94 товариства січових стрільців23. Це були значні сили в організації боротьби за вирішення українського питання. На Сході легальних можливостей боротьби за національне самовизначення майже не було.

У Галичині виходила значна кількість газет, часописів українською мовою – журнали «Літературно-науковий вістник» (1898 – 1906 рр.), «Молода Україна» (1900 – 1903 рр.), «Артистичний вісник» (1905 р.), газети «Діло», «Воля» та ін. Деякі видання навіть отримували державні грошові субсидії. Львів на початку ХХ ст. став найпотужнішим у світі центром українського книговидавництва. На українських землях Російської імперії, де друкування українською мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише під час революції виникло багато українських видань – «Хлібороб», «Рада», «Нова громада» та ін., переважна більшість з яких з наступом реакції припинила існування. З 1907 до 1914 р. у Києві здійснювалось видання «Літературно-наукового вістника». У цей же час (1909 – 1914 рр.) у Києві діяв літературно-критичний і громадсько-публіцистичний місячник національного поступово-демократичного напряму, журнал молодої інтелігенції «Українська хата». На його сторінках здійснювалась критика традицій українофільства, в галузі літератури обстоювались і пропагувались нові течії – модернізм та імпресіонізм як манера творчості. Українські видання виникли за межами України. Так, у Москві в 1912 – 1917 рр. з друку виходив журнал «Украинская жизнь», редакторами якого працювали С. Петлюра та О. Саліковський.

Вагомий внесок у розвиток науки здійснювали наукові товариства. Так, при Харківському університеті їх діяло аж вісім. Пропагандою технічних знань займалися філії Російського технічного товариства у Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Активно проводили археологічні розвідки, вивчали архівні документи співробітники, заснованого 1910 р. Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва.

У період до Першої світової війни бурхливого розвитку в Україні набуло мистецьке життя, яке заклало підвалини нового етапу національно-культурного відродження. Це був час плідного завершення творчої діяльності таких діячів національної культури як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко. Зростала нова генерація митців – видатних письменників В. Винниченка, Л. Мартовича, О. Олеся, В. Стефаника та інших митців слова, художників – О. Мурашка, Г. Нарбута, композиторів С. Людкевича, К. Стеценка та ін. Обґрунтованою в історіографії української культури досліджуваного періоду є думка про те, що постійні творчі зв’язки єднали в культурному плані політично та економічно подавлені Схід і Захід України24.

У творчості українських митців проявився український модернізм з його своєрідними особливостями. Їх суть як наслідок окремих чинників (відсутність в українських землях власної державності, роз’єднаність українських земель і перебування їх на становищі провінційності, уповільнений у порівнянні з європейськими країнами суспільний розвиток та ін.) полягала у слабко вираженому характері та не сформованості українського модернізму як національної самобутньої течії і разом з тим перетворення його із естетичного феномена на культурно-історичне явище, на спробу подолання провінційності і вторинності української національної культури, в його трансформації на форму залучення до світової цивілізації та визначення місця і ролі української культури у тогочасному світі.


2. Українська національно-демократична революція 1917 – 1921 рр. Невдоволення населення господарськими труднощами, що посилювалось поразками російської армії на фронтах та бездарним керівництвом царських міністрів, поширилось на всі верстви суспільства і армію. До економічної кризи приєдналася «криза верхів». Уряд не міг подолати господарську розруху, класову боротьбу та поразки на фронті. Почалася безперервна зміна міністрів. Революційна ситуація 1915 – 1916 рр. вилилася у революцію в лютому 1917 р. Лютневі події 1917 р. завершилися падінням монархії у Російській імперії: 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. У такій ситуації був створений Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в імперії. Особливостями революції стало утворення двовладдя: з одного боку, повстанці утворили Петроградську раду робітничих та солдатських депутатів, а 2 березня 1917 р. депутати Державної думи утворили Тимчасовий уряд, який і прийняв відречення царя від влади. Нова влада проголосила демократичні свободи слова, зборів, друку, спілок, демонстрацій та ін.

Зразу ж звістка про події у столиці імперії досягла України. Від Тимчасового уряду в Києві утворився Виконавчий комітет. Радикально налаштовані ліві сили утворили Київську Раду робітничих і солдатських депутатів. На середину 1917 р. їх нараховувалося 252, у тому числі у Донбасі – 180 (71%). Засновниками Рад були переважно представники загальноросійських політичних партій есерів та РСДРП. Разом з тим 4 (17) березня 1917 р. помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під керівництвом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою заснували Українську Центральну Раду (УЦР), яка незабаром, 15 (28) червня, утворила уряд України – Генеральний Секретаріат під керівництвом В. Винниченка. 3 (16) липня 1917 р. УЦР затвердила Статут Генерального Секретаріату як вищого виконавчого органу управління на Україні25. 9 (22) січня 1918 р. Четвертим універсалом УЦР виконавчий орган, Генеральний Секретаріат було проголошено Радою Народних Міністрів, яка проіснувала до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р.

До Центральної Ради увійшли представники українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано відомого і авторитетного українського діяча М. Грушевського, який у цей час знаходився в Москві. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та ін. 26 березня (13 квітня) М. Грушевський повернувся із Москви до Києва, де зразу ж спробував надати стихійному українському рухові організованості.

Програму діяльності УЦР визначив Український національний конгрес, який відбувся 6–8 квітня 1917 р.: боротьба за автономію України; перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку; утворення українських рад по всій території України. Конгрес мав велике значення для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М. Міхновського організовується військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б. Хмельницького. 5–8 травня 1917 р. відбувся І військовий з’їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С. Петлюрою. Розпочинається формування вільного козацтва – добровільних військово-міліційних формувань, створених за адміністративно-територіальним принципом на традиціях українського козацтва. Перший загін був створений 23 квітня 1917 р. у с. Гусакове Звенигородського повіту Київської області. Вільнокозачий рух досить швидко поширився по всій Україні. Від самого початку створення Вільне козацтво досить радикально було налаштоване щодо наболілих для українства питань. Тому весь час робило натиски на органи влади у бік якнайрадикальніших рішень, зокрема, у національному питанні.

Безпорадність Тимчасового уряду ставала дедалі очевиднішою. Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати визнання найвищої політичної сили на Україні, 10 (23) червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Цей документ проголосив суверенність українського народу на своїй землі.

Переважна частина населення України підтримала Центральну Раду. Так, у привітанні до УЦР із м. Золотоноша зазначалось: «...Від лиця усієї Мойсенівської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії.... вітаємо Центральну Київську Українську Раду. Слава Вам, борці за долю рідної матері України!...». Уманський повітовий селянський з’їзд повідомляв Центральну Раду, що він визнає її за вищий урядовий орган і просив «...негайного дозволу на формування українських військових частин»26.

У ході третього етапу діяльності Центральної Ради 3 (16) липня був опублікований Другий Універсал УЦР – компроміс переговорів Центральної Ради з делегацією Тимчасового уряду наприкінці червня та початку липня 1917 р. У документі було зафіксовано запрошення до складу УЦР представників інших народностей (30 % від складу); Генеральний Секретаріат проголошувався вищим крайовим органом влади в Україні; Універсалом проголошувалося, що Рада не допустить здійснення автономії України до Установчих Зборів і фактично відмовляється від подальшої українізації військових частин у тилу і на фронті. Центральна Рада повинна була підготувати проект закону про автономний устрій України, який буде затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. Таким чином, Тимчасовий уряд визнав УЦР. Але стало очевидним, що були в Україні й суспільні та етнічні групи, які не підтримували Раду. Російські консерватори і навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». З іншого боку, російські більшовики підозрювали, що український національний рух може порушити «єдність робітничого класу». Водночас, отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські і єврейські партії в Україні приєдналися до УЦР. Третій етап діяльності УЦР охопив собою й роботу Ради за умови загальної політичної кризи, викликаної військовим заколотом Л. Корнилова. Серпневий заколот військових провалився завдяки єдності дій всіх лівих сил, але сприяв підвищенню ролі в суспільному житті держави більшовиків. Тоді Центральна Рада вжила заходи до збереження своєї влади і влади Тимчасового уряду. 21 вересня 1917 р. в Києві вона скликала з’їзд народів Росії, на який прибули представники 12 національностей. З’їзд прийняв рішення про перебудову Російської держави на федерацію демократичних республік. Було створено Раду народів з центром у Києві. Проте жовтневі події у Петрограді – державний переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., в ході якого Тимчасовий уряд було заарештовано, а центральну владу перебрали на себе лідери більшовиків. зупинили цей процес.

УЦР, продовжуючи державотворчу політику, 7 (20) листопада 1917 р. ухвалила Третій універсал, яким проголошувала Українську Народну Республіку (УНР) у межах дев’яти українських губерній, які обіймали такі історично-географічні та адміністративно-територіальні області: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів. Згодом, 6 березня 1918 р., Центральна Рада ухвалила закон про адміністративно-територіальний поділ України, в якому включила до складу УНР території, на які її влада не розповсюджувалася. Таким чином, згідно із законом Україна заявила претензії на півночі на частину білоруського Полісся, на сході – на українські етнографічні землі у складі Курської та Воронезької губерній. Водночас до українських територій не були включені Бессарабія та Крим27.

Згідно із Третім універсалом планувалось здійснити широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам національно-персональної автономії; забезпечення в суспільстві демократичних прав і свобод; скасування смертної кари та проголошення амністії політичним в’язням; призначення на 27 грудня (9 січня) вибори до Всеукраїнських установчих зборів і їх скликання 9 (22) січня 1918 р. Водночас УЦР заявила про одну із своїх цілей – створення федерації вільних і рівноправних народів у неіснуючій вже Російській імперії, що згодом визнало різні трактування і оцінки в тогочасному суспільстві, а згодом і в історичній науці. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали політичні партії, у тому числі й неукраїнські, більшість Рад і навіть більшовики, для яких все ж цей крок був вимушеним і тимчасовим.

На низький авторитет більшовиків в українському суспільстві наприкінці 1917 р. та зростання українського національного руху вказує той факт, що у грудневих виборах до Всеукраїнських установчих зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії отримали понад 70 % голосів, тоді як більшовики – лише 10 %. Визначаючи тогочасне ставлення українства до більшовиків, радянський історик М. Попов у 1928 р. писав: «Наша партія на Україні після Жовтня не могла взяти влади в свої руки, бо не була ще досить міцна. Вона мала проти себе з’єднаний фронт українських національних соціалістичних партій, що спиралися на компактні маси української дрібної буржуазії, насамперед, селянства»28.

На перебіг подій в Україні все більше стають впливати здебільше зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; ускладнення на фронтах Першої світової війни; розвал та деморалізація російської армії і перетворення її на носія насильства, анархії і безладу в Україні тощо. Зокрема, протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом (РНК) Росії вилилося у конфлікт між ними.

4 (17) грудня 1917 р. РНК з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визначаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад, який на вимогу більшовиків відкрився у Києві 4 грудня. Центральну Раду звинуватили у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади. Зрозуміло, що ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання РНК у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд В. Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.

Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдались. Перебуваючи у значній меншості (127 з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 11–12 (24–25) грудня 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Харківський з’їзд не був правочинний – 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з’їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд – Народний Секретаріат.

ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. осіб) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Таким чином, більшовики нав’язали Україні громадянську війну.

Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 р. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові – маючи підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об’єднання. Більшовицькі 160-тисячні військові сили складалися здебільше з більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів. Вирішальні бої розпочалися 25 грудня 1917 р., коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Очолювані М. Муравйовим загони просувалися досить швидко.

За таких обставин Центральна Рада поставила головними три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став Четвертий універсал, датований 9 (22) січня 1918 р., а фактично виданий 11 (24) січня 1918 р. Домінантою цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже було пройдено. А нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвела до того, що 16 (29) січня 1918 р. в бою під станцією Крути, що між Ніжином та Бахмачем, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів і юнкерів та Вільного козацтва, більшість яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного заводу «Арсенал», організовані Київським комітетом більшовицької партії. І хоча це повстання 22 січня (4 лютого) було придушене, втримати Київ усе ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня (8 лютого) 1918 р. увійшли до столиці УНР і вчинили «криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського…»29. Вчені називають різне число жертв: 5 тис. осіб і більше, не менше як 3 тис. розстріляно у перший день окупації30. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Однак з проголошенням в українських землях незалежного суверенного державного утворення давало можливість Україні як суб’єкту міжнародного права сподіватися на міжнародну допомогу. Чужоземна допомога була останньою надією для Центральної Ради від неминучої поразки. Українська делегація взяла участь у міжнародній мирній конференції у Брест-Литовську щодо припинення воєнних дій. Внаслідок ефективних дій молодої української дипломатії щодо збереження незалежності держави 27 січня (9 лютого) 1918 р., за кілька годин до того як надійшла інформація про захоплення Києва більшовицькими військами М. Муравйова, між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку було підписано Брестський мир, за яким Україна вийшла зі стану війни, Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР, а Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну. Центральна Рада також узяла на себе зобов’язання надати союзникам велику кількість продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд розпустили, перша спроба встановлення радянської влади в Україні зазнала поразки.

Німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію більш як 450тисячне військо31. Українські землі були звільнені від більшовицьких військ. Українська Центральна Рада відновила свою владу. Проте її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення: неукраїнці засуджували розрив зв’язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну німців. Останні почали втручатися у внутрішні справи України. Водночас німецьке командування, зрозумівши, що УЦР не може гарантувати централізованої влади і стабільних поставок продовольства, почало пошуки встановлення в Україні альтернативної влади, зробивши ставку на Павла Скоропадського – представника українського козацько-старшинського роду Скоропадських, колишнього царського генерала. Тому 29 квітня 1918 р., в день, коли УЦР ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України, за підтримки німецьких військ в Україні був здійснений державний переворот. П. Скоропадський взяв владу в Україні і проголосив створення Української Держави. УЦР не проявила спроби захищатися.

В Українській революції наступив новий етап, який характеризувався намаганням влади відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення, створити національну армію та флот, скасувати соціалістичні перетворення УЦР. Проте досягти цього спробували дореволюційними методами із застосуванням репресій, у першу чергу щодо селянства. З одного боку, були досягнуті певні результати в зовнішній політиці, в духовній сфері, в галузі культури і освіти, розпочалось економічне піднесення, з іншого, внаслідок залежності гетьмана від німецько-австрійських військ, його орієнтації на поміщиків і великих промисловців, відсутність авторитету серед широких верств селянства та робітництва, української інтелігенції в Україні розгорнулась збройна боротьба проти режиму П. Скоропадського і присутності в українських землях німецьких і австрійських військ.

Так, за Гетьманату було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Значною мірою цьому сприяло відновлення приватної власності, підтримка вільного підприємництва, можливість торгових та підприємницьких кіл впливати на економічну політику влади, збут товарів до країн Європи, насамперед до Австро-Угорщини та Німеччини.

У галузі культури і освіти відкрито два державних університети: у Києві та Кам’янець-Подільському, започатковано понад 150 українських гімназій, почали виходити великими тиражами українські підручники, засновано значну кількість загальнокультурних закладів і установ, серед яких – Державний український архів, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела, Національна галерея мистецтв та ін. Важливою віхою у галузі розвитку науки в Україні стало створення в листопаді 1918 р. Української академії наук.

Вагомим досягненням у духовній сфері стало створення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

У сфері зовнішньої політики керівники Української держави встановили дипломатичні відносини з Азербайджаном, Болгарією, Голландією, Грузією, Данією, Доном, Іспанією, Кримом, Кубанню, Литвою, Німеччиною, Норвегією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією та іншими державами. Українська Держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва десяти з них. Вагомим питанням зовнішньої політики було встановлення державних кордонів. Західні і північні кордони були визначені у Брест-Литовських угодах. Питання про північно-східні та східні кордони залишалося відкритим. Було ухвалено вважати державним кордоном демаркаційну лінію між українсько-німецькими та більшовицькими військами. Однак планувалося приєднання усіх земель, що в етнографічному та історичному плані були пов’язані з Україною32.

Проте ці успіхи були можливі завдяки стабільності держави. Гарантом цієї стабільності виступали окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Кожна сторона – гетьман і його уряд та німецька і автро-угорська адміністрація на чолі з генералом В. Гренером намагалися використати один одного. Гетьман хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб здобути справжню незалежність, а Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. П. Скоропадський змушений був дати обіцянку не допустити скликання Українських установчих зборів. Це заблокувало конституційний процес в Україні та демократичне формування держави.

Водночас спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, заборона страйків та виступів протесту, збільшення тривалості робочого дня сприяли виникненню протестів, аж до збройних повстань спершу проти присутності німецьких та австрійських військ, а згодом й проти гетьманського режиму, формуванню опозиції та переходу останньої до активних дій. Найперше у червні–липні 1918 р. активізуються селяни Київщини. Підпорядковане Звенигородському кошу Вільного козацтва повстання із Звенигородського і Таращанського повітів поширилось на значну частину Правобережжя33. Згодом повстають селяни по ліву сторону Дніпра, переважно на Чернігівщині. Там на початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, але через відсутність підтримки народу зазнали поразки. Відомий вітчизняний дослідник В. Сідак на основі агентурних відомостей гетьманської контррозвідки і державної варти назвав Звенигородський і Таращанський повіти Київської губернії головними центрами зародження антигетьманського повстання в листопаді–грудні 1918 р.34

Шукаючи підтримки, гетьман 14 листопада 1918 р. підписав Грамотуманіфест до українського народу, який фактично ліквідовував ідею побудови незалежної України. Передбачалась розбудова Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман остаточно відвернув від себе українців, а спроба привернути російські була марною. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву В. Винниченко та М. Шаповал готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 р. у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію – вищий орган державної влади, до якої увійшли В. Винниченко (Голова), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у м. Біла Церква видав Універсал до народу із закликом до повстання. За кілька тижнів боїв, у ході яких 18 листопада під Мотовилівкою були розгромлені найбільш боєздатні сили гетьмана, війська Директорії 14 грудня 1918 р. оволоділи столицею Української Держави. Політичні обставини змусили П. Скоропадського того ж дня зректися гетьманства і втекти з Києва. Директорія оголосила про відновлення УНР.

Армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже трохи більше як через місяць вона змушена була під ударами військ радянської Росії залишити Київ. Водночас, декларуючи відданість інтересам селянства, Директорія не виявилась послідовною: час поділу поміщицьких земель та сам механізм здійснення не були визначеними. Підтримуючи робітничий клас, Директорія водночас придушувала страйки та забороняла діяльність робітничих політичних організацій. Зовнішня агресія, боротьба за владу, безуспішні пошуки зовнішньої та внутрішньої підтримки, періодичні реорганізації уряду – урядовий кабінет змінював свій склад 6 разів і очолювався по черзі В. Чехівським (26 грудня 1918 – 13 лютого 1919 р.), С. Остапенком (13 лютого – 9 квітня 1919 р.), В. Мартосом (9 квітня – 27 серпня 1919 р.), І. Мазепою (27 серпня 1919 – 26 травня 1920 р.), В. Прокоповичем (26 травня – 10 листопада 1920 р.) та кардинальні зміни офіційної політики призвели до політичної нестабільності. Поступово Директорія еволюціонувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. Водночас Україну охопила анархія, розгорілась громадянська війна. На території України діяли різні армії – українська, більшовицька, добровольча, Антанти, польська. Характерною особливістю громадянської війни в Україні було поширення погромів, у результаті яких головними жертвами ставало мирне населення, особливо його етнічно неспоріднена військам частина. Політично не санкціоновані єврейські погроми були, однак, свідченням того, що міжетнічні форми боротьби набули в роки громадянської війни значного поширення35.

За таких обставин по всій Україні виникли сотні отаманів з напівпартизанськими збройними військовими формуваннями. Одні підтримували УНР, інші – більшовиків, окремі переходили, з одного боку, на інший, ще інші мали анархістське спрямування. Аналіз значної частини досліджень дав нам підстави виокремити провідні напрями різних форм селянського руху під час Української революції 1917 – 1921 рр.: стихійно-протестного (1917 р.), збройно-повстанського (1918 р.) та партизансько-повстанського (1919 – 1921 рр.). Окремим напрямом селянського повстанського руху можна вважати махновщину – специфічний прояв селянського повстанства. Новітня історіографія класифікує селянський рух 1917 – 1921 рр. за таким спрямуванням: проти самодержавства та поміщиків (1917 р.), антинімецький та антиавстро-угорський, протигетьманський (1918 р.), антибільшовицький та протиденікінський (1919 р. – весна 1920 р.), антирадянський (1920 – 1921 рр.). Селянський повстанський рух у боротьбі з присутністю в Україні німецьких та австро-угорських, денікінських і більшовицьких військ у сучасній історіографії зустрічається як антиокупаційний, а після утвердження в Україні радянської влади – як антирадянський або антитоталітарний36. Проте, попри силу селянського повстанського руху на жаль маємо констатувати його локальність та стихійність: усіх повстанців здебільше турбувало, як оборонити свої села та їх околиці. Водночас серед повстанства мали місце й кримінальні загони. Розрізненість ідеологічних переконань серед повстанців, локальність дій селянсько



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал