Лекція Тема. Основи педагогічної діяльності. Мета. Розкрити значення понять "педагог", "учитель"; подати



Pdf просмотр
Сторінка3/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6   7
Тема. Вища педагогічна освіта в Україні.
Мета. Ознайомити студентів з основними документами, що регламентують процес підготовки сучасного вчителя; розкрити поняття
«Болонський процес», «кредитно-модульна система», освітні та освітньо- кваліфікаційні рівні, принципи та основні норми організації навчального процесу у вузі, форми організації, контролю та оцінки знань і вмінь.
Вступ.
Важливе місце в системі освіти займає професійна підготовка майбутніх педагогів. У Концепції педагогічної освіти зазначено, що вища педагогічна освіта має забезпечити формування вчителя, який здатний розвивати особистість дитини, здійснювати професійний саморозвиток, працювати творчо в різних закладах освіти.
Соціально-економічні та політичні зміни у суспільстві, зміцнення держав- ності України, входження її в цивілізоване світове співтовариство неможливе без структурної реформи національної системи вищої освіти. Однією із передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є реалізація системою вищої освіти в Україні ідей Болонського процесу, які базуються на університетській хартії, прийнятій в Болонії в 1988 р.

План.
1.Тенденції розвитку вищої освіти України на сучасному етапі. Завдання вищих навчальних закладів.
2. Навчальний план вищого закладу педагогічної освіти.

3. Принципи та основні форми організації навчального процесу у вузі.
4. Форми організації контролю та оцінки знань і вмінь студентів.
Зміст лекції.
1. Тенденції розвитку вищої освіти України на сучасному етапі.
Завдання вищих навчальних закладів.
Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликання, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих навчальних закладів, що готують молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту.
Прийом громадян до вищих закладів освіти проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей незалежно від форми власності закладів освіти та джерел оплати за навчання. Навчання у вищих закладах освіти державної форми власності оплачується державою.
В Україні діють такі види вищих навчальних закладів, як університет, академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум (училище).
Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти вищі навчальні заклади розподіляються за такими рівнями акредитації:
— вищі навчальні заклади першого рівня акредитації (технікуми, училища та
інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади),
які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста;
— вищі навчальні заклади другого рівня акредитації (коледжі та інші прирів- няні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;
— вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації (універ- ситети, академії, інститути, консерватори та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують: фахівців на основі повної загальної середньої освіти—з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — з присудженням наукових, ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.
Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може здійснюватись з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.
Підготовка педагогічних кадрів здійснюється педагогічними коледжами, педагогічними університетами, класичними університетами та іншими вищи- ми навчальними закладами за умови виконання ними галузевих стандартів вищої педагогічної освіти.
У педагогічних коледжах здійснюється підготовка педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (на основі загальної середньої освіти) за напрямом підготовки "Освіта" з окремих спеціальностей
("Дошкільна освіта",
"Початкова освіта",
"Музичне мистецтво",
"Образотворче мистецтво", "Технології", "Фізичне виховання", "Професійна освіта").
У педагогічних університетах—підготовка та перепідготовка педагогічних працівників—фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та професіоналів освітньо-кваліфікаційного рівня магістра.

У класичних університетах — підготовка та перепідготовка педагогічних працівників — фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та профе- сіоналів освітньо-кваліфікаційного рівня магістра за напрямом підготовки "Освіта", а також за іншими напрямами, за якими передбачається здобуття педагогічної кваліфікації. Класичні університети можуть створювати педаго- гічні інститути як структурні підрозділи.
Підготовка педагогічних працівників може також здійснюватися в інших вищих навчальних закладах за умови виконання ними вимог галузевих стан- дартів вищої педагогічної освіти.
В університетах здійснюється також підготовка та перепідготовка науково- педагогічних працівників шляхом їх навчання в аспірантурі та докторантурі.
Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфіка- ційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.
Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здо- буття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня "Молодший спеціаліст"; другий — "Бакалавр" (базова вища освіта); третій — "Спеціаліст", "Магістр"
(повна вища освіта).
Пропозиції, які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести ключових позицій:
1. Введення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й — до одержання першого академічного ступеня і 2-й — після його одержання. При цьому тривалість навчання на першому циклі має бути не менше трьох і не більше чотирьох років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через один-два роки навчання після одержання першого ступеня) і (або) докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентів, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій.
Оцінка ґрунтується не на тривалості навчання, а на знаннях, уміннях і навичках, отриманих випускниками. Одночасно встановлюються стандарти транснаціональної освіти.
3. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького та іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.
4. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із положень
Болонського процесу є організація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні потребуватися європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощеним. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.
5. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення до Європи більшої кількості студентів з інших регіонів світу.
Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.
6. Запровадження кредитної системи. Запроваджується у всіх національних системах освіти система обліку трудомісткості навчальної роботи у кредитах.

За основу прийнято ЕСТS, зробивши її системою накопичення, здатною працювати в рамках концепції "навчання впродовж усього життя".

2. Навчальний план вищого закладу освіти.
Основним документом, який визначає склад і об’єм навчальних дисциплін, що вивчаються, а також послідовність і порядок їх вивчення за роками навчання є навчальний план. На основі навчальних планів складаються програми, які розкривають зміст і логіку вивчення навчальних предметів.
Структура навчального плану включає в собі 3 основні цикли:
1) суспільні дисципліни: політологія, філософія, теорія економічних знань,
історія релігії, історія України, естетика, етика, логіка.
Цей цикл навчальних дисциплін являє собою ідейну світоглядну основу професійного становлення майбутнього учителя.
2) психолого-педагогічні дисципліни: вступ до педагогічної професії, педагогіка, методика виховної роботи, історія педагогіки, загальна психологія, вікова і педагогічна психологія, основи педагогічної майстерності, методики викладання предмета за спеціальністю (географії, біології, історії, мови тощо).
Цей цикл дисциплін розкриває наукові основи педагогічної діяльності і професійної підготовки вчителя.
3) спеціальні дисципліни, що визначають профіль спеціаліста — основу майбутньої професії, на високому науковому рівні. Наприклад, землезнавство, історична геологія, гідрологія, метеорологія та кліматологія, фізична географія, географія України та ін. для студентів географічного факультету; генетика, цитологія, біохімія, систематика рослин, основи
сільського господарства та ін. для студентів хіміко-біологічного факультету тощо.
Відповідно до навчального плану складається графік навчального процесу, на який спирається організація занять та самостійної роботи студентів. Він передбачає:
· назви навчальних предметів, що вивчаються на різних курсах;
· види занять з цих предметів (лекції, семінарські, лабораторні, практичні заняття тощо);
· кількість годин, що відводиться на кожен вид занять;
· календарний розподіл занять на протязі семестру, а також на протязі всього навчального року.
Документом, що регулює навчальний процес, є розклад занять. Правильно складений розклад забезпечує виконання дидактичних вимог до організації занять і самостійної роботи студентів, які істотно впливають на ефективність навчального процесу, а також психологічних вимог до організації розумової праці.
3. Принципи та основні форми організації навчання у вищій
педагогічній школі.
Структура та зміст вищої педагогічної освіти визначається навчальними документами: “Положенням про вищі навчальні заклади”, навчальними планами, програмами, підручниками, навчальними посібниками.
На чолі вузу стоїть ректор. Навчально-методичною, науково-дослідною і адміністративно-господарською діяльністю вузу керують проректори.

У кожному вузі є рада, до складу якої входять ректор, проректори, декани факультетів, завідуючі кафедрами, частина провідних професорів і доцентів, студенти.
Головним структурним підрозділом вищої школи є кафедри, що здійснюють навчально-методичну та науково-дослідну роботу з однієї чи декількох суміжних наукових дисциплін.
Завідуючий кафедрою призначається з числа професорів і доцентів.
Кафедри, які спеціалізуються за спорідненими дисциплінами, об’єднуються у факультети. Факультет очолює декан, який висувається з числа професорів і доцентів з провідних дисциплін і обирається таємним голосуванням та призначається на контрактній основі. На декана покладається загальне керівництво навчальною, виховною і науковою діяльністю факультету. Кожний факультет здійснює підготовку студентів ‑ майбутніх фахівців за певним профілем.
Обов’язки студентів у вищому навчальному закладі:
· систематично і глибоко оволодівати теоретичними знаннями, підвищувати свій науковий і культурний рівень, набувати умінь і навичок з обраної професії;
· відвідувати обов’язкові навчальні заняття й виконувати в установлений термін всі види навчальних завдань, передбачені навчальними планами і програмами;
· дотримуватись принципів загальнолюдської моралі;
· виконувати правила внутрішнього розпорядку вузу і студентського гуртожитку.
Свідоме виконання студентами прав і обов’язків є доброю школою громадянського і професійного становлення майбутнього педагогів.

Процес навчання у вищій школі реалізується у рамках багатоманітної цілісної системи організаційних форм і методів навчання.
Поняття “форма організації навчального процесу” визначається як спосіб організації, побудови й проведення навчальних занять, у яких реалізується зміст навчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання.
Форми організації навчального процесу класифікуються на:
· форми навчального процесу;
· форми контролю, оцінки й обліку знань, умінь та навичок студентів;
· форми організації науково-дослідної роботи студентів.
Форми навчального процесу:
— лекції,
— практичні заняття,
— семінарські заняття,
— лабораторні заняття,
— лабораторно-практичні заняття,
— експедиції,
— екскурсії,
— навчальні конференції,
— консультації,
— навчальна виробнича (педагогічна) практика,
— курсові роботи,
— дипломні роботи.

Форми контролю, оцінки й обліку знань, умінь та навичок студентів:
— колоквіуми,
— заліки,
— екзамени,
— захист курсових та дипломних робіт.
Форми організації науково-дослідної роботи студентів:
— науково-дослідні гуртки або проблемні групи,
— об’єднання,
— школи,
— студентські наукові товариства.
У вищих навчальних закладах найбільш часто використовують лекції, практичні, семінарські, лабораторні заняття, консультації.
Традиційно найважливішою формою навчання і виховання студентів є лекція (лат. “lectio” — читання) — систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки.
Лекція — найбільш економічний спосіб передачі й засвоєння навчальної
інформації, коли викладач відбирає найголовніше, найістотніше. Це головна
інформаційна магістраль у навчальному процесі вищої школи. Вона органічно пов’язується з іншими видами навчальних занять у вищій школі — семінарами, практичними заняттями тощо.
Навчальні лекції
є:
— вступні,
— підсумкові,

— тематичні,
— оглядові,
— консультативні,
— лекційні спецкурси.
Лекцію доцільно конспектувати. Це створює сприятливі умови для її запам’ятовування. Не треба записувати текст лекції слово в слово за викладачем, але старатися зафіксувати всі основні положення, сформульовані лектором. У процесі запису лекції доцільно робити скорочення типу: т.ч.
(таким чином), д-сть (діяльність), в-ня (виховання) і т.д. (у процесі роботи кожний студент самостійно виробляє свою методику скорочень і конспектування).
Найдоцільніша форма запису лекції — тези, які звичайно викладач виділяє
інтонацією, при цьому сповільнюючи темп мови, повторюючи сказане двічі.
Доцільно залишати великі поля у робочих зошитах, де під час самостійного опрацювання тексту лекції слід робити необхідні помітки, доповнення, записувати свої міркування тощо.
Для виділення назви теми, окремих питань плану, важливих термінів, положень і т.д. доцільно їх записувати різними кольорами, іншим шрифтом, підкреслювати тощо.
Під час конспектування лекції важливо записувати дату, тему, план, рекомендовану літературу. Слід виділяти розділи, підрозділи, теми, підтеми.
Якщо на лекціях основна увага зосереджується на роз’ясненні теорії певної навчальної дисципліни, то для навчання студентів методам її використання у практичній діяльності використовують практичні заняття.
Практичне заняття — форма навчального заняття, на якому викладач організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень
навчальної дисципліни й формує уміння та навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентами відповідних завдань. Практичні заняття проводяться в аудиторіях або навчальних лабораторіях, оснащених необхідними засобами навчання, обчислювальною технікою та ін. Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою конкретної дисципліни.
Практичні заняття проводять паралельно з викладом усіх основних курсів лекцій. Вони призначаються, перш за все, для поглиблення і розширення одержаних на лекціях чи в результаті роботи над навчальними посібниками знань, а також для оволодіння методикою роботи з науковим і навчальним матеріалом і окресленими найбільш типовими для даної дисципліни практичними навичками. Практичні заняття служать своєрідною навчальною формою здійснення зв’язку теорії з практикою, сприяючи виробленню умінь застосовувати знання.
Для ефективного проведення практичних занять необхідно, щоб студент був попередньо ознайомлений із змістом певного розділу курсу лекцій, з тією теорією, практичне використання якої йому належить опанувати. Слід переглянути конспект лекції, опрацювати відповідні розділи навчальних посібників. Це варто робити для того, щоб виявити питання, розуміння яких викликає труднощі, і в ході практичного заняття звернути на них особливу увагу.
Семінарські заняття одержали свою назву від латинського слова
“seminarium”, яке означає “розсадник”. Семінар — один із основних видів практичних занять, на якому викладач організовує обговорення студентами питань з тем, попередньо визначених робочою навчальною програмою. Він полягає в самостійному вивченні студентами за завданнями викладача окремих питань і тем лекційного курсу з наступним обговоренням та (або) оформленням матеріалу у вигляді реферату, доповіді тощо. На семінарах студенти виступають з повідомленнями або доповідями на відповідні теми,
зачитують реферати. Ці повідомлення, доповіді, реферати обговорюються, рецензуються, студенти виступають з доповненнями, роблять зауваження. У ході обговорення може виникати дискусія, яка вчить умінню чітко висловлювати свої думки, доводити свою точку зору.
Семінарські заняття сприяють глибокому засвоєнню студентами теоретичних проблем, оволодінню науковим апаратом, формуванню у них навичок ораторського мистецтва, виробляють уміння аргументувати свої судження, вести наукову полеміку, захищати і відстоювати свою точку зору, зважати на точку зору іншої людини, вчать толерантності.
Лабораторні заняття або лабораторні роботи (від лат. “labor” — труд, робота, трудність, “laboro” — трудитися, старатися, долати труднощі) — один із різновидів практичних занять у вищій школі, що проводиться за завданням викладача із застосуванням навчальних приладів, інструментів, матеріалів, установок, вимірювальних приладів, комп’ютерів та інших технічних засобів. Лабораторні роботи характеризуються високим ступенем самостійності студентів у процесі виконання завдань. Їхній зміст безпосередньо пов’язаний з різними видами навчального експерименту — демонстраційними дослідами викладача, домашніми експериментальними завданнями, розв’язуванням експериментальних задач тощо.
Лабораторні роботи звичайно проводяться у двох формах: фронтальні і практикуми. Під час фронтальної лабораторної роботи всі студенти, кожен окремо чи по два, виконують одночасно одну й ту саму роботу на простому обладнанні. Ці завдання виконуються у процесі вивчення відповідної теми й утворюють з нею одне ціле. Практикуми проводяться при завершенні великих розділів курсу наприкінці періоду навчання (семестру, року) і мають переважно повторювальний та узагальнюючий характер та розраховані на більшу самостійність студентів, ніж фронтальні.

Особливе місце у структурі навчального процесу у вищій школі, особливо останнім часом, коли все більше виділяється часу на самостійну роботу студентів, займають консультації (від лат. consultatio — нарада, розгляд) — поради, пояснення викладача студентам з будь-якого питання. Проводиться навчальна консультація у формі співбесіди індивідуально чи з групами у позанавчальний час за певним графіком чи в міру потреби — після завершення вивчення розділу програми, у процесі його вивчення і особливо в період підготовки до екзаменів, написання курсових, дипломних робіт та ін.
Консультація є як додатковою, так і основною формою навчального процесу.
Її призначення — надати допомогу студентам у їх самостійній роботі, навчити їх вчитися. Обсяг навчальної інформації збільшується, а аудиторний час ні або скорочується. У той же час рівень навчальної підготовки студентів, особливо перших курсів, дуже різний. Звідси випливає необхідність
індивідуального й групового консультування студентів для кращого засвоєння нових знань і вироблення навичок культури навчальної праці.
Складні, комплексні теми з окремих дисциплін іноді вимагають і поточних консультацій.
Специфіка консультацій, як правило, полягає в добровільному, вільному відвідуванні їх студентами. І це є форма особистого спілкування студента з викладачем. Оскільки час консультації має свої обмеження, питання викладачу повинні бути такого типу:
· такі, що не знайшли належного відбиття в доступних студентам джерелах навчальної інформації;
· опорні питання;
· питання, що виникли під час самостійної роботи, тощо.
4. Форми організації контролю й оцінки знань та умінь студентів.

Задля впровадження моделі стандартизованого додатка до диплома у вищій школі України впроваджується кредитно-модульна система
організації навчального процесу та об'єктивного педагогічного контролю знань.
Впровадження кредитно-модульної системи у вищій освіті має на меті:
- досягнення відповідності стандартам європейської системи освіти, яка виходить із знань, умінь та навичок, що є надбанням випускника;
- затребування українських освітянських кваліфікацій європейським ринком праці;
- затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи освітньо- кваліфікаційних ступенів;
- впровадження стандартизованого додатка до диплома, який містить детальну інформацію про результати навчання випускника;
- стимулювання викладачів і студентів вищих навчальних закладів до вдосконалення системи об'єктивної оцінки якості знань;
- забезпечення "прозорості" системи вищої освіти та академічного і професійного визнання кваліфікацій (дипломів, ступенів та ін.).
Кредитно-модульній системі як невід'ємному атрибуту Болонської декларації надаються дві основні функції. Перша - сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходів з одного університету до
іншого. Друга - акумулююча, чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх
ВИДІВ НА
вчальної та наукової діяльності. Сума кредитів визначає, на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою.
Кредити ЕСТS є кількісним еквівалентом оцінки (від 1 до 60), призначеної для елементів навчального плану, щоб охарактеризувати

навчальне навантаження студента, що вимагається для їх завершення.
Вони відображають кількість роботи, якої вимагає кожен елемент навчального плану відносно загальної кількості роботи, необхідної для
завершення повного року академічного навчання у закладі, тобто лекції,
практична робота, семінари, консультації, виробнича практика, самостійна
робота - в бібліотеці чи вдома - і екзамени чи інші види діяльності, пов'язані
з оцінюванням. ЕСТS, отже, базується на повному навантаженні студента, а не обмежується лише аудиторними годинами.
У ЕСТS 60 кредитів становить навчальне навантаження на один
навчальний рік, і, як правило, 30 кредитів - на семестр. Кредити ЕСТS - це відносне, а не абсолютне мірило навчального навантаження студента. Вони лише визначають, яку частину загального навчального навантаження займає один елемент навчального плану в закладі чи на факультеті, що призначає кредити.
За будь-яких принципів організації навчального процесу саме
СИСТЕМІ оцінювання знань належить важлива роль у забезпеченні високої якості освіти та формуванні конкурентоспроможних фахівців.
Головне завдання - як досягти найбільш об'єктивного оціню- вання, як зробити, щоб оцінювання виконувало властиві йому функції насамперед, дві головні - контролюючу й мотивуючу.
Оцінки системи ЕСТS від "А" до "Е" присвоюються за умови складання заліку, і оцінки від "FХ" до "F" присвоюються у випадку його нескладання; відмінність між "FХ" та "F" сприятиме визначенню майбутнього навчального плану для деяких не дуже успішних студентів. Ті заклади, які не спроможні розрізнити рівні незадовільного складання заліку, застосовуватимуть тільки оцінку "F", не "беручи до уваги оцінку "FХ"; коли місцевий та закордонний заклаи вирішать, як їхні бали відповідатимуть оцінкам системи ЕСТS, відбувається перезарахування оцінок.

Нагальною потребою є розширення впровадження елементів ЕСТS за рахунок введення кредитно-модульної системи формування навчальних програм; посилення ролі самостійної роботи студентів та змін педагогічних методик, впровадження активних методів і сучасних інформаційних технологій навчання.
Як свідчить практика, час на сесійний контроль при сучасній системі організації навчального процесу використовується нераціонально.
Відстрочка зворотного зв'язку на кінець семестру не дає змоги вживати оперативні виховні і дидактичні заходи щодо підвищення якості навчання
(контроль будь-якого процесу після його завершення неможливий).
При кредитно-модульній системі організації навчального процесу у вищих навчальних закладах зміст навчальних розподіляється на змістові модулі (2-4 за семестр). Змістовий модуль (розділ, підрозділ) навчальної дисципліни містить модулі (теми) аудиторної і самостійної роботи студента.
Кожний модуль має бути оцінений.
Студент інформується про результати оцінювання навчального модуля як складової підсумкового оцінювання засвоєння навчальної дисципліни.
Підсумкове оцінювання засвоєння навчального матеріалу дисципліни визначається без проведення семестрового екзамену) як інтегрована оцінка засвоєння всіх змістових модулів з урахуванням "вагових" коефіцієнтів.
Студент, який набрав протягом семестру необхідну кількість балів, може:
- не складати екзамен (залік) і отримати набрану кількість як підсумкову оцінку;
- складати екзамен (залік) для підвищення свого рейтингу за певною навчальною дисципліною;
- ліквідувати академічну різницю, пов'язану з переходом на інший напрям підготовки чи до іншого вищого навчального закладу;

- поглиблено вивчити окремі розділи (теми) навчальної дисциплін, окремі навчальні дисципліни, які формують кваліфікацію, що відповідає сучасним вимогам ринку праці;
- використати час, що відведено графіком навчального процесу на екзаменаційну сесію, для задоволення своїх особистих потреб.
Студент, який набрав протягом семестру менше від необхідної кількості балів, зобов'язаний складати екзамен (залік).

Висновки.
Таким чином, вища освіта покликана забезпечити фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку майбутніх фахівців. В Україні діють різні види вищих навчальних закладів (університет, академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум), які розподіляються за 4 рівнями акредитації.
Структура та зміст вищої педагогічної освіти визначається навчальними документами: “Положенням про вищі навчальні заклади”, навчальними планами, програмами, підручниками, навчальними посібниками. Структуру вищої освіти України узгоджено із структурами освіти більшості розвинутих країн. Структурна реформа національної системи вищої освіти пов’язана з реалізацією в Україні ідей Болонського процесу. Зокрема, у вищій школі України впроваджується кредитно- модульна система організації навчального процесу задля впровадження моделі стандартизованого додатка до диплома.
Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо- кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.
Перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного
рівня "Молодший спеціаліст"; другий — "Бакалавр" (базова вища освіта); третій — "Спеціаліст", "Магістр" (повна вища освіта).

Література.
Андрущенко В. Основні тенденції розвитку вищої освіти на рубежі століть //
Вища освіта України. - 2002. - №1. - С.11-17.
Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи//
Освіта України. - 2008. - 19 берез. –С.І -24.
Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України: історія, теорія: Курс лекцій.
-К.: Либідь, 1998.
Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. - К.: Центр навчальної літератури, 2003.
Вища освіта і наука - пріоритетні сфери розвитку суспільства у XXI ст.
Інформаційний збірник МОП України. - 2003.- №8. - С. 3-14.
Вища освіта України і Болонський процес / За ред. В.Г.Кременя. - Тернопіль:
Навч. книга, 2004.
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). - К.,
1994.
Закон України «Про вищу освіту» // Освіта. - 2002. - 20-27 лютого. - С.5-12.
Закон України «Про освіту». - К., 1996.
Концепція педагогічної освіти України. - К.: Либідь, 1991.
Лекції з педагогіки вищої школи /За ред. В.І.Лозова. - Харків: ОВС, 2006.
Мазоха Д.С. На шляху до педагогічної професії. Вступ до спеціальності. - К.:
Центр навчальної літератури, 2005.
Мороз О.Г., Сластьонін В.О., Філіпенко Н.І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація. Навч. пос. — К., 1997.

Мостова І. Першокурснику: поради психолога. — К.: Тандем, 2000.
Мудрість учіння. Кроки до успіху / Упоряд. Г.С.Сазоненко. – К.: Магістр,
1995.
Національна доктрина розвитку освіти України. - К., 2002.
Сікорський П. Кредитно-модульна технологія у вищих навчальних закладах
// Шлях освіти. - 2004. - № 7. - С. 29-34.
Фіцула М.М. Вступ до педагогічної професії. - Тернопіль: Навчальна книга-
Богдан, 2005.
Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи. - К.: Академвидав, 2006.
Запитання.
1. Схарактеризуйте основні тенденції розвитку вищої освіти України на сучасному етапі.
2. Які найважливіші завдання сучасних вищих навчальних закладів?
3. Які кваліфікаційні рівні вищої освіти існують в Україні? а) молодший спеціаліст; б) бакалавр; в) старший спеціаліст; г) магістр.
4. Розподіл курсу на частини, у межах яких вивчаються одне чи група споріднених фундаментальних понять, законів, явищ – це: а) кредит; б) модуль; в) семестр;
г) блок.
5. Охарактеризуйте основні форми організації навчання у вищому педагогічному закладі освіти.
6. Які види і форми контролю знань, умінь і навичок використовуються у вищих навчальних закладах?
7. З якою метою впроваджується кредитно-модульна система у вищій освіті?








Лекція 5.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал