Лекція модернізм в українській культурі кінця ХІХ початку ХХ ст Модернізм система художніх цінностей кінця ХІХ початку ХХ ст



Сторінка6/29
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.24 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Політичне народництво є прямим відображенням селянської ідеології; воно є ідеологією, сформульованою демократичною інтелігенцією. Народницька доба в політичній історії України охоплює; 1840—1880 pp. й має "два послідовні етапи, "романтичний" (покоління кирило-мефодіївців) та "позитивістичний" (покоління "Старої громади"). Українське літературне народництво має ширші хронологічні рамки, хоча його також можна поділити на романтичний і позитивістичний період. За перші сто років свого існування воно виробило систему стилів, хоча не створило єдиної естетичної формули, охоплюючи таких різних авторів, як Котляревський і Квітка-Основ'яненко, Шевченко і Куліш, Нечуй-Левицький і Панас Мирний, Франко і Стефаник та багато, багато інших. На час fin de siécle воно серйозно еволюціонувало, викристалізувавши в собі різні напрями, "крила" — більш народне (згадаймо, наприклад, етнографічно-селянські твори Нечуя-Левицького і його ж агресивну позицію з приводу чистоти літературної (народної) мови) і менш народне ("тургенівські повісті" Олени Пчілки або "молдавські" й "татарські оповідання 90-х Михайла Коцюбинського). Іван Франко, найавторитетніший теоретик політичного, економічного і літературного народництва свого часу. В полемічній статті "Чи вертатися нам назад до народу?" він говорив про свого опонента москвофіла Наумовича: "І він так само, як ми, відрізняє інтелігенцію від народу, і розуміючи під народом тільки хлопів, тільки робочу масу". Думка Франка не зазнала радикальної зміни й на рубежі віку: "Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін...",— писав він у статті "Найновіші напрямки в народознавстві" (1895). "Народ" для Франка відтак став об'єктом зображення й вищою метою літературної творчості.

В основі літератури лежить мова народу. Тільки в кореляції з "народом" відкривається значення, суспільна роль інтелігенції, з літературою включно: "Інтелігенція повинна передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованиям, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покажчиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту".

Для Франка важливо, яку суспільну роль виконує літературний текст.

Народництво, особливо на етапі романтизму, який в українській літературі певною мірою ніколи не закінчувався, завжди схилялося до ідеалізації народу. Ми вже частково торкалися особливого місця культури, яка мала заповнити всі лакуни в соціальному житті України. Культурі, і передовсім літературі, ідеологи народництва кінця ХІХ століття відводили видатну суспільну роль — саме з неї мала відродитися втрачена державність. Література вбачала саме ві народності, тобто у своїй суспільній ролі, свою велич. Процес становлення народництва завершився — "в оформленості літературии (як культу) з допомогою міфологічного мислення. Це сталося на зламі віків. Святкові ритуали того часу – 25-ліття діяльності Франка в 1898-му, 100-річчя "Енеїди" того ж року, відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві 1903-го, а також численні літературні вечори з перебільшеними компліментами й урочистими привітаннями — стали культурною практикою. В іархії жанрів поезія посідала перше місце, що породжувалося неподоланістю романтизму й орієнтаціями на фольклор і народну пісню. Культова культура, або культура в ролі культу, на перше місце ставила поета, тобто Поета — борця, пророка, шамана. Зразки: міфологічний образ Великого Кобзаря і напівдитячий поет з "Давньої казки" (1893) та чимало інших поетів такого плану.

Проза епохи розквіту європейського роману в українській літературі все ще була позначена другорядністю, їй бракувало реальної мовної основи, широкої (позанародної) тематики, естетичної та лінгвістичної рафінованості. Проза, як і драма, звужуючи свій об'єкт до "народу", чи селянства, прирікала себе на естетичний тупик. Драма, крім того, не мала театральної сцени. Переклади не були жанром у точному сенсі, але поступово знаходили своє місце. Нарешті, критика дістала, чи скоріше узурпувала, собі окремий статус провідного жанру, а її критик узяв на себе роль учителя всіх інших літераторів. Народництво витворило зрілу критичну традицію тільки на кінець XIX століття. Її центральною інтелектуальною постаттю, звичайно, був Іван Франко. Невідділеність критики від літератури (майже всі критики того часу самі були поетами чи белетристами) не йшла на користь функціонуванню критичного дискурсу, який донині залишається дошкульним місцем української культури. Критиці в народницькій культурі відводилася особлива роль, а саме — роль ідеолога культури. І як ідеолог вона була не так дескриптивна, тобто описова, як прескриптивна, або наказова. Критика вказувала письменникам, як потрібно писати, і бачила в цьому свою головну роль.

Як добрий учитель, критик знав, що цнотливому народові не годиться слухати, а письменникові говорити про "потреби тіла" (користуюся формулою молодої Кобилянської). Крім того, він знав, коли не помітити декадентські штучки деяких нових дебютантів, списавши їх на молодість чи недосвідченість, а коли дати їм жорстку оцінку. Отже, критик мав бути вихователем письменника, а письменник — вихователем народу. Дидактична роль народницької критики передбачала певниї стиль читання й інтерпретації художніх творів, їхню оцінку| передовсім на предмет виховного значення для народу. Відтак критика замовчувала ті сторони художніх творів чи| цілі твори, які не могла асимілювати у свою традицію. Іншими словами, її увага була вибіркова, а рецепція тенденційна. Те, що неможливо було замовчати, не раз ставало об'єктом нетерпимого осуду, як-от критика Сергієм Єфремовим Кобилянської чи Інаном Франком "Молодої музи". Народницький дискурс по суті своїй не передбачав мистецького діалогу, вважаючи свій шлях і свою платформу єдино правильними. В народницькому дискурсі література й літератори бачилися як одна велика сім'я. Народницька історія літератури є безконфліктною й будується за принципом спадкоємності. Як зауважува Юрій Шерех, "у народницькій історії літератури все було просто... Котляревський був духовим батьком Шевченка, Шевченко — Франка".



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал