Лекція модернізм в українській культурі кінця ХІХ початку ХХ ст Модернізм система художніх цінностей кінця ХІХ початку ХХ ст



Сторінка20/29
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.24 Mb.
ТипЛекція
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

Експресіонізм. (В.Стефаник). В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов досить велике поширення як метод, особливо в українській поезії 20-30-х років. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Експресіоністи борються з традиційною умоглядністю сприйняття цих проблем ("Мене особисто це не стосується"). Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові і змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси-трагічне світосприйняття. Експресіоністи - противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла і утверджують природність життя. Гіперболізоване (відповідно до масштабу піднятих проблем) ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Всі засоби зображення підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використовується прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій. "Поет мужицької розпуки", - так називав свого земляка і соратника Василя Стефаника Марко Черемшина. На своєму ювілею у 1926 році він говорив до селян-героїв своїх: "Більше писати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас – значить спалити себе". Його щирий друг і шанувальник Кирило Гаморак застерігав письменника: "Не пишіть так, пане Стефанику, бо вмрете". При творенні він страшенно переживав кожну річ, він терпів разом із своїми персонажами; і коли його герой кричить, лютиться, - кричить, лютиться він сам; хапає герой себе за голову й хилиться до землі, - й автор рве волосся на голові й не всидить на місці й кидає собою".

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року в с. Русові в сім’ї заможного селянина. Навчаючись у польській гімназії в Коломиї, Стефаник починає пробувати сили в літературі. Разом з Мартовичем вони організували своєрідну літературну спілку під назвою "Л.М." і спільно працювали над двома оповіданнями: "Нечитальник" (1888), "Лумера" (1889). У 1890 році Стефаник продовжує навчання у Дрогобичі, у гімназії. Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада". У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками, часто зустрічається зі Станіславом Пшибишевським та Владиславом Орканом. Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, друкує ряд статей у газетах і журналах. У статтях Стефаник головну увагу приділяє критиці народників. "Поет і інтелігенція" одна з найгостріших статей. Тут він зазначає, що галицька інтелігенція і донині не виробила собі ні ідеалів, ні життєвих форм, характеристичних для неї; і тому поети до того часу не можуть створити нічого тривалішого з їх життя. Як спочатку, так і тепер, звертаються до життя простого люду, бо там находять більше цікавого й вартісного. Своїм життям і ідеалами наша інтелігенція не годна заповнити кількадесяти томів повістей, ані захопити таланту, аби писав ті повісті. Грубе нерозуміння поетів, брак тепла і заохоти до праці, а то і явна ненависть до своїх письменників – се головна ціха нашої освіченої суспільності.

1896 – 1897 рр. – час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої описово-оповідної манери своїх попередників, турбота про те, щоб українське письменство вийшло на ширші простори, збагатилося досягненнями інших літератур, на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. Тоді ж він пише декілька поезій в прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені". Та підготовлена книжка не зацікавила видавців і письменник знищив рукопис. З тих поезій уваги заслуговують "Амбіції" – своєрідний символ віри, якої збирається додержувати митець. Образними порівняннями, взятими з сільського життя та природи Стефаник намагається визначити мету своєї творчості. "Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі... Така будь, моя бесідо".

Ті самі сумні теми, що хвилювали й народницьке покоління, у Стефаника трактуються цілком відмінно, і новели його будуються цілком іншими способами. Кожна новела – до останньої міри згущена людська трагедія: це картина смерті, або чекання смерті, образи разючої бідності, що виганяє з хати, безпорадної і безнадійної самотності, родинних свар, бійки, катастроф, спричинених тяжкими злиднями, безпросвітного темного пияцтва, відриву від рідного села через службу в чужому війську. В новелах першого періоду Стефаник зобразив майже всі сторони життя галицького селянства тих часів: політичне і національне безправ’я, виснажливу працю, розорення, наймитування, еміграцію, голодну смерть, нелади в селянській родині, породжені нестатками, рекрутчину та ін. Зображуючи найтрагічніші події, відтворюючи найтяжчі муки людини, письменник зберігає рівний, зовні спокійний тон розповіді, який глибоко вражає читача. При цьому автор діє за принципом: чим чутливіше положення, тим холодніше слід писати.

Стефаник став на Україні творцем жанру дуже стислої соціально-психологічної новели. Йому властиві такі прикмети стилю, як гранична стислість, емоційна наснаженість, лаконізм. Звернувшись до малих форм, письменник увійшов з ними у літературу, досяг вершин майстерності. Він писав короткі психологічні новели, переважна більшість з яких мала дві-три сторінки. В основу більшості з них письменник поклав справжні події, які трапилися в дійсності, проте ніколи не відтворював їх ретельно: відкидав усе несуттєве, випадкове, залишав лише найголовніше, додаючи до нього характерні деталі. Новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Ніколи не даючи широких деталізованих описів природи, відібравши дві-три найхарактерніших для даного пейзажу деталей , немовби мимохідь, створює невеличку зарисовку, що дуже допомагає читачеві уявити обстановку, в якій відбувається дія. Головна увага в них зосереджується на відтворенні душевних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їх житті. Новелам В.Стефаника, як і багатьом творам інших письменників того часу, властивий ліризм, що надає зображуваному великої задушевності і теплоти; у новелах Стефаника він, крім того, нерідко загострює трагічність ситуацій і характерів. Стефаник пісенні мотиви включав у новели, читаючи які, ніби чуєш сумний відгомін чи приглушену мелодію її.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал