Лекція Кризові явища в освіті. Основні якості сучасної педагогічної технології



Скачати 168.58 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації14.07.2017
Розмір168.58 Kb.

Лекція 1.
Кризові явища в освіті. Основні якості сучасної педагогічної технології.
План
1. Шляхи реформування освіти в Україні.
2. Поняття педагогічної технології. Основні якості сучасної педагогічної технології.
3. Класифікація сучасних педагогічних технологій (самостійна робота).
1. Шляхи реформування освіти в Україні
Труднощі, пов’язані з розбудовою незалежності Української держави та переходом до ринкових відносин не могли не відбитися на стані освіти.
Кризові явища, що мають місце у суспільстві, не обійшли стороною і школу.
Скорочення сітки дошкільних навчальних закладів, закриття шкіл в так званих неперспективних селах. Труднощі з підручниками, відсутність коштів для придбання меблів, технічних засобів навчання, ремонту шкільних приміщень – ось далеко не повний перелік «негараздів» сьогоднішньої освіти. Але самим неприємним є те, що держава в останній час все менше і менше втручається в сферу освіти, надаючи право контролю за її функціонуванням самим навчальним закладам. А це, в свою чергу, призводить до того, що сьогодні у нас фактично немає загальнодержавного стандарту освіти, частина дітей перестає відвідувати школу, досягнувши 13-
14-річного віку.
Крім того, ефективність системи освіти пов’язана з вирішенням таких протиріч:
1.
Протиріччя між суспільною потребою розвитку соціально- гомогенного суспільства та наявного його диференціації, яка з кожним роком зростає.
2.
Протиріччя між зростаючими потребами виробництва та соціально- професійними орієнтаціями молодих людей.
3.
Протиріччя між необхідним рівнем розвитку особистості та реальним рівнем загального розвитку випускників навчальних закладів.
Перше протиріччя зумовлене тим, що приватні навчальні заклади, які стали відкриватися в останній час, платне навчання в елітних гімназіях та ліцеях дають можливість тим хто, займає привілейоване становище у суспільстві, забезпечити збереження такого ж статусу для своїх дітей. Як розповідав в одній з телепередач ведучий програми «Очевидне та неймовірне» С. Капіца, Ломоносов, якби він сьогодні приїхав до Москви і спробував вступити до МДУ, навряд чи зміг би це зробити. Отже престижна освіта стає в значній мірі доступною тільки для тих, хто має великі гроші, тим самим сприяючи перетворенню спільноти з цих людей в замкнуту касту.

Друге протиріччя характеризується зростаючою диспропорцією в прагненнях молодих людей до оволодіння різними спеціальностями, наприклад, «модною» в останній час стала орієнтація на професії юриста, економіста або соціального працівника з одночасним зменшенням кількості тих, хто вступає до технічних вишів.
Сфера освіти – одна із тих сфер, що впливають сьогодні на економіку. В цьому зв’язку праця вчителів, професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів стає продуктивною працею. Отримання нових знань є такою ж необхідною умовою відтворення робочої сили, як і споживання матеріальних благ. При цьому з економічної точки зору капіталовкладення в розвиток особистісного елемента продуктивних сил є більш вигідним, ніж подібні вклади в розвиток технічних засобів. Сучасне виробництво набуває такого характеру, що воно потребує не стільки мускульних, механічних зусиль, скільки творчих, інтелектуальних зусиль людини. Отже, сучасна науково-технічна революція висуває вимогу перед освітою готувати підростаюче покоління до активного дорослого життя таким чином, щоб молода людини мала добрі знання з фундаментальних наук, могла швидко оволодіти теоретичними і практичними навичками, які в майбутньому дадуть можливість працювати з сучасною технікою. Саме такі знання дають математика та природничі науки. Ось чому реформування системи освіти повинне передбачити збалансований підхід до визнання співвідношення між погодинним навантаженням, яке відводиться на точні, природничі та гуманітарні науки. Проігнорувавши перші дві, ми ризикуємо відстати в галузі науково-технічного прогресу. Недооцінка ролі вивчення гуманітарних дисциплін загрожує «звуженням» потенцій окремої особистості, що може значно обмежити формування рис, необхідних для творчої особи. Як відомо, більшість великих людей, які залишили помітний слід в історії розвитку науки і техніки, були всебічно розвинутими особистостями. І, звичайно, реформування системи освіти не може біти повноцінним без перегляду практики фінансового забезпечення цієї важливої сфери суспільного життя.
Україна поки що одна з найосвіченіших країн світу. Але, аналізуючи сучасний стан освіти в Україні, важливо підкреслити, що її якісна сторона не завжди відповідає сучасним вимогам. З впровадженням в практику різних форм вищої освіти, відкриття приватних навчальних закладів, розширення мережі науково-консультативних пунктів, де студенти заочної форми навчання одержують освіту за місцем проживання, збільшення прийому до вищих навчальних закладів на платній основі веде до того, що у суспільстві складається негативна закономірність – кількість спеціалістів з закінченою вищою освітою зростає, а рівень їхньої підготовки не завжди відповідає отриманому диплому.
Система освіти як соціальний інститут повинна забезпечувати рівні можливості в одержанні конкретного виду освіти для всіх громадян незалежно від статі, національності, соціального походження чи місця проживання.

У сучасній Україні реалізація загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти із кризи, поки що гальмується дією визначальних і суб’єктивних факторів:
1.
Катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі.
2.
Втрата інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинена дією розбійницьких законів ринку епохи «початкового нагромадження капіталу».
3.
Нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті.
4.
Слабкість альтернативного сектору освіти як в організаційних формах та стабільності, так і (в більшості випадків) в якості набуття державних освітніх стандартів.
5.
Відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, системи оплати праці тощо.
Вдосконалення освіти пов’язане з науково-методичними підходами до її реформування, з соціологічними дослідженнями в освітній галузі, проникненням науки. Це виявляється у розробці науково обґрунтованих моделей випускників, у сучасному науково-методичному забезпеченні навчального процесу, постійному науковому аналізі потреб суспільства в спеціалістах. Впровадження науки, наукових методів, форм діяльності вимагає зближення наукових і навчальних закладів, змін у підготовці кадрів викладачів і т. п. Загальною умовою успішного реформування освіти є гуманізація та гуманітаризація, демократизація вузівського життя і життя суспільства в цілому.
На сьогоднішньому етапі розвитку нашої держави актуальним є питання розвитку та реформування освіти, адже рівень здобутих знань визначає майбутню кваліфікацію і професійність трудового потенціалу країни.
Особливу увагу при реформуванні освіти треба приділяти вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання треба розглядати за такими напрямами:
1.
Аналіз виробничо-необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві.
2.
Вивчення протиріччя між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхи подолання цього протиріччя.
3.
Аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залучення молоді в професійну структуру суспільства.
4.
Дослідження освіти як чинника зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва та якості продукції.
5.
Дослідження освіти як чинника підвищення трудової активності громадян, їх ставлення до праці, ідентифікації з трудовим колективом.
6.
Вивчення взаємозв’язку освіти та рівня задоволення працею.

7.
Аналіз ролі освіти як чинника професійної мобільності людей.
8.
Вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників.
9.
Вивчення взаємодії загальної і професійної освіти, взаємозв’язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи.
10.
Вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді та студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів.
Соціологічні дослідження виявили певні протиріччя між потребами суспільства і якістю підготовки спеціаліста, слабкі місця на стику вищої школи з середньою та виробництвом, порушення безперервної освіти, розрив навчально-виховної і науково-дослідницької діяльності вишу, надмірну тривалість адаптації випускників.
Джерело більшості протиріч – недостатній зв'язок ВЗО з виробництвом.
Дослідження показали, що найслабшим місцем залишається підготовка студента до реальної практичної діяльності в соціальній галузі. На думку експертів, понад 50 % випускників ще недостатньо підготовлені до здійснення соціальних ролей у сфері управління та виховання. Внаслідок слабкого зв’язку вузу з виробництвом студенти недостатньо проінформовані про майбутню трудову діяльність.
Принципи діяльності з підготовки фахівців повинні базуватися на засадах науковості, гуманізму, демократизму, наступності та неперервності, національної свідомості. Рівень підготовки фахівців також має забезпечуватися:
1.
Органічним зв’язком зі світовою та національною історією, культурою, традиціями.
2.
Інтеграцією з наукою та виробництвом.
3.
Взаємозв’язком із закладами підготовки фахівців гуманітарного, технічного та економічного профілю в зарубіжних країнах.
4.
Відкритістю і демократичністю освіти, доступністю навчання для будь-якого громадянина з урахуванням його довузівської та
індивідуальної підготовки, впровадженням індивідуальних навчальних планів, програм, методик.
5.
Випереджувальним характером навчання, розробкою власної методики прогнозування потреб галузей економіки, освіти й культури у фахівцях різних кваліфікацій.
6.
Професіоналізмом навчання, підготовкою фахівців на високому професійному рівні.
7.
Використанням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання.
8.
Інноваційністю, навчанням у рамках державних стандартів за нетрадиційними системами і методиками навчання, що сприяють поглибленню професійних знань, навичок і вмінь.

9.
Спадкоємністю освіти, навчанням з урахуванням оптимальних світових і вітчизняних традиційних методик поряд з інноваційними.
10.
Духовністю освіти, природною єдністю навчання і виховання, залученням студентів до духовних цінностей, принципів загальнолюдської моралі.
Якісне оновлення суспільства, створення незалежної суверенної держави активізували в Україні процес розвитку культури, освіти, дали змогу створити державну національну програму «Освіта», котра передбачає докорінне реформування вищої школи відповідно до потреб суспільства та прогресивних тенденцій освіти в сучасному світі, Програма проголошує принципи, положення, націлені на інтеграцію системи освіти у світові структури, і разом з тим, розвиток національної орієнтації, самобутності
історичних традицій школи в Україні. Закон про освіту в Україні передбачає більш повну реалізацію її функцій. У програмі накреслено курс на більшу фундаменталізацію, більш тісні зв’язки з виробництвом, комп’ютеризацією, гуманітаризацію освіти.
Сьогодні стає очевидним, що сформовані системи вищої освіти вже не задовольняють потреб суспільства. Розвиток науки, техніки, технології привів до такого гігантського інформаційного буму, в умовах якого навіть глибоке засвоєння певних знань не вирішує проблеми. І коли раніше в довідкових виданнях, як правило, освіта визначалася як систематизована передача знань, умінь, цінностей, то нині такі визначення викликають сумнів. Тому виникає необхідність у перегляді глобальних цілей освіти. Головним стає розвиток творчого потенціалу особливості, формування здатності сприйняття та реалізації новацій, здатності навчатися. Науково-технічна революція ставить завдання формування творчої особистості, здатної до новацій, яка мала б не лише хорошу професійну, але й фундаментальну освіту та гуманітарну підготовку. Зміна глобальних цілей вимагала змін навчального процесу та управління вузами. У 60-70-ті роки в розвинутих країнах відбулися реформи середньої та вищої освіти, спрямовані на поглиблення фундаментальної освіти, забезпечення проблемного характеру навчання, гуманітаризацію та комп’ютеризацію освіти.
Певні успіхи були досягнуті в забезпеченні безперервності освіти, демократизації життя вищої школи. Було відкрито доступ до вищої освіти більш широким соціальним верствам, введені стипендії, форми поєднання навчання з роботою за гнучким графіком тощо. Ідея необхідності реформи була усвідомлена і в країнах СНД. Результати соціологічних досліджень різних сторін, проблем вищої освіти, одержані вітчизняними соціологами у
80-х роках і на початку 90-х років свідчили про недостатню її ефективність.
Позитивні кардинальні зміни вищої школи стають можливими лише на базі докорінної зміни суспільства, його демократизації.
Однією з основних задач у системі вищої освіти є підготовка висококваліфікованих спеціалістів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по
різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спочатку єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно, школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.
Наприкінці ХХ століття виникли проблеми входження вищої школи до ринкових відносин, проблем управління і реформування вищої школи.
Вивчення думок, настроїв працівників вишів показало, що більшість підтримує ідею реформування вищої школи. Про необхідність кардинальних змін виступило біля 95% працівників вузів. При цьому переважна більшість віднесла себе до прибічників поступових змін, еволюційного шляху розвитку вищої освіти. Багато висловлювалося за збереження єдиного освітнього простору. Досить хворобливо сприймалось руйнування інформаційних зв’язків, скорочення наукового спілкування.
Не можна раз і назавжди створити постійно діючу ефективну систему освіти. Вона має безперервно вдосконалюватися, розвиватися, змінюватися під впливом вимог часу. Але це неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, в тому числі без розробки соціальних прогнозів розвитку освіти і діагностики негативних явищ, які гальмують процес поступу освіти.
2. Поняття педагогічної технології.
Основні якості сучасної педагогічної технології
Розвиток освітніх процесів в сучасному суспільстві, величезний досвід педагогічної інновації. Авторських шкіл і вчителів новаторів, результати психолого–педагогічних досліджень постійно вимагають узагальнення і систематизації.
Одним із засобів розв’язання цієї проблеми є технологічний підхід, застосування поняття «технологія» до сфери освіти, до педагогічних процесів.
«Освіта – це індустрія, яка спрямована в майбутнє» С.Т.Капіца.
Технологія – від грецької techne – мистецтво, майстерність і Lоgоc – учіння.
Термін «педагогічна технологія» – в буквальному перекладі означає вчення про педагогічне мистецтво, майстерність.
Педагогічна (освітня) технологія – це система функціонування всіх компонентів педагогічного процесу, яка побудована на науковій освіті, запрограмована в час і в просторі і приводить до належних результатів.
Провідником у будь–якій технології вважається детальне визначення кінцевого результату і точне досягнення його. А передумовами застосування поняття «технологія» щодо процесів у виробничій чи соціальній сфері є їх запрограмованість, окресленість кінцевих властивостей передбаченого
продукту, засобів його створення, цілеспрямоване моделювання умов їх здійснення, а також реальне функціонування цих процесів.
Науково – технологічний прогрес зумовив технологізацію не лише матеріального виробництва, а й інтенсивно проник у сферу культури, гуманітарного знання. Усі технології поділяють на два види.:
Промислові. До них належать технології переробки природної сировини (нафти, деревини, руди тощо) або одержаних з неї напівфабрикатів
(металів, деталей і вузлів, будь–яких виробів). Вони вимагають неухильного дотримання послідовності передбачених технологічних процесів і операцій.
Заміна одного процесу іншим, зміна їх послідовності часто знижує результативність або взагалі унеможливлює досягнення позитивного результату.
Соціальні. Для таких технологій вихідним і кінцевим результатом є людина, а основним параметром змін – одна чи кілька її властивостей.
Соціальні технології гнучкіші за промислові. Проте неухильне дотримання послідовності навіть найрезультативніших процесів у соціальній сфері ще не гарантує досягнення необхідної ефективності. Адже людина є надто складною системою, на неї впливає багато зовнішніх чинників різної системи
і спрямованості, тому заздалегідь передбачити ефект конкретного впливу на неї неможливо. Специфіка соціальних технологій полягає в можливості пристосування їх до будь яких умов, оскільки вони здатні скоригувати недоліки процесів і методик технологічного процесу. Однак ці технології досить складні за організацією і здійсненням. На цій основі ґрунтується твердження про них як технології вищого рівня організації.
Спільне між промисловими і соціальними технологіями те, що завершальним результатом їх використання є продукт із завданими властивостями.
Розвиток цивілізації завжди пов'язаний із прогресом у сфері цих технологій. З кожним витком цивілізаційного розвитку зростали вимоги до соціальних технологій як важливого чинника гармонізації взаємодії людини і природи, людей на планеті.
З цього приводу німецький філософ Еммануїл Кант (1724-18040), виокремлюючи культуру простих умінь і культуру дисципліни волі, зазначав, що культура умінь здатна торувати шлях злу, якщо культура волі не стане їй противагою. Йдеться про інструментальну і гуманітарну культуру, на яких базується технологічний і моральний потенціал суспільства. Як відомо, еволюційні кризи здебільшого виникали тоді, коли інструментальний
інтелект недостатньо стримувався інтелектом гуманітарним. Тобто суспільство живе стабільно доти, доки руйнівний потенціал виробничих, зокрема і військових, технологій врівноважується якістю культурно–
психологічних засобів стримування. Якщо ж енергетичний потенціал технологій, що прогресує, суттєво перевершує можливості нормативної регуляції, суспільство опиняється в кризовому стані. Надалі, нагнітаючи напруження екологічних і соціальних конфліктів, воно або починає будувати
технологічні, організаційні, інформаційні, нормативні параметри діяльності, виходячи на новий щабель розвитку.
Можемо зробити висновок: розвиток науки і техніки, інформатизація сучасного суспільства вимагає технологічного підходу у всіх сферах життя. У визначенні поняття педагогічні технології узагальнюються поняття: технологія освіти, освітні технології, технології навчання, технології виховання.
Розглянемо особливості педагогічних технологій.
З визнанням педагогічної технології важливим чинником навчально–
виховного процесу не припинялися спроби з’ясування її сутності та особливостей.
Підходи дослідників до визначення поняття «педагогічна технологія» різноманітні (Б.Ліхачов, І.Волков, П.Москаленко, М.Кларін та ін.).
Спільним в усіх визначеннях є спрямування педагогічної технології на підвищення ефективності навчального процесу, що гарантує досягнення запланованих результатів навчання.
Існує загальноприйняте уявлення про технологію як конструювання навчального процесу за певною схемою, яка відображає ознаки, притаманні й традиційній організації навчального процесу: впорядкованість процесу навчання, мета і оцінювання результатів.
Педагогічна технологія функціонує як наука, що досліджує найраціональніші шляхи навчання, і як система способів, принципів і регуляторів, які застосовуються у навчанні, і як реальний процес навчання.
Головне в педагогічній технології – розробка, деталізація
інструментальних аспектів педагогічного процесу. Створення нової технології, як правило, є наслідком незадоволення результатами навчання й виховання, а також неефективністю педагогічної діяльності як професійного експерименту. Суттєвою особливістю педагогічної технології є те, що довільним діям вона протиставляє жорсткі алгоритмічні приписи, систему логічно вмотивованих дій, послідовний перехід від елементу до елементу.
Потреба в розробленні технологічних конструкцій виникла у зв’язку з
ідеєю управління педагогічним процесом. Реалізація її стала можливою на основі системного підходу, що дає змогу порівняти різноманітні педагогічні вміння, які у своїй сукупності гарантують результат.
Розробленню нової технології, як правило, передують нові потреби
(цілі) суспільства, наукові відкриття або результати наукових досліджень.
Наприклад, виникнення програмованого навчання передували розвиток кібернетики та інформатики, створення електронно–обчислювальної техніки; виникненню й розвитку проблемного навчання – дослідження закономірностей розвитку мислення, вчення російського психолога Льва
Виготського (1896-1934) про зону найближчого розвитку.

Процес становлення нової педагогічної технології охоплює такі етапи: виникнення суспільної потреби – фундаментальні дослідження в галузі психології – прикладні психолого–педагогічні дослідження – розроблення нових технологій – відображення новостворених технологій у навчально–
програмній та навчально–методичній документації.
В освітній практиці педагогічна технологія може функціонувати на таких рівнях:
Загальнопедагогічний рівень функціонування педагогічної технології. Загальнодидактична, загальновиховна технологія репрезентує цілісний освітній процес у регіоні, освітньому закладі, на певному рівні навчання чи виховання. У такому вигляді педагогічна технологія тотожна педагогічній системі, оскільки вона містить сукупність цілей, змісту, засобів і методів навчання ( виховання), алгоритм діяльності суб’єктів і об’єктів навчально–виховного процесу.
Предметно–методичний рівень функціонування педагогічної технології. Йдеться про застосування педагогічної технології як окремої методики, тобто як сукупність методів і засобів реалізації певного змісту навчання та виховання в межах одного предмета, групи, в діяльності педагога.
Локальний (модульний) рівень функціонування педагогічної технології. Зорієнтована на цій рівень педагогічна технологія реалізується як технологія окремих частин навчально–виховного процесу, розв’язання окремих дидактичних і виховних завдань ( технологія окремих видів діяльності, формування понять, виховання окремих особистісних якостей тощо).
У зв’язку з цим правомірним є розмежування таких понять, як «освітня технологія», «педагогічна технологія», «технологія навчання (виховання, управління)», оскільки кожна з них має свою ієрархію цілей, завдань, змісту.
Об’єднують освітню, педагогічну технологію, а також технологію навчання (виховання, управління) актуальні для певного історичного етапу освітні концепції, педагогічні парадигми (системи поглядів).
Освітня технологія. Вона відображає загальну стратегію розвитку освіти, єдиного освітнього простору. Призначення освітніх технологій полягає у розв’язанні стратегічних для системи освіти завдання: прогнозування розвитку освіти, проектування і планування цілей, результатів, основних етапів, способів, організаційних форм освітньо–виховного процесу.
Такими освітніми технологіями є концепції освіти, освітні закони, освітні системи. У сучасній Україні такими освітніми технологіями є гуманістична концепція освіти, закон України «Про освіту», система безперервної освіти
(дошкільний, шкільний, вузівський, поствузівський рівні) та ін.
Педагогічна технологія. Відображає тактику реалізації освітніх технологій у навчально–виховному процесі за наявності певних умов.
Педагогічні технології акумулюють і виражають загальні ознаки та закономірності навчально–виховного процесу незалежно від конкретного навчального предмета. Кожна конкретна педагогічна технологія відображає
модель навчально–виховного та управлінського процесів у навчальному закладі, об’єднує в собі їх зміст, форми і засоби. Вона може охоплювати й спеціалізовані технології, що застосовуються в інших галузях науки і практики – електронні, нові інформаційні технології, промислові, поліграфічні, валеологічні (які зберігають здоров’я) тощо.
Технологія навчання (виховання, управління). Цей тип технології моделює шлях освоєння конкретного навчального матеріалу (поняття) в межах відповідного навчального предмета, теми, питання. За багатьма параметрами вона є наближеною до окремої методики. Дидактична технологія охоплює зміст, форми, методи навчання. Специфічні зміст, форми і методам властиві й технології виховання або управління.
Важливими теоретичною і практичною проблемами є співвіднесення дидактичних систем і технології навчання. Щодо цього в орієнтації педагогічної свідомості окреслилися такі два напрями:
Технологічний напрям орієнтації педагогічного процесу. Спрямований він на ефективність навчання, розроблення критеріїв засвоєння, формування і підсумування оцінювання, подання інформації та етапів її засвоєння, конкретизацію навчальних цілей корекцію зворотнього зв’язку, повне засвоєння знань, умінь і навичок.
Гуманістичний напрям організації педагогічного процесу. Прибічники його головною метою своєї діяльності вважають формування і розвиток критичного, творчого мислення.
Перший напрям реалізується за допомогою «технології навчання», другий – за допомогою моделей навчання, передусім дослідницький, комунікативно діалогової, дискусійної та ігрової. Модель навчання тлумачиться як окреслена схема або план діяльності педагога у навчальному процесі. Її стрижнем є організована вчителем діяльність учнів. Якщо технологічно–орієнтована модель передбачає репродуктивний характер діяльності учнів, то пошукова – продуктивний, пошуковий.
Середовищем реалізації педагогічної технології є технологічний процес.
Технологічний процес
– система технологічних одиниць, зорієнтованих на конкретний педагогічний результат.
У теорії виховання технологічними процесами є, наприклад, методика колективних творчих справ, методика організації колективу, система виховної роботи тощо, у теорії навчання – система форм і засобів вивчення певної теми навчального курсу, організація практичних занять з відпрацювання умінь і навичок грамотного письма або розв’язання задач.
На педагогічний результат технологічного процесу впливають рівень майстерності педагога, ступень розвитку дитини, психологічний клімат у колективі тощо.
У педагогічній технології використовують також технологічні схеми і технологічні карти.

Технологічна схема – умовне зображення технології процесу, поділ його на окремі функціональні елементи і позначення логічних зв’язків між ними. Таке зображення є необхідною умовою унаочнення процесу, що сприяє його аналізу і ефективному застосуванню.
Технологічна карта – опис процесу у вигляді покрокової, поетапної послідовності дій із зазначенням засобів, що використовуються.
Професійне вміння проектувати технологічну карту є одним із
інноваційних компонентів професійної діяльності педагога, вершиною його методичної вправності.. Ґрунтується воно на добре розвинених рефлексивних здібностях педагога, а за своєю суттю є інтегративним, багатокомпонентним.
Технології максимально пов’язані з навчальним процесом, діяльністю тих, хто навчає, і тих, хто навчається.
Структуру технології навчання утворюють:
а) концептуальна основа;
б) змістова частина, яка охоплює:
- постановку, максимальне уточнення, формулювання цілей (загальних і конкретних) щодо досягнення результатів;
- зміст навчального матеріалу;
в) процесуальна частина, до складу якої належать такі компоненти:
- організація навчального процесу відповідно до поставлених цілей;
- методи і форми навчальної діяльності учнів та діяльності викладачів;
- управління навчальним процесом (оцінювання поточних результатів, корекція навчання, спрямована на досягнення поставлених цілей);
- заключна оцінка результатів.
Педагогічній технології притаманні всі ознаки системи: логіка процесу, взаємозв’язок частин, структурна і змістовна цілісність, соціо– і природодоцільність, інтенсивність усіх процесів.
Методика є окремою теорією, а технологія – алгоритмом її втілення у практику.
Педагогу не достатньо знати методику, він повинен уміти трансформувати знання і вміння. Тобто володіти технологією отримання запланованого результату. Суттєвою особливістю педагогічної технології є гарантування кінцевого результату і проектування майбутнього навчального процесу.
Висловлюються думки щодо обмеження використання поняття
«технологія» у педагогіці, доцільність функціонування його лише у сфері дидактики, оскільки визначити діагностичну мету чітко і якісно можна лише у навчанні. Нею може бути засвоєння певного обсягу навчального матеріалу, способів дій при підготовці до професійної діяльності тощо. Цей підхід аргументується тим, що якість засвоєного конкретного матеріалу можна легко проконтролювати й оцінити. Значно важче чітко визначити діагностичну мету
(наприклад, рівень сформованості певної психологічної , особливо особистісної якості) у вихованні. Тому створити технологію, на думку прибічників цього підходу, неможливо, оскільки не існує системи діагностичних засобів. У процесі виховання можна спиратися лише на
розроблені методики і суб’єктивні методи контролю. У зв’язку з цим доцільно, на їх погляд, вести мову лише про «елементи технологізації виховання», використання яких сприяє ефективності виховного процесу.
Сучасна практика виховання перебуває у перехідній стадії – вихователі та вчителі ще не працюють за цілісними науковими технологіями, але вже поступово відходять від замкненого на індивідуальності інтуїтивного розв’язання виховних завдань. Помітна тенденція до впровадження апробованих технологічних знахідок, прагнення до уніфікації та стандартизації вимог.
Виховну технологію не можна ототожнювати з виховним методом.
Якісно нові методи, які ґрунтуються на рефлексивно–вольових механізмах, механізмах співпереживання й позитивно–емоційного оцінювання, апелюють до самосвідомості, свідомого, творчого ставлення людини до суспільних норм і цінностей, український дослідник Іван Бех кваліфікує як виховні технології особистісної орієнтації.
Головні ознаки педагогічної технології:
- концептуальність (передбачає опору технології на конкретну наукову концепцію цілей і результативності (полягає в гарантованому досягненні цілей, ефективних результатів за оптимальних затрат для досягнення певного стандарту навчання);
- економічність (виражає якість, яка забезпечує резерв навчального часу, оптимізація праці педагога і досягнення запланованих результатів у стислі строки);
- алгоритмізованість, проектованість, цілісність, керованість (передбачає легке відтворення конкретної технології будь–яким педагогом у будь – якому освітньому закладі). Кожний етап і прийом роботи повинен обумовлюватися математично точно і передбачати можливість заміни
іншим. Керованість пов’язана з можливістю чіткого визначення мети.
Планування, проектування педагогічного процесу, поетапної діагностики;
- коригованість (можливість постійного оперативного зворотного зв’язку, послідовно організованого на чітко визначені цілі). У цьому плані ознаки коригованості, діагностичного визначення мети і результативності тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну. Система контролю та оцінювання розвитку має забезпечувати щоденну фіксацію динаміки зміни стану навичок, знань, тобто кожна дія педагога повинна обумовлюватися точною діагностикою стану об’єкта;
- візуалізація (характерна для окремих технологій, передбачає використання аудіовізуальної та електронно–обчислювальної техніки, а також конструювання та застосування різноманітних дидактичних матеріалів і оригінальних наочних посібників);
- декомпозиція педагогічного процесу на взаємопов’язані етапи (чим більш відповідним є опис етапу педагогічної технології реальному етапу
певного процесу, тим вища ймовірність досягнення успіху при її розробленні й реалізації);
- координованість і поетапність дій, спрямованих на досягнення запланованого результату (послідовність і порядок виконання дій повинні базуватися на внутрішній логіці процесу);
- однозначність виконання передбачених процедур і операцій (необхідна умова досягнення адекватних поставленій меті результатів: чим значніші відхилення в діях суб’єкта від приписаних технологією параметрів, тим реальніша і серйозніша небезпека деформувати весь процес і одержати результат, що не відповідає очікуваному.
Критерії ефективності результатів застосування педагогічної технології:
- засвоєння знань (глибина, усвідомленість, системність, цілісно–смислове ставлення, дієвість, міцність, самостійність тощо);
- розвиток ціннісних орієнтацій;
- самореалізація вчителя та учня;
- зміна стосунків у педагогічному процесі;
- специфіка мислення (діалектичність, проблемність, аналітичність тощо).
Сучасна педагогічна технологія повинна гарантувати досягнення певного рівня навчання й виховання, бути ефективною за результатами, оптимальною щодо термінів впровадження, витрати сил і засобів.
Важливим також є моральний аспект технологізації освіти. Йдеться про
«педагогічну чистоту» (О. Пєхота), моральну безпеку, валеологічну обґрунтованість і духовну екологічність відомих і створюваних педагогічних технологій. Важливо, щоб в основу кожної з них було покладено принципи гуманітарного світогляду, що передбачають формування таких якостей особистості, як усвідомлення єдності природи і людини, відмова від авторитарного стилю мислення і взаємодії педагога та учня, терпимість, схильність до компромісу, шанобливе ставлення до думки іншого, інших культур, моральних і духовних цінностей тощо.
Отже, усвідомлення вчителем особливостей педагогічних технологій забезпечує ефективне використання в навчально-виховному процесі сучасних технологій навчання і виховання.
3. Класифікація педагогічних технологій.
1. Педагогічні технології на основі
особистісної орієнтації педагогічного процесу
- Педагогіка співробітництва.
- Гуманно особистісна технологія Ш.О. Амонашвілі.
- Система Є.М. Ільїна: викладання літератури як предмету, що формує людину.
- Технологія віта генної освіти (А.С. Бєлкін).

2. Педагогічні технології на основі
активізації та інтенсифікації діяльності учнів
- Ігрові технології.
- Проблемне навчання.
- Технологія інтенсифікації навчання на основі схемних і знакових моделей навчального матеріалу (В.Ф. Шаталов).
3. Педагогічні технології на основі
ефективності управління і організації навчального процесу
- Технологія С.М. Лисенкової: перспективно-випереджальне навчання з використанням опорних схем при коментованому управлінні.
- Технологія рівневої диференціації.
- Рівнева диференціація на основі обов’язкових результатів (В.В. Фірсов).
- Культуровиховуюча технологія диференційованого навчання за інтересами дітей (І.М.Закатова).
- Технологія індивідуалізації навчання (Інге Унт, А.С. Границька, В.Д.
Шадриков).
- Технологія програмованого навчання.
- Колективний спосіб навчання (А.Г. Рівін, В.К. Дьяченко).
- Групові технології.
- Комп’ютерні (нові інформаційні) технології навчання.
4. Педагогічні технології на основі
дидактичного удосконалення і реконструювання матеріалу
- «Екологія і діалектика» (Л.В. Тарасов).
- «Діалог культур» (В.С. Біблер, С.Ю. Куганов).
- Укрупнення дидактичних одиниць (П.М. Ерднієв).
5. Частково предметні педагогічні технології
- Технологія раннього та інтенсивного навчання грамоти (М.А. Зайцев).
- Технологія удосконалення загально навчальних умінь в початковій школі
(В.М. Зайцев).
- Технологія навчання математиці на основі розв’язання задач (Р.Г.Хазанкіна).
6. Альтернативні технології
- Вальдорфська педагогіка.
- Технологія вільної праці (С.Френе).
7. Природовідповідні технології
- Природо відповідне виховання грамотності (А.М. Кушнір).
- Технологія саморозвитку (М.Монтессорі).
8. Технологія розвивального навчання
- Система розвивального навчання Л.В. Занкова.
- Технологія розвивального навчання Д.Б. Ельконіна - В.В. Давидова.

- Системи розвивального навчання зі спрямованістю на розвиток творчих якостей особистості (І.П. Волков, І.П. Іванов, Г.С. Альтшуллер).
- Особистісно орієнтоване розвивальне навчання (І.С. Якиманська).
- Технологія саморозвивального навчання (Г.С. Селевко).
9. Педагогічна технологія авторських шкіл
- Школа адаптованої педагогіки (Є. Ямбург, Б. Бройде).
- Технологія авторської школи самовизначення (А.М. Тубельський).
- Школа – парк (М. Балабан).
- Агрошкола (О.Католіков).
- Школа Завтрашнього Дня (Д. Ховард).
Основна література
1.
Герасіна Л.М. Оновлення сучасної вищої освіти в контексті глобальних проблем освіти. Х., 1994.
2.
Дичківська, І.М. Інноваційні педагогічні технології [Текст] : навчальний посібник / І. М. Дичківська. – К. : Академвидав, 2004. – 352с.
3.
Мясоутов Ш.К. Соціологія. К., 2007.
4.
Розвиток освіти в Україні: Доповідь на 43 сесії Міжнародної конференції з питань освіти. Женева, 1992.
5.
Селевко, Г.К. Энциклопедия образотворчих технологий [Текст] : В 2 т. Т.1. /
Г. К. Селевко. – М. : НИИ школьных технологий, 2006. – 816 с. – 816с.
Додаткова література
1. Чернова Н. Інновації в освіті та нові підходи до методики активізації пізнавальної діяльності учнів. //Сучасна школа України. – 2009. - №8. –
С.71 2. Підласий І.П. Педагогіка: Новий курс [Текст]: підручник для студентів вищих навчальних, закладів. У двох книгах. Книга 1: Загальні основи.
Процес навчання/І.П. Підласий - М.: Гуманітарний видавничий центр
ВЛАДОС, 2008 - 576 с.
Інтернет-ресурси
Технології навчання в сучасній школі[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://klasnaocinka.com.ua/ru/article/tekhnologiyi-navchannya-v- suchasnii-shkoli.html


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал