Лекція №5-6 сучасні уявлення про хворобу та проблеми медсестринської етики І деонтології



Сторінка1/4
Дата конвертації22.12.2016
Розмір0.89 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3   4
Лекція № 5-6

СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ХВОРОБУ ТА ПРОБЛЕМИ МЕДСЕСТРИНСЬКОЇ ЕТИКИ І ДЕОНТОЛОГІЇ

Найважливіша особливість медичної професії — гуманізм. Він випливає із самої суті цієї професії та глибокої поваги до людей. Стати хорошим медичним працівником без поваги до хворої людини, без відданості своїй професії неможливо.

Праця медичних сестер як специфічне суспільне явище має свої особливості. Передусім вона передбачає взаємодію людей. У про-фесшній діяльності медичної сестри предмет — людина, знаряддя — людина, продукт — також людина.

Одна з найнеобхідніших рис медичної сестри — уміння ставити себе на місце пацієнта, розуміти й відчувати те, що його турбує.

Доктор Іштван Харді в своїй книзі "Лікар, сестра, хворий" пише: "Багато хто дивиться на психологічні явища, як на музейну рідкість, як на абстрактний продукт духовного життя". Іноді посилаються на надмірну зайнятість: "На це в нас бракує часу", "Сестрі ніколи займатися подібними речами" тощо. Але ж на психологічні чинники потрібно зважати, особливо в медичній практиці.

Небагато медичних працівників можуть розказати про те, як до них ставляться пацієнти й колеги. Чимало медичних сестер можуть правильно оцінити свої фахові знання, вміння й навички, але деякі мають неадекватну оцінку власної особистості й не можуть чітко визначити свій психологічний стиль роботи з пацієнтом, тому будь-якому медичному працшникові потрібно мати відомості про фаховий тип поведінки.

Допомогти побачити себе з боку, очима пацієнта, розібратися в особливостях своїх комунікативних можливостей дає змогу стислий огляд діяльності медичних сестер, наведений І. Харді (1973).

Сестра-рутинер (робот). Для її діяльності найхарактернішим є механічне виконання своїх обов'язків. Така сестра технічно висококваліфікована, акуратно виконує всі доручення лікаря, скрупульозна. Дотримує чіткого виконання призначень лікаря, але не вкладає у свою роботу психологічний зміст. Працює автоматично, пацієнт сприймається лише як необхідний додаток до питань його обслуговування. Стосунки з пацієнтами позбавлені емоційного співчуття й співпереживання. Вона робить усе, але випускає з поля зору одне — пацієнта. Саме така медична сестра може розбудити пацієнта, який спить, щоб у призначений час дати йому снодійне.

Сестра-гренадер (солдат). Пацієнти вже здалеку по гучному голосу впізнають таку медичну сестру, швидко намагаються впорядкувати свої ліжка й тумбочки. Така сестра рішуча, наполеглива, безкомпромісна, миттєво реагує на щонайменші порушення дисципліни пацієнтами. У випадку недостатнього рівня культури, освіти та інтелектуального розвитку така "негнучка" вольова сестра може поводитись з пацієнтом грубо й навіть агресивно.

У сприятливих випадках, якщо вона є освіченою та розумною, сестра з таким рішучим характером може стати керівником медсес-тринського колективу й гарним вихователем для молодих колег.



Сестра материнського типу ("мати" й "сестричка"). Вона переносить на професійні стосунки з пацієнтами свої теплі родинні взаємини або компенсує в роботі їх нестачу. Робота з пацієнтами, турбота про них — для неї невід'ємна умова життя. Вона схильна до співпереживання, милосердя. Така медична сестра, як правило, має щире серце, порядок у думках, затишок на робочому місці. Вона вправна при виконанні маніпуляцій і процедур. Пацієнти відчувають себе дуже комфортно, коли їх обслуговують такого типу медичні сестри, а їх турботу й увагу пам'ятають упродовж усього свого життя.

Сестра-експерт — це медична сестра — спеціаліст вузького профілю. Відчуваючи високу потребу у фаховому визнанні, виявляє особливу допитливість у визначеній сфері діяльності й пишається особистою значимістю у своїй галузі, де іноді навіть "затінює" лікаря. Часто це висококваліфіковані сестри кабінетів функціональної діагностики, клінічної лабораторії, фізіотерапевтичного кабінету тощо. За фаховою порадою до них не соромляться звертатися молоді лікарі або лікарі іншого медичного профілю.

Нервова сестра. Емоційно нестійка, запальна, дратівлива, така медична сестра постійно виявляє невротичні реакції, схильна до обговорення особистих проблем і може стати серйозною перешкодою в роботі медичного закладу. Нервова сестра — це або людина з певною органічною патологією, або людина, що страждає на невроз. Такий медичний працівник часто сам потребує серйозної психотерапевтичної допомоги, є професійно непридатним для роботи з пацієнтами і не повинен працювати в лікувальному закладі.

Багато психологів вважають, що медична психологія відстає в розвитку від вимог практичної медичної діяльності, відзначають недостатню підготовку лікарів і молодшого медичного персоналу в галузі психології.

Одним з найперших симптомів багатьох захворювань є біль. Третина населення індустріальних країн страждає від різного болю, значна частина цих людей відчуває біль, що триває не лише впродовж декількох днів, місяців, а й років. Що ж таке біль? Якщо людина відмічає, що в неї щось болить, то перш за все вона має на увазі біль, викликаний органічними фізичними причинами. Але якщо людина говорить "болить душа", то тут ми вже маємо справу з психічним явищем, причиною якого є відчуття якогось незадоволення, відчуття, що їй чогось не вистачає. "Біль сердечний", викликаний образою, "роздираючий душу біль" при будь-якій катастрофі — усе це явища психічного характеру. Біль — явище багатогранне й складне і його вивчення проводиться в різних аспектах, на основі досягнень фізіології, біохімії, психології та психіатрії. При виникненні болю підхід до людини має бути цілісним, необхідно вивчати його у всіх фізичних і душевних проявах, не відриваючи від соціальної дійсності.

Значним кроком у справі лікування болю виявилось диференціювання гострого та хронічного болю. Гострий біль зазвичай виникає в результаті існуючого або загрозливого ураження тканин. Отже, в такому випадку із впевненістю можна говорити про захисну, попереджувальну, сигнальну роль болю.

Гострий біль супроводжується так званою захисною реакцією: прискоренням пульсу, підвищенням АТ, розширенням зіниць, пітливістю, підвищеною руховою активністю тощо. Цікаво, що подібні вегетативні симптоми можуть виникати і при переживаннях страху й тривоги. Переживання болю часто супроводжується таким відчуттям. Але страх і тривога самі можуть викликати біль особливо там, де людина його чекає (наприклад, перед втручанням стоматолога). Згідно з думкою окремих дослідників, знеболювальна дія гіпнозу і плацебо полягає перш за все у виключенні чинника страху.

Біль відіграє важливу роль у людських стосунках. Відомий зв'язок болю з гріхом, злочином і покаранням. Людина нерідко сприймає біль саме як покарання, причому таким шляхом сподівається спокутувати провину, а тому терпляче переносить його.

Біль — надзвичайно важливе явище, з яким доводиться щоденно зустрічатись у медичній практиці. Він може мати як позитивне, так і негативне значення. В позитивному плані його розглядають як важливий і діючий сигнал небезпеки для організму. Тому, наприклад, хірурги не купірують біль при так званому гострому животі доти, доки обстеження пацієнта не буде закінчено, оскільки в результаті знеболювання характер симптомів змінюється і діагностика ускладнюється.

Біль викликає низку функціональних змін, особливо через вегетативну нервову систему. Об'єктивно медичні працівники оцінюють інтенсивність болю за появою таких змін, як розширення зіниць, збліднення обличчя, холодний піт, тахікардія, підвищення АТ. Як правило, тяжче хворі переносять напади гострого болю спастичного характеру (колька), при якому навіть дуже стримані особи гучно стогнуть.

Деякі види болю супроводжуються гострим відчуттям тривоги та страху смерті, наприклад при стенокардії, грудній жабі, інфаркті міокарда. Раптовий біль невідомої етіології викликає сильнішу психологічну реакцію, ніж повторний біль, причина якого відома. Медична сестра повинна терміново повідомити лікаря в разі виникнення в пацієнта гострого болю. Використовувати знеболювальні препарати, будь-які фізіотерапевтичні процедури без призначення лікаря заборонено. Із гуманних міркувань лікар зобов'язаний купіру-вати біль, якщо це не завадить сигнальному значенню болю.

Біль можна вгамувати такими способами:


  • Місцевим знеболюванням, що частіше всього застосовується в малій хірургії та під час діагностичних процедур (пункцій).

  • Перериванням першого нейрону при епідуральній чи спинномозковій анестезії. Цей спосіб найчастіше застосовується в хірургії. При таких формах анестезії необхідний щадний підхід медичних працівників до пацієнта з тим, щоб він був психологічно підготовлений до анестезії, тому що часто відчуття страху й тривоги бувають більш нестерпними для пацієнта, ніж сам біль. Необхідно також зменшити число травматичних імпульсів з оточуючого середовища.

  • Найчастіше для знеболення при хірургічних операціях застосовують лікувальні препарати центральної дії. Із психологічної точки зору анальгезію (премедикацію) необхідно почати ще в палаті для запобігання психотравматичному ефекту.

Під час післяопераційного періоду, при травмах використовують ефективні анальгетики, але тоді, коли це справді необхідно, аби уникнути звикання. У деяких випадках з дозволу лікаря можна спробувати заспокоїти біль пацієнту сугестивно: словом або іншим впливом, наприклад погладжуванням рукою болючої ділянки або протиранням антисептичним засобом зі словами "ми спробуємо зробити цю ділянку нечутливою", або з іншими словами подібного змісту. Форма навіювання має бути впевненою, а її зміст — таким, щоб мати можливість відступу від методики. Якщо немає протипоказань ("гострий живіт", кровотеча, травма тощо), доцільно використовувати тепло, яке може зменшити біль. У деяких випадках допомагають дихальні вправи, релаксація, рухова терапія, плавання в теплій воді. Такі дії не лише сприяють перестроюванню, зміні настрою, а й надають сміливості пацієнтам, що не наважуються рухатись через страх перед болем.

Важливим методом послаблення болю є відволікання уваги пацієнта під час виконання ін'єкцій та інших процедур.

Однак найважливішим є вміння розрізняти наявність болю в пацієнта, про що свідчать: вираз обличчя, постава, вегетативні симптоми (пітливість, гіперемія тощо). Характер болю пацієнт виражає словами: "стріляючий", "пульсуючий", "нестерпний" та ін.

Часто увагою, турботою, розвіюванням страху легше вгамувати біль, ніж знеболювальними засобами. Під час дрібних хірургічних втручань пацієнту буває спокійніше, коли поряд з ним стоїть медична сестра, яка відволікає його увагу та заспокоює. Використовуючи знеболювальний препарат, необхідно паралельно проводити й психологічну підготовку пацієнта. Наркозалежні важко переносять будь-який біль, однак вони охоче використовують скарги на "нестерпні" страждання, аби отримати необхідні їм знеболювальні. Якщо виникає підозра на токсикоманію в пацієнта, потрібно направити всі зусилля на розпізнавання цієї патології. Ретельні спостереження лікаря та медичної сестри обов'язково призведуть до бажаного результату.

Відчуття страху й тривоги і пов'язані з цим поведінка та діяльність медичного персоналу є одними з центральних проблем психологічної роботи з пацієнтами. У нормі страх слугує для уникнення небезпеки і є захисною реакцією організму. Наприклад, побачивши автомобіль, що несеться на шаленій швидкості, людина кидається в бік. Однак часто можна спостерігати випадки, коли відчуття страху за своєю силою не відповідає небезпеці, що його викликала, або взагалі виникає за відсутності реальної небезпеки і, як правило, супроводжується вегетативними симптомами (потіння, тремтіння та ін.). У таких випадках говорять про хворобливий страх, який мало або майже не пов'язаний з подіями зовнішнього світу. Прикладом таких страхів може слугувати побоювання фізично здорової людини захворіти на рак шлунка або отримати крововилив у мозок у зв'язку з тим, що від подібного захворювання померла рідна по крові людина.

Відомо, що пролонгований стан страху, який виник з реального приводу, з часом може призвести до безпричинного страху, ніби до відокремлення цих переживань від реальної причини, що їх викликала. Наприклад, вплив великого потрясіння на людину відчувається не лише в момент його дії, а й через багато тижнів.

Важливість вивчення страху, що виник у зв'язку з будь-яким захворюванням, зумовлена частим його виникненням. Можна сказати, що майже немає такого захворювання (психічного чи органічного), при якому б не спостерігалось відчуття страху й тривоги. Дуже важливо вивчити шляхи та форми прояву цих переживань, а також можливості боротьби з ними.

Справжня гуманність лікувальної діяльності проявляється якраз у тому, як ми знаходимо психологічний підхід до людини, що охоплена відчуттям страху та тривоги. Найпростішим методом є бесіда з пацієнтом, під час якої він розповідає про свої страхи та побоювання. Як правило, більшість захворювань викликає страх. Форма його прояву залежить від особливостей особистості. Страх може викликати стурбованість, схвильованість, збудження або, навпаки, заціпеніння, загальмованість, "параліч". Страхи, що не пов'язані з реальним об'єктом зовнішнього середовища, можуть супроводжуватись різними реакціями, стимулюючи до руху, "спасіння", викликаючи збудження, стрибки думок, розгубленість і навіть сплутаність свідомості. Протилежним є стан "оніміння", "окам'яніння".

Страхи можуть бути поверхневими та глибокими залежно від причини, що їх викликала. Вони можуть виникати внаслідок нових потрясінь, перенапруження, глибоких емоційних конфліктів, невротичних та інших патологічних процесів. Значні труднощі часто пов'язані з тим, що страхи, які вважаються поверхневими, неглибокими, в результаті простого переконання, роз'яснення проблем не розсіюються, пацієнт знову й знову повертається до своїх переживань (викликаних тією ж або вже зовсім іншою причиною); таким чином виявляється, що уявні поверхневі переживання страху насправді є виразниками, симптомами більш глибоких патологічних процесів. Часто при цьому відмічається внутрішнє напруження (людина "натягнута немов струна"), це також є складовою тривожного стану. Напруження може поширюватися на м'язи, при цьому їх тонус підвищується. Стає нерухливим ("мертвим") обличчя. При глибоких переживаннях страху та тривоги може виникнути необхідність у серйозній психотерапії.

Необхідно звернути увагу на той вплив, який подібні переживання виявляють на стан особистості пацієнта, на його мислення. Часто на практиці, в ході лікувальної діяльності багато хто не розуміє, як нібито розумні люди "можуть так себе поводити", "як можуть говорити подібне", "чому запитують по сто разів про одне й те саме". Справа в тому, що переживання страху можуть мати й загальний гальмівний вплив, звужувати критичне, логічно виразне мислення. У таких випадках хворі втрачають ту широту й багатство мислення, що були притаманні їм раніше. Можуть відмічатись агресивність, вимогливість, часто в доволі грубих формах. Подібний вплив може бути досить серйозним, значно знижувати рівень розумової діяльності, люди починають себе "безглуздо" поводити, важко піддаються вмовлянням, а в найтяжчих випадках можна спостерігати і псевдодеменцію (несправжнє недоумство).

Переживання страху та тривоги впливають і на емоційне життя, викликають пригніченість, депресію. З іншого боку депресивні стани часто супроводжуються відчуттям страху та тривоги.

Пацієнти, що відчувають страх і тривогу, часто вбачають жах там, де його немає, неадекватно реагують на необразливі слова, часто надаючи їм прямо-таки згубного для себе значення. Відчуття страху й тривоги можуть бути епізодичними і безслідно зникати, але можуть стати й початком тривалих невротичних або психічних захворювань. Хворий може захищатись від таких переживань різними формами гіперактивності — від підвищеної розумової діяльності до найрізноманітніших форм зовнішньої діяльності (біганина від одного лікаря до іншого, прийом безлічі лікарських препаратів). Нерідко в таких випадках хворі шукають порятунок в алкоголі, стають наркоманами.

Переживання страху та тривоги можуть завести хворого у світ містики, забобонів. Нерідко можна зустріти пацієнтів, які наділяють лікаря чудодійною силою. Довіра до лікаря переростає в сліпу віру, позбавлену будь-якої критичності.

Пошук опори — інстинктивна здатність людини, притаманна їй ще зі стародавніх часів. Наочним прикладом може слугувати те, з яким відчаєм чіпляється пацієнт за крісло на прийомі в стоматолога. У зв'язку з цим стає по-справжньому зрозумілим те, що лялька або медведик для дітей є живими, вони уособлюють когось з їхнього оточення. Таку саму роль у житті дорослих відіграють талісмани та інші предмети: вони слугують символічною опорою.

На основі численних повідомлень лікарів-практиків можна зробити висновок, що явище страху та тривоги дуже часто спостерігається на практиці і має важливе значення в медичній діяльності.

У випадках сильних нав'язливих страхів і тривог, які доводиться спостерігати в пацієнтів інтенсивних блоків, реанімаційних відділень, що знаходяться в небезпечних для життя станах, проявляється й певна інфантильність, що характерна для регресії особистості при тяжких захворюваннях. Такі пацієнти стають безпомічними, безпорадними, немов діти, вони повністю залежать від оточуючих.

У сліпій вірі в безмежну силу кого-небудь з оточуючих хворі нібито приростають до цих людей. Часто такі хворі понад усе бояться самотності; деякі, навпаки, бояться полишити свою оселю. Такі пацієнти часто свою віру переносять на лікаря або на медичну сестру, наділяючи їх магічною силою. Така сліпа віра може допомогти перенести страждання, підвищити ефективність лікування. З іншого боку, інфантильна залежність, безпорадність пацієнта нерідко є обтяжливими для лікаря та медичної сестри. Безпорадний пацієнт, як потопаючий за соломинку, чіпляється за будь-яку можливість контакту з лікарем чи медичною сестрою: він постійно кличе їх, без кінця мучить найрізноманітнппими питаннями, висловлює якісь побажання, що, на його думку, є невідкладними. У зв'язку з цим з'являється віра пацієнта в одужання, віра на краще майбутнє — ось що слугує опорою для пацієнта.

Якщо нав'язливі страх і тривога стають нестерпними, пацієнт може їх просто викреслити зі свідомості, начисто заперечуючи їх. Це свідчить про важливу захисну реакцію, яка проявляється у формі заперечення факту захворювання.

Однією з найсильніших форм прояву переживань страху є так званий панічний страх, паніка, яка супроводжується звуженням свідомості, дезорієнтацією, руховим неспокоєм ("вихор рухів").

Переживання страху можуть мати й соматичні симптоми прояву. Це занепокоєний вираз обличчя, тривожний, блукаючий погляд. Мова може стати нерозбірливою, нескладною, неспокійною, хворий говорить дуже швидко (торохтить). Однак більш значними є супутні вегетативні симптоми: підвищена пітливість (перш за все долонь, пахвинних ділянок, стоп, лоба), розширення зіниць, тремор рук, а іноді й всього тіла, частий пульс, об'єм якого збільшується. Хворий блідий, судини шкіри звужуються, кровонаповнення серця, легень і м'язів збільшується. Печінка транспортує в кров більшу кількість цукру, який є необхідним для м'язової діяльності. Підвищується і м'язовий тонус (часто це проявляється напруженням м'язів), іноді відбувається спазм сечового міхура та кишок, чим пояснюється раптова дефекація або сечовиділення. Більш тривалі переживання страху можуть викликати зміни в діяльності всього організму в цілому: серцебиття, приступи тахікардії, може виникнути відчуття стискання в грудній клітці, ядуха, біль в животі, спазми кишок, метеоризм, діарея, розлади сечовипускання, посмикування м'язів, тремор.

Відчуття страху та тривоги можна класифікувати залежно від їх тривалості на гострі та хронічні. Гострі відчуття страху виникають унаслідок надмірних перенавантажень організму, наприклад тяжких захворювань. Із хронічною формою страху можна зустрітись у випадку тривалих, глибоко вкорінених у свідомість хворого невротичних змін, які настали перш за все внаслідок пережитих потрясінь.

Важливою формою є переживання страху, що виник на підґрунті докорів сумління. Особливо часто трапляється у невротиків і зумовлений невідповідністю інстинктів і більш високих моральних запитів. Звідси виникає відчуття провини, з якими так часто доводиться стикатись при багатьох органічних захворюваннях, психічних перенавантаженнях.

Стан немотивованого страху та тривоги можуть викликати гормональні препарати (тироксин, кортикостероїди та ін.).
Безпричинні переживання страху та неспокою можуть бути рисами характеру. Люди з таким характером сором'язливі, боягузливі, тихі, це "невдахи" лікарняних палат: їм завжди дістаються погані ліжка, під ними ламаються стільці, вони часто проливають їжу тощо. Такі хворі нерідко припиняють лікування з невідомої лікареві причини. Своєю скрупульозністю, безкінечною стурбованістю й питаннями вони привертають до себе увагу сусідів по палаті, обслуговуючого медичного персоналу. Такі пацієнти можуть стати недовірливими, нездатними до належного контакту з медичним персоналом. Зазвичай вони скаржаться на те, "що ними ніхто не займається", часто не дотримуються лікарняного розпорядку, з ними дуже важко працювати.

Дуже важливо зупинитись на проблемі хворобливої надумливості — іпохондрії, яка часто спостерігається серед пацієнтів у повсякденному житті. Такі пацієнти без будь-якої на те причини, без будь-яких логічних обґрунтувань (при найменшій підозрі) припускають наявність у них різних хвороб, якими вони вимушені займатись. Пацієнти з іпохондрією відвертаються від оточуючого світу, замикаються в собі, все життя їх зосереджене на "хворобі" серця, шлунка чи інших органів, вони постійно спостерігають за функцією хворого органа. Такі хворі віддають своєму захворюванню все своє життя, увесь свій час: постійно вимірюють АТ, рахують пульс, повторюють відповідні дослідження. Така постійна настороженість у пацієнта може викликати функціональні зміни (зокрема, тахікардію). Хворий із загостреною чутливістю перебільшує ці зміни, вва жаючи їх доказом тяжкого захворювання. На всі намагання лікаря переконати його він завжди має готову відповідь: "Від чого тоді в мене болить серце?", "Чому мені ніщо не допомагає?" тощо. Чим страшніше захворювання припускається пацієнтом, тим сильніший його страх.

Може бути й "одноденна іпохондрія" у здорової людини під впливом радіо-, телепередачі, прочитаної відповідної літератури.

Більшість людей реагує на захворювання відчуттям страху та тривоги, які зазвичай відповідають за своєю інтенсивністю серйозності захворювання. Іншими словами, страх, що за своєю силою відповідає небезпеці, є нормальним супутником органічних захворювань. Так, страх у хворих хірургічного профілю є відображенням реальної небезпеки, але з видужуванням і нормалізацією стану він зникає. Реакція може бути сильнішою або слабшою від очікуваної, більше того, вона може бути взагалі відсутня. Якраз за відсутності відповідних психічних емоцій в подальшому частіше виникають ускладнення, що вказує на патологічний характер даного процесу.

Якщо переживання страху є більш або менш постійною рисою невротичної особистості, то реальні переживання страху завжди проявляються одночасно з небезпекою, що їх викликала. У таких випадках виникає своєрідна "пильність". Хворого цікавить будь-який, навіть і незначний, прояв захворювання, будь-яка інформація. Найменший жест лікаря чи медичної сестри, найменша деталь їх поведінки не проходить поза увагою пацієнта, що перебуває в стані "підвищеної пильності". Причому, подібні переживання зменшуються під впливом будь-якого виду заспокоєння, пов'язаного із захворюванням, при згадуванні про будь-яку сприятливу можливість, при будь-якому доцільному зауваженні.

Враховуючи частоту описаних явищ у повсякденній професійній діяльності медичних працівників, одним з найважливіших питань психології є робота з пацієнтами.

Для того щоб поведінка медичних працівників була доцільною, необхідно знати й ті переживання страху, які можуть виникати в медичних сестер. Зазвичай такі медичні сестри виконують свою роботу механічно, формально, діяльність їх невиразна, позбавлена будь-яких суб'єктивних елементів. За цією холодністю та механічністю роботи й приховуються переживання страху, пов'язані з хворими, з різними ситуаціями та проблемами, переживання, від яких не застраховані не лише медичні сестри, а й лікарі. Страх перед інфекцією, боязнь заразитись може завадити розумінню скарг хворого, боязнь опинитись у положенні хворого може викликати холодну, жорстку поведінку, нездатність бути чуйним до пацієнта. У таких випадках діяльність медичної сестри обмежується формальним доглядом за хворим. Першим кроком у лікувальній роботі таких лікарів і медичних сестер має бути лікування власних страхів і побоювань. На жаль, ще доводиться зустрічатись з неправильною поведінкою медичного персоналу по відношенню до хворих, що мають невротичні прояви, іпохондрію. Інколи до таких хворих ставляться з презирством, "адже вони все лише вигадують".

Одним з найблагородніших завдань лікувальної роботи якраз і є розсіювання або хоча б зменшення страху та переживань у хворих. Медична сестра може надати допомогу, лише пізнавши й зрозумівши пацієнта, дізнавшись про приховані страхи, що його мучать; про те, з чим ці страхи пов'язані, про таємні почуття хворого, помітивши вегетативні симптоми прояву, запідозривши їх глибші корені. На основі знання та розуміння й виникає відповідний контакт з пацієнтами, і тоді емоційні прояви, в тому числі й страхи пацієнта, перестають бути таємницею для медичного персоналу. Хворий сам розповість про них лікарю або медичній сестрі і вже від цього його напруженість зменшиться. Крім вислуховування хворого й тісного контакту з ним велике значення мають і доцільно вживані слова медичного працівника, що володіють значною силою. Необхідно дати можливість пацієнту спонтанно або ж відповідаючи на задані йому навідні питання висловити свій страх. Часто невиразний страх під час вербального спілкування прояснюється, набуває конкретної форми, логічного формулювання, а разом з тим отримує відповідну визначеність і сама особистість хворого. Завдяки повторним бесідам неприємні відчуття, про які хворий уже не раз говорив, втрачають свою силу. Пацієнтам, стан яких не надто тяжкий, уже достатньо повторення таких бесід.



Практичне значення шукання опори в такому випадку є досить важливим. Пацієнт дуже тісно прив'язується до когось зі своїх близьких або до лікаря чи медичної сестри. Усе це підкреслює необхідність формування тісного контакту з пацієнтами. Адже абсолютно очевидно, що пацієнт може опертися лише на того, з ким має добрі стосунки, кому він довіряє. Тому таке велике значення не лише в фізичному розумінні, а й для психіки пацієнта має те, що його підтримують, не залишають наодинці з бідою.

Пацієнт повинен відчувати (у разі потреби належить допомогти йому це відчути), що лікар і медична сестра знаходяться поряд з ним. Підбадьорливе слово, зацікавленість до його роду занять, поправлена подушка, принесена чашка чаю, пригощення цукеркою тощо — все це чудові можливості дати пацієнту змогу відчути турботу про нього. Розуміння та увага допомагають пацієнту, що не впевнений у своїх силах, відчути підтримку. Різні прояви уваги (здійснення гігієнічного туалету, годування, перестилання постелі тощо) також сприяють цьому.

При більш глибоких співбесідах з пацієнтом можна знайти оптимальний спосіб вираження та пояснення його переживань, що допомагає йому звільнитися від страху. Велике значення щодо розсіювання страху в пацієнта має відповідна психологічна підготовка його до оперативного хірургічного втручання, до будь-якої процедури, а також в інших ситуаціях, що пов'язані із захворюванням, для того щоб пацієнт, мобілізувавши всі сили, зміг відповідно до своїх можливостей співпрацювати з лікарем і медичною сестрою.

Пацієнт часто не розуміє своїх відчуттів, не здатний оцінити свої скарги та симптоми, свої знання про хворобу використовує невідповідно. Тому побоювання, страх і тривога є значними чинниками для самоусвідомлення картини його хвороби.

Негативний вплив страху й тривоги виявляється в декількох напрямах. Оскільки такі емоції дуже часто супроводжуються вираженими вегетативними ознаками, особливо судинного характеру, наслідком їх може бути погіршення існуючого захворювання. Наприклад, відчуття страху може призвести до підвищення АТ при гіпертонічній хворобі й тим самим підвищити небезпеку розвитку ускладнень.

Страх перед обстеженням і перед болючими процедурами заважає пацієнту прийняти рішення й погодитись на їх виконання. Страх також ускладнює хід обстеження: тахікардія, підвищення АТ можуть призвести до помилкового діагнозу, підвищений тонус не дає можливості ввести шлунковий зонд. Часто зумовлена страхом захисна реакція ускладнює втручання (пацієнт утримує лікаря чи медичну сестру руками).

Медична сестра під час своєї професійної діяльності перебуває поряд із пацієнтом, вона повинна помічати й відчувати його переживання, зрозуміти їх, вміти виявити їх причину, підтримувати позитив і використовувати його для поліпшення стану пацієнта. Свої спостереження медична сестра повинна обов'язково передати лікареві.

Особистість — це передусім жива конкретна людина зі своїми перевагами й недоліками. Кожна особистість має свій неповторний набір психологічних якостей, включаючи характер, темперамент, мотиви поведінки, соціальний досвід; характеризується власною життєвою позицією, тобто відповідним ставленням до матеріальних умов життя, до суспільства, до самої себе; формує індивідуальну активність, яка знаходить свій прояв у задоволенні потреб (фізіологічних, матеріальних, духовних). Потреби, органічно вплетені в одну динамічну структуру психологічної діяльності людини, стають рушійною силою розвитку особистості, визначають мотиви її поведінки.

Дуже важливо визначити мотиви поведінки пацієнта й особливо його ставлення до медицини, що має важливе значення в процесі діагностики та лікування. У випадку негативного ставлення треба вміти переконати пацієнта незаперечними фактами і вселити в нього надію на видужання.

Іноді емоційність пацієнта буває настільки вираженою, що спостерігається псевдоятрогенія, коли пацієнт занурений у власні думки та почуття й не здатен об'єктивно сприймати рекомендації медичної сестри і навіть лікаря. Тому медичний персонал повинен знати відношення пацієнта до хвороби й підбирати до нього відповідний аргументований підхід.

Деякі автори відзначають, що пацієнти з певними захворюваннями внутрішніх органів виявляють специфічні емоційні реакції. Для раптових розладів діяльності серця характерним є почуття страху, для порушень функцій печінки — стан гнівного роздратування, для розладів функцій шлунка — байдужість або огидність до оточення тощо. Особливо виражена психічна реакція спостерігається в тих випадках, коли в людини через хворобу порушуються працездатність і звичний ритм життя. Тривожне очікування, почуття страху, нудьга, печаль погіршують і ускладнюють клінічну картину захворювання та його перебіг.

Психіка хворої людини легко піддається сторонньому впливу, вона інстинктивно вишукує те, що її підбадьорює, заспокоює. Іноді людина втрачає здатність логічно мислити, неадекватно оцінює дії оточуючих, але таку поведінку не слід розглядати як свідчення порушення психіки, тому що вона зумовлена хворобою.

Спостереження за пацієнтами показують, що між їхньою емоційною реакцією та клінічними проявами хвороби існує відповідний зв'язок. Нерідко можна помітити розвиток такої реакції: невизнання й навіть заперечення хвороби, потім відчуття страху і, як наслідок, формування депресивного синдрому. Депресія може мати замаскований характер і затримувати одужування пацієнта, більше того, може посилювати патологічні зміни в організмі. Лікар і медична сестра повинні бути спостережливими, уміти помічати в людях мало помітні на перший погляд риси поведінки.

Люди різняться між собою за ступенем спостережливості. Одні добре помічають все, що стосується неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її переживання. Спостережливі лікар і медична сестра можуть багато дізнатися про характер, професію, хвороби пацієнта. їм потрібно помічати те, що відбувається в душі пацієнта, його внутрішній стан. Медичні працівники повинні вміти вгадувати думки пацієнта, його настрій.

Одним з чинників, що істотно впливає на психологічний стан пацієнта, є біль, особливо в тих випадках, коли він сприймається як сигнал небезпеки, загрози життю. Часом обтяжливим є не так сам біль, як його очікування, що тримає пацієнта в стані постійної тривоги. Біль спричинює низку функціональних змін, особливо у вегетативній нервовій системі (розширення зіниць, холодний піт, блідість обличчя), за якими можна оцінити інтенсивність болю.

Втамування болю не може обмежуватися лише використанням анальгетиків, враховуючи всю їх значущість для медичної практики. Весь медичний персонал повинен допомогти пацієнтові скоротити тривожне очікування, ослабити страх перед болем, а також сприяти усуненню супутніх невротичних реакцій. Для цього можна використати різноманітні підбадьорювальні, заспокійливі засоби, які відволікають, враховуючи особливості пацієнта та його ставлення до болю.

Важливу роль у психічному стані пацієнта відіграє сам факт перебування його в стаціонарі, особливо якщо воно занадто тривале, що в жодному разі не сприяє успішному одужанню пацієнта. По-перше, обстановка стаціонару з його специфічними умовами багато в чому обмежує пацієнта, позбавляє його домашніх умов, спілкування з близькими. По-друге, контакт з іншими пацієнтами мимоволі чинить несприятливий вплив на емоційний стан: тривале спостереження за тяжкохворими, обговорення їхнього стану здоров'я, можливих ускладнень сприяє підвищенню сугестивності (навіювання) і перенесення їхньої хвороби на себе. Найобтяжливішими стають вечори та ночі, коли пацієнт тяжко переживає відірваність від сім'ї, роботи, звичного способу життя. Для усунення таких психологічних чинників доцільно скоротити до раціональних строків перебування пацієнта в стаціонарі.

Лікар повинен поставитися до пацієнта як до суб'єкта й спонукати весь медичний персонал до того, щоб створити оптимальні умови з урахуванням не лише фізичних особливостей, а й морально-етичних, духовних, і виходячи з цього, вибирати засоби психологічного впливу. При цьому необхідний цілісний, всебічний підхід до особистості пацієнта з урахуванням його думок і почуттів, які завжди пов'язані між собою.

Стосунки в системі "лікар — пацієнт", "медична сестра — пацієнт" завжди мають взаємозалежний характер.

У сучасних умовах непрості стосунки між медичними працівниками та пацієнтами ще більш ускладнились унаслідок того, що значно виріс культурний рівень пацієнтів, і знання психології людей виявилося не менш важливим чинником, ніж професійна підготовка.

На жаль, лікарі та медичні сестри не завжди звертають увагу на особливості психологічного стану своїх пацієнтів. Однак не зважати на такий дуже важливий чинник, від якого в багатьох випадках залежить процес одужування пацієнта, не можна.

Один з основоположників вітчизняної терапії М.Я. Мудров говорив на лекціях студентам медичного факультету Московського університету з цього приводу: "Знаючи взаємодію душі й тіла, вважаю своїм обов'язком відзначити, що є душевні ліки, які лікують тіло". Такими ліками, наголошував М.Я. Мудров, є "твердість духа, яка перемагає тілесні хвороби". Таке деонтологічне кредо видатного клініциста не втратило своєї актуальності й нині. Здатність прихилити до себе душу пацієнта може лише розумний, мудрий медичний працівник, який уміє поєднувати дані об'єктивного та суб'єктивного обстеження пацієнта.

Існує єдиний світ, в якому ми стикаємося з незбагненними феноменами. Відомий французький письменник А. Моруа писав: "Медицину не можна розрубати на два шматки — лабораторію і клініку, так, як неможливо відділити медицину тіла від медицини душі". Між тілом і душею відбувається постійна взаємодія, і, усвідомлюючи таку єдність людської природи, медичний працівник лікує знесилення духа разом зі спричиненими ним органічними розладами. "Медичний геній бачить людину в цілому", — так писав І.П. Павлов.

У час науково-технічного прогресу непрості стосунки між медичними працівниками і пацієнтами ще більш ускладнилися. Замість принципу "лікар — пацієнт" нині нерідко стверджується принцип "лікар — прилад — пацієнт". А прилад при всій його діагностичній цінності може затулити від лікаря не лише організм, а й особистість з її складним психічним, моральним світом.

На думку В.В. Петровського, надмірна технізація приховує в собі певну небезпеку дегуманізації медичної професії. Процес профілізації, який зараз відбувається в медицині за все більшої технізації, може спричинити недооцінку питань психотерапії, породити в деяких медичних працівників неуважність до етичних проблем медицини. А між тим потреба пацієнта в справжньому людському ставленні до себе ніскільки не зменшилась, а навпаки, навіть зросла.

Жоден електрокардіограф, жоден найсучасніший апарат не замінить доброго серця медичного працівника та його чуйної душі.

Медицина була й буде медициною особистості. Цьому нас вчить щедрий досвід вітчизняної та світової медицини. Тому й особистісні якості лікаря, медичної сестри мають відповідати не лише професійним, а й психологічним вимогам своєї професії.

Стародавня індійська мудрість говорить: "Можна боятися батька, матір, друзів і вчителів, але не потрібно відчувати страх перед лікарем, тому що він для хворого — і батько, й мати, й друг, і наставник". Але бути справжнім лікарем непросто. Для цього потрібно перш за все виробити в собі почуття лікарського такту. Володіючи тактом, лікареві легко встановити з пацієнтом контакт, привернути його увагу до себе. Без контакту з пацієнтом не буде довіри, а без довіри не буде ефективного лікування. Тактом повинні володіти й медичні сестри, які постійно контактують з пацієнтами, виконуючи призначення лікаря, спостерігаючи за пацієнтами і здійснюючи за ними догляд.

Справжній медичний працівник відчуває потребу робити людям добро і знаходить у цьому своє особисте щастя. Але трапляються випадки, коли й найгуманніше ставлення медичних працівників зазнає серйозних випробувань, коли вони стикаються з так званими важкими пацієнтами. Серед категорії "важких" пацієнтів зустрічаються занадто вимогливі, необ'єктивні щодо правильності та ефективності лікувального процесу, несправедливі пацієнти, які не помічають зусиль медичного персоналу, направлених на поліпшення їхнього стану. Але звинувачувати таких пацієнтів не можна. Це не їхня провина, а їхня біда. Моральний обов'язок медичних працівників — приділяти таким пацієнтам більше уваги, ніж іншим, терпляче й наполегливо намагатися змінити їхні негативні переконання.

Гіппократ говорив: "Лікар повинен бути за своєю вдачею людиною прекрасною, доброю, щирою. Лікар повинен бути з обличчям, сповненим роздумами, але не суворим. Суворість у спілкуванні заважає доступності лікаря як для пацієнтів, так і для здорових". І далі, перераховуючи найважливіші риси лікаря, Гіппократ відзначає: "Та й небагато в дійсності відмінностей між мудрістю і медициною, і все, що шукається для мудрості, все це є і в медицині, а саме: упереджене ставлення до грошей, совісність, скромність, рішучість, охайність, простота в одязі, повага, мислення, знання всього того, що є корисним і потрібним для життя". Таке визначення значною мірою є прийнятним і для медичних сестер, особливо для тих, які більшу частину свого життя віддають одній з найгуманніших професій — медицині.

Професії лікаря, медичної сестри вимагають високої моральної культури в усіх її проявах, включаючи зовнішній вигляд, манери, уміння спілкуватися. Це ознаки, за якими в пацієнта складається перше враження про медичного працівника. Майже у 80 % випадках думка про людину складається саме на основі першого враження. Безумовно, у процесі спілкування така думка може змінюватися, але значення першого враження не можна недооцінювати. Своїм зовнішнім виглядом лікар, медична сестра не повинні особливо виділятися, вони не повинні бути ні ультрамодними, ні старомодними, тому що такі крайнощі привертають до себе увагу пацієнта і деякою мірою насторожують його. Не сприяють підвищенню авторитету лікаря й медичної сестри і такі шкідливі звички, як паління та зловживання алкогольними напоями.

Медичний працівник викликає довіру пацієнтів, якщо він спокійний, але не гордовитий, якщо вправність, наполегливість і рішучість поєднуються в ньому зі щирістю, співчуттям і делікатністю.

Урівноваженість особистості медичного працівника є одним з гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють видужуванню пацієнтів. Кожен медичний працівник повинен формувати і виховувати свою особистість, а також допомагати своїм колегам в усуненні їхніх недоліків.

Із усього сказаного слід визначити, що медичний працівник повинен бути взірцем для оточення, повинен виділятися своєю інтелігентністю, толерантністю, вихованістю.

Однак вихованість — це не лише гарні манери, а й дещо глибше. Це насамперед внутрішня культура людини, що передбачає повагу до людей, уміння встановлювати з ними контакт. Особливо важливою є повага до хворої людини. Поважати кожного пацієнта, його рідних — справа не проста, це складна робота розуму та серця. Серед медичних працівників, на щастя, багато таких, які поважають людей, володіють "силою простоти" в спілкуванні. У такій простоті та природності виявляються найцінніші для медичного працівника грані людської душі.

Запобіганню виникнення страху й тривоги сприяє добра атмосфера лікувального закладу, доброзичливі стосунки з пацієнтами, глибоке вивчення особистості пацієнта, його психологічна зрілість і витривалість. Усьому цьому сприяє також і правильна інформація про внутрішній розпорядок, правила й вимоги лікувального закладу.



Таким чином, успіх лікування значно більший, якщо на шляху лікування відсутні психологічні перепони.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал