Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції



Сторінка4/6
Дата конвертації11.12.2016
Розмір1.01 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6

Мусульмани святкують п’ятницю, позаяк цього дня Мухамед почав проповідувати, буддисти – четвер і т.д. Але пошана до Бога в окремий святковий день є в усіх світових релігіях [5].

Вона передбачає такі обов’язки вірних (у юдеїв були виписані спеціальні приписи щодо суботи (Вих.23:10):



  • праця протягом шести днів і сумлінне виконання своїх обов’язків на роботі;

  • обов’язкове духовне спілкування з Богом у храмі через відвідування Служби Божої або (якщо не дозволяють обставини) слухання по радіо Літургії чи Меси (наприклад, у Івано-Франківську на хвилі 105, 8 FM), читання її з молитовника, звичайну молитву різних намірів удома, в лікарні, в дорозі тощо [10; 13; 16];

  • читання, вивчення Святого Письма і слухання його пояснення духовними особами;

  • відпочинок від важкої фізичної праці, яку можна відкласти чи перенести на будній день (косіння трави, копання землі, прання, велике прибирання, будівництво, тощо), бо людина іноді забуває чергувати працю з відпочинком і контролювати стан свого здоров’я. Заповідь зобов’язує її відпочити у святковий день від важкої фізичної чи навіть розумової праці, тобто змінити вид діяльності.

  • зміна фізичної праці на інтелектуальну, розумової – на духовну, читання літератури чи відвідування театру, звичайними розвагами – кіно, танцями, іграми, не повинно носити надмірний характер. Потрібно вибирати розумні розваги, які б були корисні для людини. Розважатися потрібно в міру, а тому до розваг (за вимогами християнської етики) не відносяться п’янство, токсикоманія, паління, наркоманія, гра в карти, бійки тощо (див. Приклад Ісуса Христа в Кані Галилейській; притча про блудного сина (Лук. 15. 25)).

Святкування неділі не означає, що людина не може цього дня працювати взагалі. Християни в неділю чи інший святковий день повинні старатися виконувати свої щоденні обов’язки (наприклад, приготування їжі, але якщо цю їжу увесь тиждень готувала мати, то вихідного дня – татова черга, а якщо батько має свої господарські клопоти, то це обов’язки сина чи дочки), виконувати те, що є життєво необхідне для інших людей (наприклад, оперування хворого, годування маленької дитини, догляд за важкохворими, праця на телефонній станції). У християнській родині обов’язки повинні бути розподілені таким чином, що кожен член родини має відпочити хоча б половину святкового дня.

  • Дотримання шістьох церковних заповідей, кожна з яких доповнює третю Божу заповідь (ККЦ: 2180; 2187; Кан.1247, §1) [16].

Перша церковна заповідь наказує святкувати, крім неділі, і певні, визначені Церквою дні тижня, щоб подякувати Господеві за особливі ласки. Це можуть бути великі релігійні свята, які не завжди припадають на неділі:

Різдво Марії Богородиці ((8) 21 вересня),

день архистратига Михаїла – покровителя Києва ((8) 21 листопада),



Різдво Ісуса Христа (25 грудня (7 січня)),

Собор Пресвятої Богородиці та Йосифа Обручника (26 грудня, 8 січня),

день пам’яті першомученика Степана (27 грудня, 9 січня),

Обрізання Господнє, а також день пам’яті Василя Великого та початок Нового року за старим юліанським календарем ((1) 14 січня),

Хрещення Ісуса Христа в р. Йордані – Богоявлення ((6)19 січня),

Трьох святих – Івана Золотоустого, Григорія Богослова та Василія Великого – ((31 січня) 12 лютого),



Стрітення Господнє ((2)15 лютого),

Благовіщення Пречистої Діви Марії (25 березня, 7 квітня),

В’їзд Господній в Єрусалим (в неділю за тиждень до Великодня) )

Воскресіння Ісуса Христа (дата Великодня міняється)

Вознесіння Господнє (завжди в четвер на 40-й день після Великодня),

Зіслання Святого Духа – день Пятидесятниці (Зелені свята, завжди на 50-й день після Воскресіння),

Різдво Івана Хрестителя (24 червня, 7 липня),

день пам’яті апостолів Петра й Павла (29 червня, 12 липня),

Преображення (Перевтілення) Господнє – Спаса ((6)19 серпня),

Успіння Пресвятої Богородиці ((15) 28 серпня) та інші (дати подані за григоріанським та юліанським календарями) та інші свята [16; 26; Р.І. 37].

Друга церковна заповідь вчить, як слід святкувати неділі і свята, тобто мету відвідування храму та правила поведінки під час Божественної Літургії (Служби Божої), утрені, вечірні, часів, панахиди, парастасу, похорону, Літургії Раніше Освячених Дарів тощо.

Третя – як дотримуватись посту. Ця церковна заповідь нагадує вірним, що піст – це не тільки утримання від м’ясної їжі, але й від поганих думок, намірів, вчинків, дій, слів, а також щоденні добрі вчинки.

Четверта – нагадує про обов’язки щодо св. Сповіді і св. Причастя та їх наслідків [3; Р.І. 37].

П’ята – стосується заборони весіль і гучних розваг у визначений св. Церквою час постів.

Шоста – стосується шкідливих видань (порнографії в усіх видах і аморальних видовищ (див. далі Заповідь “Не прелюбодій”) [3; Р. І. 37].

Доктор теології Ф. Шпіраґо наголошує, що обов’язок кожного християнина – “суворо дотримуватися церковних заповідей, тому що непослух щодо Церкви є непослухом щодо Христа” (Ів. 20: 21; Мат. 18: 18; Лук. 10: 16) [16, с.288]. Шпіраґо підкреслює, що церковні заповіді в окремих випадках священик чи єпископ в індивідуальному порядку за необхідності для конкретної людини може відмінити або перенести їх дотримання на інший час, але десять Божих заповідей відмінити не може.

Пошана до Бога в окремий святковий день передбачає:


  • обов’язкову добру старанну працю протягом шести днів. Після скоєння первородного гріха – спроба перших людей оволодіти знаннями як Бог (Бут. 3: 1-24) – праця стала для людини карою за цей гріх – обов’язком. Ісус Христос своїм власним прикладом освятив працю: і розумову, і фізичну (Мт. 11: 30). А тому кожна людина повинна добросовісно працювати на своєму робочому місці, виконувати обов’язки, покладені на неї її становищем у суспільстві. “Така праця веде до досконалості людини”, - наголошує теолог Шпіраґо, несе за собою вічну нагороду й приносить великі блага матеріальні, відганяє грішні думки” [16, с. 282-283];

  • обов’язкове чергування праці з відпочинком для відновлення фізичного здоров’я людини;

  • добру й сумлінну фахову підготовку (навчання), свідомий вибір професії або відмову від неї, якщо людина не може її виконувати старанно й добросовісно.

Ф. Шпіраґо підкреслює, що несвяткуванням неділі, уникненням молитов і Богослужби (шанування Бога), а натомість відвідуванням надмірних розваг, важкою фізичною працею у свята люди чинять гріх, водночас накликаючи нещастя на себе, а ще більше на своїх нащадків (хвороби, невдачі на роботі, зубожіння) та на сім’ю, родину, громаду, увесь народ [16].

Заповідь про святий день має велике значення, оскільки систематично нагадує віруючим про існування Бога, через молитву і Службу Божу дає можливість спілкуватися людині з Богом, пам’ятати про відповідальність перед Ним та заохочує людину чергувати працю із розумним відпочинком.

Отже, Бог як найвищий владика, вимагає від нас в першій Заповіді поваги та вірності, у другій – шанування, у третій – служіння молитвою і працею. Такі морально-етичні вимоги першої групи заповідей Божих.

2. 6. Морально-етичний зміст Божої заповіді

Шануй батька і матір”


Великий чеський педагог, протестантський пастор, випускник двох католицьких університетів Ян Амос Коменський у “Вступі” до своєї праці “Велика дидактика” писав: “У лікаря, вчителя і священика є від Бога особливе призначення на землі: вчителю Бог доручає чисту душу маленької дитини, яку вчитель має виховати, загартувати, приготувати до життєвих випробувань; лікарю – Бог доручає лікувати людське тіло, а в разі потреби – й душу; священику – Бог доручає душу людини, яка вже сформувалася, помилившись, зійшла з праведної дороги, і яку треба навернути на правильний шлях”[6].

Ці всі обов’язки накладає на людину четверта у католиків, а третя у православних, протестантів, юдеїв Заповідь Божа “Шануй отця твого і матір твою, то добре тобі буде і довго будеш жити на землі” (Вих. 20:12) [4].

Четверта Заповідь “Шануй отця твого і матір твою…” (Вих.20:12) проголошує пошану дітей до батьків, старших, державної і духовної влади, а також визначає їхні обов’язки перед Богом і суспільством.

За твердженням Святого Письма, Бог установив дві влади: духовну і світську. Влада духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро. Духовній владі Бог доручив людські душі, світській – турботу про лад і мир між людьми.

“Католицький народний катехизм” наголошує на тому, що “Хтось мусить керувати суспільством… бо всяка влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами Божими” [16]. У Біблії сказано: “Це бо Господь дав нам владу від Всевишнього – зверхність” (Мудр. 6: 3) [4]. У зв’язку із цим апостол Павло вчить: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом” (Рим. 13: 1) [4], а Петро розкриває ставлення християн до влади “Коріться ради Господа кожній людській установі: чи то цареві, верховному володареві, чи то правителям, Ним посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям… Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі… ” (І Петр. 2:13-17) [16, с. 299].

Ця Заповідь охоплює такі наші обов’язки щодо заступників Бога на землі – священнослужителів (духовної влади):



  • визначаються обов’язки християн перед своїм небесним Отцем, Котрий нас сотворив на свій образ і подобу (див. Р. ІІ. §§ 3-5);

  • пошана й повага до наших духовних наставників – папи, патріархів, кардиналів, єпископів, священиків, педагогів і вихователів;

  • щодо наших земних батьків, опікунів та просто старших людей. Доктор Франц Шпіраґо пише, що Бог спонукає виявляти пошану до всіх небесних і земних наставників у особистих почуттях, повазі, молитві, добрих вчинках, виконанні їх порад, наказів та обов’язків щодо них.

Заповідь виокремлює обов’язки дітей перед своїми батьками. Слід наголосити, що батьками мали право називатися тільки ті люди, котрі відповідали моральним вимогам віруючої людини. Навіть строгий Закон Мойсея не зобов’язував дітей, батьки яких деградували чи відмовились від своїх обов’язків, поважати своїх родичів.

  • Тому Заповідь “Шануй батька і матір…” накладає на дітей обов’язки щодо земних батьків, опікунів, педагогів, учителів-наставників та просто старших людей.

Окремо зі Святого Письма випливають обов’язки батьків та державних посадових осіб, які накладає на них Заповідь четверта, а саме:

  • а) батьки зобов’язані займатися утримуванням своїх дітей, тобто годувати їх, одягати, вчити до досягнення повноліття;

  • б) батьки зобов’язані дати добре християнське виховання дитині і добрий приклад для наслідування. Ця вимога стосується також до опікунів, вихователів дитбудинків, притулків, хрещених батьків – кумів, всіх, хто займається виховання молоді;

  • в) усі державні керівники й просто посадові особи (голови сільських, міських і селищних рад, депутати всіх рівнів, голови державних адміністрацій, керівники відділів освіти) зобов’язані займатися дітьми-сиротами.

  • Недаремно серед чотирьох найважчих гріхів, що кличуть про помсту з неба, виокремлено – навмисне людиновбивство, гріх розпусти – содомський гріх, несплата заробітної плати, покривдження будь-ким убогих, удів, сиріт.

  • За Декларацією ООН та законодавством України, права дітей захищає держава та її представники, коли батьки чи інші дорослі порушують права дитини: б’ють їх, п’ють, бешкетують, знущаються над нею тощо. Місцеві органи державної влади (голови сільрад) зобов’язані порушувати питання про позбавлення таких родичів батьківських прав. А тоді дитина дістає свою частку майна (наприклад, хати), дістає статус сироти і може мати певне матеріальне забезпечення від держави (наприклад стипендію, пільги при вступі до ВНЗ тощо).

  • Залишився за місцевими органами влади обов’язок накладати певні адміністративні стягнення на батьків та дорослих, які сприяють та залучають дітей до п’янки, куріння, наркоманії, розпусти (особливо перебування на весіллях у пізній час, участь у розвагах дорослих тощо). Утім, але останнім часом деякі державні керівники на місцях забули, що за ці обов’язки їх буде питати не тільки держава, але й Бог.

З огляду на те, що Бог установив дві влади: духовну і світську, окреслимо, за катехизмом, обов’язки людей, котрі живуть у державі (рядових громадян):

  • дотримуватися державних законів (Конституції та інших законів);

  • поважати очільника держави, молитися за нього;

  • сумлінно сплачувати податки (без податків не існувала й не існуватиме жодна держава у світі);

  • пам’ятати про свій обов’язок захищати Вітчизну;

  • беручи участь у виборах, християни повинні виявляти пильність, щоб до влади прийшли порядні, достойні та побожні люди.

“Католицький народний катехизм”[16] визначає обов’язки і для керівників, які обіймають високі державні пости:

  • сумлінно працювати задля добра людей на своєму державному посту;

  • бути справедливим у вирішенні державних справ;

  • бути добрим і порядним, слугувати прикладом для інших;

  • пам’ятати про відповідальність на своєму посту, не посідати його, якщо до цього немає нахилів і здібностей, або ж залишити його, якщо на цьому посту посадовцеві нічого доброго не вдається зробити (через тиск чи зовнішні перешкоди) [16, с.300].

У світовій історії та історії України маємо багато прикладів відповідального ставлення посадових осіб до своїх обов’язків. Згадаймо хоча б діяльність володарки духу – королеви Олени-Ольги, яка державні справи ставила вище власної гідності. Вона подалася морем до Константинополя у травні 957 року. Візантійський імператор Костянтин, про що він зазначає у своєму щоденнику, прийняв королеву Руси аж 9 вересня того ж року. “Але видно візита королеви Олени була не дуже мила грекам, - пише історик І. Кузич-Березовський, - коли її враз із супроводом заставили чекати на прийняття в пристані “Суд” повні три місяці” [27, с. 36]. Проковтнувши образу, вона терпляче чекала, щоб вирішити наболілі державні справи, і таки дістала аудієнцію у візантійського імператора.

Викликає подив відданість справі свого народу гетьмана України Павла Полуботка, який не тільки відкрито став на захист прав рідного народу, але, маючи впевненість у своїй правоті, навіть у в’язниці заявив Петрові І на допиті: ”Бог швидко розсудить Петра з Павлом”. Через місяць по цьому Петро І помер. А гетьман Павло Полуботок так і не сказав чужинцям, де схований козацький скарб [8, с.190].

В історії України є постать, яка майже невідома широкому загалові українського народу. Це високоосвічена, ерудована людина – гетьман Павло Скоропадський. Нащадок козацького гетьмана, прийшовши до влади 1918 року, він почав будувати Українську державу. За 6 місяців свого перебування при владі гетьман зробив для держави те, що всі політичні демагоги до нього і після нього не зробили за 4 роки. Однак, гетьман був державником, фахівцем військової справи. Різні “ізми” він не визнавав. Більшовикам, соціалістам, анархістам, царським шовіністам такий державний діяч заважав розвалити фундамент Української держави. Було використано невдоволення проти гетьмана, щоб скинути його. Для уникнення кровопролиття та надання можливості, на його думку, комусь іншому краще керувати державою П. Скоропадський добровільно відрікся від своєї влади. Пізніше життя показало, що гетьман був на правильному шляху. Згодом засновник УВО (Українська військова організація, засн. 1921 р.) та ОУН (Організація українських націоналістів, засн. 1929 р.) Є. Коновалець зазначав: “Ми думали, що повалили гетьмана, а завалили Українську державу” [30].

Маємо приклади відповідального ставлення до своїх обов’язків багатьох радянських офіцерів напередодні та за часів Другої світової війни. Головнокомандувач Військово-Морським флотом СРСР Кузнєцов М. Г. 1941 року, маючи дані авіа– та морської розвідки, у ніч на 20 червня привів флот СРСР у повну бойову готовність, а 21 червня наказав вивести військові кораблі з місць їх постійної дислокації у відкрите море. Удосвіта, 22 червня німецькі бомбардувальники почали скидати бомби на радянські порти, але ці бомби потрапляли просто у воду, бо кораблів там вже не було. Своїм відповідальним рішенням головнокомандувач не тільки зберіг флот СРСР від нищівного розгрому в перший день війни, котрий зміг потім воювати з німцями всю війну, але й урятував сотні тисяч людських життів. Правда, за це генерал Кузнєцов М. Г. відбув після війни 10 років ув’язнення в радянських концтаборах [Комсомольская правда, 1988. – 21 червня].

Усі державні керівники чи ті, що мають вплив на політику держави, несуть відповідальність перед Богом за свій народ. А коли ігнорують інтереси власного народу, чинять тяжкий гріх проти Бога, порушуючи цю заповідь Божу.

Державним очільникам слід пам’ятати слова із Біблії (Вихід 20: 1-5): «Я Господь Бог, Бог ревнивий, караю беззаконня батьків на дітях до четвертого коліна включно – тих, хто ненавидить Мене і порушує Мої заповіді, й винагороджую до тисячного коліна тих, що бережуть Мої Заповіді». Пророк Ісайя застерігає завойовників, що чигають на чужі землі та поневолюють інші народи, такими словами: “Господь пануватиме над тими, що його утискали. …Зламав Господь палицю безбожних” (Іс. 14: 2-21) [4].

Окремо слід сказати про роль духовної влади в суспільстві. Нагадаємо, що християнське духовенство поділяється на дві великі групи – нижче духовенство і вище духовенство. Тайна священства визначає певну ієрархію (див. Р. ІІІ. §7). Звичайно, що кожен представник духовної влади виконує свою місію. Але ті країни, які мали свою сильну (в політичному відношенні) церковну ієрархію (тобто сильну духовну владу), не зазнали такого геноциду, як українці. Для прикладу візьмемо Польщу. Після Другої світової війни більшовицький режим був установлений і тут. Комуністи Польщі старалися провести колективізацію в сільському господарстві та ліквідувати поміщицькі фільварки. Поляки мали Костьол (Римо-Католицьку Церкву). “Але ще до приходу москалів в 1944-1945 роках, - підкреслює І. Кузич-Березовський, - з амвонів цілої Польщі залунали напімнення до солідарності народу: Не граб нічого, що є ближнього твого, бо не знаєш, хто завтра буде грабити твоє. Не дайтеся москалям розбити на класи, не робіть доносів і не грабте багатших за вас, бо вони не вкрали в нікого поле й худобу, а доробилися тяжкою працею. Заховайте єдність віруючого, старинного, культурного народу. Не грабте нікого. Нехай граблять москалі. Велике було здивування москалів і польських комуністів, коли ніхто з бідняків не хотів панського поля, ані йти до комнезаму” [29, с.7-8].

До слова, на 1981 рік, у Польщі почалася економічна криза, і політичний рух за знищення елементів тоталітаризму, у її сільському господарстві було 52% землі у приватній власності, тому реформу села вони провели набагато швидше, ніж українці. Поляки не мали такого страшного вивозу до Сибіру після Другої світової війни, зберегли свою національну валюту, армію, уряд, що й допомогло відродити незалежну польську державу в 80-90-х рр. ХХ ст. Українська Автокефальна Православна Церква була знищена ще до війни, а Українська Греко-Католицька – по війні, а московське православ’я слугувало і служить інтересам Росії. Зі знищенням двох Українських Церков держава Україна більше не мала тої духовної сили, яка б підтримувала її в національно-визвольній боротьбі. Залишились невеликі загони УПА та греко-католицькі єпископи в Сибіру і священики в підпіллі. Тому і сьогодні ще не маємо єдиного духовного проводу (об’єднаного патріархату).



  • Представники влади, котрі виконують обов’язки державних службовців, за цією Заповіддю, несуть відповідальність за життя своїх підлеглих (солдатів, студентів, учнів, робітників тощо) і за гріхи їх, якщо ці гріхи підлеглі вчинили з вини керівника; відповідають перед Богом за свої гріхи і як рядова людина, і як керівник.

Християнська етика поділяє гріхи на групи:

а) тяжкі гріхи, що кличуть про помсту з неба;

б) гріхи проти Святого Духа;

в) головні гріхи (їх сім);

г) чужі гріхи і т. д.

Серед тяжких гріхів, що кличуть про помсту з неба, є такі, які стосуються і державних керівників:

а) навмисне людиновбивство;

б) покривдження убогих, удів, сиріт;

в) содомський гріх (гріх розпусти та йому сприяння);

г) невиплата заробленої платні [4].

Звідси бачимо, як важливо для кожного громадянина України не лише знати Заповіді Божі, але й старатися виконувати їх.

Той, хто грішить проти духовної або світської влади, накликає на себе ще на землі Боже покарання, а після смерті чекає на нього вічний суд”:…Хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають” (Рим. 13: 2) [16, с 300].

У Заповідді зазначається: хто не шанує своїх батьків, не виявляє любові й пошани до них, не слухає їх, очікують сором, нещасна смерть і вічний осуд [16, с. 299].

Гріхи проти цієї Заповіді будуть мати ті діти, котрі без причини зневажають своїх батьків, не виявляють до них поваги і послуху, а також відповідного ставлення до духовних та світських учителів і наставників (“Пильнуй сину, заповіді батька твого, не відкидай навчання матері твоєї” (Припов. 6: 20); Див. також Приповідки Соломонові 3:1-12) [4].

Батьки, які відмовилися від своїх дітей, кинули їх напризволяще, не займаються вихованням своїх дітей, не утримують їх, чинять тяжкі гріхи (відповідь цієї Заповіді: “Розумний син звеселяє батька; а син безумний – горе матері своєї. Можна ручитися, що безбожник не уникне кари; потомство ж праведних спасеться. Грішних переслідує нещастя, а добро – нагорода праведним” (Припов. 10:1, 21; 13:13; 13:21)) [ 4].

Ось чому в Старому Заповіті написано: “Хто вдарить батька чи матір свою, хто проклинатиме батька чи матір свою – буде покараний смертю” (Вих.. 20: 15, 17)) [4].

У Новому Заповіті Ісус Христос наголосив для батьків чи наставників, які подають поганий приклад своєю поведінкою, то тим самим приводять до згіршення підростаючого покоління: “Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити; лише те, що виходить з людини оскверняє людину. З нутра бо, з серця людини виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість, лукавство, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, бундючність, безглуздя. Уся ця погань виходить із нутра й оскверняє людину” (Мр. 7:15, 21-23) [4].

Як бачимо, Заповідь щодо пошани батьків має дві сторони, тобто вона передбачає певні обов’язки дітей перед батьками й батьків щодо дітей, а також обов’язки влади щодо своїх підлеглих та громадян щодо своїх представників влади.

Якщо пам’ятати, що політична влада – це форма суспільного договору, то заповідьШануй отця твого і матір твою” нас зобов’язує вчитися мистецтву такого договору – мистецтву порозуміння.

2. 7. Морально-етичний зміст Заповіді

Не вбий”


Подальші шість (сім) Заповідей вказують на обов’язки щодо нас самих, тобто вони регулюють відносини людина – людина.

П’ята заповідь зобов’язує охороняти життя, шоста – невинність, сьома – оберігати власність, восьма – честь, дев’ята і десята – родину і майно ближнього та захищати чистоту наших помислів.

Надзвичайно велика увага приділяється (п’ятій – у католиків, а шостій – у православних, протестантів, юдеїв) заповіді Божій – “Не убий” (Вих. 20: 13). Вона проголошує цінність та неповторність людського життя і захищає недоторканість людини, як творіння Божого [16; 39, с.3-7].

Перш за все слід наголосити, що вбивство людини було заборонено Богом з найдавніших часів, коли загинув Авель, і про що підкреслено у біблійній книзі “Буття” (Бут. 4:13-15) [4].

Більшість віруючих сприймають вбивство людини як важкий фізичний акт насилля, пов'язаний із стріляниною чи різаниною. Трагедія сьогоднішнього суспільства полягає у тому, що, на жаль, людство винайшло багато новіших й майже невидимих людському оку способів знищення людини, які іноді навіть неможливо зафіксувати спеціальними діагностичними методами. У гонитві за прибутками багато людей у світі переступають усі норми, що захищають людське життя й здоров’я людини. У змаганні технологій з виготовлення продуктів харчування багато представників комерційних кіл пішли найпростішим шляхом збільшення кількості дешевих харчових продуктів, замахнувшись на основу основ існування цивілізації – людське життя.

Цинізм сьогоднішньої цивілізації проявляється насамперед у ставленні до смерті людини як до звичайного явища. Звісно, що можна мати таке ставлення, коли людина є важкохворою чи невиліковно хворою. Тоді є необхідність змиритися із усвідомленням факту неминучої смерті. Але коли люди гинуть через алкогольне сп’яніння, наркоманію, через конфлікти на побутовій основі, якими рясніють повідомлення засобів масової інформації, пересічній людині стає страшно від буденного усвідомлення смерті. І найстрашніше в тому, що смерть пропагується скрізь, особливо через кіно. Діти й підлітки до цього звикають. І якщо це було б виправдано у час війни, то в мирний час – це не що інше, як цілеспрямована заздалегідь продумана підготовка зростаючих поколінь до всіх видів насилля.

З огляду на це є дуже важливим завдання зрозуміти значення заповіді “Не убий”, яка є в усіх світових релігіях і має один зміст.

Вона і визначає обов’язки кожного християнина та людини взагалі:



  • а) берегти своє особисте життя і життя ближнього;

  • б) берегти і захищати здоров’я свого ближнього;

  • в) продовжувати й захищати життя і здоров’я своїх дітей;

  • г) охороняти навколишнє середовище;

  • ґ) охороняти життя тваринного світу.

Життя – це найбільший дар Божий. Щодо особистого життя, то ця Заповідь, зокрема, наголошує, що кожне людське тіло є оселею і знаряддям душі [16, с. 301], а тому людина повинна дбати про своє власне здоров’я, лікуватися в разі потреби, не ставитися байдуже до свого особистого життя.

  • “Католицький народний катехизм” Ф. Шпіраґо визначає такі обов’язки християнина щодо свого здоров’я: підтримувати своє тіло у чистоті, дотримуватися гігієни білизни й одягу, житла й постелі, чистоти повітря й природи, поміркованого ставлення до їжі і пиття (Сир. 37: 31), сну і праці, а також уникнення хвороби (Сир.38: 1; 38: 4) [16].

Надмірні ризиковані розваги відносяться до гріхів проти заповіді “Не убий”, позаяк здоров’ю людини. Ця Заповідь забороняє також вживання наркотиків та тютюну. Уже давно відомо, що людина, яка курить сама стає хворою, отруює нікотином своїх дружину, дітей, родичів, співробітників і підвищує небезпеку захворювання їх раком на 35%. Окрім іншого, той, що курить ще й поширює інфекційні хвороби. Таким чином, він наносить шкоду не тільки собі й оточуючим, але псує здоров’я ще не народжених дітей. Наступ проти отрути вже почала українська інтелігенція [25], Науково–методичний центр превентивного виховання АН України в Києві, проте тут підтримка законодавців, виконавчих структур, Церкви.

Куріння цигарок [БМЭ. Т.28, с.797-863], уживання наркотиків і алкоголю – це самогубство. Кожен наркоман – самогубець, бо він навмисно скорочує собі життя, шкодить своїй майбутній ненародженій дитині: навмисно робить її калікою, здійснюючи подвійне вбивство, або не дає народитись цій дитині через свою передчасну смерть чи викидні дружини. Теж саме стосується і алкоголіків. Рівень алкоголізму у світі та в Україні зростає і, найстрашніше, що він через поширення слабоалкогольних напитків перейшов до дітей. Поки організм дитини чи підлітка росте й розвивається, він найуразливіший для отруєнь, оскільки ще немає відповідної сили боротися зі шкідливими домішками. Тому в багатьох країнах світу встановлено законами досить високий віковий ценз щодо повноліття – переважно 21-22 роки. До цього віку організм молодої людини встигає сформуватися і менш вразливий до шкідливих впливів. До цього часу людина вже встигає усвідомити шкідливість алкоголю, куріння чи наркоманії. На жаль, багато дорослих людей подають негативний приклад зростаючому поколінню. Заповідь “Не убий” категорично забороняє таку поведінку.

Окремо слід сказати про самогубство людини. “Самогубство – найстрашніший з усіх гріхів, учинених проти заповіді “Не убий”, позаяк у самогубстві, окрім гріха убивства, є ще тяжкий гріх – відчай, ремствування на Бога і зухвалий бунт проти Промислу Божого”, - підкреслює С. Слободський [37, с. 442], тобто це і є гріх проти Святого Духа.

Як би важко людині не було, вона не повинна втрачати надію на Бога. Закінчуючи життя самогубством, людина проявляє боягузтво, страх перед життєвими випробуваннями і порушує Божу волю і плани, втрачає надію на Боже милосердя, отже, чинить ще один тяжкий гріх – хулу проти Святого Духа. Такі гріхи вчинив (повісився) Юда Іскаріотський, розкаявшись у зраді Христа. Крім того, самогубство зменшує можливість каяття або взагалі виключає його.

Ось чому Католицька і Православна Церкви не дозволяють заносити тіла самогубців до церкви, бо вважають, що вони попали під вплив злого духа (Сатани) і можуть осквернити храм, а ховають їх на цвинтарі в окремому куточку. За душі самогубців потрібно молитися, тому, що невідомо з якими думками людина вчинила самогубство. Не завжди відомі всі обставини скоєння самогубства: може, це було чиєсь вбивство з необережності, може, людина вчинила самогубство в момент психічної хвороби, може вбивство видали за самогубство тощо. Цю проблему порушує художній твір французької письменниці Жорж Санд “Індіана”.

Відповіддю на запитання про значення молитви для самогубців стали об’явлення, котрі мала в монастирі сестра Фаустина Ковальська й запровадження в католицизмі нового культу – вчення про Боже милосердя, що передбачає молитву за нерозкаянних грішників повсякчас і короткий молебень за них у час смерті Ісуса Христа на хресті в Томину неділю (див. Ч.ІІ. Культ святих в католицизмі)

Більшість дослідників проблеми самогубства сходяться на думці, що воно впливає негативно на живих людей, зокрема дітей, родичів, близьких, знайомих. Дуже цікаві міркування для всіх про самогубство подає великий чеський педагог, випускник двох католицьких університетів, протестантський єпископ Я. А. Коменський у “Вступі” до праці “Велика дидактика”. Проблема самогубства – проблема сучасного суспільства, оскільки кількість самогубців серед молодих людей у високорозвинених країнах становить – 7-9% від всіх самогубців, а в Україні – 21% (дані станом на 2008 р.).

Заповідь накладає заборони щодо шкоди життю і здоров’ю свого ближнього, а саме вбивство:

- забороняється навмисне вбивство чи з необережності, забороняється байдужість до чужого людського життя; дії, що ведуть до пошкодження здоров’я ближнього як нанесення важких тілесних ушкоджень, вбивство небезпечними (Власюк К. А чипси викиньте у смітник // Експрес. – 2010. - №52. – 30 грудня – 6 січня. - С.9), зіпсованими продуктами чи напитками тощо) [57].



- існують заборони щодо життя і здоров’я своїх дітей (заборона тілесних чи моральних покарань, які шкодять фізичному і психічному стану дитини; абортів [13; 16; 39]; недбальства й байдужості в харчуванні дітей; байдужості в попередженні нещасних випадків серед дітей [35]).

Багато юнаків і дівчат сьогодні виховуються так, що їм байдуже не тільки до чужої людини, але й навіть до своїх рідних. Тому не дивно, що зросла кількість бійок, замовних убивств, смертей через необережність чи п’янство у родинах [67]. Сюди відносяться і викидні на нервовій основі [46; 62]. Вбити людину іноді можна навіть словом.

Учення Католицької Церкви акцентує новітні проблеми, які пов’язані із гріхом убивства. Енцикліка Івана-Павла ІІ “Євангельське життя” [36] чітко дає відповіді на питання, поставлені часом. Людина буває винною у вбивстві у таких випадках:

а) сама вчинила навмисне чи вбивство з необережності миттєво, чи поступово й непомітно, у різний спосіб знищуючи чи виснажуючи організм людини;

б) коли людина сама не вчиняє вбивства, але ініціює, сприяє, допомагає, підмовляє, наказує вбивати, переховує вбивцю;

в) коли бажає смерті іншій людині;

г) коли виснажує своїх підлеглих надмірною працею чи жорстокими покараннями й прискорює їх смерть;

ґ) коли спонукає різними способами іншу людину до самогубства;

д) коли створює іншій людині такі умови, що приводять її до самогубства або божевілля тощо;

е) коли байдуже ставиться до жінки, яка чекає дитину, або створює для неї стресову ситуацію;

є) коли виконує ефтаназію [41];

ж) коли створює, поширює чи продає зіпсовані, заражені чи генетично-модифіковані продукти харчування або ними сприяє пошкодженню здоров’ю людини [51; 60];

з) коли морить когось голодом або дає комусь померти голодною смертю [див. матеріали про голодомори];

и) коли виконала аборт без медичних на те показників (не плутати із загрозою життю жінки чи абортом в ходу або передчасними пологами) [61];

і) коли поширює або спокушає іншу людину до вживання спиртного, цигарок, наркотиків, розпусти і т.д. [59; 69: 70];

ї) коли викрадає чужих дітей, бо більшість із них продають або для сексуального насилля, або для торгівлі органами [60].

Такий вид убивства, як вбивство абортом, вимагає особливої уваги української громадськості з ряду причин. Перш за все тому, що Україна посідає одне з перших місць у світі за кількістю абортів, по-друге, ще й тому, що на цю проблему майже ніхто (крім Церкви) не звертає уваги [61]. Не так давно ще папою Римським Іваном-Павлом ІІ була проголошена святою ХХ ст. італійка Джанна-Беретта Молла, жінка-мати, яка незважаючи на загрозу своєму життю (рак), відмовилась робити аборт і народила здорову дитину. (див. Молла - первая замужняя женщина, ставшая святой в наши времена // http:// news.bbc.co.uk/hi/russian/news/newsid_3718000/ 718533.stm/ 18.03.2011 /18:22).

Отже, аборт – це штучне переривання вагітності. Католицька і Православна Церква відносять це до навмисного вбивства і всіма можливими способами противляться йому. І для того є низка причин.

Уже давно у світі медики пропагують методи штучного та природного планування сім’ї та народжуваності. Католицька Церква через відповідні центри й фахівців-медиків підтримує і пропагує серед віруючих і невіруючих методи природного планування народжуваності [20] і виступає проти використання штучних методів контрацепції.

Досить тривала виховна діяльність автора з дітьми України в Республіканському піонерському таборі “Молода гвардія” показала, що в школах ведеться недостатня роз’яснювальна робота із цього приводу. Підлітки досить серйозно сприймають певні медичні знання на цю тему. Практика показала, що трохи краще обізнані дівчата, аніж хлопці. За результатами анкетування з’ясувалося, що більшість хлопців уяви не мають, як відбувається аборт і які його наслідки. Аборт ототожнювався більшістю хлопців із вживанням ліків, але аж ніяк не хірургічним (оперативним) втручанням.

Аналіз позиції Католицької Церкви щодо вищевказаних заборон показав, що Церква вчасно помітила небезпеку, адже відбувається знищення генофонду української нації не через фінансові чи технічні причини, а через звичайну неінформованість, навіть байдужість медиків та законодавців.

Справа в тому, що вже давно пропагується у світі метод природного запобігання вагітності, т.зв. метод Біллінґса. Із цим методом (за його простоту) знайомлять навіть неграмотних жінок Індонезії та Африки, а для жінок України він невідомий. Суть цього методу в тому, що жінка мусить вести спостереження за своїми виділеннями (білí), що змінюються в залежності від готовності чи неготовності організму жінки до вагітності, щоб з’ясувати час, коли яйцеклітина готова до зачаття. Яйцеклітина, готова до зачаття, живе лишень одну добу протягом усього місячного циклу. Знаючи час її виходу, можна відкласти або запланувати вагітність. Потім вона гине - і жінка вже не може завагітніти, про що свідчать її виділення [20].

Окрім цього, науці відомі ще інші природні методи запобігання вагітності. Утім в Україні використовується поки що найстрашніший спосіб – аборт. У кращому випадку наша медицина пропонує методи штучної контрацепції проти яких теж виступає католицька Церква. Чому? Виявляється, що внутрішньоматкові засоби не захищають організм жінки від вагітності. Вагітність настає, але через природний рефлекс матки до викидання чужорідного тіла відбувається викидень, що рано чи пізно приводить до інфікованості її порожнини [20].

Порошки і таблетки теж не захищають жінку від вагітності. Їх уживання веде до того, що відбувається гормональний тиск на організм жінки. Якщо вагітність наступила, то, внаслідок гормонального тиску на організм жінки, теж відбувається викидень. В обох випадках уживання і використання контрацептивів не захищає жінку від вагітності, а лише може привести до запальних захворювань матки, до автоматичного викидання плоду тоді, коли жінка вже хоче зберегти вагітність і, зрештою, не є корисним для її здоров’я [20]. Звичайно, що для підлітків усі ці заходи є дуже небезпечні, отож вони, їх батьки, вчителі повинні про це знати. Медикам слід започаткувати відповідну профілактичну роботу насамперед серед педагогів, освітян. Почала в світі і в Україні цю роботу Римо-Католицька і Греко-Католицька Церкви. При католицьких храмах і монастирях продається відповідна література. Для педагогічних працівників шкіл пропонується відповідні заняття і перш за все, опрацювання за науково-популярною літературою різних способів природного планування родинного життя (див. брошуру М. Вільсона “Кохання та планування сім ї”) [20].

З благословення єпископів УГКЦ в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі створені Центри природного планування сім’ї. Фахівці-медики знайомлять майбутні подружжя з природними методами планування родинного життя чи запобігання вагітності. У деяких селах Івано-Франківщини профілактичну роботу з школярами та молоддю ведуть керівники Марійських дружин або священики (села Красна, Федьків, с-ще Делятин Надвірнянського району).

Самої профілактики запобігання вагітності просто замало. В Україні багатодітна жінка часто-густо зазнає морального громадського осуду, ще гіршого ніж злочинець-убивця. Після Чорнобильської катастрофи багато жінок попадають у дуже скрутну ситуацію через те, що вже другу й третю дитину вони не можуть виносити без лікування в стаціонарі. А як і на кого залишити старшу дитину чи дітей? Якщо за ними доглядатиме батько, бо мати зберігає другу чи третю дитину, то допомоги таким сім’ям немає, то сім’я залишається без засобів до існування. Українське законодавство не передбачає виходу із такої ситуації. Православна Церква ніяк не реагує на цю ситуацію.

Одне чернече згромадження Католицької Церкви – Згромадження Волоченого (Втіленого) Слова дає притулок жінкам і дівчатам, які чекають дитину, але не мають матеріальних засобів існування для того, щоб цю дитину виносити й вигодувати й, при потребі, закінчити навчання . У греко-католицькій Церкві є тільки одне жіноче чернече згромадження Сестер Пресвятої Родини, яке допомагає багатодітним матерям, але ця робота тільки почалася і триває поки що тільки в західних областях України.

Таким чином, передовсім варто, щоб держава краще дбала про багатодітних сімей. Відтак міняти громадську думку в позитивний бік щодо матерів, які мають більше як одну дитину. І без допомоги Церкви тут нічого не вдієш.

У світі ще гірша ситуація, адже в багатьох країнах багато сімей взагалі бездітні й вже не можуть народити дітей через те, що стали безплідними внаслідок вакцинації та різних медичних експериментів (Массовая стерилизация – уже реальность? //http:// ningma.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=681:2010-08-09-14-41-47&catid= 55:politic&Itemid=53 / 27.10.2011/ 17:25).

Останнім часом постала низка проблем – проблема клонування, штучного запліднення та проблема виготовлення препаратів, із людських ембріонів (йдеться про т. зв. плацентарні препарати, які використовуються в косметології і не тільки там). Раніше для виготовлення таких препаратів потрібна була просто плацента. Її можна було збирати після народження кожної дитини. Тепер ситуація ускладнилась, оскільки для всіх таких косметичних препаратів потрібні стовбурові клітини людського ембріона до 1-3 місяців життя [46]. Виникає питання, де ж їх взяти, якщо ця промисловість вже діє? Звичайно, там, де не знають про природні методи запобігання вагітності або там, де не знають як новітніми способами можна викликати викидень (певними косметичними засобами; засобами для розбавлення фарб, лаків чи самими фарбами; відповідним музичним ритмом; певними магнітними коливаннями; димом від спалювання окремих рослин, тютюновим димом; нестачею в організмі людини одного із вітамінів або його передозуванням [БМЭ. Т.1, с.73-76, 227-236; 2, с.73; 18]; передозуванням гормонами [БМЭ. Т.21, с.267-273], які використовують для лікування; певними продуктами харчування [66]; зміною гормонального стану [63] чи імунної системи людини [65] (див далі) тощо). Тим більше, що законодавством багатьох країн дозволені досліди з ембріонами людини. Католицька і Православна Церква чітко наголошують, що це є новітні злочини проти людства і людяності [35].

Утім, дозволеною справою, і навіть великою заслугою, є жертвування свого життя або здоров’я заради захисту Батьківщини (уродженець Хмельниччини Володимир Майборський – лігши на амбразуру дзота в 1944 році на підступах до м. Коломиї, врятував багатьох своїх товаришів і … сам залишився живий), при захисті честі й гідності іншої людини, заради врятування тілесного або духовного життя свого ближнього (у серпні 1944 року католицький священик Масиміліан Кольбе – засновник “міст Непорочної” в Польщі та Японії, – у концтаборі Освєнцім пішов на голодну смерть замість свого співкамерника Ф. Гайовнічека, у якого була дружина і 10 дітей) [49, с.10], заради християнської віри чи справедливості (за свою християнську віру в 30-х роках ХХ ст. були вислані і сиділи в концтаборах російський священик Павло Флорінський та українець Лука Войно-Ясенецький – доктор медицини лауреат Сталінської премії, а пізніше православний єпископ Лука, автор знаменитої праці “О духе, душе и теле”, що вийшла в Брюсселі 1954р. Греко-католицький єпископ Станиславівської єпархії Григорій Хомишин був замордований у київській в’язниці, греко-католицький священик Еміліан Ковч, котрий рятував євреїв та інших в’язнів таборів, – у концтаборі та багато інших) Це підтверджує і Святе Письмо (Мт. 10. 39; І Ів.3:16) [1; 3].


  • Заповідь “Не убий” зобов’язує з повагою ставитися до природи, не забруднювати її, до тварин, дбати про них, не знищувати їх без потреби. Екологічні проблеми знайшли досить серйозне наукове відображення і висвітлення на сторінках часопису “Київська Церква”, який виходив стараннями чернечого чину отців Василіан (ЧСВВ з УГКЦ) [36; 38; 39; 42].

Ця Заповідь забороняє завдавати шкоду здоров’ю ближнього – шкодити сварками, бійками, зіпсованими продуктами, недоброякісною їжею (виготовлену з генетично модифікованих продуктів) [58], необережністю, небезпечними жартами, байдужістю, стресом, дуелями; несправедливо і навмисно вбивати ближнього; вбивати абортом дітей чи ефтаназією ближніх або давати пораду це зробити; ненавидіти ближнього і вбивати його думкою і волею; зваблювати і спокушати когось до скоєння гріха; подавати згубний приклад своїми поганими вчинками й робити справу, яка може комусь нашкодити.

Водночас дозволено у разі небезпеки захищатися при загрозі своєму чи чужому життю і здоров’ю, під час війни, коли може статися насильство, поранення чи вбивство [16, с. 11].

Війна – велике суспільне зло, але вона може бути великим лихом, яке наслане на грішників [16, с.443; 17]. За вбивство на війні відповідальність несуть ті політичні та державні діячі, які розв’язали війну, а не рядові воїни.

Старшини й офіцери несуть відповідальність за життя своїх підлеглих та їх дії, спрямовані на насильство, геноцид, мародерство, грабежі, розправи без судів і слідства, розстріли полонених чи мирних жителів тощо. Про це у Святому Письмі написано: “Чи це той, що обертав світ у пустиню, що міста руйнував, що бранців не пускав додому? Усі царі народів у почестях спочивають кожен у своїм гробі. А тебе викинуто з гробу, мов пусту галузку… Готуйтесь витинати його дітей за беззаконня їхніх батьків (Іс.14:2,17-19, 21)[1; 4].

Тільки люди, котрі під час війни воюють із мирним населенням, займаються грабежами і мародерством, знущаються над полоненими, відповідають перед Богом і за міжнародним законодавством про порушення правил війни.

Варто наголосити, що християнська етика окремо розглядає проблему смертної кари, винесеної за вироком суду. Таке право залишається за законами, якими користується світська влада в тому випадку, якщо влада інакше не може захистити суспільство від дуже небезпечних злочинців або у суспільстві існує закон про смертну кару [5, с.11-12]. Між тим у Київській Русі християнське законодавство (“Руська Правда”) такого вироку не передбачало. У Святому Письмі, у книзі Буття, Бог забороняє Каїна – першого людиновбивцю – карати смертю (див. Бут. 4: 1-24) [4].

Інші види вбивства ми розглянемо у наступних параграфах.

Ця Заповідь забороняє руйнувати своє власне життя самогубством, алкоголем, наркотиками, нікотином, різними бойовими отруйними речовинами, застосовувати їх проти інших людей, накладати на себе фізичні страждання, руйнувати і втручатися в чуже життя з метою фізичного чи морального знищення, ненавидіти свого ближнього. Вимагає також не вбивати без потреби тварин, не створювати їм фізичних страждань, захищати й берегти природу [13, с.239; 16, с. 301-309]. Про це також наголошують енцикліки папи Римського та християнська періодика [35; 36; 38; 40; 42].

Як бачимо, Заповідь Божа “Не убий” стоїть на захисті людського життя й проголошує його як найбільший Божий дар, який ніхто не може у людини, крім Бога, забрати.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал