Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції



Сторінка3/6
Дата конвертації11.12.2016
Розмір1.01 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6

- Святокупство – це продаж, купівля, викрадення чи обмін речей, що використовуються для релігійного культу (наприклад, чаші для Причастя, храмових ікон). Після Лютневої революції 1917 року, коли руйнувалися в Росії певні моральні цінності, святокупство було поширене явище. Знаємо з історії багато випадків, що через дії певних святих злодії, що обкрадали церкву, затримувались на місці злочину. Якось уже наприкінці 90-х років ХХ ст. один молодий чоловік, що виховувався в безбожній родині, вирішив збагатитися в місцевій церкві. До церкви він зайшов, але вийти з неї не зміг: “заблукав” посеред храму навпроти ікони святого Миколая. Бог заслав йому очі і він ніяк не міг знайти дверей. Так і застали його односельці з награбованим добром посеред храму. Від сорому й ганьби довелося негідникові виїхати за межі рідних країв.

- Святотатство – це використання культових речей для особистих потреб людини чи непошана до культових речей, до святих мощей (до прикладу, ложечка для Причастя використана для золотої коронки зуба, викинення плащаниці в річку, хуліганська поведінка у храмі чи поблизу нього, наруга над могилами чи тілами померлих, непоховання тіла померлого). Перешкода в похованні тіла патріарха Володимира Романюка – це гріх святотатства, який вчинили ті посадові особи, котрі віддавали вказівку і розганяли похорон, так і ті з церковних ієрархів, які заперечували поховання тіла українського патріарха на українському цвинтарі. Це й же гріх буде тяжіти над Україною доти, поки не буде поховане тіло кореспондента Георгія Ґонґадзе.

Люди, які велику увагу приділяють культу грошей чи коштовностей зазвичай умирають від убогості. Дослідник Ю. Катрій наводить приклад, коли в штаті Огайо стара жінка помирала від нужди, а в її будинку віднайшли один мільйон доларів [26, с.22].



Культ тіла, культ алкоголю і наркотиків, розваг відноситься багатьма дослідниками до модерного ідолопоклонства. Є люди, які повсякчас думають про модний одяг та прикраси для свого тіла, про вишукану їжу та випивку, забуваючи іноді про своїх напівголодних дітей, рідних, близьких. Тим більше, що алкоголізм і наркоманія – це не тільки гріх проти Бога, але й проти заповіді Божої “Не убий” (див. далі § 7).

- Сатанізм – не нове явище в історії людства. Згадаймо хоча б, скільки разів у Старому Заповіті Сатана – злий дух – спокушав людину. Сатана робив спроби спокусити Ісуса Христа (Мт. 4:1-11; Лк. 4: 1-13), відтак Ісус вів боротьбу з різними видами злих духів (Мр. 5: 1-16; 9: 14-28; Лк. 4: 33-37; 8: 26-39; 9: 37-42; 11: 24-26). Злі духи не мали влади над Ісусом Христом. Тому вже в Новому Заповіті є згадка, що якийсь послідовник Ісуса Його іменем виганяв злих духів (Лк. 9: 49-50) [4].

З поширенням християнства були неодноразові випадки боротьби апостолів із злими духами (Ді. 5: 12-16) . У художній літературі є численні приклади, які мали під собою реальні історичні факти, коли в країнах Європи були випадки поширення сатанізму (Анн і Серж Галлон “Анжеліка”). Цей факт змусив навіть французького короля запровадити таємні суди проти сатаністів. Зрештою, варто згадати, що однією з причин виникнення інквізиції було поширення практик сатанізму (принесення в жертву немовлят, вагітних жінок, тварин тощо).

Сатанізм є небезпечне явище не тільки своєю ідеологією, але й практикою. Історія новітнього сатанізму пов’язана з англійцем А. Кровлі та румунським циганом А. Ла Вей, які стали організаторами та засновниками ордену сатаністів у Європі (див. Степовик Д. В. Релігії, культи і секти світу) [13, с.238-245; 14, с.226-238]. До речі, статую сатанинського ангела Бафомета віз на своєму борту корабель “Титанік”, що потонув 1912 року.

У чому небезпечність сатанізму? “Сатанинська Біблія” проголошує 9 тез, які протиставляються Декалогу, а саме: вседозволеність, лицемірство, помсту, любов і добро Сатани треба заслужити працею для нього, людина – найозлобленіша тварина, скасування відповідальності за всі гріхи, турбота тільки про здорових людей, стихійне існування, Сатана – “приятель” християнської Церкви [14, с.233].

“Чорна Біблія” (1970) Ла Вея проголошує заклик до кипучої діяльності, до пропаганди сатанізму в засобах масової інформації, подає канон чорної меси, правила цілковитого послуху Сатані і т. д. Фактичний стан справ показує, що в західних країнах, а тепер і в Україні сатанинські теми проникли не тільки в літературу (Г. Гете “Фауст”) чи на сцену, але й у засоби масової інформації. Доктор теології о. Юліан Катрій подає факти поширення сатанізму у країнах Європи: “Англія має від 40 до 100 тисяч сатаністів, чарівниць і чарівників. У Німеччині коло ста тисяч практикує чорну магію, навіть убивають людей і їхні тіла жертвують на престолі Сатани” [13, с. 243; 26, с. 23].

Сатанізм проник і в Україну. Зрештою, всі сімдесят років більшовизму та атеїзму він мав тут сприятливий ґрунт для свого існування. Нині у світі та в Україні дослідники виокремлюють три напрями сатаністів: дияволопоклонники, люциперіанці, реформовані сатаністи [13, с. 238-245; 35, с.12-16].

Власне дияволопоклонники слугують дияволові як уособленню зла. Вони всіма силами і засобами борються із силами добра, які очолює християнський Бог. Вони використовують частину християнських символів, але в протилежному значенні, викрадають частинки євхаристійного хліба для проведення чорної меси, приносять в жертву живих тварин і людей, іноді знущання над людьми приносять їм задоволення (у Польщі був випадок, де молодша сестра–сатаністка знущалася на мамою і старшою сестрою, повільно вбиваючи їх), заперечують десять заповідей Божих, виступають проти християнської символіки, глумляться із могильних хрестів, християнських храмів, натільних хрестиків, навколо перевернутих хрестів улаштовують дикі оргії, носять чорний одяг, іноді перефарбовують кімнати в чорний колір, моляться до Сатани тощо [13, с. 238-245; 14, с. 237; 35, с. 12;].

Найчастіше під вплив сатаністів потрапляють підлітки, молодь, що занадто захоплюються такими напрямами музики, як важкий рок та подібні до нього, або які просто колекціонують різні незрозумілі їм символи тощо. Коли в м. Івано-Франківську в 90-х роках ХХ ст. вперше повалили хрести й міліції вдалося знайти зловмисників, то ними виявилися підлітки від 14 до 18 років. Найбільше здивувало всіх, зокрема і правоохоронців у цій історії те, що всі підлітки були нехрещені й виховувались у сім’ях, які не вірили в Бога. Це змусило представників Церкви звернутися до правоохоронців з проханням не відкривати карної справи (стало зрозуміло, під чиїм впливом перебували підлітки; див. докладно про це Р. ІІІ. §2. Тайна хрещення та її значення (наслідки)), а до батьків – з проханням подумати про наслідки безбожного виховання дітей. Дияволопоклонників в Україні - половина всіх сатаністів.

Другий напрям сатаністів – це люциперіанці. Це синтез язичництва і сатанізму. Вони поклоняються Люциферові (Люциперові) як богу, котрий для них уособлює гармонію, мудрість і свободу, а тому борються із християнством, яке вважають злом [13, с. 242]. Таких сатаністів в Україні третина.

Третій напрям – реформовані сатаністи, послідовники Кровлі та Ла Вея, для яких Сатана – символ і засіб звільнення людини від моральних, релігійних і соціальних обов’язків, накладених християнством, повної реалізації егоїзму. Мета Ла Вея – знищення християнства [14, с.233]. Прихильників цього напряму серед сатаністів в Україні близько 20 відсотків .

Із Біблії та дослідження про ангелів (Р. І. §3) випливає, що:

а) Сатана як ангел був створений Богом, згрішив проти Нього;

б) його діяльність не вічна, а обмежена в часі;

в) він боїться Бога і мусить коритися Йому;

г) він буде знищений на землі й загнаний у пекло (Об’явлення Івана Богослова 20: 10) [1; 14, с.227-228].

Кожен гріх – це велика зневага й обрáза Бога. Усі ці вищеназвані гріхи це – новітнє ідолопоклонство. За ці гріхи люди накликають на себе кару: Бог зсилає на землю різні хвороби, стихійні лиха, кліматичні катаклізми (землетруси, урагани, цунамі, смерчі, виверження вулканів). Для прикладу наведемо дані з останніх трьох десятків років ХХ століття. З 1973 по 1982 рр. у світі відбулося 1,5 тисячі катастроф, з 1983 по 1992 рр. - 3,5 тисячі катастроф, з 1993 по 2002 рр. – 6 тисяч катастроф. За останні 30 років ХХ століття у світі від природних катаклізмів загинуло 4 мільйони осіб (див. кінофільм “Велика таємниця води”). До того ж частину лих ми провокуємо самі, порушуючи екологічний баланс Землі [37; 38; 40]. Вільна Америка, яка видається такою привабливою, щороку втрачає половину молоді через алкоголізм та наркоманію. Щороку на Землі відкривають новий вірус грипу, не кажучи вже про хворобу ХХ ст. – СНІД, самогубство молоді тощо.

Звідси випливає (за католицькою і православною традицією) якщо людина вірить в одного Бога, то не може творити собі ніяких кумирів (тобто ідолів, зокрема й сучасних – новітніх). Щоб уникнути гріхів, люди мусять дотримуватися зовнішньої та внутрішньої пошани до Бога.
2. 4. Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно

та її морально-етичний зміст
Насамперед слід відзначити, що різні народи Бога називали по-різному. Святі тексти різних релігій світу фіксують цю практику.

Друга Божа заповідь у католиків, а третя у православних, юдеїв (сучасних євреїв), протестантів – “Не згадуй ім’я Бога даремно” (Вих.20: 7) проголошує пошану до Бога взагалі й до Божого імені зокрема.



У Старому Заповіті ми можемо знайти багато різних Божих імен (близько 70: Елах, Елогім, Ягве, Шаддай, Еліон, Адон та ін. (Йов.5: 8; 6:4, 14; Пс.22:1; Бут.1:1-31; Вих.3:14; Втор.32:8; див. Библейский энциклопедический словарь. – М.-Минск: GBV-ПИКОРП, 1997. - С.97-98). Ягве – це найурочистіше звертання до Бога у юдеїв, що в перекладі означає “я Той, що є” (Вих. 3:14) [4]. Тільки на свято Очищення (Йом Кіппур) юдейський першосвященик мав право звернутися до Бога цим іменем, коли в Храмі просив у Бога прощення за гріхи свого народу та приносив жертву від його імені. Саме цього дня юдеї відпускали в пустелю цапа-відбувайла: якщо цап не повертався, то це означало, що Бог прийняв жертву, а якщо цап приходив назад, то це символізувало, що Бог не прийняв жертви, юдеїв охоплював страх, і вони постили й молилися знову [17; 18].

  • Заповідь Божа “Не згадуй ім’я Бога даремно” зобов’язує кожного віруючого мати повагу і шану до Бога взагалі й Божого імені зокрема, шанобливої і щирої молитви вдома й у храмі, пошанівку до духовних осіб, померлих людей та святих осіб, до Марії Богородиці. Ця пошана мала б проявлятися у молитві за померлих та дотриманні культу померлих. Щосуботи християни моляться за померлих. У римо-католиків місяць листопад – це місяць пам’яті померлих. У православних і греко-католиків в Україні ще є заупокійні (пам’ятні) суботи в літургійному році: перша задушна субота перед святом Дмитрія в листопаді, остання субота перед м’ясопусною неділею в лютому-березні, остання субота перед Зеленими святами (Трійцею), остання субота перед святом Маккавеїв 14 серпня (див. Р. ІІ. § 4) [21].

  • Зобов’язує Заповідь мати відповідальне ставлення до своїх слів, сказаних без пошани до Бога, чи до іншої людини. Отець–доктор Ю. Катрій наводить приклад, коли при звичайній п’янці кажуть: “Пиймо ще третій раз, бо Бог в Трійці перебуває” і чинять кпини з Божого імені [26, с.44].

Присяга – це теж відповідальне ставлення до своїх словесних учинків. За приклад відповідального ставлення до присяги подає доктор Ю. Федорів, зазначаючи, що Київський митрополит Сильвестр Коссів (1647-1657 рр.), який перебував на митрополичиму престолі по смерті Петра Могили, добре знав, що таке присяга. Так, єпископ Сильвестр Косів – найближчий співробітник П. Могили, людина високої культури та ерудиції, випускник європейських університетів, професор Києво-Могилянської академії, участі у Переяславській угоді не брав і московському царю присяги на вірність не склав, пам’ятаючи про вже складену ним раніше присягу Константинопольському патріарху. Помер у квітні 1657 року [23, с.200-201].

  • Ця Божа заповідь вимагає також дотримання обіцянок (обітниць) Богові чи кому-небудь, застерігаючи при цьому від давання неправдивих обітниць.

Йдеться про обіти, дані монахами, але це не стосується обіцянок когось убити, обікрасти чи зробити щось погане. Обіцянки з поганими намірами давати і виконувати не можна.

Юнаки та дівчата, які вибрали чернечу професію, дають обітницю (обіцянку). Вона повинна бути виваженою та продуманою. Ось чому при вступі до монастиря існують різні випробувальні терміни: послушництво, новіціат, перші звичайні обіти, другі звичайні обіти, вічні обіти. Тільки після вічних обітів людина вже не може вернутися до світського життя. До слова, склав і не дотримав вічні обіти чернець-августинець Мартін Лютер. Граф Андрей Шептицький (1865-1944) послушництво й новіціат пройшов майже за рік, а вже в 35 років став єпископом Станиславівським. Скрізь старався виконувати свої чернечі обіти, навіть під час заслання в курському, суздальському та новгородських монастирях, чим викликав загальну повагу всього православного чернецтва. Він вступив до монастиря, щоб сприяти відродженню культури українського народу. Треба відзначити, що поряд з чернечими він виконав і свої обов’язки перед рідним народом, за що двічі ув’язнювався в російських та польських тюрмах. А. Шептицький виконав і свої єпископські обов’язки, захистивши і православних (протест проти нищення православних храмів у Польщі в 1930-х роках, надання притулку православному духовенству з Радянської України), і євреїв (пасторський лист “Не вбий” 1942 року проти єврейського голокосту та різних видів убивства, за що Гітлер пообіцяв графові шибеницю) [23; 24; 27].

Тому давати обіцянки зробити щось корисне чи обіти при вступі до монастиря, при хворобі чи просто без особливої небезпеки і не виконувати їх – це гріх. Як і перешкоджати виконанню обіцянок – теж гріх проти заповіді Божої.

Заповідь “Не згадуй Бога даремно” забороняє даремно божитися – кликати Бога у свідки, без належної на те потреби.

Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно” також забороняє чинити такі гріхи:

- Богохульство - хулу проти Бога та Пресвятої Трійці. У Новому Заповіті Ісус Христос наголошує: ”Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься” (Мт.12:31) [4].

Чому серед багатьох гріхів Ісус Христос виокремив тільки гріхи проти Святого Духа як такі, що не прощаються, адже “Господь Бог хоче, щоб всі люди спаслися й досягли пізнання істини” (1 Тим.2: 4)?

Вочевидь, що хула на Святого Духа – це досить важкий гріх.


  • Тому теологи звертали й звертають увагу на роз’яснення цієї частини обов’язків щодо заповіді про шанобливе ставлення до Бога та до Божого імені й вирізняють окремою групою “Гріхи проти Святого Духа”. Це такі:

1) надмірна надія на Боже милосердя;

2) повна безнадія на Боже милосердя;

3) нерозкаяність аж до смерті e своїх гріхах;

4) завидування ближньому Божої ласки;

5) спротив пізнанню християнської віри;

6) закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння [4; 21; 56].



Надмірна надія на Боже милосердя проявляється тоді, коли людині нагадують, що вона чинить погано, а вона ніяк не може відійти від чогось поганого, наприклад, наркомани від своєї компанії.

Повна безнадія на Боже милосердя проявилася у вчинкові Юди Іскаріотського, який усвідомивши свою помилку, замість помиритися з Богом, вчинив самогубство (Ді.1: 15-20) [4].

Нерозкаяність аж до смерті в своїх гріхах характерна для людей, що не вірять в Бога, стверджують, що його немає й не бажають каятися перед Богом за погані вчинки навіть перед смертю.

Завидування ближньому Божої ласки пов’язане із звичайним гріхом заздрості, оскільки Бог вибирає людей за своїми принципами, а не за людським баченням. Одним людям він дарує талант чи щасливу родину, іншим дає дітей лагідних і добрих, ще іншим може дарувати багатство чи нужденну бідність, але ми не можемо знати, у якому випадку це є Божа ласка. У когось якісь людські переваги (наприклад, багатство чи посада) можуть викликати людську заздрість, а в Бога це може бути випробування цієї людини. Хтось має ласку пізнати Бога швидше, а хтось не може Його зрозуміти довше. У всіх випадках заздрість – гріх заборонений і останньою Божою заповіддю, і є гріхом проти Святого Духа.

Спротив пізнанню християнської віри чинять там, де не хочуть навіть чути проповідь ідей християнства (до прикладу, забороняють діяльність християнських місіонерів чи окремих Церков). Такий стан справ є в багатьох країнах світу і характерний для різних історичних епох.

Закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння відноситься до людей, що вже вчинили якісь дуже важкі гріхи, порушивши заповіді Божі, й не хочуть спинитися навіть тоді, коли їм нагадують про відповідальність перед Богом (приміром, серійні грабіжники-рецидивісти, убивці- маніяки і т.д.).

Папа Іван-Павло ІІ пояснює, чому гріх проти Святого Духа не може бути прощений. Непрощенність гріха проти Святого Духа випливає із факту, що гріх опирається на “відмову від прийняття того спасіння, яке Бог дає людині Святим Духом, що діє силою Хресної Жертви Христа. Хула на Духа Святого як наслідок радикальної відмови прийняти це спасіння, внутрішнім дарителем якого є Святий Дух. Це спасіння – основа істинного навернення, що відбувається в серці… це “”непрощення” причинно пов’язано з “нежертвою”, тобто з радикальною відмовою від навернення до Бога. “Хула” на Святого Духа – це гріх, вчинений людиною, який захищає її мисленне “право” на перебування у злі, у всіх інших гріхах і таким чином заперечує Спасіння” [56].

Папа Іван-Павло ІІ пише в енцикліці “Dominum et Vivificantem” (46): “Цей стан духовного занепаду, коли хула на Духа Святого не дозволяє людині вийти із самоізоляції, відкритися для Божих джерел очищення совісті й відпущення гріхів” [56].

Західні богослови пояснюють, що “в житті цей стан проявляється так, ніби Бог не існує, ігноруванням Божих заповідей, а також у сприйнятті зла як блага”[56].

До гріхів проти цієї Заповіді можна віднести і симонію (сучасне хабарництво).

- Симонія це спроба купити особливі Божі дари, посаду духовну чи світську, добру чи вищу оцінку за гроші (тобто підкуп). Назва гріха походить від Симона Чарівника, про якого згадує Святе Письмо (Ді.8: 9-25), котрий захотів за гроші придбати дар Святого Духа в апостола Павла.

Саме шляхом симонії була ліквідована Константинопольським та Московським патріархатами Київська православна митрополія за гетьмана Івана Самойловича та Луцького єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, що став Київським. Московські посли (1686 р.), що були в Туреччині, звернулися до султана з проханням дати наказ патріархові, щоб українську Церкву передати Московському патріархатові. Великий візир султана наказав Константинопольському патріархові відступити Київську митрополію Москві, щоб уникнути війни. У травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій погодився на це. За цю “поступливість” патріарх дістав від Москви двісті рублів і соболині шкурки. Сума невелика, два роки потому Іван Мазепа заплатив Голіцинові за гетьманську булаву десять тисяч рублів.

Треба відзначити, що цей гріх дуже швидко був покараний. Повчальним є той факт, як Москва “заплатила” зрадникам українського народу та Української Православної Церкви. Щойно царські посли минули турецькі кордони, Москва оголосила Туреччині війну. Православне духовенство Константинопольського патріархату скликало Собор й за поламання церковних канонів позбавило Діонісія патріаршого престолу. Гетьман Самойлович, який найбільше спричинився до цієї справи, був висланий до Сибіру і там загинув 1687 р. Його майно конфіскували, а синові, що виступив на захист батька, відрубали голову. Луцький єпископ Гедеон Святополк–Четвертинський, який прагнув митрополичої посади, втратив всі багаті українські монастирі, позаяк вони негайно були підпорядковані Москві й залишилися в її власності до сьогоднішнього дня. Помер 6 квітня 1690 року. Усього за 4 роки Гедеон Святополк–Четвертинський занапастив тисячолітні культурні здобутки української церкви [15, с.219-220].

Таким чином, Заповідь накладає обов’язки більш відповідального ставлення до Божого імені, самого Божого маєстату та обіцянок складених з покликанням на Бога.

2. 5. Морально-етичний зміст Божої заповіді

Пам’ятай день святий святкувати”


Усі народи світу мають 7-денний тиждень і обов’язково один день з тижня має сакральне значення, тобто присвячений Богові або іншим вищим духовним силам. Семиденний тиждень відповідає зміні фаз місяця і найпростішому видимому відліку часу в давніх народів, який можна було не записувати, але зафіксувати на небі.

Біблійні записи тільки підтверджують той факт, що уже в ІІ тисячолітті до н.е. тижневий відлік часу в багатьох народів існував, а юдеї користувалися місячним календарем.

В юдеїв було святе число сім, яке поєднувало у собі число три, що символізувало вертикальний зв’язок: небо, землю, підземне царство, та чотири, що символізувало горизонтальний зв'язок: вода, земля, вогонь, повітря або чотири сторони світу, а загалом - духовну досконалість. А оскільки у Біблії записано, що протягом шести днів (періодів) йшов процес Божої креатології, а на сьомий день Бог спочив й освятив його, то кожен сьомий день (Шабат), сьомий місяць (Тішрей), сьомий рік став часом відпочинку в юдеїв. Сім лампад горіло в золотому світильнику Храму (Чис. 8: 2). Християнство доповнюється видінням Івана Богослова семи духів перед престолом Господа (Одкр. 1: 4).

Заповідь “Памятай день святий святкувати” (Вих. 20: 9-11) - третя заповідь Божа у католиків та лютеран, а у православних, юдеїв, протестантів – четверта проголошує святість Бога як Усемогутньої і Всевладної креативної сили, про яку слід пам’ятати кожній людині через відпочинок й пошану Богові сьомого дня, тобто окремого дня.

Ця заповідь зобов’язує віруючих віддати Богові пошану в окремий день і працю протягом шести днів.

У світових релігіях є різні святкові дні. У біблійній книзі „Вихід” Мойсей нагадує про святкування одного дня, присвяченого Богові – суботи, коли Бог спочив. Пам’ятним днем, коли юдеї втекли з рабства від переслідувань єгипетського фараона, теж була субота, Субота й стала для них святковим днем (Вих. 31:16; Втор.5:15).



У християн – святковий день неділя, бо Христос воскрес першого дня, тобто в неділю (Мт.28:1; Мр.16:2; Лк.1; Ів. 20:1). Христос через апостола Павла наголосив, що приписи щодо суботи не є обов’язковими: “Бо Син Людський – Господь суботі (Мт.12:8). Тож хай ніхто не судить вас за їжу, чи за пиття, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи…” (Колос. 2:16-17). Звідси випливає, що ці закони вже не є обов’язкові для християн і стали тінню майбутнього. Ісус не заповідав апостолам святкувати якогось конкретного дня. Ось чому Апостол Павло в “Листі до римлян” пише: “Один відрізняє день від дня, для іншого ж – кожний день – однаковий. Кожний нехай виробить собі певність думки. Хто вважає на дні, ради Господа на них вважає” (Рим. 14:5-6) [4].

Для спільного християнського богослужіння може бути вибраний будь-який день тижня, що й існує в практиці різних християнських Церков. Але більшість християн дотримуються неділі – дня воскресіння Ісуса Христа. У неділю збиралися перші християни, а саме неділя є першим днем тижня. Про це свідчить Святе Письмо (Дії. 20: 7; І Корін. 16: 1-2). Сама по собі неділя не освячується тим, що цього дня відпочивють від роботи чи розважаються. “Сила і міць цієї заповіді – каже Лютер, - не у відпочинку, а в освяченні” [10, с.77]. І справді, будь-який день чи година, що ми проведені в молитві, є правдивою суботою, тобто днем чи часом, присвяченим Богові. Але для спільної молитви перші християни вибрали неділю (Див. Євр. 10: 25; Дії 2: 42) [4].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал