Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції



Сторінка2/6
Дата конвертації11.12.2016
Розмір1.01 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6

табл. 2.1

ВІДМІННОСТІ ПОДІЛУ ДЕКАЛОГУ





НАЗВА КОЖНОЇ

ЗАПОВІДІ БОЖОЇ

нумерація заповідей

у католиків, лютеран

нумерація заповідей

у православ.,

протест., юдеїв

Не знай інших богів крім Мене

перша

перша

Не створи собі кумира

до першої

друга

Не згадуй ім’я Боже даремно

друга

третя

Пам’ятай день святий

третя

четверта

Шануй батька і матір…

четверта

п’ята

Не вбий

п’ята

шоста

Не вкради

шоста

сьома

Не перелюбствуй

сьома

восьма

Не свідчи брехливо

восьма

дев’ята

Не пожадай жінки

дев’ята

до десятої

Не пожадай майна

десята

десята

Джерело: [10; 13; 16].

У тексті П’ятикнижжя (Торі), а точніше у книзі Вихід, Мойсей перераховує не 10, а 15 Заповідей (див. Вих. 20: 2-17). Але тепер ми вже знаємо, що П'ятикнижжя було записано Мойсеєм пізніше. Водночас П’ятикнижжя (Тора) - це збірник законів для юдейського народу, створений на основі Декалогу та попередніх хронік [5, с.66].

Дві християнські Заповіді любові


Трохи інший підхід до поділу Декалогу запропонував Ісус Христос, коли перевіряли його знання Закону Мойсеєвого. На запитання, яка з десяти заповідей є найголовнішою, Ісус Христос відповів, що їх є дві, що викликало спочатку здивування в юдеїв. Євангеліє від Матвія згадує, що Христос виокремлює дві найголовніші заповіді у житті кожної людини - заповіді любові:

  1. перша Заповідь - “Люби Господа Бога Твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю”;

  2. друга Заповідь, що є подібною до першої: “Люби ближнього твого, як себе самого” (Мт. 22: 37-39; Мр.12: 28-31) [4, с.35].

Варто підкреслити, що перша Заповідь любові визначає обов’язки людини щодо Бога, а Заповідь любові до ближнього визначає ставлення до іншої людини будь-якого віросповідання, народності, віку, статі, становища, кольору шкіри [16, с. 221], бо про це чітко говорить Ісус Христос: “… усе, що ви зробили одному із моїх братів – ви мені зробили, … усе, що ви не зробили одному із братів моїх – ви мені не зробили” (Мт. 25. 40) [4].

Як бачимо зі слів Христа, що Він об’єднав всі десять заповідей Божих двома християнськими Заповідями любові, удосконаливши релігійне вчення про ближнього (вчення про ближнього в різних релігіях світу - це окремий розділ релігійної етики).

З навчання Ісуса Христа випливає, що людина, котра любить Бога і вірить у Нього, не порушуватиме перші (1-3 чи 1-4) Заповіді Божі, а якщо любить Бога, то це означає, що одночасно любить і ближнього, й не порушуватиме другу групу заповідей Божих (5-10 чи 4-10).

Любов до ближнього визначає такі обов’язки: допомога іншій людині в потребі, любов до ворогів (Мт. 5: 44), прояви релігійної і національної терпимості та пошану до себе самого [16, с.235].

Ось звідси й виникли певні відмінності в поділі Декалогу. Ці відмінності стосуються передовсім християн. Коли ми говоримо, що Ісус Христос уклав Новий Заповіт між Богом і всім людством, то повинні пам’ятати, що Христос постійно наголошував, що він не прийшов відмінити Закон Мойсея, а “прийшов його доповнити і виконати” (Мт. 5:17) [4]. Заповіді Божі Христос виконав практично під час свого служіння, а доповнив їх ідеями любові й милосердя до ближнього.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. Де, коли і при яких обставинах був укладений союз із Богом та вибраним народом?

  2. Пояснити значення слова “Декалог”.

  3. Чи збігається ккількість заповідей Божих у християнстві та юдаїзмі?

  4. Чим відрізняються заповіді у буддизмі від заповідей юдаїзму, а християнства та ісламу?

  5. Чим схожі між собою заповіді у юдаїзмі, християнстві, ісламі?


2. 3. Морально-етичне значення заповідей:

Я Господь Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі, не знай інших богів крім Мене”.

Не створи собі кумира…”
Щоб зрозуміти Заповіді Божі, який зміст у них був вкладений, їх значення для Бога й для людини, слід розглянути їх більш докладно окремими параграфами.

Отож, перша заповідь Божа стверджує: “Я – Господь Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене” (Вих.20: 2).

Ця Заповідь у юдеїв та в усіх християнських конфесіях є першою за значенням і порядком відліку. До неї частина дослідників Декалогу приєднала ще в середні віки заповідь, що її Мойсей виділив окремо, коли забороняв юдеям, щоб вони поклонялися золотому тільцеві. Це Заповідь “Не створи собі кумира…” (Вих. 20: 2-5). Але якщо хтось творить собі якийсь інший об’єкт для поклоніння, то вже не вірить в Бога. Тому ця Заповідь теж проголошує віру в одного Бога. Тому західні богослови об’єднали ці дві заповіді в одну, наголошуючи на тому, що вони обидві проголошують віру в одного Бога (монотеїзм (гр. μόνος – один, Τεός – Бог) юдеїв та християн).

Проголошення віри в одного Бога в ХІІІ-ХІІ сторіччях до н.е. було революційний поворотом у ставленні до Бога та Його сприйнятті людьми наприкінці ІІ тис. до н. е., позаяк більшість народів тоді мали релігійний світогляд, у якому переважало багатобожжя (гр. м.- політеїзм – πολύς – численний, багато, Τεός -Бог).

Перша Заповідь зобов’язує віруючу людину до зовнішньої та внутрішньої пошани Бога, бо людина створена на образ і подібність Божу (Бут.1: 27). Вона має від Бога ясний розум, вільну волю, тіло і безсмертну душу (див. Р. І. §4. Християнська антропологія).


  • Зовнішня пошана до Бога, тобто дії тіла і душі людини, проявляються між іншими людьми:

- у постійному дотриманні десятьох Божих заповідей;

- у різних християнських обрядах;

- у відвідуванні Служби Божої в неділі й свята;

- у молитві під час Літургії, походів чи прощ, щоденній індивідуальній молитві, поклонах, битті в груди при проханнях;

- у перехрещуванні в храмі чи біля нього, знятті шапки біля храму чи біля цвинтаря чоловіками, поклін та хрест жінками;

- у дотриманні Святих тайн,

- у допомозі всім, хто її потребує;

- іноді навіть у героїчному визнанні свого християнського віросповідання або виконанні своїх християнських обов’язків.

Намагання постійно дотримуватись десяти заповідей Божих – це перша і найкраща можливість уникнення важких гріхів.

Більшість віруючих свідомо чи несвідомо беруть участь у різних християнських обрядах. Це – строгий піст протягом дня і пісна вечеря на Святвечір, це участь в обряді виносу Плащаниці у Велику п’ятницю, хресний хід та посвячення пáсок на Великдень, йорданське водосвяття в день Богоявлення (в Україні), участь в утрені, вечірні, часах, Літургії, акафісті, адорації, суплікації, прощі до святих місць: Єрусалима, Барі, Турина, Люрду, Києва, Зарваниці, Почаєва, Гошева, дотриманні Святих тайн [6, с.138-163] тощо.



Молитви до Бога є різні за своїм призначенням та історією. Молитви “Отче наш” (Мт. 6: 9-13), “Богородице Діво” (Лук. 1: 28-45), “Aнгел Господній” (Лк. 1:28-55) є в тексті Євангелій (Нового Заповіту) [35]. Інші молитви, якими сьогодні користуються християни, є складені ними самими. Це молитви створені укладачами Літургії, тобто апостолом Яковом, Василем Великим, Іваном Золотоустим, Григорієм Двоєсловом (Діологом, Великим), засновниками монаших чинів Теодором Студитом, Антонієм Печерським [12], Андреєм Шептицьким [34] (див. [6, с.113-117]).

Звичайно, що коли людина йде до храму, то вона повинна відповідним чином внутрішньо і зовнішньо до цього підготуватися. Очільник УАПЦ митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у книзі “Як поводитись у Божому домі” наголошує на тому, що кожна людина, яка йде до храму, повинна мати добрі наміри, пристойну поведінку та одяг (див. [6. Додаток №14, с.255]).

У ХХ ст. в історії Європи було багато випадків, коли єпископам, священикам, ченцям і черницям доводилося заради своїх християнських переконань пожертвувати свободою або життям. З-поміж таких постатей назвемо видатного діяча УАПЦ Володимира Чехівського, Галицького митрополита, а пізніше кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого, священика, єпископа, а потім патріарха Української православної Церкви (Київського патріархату) Володимира Романюка, Станиславівського єпископа УГКЦ Григорія Хомишина, отця-доктора Львівської Богословської академії Миколу Конрада та регента церковного хору на Львівщині Володимира Прийму, в’язня фашистського концтабору Майданек отця Омельяна Ковча, сестру Терезу (Едиту Штайн) та багатьох ін.

Митрополит Йосип Коберницький–Дичковський (Сліпий) (1892-1984) – уродженець с. Заздрість на Тернопільщині, випускник Львівської духовної семінарії та Львівського, Інсбрукського університетів, навчався в Орієнтальному інституті, в інститутах Анджелікум та Грегоріанум у Римі, доктор богослов’я та доктор філософії, ректор спочатку Духовної семінарії, а потім Львівської Богословської академії (1928-1944), голова Богословського Наукового Товариства (БНТ), священик, з 1939 року (22 грудня) висвячений Галицьким митрополитом Андреєм Шептицьким на єпископа з правами наступництва. З 1 листопада 1944 року Галицький митрополит УГКЦ. Заарештований у квітні 1945 року й вивезений до Києва. Тричі засуджений на різні терміни позбавлення волі за відмову перейти на московське православ’я та за написання правдивої історії християнства на українських землях. Автор численних наукових праць, статей, підручників. Випущений 1963р. М. Хрущовим із радянських концтаборів завдячуючи старанням американського президента Джона Кеннеді та папи Івана ХХІІІ. Активний учасник ІІ Ватиканського собору (1962-1965), з 1965 року кардинал, глава УГКЦ в діаспорі та Української Церкви у підпіллі. Помер 1984 р. [21; 22.с.221-222].



  • Внутрішня пошана людини до Бога виявляється в індивідуальній молитві, у дотриманні Святих тайн [21, с.113-116] звертанні до Нього й пошані, у виконанні п’ятьох умов Тайни сповіді [21, с.148-154], дотриманні посту, молитві за душі померлих, постійному самовдосконаленні та прагненні уникати гріхів, постійній турботі про рідних, ближніх, пошані до Марії Богородиці – Матері Божої, до осіб, яких Церква визнала святими, мощей святих.

Тайна сповіді залишилась у християн-католиків, православних, англіканців. Всі інші протестантські конфесії Тайну сповіді або відкинули в ХV – ХХ ст. узагалі, або залишили її як обряд індивідуальної розмови зі священнослужителем.

Про піст слід сказати окремо. Піст – це тілесне і духовне приготування людини до важливої події. Юдеї постили у свято Очищення (Йом Кіппур) та відпускали в пустелю цапа-відбувайла (Левіт 16: 1-34). У ставленні до посту в різних християнських конфесіях є певні відмінності. У східній традиції піст був дуже строгим і передбачав не тільки утримання від м’ясної їжі, але й заборону на відвідування різних розваг. Таке ставлення до посту зберігалося досить тривалий час і в західній традиції. Але після реформаційного та протестантського рухів у Західній Церкві ставлення до посту змінилося. Перш за все це сталося під впливом більш детального вивчення Біблії. Протестанти, опираючись на Святе Письмо, наголошували на тому, що піст має бути внутрішньою справою кожної людини і поряд з утриманням від їжі повинен супроводжуватися добрими справами. У книзі пророка Ісаї підкреслюється, що омертвлення тіла без добрих справ це не піст. “Хіба такий піст мені до вподоби, день, коли хтось умертвляє себе? - Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, - чи це назвеш ти постом та днем, Господеві вгодним? Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним хлібом поділитись, ввести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись…коли наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі…” (Іс. 58: 1-14) [4].

Святе Письмо наводить багато прикладів посту самого Ісуса Христа і наголошує: “Коли ж постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що побачить таємне, віддасть тобі” (Мт. 6: 16-18) [4].

У католицькій Церкві нині наголошується на тому, що людина може і повинна постити встановлені Церквою пости, але якщо вона хвора або немає фізичної чи фінансової можливості це зробити, то повинна замінити піст молитвою та добрими вчинками. Ось тому в більшості католицьких і протестантських країн велика увага звертається не на індивідуальний піст (тобто утримання від їжі), а наголошується на утриманні від поганих учинків та думок, значну добродійну діяльність.

Треба відзначити, що й у ставленні до святих є певні відмінності у християнських конфесіях, а саме: католики і православні визнають культ святих, а протестанти – ні. У католиків є спеціально вироблений канон щодо визнання тієї чи іншої особи святою чи блаженною (див. Ч. ІІ. Р.Х.§4. Культ святих в Католицькій Церкві). У православних – святими визнаються всі, кого визнав патріарх чи помісний собор.

Католицька і Православна Церква зберегла до сьогоднішнього дня культ святих (див.Ч.ІІ. Р.Х.§4). Відкинули їх тільки протестанти. Вони вважають, що святий тільки Бог, а люди не можуть бути святими. Але ж мощі святих реально існують, через них відбуваються зцілення й оздоровлення тисяч людей протягом усього часу існування Церкви Христової (див. Ч. ІІ. Р.Х . §3. Марійський культ. Чуда та зцілення).

В українській релігійній традиції культ святих так глибоко ввійшов у життя народу, що навіть церкви неукраїнського походження дотримуються в Україні культу українських святих. До прикладу, день Перенесення мощей святого Миколая Чудотворця (єпископа із м. Мир у Лікії до м. Барі в Італії) було запроваджено папою Урбаном ІІ (1088-1099) 9 травня 1089 року, тобто після офіційного розколу в християнстві 1054 року. Переяславський єпископ Єфрем 1089 року, ставши митрополитом Київським, канонізує Теодосія Печерського (14 серпня 1091 року) і, вочевидь, саме він вводить на Русі свято весняного Миколи, бо вже при його наступниках день перенесення мощей цього святого відзначається [19, с.238, 252]. Отож постає низка запитань. Якщо Київська Русь тоді була православною (у значенні не визнання примату папи), то чому виконала розпорядження папи Римського і запровадила це свято? Якщо православ’я, в сучасному розумінні, прийшло набагато пізніше, то розкол 1054 року для Русі залишався формальною суперечкою вищих ієрархів. Звідси стає зрозумілим, що до московського православ’я це свято перейшло з української християнської традиції.

Узагалі всіх християнських святих у католицизмі і православ’ї слід прийнято ділити на кілька груп. До першої групи відносяться загальнохристиянські святі, культ яких появився разом із поширенням християнської віри. Це культ апостолів Андрія Первозванного, Петра й Павла, слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, святої Варвари, святого Миколи єпископа Мирлікійського (чудотворця), святої Олени, святого Василія Великого, Федора Студита [7].

До другої групи слід відносять святих, що стали такими в кожній країні зокрема за заслуги в поширенні християнства перед своїми народами або як християнські мученики. Це королева Русі Олена–Ольга [7], Володимир Великий [7], Борис і Гліб [19, с.169-173], Антоній та Теодосій (Феодосій) Печерські, Йов Почаївський, Йосафат Кунцевич [7] в Україні, апостол Варфоломій та свята Ніна в Грузії, євангелист Марко в Єгипті, апостол Тома (Фома).

Третя група – це святі, які проголошені Католицькою чи Православною Церковю після розколу 1054 року, але за окремі заслуги перед Богом їх визнають і на Сході, і на Заході, як Бернардетта Субіру у Франції (Люрд), мати Тереза Калькуттська в Індії, падре Піо в Італії, Серафим Саровський у Росії та багато ін.

Є також певні відмінності у ставленні до Марії Богородиці. Суть богородичних догм у католицизмі й православ’ї ми вже з’ясували (див. Р. І. §9. Маріологія). Наголосимо тільки на деяких відмінностях в українській католицькій традиції. Як відомо, 1037 року Русь–Україна королем Ярославом Мудрим була віддана під покровительство Богородиці Діви Марії (див. Іларіон Київський “Слово про Закон і Благодать”) [21]. Ось чому над Золотими воротами була побудована надбрамна церква Покрови. У монастирі Студитів – Києво-Печерській лаврі – було зведено храм Успіня Пресвятої Богородиці. А головна кафедральна церква Київського митрополита – Десятинна - теж була Богородичною [19]. Марії Борогодиці присвячено багато урочистих днів (Різдво Богородиці, свято Богородиці Покрови, Введення в храм, День Непорочного зачаття Святої Анни, Собор Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Свято матері, Успіння Пресвятої Богородиці), а ще більше храмів, створено багато релігійних пісень та колядок. У честь Марії Богородиці в Україні ще в ХVІ ст. засновано Марійські дружини [21, с.30-31], які відновили свою діяльність за доби незалежної Української держави.

Православні й католики по-різному величають Богородицю. У молитві до Богородиці православні в Україні за часів Петра Могили зверталися до неї так: “Достойно є воістину величати блаженною тебе, Богородицю, присноблаженну і пренепорочну Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів, що без зотління Бога Слово породила, сущу Богородицю, тебе величаємо” [31]. За вченням Псевдо-Діонісія Ареопагіта “Про небесну ієрархію”, херувими (Бут. 3: 24) та серафими (Іс. 6. 2,6) відносилися до третьої групи ангелів, які прислуговували лише Богу. Звідси випливає, що українські християни вшановують Богородицю Діву як особливу жінку.

Католики вважають, що оскільки Марія Богородиця є чесніша і славніша від херувимів та серафимів, то вона, як вважали ще ранні Отці Церкви, є Непорочно Зачата (тобто захищена від первородного гріха) [28; 43]. Тому в католицькій Церкві проголошені три догмати, які стосуються Марії Богородиці: догмат про Боговтілення в день Благовіщення (25 березня (7 квітня)), догмат про непорочне зачаття Марії Богородиці святою Анною (день (8) 22 грудня святкують і католики і православні) та догмат про взяття до неба Марії Богородиці (день Успіння Марії Богородиці (13)28 серпня теж святкують католики, православні і греко-католики).

Звідси випливає, що принципової різниці у ставленні до Марії Богородиці в католиків та православних української традиції немає, є тільки термінологічні відмінності, які не міняють самої суті ставлення до Богоматері та її земного подвигу [12; 21, с.183-185, 193;].

Віра в одного Бога накладає обов’язок не тільки визнавати Його, але вшановувати й ангелів (див. Р. І. §3. Ангелологія), християнських святих та старатися наслідувати їх добрі справи.

У православних, протестантів, юдеїв окрема (друга) Заповідь забороняє поклонятися ідолам та творити собі кумирів (Вих.20:4-6). Католики відносять все, що стосується цієї Божої заповіді, до першої, бо вважають, що, вірячи в одного Бога, не можна поклонятися ідолам.

Перша Заповідь (у католиків), а друга (у юдеїв, православних, протестантів) проголошуючи віру в одного Бога, водночас забороняє ідолопоклонство та інші гріхи (див. таблицю 2.1. §2). Юдеї взагалі не малювали ніяких зображень, вважаючи їх ідолами. Хоча зображення в Єрусалимському храмі були (кивот Завіту з херувимами (Вих. 37:1-29)).

У православній та католицькій Церквах є окремий канон щодо малюнків на іконах, який виник після іконоборчих війн і затверджений рішеннями VІІ Вселенського собору (Кан. 9) [2, с.104-105]:

а) символічного зображення Пресвятої Трійці;

б) біблійних осіб;

в) осіб, визнаних святими;

г) історичних осіб, що залишили певний слід в історії християнства (наприклад, апостолів, Марії Богородиці, Йосифа Обручника, Євангелістів, перших християнських мучеників – дияконів, єпископів, пресвітерів, пап, патріархів, ченців-місіонерів, християн-мирян). У православних та греко-католиків всі ці зображення можна побачити на іконостасах. У католицьких храмах іконостасів немає, хоча є окремі ікони справа і зліва від престолу та запрестольні ікони (присвячені святому, у честь якого посвячений храм), скульптурні зображення святих, які можуть бути розташовані в нішах стін храму чи по всьому храму. Протестанти (крім Англіканської Церкви) будь-яких зображень (скульптурних, настінних чи на іконах) не визнають.

За згаданою заповіддю до гріхів ідолопоклонства відносяться: поклоніння місяцю, зорям або іншим явищам природи, окремим предметам чи створеним кумирам, ворожіння, чарівництво, спіритизм, святокупство, святотатство, культ тіла, культ алкоголю і наркотиків, культ грошей чи коштовностей, слави, почестей, посади, жінки, надмірна розкіш, діти, їжа чи питво, сатанізм.



- Ворожіння – це звертання окремих людей за допомогою до злих сил (Сатани), відповідні дії і засоби, що носять магічний характер і можуть нанести шкоду будь-якій людині (приготувати іншій людині якесь питво чи їжу з метою, щоб вона збожеволіла, померла, втратила дитину вагітна жінка тощо). Приклади ворожіння згадуються у творах літератури різних народів світу, зокрема й української (Кобилянська О. “У неділю рано зілля копала”), у релігієзнавчій літературі відомі як матеріали про чорну магію.

Католицька і православна Церкви наголошують також на тому, що людина може мати від Бога природні біологічні здібності (дар Божий) лікувати чи зцілювати. Таку особистість теж можуть називати екстрасенсом, але вона може й повинна лікувати людей, якщо відчуває до цього покликання від Бога. У такому випадку людина не чинить гріха ворожіння.

- Чарівництво це таке ж звертання до окремих людей, котрі відповідними засобами і способами намагаються втрутитися у долю чи життя іншої людини (до прикладу, причарувати хлопця до дівчини). Про такі приклади чарівництва згадує Ольга Кобилянська в повісті “Земля”. Багаторічне власне спостереження релігієзнавця за випадками чарівництва показало, що чари діють недовго - та людина, котра зверталася до чарівника, сама стає дуже нещасною.

- Спіритизм – певні дії, спрямовані на викликання душ померлих чи злих духів з метою отримати якусь інформацію чи скористатися допомогою духів. Спіритизмом свого часу займалась О. Блаватська. Церква забороняє викликати душі померлих, бо є небезпека, що такі душі можуть якимось чином нашкодити живим людям.

Церква вважає також, що окремі екстрасенси можуть лікувати за допомогою злих сил (диявола), коли хвороба на певний час відступає. Тобто людина укладає угоду із Сатаною про співпрацю. У цих випадках люди, що “лікують” таким способом, чинять гріх ворожіння.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал