Лекція №2 Діалекти та українська літературна мова на різних етапах розвитку суспільства



Скачати 187.92 Kb.
Дата конвертації25.12.2016
Розмір187.92 Kb.
ТипЛекція
Лекція № 2

Діалекти та українська літературна мова

на різних етапах розвитку суспільства.

Історія діалектологічних досліджень


  1. Діалекти і літературна мова.

  2. Поняття діалектизму. Типи діалектизмів.

  3. Дослідження діалектів (джерела вивчення; фонетична транскрипція; методи діалектологічних досліджень).

  4. З історії дослідження українських діалектів.


Рекомендована література

Основна література

  1. Атлас української мови. – Т. 1. – К., 1984; Т. 2. – К., 1988; Т. 3. – К., 2001 (http://lib.pu.if.ua/opus_do.php?id=1609).

  2. Бевзенко С. П. Українська діалектологія / С. П. Бевзенко. – К., 1980. – 246 с. (http://lib.pu.if.ua/opus_do.php?id=452).

  3. Гриценко П. Ю. Діалектологія / П. Ю. Гриценко // Українська мова. Енциклопедія. – К., 2004. – С. 149–152 ; К, 2007. – С. 154–156.

  4. Дзендзелівський Й. О. Конспект лекцій з курсу української діалектології (вступні розділи) / Й. О. Дзендзелівський. – Ужгород, 1966 (http://lib.pu.if.ua/opus_do.php?id=449).

  5. Жилко Ф. Т. Нариси з української діалектології / Ф. Т. Жилко. – К., 1966. – 315 с.

  6. Залеський А. М. Нові рубежі лінгвістичної географії / А. М. Залеський // Наука і культура. Україна. – К., 1988. – Вип. 22. – С. 236–243.

  7. Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова / Б. В. Кобилянський. – К., 1960. – 276 с.

  8. Матвіяс І. Г. Засади української діалектології / І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2000. – № 1. – С. 3–9.

  9. Матвіяс І. Г. Проблема визначення українських наріч / І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2001. – № 2. – С. 13–17.

  10. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори / І. Г. Матвіяс. – К., 1980. –164 с.

  11. Панцьо С. Є. Українська діалектологія: практикум : навчально-методичний посібник / Стефанія Панцьо. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2013. – 132 с.

  12. Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов / В. М. Русанівський. – К., 1985. – 231 с.

  13. Сердега Р. Л. Українська діалектологія : навчальний посібник / Р. Л. Сердега, А. А. Сагаровський. – Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2011. – 156 с. (http://lib.pu.if.ua/opus_do.php?id=1153)

  14. Українська літературна мова в її взаємодії з територіальними діалектами. – К., 1977.

  15. Франко І. Я. Літературна мова і діалекти / І. Я. Франко // Франко І. Я. Твори : у 50 т. – Т. 37. – С. 205–210.

  16. Шеремета Н. П. Українська діалектологія: практичні заняття : навчальний посібник / Н. П. Шеремета. – Кам’янець-Подільський, 2005. – 124 с.


Додаткова література

  1. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства / С. П. Бевзенко. – К., 1991. – 231 с.

  2. Ґрещук В. В. Діалектна диференціація: регіональний аспект / В. В. Ґрещук // Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект : монографія / В. В. Ґрещук та ін. – Київ ; Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2006. – С. 55–78.

  3. Дзендзелівський Й. О. Стан дослідження генези українських діалектів / Й. О. Дзендзелівський // Мовознавство. – 1981. – № 6. – С. 45–51.

  4. Жилко Ф. Т. Ареальні системи української мови / Ф. Т. Жилко // Мовознавство. – 1990. – № 4. – С. 18–27.

  5. Кононенко В. І. Побутово-розмовне мовлення галичан / В. І. Кононенко, І. В. Кононенко // Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект : монографія / В. В. Ґрещук та ін. – Київ ; Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2006. – С. 97–114.

  6. Лесюк М. П. Взаємодія діалектно-територіального та літературного мовлення / М. П. Лесюк // Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект : монографія / В. В. Ґрещук та ін. – Київ ; Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2006. – С. 79–96.

  7. Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови в першій половині XIX ст. / І. Г. Матвіяс // Українська мова. – 2003. – № 2(7). – С. 35.

  8. Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови / І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2007. – № 6. – С. 26–36.


1. Діалекти і літературна мова.

Національна мова, або загальнонародна мова українського народу складається із двох форм: літературної і діалектної мови. Між цими двома різновидами загальнонародної мови виокремлюють проміжні утворення, які називають народно-розмовна мова, просторіччя. Останній термін номінує наддіалектне утворення – мовлення міських жителів (рідше – сільських), яке називають суржиком, тобто сумішшю літературних, діалектних, просторічних слів.

Літературна мова – це відшліфована, унормована форма загальнонародної мови, що обслуговує культурні потреби українського народу на всій українській етнічній території безвідносно до місця його проживання та в усіх сферах – художній літературі, науці, публіцистиці, державних установах, засобах масової інформації, церкві тощо. Літературна мова однаковою мірою виявляється як у писемній, так і в усній формі й уживається в усіх сферах господарської і культурної діяльності народу. Для літературної мови залежно від сфери її застосування характерні функціональні стилі – науковий, художній, публіцистичний, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, конфесійний, епістолярний тощо.

Поняття ж «національна мова» вживається у такому значенні: мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов’язково має літературну форму існування.

Таким чином, літературна мова – один із різновидів національної мови, який співіснує з іншими її формами (соціальними й територіальними діалектами). Виникнувши на базі одного діалекту, вона ввібрала в себе виражальне багатство всіх інших діалектів, говорів та говірок і обслуговує суспільство в цілому.

Завдяки унормованості українська літературна мова однакова на всій території її поширення для всіх, хто нею користується у спілкуванні. Тому що норми літературної мови є обов’язковими та загальновживаними.

В українській літературній мові унормованою є кожна її ділянка: вимова (орфоепічні норми), правопис (орфографічні), словниковий склад (лексичні норми), морфологія (морфологічні), синтаксис (синтаксичні норми), стилістика (стилістичні) тощо. Наявність мовних норм і дотримування їх кожним носієм мови поліпшує спілкування, сприяє його успіхові і водночас виявляє рівень розвитку мови.

На відміну від літературної діалектна мова характеризується відсутністю писаних для неї правил, мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання.

Як і літературна мова, так і народні говори характеризуються певною нормативністю. Поняття нормативної мови пов’язане з поняттям мовної системи. Мовна норма формується в процесі суспільного користування мовою.

Нормативність літературної мови, що обслуговує весь народ у різноманітних сферах його багатогранної діяльності, порівняно з діалектною нормативністю, – категорія в дечому відмінна. Діалектна норма створюється традицією життя говору і сприймається як природна. Вона не є штучною і спеціально не підтримується кодифікованими документами (правописом, словниками, підручниками, посібниками тощо), як це ми спостерігаємо в літературній мові. Зміни в народних говорах історично безперервні і мовцями не контролюються.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір, діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. Отже, українська діалектна мова – це складна ієрархія мовленнєво-територіальних утворень.

Історичні умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних різновидах: 1) східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли південно-східні діалекти, а, якщо точніше, то їх середньонаддніпрянські говірки, які ще називають києво-полтавськими; 2) західноукраїнському, чи галицькому, який ґрунтувався на наддністрянських говірках південно-західного типу. Цей варіант мови представлений художніми творами галицьких письменників, таких як: В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович і вища його форма характеризує всю творчість І. Франка.

Перший із цих різновидів, східноукраїнський, базуючись на національній основі, протягом усього періоду розвитку нової української літературної мови був провідним, загальнонаціональним, і вже на самому початку визначився як єдина основа для розвитку загальнонаціональної літературної мови українського народу, в той час як другий, західноукраїнський, чи галицький, хоча час від часу і набирав певного розвитку в окремих жанрах, побутував лише як її регіональний варіант.

Отже, нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак генетично вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відіграли ще південно-західне і північне наріччя.

Вагомим чинником для піднесення значення середньонаддніпрянських говірок у становленні, розвитку й формуванні української літературної мови було те, що автор однієї з перших граматик української мови Олексій Павловський (близько 1770-1822 рр.) і видатні українські письменники І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Т. Г. Шевченко були вихідцями з південно-східних територій. Окрім того, «Граматика малоросійського наріччя» (1818) була написана О. Павловським на матеріалі середньонаддніпрянських говірок. Широко використовували у художніх творах говірки південно-східного типу й класики української літератури, зокрема народні полтавські говори вперше активно застосував у літературно-художній практиці І. П. Котляревський, сприявши, таким чином, остаточному витісненню з літературного вжитку старої книжної мови й запровадженню нової української літературної мови на народнорозмовній основі. Подальше її становлення пов’язане з діяльністю Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та ін. Основоположником української літературної мови цілком заслужено вважають Т. Г. Шевченка, який, сказати б, завершив процес становлення літературної мови на живій народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніші її риси і засоби, увівши їх у художні твори. Проте літературна мова, виникнувши на основі певного діалекту, повністю не збігається з ним, як і з будь-якими іншими. Вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-який діалект загальнонародної мови. Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності народу, його духовного розвитку. Вона є тим мовним засобом, що обслуговує найважливіші ділянки суспільного життя – державні установи, громадські організації, армію, засоби масової інформації, освіту, науку, художню літературу тощо.

До найістотніших ознак літературної мови належать такі:



  • наддіалектна загальнонаціональна форма існування;

  • поліфункціональність;

  • наявність загальноприйнятих кодифікованих норм;

  • стилістична диференціація.

Ознака наддіалектності полягає в тому, що вона, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких просторових обмежень і як засіб комунікації об’єднує всіх носіїв незалежно від їхньої діалектної приналежності. Наддіалектними виступають власне структурні показники літературної мови – словниковий склад, звукова і граматичні структури тощо.

Таким чином, літературна мова – це унормована, стандартна, правильна (з погляду усталених кодифікованих норм) форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби національної лінгвокультурної спільноти і виконує об’єднальну функцію шляхом використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, культури й літератури тощо.

Діалекти мають обмеженішу, ніж літературна мова, сферу використання, функціонують переважно в усній реалізації, хоча певною мірою представлений і писемний варіант (наприклад, у листуванні). Звичайно, що певною мірою писемний варіант представлений і в говорах. Діалектні риси можуть фіксуватись у тих чи інших давніх писемних пам’ятках. Застосовувалися вони, особливо досить активно у період становлення нової української літературної мови, в художніх творах. І сьогодні діалектні форми також широко використовуються у творах художньої літератури з виразними стилістичними настановами.
2. Поняття діалектизму. Типи діалектизмів.

У лінгвістичній літературі виокремлюють два підходи до визначення діалектизмів: 1) це всі слова, уживані в говірці; 2) говіркові слова, що відсутні у літературній мові або відрізняються від нормативних слів. Останнє визначення закріплене, практично, в «Енциклопедії: українська мова»: «Діалектизм – позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність» [ЕУМ, с. 146]. Саме у такому значенні використовують термін діалектизм у школі та у виші. Перевірити слово, чи воно говіркове = діалектне, чи літературне, можна за словниками: СУМ, ВТССУМ, орфографічним, словником наголосів тощо.

Діалектизми відображають процеси засвоєння літературною мовою того чи іншого територіального елемента народної розмовної мови або регіональних варіантів літературної мови. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літератури, публіцистики, наукової літератури (наприклад, фольклористики, етнології), усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та словники змішаного типу).

Діалектизм – поняття змінюване, яке формується разом із виробленням і усталенням літературних норм. Так сьогодні літературну мову поповнили в минулому діалектизми бануш, ватра, легінь, трембіта, літепло та ін., які фіксують всі сучасні словники української мови.



Використання діалектизмів у мові художньої літератури позначене певною стилістичною настановою: мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін. Дослідники поділяють тексти із говірковими елементами на: а) зі значним насиченням діалектизмів або такі, що стилізовані під якийсь діалект, однак орієнтовані на літературну норму; так під гуцульський діалект стилізовані художні твори Г. Хоткевича «Кам’яна душа», «Олекса Довбуш», М. Влад «Стрітинє», М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», конфесійні тексти – пастирські послання А. Шептицького «До моїх любих гуцулів»; б) тексти, орієнтовані на діалект, а не на літературну мову, наприклад, гуцульський діалект олітературено в художніх творах П. Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік», О. Манчука «Жиб’ївські новелі», «Ади жию».

Розрізняють такі типи діалектизмів:

  • акцентуаційні – відрізняються від літературних норм наголосом: [оǀдинацʹітʹ], [кроǀпива], [ǀподушка], [ноǀшениĭ];

  • фонетичні – відмінні від літературної мови фонетичними явищами: чергуванням [о], [е] з [і], [о], з нулем звука, [е] з [о]: [ǀвоĭна], [хǀтʹіти]; [е] на місці [а] після м’яких приголосних: [наǀсʹінʹе], [вʹісʹіǀлʹе]; заміна [хв] на [ф]: [фʹіст], [ǀфʹіртка]; вживанням [р] замість [рʹ]: [буǀрак], [горуǀвати] ʻгорюватиʼ;

  • словотвірні – відрізняються від літературної мови іншою комбінацією афіксів: [спроǀмога] ʻможливістьʼ, [ǀтутеички] ʻтутʼ, [ǀтамеички] ʻтамʼ, [ǀпоранок] ʻранокʼ;

  • морфологічні – відрізняються відмінною від літературної мови категорією роду: [маргаǀрина] – ж. р. – літературна норма ч. р.; відмінковими закінченнями: [зеимǀлеў], [руǀкоў], [голоǀвом], [ноǀгоĭ]; особовими формами дієслів: [ǀробит], [воǀни чиǀтайут], [роǀбилисʹмо];

  • синтаксичні – відрізняються вживанням конструкцій із прийменниками к, ік, ґ, д: [к ǀсерцʹу], [іǀди д ǀминʹі], [ґ ǀвечору]; [іǀшоў без лʹіс] – через ліс, [ǀдумаў о нʹім] – про нього; сполучники [коǀби] – якби, [ǀзаки], [ǀзаким]доки, [ǀгеĭби] – ніби;

  • лексичні – позначають поняття, для яких у літературній мові є інші назви. Це найчисельніша група діалектизмів, у межах котрої виокремлюють такі підтипи: 1) власне лексичні, або ж словникові; 2) етнографічні = етнографізми; 3) лексико-семантичні.

Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників: плай – гірська стежина, тайстра – торба, вуйко – дядько, путня – відро.

Етнографічні діалектизми, або етнографізми – слова, що називають предмети побуту, одягу, знарядь виробництва тощо і явища, поширені тільки в певній місцевості. Склад етнографізмів тісно пов’язаний із природно-географічними умовами побуту, характером господарської діяльності: [кобеǀняк] ʻверхній одяг з відлогою, без рукавівʼ (південно-східні говори); [кепǀтар] ʻверхній хутряний одяг без рукавівʼ (південно-західні говори); [галаǀгани] ʻвид печиваʼ; [жур] ʻкисла страва з вівсяного борошнаʼ (північні говори); [бǀриндза] ʻсир з овечого молокаʼ; [ǀбануш] ʻкукурудзяний куліш, варений на сметаніʼ (південно-західні говори); [баǀлабухи] ʻвид печиваʼ; [кǀваша] ʻсолодка страва з житнього борошнаʼ (південно-східні говори); [ламǀпач (лимǀпач)] ʻнеобпалена цегла з домішкою соломиʼ; [пʹідǀкат] ʻнавіс для зберігання сільськогосподарського реманентуʼ (північні говори); [ґǀражда] ʻгуцульська садибаʼ; [коǀлиба] ʻпастуший курінь, зимове житло лісорубів у горахʼ (південно-західні говори).

Лексико-семантичні діалектизми, за визначенням С. П. Бевзенка, – це «слова однієї етимології, які хоч і звучать одинаково, але в різних говорах тієї ж самої мови виступають з різними значеннями» [Бевзенко, с. 181]. Так у говорах південно-західного наріччя побутує назва [госǀтинецʹ] – ʻвеликий битий шляхʼ, а в говорах південно-східного наріччя та в літературній мові слово гостинець – ʻподарунокʼ; середньозакарпатське [пǀлатʹа] – ʻодяг узагаліʼ й літературне плаття – ʻвид верхнього жіночого одягу, сукняʼ; [ǀпʹідлиĭ] – ʻпоганийʼ (південно-західні говори) і підлий – ʻбезчесний, який викликає осудʼ у південно-східних говорах та літературній мові.

У межах лексичних діалектизмів виокремлюють семантичні – це слова з додатковими відмінностями у значенні або такі, що в діалекті мають інше, ніж у літературній мові, значення: [беǀреза] ʻстарший над колядникамиʼ, [кваǀсок] ʻщавельʼ, [арǀкан] ʻрізновид гуцульського танцюʼ, [ǀноша] ʻодягʼ, [ǀродичʹі] ʻбатькиʼ тощо;



  • фразеологічні діалектизми – це такі стійкі словосполучення, що відрізняються від літературних усталених виразів діалектними фонетичними, граматичними, лексичними особливостями того чи іншого говору: [тереǀвенʹі розǀводити] [тоǀчити ǀлʹаси] ʻбазікати, говорити дурниціʼ у літературній мові та в південно-західному наріччі, і відповідні діалектні галицькі [банǀдиґи пǀлести (гǀнути)][хармаǀни плесǀти] (поліські говори). Сюди відносять говіркові прислів’я, приказки і подібні вислови.

На думку професора П. Гриценка, усталене вживання діалектизмів у художніх текстах, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках є передумовою поступового їх переходу до нормативних, веде до збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.

3.  Дослідження діалектів (джерела вивчення; фонетична транскрипція; методи діалектологічних досліджень).

Джерела дослідження діалектів: 1) основне: сучасна усна розмовна мова в усій її діалектній різноманітності; фіксується за допомогою звукозаписуючої апаратури; 2) діалектологічні праці, в яких зібрано величезний фактичний матеріал ученими протягом століття; 3) діалектологічні атласи; 4) етнографічні та фольклорні матеріали (наприклад, матеріали, зібрані Я. Головацьким «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», ХІХ ст.).

При записі зразків діалектного мовлення користуються спеціальною фонетичною транскрипцією, яка являє собою систему графічних знаків, побудовану за фонетичним принципом: кожен знак передає один звук.

Для позначення більшості голосних і приголосних вживаються такі ж знаки, як і в сучасній українській літературній мові: [а], [о], [у], [е], [и], [і]; [б], [п], [в], [м], [ф], [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [й], [ж], [ч], [ш], [г], [ґ], [к], [х], [р], [дз], [дж]. Крім цього, для позначення голосних проміжних звуків використовуються: [ие], [еи], [иі], [іи], [іе], [еі], [оу], [уо], [ао], [оа], [еа]. Специфічні поліські дифтонга позначаються знаками [уо], [уе], [уи], [уі], [оу], [іе] та ін. Карпатські звуки [ы], [ыо], [ӱ] передаються вказаними знаками. Нескладова вимова [і] та [у] позначається [ĭ], [ў]. Часткове оглушення дзвінких передається [бп], [зс], [дт]… Часткове одзвінчення глухих: [пб], [сз], [тд]... Дорсально-палатальна вимова (з відтінком шепелявості) м’яких свистячих позначається [сʹшʹ], [зʹжʹ], [цʹчʹ], напр.: [сʹшʹвʹіт]. Для позначення різного ступеня м’якості приголосних використовуються діакритичні знаки мінути (м’якість приголосних), апострофа (пом’якшення), крапки (напівпом’якшення): [л]. Подовжена вимова приголосних передається двокрапкою. Знак наголосу ставиться над наголошеним голосним.

Із розділових знаків вживаються лише знак питання (при питальній інтонації) та знак оклику (при окличній). Мала пауза позначається однією, а велика – двома скісними рисками. Весь запис береться у квадратні дужки. Велика буква не використовується. Не вживаються також знаки я, ю, є, ї, щ, ь.

Під час збирання матеріалу для діалектологічних досліджень користуються анкетним та експедиційним методами. Другий є значно ефективнішим.

Основними методами дослідження діалектного матеріалу є описовий (монографічний) та лінгвогеографічний (метод лінгвістичного картографування). Другий метод є досить перспективним. Його використовують для визначення територіального поширення говорів і діалектних явищ, встановлення їх класифікації. Суть методу полягає в тому, що на географічну карту-бланківку наноситься певним способом те чи інше мовне явища. Якщо з’єднати лінією ті населені пункти, що стоять на межі різного відбиття цього явища в говорах, то вийде розмежувальна лінія (ізоглоса), яка чітко вкаже його ареал і межі поширення. Зібрання лінгвістичних карт називають лінгвістичним, або діалектологічним атласом.

Лінгвістичні атласи бувають національні та регіональні. Національні лінгвістичні атласи включають весь ареал певної національної мови, наприклад, Атлас української мови (АУМ). – К. – т. 1. – 1984; т. 2. – 1988; т. 3. – 2001. Регіональні атласи включають окремі регіони поширення мови, наприклад, Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР (Лексика). – Ч. 1–3. – Ужгород, 1958–1993; Герман К. Ф. Атлас українських говірок Північної Буковини : в 2 т. – Т. 1 : Фонетика. Фонологія. – Чернівці : Видавнича спілка «Час», 1995. – 314 с.; Т. 2 : Словозміна, службові слова. – Чернівці : Прут, 1998. – 215 с.; Карпатский диалектологический атлас / С. Б. Берштейн, В. М. Иллич-Свитыч, Г. П. Клепикова и др. – М., 1967.


4. З історії дослідження українських діалектів.

Наукові засади української діалектології закладені в працях О. Потебні «О звукових особенностях русских наречий» (1865), «Заметки о малорусском наречи» (1870) та деяких інших.

Перший досить повний огляд українських говорів здійснив К. Михальчук у праці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» (1877), де подається класифікація українських діалектів з описом їх фонетичних та морфологічних ознак. Автор виділив три наріччя: українське, поліське і червоноруське (русинське), а в їх межах – піднаріччя та різноріччя (за його термінологією). Всі наступні спроби класифікації українських говорів зводилися переважно до уточнення класифікації К. Михальчука.

Серед відомих діалектологів XIX ст. слід назвати М. Максимовича, якому належить одна з перших спроб класифікації говорів української мови (1838), Я. Головацького, І. Верхратського, А. Кримського.

У XX ст. в галузі української діалектології плідно працювали В. Ганцов, Ф. Жилко, Б. Кобилянський, І. Панькевич, А. Залеський, Т. Назарова, Г. Шило, С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський, Я. Закревська та багато інших. З 1949 до 1962 року з ініціативи Ф. Жилка і під його керівництвом виходив «Діалектологічний бюлетень», де публікувалися праці різних мовознавців, присвячені питанням української діалектології. З кінця 40-х років розпочалася робота над АУМ, яка тривала понад півстоліття. Із наших сучасників – дослідників українських говорів – слід назвати І. Матвіяса, П. Гриценка, К. Глуховцеву, Г. Мартинову, які багато роблять для розвитку української діалектології.

Найважливіші описові праці з української діалектології: вже згадані роботи О. Потебні та К. Михальчука; монографії: І. Панькевич «Українські говори Підкарпатської Руси і суміжних областей», 1938; В. Ващенко «Полтавські говори», 1957; Й. Дзендзелівський «Українсько-західнослов’янські лексичні паралелі», 1969; А. Залеський «Вокалізм південно-західних говорів», 1973; П. Гриценко «Моделювання системи діалектної лексики», 1984; «Ареальне варіювання лексики», 1990; також праці Ф. Жилка та Т. Назарової, присвячені дослідженню північних говорів; колективні монографії: «Українська діалектна морфологія», 1969; «Українська лінгвістична географія», 1966; «Фонетична, морфологічна і лексична система українських говорів», 1983; «Структура українських говорів», 1982; «Структурні рівні українських говорів», 1985. У 2003 р. у Львові в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича у Відділі української мови розпочато серію збірників «Діалектологічні студії», на сьогодні вийшло 9 випусків серії.


Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Дайте визначення таким поняттям: «національна мова», «літературна мова», «діалектна мова».

  2. З’ясуйте відмінності між діалектною і літературною мовами.

  3. Що вам відомо про східноукраїнський і західноукраїнський різновиди української мови?

  4. Чому саме середньонаддніпрянські говірки стали основою сучасної української літературної мови?

  5. Що таке діалектизм? Охарактеризуйте основні типи діалектизмів.

  6. Назвіть основні джерела вивчення діалектної мови.

  7. Назвіть та схарактеризуйте основні методи збирання діалектних матеріалів. Який із них, на вашу думку, ефективніший? Чому?

  8. Що таке лінгвогеографія?

  9. Які є види лінгвістичних атласів?

  10. Яке значення має фонетична транскрипція для запису діалектного мовлення?

  11. Які спеціальні символи використовують у фонетичній транскрипції для запису діалектних текстів?

  12. Коли зародилася українська діалектологія як наука? Кого можна вважати зачинателем, а кого – основоположником української діалектології?

  13. Назвіть авторів перших описів та систематизації української діалектної мови.

  14. Хто є автором сучасної класифікації українських говорів?

  15. Назвіть основні центри сучасних діалектологічних досліджень в Україні.

  16. Назвіть наукові осередки досліджень української діалектної мови за кордоном (Польща, Словаччина, Німеччина, Канада, Росія), їхніх найвідоміших представників і основні напрями досліджень.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал