Лекція №1 тема. Вступ. Предмет фонетики І фонології мета : подання



Сторінка2/3
Дата конвертації15.12.2016
Розмір0.51 Mb.
ТипЛекція
1   2   3
Тема. Предмет і завдання синтаксису. Словосполучення. Речення

Мета: - активізувати знання про словосполучення та речення,синтаксичні зв’язки в них,класифікацію речень за будовою; удосконалювати вміння визначати стилістичні особливості синтаксичних одиниць,аналізувати словосполучення і речення з погляду їх структури та комунікативного призначення; розвивати вміння доречно використовувати словосполучення і речення в усному і писемному мовленні; виховувати патріотизм,любов до рідного краю.
План.

І. Синтаксис

1.      Об’єкти синтаксису: словоформа і слово як компоненти синтаксичних одиниць (СО); СО – словосполучення, просте речення і складне речення. Питання про складне синтаксичне ціле.

2.      Формально-синтаксичний (власне-синтаксичний), семантико-синтаксичний і комунікативний рівні синтаксису.

3.      Синтаксичні зв’язки.

Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.

Види підрядного зв’язку у словосполученні.

Види синтаксичного зв’язку в реченні.



Завдання для самоконтролю




  1. Що вивчає синтаксис?

2.Що вивчає пунктуація?

3.Що називаємо словосполученням?З чого воно складається?

4.Які сполучення слів не вважаються словосполученнями?

5.Які є види словосполучень за будовою?

6.Які є види словосполучень за головним словом?

7.А тепер пригадаємо,які синтаксичні зв’язки існують між словами у словосполученні?

8. Узгодження – це який тип підрядного зв’язку?

9.Керування - це який тип підрядного зв’язку?

10.Прилягання - це який тип підрядного зв’язку?
11. Запишіть речення,визначте тип речення за будовою,підкресліть граматичну основу.

Рекомендована література:

Основна:


Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк, М.Ф.Кобилянська. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

 

Додаткова:



 

Бабайцева В.В. О синтаксических единицах // Русская речь. – 1975. - № 1. – С. 127 – 135.

Українська мова. Енциклопедія / За ред. В.М. Русанівського та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана , 2000. – 750 с.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К. Рад.шк., 1982. – С.133 – 137.

 

1. Об’єкти синтаксису. Термін “синтаксис” вживається в двох значеннях. Потрібно чітко розрізняти синтаксис мови, тобто синтаксичну будову мови як граматичний ярус самої мови, і синтаксис як науку.



Синтаксис мови – це сукупність діючих у мові закономірностей, що визначають побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис як наука – це розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і творення речень, їх побудову та семантику.

Фундаментальні поняття синтаксису – це поняття про систему синтаксичних одиниць, синтаксичну семантику.

 

2.      Формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і



комунікативний рівні синтаксису.

На власне-синтаксичному рівні традиційно визначаються типи членів речення, специфіка їхнього зв’язку;

Семантико-синтаксична ознака вказує на: 1) семантичну природу характеризованого нею елемента (позначення того чи іншого явища дійсності), 2) природу синтаксичних зв’язків.

Центральною одиницею сем.-синт. рівня  є синтаксема, що є мінімальною, далі нечленованою одиницею української мови, яка виступає одночасно як носій елементарного змісту і як конструктивний компонент складніших синтаксичних утворень і х-ся певним набором синтаксичних функцій. Пор.: Ми садили тополі – на власне-синтаксичному рівні вичленовується три одиниці (підмет, присудок, додаток), на семантико-синтаксичному три синтаксеми (суб’єктна, процесуальна, об’єктна).

 

3.      Синтаксичні зв’язки. Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.



Х-р синт. зв’язків в одиницях різних рівнів відмінний. Різні і засоби вираження синтаксичних зв. на різних рівнях.

Традиційна граматика розрізняє два основних види зв.: підрядність і сурядність, їх відмінність полягає у наявності/ відсутності головного і залежного компонента, пор.: хустка матері і батько й мати. В межах речення виділяється й предикативний зв.

Типи синт. зв. визначаються на основі напрямку синтаксичної залежності: 1) двобічний напрямок залежності – предикативний зв’язок;

2) однобічний – підрядний; 3) відсутність залежності – сурядний.

a.       Види підрядного звяку у словосполученні

На рівні словосполучення функціонує підрядний зв., що характеризується прислівною специфікою. Через словосполучення він реалізується в реченні. Підрядний зв’язок прислівного типу диференціюється за: а) семантичною наповненістю: сильний, напівслабкий, слабкий; б) за формальним виявом: узгодження, керування, прилягання.

На фоні керування та узгодження вирізняється кореляція як тип підрядного зв’язку, при якому семантичне поширення головного елемента здійснюється вибірково і визначається його частиномовною приналежністю та граматичними категоріями: дівчина-інженер, хлопець-юрист. При кореляції спостерігається особливий тип семантико-синтаксичних відношень між компонентами ССП: вони співвідносяться, залежний компонент виступає семантичним конкретизатором головного.

На рівні речення виділяється ще й предикативний зв’язок.

Координація (предикативний зв’язок) ґрунтується на двобічній залежності головних членів речення, їхній взаємозалежності.

 

ІІ Словосполучення

План.

1.      Питання про основну одиницю синтаксису.



2.      Словосполучення – номінативна СО. Слово і словосполучення, словосполучення і речення.

3.      Граматична форма і граматичне значення словосполучення.

4.      Типи словосполучень: А) за характером смислових відношень між компонентами; Б) за видом синтаксичного зв’язку; В) за морфологічним вираженням головного і залежного компонентів; Г) за будовою; Г) злитістю.

 

Рекомендована література:



а) основна:

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

 

б) додаткова:



Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.

Кулик Б. Курс сучасної  української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.

Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.

Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41.

 

1.      Питання про основну одиницю синтаксису. Питання про основну одиницю синтаксису вирішувалося лінгвістами неоднозначно, видається можливим виділити три напрями у розв’язанні цієї проблеми: 1) логіко-граматичний (Ф.І.Буслаєв). Речення є судженням, значить одиницею мови є речення; 2) формально-граматичний (П.Ф.Фортунатов, О.М.Пєшковський). Основною одиницею синтаксису виступає ССП, незалежно від того, чи виражає воно цілісне судження, чи виступає тільки його частиною. Таким чином, речення ототожнюючись із ССП, виступає частковим виявом ССП. До ССП за подібними аргументами належать речення типу Була весна, номінативні ССП (Зелена сорочка, синє небо), ССП однорідних членів (Кожним словом, кожним променем, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що їй ім’я – Леся Українка (Олесь Гончар).



Речення виділялось представниками формального напрямку як “закінчене ССП”. Лінгвісти цього напрямку вперше зосередили увагу на ССП, що сприяло активізації синтаксичної думки, її подальшому розвитку і прогресу.

3) Визначення О.О. Потебнею центральної ознаки речення, названої “присудковістю” (пор.: темна ніч // ніч темна), призвело до виділення основної одиниці синтаксису – речення. ССП стало підпорядкованою величиною (власне-граматичний підхід).

2.      Словосполучення – номінативна синтаксична одиниця. Слово і

словосполучення, словосполучення і речення. Вчення про ССП і речення пройшло довгий і скадний шлях: спочатку форма і сплутування за нею двох одиниць, потім пильна увага до значення і вираження цього значення, і тільки потім – розмежування за функцією. У словосполучення є багато спільного з реченням. Ще більш істотні відмінності між цими одиницями. Словосполученя виконує номінативну функцію, а речення – комунікативну. Номінативна функція притаманна й слову. Чи означає це, що словосполучення тотожне слову? За функцією спостерігається тотожність, за іншими характеристиками відсутня адекватність.

3.      Граматична форма і граматичне значення словосполучення. Як і

будь-яка інша мовна одиниця, словосполучення також має граматичне значення і форму його вираження. Значення словосполучення – це відношення між головним і залежним компонентами. Форма (або структура) словосполучення – це форма компонентів, в основному вона грунтується на системі форм головного компонента.

Одне із джерел засобів вираження у мові – це властивість мовних одиниць мати декілька форм для вираження одного значення і, з другого боку, здатність однієї форми реалізувати декілька значень.

4.      Типи словосполучень. За характером відношень між компонентами

словосполучення поділяються на такі типи: 1) атрибутивні, 2) об’єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні.

Атрибутивні відношення – предмети та їх ознаки. При атрибутивних

відношеннях залежний компонент ССП в межах речення завжди є означенням.

Об’єктні відношення виникають при семантико-граматичній взаємодії

компонентів словосполучення.

Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, де залежна

форма позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови).

Обставинні відношення – дії (або ознаки) і обставини, що

характеризують дії (або ознаки).

Комплетивні (доповнювальні) відношення виникають в синтаксично-

зв’язаних (цілісних) словосполученнях, коли головне слово потребує смислового доповнення. Словосполученн з цими відношеннями переважно виконують роль одного члена речення.

Велика кількість словосполучень може мати синкретичне значення, тобто поєднувати декілька значень, відзначених як основні.

У словосполученні можливі чотири види зв’язку: узгодження (повне//неповне),

керування (сильне//слабке, варіативне//неваріативне, опосередковане//безпосереднє), прилягання (власне-прилягання//іменне прилягання), кореляція. Майже кожний різновид підрядного прислівникового зв’язку може оформляти структуру різноманітних у семантичному плані словосполучень.

За морфологією вираження головного компонента словосполучення

поділяються на: дієслівні, іменні, прислівникові. За рівнем злитості компонентів ССП поділяють на: а) вільні, б)синтаксично зв’язані, в) фразеологічно зв’язані.

За будовою словосполучення поділяються на 1) прості і 2) складні. Просте словосполучення – семантико-синтаксичне об’єднання двох лексико- повнозначних слів. Складне словосполучення – об’єднання трьох і більше повнозначних слів. В основі складних ССП лежить модель абсолютного простого словосполучення.

 

 



ІІІ. Речення як основна одиниця синтаксису

План.


1. Сучасна українська синтаксична класиологія.

2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженнями.

 

Рекомендована література:



а) основна:

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

 

б) додаткова:



Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.

Кулик Б. Курс сучасної  української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.

Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.

Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41.

 

1.Сучасна українська синтаксична класиологія. Ідея розгляду сучасної української синтаксичної класиології зумовлена знайомством з  низкою праць філософів, лінгвістів, когнітологів, в яких опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визначаються закономірності створення певних класифікацій, встановлюються їх вихідні принципи та простежуються шляхи їх еволюції та послідовним аналізом основних принципів тих чи інших класифікацій синтаксичних одиниць, з’ясування закономірностей їх диференціації, вичленування з-поміж них ядерних /напівпериферійних /периферійних утворень,  простеження їх суперечності і непослідовності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних категорій та застосування щодо  них  класифікації.



В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позначались концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу мови, його співвідношення з об’єктивною дійсністю, загальнофілософськими постулатами, понятійними основами тлумачення синтаксичних одиниць та ін.

Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, самих класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися відповідні класифікації.

Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого переглядаються і пропонуються їх: 1) варіації; 2) модифікації; 3) модульні трансформації.

Більшість українських синтаксичних класифікацій ґрунтується на поєднанні емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своєрідно перетинаються і взаємодіють описова і пояснювальна методика.

У сучасному українському синтаксисі співіснують природні і штучні класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.). Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгляду певного явища (пор. класифікацію різновидів словосполучень за моорфологічним вираженням стрижневого і залежного слова і под.). Їх функціональне призначення полягає у глибшому визначенні досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, його взаємозв`язків і под.

Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна цілеспрямована тенденція розподілу об`єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об`єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними знаками. Класифікація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови.

 

2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженням. Класифікація речень за структурою повинна відштовхуватися від загального тлумачення та дефініції речення, які в сучасній синтаксичній науці характеризуються значним діапазоном, оскільки при визначенні речення вкладають різний смисл: від його ототожнення із судженням – до суто формального.



У цьому разі вживання терміна “за структурою” є дещо умовним, оскільки йдеться, перш за все, про поділ речень на типи за кількістю предикативних центрів, виражених предикативними одиницями. Щодо цієї ознаки речення поділяються на монопредикативні і поліпредикативні, за першими традиційно закріпився термін – прості речення, за другими – складні речення. Якщо для простого речення визначальним є предикативний зв’язок – зв’язку підмета і присудка, то для складного речення домінувальним є кількість реалізованих предикативних зв’язків, сурядний і підрядний зв’язки.

Класифікація речень за співвідношенням із судженнями. Логічний підхід до аналізу реченнєвих структур інколи виступає ґрунтом розмежування речень за семантичними особливостями предиката: 1) предикати сутності дають речення тотожності; 2) предикати кількості дають речення із значенням кількісної ознаки предмета; 3) предикати відношення дають речення, в яких виражається ознака предмета, що виявляється у стосунках з іншими предметами, у співвіднесеності з ними; 4) предикати місця мають речення з просторовими ознаками суб’єкта; 5) предикати часу дають речення з часовою ознакою суб’єкта; 6) предикати процесуальності дають речення, в яких виражаються існування, становище суб’єкта; 7) предикати стану дають речення, що виражають стан; 8) предикати дії дають речення, що виражають різноманітні вияви дії.

Найправомірнішим постає розрізнення речень за семантичними типами предикатів як основи відповідних суджень. Це дозволяє розмежовувати: 1) речення ідентифікації (тотожності); 2) речення якості; 3) речення релятивності (відношення); 4) речення екзистенції (буття); 5) речення класифікації; 6) речення номінації; 7) речення просторовості; 8) речення процесуальності; 9) речення стану; 10) речення активної дії.

 

Лекція № 3

 

Тема. Складне речення, статус, структура і функції


Мета: повторити види складних речень й основні пунктограми у складному реченні;

розвивати вміння правильно й комунікативно доцільно висловлювати власні

думки за допомогою різних видів складних речень; за допомогою мовленнєво 

комунікативного дидактичного матеріалу виховувати повагу до літературної

мови й культурних надбань рідного народу.

План.

1.      Складне речення – поліпредикативна синтаксична конструкція.

2.      Статус, структура і функції складних речень.
Завдання для самоконтролю
1.Яке речення називається складним?

2. На які дві групи поділяються складні речення за способом зв’язку?

3. Чи можна поставити запитання від однієї частини складносурядного речення до іншої?

4. Чи рівноправні частини у складнопідрядному реченні? У чому це виражається?

5.Назвіть сполучники сурядності й підрядності.

6. Назвіть смислові відношення між частинами складносурядного речення.

7.Які смислові відношення можливі між частинами безсполучникового речення?

 

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С.  94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові:  Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

 

Складне речення – поліпридикативна синтаксична конструкція, складники якої позбавлені комунікативної самостійності, утворюють граматичну і смислову єдність з притаманними їй чітко визначеними засобами вираження. Наявність семантичних відношень між двома або більше елементарними реченнями є обов’язковою умовою для кваліфікації складної синтаксичної конструкції як семантичного складного речення, між якими наявні причиново-наслідкові логіко-граматичні відношення отже, складне речення є сполученням предикативних одиниць, побудованих за відповідною структурою схемою і призначеним для функціонування в ролі цілісної одиниці повідомлення. Семантична структура складного речення є поєднанням двох або більших предикатно-аргументних структур, між якими встановлюються відповідні семантичні відношення. Елементарне речення в ролі частин складного речення виступають як незалежні одне від одного і підпорядковуються однаковою мірою сполучникові, який з логічного погляду уподібнюється до предиката предикатів, роль аргументів якого виконують елементарні речення.



У семантично складному реченні маємо предикатно-придикатні  відношення. Складні речення розрізняються своєю структурою і семантичною організацією.

Типологічні характеристики складного речення визначаються перш за все в типах семантичних зв’язків між складними частинами. Від природи таких зв’язків залежить розподіл функцій відповідних компонентів по відношенню до складного речення як цілісної синтаксичної одиниці. Крім сполучників і сполучникових слів, що використовуються з метою вираження синтаксичних зв’язків між предикативними одиницями, граматичну оформленість складного речення суттєво доповнюють також такі показники, як принципи позиційного розподілу складових частин, закономірності сполучуваності складних частин у залежності від часових характеристик дієслів-присудків, особливості внутрішньої організації складних частин, використання  співвідносних займенникових слів у ролі додаткових засобів позначення синтаксичних відношень між складними частинами.

У відповідності із семантикою синтаксичною традицією за структурою і семантикою в синтаксичній системі СУЛМ виділяються три основні типи складних речень: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові.

З логічної точки зору сполучникові складні речення протиставляється безсполучниковим.Проте виразна семантико-граматична своєрідність безсполучникових складних речень дозволяє виділяти їх в окремий тип нарівні з сполучниковими.

 

Складносурядне речення



План.

1.Поняття про складне речення. Засоби поєднання частин складного речення.

2. Принципи класифікації складносурядних речень.

3. Смислові відношення між частинами складносурядного речення.

4. Формальні типи складносурядних речен: речення відкритої і закритої структури.

 

Рекомендована література:



Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,

1994. – С. 121 – 128..

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С. 206  – 248.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал