Лекція №1 тема. Вступ. Предмет фонетики І фонології мета : подання



Сторінка1/3
Дата конвертації15.12.2016
Розмір0.51 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3

  

 

ЛЕКЦІЯ №1



ТЕМА. ВСТУП. ПРЕДМЕТ ФОНЕТИКИ І ФОНОЛОГІЇ

Мета:подання відомостей про фонетичну і фонологічну системи, орфоепію, графіку, орфографію сучасної української літературної мови;опанування студентами літературних норм (орфографічних, графічних, орфоепічних) на науковій основі, виробити свідоме ставлення до мовних явищ, що вивчаються.
Провідна ідея: репрезентувати основні категорії фонетики, фонології, дати їхню загальну характеристику.
Основні проблеми: співвідношення понять «фонетика» і «фонологія», пояснити

різні погляди мовознавців на фонетику у вузькому та широкому розумінні.



Ключові слова: фонетика, фонологія, звук, фонема, фонотактика, орфоепія, орфографія, графіка, фізичний (акустичний), анатомо-фізіологічний (артикуляційний), перцептивний (сприймальний), лінгвістичний (соціальний, функціональний, фонологічний) аспекти, описова та історичні фонетики, повний та розмовний стиль мовлення, літературна і народна мови.

План заняття

  1. Значення звукової сторони мови в житті суспільства.

  2. Описова та історична фонетики.

  3. Мовна комунікація.

  4. Звук і фонема.

  5. Фонологічний (лінгвістичний) аспект вивчення звуків.

  6. Значення фонетики.

  7. Місце фонетики серед інших лінгвістичних дисциплін.

  8. Українська літературна мова як унормована, відшліфована форма загальнонародної мови.



Завдання для самоконтролю

  1. У чому полягає різниця між функціональними змінами фонем та чергуваннями?

  2. Які є три артикуляційні фази вимовляння звука?

  3. Поясніть зміст терміна «асиміляція звуків». Чи притаманне явище асиміляції іншим мовам? Наведіть приклади.

  4. Що таке акомодація?

  5. У чому полягає явище дисиміляції звуків?

  6. Поясніть на конкретних прикладах суть позиційних модифікацій фонем.

  7. Назвіть слова у яких не відбувається спрощення приголосних.

  8. Повторіть правила подвоєння та подовження приголосних.


Основна література:

  1. Бондар Олександр Іванович, Карпенко Юрій Олександрович, Микитин-Дружинець Марія Львівна. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Серія «Альма-матер»)

  2. Жовтобрюх Михайло Андрійович, Кулик Борис Миколайович. Курс сучасної української літературної мови. Частина І. – К.: Рад. шк.., 1965. – 423 с.

  3. Карпенко Юрій Олександрович. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови / посібник. – Одеса: Чорномор’я, 1996. – 149 с.

  4. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. За загальною редакцією академ. АН УРСР Івана Костьовича Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969. – 435 с.

  5. Тоцьк Ніна Іванівна. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища школа, 1981. – 183 с.

  6. Ющук Іван Пилипович. Українська мова: Либідь, 2003. – 640 с.

Додаткова література:

  1. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Практикум: навч. посіб. / За ред. Марії Максимівни Фащенко. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 176 с.

  2. Дудик Петро Семенови, Литовченко Валентина Миколаївна. Сучасна українська мова. Завдання і вправи: навч. посіб. – 2-ге вид., стереотип. / П. С. Дудик, В. М. Литовченко. – К.: ВЦ «Академія», 2009. – 264 с. (Серія «Альма-матер»)

  3. Тоцька Ніна Іванівна. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1995. – 151 с. (Серія «Альма-матер»)

  4. Юрченко Тетяна гргорівна. Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів над курсом «Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія» / Уклад. Т. Г. Юрченко. – Мелітополь: МДПУ, 2004. – 54 с.

 

 
 


ЛЕКЦІЯ 1.

 


  1. 1. Значення звукової сторони мови в житті суспільства.

Про українську мову кажуть, що вона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникнення незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

Фонетика (від грецького phoneticos)– розділ науки про мову, який вивчає звуки мови.

Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.

У природі існує безліч звуків різноманітного походження. До мовних звуків належать ті, які утворюються органами мовлення людини і використовуються нею у процесі спілкування для матеріальної репрезентації свої думок. Кожен змістяк ідеальна сутність нашого мислення може бути зрозумілий тільки завдяки формі (мовній матерії), яка передає цей зміст.Звукова мовна форма вираження складається з ряду членороздільних звуків, пов’язаних між собою за чітко визначеною послідовністю і об’єднаних словесним наголосом.



Людське мовлення – це лінійний звуковий потік, у якому кожен мовець виокремлює лінійні фонетичні одиниці (сегментні): фонетичну фразу, фонетичне слово, склад і звук.

Фонетична фраза та фонетичне слово належать до складних лінійних фонетичних одиниць, оскільки вони організовані в цілісну одиницю з нижчих за ієрархією фонетичних сегментів за допомогою нелінійних фонетичних одиниць (над сегментних, суперсегментних) – наголосу та інтонації.

Завдяки тому, що між звучанням і значенням існує постійний зв'язок, носії мови завжди розпізнають мовні одиниці (морфеми, слова, речення) саме як такі, а не інші. Мовні одиниці знаходять своє матеріальне вираження через звукові одиниці.

Розрізняють лінійні і нелінійні звукові одиниці.



Лінійні, або сегментні, звукові одиниці – це звуки й склади. Лінійними вони звуться тому, що ідуть один за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. Так, звукова форма кожного слова становить один звук або послідовність кількох звуків чи складів.

До нелінійних (суперсегментнихнадсегментних) звукових одиниць належать наголос та інтонація. Нелінійні звукові одиниці характеризуються тим, що їх не можна вимовити ізольовано, як звуки або склади, вони ніби нашаровуються на звукові послідовності.

Звукові одиниці виконують у мові певні функції: твірну (конститутивну) та ідентифікаційну (розпізнавальну), які одночасно виявляються в процесі комунікації. Коли мовець перетворює (кодує) предмет своєї думки в звукові послідовності, організовані певним чином, то цим самим створюється звукова форма слів і речень, тобто звукові одиниці виконують твірну (конститутивну) функцію. Коли слухач, сприйнявши звуковий сигнал, співвідносить його з певним значенням, то в цьому процесі за звуковими одиницями ідентифікуються (розпізнаються) лінгвістичні одиниці, тобто звукові одиниці виконуютьідентифікаційну (розпізнавальну) функцію. Крім того, звукові одиниці виконують ще й розрізнювальну (диференційну)функцію, тобто вони служать не тільки для ідентифікації, а й для розрізнення лінгвістичних одиниць. Проте розрізнювальна (або диференційна) функція є похідною від ідентифікаційної (розпізнавальної).

 


  1. 2. Описова та історична фонетики.

Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в трьох аспектах (Тоцька Н.І. пропонує четвертий аспект вивчення). 1.З погляду артикуляційного(анатомо-фізіологічного) аспекту звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів. 2. Акустичний (фізичний)аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання, тобто як явища акустично-фізичного. 3. Лінгвістичний (соціальний, фонологічний, функціональний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Такі звуки, що служать для розрізнення слів і форм слів, називаються фонемами. 4. Перцептивний (сприймальний) аспект (запропонований Ніною Іванівною Тоцькою) передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.

Дослідження фонетики в плані артикуляційному, акустичному і перцептивному аспектів ведеться природознавчими методами (спектрограми, рентгенограми, палато грами, (кіноренгенограми, фотопалатограми), осцилограми тощо). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних методів дослідження (фонетична (повна, неповна (часткова), фонематична транскрипції),

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв’язку і взаємно доповнюють один одного.

В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою – фонологією (вивчення звукових явищ з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжні – фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки – фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами дослідження, вони мають спільний предмет дослідження звукові засоби мови, але досліджується цей предмет із різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспектами однаковою мірою.



Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають у мовному потоці; встановити природу інших елементів звукової системи – складу, наголосу, інтонації.

Фонологія займається передусім такими питаннями: встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць – фонем і дає їх класифікацію; досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з’являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць – наголосу й інтонації.

Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.

Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з’ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з’ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.

Дані фонетичних досліджень використовуються у прикладному аспекті такими лінгвістичними науками як орфоепія, орфографія, графіка.

За шкільною програмою: Графіка - наука про знаки письма, співвідношення між буквами і звуками.

Орфографія – це розділ мовознавства, що встановлює і вивчає загальноприйняті правила передачі слів на письмі.

Орфоепія - це розділ мовознавства, що вивчає нормативну літературну вимову, виробляє вимовні рекомендації.

Графіка (від гр. graphikos - письмовий, зображений) - розділ науки про мову, який вивчає сукупність умовних знаків, за допомогою яких мова передається на письмі.

Найголовнішою вимогою графіки є та, що кожному звукові мови повинна відповідати окрема літера (телемайстер - телемайстер, картопля - картопля, вода - вода).



Орфоепія – це розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Ці правила становлять основу загальної культури української мови.

Орфоепія (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) - це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРФОЕПІЇ

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила).

Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль).

Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, пуля).

Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] стає схожим на [е] (ноша).

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення 


-ться вимовляється як ц' : (сміється- с'м’іjец':а).

Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: (смієшся- с'м’іjес':а).



ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається:



  • на кінці слова (ніж, гедз);

  • в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'іхт'ї, вухкиї);

  • у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-без-через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с'ц'іпити, схот'іти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Вишгород).

Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (книжка)

Сонорні приголосні [в][й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (вояк, гаї).

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в][і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (наш учитель, наша вчителька).



  1. 3. Мовна комунікація.

Як було зазначено, найважливіше функціональне призначення мови полягає в тому, що вона служить засобом спілкування між людьми. Цій меті – забезпечувати комунікацію – підпорядковані всі структурні компоненти мови, і статус кожного елемента будь-якого рівня визначається тим, як він бере участь у комунікативному процесі.

За своєю природою мова належить до семіотичних, тобто, знакових, систем. Вона становить систему знаків (морфем, слів, речень), які, з одного боку, повсякчасно відтворюються з метою передачі думки й забезпечення комунікації, а з другого – доступні для сприймання. Кожен такий знак має дві сторони: означуване (план вираження, предмет думки) і означаюче(план вираження). Кожне означуване (зміст, значення) у мовному колективі в процесі комунікації втілюється в певне звучання, тобто має матеріальну форму вираження, яка й забезпечує реалізацію і сприймання змісту за допомогою органів мови і слуху. Зміст і форма (значення і звучання) нерозривні. Зв'язок цей умовний, але обов’язковий. Завдяки йому кожен такий знак (кожна лінгвістична одиниця) завжди розпізнається носіями мови й відрізняється від інших знаків, і саме тому він може служити засобом спілкування.

Матеріальною формою лінгвістичних знаків виступають різні звукові одиниці: звуки, наголос та інтонація.

Отже, звукова сторона мови, в тому числі самі звуки, не мають самостійного значення, вони є матеріальним втіленням певних значень, тобто звукові одиниці – це не знаки, а лише план вираження знаків.

Як же конкретно відбувається комунікація?

Коли в процесі спілкування одна людина хоче передати якесь повідомлення іншій, вона хоче, щоб те, що вона думає або переживає в даний момент, стало відомим і зрозумілим іншій людині. Оскільки предмет думки не може бути перекладений з однієї свідомості в іншу безпосередньо, то для цього люди користуються таким способом: мовець перетворює предмет своєї думки за допомогою мовних органів у послідовність звукових хвиль, тобто звуків. При цьому кожне значення в мові передається окремою послідовністю звуків, відповідно організованою, або за допомогою наголосу (коли це слово), або за допомогою інтонації (коли це речення). Кожна така звукова послідовність, природно, має цілком визначені акустичні характеристики.

Поширюючись у повітрі, звукові хвилі досягають барабанної перетинки слухача й приводять її також у відповідні коливання. Ці коливання реєструються нервовою системою й аналізуються мозком. Це значить, що послідовність звукових коливань у процесі цього аналізу знову перетворюється у факт свідомості і дає змогу розуміти повідомлення.

Узагальнюючи, можна сказати, що весь процес передачі думки складається з таких ланок: формування думки – перетворення (перекодування) її за допомогою відповідних рухів мовних органів у послідовності мовних звуків – передача звукових хвиль по каналу – сприймання звукових послідовностей слуховим апаратом співрозмовника – перетворення (декодування) їх знову в предмет думки.

Звичайно, в цьому процесі необхідною умовою взаєморозуміння є те, щоб мовець і слухач користувалися тією самою системою знаків і тими самими правилами перетворення предмета думки в звукову послідовність і, навпаки, звукової послідовності в предмет думки, іншими словами, щоб вони користувалися тією самою мовою. Так, наприклад, коли українець поняття «мати» втілю

Є в звукову послідовність «мама», то й слухач, сприймаючи цю послідовність повинен співвідносити її з таким самим поняття. Тоді комунікація відбудеться. Коли є слухач виявляється грузином, він співвіднесе звукову послідовність «мама» з поняттям «батько» - тобто сприйнята інформація не відповідатиме тій, яка була передана. Іншими словами, комунікація не відбудеться.

 


  1. 4. Звук і фонема.

Звук – це найменша, неподільна одиниця. В українській мові, як і в будь-якій іншій, звуків дуже багато, вони характеризуються різними акустичними й фізичними властивостями.

Отже, для спілкування мають значення не всі звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв’язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема – це неподільна звукова одиниця людської мови, здатна розрізнювати значення слів та морфем.

Слова розрізняються між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити.Протиставлення, або опозиція, - основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови.

Фонема – мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них – і для розрізнення та розпізнання слів.

У мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофони.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації – це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо).

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не зустрічаються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту. Через те фонему можна визначити як ряд звуків, які позиційно чергуються.

Із синтагматичним аспектом фонем пов’язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучення фонем.

 


  1. 5. Фонологічний (лінгвістичний) аспект вивчення звуків.

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Даніель Джоунз і Леонард БЛумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, Іван Олександрович Бодуен де Куртене і Едуард Сепір – концепції психологічної реальності фонеми, а Луї Єльмслев – концепції семіотичної реальності (фонема – фігура, що служить для побудови знаків), то Вільям Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктором, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об’єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, зокрема, в Росії снує дві фонологічні школи – Московська і Санкт-Петербурзька, концепції фонеми яких багато в чому не збігаються.

 

6. Значення фонетики.

Фонетика як наука про звукову систему й звукові зміни мови



7. Місце фонетики серед інших лінгвістичних дисциплін.

8. Українська літературна мова як унормована, відшліфована форма загальнонародної мови.

Важливо розрізняти поняття «загальнонародна, національна мова» та «літературна мова». Літературна мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки ЛМ – її основоположник характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, а також наявність розгалуженої системи стилів. Вона є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. В історії становлення нової літературної мови основоположне значення має творчість І.П.Котляревського. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда» (1798), п’єси «Наталка Полтавка» (1818), і «Москаль-чарівник» (1818), написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Пріоритет у справі нормалізації української літературної мови без сумніву належить Т. Г. Шевченкові. Пишучи народною мовою, він завдяки своїй мовній інтуїції відкинув вузькодіалектні слова, форми, вульгарну лексику, в нього жодного разу не трапляються викривлені форми іншомовних слів. Своєю творчістю поет утвердив такі норми літературної мови, які існують і зараз. Отже, Т.Г.Шевченка по праву вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми: унормованість виступає основною ознакою літературної мови.

Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації (наголошування), лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цьому не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови.

Вироблення норм, попри всю стихійність їх складання, відбувається також і шляхом свідомого регулювання, що знаходить своє вираження у виступах на мовні теми, у мовних дискусіях, діяльності спеціальних установ, як, наприклад, Інституту української мови НАН України, у спеціальних виданнях (словниках, підручниках тощо).

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, дискусії, висловлюватися публічно тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів тощо. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь.

Лекція № 2



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал