Лекція №1 Тема. «Техніка мовлення» як навчальна дисципліна



Сторінка2/5
Дата конвертації14.12.2016
Розмір0.92 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5
Тема. Техніка мовлення. Складові техніки мовлення (2 год)

Мета: розкрити зміст понять «дихання», «типи дихання»; визначити гігієнічні правила дихання. Ознайомити студентів з технікою мовлення та її чинники. Сформувати уявлення про дикцію, орфоепічну чистоту мовлення.

Прилади і матеріали: опорні конспекти

План

1. Техніка мовлення, її чинники.

2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.

3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу.

4. Орфоепія як основа правильного мовлення.

5. Дикція.



Рекомендована література:

Основна
1.Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. - К., 2005.
2.Никольская С.Т. Техника речи. - М., 1979.
3.Г.А.Олійник Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителів.- Тернопіль. 2001. -224 с.
4.Станіславський К. Робота актора над собою. - К., 1952.
Додаткова
1.Струганець Л. Теоретичні основи культури мовлення. - Тернопіль, 1997. – 125с.
2. Томан І. Мистецтво говорити. – К., 1990. - 112с.
Запитання для самоконтролю

  1. Що таке техніка мовлення?

  2. Що вивчає навчальна дисципліна «Техніка мовлення»?

  3. Назвіть основні завдання дисципліни?

  4. Техніка виразного читання – це….?

  5. Техніка виразного мовлення – це …..?

  6. Назвіть основні елементи техніки мовлення?

Основний зміст

1. Техніка мовлення, її чинники.
Оволодіти основами теорії і практики виразного читання або досягти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення, є професійним обов'язком кожного вихователя. Проте високому результату словесної дії мають передувати добрі знання техніки мовлення. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна вплинути на слухачів мовленням, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, подразливий або глухуватий хриплий голос, який перетинається частим невиправданим диханням.
Отже, майстерність мовлення, безпосередність словесної дії вимагають від читця, мовця не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої техніки мовлення — комплексу теоретично-практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).
Техніка мовлення складається з таких елементів: 1) дихання — фізіологічної основи мовлення; 2) голосу— головного,інструмента читця; 3) дикції — чіткого вимовляння звуків, слів, виразів; 4) орфоепії — правильної літературної вимови.
Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Зупинимося на розгляді цих елементів.
2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.
Дихання. Основу розвитку техніки мовлення створює праг вильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.
Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відпо-відну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.
Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих і т. д.
У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.
Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У цьому зв'язку його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний). Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним.
Ключичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише верхня частина легень. У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно було б, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип розрізняти можна за такими оз-наками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.
Грудний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого за таким диханням в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним. Його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.
Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня час-тина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддимається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.
Найбільше доцільний комбінований тип дихання. В процесі такого дихання повітрям наповнюються всі ділянки легень. Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, в яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати даний загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.
Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця - вміти керувати своїм диханням. Очевидно, як би він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань. Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання. Вчитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати взагалі і в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Знання про них дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного та учнівського дихання, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання.
Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб за потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання при передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне.
Коли ж передаємо тривожність, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання.
При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання.
Дихання, з одного боку,— акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого — це процес керований, оскільки зв'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.
Завдання першої — виробити вміння керувати роботою м'язів дихального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).
Завдання другої — скоротити вдих і подовжити видих.
Завдання третьої — виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихання вимогам тексту. Вправи необхідно проводити на чистому свіжому повітрі перед їдою або не менше як за годину після неї, при цьому треба витримувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити лише тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні «робочі» ноти голосу. Нагадуємо, суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати великий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас набраного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.
Вправи на вироблення вмінь керувати роботою дихального аппарату. (Додаток 1)
Вправи проводьте 2—3 рази на день протягом кількох тижнів, аж поки не виробиться навик комбінованого (грудно-черевного) дихання. Не забувайте, що видих повинен бути значно довший за вдих.
Вправи на скорочення вдиху і подовження видиху потрібно проводити 2—3 рази на день протягом місяця, а то і більше. Засвоєння їх залежатиме від індивідуальних здібностей того, хто вправлятиметься. Раніше, ніж розпочати ці вправи, треба перевірити місткість робочого повітря в легенях.
3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу.
Голос. Наскільки важливе значення для вчителя має голос, свідчить сам факт: голос — головний його інструмент. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть і красивий від природи голос ще не здатний без подолання певних труднощів справитися з тими завданнями, що їх ставить перед ним мистецтво живого слова. Такий факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати. Серед педагогів і дітей часто зустрічаємо й такі голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть іноді дратує слухачів. Зрозуміло, що вихователь, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути всі його природні властивості, якості, тобто, як це прийнято називати, поставити його. Про це йтиметься нижче.
Утворення голосу. Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань. В останній розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.
Природні якості і постановка голосу. Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності його звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон (через і все), —звуковий його обсяг; тембр (гучний) — певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів. Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу й від природи забезпечує добру гучність, то не зможе забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть. Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлеиий голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам собою ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова.
Поставити голос — це значить, настільки розвинути, удосконалити його природні якості, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення.
Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає. Сам собою голос у процесі мовлення може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з технікою мовлення, і постійно дотримуватиметься в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання.
Якості розвиненого голосу. Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків. Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість читцю вільно й легко користуватися тональними змінами в межах півтори і більше октави.
Тембр голосу позбавиться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, тобто характеризуватиметься благозвучністю, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів. Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю, тобто здатністю, як зазначає Г. В. Артоболевський, «володіти так званими важелями тону», легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше).
Гігієна голосу. До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:
1. У процесі читання, розповідання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.
2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зворушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).
3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4—5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки 5-8 повільних і спокійних видихів.
4. Дотримуватися профілактики носоглотки. При найменших неприємних відчуттях сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки чи листя евкаліпту. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до + 12 °С.
Найкращий спосіб збереження професійного звучання голосу, як зауважує С. Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10—15 хв) ви прочитаєте протягом 10 хвилин гек за метр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й доброго робочого стану всього організму.
Вправи на розвиток голосу. Процес постановки голосу складний і трудомісткий. Він потребує тривалої індивідуальної роботи під керівництвом досвідченого спеціаліста. Учитель таких можливостей не має. Над розвитком голосу йому необхідна працювати самому. Щоб не допускати прикрих помилок у процесі виконання вправ, бажано врахувати такі зауваження:
1.Насамперед вивчити власний голос, добре його пізнати, що дасть можливість з'ясувати, якій сааме якості голосу приділити більше уваги, яку для цього краще вибрати вправу. Серед числа вправ і порад вибирати доцільно лише ті, які найнеобхідніші і дають змогу працювати над ними без допомоги спеціаліста.
2. Приступати до вправ лише тоді, коли добре засвоєні основні положення мовного апарату і правильне дихання.
3.Дотримуватися певної поступовості вправ у часі: 3—4 хв на початку і поступово збільшувати до 10—12 хв. Проводити їх бажано до сніданку і на свіжому повітрі, якщо ж у приміщенні, то добре провітреному.
4.Перші вправи бажано робити перед дзеркалом з метою одночасного самоконтролю за положенням окремих органів мови.
Наведені нижче вправи розраховані на розвиток діапазону, сили й рухомості голосу. Розвитку інших якостей сприяють вправи на дихання і дикцію. Вправи допоможуть закріпити природне звучання голосу в середньому регістрі, що сприятиме розширенню діапазону за рахунок верхніх і нижніх тонів. У такій же послідовності розвиватиметься сила й рухомість голосу. Виконувати вправи необхідно послідовно й систематично протягом певного часу, аж поки діапазон голосу не досягне 16, а то й більше півтонів добре вироблених розмовних нот і легко піддаватиметься руховим змінам.
Перш ніж розпочати виконувати вправи, слід перевірити свій обсяг розмовного голосу в півтонах, особливо визначити природну нижню («дно») і верхню («стеля») ноти, щоб у процесі виконання вправ не допускати напруження, передчасного витискування високих чи низьких нот. Орієнтиром для визначення і закріплення примарого тону (ноти чистого, звучного від природи тону). Р. Черкашин радить брати ноти від «до» до «соль» першої октави; для низьких голосів тон ближчий до «до»; для середніх — до «мі»; для високих «соль» або навіть дещо вище.


5. Дикція.
Дикція. Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію (лат. вимова), тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, більше того, вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.
Хиби вимови бувають різного характеру і виникають вони внаслідок певних органічних (природжених) і неорганічних (неприроджених) вад у побудові мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами.
Недоліки вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й педагогу. Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічних же недоліків вимови не можна позбутися, лише виконуючи вправи. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не становить особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вихователь, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.
Виразність і чистота дикції досягаються насамперед, правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з Виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. На таких вправах зупинимося них.
Артикуляція голосних.
А — нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони. Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика.
М'яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки.
О — лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові а. Спинка язика спрямована більше до м'якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів силь-ніше, ніж при а. М'яке піднебіння сильно підняте вгору й закриває вхід у носову порожнину.
У — лабіалізований голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а, о. Губи відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимові о. Віддаль між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м'якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і загнутий униз та назад більше, ніж при вимові. інших голосних заднього ряду. М'яке піднебіння підтягнене вгору і закриває прохід у носову порожнину.
Е — нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду обниженого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена наперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик — відтягнений від нижніх зубів, а корінь — відсунений назад більше, ніж при ви-мові інших голосних переднього ряду. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.
И — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція ненапружена. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові є й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові є, але трохи нижче, ніж при І. Передня частина спинки язика опукла, основною своєю масою просунена вперед. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при є. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.
І — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, «тобто м'язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що відбивається і на тембрі голосного, на його більшій виразності». При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та є, і утворюють вузьку щілину. Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) подається виразно наперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму. Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Кінчик язика спадає круто вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. М'яке піднебіння закриває вхід у носову порожнину.
Артикуляція приголосних, Б, М, П — губні. При артикуляції спочатку утворюється зімкнення нижньої губи з верхньою, потім, під натиском повітря, що видихується, відбувається вибух: губи розмикаються — нижня губа натискує на верхню і відштовхується від неї. Нижня щелепа при цьому опускається, язик у роті лежить плоско. При п, б м'яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв'язки при творенні п ненапру-жені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать. М — губний сонорний. Артикулює-ться як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м'яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини.
В — губно-зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею: між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.
Ф — губно-зубний. Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.
Д, н, т — шумні зімкнені передньоязичні. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв'язки при творенні д, н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м'яке піднебіння опущене і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини. С, з — шумні щілинні. При вимові губи напіввідкриті й розтягнуті. Зуби розтулені на віддаль 1 — 1,5 мм. За загальною конфігурацією язика с, з дещо подібні до зімкнених т і д. Істотна різниця полягає в тому, що при їх артикуляції виникає не зімкнення, а щілина. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв'язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать.
Ц, дз — шумні передньоязичні африкати — складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). При вимові ц утворюється зімкнення типу т, а при вимові дз — типу д, але воно не завершується вибухом, як під час артикуляції звичайних зімкнених, а плавно, без паузи, переходить у щілинний елемент типу с або з. Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз — на місці утворення д і з. Кінчик язика притискається до нижніх зубів, а передня його частина утворює на зубах і початку альвеол зімкнення, але плавно переходить у щілину.
Ш, ж — шумні щілинні передньоязичні. При артикуляції нижня щелепа дещо подається вперед, губи теж. Зуби зближені на віддаль 1 —1,5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягається назад порівняно з артикуляцією с і з. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв'язки не вібрують, а при вимові ж — вібрують, але струм повітря слабкіший, ніж при ш.
Ч, дж — шумні передньоязичні африкати. Вони починають артякулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж.
Р — передньоязичний, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних pyx; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрірує.
Й — середньоязичний щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів.

Л — боковий передньоязичний сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні горішніх зубів і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика спускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струм.


К — шумний задньоязичний. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика напрямлений униз. Голосові зв'язки розімкнені. Струмінь повітря сильний. Типового для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад,. а кінчик язика тримається за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задпьоязичний зімкнений jr, тільки зімкнення задньої спинки язика з м'яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактно смуга, утворювана при вимовї, трохи вужча від контактної смуги, утворюваної при вимові к.
X — шумний задньоязичний щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м'якога піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика тримається за нижніми зубами.
Г — фарингальний глотковий або фарингальний (від -зів, глотка). При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв'язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабкіший, ніж при х.
Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків: м'якого приголосного й і наступного голосного (Й+І — К й+е = є; й+у = ю; й+а = я). Артикулюють ся як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів.
Вправи на дикцію. Вправи доцільно розпочинати з артикуляційної гімнастики (розвиток нижньої щелепи, губів, язика). Вона допоможе розвинути мовний апарат, підготувати його до виконання всіх наступних вправ на дикцію. (додаток 2)
Таку гімнастику проробляйте щоденно, протягом двох тижнів. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних слід розпочинати з перевірки і вироблення правильної артикуляції кожного звука. Отже, перевірте перед дзеркалом правильність артикуляції кожного звука згідно з наведеними вище описами укладки і руху органів мови і в такій самій послідовності звукоряду. Вимовляйте звуки не поспішаючи, з короткою зупинкою після кожного, спочатку мовчки, потім (вдруге) пошепки і після чого (втрете) вголос. Ця перевірка є підготовчою вправою. (додаток 3)
4. Орфоепія як основа правильного мовлення.

Орфоепія. Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення вчителя має орфоепія (від — рівний, правильний і — слово, мова), тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну, літературну вимову.


Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова дих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів...». Для того щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції. Необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає. Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говорів.
На жаль, ще не в усіх учителів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин, як-от:
1. Діалектичного оточення. Вимовляють: мать, мона, зара, тоже, рабищ бурак, бзюрка тощо. Замість мабуть, можна, зараз, теж або також, рябий, буряк, бірка.
2. Правопису — як пишуть, так і вимовляють, зокрема сполучення -ться, -жся, -шся, -чся (смієшся, намажся, граєшся, не морочся замість смієц'ц"а, намаз"с"а, граесгс"а, не мороц"с"а), -здн, -стн та ін. (поїздці, невістці замість поїз"ц"і, невіс"ц"ї).
3. Мішанини із сполучення українських і російських слів типу міроприємство, добро пожалувати, білет, конєшно, восімдесят, сємдисят тощо. Замість — заходи, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменаційний), звичайно або природно, вісімдесят, сімдесят.
4. Неуважності, байдужості до окремих норм вимови: м'яко вимовляють шиплячі (щьо, чьасто, щьястя замість що, часто, щастя), не ті наголоси ставлять на словах (одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя тощо замість одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, вирйзно, статуя). Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови — обов'язок кожного вихователя. Ті, кому властиві певні відхилення від норми, повинні особливо свідомо поставитися до своєї мови, займатися тренуванням, використовуючи відповідну літературу, довідники, словники, а також наслідуючи вимову інших, що добре володіють орфоепічними нормами.
Вимова голосних. Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам: і — він, ріг; и — намисто, тихо, є — електрика, елемент; у — душно, думка; о — молот, голос; а — аварія, слава, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.
Звуки у, а, і в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються варазно, чітко, послідовно відповідають орфографічним у, а, і (зуби — зубчастий, мати — материнський, вікна — віконниці). Що ж до вимови и, є, о, то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію (схильність) наближатися до інших. Наприклад: Ненаголошений и має схильність наближатися до є (жиевий, пиешу, диетина) і особливо перед складом з є та а (блиезенько, виешневий, живе, пиєтати, стиерати, бачиела), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може й повністю збігатися з є (блеизенько, веишневий, жеиве, пеитати, стеирати, бачеила).
2. Ненаголошений є схильний наближатися до и, особливо перед складом з і, у та и (беиріть, меині, неису, веизу, стеипи, вивеизи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на и (биріть, миені, нису, виезу, стиепи, вивиези).
3. Ненаголошений о, особливо перед складом з наголошеним у та і, має схильність наближатися до У (голубка, кожух, зозуля, тобі, собі).
Голосні середні є, о і близький до них і щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний є виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний и загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, певного обнижечня артикуляції, що веде до змішування у вимові наголошених є й и, і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. А в жвавому темпі; не відрізняються і такі слова та словосполучення, як мене — мине, греби — гриби, клени — клини, повела — повила, не велять — не вилять, заплету — за плиту тощо. Вимова ненаголошеного о також до певної міри підлягає тим самим закономірностям, що й и та є.
Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Ні в якому разі. У мовознавчих працях поняття «наближаються» щодо вимови голосних и, є, о в ненаголошеній позиції треба розуміти не як норму вимови, а як схильність, за якою треба стежити, щоб у процесі мовлення не порушувати норм літературної мови.
Отже, вимовляти з наближенням, як це, на жаль, рекомендують окремі автори посібників, не слід. Адже ті, що не володіють літературним мовленням, які не знають орфоепічних норм вимови, правильної артикуляції голосних і приголосних, якраз і вимовляють їх з наближенням. Так і діти вимовляють, приходячи до школи. Для того вони й вивчають, власне, повинні вивчати літературну зимову, щоб знати такі тенденції (схильності) і не допускати неправильної вимови. Таким чином, голосні и, є, о в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших (и до є, є до и, о до у). Проте вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.
Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні (б, г, д, ж, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко (дуб, плуг, завод, ніж, віз, коледж). Дзвінкі приголосні (крім г) перед глухими також римовляються дзвінко (дубки, кладка, книжка, кізка). Звук г у таких позиціях змінюється на х — пишемо нігті, кігті, легкий, а вимовляємо ніхті, кіхті, лєхкий. Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова, пишемо боротьба, Просьба, вокзал, а вимовляємо бородьба, прозьба, вокзал. Африкати дж, дз вимовляються як один неповільний звук: ходжу, броджу, саджу, догоджаю, нагороджений, джміль, кукурудза, гудзик. Якщо д і ж, д і з належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки: відженіть, надзелень, бо — від і женіть, над і зелень.
Губний приголосний в у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий у: брау (брав), піудень (південь). Сполучення хв завжди вимовляється чітко, як два звуки х і в: хвіст, хвіртка, хвиля. Сполучення ться (сміється, учиться), шся (радишся, учишся), жся (уріжся, намажся), чся (не морочся, мучся) вимовляються як цьцьа (сьмьійецьцьаі учицьцьа); сьсьа (радисьсьа, урчзьсьа, намазьсьа) цьсьа (не мороцьсьа, муцьсьа). Дещо по-іншому, їж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень: Д + ж (віджити) вимовляється як джж (віджжити) д + с (звідси) як дзс (звідзси) д + Д (відцентро - як дзц (вїдзцентвий) ровий) Д + ч (відчути) як джч (віджчути) Д + ш (молодший) як джш (молодж- ший) Д Н- ськ (людський) як дзк (Лудзкий) ж + ц (книжці) як зьць (книзьці) 3 + ж (зжати) як жж (жжати) 3 + ч (розчепити) як жч (рожчепити) 3 + ш (зшити, при- шш і жш (шшитит Візщи) привіжши) зд + Ц (поїздці) як зьць (пойізьцьі) + Ц (долотцем, як цц (долоццем) Плитці цьць (плицьцьї) як чч (депутаччин) як чш (корочший) як цт (багацтво) як цьк (брацький) та ін.
Наголос. Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий. Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській — на передостанньому складі. У нашій мові він може виступити на передостанньому (учитель, Микола, читання), на третьому від кінця (гарнесенько, прикріплений), на четвертому від кінця (перебільшувати, товпитися, підпорядковувати), на п'ятому від кінця (Лаврентійовича, надломлюватимусь) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться, нагороджуватимуться). Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (хороше — хороший — хорошіти; учитель — учителі — учителювати).
Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення (мука — мука; обід — обід; дорога — дорога), в інших — граматичне (голови — голови; жінки —жінки; пізнаю — пізнаю; здибатися — здибатися).
Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу.
Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адрес, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, міліметр, сантиметр, кілометр, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять та ін.
Їх слід вимовляти: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адреса, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості, що вкладаються в ряд певних загальних правил.
Лекція №3



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал