Лекція №1 Тема релігійна філософія християнства мета лекції



Сторінка3/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.93 Mb.
ТипЛекція
1   2   3

1.8. Б) Сотеріологія
Існує ще одна причина, через яку постать Ісуса Христа викликала й спричиняє багато суперечок. Це біблійна розповідь про первородний гріх. Хоча ця тема вивчається в курсі біблієзнавства, але, щоб розкрити роль і значення Ісуса Христа в історії людства, варто зупинитися і на історії християнства, оскільки католики і православні сприймають Ісуса Христа та Його роль і місце у світі однаково.

Суть первородного гріха полягає в тому, що, створивиши людину, Бог дарував їй вільну волю (свободу дії), тобто свої дії і вчинки людина може узгодити із волею Божою і вчинити так, як вимагає чи хоче Бог, або вчинити проти волі Божої й діяти так, як вважає сама людина. Дії людини можуть збігтися із Божою волею, а можуть бути кардинально протилежними. Звідси випливає, й відповідальність людини, оскільки сама особистість має Богом даровану можливість вчинити так, як вона хоче. Через те, що людина має право вчинити свою волю і Бог їй в цьому не перешкоджає, існує гріх, зло, бо не всі люди роблять добрі вчинки, які сходяться із Божою волею.

Отож першим людям Бог дав вільну волю: з’їсти плід з “дерева добра і зла” чи не з’їсти, але дозволив скуштували плід з “дерева вічного життя” (Бут. 2-3) [3]. Змій, який символізує Сатану, аргументував, які будуть переваги в людини, коли вона скуштує плід з “дерева добра і зла”: люди стануть як боги й будуть знати добро і зло. Тому суть первородного гріха полягає в тому, що людина захотіла стати як Бог, тобто рівною Богові (Догмат, прийнятий на І Ватиканському (ХХ Вселенському) соборі). Тобто в едемському саду людина повторила гріх Сатани, котрий теж захотів стати рівним Богові.

Звичайно, що і Сатана, і людина були покарані за свій гріх, адже Бог попередив людей, що коли вони скуштують плід з “дерева добра і зла”, то напевно помруть [3]. Йдеться не про физичну смерть, а про смерть духовну. Адже при покаранні Бог урахував підступність Сатани, який діяв так, щоб сформувати собі в особі людства союзника у боротьбі з Богом, оскільки людина не знала справжніх намірів Сатани. Тому покарання людини Богом було таким, якого не чекав Сатана і, можливо, й сама людина:



  1. Сатані Бог пообіцяв, що він буде переможений “подоланий” тою, яка згрішила, здавалося б, найбільше, - жінкою (Бут. 3: 14-16);

  2. жінці пообіцяв теж відповідні “труднощі” (Бут. 3:16);

  3. чоловікові дав обов’язок тяжко працювати тощо (Бут. 3:17-19);

  4. вигнав людей із раю, щоб вони не з’їли плоду з “дерева вічного життя”, щоб зло не стало вічним (Бут. 3:21-24).

Однак Бог тим і відрізняється від своїх творінь, що Він може всяке зло обернути на добро. І саме цим, Своїм провидінням, Всевишній відрізняється від людини та ангелів. Звернімо увагу, які пророцтва дає Бог усім учасникам первородного гріха.

Найгірше згрішила жінка, бо Сатані вдалося її звести з дороги служіння Богові й увести в спокусу. Здавалося вона мала б бути найбільше покараною. Отож, жінка була покарана, оскільки внаслідок свого гріха:

а) вона втратила свою рівність із чоловіком (порівн. Бут. 1:27; і Бут. 3:16);

б) набула деякі фізичні проблеми (Бут. 3:16);

в) разом із чоловіком була вигнана із раю.

Водночас саме тій, що найбільше згрішила, Бог дає шанс стати на добру дорогу й повернути собі все втрачене. Він обіцяє жінці, що вона буде мати велику ласку в Бога - народити того, Хто подолає Сатану – противника Бога (Бут. 3:15). Цим самим Бог наголошує, що Він не тримає зло і образу на тих, хто пішов проти Нього, позаяк саме жінці Він обіцяє: саме вона зможе народити Спасителя всього людського світу.

Це стосується і до Сатани. Хоч Сатані вдалося обманути жінку, а за нею й чоловіка, Бог дає шанс жінці реабілітуватися, тобто виправити зло, і Він обіцяє Сатані, що саме жінка народить такого нащадка, який подолає союзників і спадкоємців Сатани, тобто подолає зло, і воно не буде вічним (з погляду християнської теології це є обіцянка Спасителя) (Бут. 3:16) [3].

Дуже важливо ще з’ясувати, що втратили всі люди внаслідок первородного гріха прародичів?

Утратило людство дуже багато:


  • Внаслідок гріха люди стали “нагі”, тобто слабкі й беззахисні, оскільки вони втратили ту духовну силу, яка давала їм можливість бути подібними до Бога. Ця духовна сила надавала їм право оглядати Бога “лицем в лице” й не дозволяла осліпнути, коли вони розмовляли з Богом (Бут.2), адже з історії людства відомо, що світло від Божого маєстату настільки яскраве, що звичайна смертна людина може від нього осліпнути.

  • Люди вже позбавлялися можливості зустрічатися з Богом й оглядати Його лицем в лице (Бут. 2). Могли лишень чути Його голос (Бут. 3: 8-13).

  • Стали підвладні хворобам і смерті, бо не встигли з’їсти плоду з дерева “вічного життя”.

  • Були вигнані з раю.

  • До гріха могли користуватися плодами раю і мали доглядати його, а після гріха – дістали обов’язок: “тяжко працювати” (Бут. 3: 17-19).

  • Жінка втратила рівність з чоловіком, але дістала обіцянку стати матір’ю Спасителя людства.

Щодо того, чому цей гріх називається первородним, зазначимо, що він породив інші гріхи, зокрема гріх першого людиновбивства: Каїном свого брата Авеля через заздрість. З книги Буття важко сказати, чи Адам і Єва були першими людьми, але були першими, які згрішили, бо свої імена дістали вже після гріха (Бут. 3: 17, 20) [3].

Для того, щоб зрозуміти, яке відношення до первородного гріха має Ісус Христос та християнство, мусимо з’ясувати кілька моментів. У ситуації із Божою забороною зірвати плід із “дерева добра і зла”, людина вчинила свою волю, а не Божу, що протягом тисячоліть вело до морального і духовного занепаду людства (починаючи від потопу до війн, хвороб тощо). Побачивши, що людство не готове почути Його пророків (див. пророчі книги Старого Заповіту), Бог вирішив, що настав час послати Свого Сина.

Для цієї місії старанно вибирається мати майбутнього Божого Сина, яка виконає Божу волю, а не свою, про що детально розповідає протоєвангеліє від Якова (див. § 9. Маріологія). Звернімося ще до Євангелія від Луки, яке більш докладно, ніж інші, розповідає про подію Благовіщення. Марія була з роду Давидового. Виховувалася при Храмі. Була заручена з вдівцем Йосипом. Ангел сповіщає їй, що вона благословенна між жінками. Ця звістка в неї викликає у неї певні роздуми і ангел пояснює їй, що вона зачне в своєму лоні сина. Народивши його, назве Ісусом. Почуте викликає у Марії здивування, бо вона “не знає мужа” (Лук. 1:34) і ангел пояснює їй про зіслання Духа Святого на неї.

І звідси випливають деякі запитання й поточнення:

1) якби Марія вела звичайне сімейне життя, у неї би не виникало запитання: “Як це станеться?”;

2) а якщо такого життя не було, як вона мала пояснити Йосипові своє материнство? Він міг їй повірити, а міг і не повірити;

3) за того часу, жінку, яка здійснювала перелюбство, каменували, що означало повільну смерть. І Марія про це знала, оскільки виховувалася у тому самому суспільстві, де й жила. Марія не знала достеменно: прийме її з дитиною Йосип чи ні? А може, вижене, і їй доведеться втікати, або в гіршому випадку її каменують. Що може в цьому випадку сказати дівчина-сирота, яка не має даху над головою і не знає, що саме її очікує з дитиною на руках? Найлегший і найпростіший спосіб – відмовитися (тобто вчинити свою волю).

Але тим і відрізняється позиція Марії в тогочасному суспільстві, від позицій багатьох жінок: вона в дуже скрутній для себе ситуації вибрала не свою волю, а вчинила волю Божу, хоч не знала напевно, що її чекає в майбутньому. Але саме по тій причині вона й була вибрана на матір Божого Сина, що мала велику віру в Бога. Бо тільки надзвичайно віруюча людина могла піти на страшний ризик для себе й покластися на волю Божу. Марія пішла на цей ризик, й мовила до архангела Гавриїла: “Я слугиня Господня: нехай станеться за словом твоїм” (Лук. 1: 38) [3]. Отож Марія вирішила наперекір усім ймовірним випробуванням, вчинити волю не свою, а Божу. Цими, здавалося б, простими словами згоди, вона виконала Божу обітницю, погодившись народити Спасителя світу. Отож Марія Діва стала тою жінкою, яка, незважаючи на ризик, учинила волю Божу, а не людську. За те, що вона виконала пророцтво Боже, християнство величає її “новою Євою”.

Між тим Марія вчинила не тільки волю Божу. Своєю згодою вона відкрила можливість виконати Богові Його обіцянку, стала на перешкоді планам Сатани, взяла на себе відповідальність за народження Божого Сина. Знаємо із фрагментарних згадок із Євангелій та апокрифів (див. Євангеліє від Якова) [4; 10], що Йосип спочатку не повірив Марії і почав їй допомагати аж по втручанні ангела у сні (Мт. 1:19-25) [3; 10].

І, найцікавіше: при спільних зусиллях Бога та людей, тобто Марії та Йосипа, попри всі несприятливі обставини, збулося обіцяне Господом – народився Син Божий (Мат. 2: 1-7; перевірив храмові документи Юлій Африкан). Марія і Йосип Обручник зробили все від них залежне, щоб Ісус виріс і пізніше виконав своє призначення на Землі. Знаємо, що Марії довелося далі виховувати сина самій, але всупереч усьому вона вірила в Божу обіцянку, вірила своєму Синові й допомагала Йому (згадаймо їх перебування на весіллі в Кані Галилейській). І саме ця Маріїна віра, витримка, терпеливість та багато інших якостей допомагали Ісусові виконати свою місію до кінця.

Роль і місце Марії у історії спасіння людства ми розглянемо в іншому параграфі, котрий називається “Маріологія” (§ 9), а наразі зупинимося на питаннях, які хвилювали не одне покоління християн: Яка ж саме роль Ісуса Христа у спасінні людства? Як Він виконав своє призначення?

Його прихід, прихід Спасителя людства, Бог пообіцяв ще після гріхопадіння (Бут. 3:15). Увесь Старий Заповіт подає пророцтва про прихід Месії (Спасителя): Месія народиться у Вифлиємі (Міх.5:1), з покоління Давидового, від Діви (Іс. 7: 14; Єрем. 23: 5), про це говоритиме зоря (Чис. 24. 17), три царі принесуть дари (Пс. 71: 10); буде Сином Божим (Пс. 2: 7), буде Богом і людиною одночасно (Іс. 9:5), буде чудотворцем (Іс. 35: 4-6), пророком і учителем (Іс. 49. 1-6); буде зраджений за 30 срібняків (Зах. 11: 12 - 13) одним із товаришів (Пс. 40: 10; Іван. 13: 30); Месія помре серед розбійників (Іс. 53. 12; Лук. 23:33), молитиметься за ворогів своїх (Іс. 53: 15), помре добровільно за наші гріхи (Іс. 53:4-7); повернеться на небо (Пс. 63: 34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс. 109:1), в усіх куточках Землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1: 11); вдруге прийде судити живих і мертвих; душі будуть відповідати за свої добрі й погані вчинки (гріхи) [3; 42, с.121-125].

Три роки Ісус ходив по території Близького Сходу вдовж і впоперек, проповідуючи. Одні міста й поселення сприймали Його ідеї одразу, інші дивувалися, а ще інші старалися підступом та обманом знищити. Чому? Причин багато. Але важливе інше. Христос знав про підступи й обман і прямо говорив своїм кривдникам, що ще не прийшла Його пора. Це свідчить, що Він, Ісус Христос, чітко знав про своє призначення і старанно та спокійно його виконував. Чи всі люди розуміли Його? Ні. Чи всі допомагали Йому? Небагато. Але з кожним днем за Ним йшла все більша сила людей і це перелякало правлячу верхівку. Це і була одна із багатьох причин, чому хотіли Його вбити. Друга, й дуже вагома причина, - це та, що за своїми поглядами на багато подій та вчинками, Ісус відрізнявся від своїх сучасників. Окрім цих двох, можна назвати багато інших причин, які спричинили переслідування Ісуса. І, звичайно, не слід забувати, що Сатана теж сприяв цьому, оскільки сподівався, що йому вдасться подолати Ісуса, а тому, як завжди, Сатана нацьковує (своїми способами) проти Ісуса багатьох людей.

Невдовзі ось сталося те, до чого Сатана прагнув: Юда Іскаріотський зрадив Ісуса, Його готуються заарештувати. Чи знав про це Ісус Христос? Знав. Інакше б не сказав Юді на Тайній вечері: “Що робиш – роби негайно! (Ів. 13: 27), або “один із вас зрадить мене” (Мт. 26: 21). Але Ісус і відрізнявся від багатьох тим, що Він був і людиною, і Сином Божим одночасно, тобто Богом в людському тілі, а Бог має здатність провидіння або наділяє ним того, кому вважає, що треба так зробити.

Ісус приготував апостолів морально до цієї події (тобто своєї смерті), хоч не все міг їм сказати одразу й докладно. Згадаймо, що Він говорить апостолам буквально перед Тайною вечерею, під час та після неї в Гетсиманському саду (Мр. 14: 27; Ів. 14-16; 17: 4).

Однак найосновніше із усього Ним тоді сказаного – це є фрагмент Його молитви: “Отче, коли Ти хочеш, віддали від мене чашу цю, тільки хай буде воля Твоя, а не моя” (Мт.: 26: 39; Мр.14: 36; Лк. 22: 42). Ісус знає про можливі муки й переслідування, але, незважаючи на це, просить у Отця, щоб Той виконав волю Свою й наголошує, що готовий віддати себе на волю Божу. От і все. Це ті слова, на які Бог чекав тисячоліття. Знайшовся чоловік, який готовий виконати волю Божу, а не свою. Цим рішенням Ісус Христос здолав гріх Адама й зробив слабосильним Сатану, а ще узяв на себе всі гріхи людства, бо Син, якого Бог послав у цей світ, полюбив цих складних, і здавалось би, негідних Його любові людей. Христос не тільки полюбив, але й приготувався за них - померлих, існуючи, і ще ненароджених - віддати своє життя і тим самим взяти на Себе їх гріхи. У цьому вчинкові Ісуса Христа і полягає ідея відкуплення. Ось чому Ісуса називають Христос, що з грецької означає – Спаситель. А далі Він просто витримав те, що йому було призначено (муки), і помер. Так думали всі й Сатана теж. Як стверджують дослідники, дуже небагато людей повірило Ісусовим словам про воскресіння, але стали свідками цієї події (лікар Пилата сирієць Єйшу з п’ятьма помічниками; біограф правителя Юдеї та біограф Пилата грек Гермідій; член синедріону Маферкант, що прийшов заплатити сторожі, що здала варту; а також близько 200 інших свідчень – див. статтю “Воскресение Христово видевшее…” // Наука и религия. - 2008. - №4.- С.31-32) [81] .

Але своєю смертю й воскресінням Ісус подолав смерть, відтворивши таким способом для людства здатність повернутися до Бога – через воскресіння. Своєю смертю Ісус подолав смерть і всьому людству подарував шанс вічного життя, тобто відновив для людини можливість знову з’єднатися з Богом. Саме за те, що Христос вчинив волю Божу, а не свою, Його називають “новим Адамом”.

Ісус Христос звільнив нас від трагічних наслідків первородного гріха, цей дар за його заслуги ми й приймаємо у Святій тайні (таїнстві) хрещення (див. Р. ІІІ).

Ісус Христос (гр. - Христос; євр. – Месія, укр. – Спаситель) є не лише нашим Спасителем, адже вже в момент розп’яття на хресті Він просив свого Отця “Отче, прости їх, бо не відають, що чинять”. Тим самим Ісус виступив іще як найбільший гуманіст, оскільки віддавав своє життя за людство, щоб взяти на себе гріхи всіх людей і спокутувати їх на собі.

Вивченням особи Ісуса Христа, Його Божої і людської природи, Його Божої і людської волі займається розділ філософської науки – христології, а Його роль у відкупленні людства від гріхів та подоланні первородного гріха вивчає інший розділ філософії та догматики – сотеріологія (гр. м. sôtêrion – спасіння, тобто наука про спасіння) [16, с.417].

Католицька теологія не розриває вивчення христології від сотерології, оскільки всі дії і вчинки Ісуса Христа та Його відкупительна місія без Самого Христа були б не можливі. На цьому більше акцентують деякі протестантські теологи, які навіть наскільки піднімають роль Ісуса Христа, що наголошують, ніби Ісус відкупив нас від всіх гріхів і ми не повинні сповідатися (кальвіністи), але за поглядами протестантського теолога Філіппа Меланхтона (1497-1560) сотерологію слід відокремлювати від христології [14, с.300].

Щодо постаті Ісуса Христа, то в католиків і православних є догми, які були прийняті на перших Вселенських соборах і які можна сформулювати так:



  1. Ісус Христос був народженим від Марії Діви і Святого Духа (догмат про Боговтілення);

  2. Він є одночасно Боголюдиною, бо має водночас дві природи – Божу і людську - і дві волі: Божу і людську (догма про боголюдськість Христа);

  3. поєднання Божого і людського у Христі не означає з’єднання чи злиття Його природ чи Його воль;

  4. Христос був посланий у цей світ, щоб допомогти людині знайти шлях примирення з Богом. Але людство наскільки впало у гріх, що його міг урятувати лише Ісус Христос, взявши на Себе його гріхи. І Він, виконує волю Свого Отця, Котрий так сильно полюбив створений Ним світ, що дозволив Своєму єдинородному Синові взяти на Себе гріхи людства, померти за нього, ставши Спасителем, воскреснути й вознестися на небо (догма про смерть, воскресіння й вознесіння Ісуса Христа);

  5. За свою жертву Ісус Христос від Бога дістав особливу місію: усі, хто стануть його послідовниками, тобто християнами, на Страшному суді будуть відповідати перед самим Христом, бо Він є Суддею всіх християн. Про це ще пророкували книги Старого Заповіту: “Всевишній громом ударить на небі, Господь судитиме аж по край світу, дасть потугу Цареві, піднесе вгору ріг Помазаника свого” (І Сам.2: 10) [3];

  6. Ісус вдруге прийде на Землю, коли буде відбуватися Страшний суд, щоб судити живих і мертвих (Мт. 25: 1-13, 31-46; догма про другий прихід Ісуса Христа) [3].

Після ІІ Ватиканського собору вчення про роль Ісуса Христа у відкупленні людства розширилось ще більше (див. термінологічний словник).

Друге пришестя Ісуса Христа, Його роль як Судді християн, майбутнє людства вивчає інший розділ філософії й богослов’я – есхатологія.

Тому в наступному параграфі ми спробуємо визначити роль і місце Ісуса Христа у майбутньому людства та схематично окреслити, яким християнство бачить майбутнє всього світу та людини в ньому, як християнський світогляд визначає Страшний суд, рай, пекло чи їх відсутність.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. У чому суть первородного гріха?

  2. Які можливості втратила людина через скоєння цього гріха?

  3. Які кари отримали всі учасники первородного гріха?

  4. Чи мав первородний гріх інші наслідки?

  5. Як сповнилася Божа обіцянка про Спасителя світу?

  6. У чому суть вчинків Діви Марії, які дають підстави називати її “новою Євою”?

  7. У чому полягає відкупительна місія Ісуса Христа?

  8. За які вчинки Христа називають “новим Адамом” та найбільшим гуманістом світу?

  9. Які догми про Христа визнають католики й православні?

  10. У яких релігійних святах проявилися христологічні догми?


1.9. Есхатологія або відповідальність душі після смерті
За всіх часів усі часи людина задумувалася над своїм майбутнім. Що буде з нею по смерті? Чи буде людина коли-небудь щасливою? З яких умов людина може досягти щастя і що таке щастя? Куди йде душа, якщо вона є, по смерті людини? Звісно, частину із цих запитань розглядає релігійна етика.

Християнська етика вивчає цю проблему в спеціальному курсі. А проблеми майбутнього людини, людства, планети, Всесвіту відносяться до розділу релігійної філософії і догматики, який називається есхатологія.



Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») (гр. εςχατος – останній, λογος – вчення) – релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту; складова частина будь-якої релігії [18, с.505].

Як наголошує російський дослідник - доктор філософських наук П. С. Гуревич “Більшість релігій містить вчення, яке стверджує, що після нинішньої епохи страждань і несправедливості настане вирішальний день, коли Бог підведе підсумок людській діяльності. Зло буде подолано, і добро переможе. Як правило розвиток подій передбачає три етапи: період нещасть і смути, коли зло і випробування йдуть висхідною лінією; день Страшного суду, коли Бог рішучим втручанням викорінює зло; і настання нового благодатного часу, який, за звичаєм, називають Царством Божим” [6, с.573].

Специфікою новозавітньогі теології відносно суду є те, що майбутнім суддею є Ісус Христос. “І Він наказав нам проповідувати народові, і засвідчити, що він визначений Богом суддя живих і мертвих” (Ді.10: 42; Ів. 5,22-27), але Він сам наголосив: „бо я не прийшов, щоб судити світ, але щоб спасти світ”.

Учення про Страшний суд характерне для багатьох релігій світу (юдаїзму, християнства, ісламу тощо). За біблійним вченням Старого Заповіту, якого дотримувалися юдеї й визнавали християни, випливало, що має прийти Спаситель (Месія - досл. з давньоєвр. м. – помазаник Божий). За юдейськими віруваннями - Месію ще очікують, бо ті, хто ще досі дотримується Закону Мойсеєвого (Тори) - юдеї, не визнають Нового Заповіту і Ісуса Христа - Месією. Але водночас юдаїзм і християнство однаково вірять, що буде Страшний суд (Дан. 7: 10-14; Йоіл 2: 1-18; 4:1-14), але перш за все прийде Месія, який визволить юдейський народ від всіх бід. А до зустрічі з Богом, тобто до Страшного суду, кожна людина повинна готуватися: “Приготуйся до зустрічі Бога твого, Ізраїль” (Ам. 4:12) [6. с.181].

Христос більш детально пояснює деякі моменти щодо майбутнього. Щоправда, Ісус на запитання: “Коли буде Страшний Суд?”, наголошує: “А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лишень Отець” (Мт. 24: 36). Узагалі у Євангелії від Матвія Христос докладно описує ситуацію перед Страшним судом, до якої закликає готуватися всіх. Доповнює своє навчання притчами про весільний бенкет, про десять дів, про запрошених на весілля (Лк. 14:16-24), про робітників на винограднику (Лк. 20: 9-19; Мт. 24; 25:1-13). Відтак Ісус описує, як буде відбуватися Страшний суд і за яким принципом буде судити Син Чоловічий усі народи: “Сяде на престолі своєї слави … і відлучить Він одних від одних. І скаже тим, що праворуч: “Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство…, бо я голодував і ви дали мені поїсти; мав спрагу, і ви мене напоїли, чужинцем був, і ви мене прийняли, нагий, і ви мене одягли, хворий, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували?... А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному із моїх братів найменших – ви мені зробили… Тоді скаже тим, що ліворуч: “Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його… Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному із моїх братів найменших – мені також ви не зробили” (Мт. 25: 31- 46) [1; 3; 5].

Так Ісус Христос висловлює основний принцип, за яким Він буде проводити Страшний суд, – віра і добрі справи.

Притчею про запрошених на весілля Ісус висловлює другий принцип – несподіваність і готовність до Страшного суду кожної людини. Він попереджає про Страшний суд, і хто послухає його попередження, той буде врятований, бо Суд настане несподівано (Лк. 17: 20-37).

Християнська есхатологія опирається на всі повчання Ісуса Христа щодо майбутнього людства: навчання про можливість воскресіння, про рай і пекло, висловлені у Біблії.

Христос чітко наголошував про те, що існує потойбічний світ. Він інший, аніж світ земний (Лк. 20: 27-40).

Але потойбічний світ поділяється на кілька частин. І сам Христос в Євангелії від Івана наголошує, що “В домі Отця мого багато жител” (Ів. 14:2).

Вчення про рай і пекло сформувалося в дуже давні часи та існує в теології і релігійній філософії світових релігій. Навіть у багатьох національних релігіях існувало вчення про рай і пекло, або вчення про добрий і поганий потойбічний світ. Ми детально не будемо зупинятися на всіх аспектах цього питання, оскільки ця тема є предметом релігійної філософії (тобто окремої дисципліни, що вивчається), тому тільки схематично окреслимо християнське уявлення про рай і пекло, яке випливає із учення Самого Христа та Його послідовників.

У притчі про Лазаря і багача Ісус розкриває вчення про рай і пекло (Лук. 16: 19-31) з якого випливає, що це якісь особливі місця, між якими немає зв’язку і переходу. Кожне з них має своє призначення і особливості. В юдаїзмі, за книгами Старого Заповіту, сформувалося вчення про Шеол (Бут. 37: 35; 42: 38; Чис. 16: 30; І Сам. 2: 6; І Цар. 2:6, 9; Йов. 7: 9; Пс. 49: 15-16). Шеол (sheol - етимологія слова – невідома), перекладається як країна тіней, могила або безодня (Втор. 32: 22; Чис.16: 33), глибини землі, які могли розступитися й поглинути живих [14, с.404].

У юдейському світогляді Шеол – це місце, куди відправлялися душі померлих (Пс. 89: 49), де вони чекали на Страшний суд (Суд Божий). Шеол, за уявленням стародавніх юдеїв, був таким місцем, де збиралися душі праведників і грішників (Йов. 3: 13-18). Правда, складався він із двох “ярусів”. Унизу, на т. зв. першому ярусі, у непроглядній пітьмі мучилися душі грішників (Іс. 14: 3-20), що чекали Суду Божого, як тіні (Йов. 26: 5-6). На другому, вищому “ярусі”, спочивали душі праведників. Там було тихо й спокійно, оскільки вони просто очікували на зустріч із Богом. До Шеолу Бог міг відправити душі померлих, Сам Бог міг зайти до Шеолу і забрати душі звідти. Про це говорить книга Самуїла так: “Господь мертвить і оживляє, він зводить до Шеолу і наверх виводить!” (І Сам. 2: 6; Библейская энциклопедия. – М., 1995. – С.132, 143, 167).

За християнським вченням, до Шеолу під час воскресіння зайшов Ісус Христос і забрав душі праведників (Мт. 27: 52-54), бо це була завершальна стадія месіанського післанництва Ісуса Христа. Про це сказано в Апостольському Символі віри (Євр. 13: 20; І Петр. 3: 18-9), згадує у своїх листах учень апостола Павла Климент Римський, це розглядав помісний собор у Толедо (633 р.) [25, с.160].

У Новому Заповіті Христос розмежовує поняття шеолу, розділяючи рай і пекло, як інші місця, й пояснюючи, що вони є відмінними й мають різне призначення.

У пекло Бог відправив частину ангелів, що згрішили (І Петр. 3: 18-20) [22, с.326-328]. Звідси випливає висновок, що пекло виникло після гріха ангелів. Зрештою, згадки про пекло (ад) є в міфології багатьох народів. З грецької мови слово “ад” (“hádës”) означає підземне царство, куди йдуть душі померлих грішників і де, за християнським ученням, вони перебуватимуть до Страшного суду [13, с.174; 16, с.8].

Термін “рай” ототожнюють із поняттям “царство Боже”. Про нього згадує Ісус, коли розмовляє із розбійником, розіп’ятим поряд із Ним на хресті, обіцяючи йому: “Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю!” (Лук. 23: 43).

Більш докладний опис царства Божогоподано в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсисі) (Одкр. 4: 1-8; 7: 9-10, 13-17), але з інших рядків Одкровення випливає, що рай пов'язаний із місцем перебування Самого Бога (Одк. 2: 7).

Крім понять “рай” і “пекло”, які пояснюють існування потойбічного світу, в католицькій релігійній філософії та теології існує вчення про ще одне місце потобіччя – чистилище. Прямої згадки про чистилище у Святому Письмі немає. Євангеліст Матвій передає слова Ісуса Христа про можливість прощення Сином гріхів. Він пише так: “Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось каже слово проти Сина чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому” (Мт.12: 31-32). Із цих біблійних рядків випливає, що гріхи можуть бути прощені і на тому світі. Але ті, хто є в Царстві Божому, тобто в раю, вже не мають гріхів, які треба прощати. Де мають бути прощені легкі гріхи раптово померлому? В апостола Павла в Листі до корінтян є згадка про “третє небо” (2 Кор. 12: 3-4) [3]. Вочевидь, що на основі цих згадок із Святого письма й виникло вчення про чистилище, спочатку в Отців Церкви, а пізніше на Вселенських соборах.

Православна Церква вчення про чистилище не приймає, тому протягом довгого часу були тривалі богословські суперечки щодо самого поняття та існування третього, крім раю і пекла, стану душі.

Якщо окреслювати всі три поняття, які символізують потойбічний світ, то можна схематично описати весь шлях людської особистості від народження до смерті так: раз душа людини формується в момент злиття духа з тілом, то з моменту зачаття формується неповторна особистість людини. Після народження, як писав протестантський теолог і педагог Я. А. Коменський, відбувається формування людського тіла й гартування душі. Але, за його баченням, кожна людина має виконати на цій Землі своє певне призначення і аж тоді людина помирає, а душа знову зливається з духом (Т.1. Велика дидактика: Вступ) [8].

Душі, які пішли із цього світу передчасно, мають певні проблеми, бо вони не встигли виконати своє призначення, окреслене Богом на Землі, й можливо, не встигли відпокутувати на Землі за свої гріхи. А найскладніше, зазначає Я. А. Коменський, становище у душ самогубців, оскільки вони, не виконавши свого призначення на Землі, покинули передчасно цей світ, й можливо, віддали свою душу дияволові. Тому душі людей, які пішли передчасно із життя не за Божим призначенням, як і душі самогубців, можуть блукати у якомусь невизначеному стані, а ще гірше – шкодити живим на Землі. Ті душі, які виконали своє призначення у цьому світі, незалежно від віку, але за своїми моральними якостями вже є діти Божі - йдуть до Бога, тобто в “царство Боже” або “рай”, Бог їх зразу ж забирає до себе [8].

Душі, які є грішними, можуть іти до пекла. Однак, у вченні про долю душі по смерті є розходження в різних християнських конфесіях. Ще в середні віки між ученими-патристами розгорнулася дискусія про шлях душі після смерті. Такі середньовічні Отці Церкви, як Климент Олександрійський (150-215), Оріген (185-254), Іван Золотоустий (347-407) /східні Отці Церкви/, Тертуліан (160-226), св. Кипріян (+258), Августин Блаженний (345-430) /західні Отці Церкви/, по-різному описали процес очищення душі по смерті. Звідси розуміємо, що вже за часів Середньовіччя порушувалися питання про те, що якщо душа без гріхів іде до раю, то куди йде душа людини, яка померла не за Божим призначенням, тобто людини, котра померла не своєю смертю, - відповіді були різними. Одні вважали, що душа загиблої людини не може відправлятися до пекла, якщо у неї немає важких гріхів. Тоді, постає інше запитання, де та душа має очиститись від малих і неважких гріхів? Ян Амос Коменський, за вченням протестантів, вважав, що така душа блукає між небом і землею, поки піде до раю чи до пекла, й може нашкодити живим [8].

Католики й православні вірять, що душа по смерті має шанс воскреснути; і, як записано у Біблії (ІІ Мак.12: 38-46), живі моляться за померлих. Культ померлих існував ще за дохристиянських часів, адже в усіх світових релігіях існує віра в душу та її життя в певний спосіб після смерті. У католиків протягом тривалого часу сформувалося вчення про чистилище. Православні вчення про чистилище відкидають, але у них є поняття про “переддвер’я пекла чи раю” або “митарства”.

Відносно чистилища після смерті (purgatorium = чистилище, очищення, очищаючий вогонь) римо-католицька теологія розуміє як певну подію поза смертю, під час якої залишки гріху, які ще залишились в людині знищуються [84].

Звідки взялося це вчення про чистилище чи митарства? Шляхом застосування логічних законів щодо трактування Біблії (ІІ Мак. 12: 38) випливає, що за померлих треба молитися. Євангелії від Луки (16: 19) навчає про існування раю і пекла. Якщо душа померлого потрапила до раю, то за нього вже не треба молитися, позаяк він уже біля Бога. Якщо що ж душа покійного опинилась у пеклі – молитва йому не допоможе, бо звідти дороги назад немає. Чому ж тоді за померлих треба молитися і молилися за них за старозаповітніх часів? Виходить, що душа не миттєво потрапляє до раю чи пекла, якщо має якість певні перешкоди. Цими перешкодами можуть бути дрібні гріхи, ненавмисні вчинки, що привели до чогось поганого, тощо. Тоді душа померлого може бути в “третьому небі” (2 Кор. 12: 3), де їй прощаються якісь гріхи (Мт. 12: 31-32). Учення про це “третє небо” не розвинуто у Святому Письмі. Правда, у Листі апостола Павла до корінтян (1 Кор.3:10-15) є згадка про можливість спасіння душі через очищення вогнем, хоча не сказано: де цей вогонь буде діяти і який характер цього вогню. Стає зрозумілим навіть на основі непрямих згадок із Біблії, що померлі можуть пройти очищувальний вогонь на шляху до раю. А якщо вони на шляху до раю”, то тоді дійсно за померлих є сенс молитися й молитва має велике значення для них. Ось так шляхом логічних міркувань над уривками зі Святого Письма і виникло в католиків вчення про чистилище.

Формувалося це вчення на попередніх соборах, що передували спільному ХVІІ Вселенському собору (Ферраро-Флорентійському, 1431–1449) католиків і православних, де власне, зав’язалася плідна й творча дискусія, щодо проблеми існування чистилища. До єдиної спільної думки не дійшли, але погодилися в одному, що раз за померлих є необхідність молитися і про це згадує Святе Письмо, то мусить бути якийсь певний невизначений стан душі, поки вона потрапить до раю чи до пекла. Якщо за померлих моляться і одні, й другі, то такий стан душі існує. А як його називати: чи так, як вже склалося у східній традиції, - митарства, переддвер’я пекла чи раю, чи так, як у західній, - чистилище, адже це не суперечить вченню про молитву і не нашкодить, а тільки допоможе душам померлих. Розходження щодо терміна існують і досі, проте за померлих моляться, як і молилися тисячі років тому католики й православні, що означає фактичне визнання невизначеного стану душі після смерті.

У католиків протягом багатьох сторіч більш широко розвинулося вчення про чистилище [52, с.259]. За їхнім баченням, чистилище – це такий стан (чи місце), у якому перебуває душа після смерті, яка померла у мирі з Богом, не вчинила смертних гріхів, але не може зразу ж піти до раю через дрібні гріхи [14, с.401].

Розглядалося це вчення ще на помісних соборах Католицької Церкви та на ХІ Вселенському соборі (ІІІ Лятеранському, 1179 р.) і ХVІІ Вселенському соборі (Ферраро-Флорентійському, 1431–1449 рр.). Із західних Отців Церкви проблему чистилища вивчали св. Августин Блаженний та Тома Аквінський [16. с.489-490].

Догма про чистилище була поставлена на обговорення 1439 р. на Ферраро-Флорентійському соборі й остаточно затверджена в 1562 р. на ХІХ Вселенському (Тридентському) соборі 1545–1563 рр.

За католицьким баченням, чистилище – це певний стан душі, поки вона очищається від малих чи щоденних гріхів. Упродовж двох тисячоріч у середовищі богословів, медиків, психологів, біологів, фізиків сформувалося певне вчення про душу, хоча його не вивчала окремо філософія та не визнавали вчені-матеріалісти.

За вченням, що склалося на сьогоднішній день на основі численних досліджень про душу [30; 51; 67; 68], можна зробити низку узагальнень:


  • душа кожної людини – одинична і неповторна, особлива й незнищенна;

  • душа має здатність покидати тіло й повертатися назад до нього;

  • душа, поки вона не покинула цей світ, має здатність бачити і чути все, що відбувається з її тілом та з нею самою;

  • душа може незрозумілим чином отримувати інформацію від померлих осіб та з різних кінців Землі;

  • поки душа йде до “світла”, тобто до Творця, вона має можливість пригадати все своє життя;

  • їй допомагають у цій “дорозі по темним тунелем” невидимі духовні сили, бо вони “несуть” душу до Творця;

  • якщо людина свого призначення на Землі ще не виконала, “голос із яскравого світла” наказує їй повертатись назад на Землю;

  • душа, що тимчасово покинула Землю має здатність “бачити” померлих родичів чи близьких і знайомих [66; 67].

Ці висновки – це результати узагальнення сотень дослідів, проведених ученими різних країн і представленими у книзі “Жизнь после смерти” [67].

Для формування чітких відмінностей про душу в середовищі богословів та науковців-природознавців варто порівняти вчення про душу в католицькому богослов’ї та з посеред дослідників.

Наявність чистилища католицька теологія обґрунтовує такими логічними міркуваннями:


  1. За кожен гріх людині й належить кара.

  2. Душа, яка не вчинила смертних гріхів, а за легкі відбула вже кару на Землі, - чиста й свята, йде до раю.

  3. Душа, що вчинила тяжкі смертні гріхи і перед смертю за них не покаялась перед Богом, після смерті йде до пекла.

  4. Душа, що вчинила багато гріхів у своєму житті, та каятись почала досить пізно, або й перед самою смертю вже не може попасти до пекла, позаяк таки помирилася з Богом, однак і до раю її не не допускають ще численні гріхи. “Не ввійде до нього ніщо нечисте і хто чинить мерзоту і лжу...”, - наголошує євангеліст Іван Богослов (Одк. 21: 27).

Де буде така душа? За вченням католицьких теологів, така душа мала б опинитися в місці, де має очиститися від гріхів і відбути за них покуту по смерті, - у чистилищі [53, с.259-262].

Протягом багатьох сторіч були зафіксовані різні випадки, що стосувалися спілкування душ померлих із живими [60]. Але оскільки до недавнього часу наука не сприймала жодних богословських аргументів, то вчення про чистилище майже невідоме широкому загалові не тільки вірян, але й сучасних науковців.

Із матеріалів, зібраних ще Вчителями Церкви, із хронік монастирів, де були описи чистилища, на основі досліджень та матеріалів, зібраних католицькими теологами, випливає, що:

а) душа, якщо має легкі гріхи й не встигла за них відбути покуту на Землі, має очиститися від таких гріхів шляхом терпінь у чистилищі; ще Вчителі Церкви вважали, що в чистилищі люди приймають муки за гріхи, вчинені думкою [60, с.17];

б) очищається у чистилищі душа шляхом “горіння” у вогні, сила якого послаблюється поступово із зменшенням кількості гріхів. Це відбувається через молитви й богослужіння за душі померлих, що здійснюються на Землі живими;

в) померлі в чистилищі можуть молитися за живих на землі, але за себе не можуть молитися [60. С.18; 66];

г) померлі душі, що перебувають у чистилищі, знають, хто за них молиться на Землі [59, с.32];

ґ) за окремі заслуги (систематичні пости, молитви за живих і померлих, за часті сповіді, добрі вчинки для інших людей тощо) душі, що опинилися в чистилищі, можуть від Бога отримати певні ласки Божі – зменшення кар чи часу перебування в чистилищі, право звернутися (в різний спосіб) [67; 68; 60, с.29-30] до когось живих на Землі із проханням про молитву чи богослужіння за свою душу та інше [59, с.28];

д) час у чистилищі проходить набагато повільніше, ніж на Землі, а тому навіть кілька діб перебування в ньому для душ померлих здаються роками [60, с.27-28; 67; 68];

е) вогонь очищення в чистилищі подібний до вогню із пекла, адже, за припущеннями богословів, чистилище міститься близько біля пекла [60];

є) молитви, Служби Божі живих родичів чи друзів за душі померлих, що перебувають у чистилищі (переддвер’ї пекла чи раю, в митарствах), послаблює їх терпіння, прискорює їм перехід до раю [60, с.19, 32];

ж) душі в чистилищі знають, котрі душі померлих уже перейшли до Царства Божого [59, с.31-32; 66; 67];

з) душі в час терпіння в чистилищі знають, за які гріхи й провини земного життя вони терплять і на скільки часу засуджені на такий спосіб очищення [60];

и) по смерті людини зразу ж відбувається перший суд [60, с.48], і вона потрапляє до раю, пекла чи чистилища, а відтак - у майбутньому - буде Страшний суд (Од. 20: 12-13). Деякі душі можуть перебувати в чистилищі аж до часу Страшного суду, особливо, якщо за ці душі ніхто не молиться [59, с.33];

і) єдине запитання при “спілкуванні ”, на яке нікому із живих не дали відповідь душі з чистилища: дата смерті тої чи іншої людини та час Страшного суду (Мт. 36) [3];

ї) під час першого суду, що відбувається зразу ж по смерті людини, вона на мить оглядає Бога, і це має для душ надзвичайну притягальну силу, оскільки, побачивши все це, душі повертаються до чистилища й відбувають там свою покуту мовчки й терпляче, прагнучи якомога швидше наблизитися до Бога, щоб назавжди опинитися в раю [60].

“У розумінні сьогоднішнього богословія чистилище набуває передусім персонального виміру: чистилище не розуміється як „місце”, але як подія, яка відбувається в самій людині. Передусім чистилище розуміється як терпіння задля звершення: йдеться про блаженне терпіння, оскільки воно є визволяюче та удосконалююче, і хоча одночасно є болючим” [84].

Звідси чітко видно, яким є християнське уявлення про рай, тобто місце, де перебуває Бог і куди прагнуть потрапити всі душі померлих.

Надія, з якою книга Мудрості протиставляється цьому досвіду, описується у книзі Псалмів (Пс. 73: 23.) “Душі праведних ... є в Божих руках, жодна мука не торкнеться їх. Очам безумних вдалось, що вони вмерли..., однак вони в мирі... Їхня надія повна безсмертя... Ті, що звірились на нього зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при ньому” (Мудр 3:1-4.9). Об’єктом надії є постійне взаємовідношення з Богом. Так само, як у апокаліптиці, надія супроводжується ідеєю суду (Мудр. 3:7…; 4:20-5,23). На відміну від псалмів (Пс. 49 та Пс.73) більш ясніше прогнозується блаженне майбутнє після смерті [84].

Із учення про рай випливають певні християнські уявлення і вчення про пекло (ад).

“Вже в самій назві виявляється негативний характер пекла: «пекло» (lat. Infemum: місце внизу, місце темнот) є протилежне «небу»; термін «вічне прокляття» звучить в латинській мові «damnum» (втрата); тобто йдеться мова про «втрату вічної блаженності» та йде мова про “не сповнення надії” [85].

За згадками у Біблії стає зрозумілим, що пекло - це місце, куди потрапляють душі, що вчинили смертні гріхи й не покаялись за них перед Богом. Але пекла можна уникнути, якщо за життя не чинити важких гріхів і намагатися порозумітися із Богом.

1. Пекла можуть уникнути всі, хто хоче помиритися з Богом, навіть перед смертю (примирення одного із розбійників, розіп’ятих із Христом, Лк. 23: 39-43) [3].

2. Його можна уникнути, якщо людина бажає виправитися чи покаятись, хоча б у думці (див. РОЗДІЛ ІІІ. §4. Тайна каяття: 5 умов доброї Сповіді).

3. Поки людина живе на Землі, для неї дуже важливо старатися уникати смертних гріхів.

Учення про рай і пекло ще раз повертає нас до проблеми Страшного суду та природи людини після її смерті. За християнським вченням про Страшний суд, душі померлих, незважаючи на те, де вони на цей момент перебувають, будуть відповідати перед Богом, а християн буде судити Ісус Христос. Як же можна судити померлого? Із християнського вчення про потойбічний світ випливає, що душі не помирають, а тільки міняють своє місце перебування і переживають певний особливий стан у чистилищі, раю, чи пеклі. На момент Страшного суду всі мертві мають воскреснути. У воскресіння померлих не вірили й заперечували це явище сучасники Ісуса Христа – садукеї та не визнавали життя душі по смерті (Лк.20: 27).

Вчення про воскресіння мертвих започатковане у книгах Старого Заповіту (Йов.19: 25-27; Дан.12:1-4), яке визнавали фарисеї, його продовжує формувати Ісус Христос ще до своїх страстей (мук). Чуда Ісуса Христа, які згадуються в Новому Заповіті, стосувалися воскресіння померлих (воскресіння сина вдови (Лук. 7:11-17), воскресіння дочки Яіра (Мт. 9: 18-26; Мк. 5: 35-43; Лк. 8: 40-56), воскресіння його друга Лазаря (Ів. 11: 1-44)). Після поховання у гробі відбулося воскресіння самого Ісуса Христа (Ів.19: 38-42; 20: 16-18). Воскреснувши, Ісус ще 40 днів перебував на Землі, аж до свого Вознесіння на небо (Мк. 16: 19; Лк. 24: 51; Ді.1: 1-2). Він зустрічався із апостолами, своїми учнями, розмовляв із ними, їв і пив за столом (Лук. 24: 13-32; 33-49), але Його тіло набуло зовсім інших фізичних властивостей: Він міг проходити через замкнуті двері чи через стіну (Ів. 20: 19-23), міг одночасно з’являтися своїм учням і апостолам у різних місцях (Мр. 16: 9-14), хоч апостоли його бачили, а невіруючий Тома (Фома) зміг навіть доторкнутися до ран від цвяхів, що були на руках і на тілі (Ів. 20: 24-29). Звідси стає зрозумілим, що по воскресінні тіло Христа змінилося. А на цій біблійній основі («Тож Творець світу, який творив людину, коли вона повстала, який дав буття всім істотам, - віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля його святих законів” (2 Мак. 7: 23)) християнство вчить, що так само зміняться і тіла всіх померлих людей, які через заслуги Ісуса Христа теж дістали можливість воскреснути (2 Мак. 12: 26-29), що й було зафіксовано у Символі віри: “очікую воскресіння мертвих…”[25; 26; 27].

Таким чином, із християнського есхатологічного вчення випливає, що:

- у майбутньому буде другий прихід Ісуса Христа з метою зупинити зло й відділити грішників та покарти їх; цей прихід Месії ще називають Страшним судом;

- під час Страшного суду через безсмертя душі мертві воскреснуть,

- пройдуть Страшний суд (християни відповідатимуть перед Ісусом Христом), опиняться хто в раю, хто в пеклі,

- а тіла їх матимуть зовсім інші фізичні властивості (Мт. 36), ніж до смерті,

- і після цієї події настане зовсім інший порядок взаємин між людьми,

- й зміняться їх фізичні можливості;

- живі, котрі перебуватимуть на Землі на той час, теж попадуть під Страшний суд, а їх долю буде визначено за християнськими принципами (чи пам’ятали вони про свої обов’язки і чи здійснювали добрі вчиники).

Таким чином настане зовсім інший порядок відносин між людьми, який не знатиме зла – Царство Боже.


Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

  1. Які основні ідеї старозавітного вчення про Шеол?

  2. У чому полягає суть християнського вчення про Страшний суд?

  3. За якими принципами Ісус Христос буде судити християн на Страшному суді?

  4. Для чого існує чистилище?

  5. Чим відрізняються погляди різних християнських конфесій у вченні про місце душі після її смерті?

  6. Чим живі люди можуть допомагати душам померлих?

  7. За які вчинки чи бездіяльність люди потраплять до пекла?

  8. За християнським вченням, що потрібно кожній людині для того, щоб вона помирилася з Богом і попала до раю?

  9. Чи відомі ознаки, час і місце Страшного суду?

  10. Які основні ідеї християнської есхатології?


ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО І РОЗДІЛУ:

Джерела:

  1. Біблія / перекл. з рос. Синодального вид. патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Вид-ня УПЦ КП, 2004. – 1415с.

  2. Джерела канонічного права Православної Церкви. Вип. І. – Харків: Видання Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 1977. – 112с.

  3. Святе Письмо. - Рим, 1990. - 1422с.

  4. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии / Акад. Обществ. Наук при ЦК КПСС. Ин-т науч. атеизма; Редкол.: А. Ф. Окулов (председ.) и др. – М.: Мысль, 1989. – 336с.

  5. Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1973. – 2357с.

  6. Всемирное писание: Сравнительная антология священных текстов / Под общ. ред. проф. П. С. Гуревича: Пер. с англ. - М.: Республика, 1995. - 591с.

  7. Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Издание Спасо-Преображенского Валааламского монастыря. 1993.

  8. Коменский Я. А. Избранные произведения в 2-х тт. Т.1. – М.: Просвещение, 1983.

  9. Коран / Пер. с араб. акад. И. Ю. Крачковского. – М.: АНС-ПРИНТ, 1990. – 511с.

  10. Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М.: Политиздат, 1990. – 474 с.

  11. Человек: Мыслители прошлого, настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир – эпоха Просвещения / Редкол.: И. Т. Фролов и др.; Сост. П. С. Гуревич.- М.: Политиздат, 1991.- 462с.

  12. Элиаде М. Священные тексты народов мира / Пер. с англ. В. Федорина. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – 624с.


Довідково-енциклопедична література:

  1. Кишеньковий словник атеїста. - К.: Політвидав, 1978. - 263с.

  2. О’Колінз Д., Фаруджі Е. Малий теологічний словник / Заг. ред. доктора С. Мудрого. – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1997. – 448с.

  3. Релігієзнавчий словник / за окл. А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392с.

  4. Атеистический словарь / Абдусамедов А. И. И др. под общ. ред. М. П. Новикова. 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1986. – 512с.

  5. Булгаков С. В. Православие: Праздники и посты. Богослужения и требы, расколы, ереси. – М.: Современник, 1994. - 575с.

  6. Словарь иностранных слов. – 18 изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624с.

  7. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т. / Ред. кол.: С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1993-1995.


Підручники й посібники:

  1. Бедуел, Ґі. Історія Церкви / Пер. з фран. – Львів: Свічадо, 2000. – 299с.

  2. Вепрук В. І. Догматичне богослів’я: Підручник. – Чернівці: Рута, 2002. – 543с.

  3. Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1999. – 352с.

  4. Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В. І. Лубський, В. М. Козленко, Т. Г. Горбаченко. - Київ: Тандем, 1999. - 408с.

  5. Катехизм Католицької Церкви / За рішенням Синоду єпископів УГКЦ. – Жовква: Місіонер, 1997. - 772с.

  6. Катехизм християнської віри. – Вільнюс, 1990. – 238 с.

  7. Катехізис. – К.: Либідь, 1993. – 80 с.

  8. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Торонто-Рим, 1981. - 485с.

  9. Кияк С. Р.Апологетика (Оборона християнської віри). – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1997. -384с.

  10. Козовик І. Антропологія. – Івано-Франківськ: ІФТКДІ, 1998.

  11. Костюк П. Нарис історії Вселенської Церкви. – Івано – Франківськ: Вид-во ІФТА “Гостинець”, 2002. – 473с.

  12. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 кн. Кн.2.: Середні і нові часи. – К.: Либідь, 1995. – 422с.

  13. Лаба В. Патрологія. Вид. 2-е. – Рим: Укр. катол. ун-ту ім. Св. Климента папи, 1974. – 552 с.

  14. Лінч Д. Середньовічна церква. Коротка історія / Пер. з англ.. В. Шовкуна – К.: Основи, 1994. - 492с.

  15. Марусяк М. Біблійна історія Старого Завіту. – Чернівці: Вид-во Київського патріархату УПЦ та ЧНУ, 2001. – 627с.

  16. Основи доґматичного богослов’я: Нотатки з лекцій проф. Романа Роґовського / Упоряд. С.-Я. Стасяк і Р. Завіла. Вид. 4-е, випр. – Львів: Місіонер, 1997. – 311с.

  17. Рижкова С. А. Типологія релігій. Курс загального релігієзнавства. - К.: Кондор, 2005. – 448с.

  18. Санніков С. В. Огляд історії християнства. Навч. посіб. – К. Світ знань, 2007. – 720с.

  19. Слобідський С. Закон Божий. Вид.3-є. – К.: Вид від. УПЦ КП, 2004. – 655с.

  20. Степовик Д. В. Візантологія. Лекційний курс для вищих духовних закладів України. - Івано-Франківськ: Івано-Франківська теологічна академія, 2002. - 354с.

  21. Хома І. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим: Український католицький ун-т ім. Св. Климента папи. – Рим – Львів: СТРІМ. – 1990-1995. – 300 с.

  22. Чобич С. І. Історія християнської церкви. В 4 ч. – Львів: Добра справа, 2001. - 600с.

  23. Шпіраґо Ф. Католицький народний катихизм. – Львів: Свічадо, 1997. – 560с.




  1. Барт К. Очерк догматики / пер. с нем. Ю. А. Кимелёва. – С.-Пб.: Алетейя, 1997. – 272с.

  2. История древнего Рима. Изд. 2-е, перераб. и доп. /Под ред. В. И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1981. – С.294-316.

  3. История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590с.

  4. Катехизис католической Церкви. - М.: Рудомино, 1996. - 758с.

  5. Кастальский – Бороздин Алипий, Белов Исайя. Догматическое богословие: Курс лекций. – М.: Свято-Троицкая лавра, 1998. – 288с.

  6. Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

  7. Тальберг Н. История Христианской Церкви. – М.- Нью-Йорк, 1991. – Т.1.-352с.; Т.2. - 142с.


Монографії:

  1. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в українських навчальних закладах Східної Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 273с.

  2. Канигін Ю. М., Кушерець В. І. Біблія і сучасна наука. – К.: Знання України, 2005. – 226с. – Бібліогр. С.224-225. / ISBN 966-316-079-9.

  3. Козовик І. Чи людина має душу? Яка вона?. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2000. – 104с.

  4. Лежогубський Т. Де знайти правду? Вид. 2-е, доп. – Львів, 1912. – 285с.

  5. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських архиєреїв. В 4-х ч. Ч. ІІ. – Рим, 1967.- 602 с.

  6. Нагаєвський І. Рим і Візантія (до 1054р.). – Рим: вид-во оо. Василіян, 1967. – 243с.

  7. Нагаєвський І. Християнська наука. - Рим: Вид-во Українського католицького університету ім. Св. Климента папи, 1989.

  8. Олійник Т. Сила Хрищення: Основні засади Духовного життя. – Прудентопіль: Вид-во оо. Василіян, 1988. - 330с.

  9. Ортинський І. Під Твою милість прибігаємо. Роздуми про історію та суть Марійської побожності. – Рим – Фрайбурґ. – Івано-Франківськ: Вид-во оо. Салезіян, 1995. – 187 с.

  10. Появи Пречистої Діви від 1830 до 1958. – Торонто: Вид-во оо. Василіян, 1959. – 138с.

  11. Сабол С. Душі з чистилища. Вид. 2-е. - Бучач: Вид-во Василіан, 1992. – 64с.

  12. Вальверде К. Философская антропология / Пер. с исп. Г. Вдовина.- М.: Христианская Россия, 2000.- 411с.

  13. Войно-Ясенецкий Л. Дух, Душа, Тело.- Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. - 191с.

  14. Волконский А. Католичество и священное предание Востока. – Париж: Миссион, общество св. Кирилла и Мефодия, 1933. – 436 с.

  15. Бондарев Г. А. Триединый человек тела, души и духа: Опыт осмысления методологии о духе. – М.: Универсальная книга, 1999. – 688с.

  16. Гонсалес Х. История христианства. В. 2-х тт. Т.1.: От основания Церкви до эпохи Реформации. – Санкт-Петербург: Библия для всех, 2005. - 400с.

  17. Донини А. У истоков христианства: от зарождения до Юстиниана) / Пер. с итал. – М.: Политиздат, 1979. – 341с.

  18. Жизнь земная и последующая / Сост. П. С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1991. - 415с.

  19. Жизнь после смерти / Под ред. П. С. Гуревича. - М.: Советский писатель, 1990. - 319с.

  20. Иванов Н. И сказал Бог ...(Библейская онтология и антропология). Изд. 2-е.- Клин: Христианская жизнь, 1999. - 367с.

  21. Карташёв А. В. Вселенские соборы. – М.: Республика, 1994.-542с.

  22. Ковальский Я. Папы и папство. – М.: Политиздат, 1991. – 236с.

  23. Кураев А. Куда идёт душа: Раннее христианство и переселение душ. - Ростов - на - Дону: Троицкое слово. - 2001.-576с.

  24. Семь Вселенских Соборов / По руководству Четьх-Миней св. Дмитрия Ростовского, сост. архиєп. Аверкий Таушев. – С.-Пб.: Возвращение, 1995. – 144с.

  25. Раген И. Книга о Марии / пер. с фран. – М.: Символ, 1991. - 64с.

  26. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240с.

  27. Schneider A. A history of western art. – Melbourne-Oxford: Brown & Benchmark Publishers, 1994. – 512p. (C.78-131).

  28. Willoughby D. The World of music. – Chicago-Toronto-London: Brown & Benchmark, 1996. – 381p.


Статті:

  1. Геник Л. Я. Марійські дружини в Україні // Рідна школа. - 2002. - №10. – С. 34-37.

  2. Гречко І. Великий поділ християнства і його трагічні наслідки // Київська Церква. – 2000. - №4. – С.104-107.

  3. Мерзлюкін В. Родовід Пресвятої Діви Марії та походження “братів Господніх” // Апологет. – 2003. – Вересень - листопад. – С.27-45.

  4. Белецкий А. И. “Воскресение Христово видевшее…”// Наука и религия. – 2008. -№.4. – С.31-32.

  5. Крывелёв И. Арианство // Философская энциклопедия. Т.1. - М.: Совэнциклопедия, 1960. - С.90.

  6. Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Астральное зачатие // Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Прелесть тайны. – К.: Лыбидь, 1992. – С.105-129.


Інтернет:

  1. Апостольська_конституція /http://uk.wikipedia.org/wiki/Апостольська_конституція //10.12.2011 /15:38

  2. Еcхатологiя//http://www.kyrios.org.ua/theology/eshatologia/191-eshatogia.html// 29.05.2011/ 16:26.

  3. Апостолы // Любите друг друга. - 2009. - №5 // http://media.catholic.by/ lubite/n0/article1. htm

  4. Вселенские соборы/ Википедия // http://ru.wikipedia.org/wiki

  5. Климент І (папа Римский) // Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru / 12.12.2009/ 21.04.

  6. МОНОФИЗИТСТВО//http://drevo.pravbeseda.ru/index.php/ 4/03.2009/16:14.

  7. Сикст І (папа Римский) / Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru /4.12.2009/ 21.06.

  8. Символы веры // Википедия //http://ru.wikipedia.org/wiki /29.04. 2009/ 6:28.

  9. Pope Leo XІІІ // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/04215b.htm/ 16.12.2009/18.12.

  10. St. Albertus Magnus / Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/04215b. htm/ 16.12. 2009/ 17.56.

  11. The Council of Florence // Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/ 04215b.htm

  12. The Gallican Rite/Jenner, Henry. The Gallican Rite // The Catholic Encyclopedia. Vol. 6. New York: Robert Appleton Company, 1909. 29 Apr. 2011/ .

  13. Kevin Knight. Acts of the Holy Apostle Thomas // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/c.htm / 26.02.2010/11.42.

  14. La Villa de Guadalupe, Mexico D.F./http://www.youtube.com/watch?v=jJgH8oqmMu4/07.12.2011 21:00


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал