Лекція №1 Тема релігійна філософія християнства мета лекції



Сторінка1/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.93 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3
ЛЕКЦІЯ №1
Тема 1. РЕЛІГІЙНА ФІЛОСОФІЯ ХРИСТИЯНСТВА

Мета лекції:

  1. З’ясувати на основі яких світоглядних уявлень про Всесвіт, духовний світ, людину та її майбутнє виникло християнське етичне вчення.

  2. Вивчити ряд нових релігійно-філософських понять: Cимвол віри, абсолют віри, тринітологія, креатологія, ангелологія, антропологія, Дух, душа, тіло, Месія, Спаситель, Христос, Сотерологія, Маріологія, есхатологія тощо.

  3. Навчитися робити порівняльну таблицю “Світоглядні ідеї світових релігій”.

  4. Виховувати розуміння і толерантне ствлення до різних Абсолютів віри в людей.


План

1.1. Поняття про Святі книги – джерела релігійної етики (повторення вивченого на інших дисциплінах).

1.2.Поняття про Символи віри.

1.3. Християнське вчення про Бога або тринітологія.

1.4.Креатологія.

1.5. Ангелологія. Первородний гріх ангелів і його наслідки.

1.6. Християнська антропологія. Первородний гріх людини і його наслідки. Обіцянка Месії.

1.7. Діва Марія та її роль в історії спасіння людства.

1.8. Ісус – Боголюдина. Сотеріологічна місія Христа.

1.9. Есхатологія або відповідальність душі після смерті


1.2. Поняття про Символи віри
Кожна релігія коротко подає основи свого віровчення на основі писаних текстів, що визнані як святі, тобто як такі, що зафіксовані під впливом вищих надприродних сил (Бога, Святого Духа, ангелів чи богів тощо). В юдаїзмі і християнстві визнані богонадхненними книги Біблії, де відображено ідеалістичний світогляд на проблеми людства.

Основні ідеї християнства зафіксовані у Святому Письмі Біблії (книгах Святого письма Старого й Нового Заповіту) та у творах ранніх діячів Христової Церкви, яких прийнято називати апостолами, Отцями і Вчителями Церкви.



Отцями Церкви – патристами – вважають тих давніх християнських письменників і середньовічних філософів, які відзначились правовірною (ортодоксальною) наукою, святістю життя, й визнані Церквою як свідки Божого Переказу. До яких належать:

Отці Церкви – Кипріян, Григорія Назіянзський (Назіянзін, Григорій Богослов), Василій Великий, Атанасій (Афанасій) Великий, Іван Золотоустий, Теофіл (Феофіл) Олександрійський, Іларій із Пуатьє, Амвросій Медіолянський, Августин Гіппонський, Єронім Блаженний, Лев Великий, Оріген та Євсевій Кесарійський, Тертуліан (останні три визнаються не всіма).

Вчителі Церкви – св. Атанасій (Афанасій, + 373), св. Василій Великий (+ 379), св. Григорій Назіянзький (Богослов, + 390), Іван Золотоустий (+ 407), св. Амвросій Медіолянський (+ 397), св. Єронім-Проспер Аквітанський (Ієронім Блаженний, + 427), Августин (+ 430), св. Григорій Великий (+ 604), Єфрем Сирійський (+373), св. Кирило Єрусалимський (+ 386), св. Кирило Олександрійський (+ 444), св. Іван Дамаскин (+ 750), св. Іларій із Пуатьє (+ 366), св. Петро Хризолог (+ 450), св. Лев Великий (+ 461), св. Ісидор із Севільї (+ 696)

Церковні письменники, які в особливий спосіб відзначилися святістю, богословською та світською наукою і навчанням, діяли за надзвичайно складних ситуацій, називаються Вчителями Церкви [41, с.52-53].

Саме Отці і Вчителі Церкви, пояснюючи тексти Святого Письма (Нового Заповіту) у своїх працях та на перших Вселенських і помісних соборах, проаналізували основні ідеї християнства, сформулювали їх у Символах віри й систематизували в богословську дисципліну, яка називається догматикою, а зараз її можна означити як релігійну філософію християнства.

Стисло ці ідеї християнської віри викладені в християнському Символі віри, затвердженому на І і ІІ Вселенських соборах у Нікеї та Константинополі (див. Додаток А), який більшість віруючих знає як “Вірую”.

Саме поняття “Символ віри” в давні часи церквою не використовувалося; уперше воно зустрічається в Амвросія Медіолянського в його посланні до папи Сіріція І (384—399). У східній традиції використовували іншу термінологію: учення віри. Перші собори називали короткі тексти основних ідей віри “викладом основ віри” [89].

Cимвол віри – це короткий виклад основ християнської віри, який сформований на основі текстів Святого Письма, тобто навчання Ісуса Христа, апостолів та їх учнів.

Перший Символ віри склали ще апостоли (його прийнято називати Апостольським) на Апостольському соборі в Єрусалимі близько 50 р. н. е., відправляючись проповідувати християнство за межами Палестини та Римської імперії, й вони мусили узгодити між собою основні ідеї проповідей про Ісуса Христа й християнство [37, с.324]. До нас дійшов найстаріший, записаний десь в ІІ ст. текст Символу віри, що зберігся в латинській традиції й називається “Credo”[34, с. 23]. Цей Символ віри розкриває основні ідеї християнства (Див. Додаток А).

Його текст коротший від Нікео-царгородського Символу віри, яким користуються і в Україні віруючі православні й греко-католики. Крім Нікео-царгородського Символу віри вченим, які досліджували історію християнства, стали відомі ще інші тексти символів віри, а саме: Символ віри Григорія Чудотворця, Символ віри святого Атанасія, символ віри Трідентського собору (див. Додаток А) тощо [22, с. 30; 33, с. 34; 16, с.405-406].

Нікео-константинопольський Символ віри був прийнятий і уточнений на двох перших Вселенських соборах: Нікейському (325 р. н. е.) та Константинопольському (381 р. н. е.), що починається словами: “Вірую в єдиного Бога Отця вседержителя...”, а тому саме у “Вірую” - так коротко називають Нікео-царгородський Символ віри - розкриваються основні ідеї релігійної філософії християнства, які взято зі Святого письма (зокрема Нового Заповіту) і пізніше лягли в основу християнської догматики католицизму і православ’я.

Згодом Нікео-царгородський Символ віри був доповнений словосполученням “і Сина” ісходить”. Ця проблема виникла на Заході, коли поширилась у західних християн чергова єресь щодо походження Святого Духа. На одному із помісних соборів у Іспанії: Толедському в 589 році для кращого пояснення суті Пресвятої Трійці до слів: “І в Духа Святого Господа животворящого, що від Отця ісходить”, було додане словосполучення: “і Сина” і речення змінилося так:І в Духа Святого Господа животворящого, що від Отця і Сина ісходить” [16, с.464]. Цей додаток, пізніше відомий під назвою “Філіокве” та став “проблемою непорозуміння” між католиками та православними щодо їх уявлення про співдію осіб Пресвятої Трійці між собою, яка є нерозв’язаною й досі (докладніше див. у § 5) [16, с.464-465].

За часів Реформації низка нових протестантських Церков відкинули Нікео-константинопольський Символ віри, деякі повернулися до Апостольського Символу віри, інші створили свої, наприклад Аугсбургзький символ віри (1530 р.) або Символ віри Методистської церкви. Англіканська Церква в добу Реформації створила свій власний Символ віри (Англіканський символ віри), який складається із понад 30 частин, де до основних ідей християнства додано, що главою Церкви в цій країні є король та інші аспекти управління церквою. Новий Символ віри існує в Лютеранській Церкві [див. Додаток А].

У християнських релігійних течіях нового й новітнього часу були створені свої Символи віри [20, с.1].

Християнський (Нікео-царгородський) символ віри складається із кількох частин. Їх можна об’єднати за такими напрямами: основні ідеї щодо уявлення про Бога і Пресвятої Трійці, кожної Особи Божої, про майбутнє людства та людини, щодо Церкви та її ознак, про Тайну хрещення [25].

Символ віри, започаткований апостолами, був доповнений діячами ранньої Церкви, обговорювався й був затверджений на двох перших Вселенських соборах (325 та 375 рр.).

Через Символ віри апостоли, а відтак їх учні та послідовники поширювали основні ідеї християнського вчення.

Таким чином, у Символі віри в перші століття поширення християнства були записані основні положення християнського віровчення.


Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

  1. Кого називають Отцями і Вчителями у християнстві?

  2. Дати визначення Символу віри.

  3. Назвати відомі Вам Символи віри.

  4. Де і коли було затверджено відомий сьогодні у Східних Церквах «Нікео-царгородський Символ віри»?

  5. На основі додатку А зробити порівняння й назвати спільні й відмінні риси різних Символів віри.



1.3. Християнське вчення про Бога або тринітологія

З’ясувавши, що християни вірять і визнають тільки одного Бога, варто визначити, яке їх філософське бачення (тобто уявлення про Бога) Бога. Із усіх чотирьох Євангелій випливає, що Бог один, але проявив себе людям у Пресвятій Трійці (Мт. 3: 15-17; Мр.1:10-11; Лк.3: 21-22; Ів.1:19-34) [3]. Визначити, у чому ж суть Пресвятої Трійці та кожної із трьох іпостасей окремо – завдання цього параграфа.

Сучасна релігійна філософія християнства перш за все опирається на ранню християнську філософію, викладену у Святому Письмі (Біблії, тобто у книгах Старого й Нового Заповіту).

Про те, що Бог є один, підкреслюють досить чітко уривки зі Святого письма: “Слухай, Ізраїлю, що Господь Бог наш є Бог один” (Второзак. 6: 4), “Я перший, і Я останній, і Я той самий” (Іс. 44: 6), окрім цього, про це згадують інші книги (Вих. 20: 1-2; Іс. 45: 6; Ів.1:1-3) [3].

Новозавітна проповідь Ісуса Христа підтверджує ідею одності Бога: “Господь Бог наш є Бог єдиний” (Мк.12: 29) [3]. Ісус Христос, коли вчить Апостолів молитися, то починає її словами звертання до одного Бога: “Отче наш...” (Мт. 6: 9; Лук.11: 2), а пізніше перед арештом звертається до Отця (Ів. 17: 1-26). Апостол Павло у Листі до корінтян теж поточнює цю догму: “для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все...” (І Кор. 8: 6), а в Листі до ефесян підкреслює: “ Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх” (Еф. 4: 6) [3].

Позаяк Бог є один, то християнство відноситься до монотеїстичних релігій і тому логічно є релігією, яка багато успадкувала від юдаїзму, оскільки користується, крім Нового Заповіту, також і книгами Старого Заповіту [3]. Власне, у релігійній філософії юдаїзму ще в біблійних книгах пророків сформувалося вчення, яке передбачало прихід Спасителя світу, якого чекали не тільки юдеї, що вірили в одного Бога, але й язичники Сходу. Адже, як тільки з’явилася вифлиємська зірка, вирушили до Палестини східні жерці-мудреці, щоб поклонитися Спасителеві світу, зорю якого вони бачили на Сході (див. Євангеліє від Матвія 2:1-15) [3, с. 8; 5, с.513-517].

Тексти Біблії наголошують на тому, що Бог є Дух” (Ів. 4: 24; Лк. 24: 39; 2 Кор. 3:17) [3; 25, с.96; 22, с.58-60]. На основі Святого Письма всі катехизми християнської віри (католицькі і православні підручники, де викладені у формі запитань і відповідей основні ідеї християнства) [25; 26; 27; 38] теж наголошують, що “Бог є чистий і досконалий Дух” (Мт. 5: 28; Ів. 13: 19-20) [1, с.63; ]. Дух – це безсмертна і нетілесна істота, яка володіє розумом і вільною волею.

Із текстів Святого Письма, узагальнених Іваном Дамаскиним, випливає, що Бог має певні ознаки і властивості: Бог – Творець (Бут.1:1-29; Пс. 102 (101): 26-28), правда і вірність (Пс.108 (107): 5), любов (Ів. 4: 8; І Ів. 4: 16), доброта (Втор. 10: 17-18) й таємниця (1 Тим. 6:16); Він є всемогутній (Втор. 32: 39; Мр.10: 28), нестворений, вічний (Пс. 90(89): 2; 102 (101): 26-28; Дан.13: 42; Одк.1: 8), незмінний (Мал. 3: 6), всюдиприсутній (Пс. 139 (138): 7-10; Євр. 4:13), справедливий Суддя (Пс.7: 12; 1 Петр. 1: 17), всезнаючий (Пс. 138: 2-3; Іс. 46: 9-11), найсвятіший (Іс. 6:1-5), намудрійший (Пс.104 (103): 24; Притч.1: 20; Ефес. 3:10; 1 Ів. 4: 8-9), найсправедливіший (Авак. 1:13; Єрем. 17: 10; Амос. 9: 2-4; Гал. 6: 7), наймилосердніший (Пс.144: 8-9), найвірніший, тощо [3; 26, с.18; 46, с.77].

Утім, після первородного гріха, людина Бога не можна бачити щодня (Вих. 19: 20; 33: 20; Суд. 6: 22; І Цар. 19: 13; Іс. 6: 5; І Тим. 6: 16; І Ів. 4: 12), Його до кінця не можна пізнати (Йов.11: 7-9), бо Він таємничий (Іс. 45:15), але можна відчути й зрозуміти через досконалий лад у світі, пізнати у Його діях (Ів.10: 24-25) й побачити під виглядом різних предметів чи істот (палаючий кущ, три подорожні) у виняткових випадках чи в майбутньому (Вих. 33:11; Йов. 42: 5; Мт. 5: 8; Од. 22: 4) [Р.ІV.15, с.131-148; 46, с.67].

Бог є єдиним. Про це сказано у Біблії (Втор. 6: 4) та в інших рядках [3]. Але християнство, на відміну від юдаїзму, має інше уявлення про одного Бога, бо в Євангеліях, а пізніше в Діях апостолів та Листах апостолів підкреслюється дуже важлива догма: Бог один, але Він триєдиний, тобто у трьох іпостасях (у Пресвятій Тройці), бо таким способом проявив Себе людям у час хрещення Ісуса Христа в річці Йордан коли Ісус увійшов до річки, пролунав голос із неба – символ самого Бога - Отця: “Це - Син мій улюблений”, і на плече Ісусу сів білий голуб, в юдейській філософії – символ Святого Духа - у Трійці [1, с. 64]. Бог об’явив себе людям у Трійці не тільки для того, щоб задовольнити людську цікавість до пізнання, але передовсім, щоб спасти людей. Цей зв’язок обґрунтовують Євангелія (Мт. 3:13-17; Мр. 1: 9-11; Лк. 3: 21-22; Ів.1: 31-34), показуючи, що хрещення Ісуса Христа в Йордані збігається із Об’явленням Святої Трійці (Богоявленням) та початком публічної діяльності Ісуса Христа: “Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа...” (Мт. 28:19) [1, с.44].

Згадка про Пресвяту Трійцю міститься в інших текстах Святого Письма, де розповідається про Преображення Ісуса (Мат. 17: 1-9; Мр. 9: 2-10; Лк. 9: 28-36; ІІ Петра 1:16-18) [3].

Тому, на основі згаданих уривків із Святого Письма, християни (католики і православні) дотримуються догми про Пресвяту Трійцю, яка ще раз згадується в апостольському привітанні “Благодать Господа Ісуса Христа і любов Бога і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами” (ІІ Кор. 13:13) [3].

У християнській (католицькій) теології властивості Пресвятої Трійці вивчає такий розділ догматики й релігійної філософії, як тринітологія.



Вчення про Святу Трійцю, або тринітарний догмат, було узагальнені на основі Святого Письма (хрещення Ісуса Христа в р. Йордані; Мт. 3: 13-17; Мр.1: 9-11; Лк. 3: 21-22; Ів.1: 32-34; в Євангелії від Івана, де Ісус пояснює апостолам суть свого призначення та Його відносин з Отцем й згадує про зіслання Святого Духа (Ів.14: 8-11; 15: 26-27; 16: 7-14) [1] і затверджене на двох перших Вселенських соборах. За цим ученням, християни поклоняються Єдиному Богові, який є одним, але проявив себе людям у Трьох Особах: Бог - Отець Бог - Син Бог - Дух Святий. Постулюється, що вічний і безначальний Отець предвічно народжує Сина, який є досконалим Одкровенням Отця, через що йменується ще Словом - Логосом.

Джерелом цих постулатів є Новий Заповіт, де у Євангелії від Івана вимальовується геометричний символ, яким можна зобразити суть відносин у Пресвятій Трійці – трикутник. Він випливає із таких слів Ісуса Христа у Євангелії від Івана: “… я в Отці й Отець у мені… А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в моє ім’я зішле…” (Ів.14: 10-13; 26). “Як прийде Утішитель, якого зішлю Вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить. Ліпше, щоб я від вас відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду – пришлю його до вас ” (Ів.15: 26; 16: 7) [3; 1, с.1209-1211]. Хоча у Євангелії від Івана є такі слова:“ Я прийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам прийшов, Він послав Мене…” (Ів. 8: 42).



Схема 1 Схема 2

у баченні православних у баченні католиків (Філіокве) , що випливає із

(за Іваном Золотоустим) Святого Письма (Ів. 13: 31-32; 14: 8-21, 23-26; 15:

23-27; 16: 7-8)


Mал. 1

Схематичне зображення співдії осіб Пресвятої Трійці
Отож відносини між Отцем і Сином описано чітко й видно Їх взаємопроникність. Більше питань виникало й виникає, щодо Їх відносин зі Святим Духом – третьою особою Пресвятої Трійці, а саме:

  • яка з трьох осіб Трійці головніша?

  • чи ці всі особи рівні між собою?

  • чи рівні особи Божі за силою впливу у Всесвіті й на людину?

  • як Вони співдіють між собою?

З рядків Євангелія від Івана випливає така схема 2 (мал.1) щодо співдії між собою осіб Пресвятої Трійці.

Таким чином, на мал. 1, видно співвідношення осіб у Пресвятій Трійці, як подає Святе Письмо.

Звичайно, що Пресвяту Трійцю дуже важко пізнати до кінця, адже Бог тільки проявив себе людям у Трійці, а через те, що не можна до кінця пізнати Бога (догмат про обмежену пізнаванність Бога), то неможливо до кінця пізнати Пресвяту Трійцю. Відтак і уявити, як співдіють між собою всі три особи Пресвятої Трійці, дуже складно. І саме це стало предметом тисячолітніх богословських суперечок, оскільки східна традиція (православних) на основі Євангелія від Івана (“Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”) та за трактуванням Івана Золотоустого уявляє зіслання Святого Духа від Отця через Сина (див. схему на мал.1).

Таємниця Пресвятої Трійці, існування в одній особі волі та природи Ісуса Христа, проблема воскресіння, питання сотеріології Христа та інші особливості християнства є предметом вивчення в окремій релігієзнавчій дисципліні - феноменологія релігії.

У працях Отців Церкви та на Вселенських соборах пізніше розглядалося питання про можливість пізнання Бога через сотворіння.

Бог створив невидимий духовний світ – ангелів, матеріальний світ - природу, людину – тілесну й духовну істоту. Бог природним чином може бути пізнаним через діяння Його сотворінь (ангелів, живих істот у природі, людини). Це пізнання притаманне всім людям без огляду на віру і на природне пізнання через ласку Божу. Природне пізнання має тут дискурсивний характер, тобто з наслідків можна пізнати й зрозуміти причину.

Про пізнання Бога через сотворіння говорить також традиція Отців Церкви. Ранньохристиянські апологети раціонально аргументують існування єдиного Бога. Цим займались:


  • Августин у “Апології і Діалозі із Юдеєм Трифоном”, у “Saermones” (Бесідах);

  • Іриней з Ліону у “Adversus naereses”;

  • Климентій Олександрійський у “Stromatiec”;

  • Тертуліан у “Апологетику”;

  • Оріген у праці “Проти Кельсія” (“Проти Цельса”);

  • Іван Дамаскін у “Викладі православної віри”.

Згадані свідчення Святого Письма, в також вислови Отців Церкви знайшли свій вияв у навчанні Церкви Христової про природну пізнавальність Бога [35, с.184].

І Ватиканський собор (1869–1870) висловився на цю тему так: “із створених речей можна природним світлом людського розуму певно пізнати Бога, початок і кінець усіх речей” [35, с.185].

Це вчення розвинув також ІІ Ватиканський собор (1962-1965): Церква вчить, що “визнання Бога ніяк не противиться гідності людини тому, що ця гідність основується й звершується в самому-таки Бозі: бо людина була поставлена Богом–Творцем у суспільності розумною й свобідною; але передусім, як Син, покликана вона до об’єднання з Богом, і до участі у Його щасті. Вчить вона крім того, що через потойбічну надію (можливість душі бути біля Бога) не применшується значення земних обов’язків, але їх виконання скріплюється ще і новими спонуками. І навпаки, з відсутності Божої основи й надії на життя вічне, як часто воно сьогодні показується, поважно буває порушена людська гідність, а загадка життя й смерті, вини й терпіння залишається без розв’язки, так що люди часто потрапляють у зневіру” [35, с.186]. Звідси випливає, що Бога можна пізнати й зрозуміти, але не до кінця, бо можливості людини трохи менші, ніж можливості Бога.

Властивості Бога, Його ознаки, людські можливості пізнання Бога, питання Божого допусту розглядається філософією релігії і теодіцеєю.

Зі Святого Письма бачимо, що Бог існує у Трійці (тринітологія – учення про Пресвяту Трійцю - спеціальний розділ релігійної філософії і фундаментальної теології), із тих же біблійних текстів та проповідувань Отців Церкви випливає правда про природну пізнавальність Бога – догмат християнської віри становить дуже важливу частину релігійної філософії, оскільки дає відповіді на запитання про те, чи можна пізнати Бога, чи можливо пізнати Бога до кінця, які є способи пізнаванності Бога, й відповідає на основне питання філософії релігії: чи існує Бог та які докази існування Бога (апологетикаце богословська дисципліна, яка систематизовано подає наукові докази існування Бога як Абсолюту віри). Наукові докази існування Бога подав у другій половині ХІІІ сторіччя доктор Фома (Тома) Аквінський (1225-1274) у своїх працях “Сума теології” та “Сума філософії”, де обґрунтував існування Бога (онтологія – розділ філософії, що займається вивченням буття Бога), одночасно започаткувавши новий напрям - томізм - у середньовічній релігійній філософії (див. окремо програму з “Релігійної філософії”), бо Бог, як Творець, частково доступний для пізнання людському розумові; а в цьому – у можливості досліджувати й пізнавати Бога - наука і віра збігаються [13, с.232; 16, с.467-468].

Зрештою, як видно із вивчення особливостей Пресвятої Трійці, Бога легше пізнати через окреме пізнання кожної Божої особи. Властивості Бога – Отця ми вже з’ясували вище, як і те, що Бог є Творець (Креатор).


Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

  1. За об’єктом віри християн можна віднести до монотеїстів чи політеїстів?

  2. Чим відрізняється християнський монотеїзм від віри в Бога в юдаїзмі?

  3. Де у Святому письмі чітко згадується Пресвята Трійця?

  4. У чому суть основних ідей тринітології?

  5. Яка відмінність між особами Пресвятої Трійці?

  6. Чим відрізняється філософське уявлення про співдію Трьох Божих Осіб у католиків і православних?

  7. Чи можна пізнати Бога до кінця?

  8. Чи можна пізнати Бога через його творіння?

  9. Що вивчає філософія релігії та релігійна філософія? Чим вони відрізняються між собою?

  10. Які феномени християнства є предметом вивчення у феноменології релігії?


1.4. Креатологія
Перша частина християнського Символу віри різних конфесій проголошує на основі Святого Письма (Біблії), що Бог є один (Ів. 1: 1) і Він має здатність творити (Бут. 1: 1-29).

Якщо уважно проаналізувати Біблію, яка є основним джерелом християнської віри, то можна помітити, що вже на самому початку першої біблійної книги Буття розкриваються властивості одного Бога. Одна із них – властивість творити.

Символ віри це ще раз підкреслює: існує один Бог, який створив усе, а отже, Бог є Творцем Всесвітукреатором (з лат. creationis – творення) [18]. Це випливає із біблійної книги Буття: “На початку Бог створив небо і землю”. Опис створення світу та всього живого міститься в трьох перших розділах книги Буття (Бут. 1-3) [3; 36, с.21-29].

Досить довгий час дослідники Біблії вважали, що біблійний опис створення світу треба розуміти буквально, дослівно. Як виявилось, у цьому описі є багато умовностей, а по-друге, це тільки певна схема, послідовність творення. Утім часові рамки чи геологічні тонкощі не могли бути подані детально через певну обмеженість, яку мав гаґіоґраф, коли робив цей опис. Він мав на меті подати тільки одну правду віриБог є Творцем Всесвіту.

Про факт Божої креатології стверджують не тільки тексти Старого Заповіту, зокрема книга Буття (Бут. 1: 1-29), але й новозавітні книги. Зокрема це подає Євангеліє від Івана (Ів. 1: 3) та Лист апостола Павла до Колосян: “бо в ньому все було створено, що на небі і що на землі, видиме і невидиме... Він раніш усього, і все існує в ньому” (Кол. 1:16-17) [3].

Біблійний уривок із книги Буття: “На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була пуста й порожня та темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами” (Бут. 1: 1-2) [5, с.3]. “Темрява й безодня” (в оригіналі давньоєвр. - “тоху вабоху”) перекладається на інші мови дослівно не тільки як конфлікт, хаос, боротьба, це словосполучення стосується більше іншого, дуже важливого моменту творення – створення невидимого духовного світусвіту ангелів [5].

Вираз “На початку” не потрібно трактувати у часовому значенні. Перед створенням не було нічого, тому і час не існував. Слід радше розуміти його в онтологічному змісті буття. Хронологія у цьому випадку не береться до уваги. Належить усвідомити, що перед тим “на початку” нічого поза Богом не існувало. У книзі Буття (1:1) вжито два поняття: “небо” і “земля”, що у біблійній мові вичерпують усю створену дійсність, у зв’язку із цим цей термін означає, що Бог створив усе існуюче буття з нічого. Виникає, звичайно, певна складність. Для семітів не існувало поняття “небуття”. Небуття є відсутністю будь-якого буття: давньоєврейський вираз “Берешіт” (“Берешіт”- “На початку” такий заголовок першої біблійної книги, що в українській традиції називається “Буття”- уточ. Г. Л.) слід розуміти як “на початку, перед усяким буттям” [4, с.21].

У світлі традиції існувала думка, що біблійні тексти доводять створення світу “з нічого” (лат. “ex nihilo”). Її поділяли, починаючи від пастиря Гермаса і закінчуючи св. Августином. Ця правда віри була поглиблена богословами у дискусіях і суперечках із стародавнім монізмом. Це єретичне вчення стверджувало існування тільки одного роду буття, яким є вічна матерія. Ця правда віри багатогранно була висвітлена на Вселенських соборах: IV Латеранському (1215) і І Ватиканському (1869-1870).

Із текстів Святого письма, випливають такі християнські правди віри:


  • Існує один Бог, який усе створив.

  • Створив усе “на початку”, а тому створював із нічого.

  • Бог не використовував сторонньої допомоги (бо “сотворімо людину…” у множині означає одного Бога у Пресвятій Трійці (Бут. 1: 26).

  • Створив світ як добру дійсність.

  • Піклується та управляє створеним світом (має Боже провидіння) [36, с.23].

Із цих правд віри випливає одна спільна догма, якої дотримуються католики й православні: Бог є Творцем Всесвіту (креатором). Він сотворив духовний (ангелів, Неєм.9: 6; Пс.148: 2-5; Кол.1: 16; Євр.1: 14) і матеріальний світи (планети, природу, Бут. 1: 1-26; людину - Бут. 1: 27; 2; 3) [3; 1, с.83-89] і має Боже провидіння, щоб керувати ним [46, с.166-169; 1, с. 90].

Звісно одразу, виникає запитання про те, як Бог творив світ? На це запитання Святе письмо відповідає тільки текстами, які свідчать, що творення Всесвіту – справа всієї Святої Трійці - “сотворімо” (Бут. 1: 26) та що увесь він поділяється на матеріальний та духовний: існують духовні, розумні і вільні буття: “Бо в ньому все було створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме... для нього створене” (Кол. 1:16; Євр. 1:14) [3]. Але як саме, яким способом відбувалося створення Всесвіту Святе письмо відповідає лише частково (Бут. 1: 1-26) [3].

Із тексту Біблії - книги Буття - можна зробити висновок, що Бог є Творцем Всесвіту; і в час Божої креатології була така послідовність Божого творення: формування Ним іншого духовного світу, природи, а наприкінці – людини.

Отже, перша й основна частина християнського Символу віри проголошує віру християн в одного Бога (монотеїзм), який створив усе видиме й невидиме, тобто став Креатором (Творцем).

Проблеми Божої креатології духовного світу та його наслідків вивчає такий розділ богослов’я і релігійної філософії, як ангелологія, а процес створення людини, її складників (дух, душа, тіло) та проблему буття людини - філософська антропологія.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. З яких рядків Біблії випливає твердження, що Бог є творцем Всесвіту?

  2. З чого Бог творив Всесвіт?

  3. Який світ Бог створив?

  4. Що таке Боже провидіння?

  5. До якого напряму філософії можна віднести уявлення про створення Всесвіту у християн (матеріалістичного чи ідеалістичного)?



1.5. Ангелологія та первородний гріх ангелів

Ми вже з’ясували, що крім Бога, який є чистим духом (Йо.4:24; Втор.4:12; І Цар.19:11-13; Мудр.1: 6-10; 2 Кор.3:17), існує інший духовний світ: чисті духи (ангели) і злі духи (Сатана і його помічники); до духовного світу відносяться й душі людей [3].

Проблема духовного світу, у який вірять християни, вивчалася ще за часів Середньовіччя. Вона була узагальнена у працях сирійського філософа Псевдо-Діонісія Ареопагіта “Про імена Божі”, “Про містичну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, “Про небесну ієрархію”, визнаних на церковному соборі 532 р. [45, с.221-222]. З його останньої роботи випливає, що ангели мають відповідну ієрархію, як і увесь духовний світ.

Очолює ієрархію цього духовного світу сам Бог. Собі для допомоги Він створив ангелів ще раніше від людей.



Ангели (гр. άνγελος - вісник, посланець) – це чисті духи, створені Богом. Ангели мають тільки душу, розум, вільну волю, але з допуску Божого можуть брати тимчасово форму будь-якого тіла, тобто ставати живими розумними істотами на час, коли виконують свою місію (Бут. 18: 1-22; Суд. 2: 1; 7: 11-24; Пс.103: 4; Мт. 1: 12; Лк. 1: 26; Ів. 20: 12; Ефес. 6: 12). Вони є досконаліші, ніж люди, позаяк не тільки мають досконаліше знання, ніж людина, і мають велику силу, але й можуть миттєво переміщуватися на величезні відстані в космічному просторі; щоправда, не знають думок людей.

Мета творення ангелів - охорона трансцендентності Бога та посередництво між Богом та людьми [14, с.17-18].

На якомусь етапі креатології стався конфлікт між частиною ангелів і Богом. Один із ангелів, котрий захотів стати як Бог, тобто рівним Богові: “Вийду на хмарні висоти, зроблюся рівнею Тому, що зветься Всевишній” (Іс. 14: 12), збунтувався проти Бога. Ісус Христос сказав про них (ангелів), що вони не витримали випробування: “бо диявол душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому” (Ів. 8: 44) [3, с.125]. Ім’я цього ангела – Сатана (з давньоєвр. сатан – той, що протидіє; диявол - гр. підбурювач, оскаржувач). За Сатаною пішла частина ангелів, які згрішили й збунтувалися проти Бога (ІІ Пет. 2: 4; Юди 1: 6). Друга частина ангелів залишилася вірними Богові. Їх очолив інший ангел – Михаїл (з давньоєвр. – хто, як Бог). Через те, що Михаїл очолив ангельське військо його називають не просто ангелом, а архістратигом, тобто воєначальником ангельського війська. У результаті боротьби добрих і злих ангелів – перемогли добрі ангели на чолі із архістратигом Михаїлом і скинули Сатану та його прихильників із небес на землю (Одкр. 12: 7-9) [3, с.315; див. Життя святих. Т.4, с.119-126]. Бог створив ангелів для Своєї слави і для того, щоб вони служили Йому і людям [1, с. 99-100], а не для того, щоб вони шкодити людям чи Богові. Ангелів є незлічимо багато. Для тих ангелів, що дуже тяжко згрішили, було створено пекло, частина їх туди була скинута (Ів. 8: 44; Іс. 14:12; Одкр. 12: 7-9; Юд. 6; ІІ Петра 2: 4) [3].

На основі Святого Письма сирійський філософ і богослов Псевдо-Діонісій Ареопагіт поділив ангелів на 3 ступені (ієрархії) і 9 видів (чинів) (Дан. 7. 10). Це: херувими, серафими, архангели, власті, господства та інші [1, с. 100-105; 38].

До вищого ангельського ступеня (ієрархії) належать: серафими, херувими, престоли, що служать тільки Богові й виконують Його доручення.

Шестикрилі серафими з обличчям людей (полум’яні, вогняні, ті, що підносяться) стоять найближче до Пресвятої Трійці (Іс.6:2, 6), полум’яніють любов’ю до Бога й інших спонукають до цього [35, с.24]. Кожна пара крил мала своє призначення: одна, щоб затулити обличчя від Господа на знак благоговіння, друга – ноги на знак покірності, а за допомогою двох крил ангел літав, щоб виконувати свою місію і співати, звертаючись один до одного: “Свят, свят, свят Господь Савваот! Земля і небо повна слави Його!” (Іс.6:1-4) [17; 22].

Перед Богом стоять багатоокі шестикрилі херувими (давньоєвр. колісниці), яким Бог доручав охороняти вхід до раю, щоб грішні люди не скуштували плодів з дерева вічного життя (Бут. 3: 24; ІІ Сам. 19:15; Єзек. 10:1-20; 28:14-16) і щоб зло не стало вічним. У низці старозавітних книг Господь представлений таким, котрий посідає над херувимами, вони оточують престіл Вседержителя на небесах і мають своє особливе служіння (Вих. 25:19-20; Єзек. 28: 14; Одкр. 4: 7-8) – послати людям премудрість для істинного Богопізнання. Їх ім’я означає “зіслання Премудрості” [35, с. 24].



Престоли є Богоносні - таємниче й недосяжно для нашого розуму носять Бога (І Колос.1:16). На них спочиває сам Бог [47, с.187]

Середній ступінь ангельської ієрархії становлять господства, сили і влáди, що допомагають представникам влади.

Господства володіють над усіма іншими середніми ангельськими чинами. Вони наставляють і охороняють нашу, дану Богом, земну владу [36, с.24]. Про них Святе Письмо наголошує: “…бо в ньому все було створене, що на небі і на землі, видиме і невидиме: чи то престоли, чи господства, чи начала, чи власті…” (Колос.1: 15-16) [3].

Сили сповняють Божу волю. Вони творять чудеса і подають благодать чудотворення та прозорливість праведникам, Божим обранцям. Вони допомагають людям нести свої “хрести”, тобто підтримують у терпіннях, подають духовну силу і мужність (І Петр.3:22) [3].

Влáди (І Петр. 3: 22; Кол. 1: 16) мають владу приборкувати силу диявола. Вони відвертають від людей його спокуси, укріплюють подвижників, допомагають у боротьбі зі злими думками [35, с.24; ].

Над цими ступенями ангелів панує Ісус Христос: “Він (Христос) - голова усякого начала (начальства) і власти” (Кол. 2: 10) [3].

До найнижчого ступеня ангельської ієрархії відносяться начала (начальства), архангели та ангели, що виконують Божі доручення у спілкуванні з людьми та світом.

Начала (начальства, Кол. 1: 16) керують нижчими ангельськими видами (чинами), наставляють їх на виконання Божої волі. Їм доручено керувати Всесвітом, охороняти держави, народи, племена [35, с. 24].

Архангели повідомляють людям особисто про великі й дуже славні події, відкривають пророцтва чи тайни віри (І Солун. 4:16).

Зі Святого Письма нам відомі імена таких архангелів: Гавриїл (Дан. 8:16; Лк.1:26), Рафаїл (Тов. 3: 16; 12: 25) та ін.



Ангели – це та частина чистих духів, які спілкуються із людьми (І Пет. 3:22). Про це неодноразово згадує Старий і Новий Заповіти. Приміром: звістити тайну Благовіщення: “Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галілеї, якому ім’я Назарет, до Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж Діви було Марія. Ввійшовши до неї ангел, сказав їй: Радуйся, благодатна, Господь з Тобою! Благословенна ти між жінками” (Лк. 1: 26- 28); чи “Аж ось ангел Господній їм з’явився, і Слава Господня їх осіяла, й великий страх огорнув їх. Ангел же сказав їм: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу, бо нині в місті Давидовому народися Спаситель!” (Лк 2: 9-10) [3]. Із учення про ангелів випливає, що ангели – найближчі до людей. Вони сповіщають людям наміри Божі, наставляють людей на добрі справи.

Частина ангелів призначена для охорони віруючих, утримують людей від моральних падінь і готові прийти на допомогу за їхнім проханням. Їх називають ангели-охоронці.

У Святому Письмі визначені певні функції ангелів, які варто виокремити, позаяк ангели мають різні обов’язки перед Богом і людьми. До прикладу: “Хіба ж не всі вони служебні духи, що їх посилають до послуг тим, які мають успадкувати спасіння” (Євр. 1: 14 ); “(Пустий гріб): і ось великий зчинився землетрус, – ангел-бо Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був, неначе блискавиця, а одежа, як сніг біла. Зо страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла... Тоді ангел заговорив до жінок, кажучи: “Не бійтесь: знаю-бо, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Нема його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих. Ось він вас випередить у Галілеї, – там ви його побачите. Я вам сказав” (Мт. 28: 2-7) [35, с.25].

Крім добрих ангелів, християни знають, що існують злі, недобрі ангели: “(Спокушування Ісуса): Лишив тоді його диявол, і ось ангели приступили й почали йому слугувати” (Мт. 4: 11). Відомо, що частина злих ангелів була скинута до пекла, яке було створене, а частина з них залишена й на землі. Злі ангели - Сатана та його послідовники - мають такі ж самі властивості та якості, які мають і добрі ангели, крім одної дуже важливої властивості – злі ангели змагаються з Богом і стараються людей, які близькі до Бога за духом, чи діями і вчинками, звести на погану дорогу чи нашкодити їм. Злі ангели теж можуть приймати форму певного тіла для виконання якоїсь недоброї місії, й саме тим, вони є небезпечні для людей: своїм підступом, оскільки можуть тимчасово приймати форму будь-якого тіла і навіть оселятися в тілі людини. Такі випадки були неодноразові, оскільки навіть у середньовіччі були запроваджені спеціальні таємні суди проти сатаністів, для цього й існує в латинському обряді спеціальна посада читця-екзорциста (див. Розділ ІІІ. §5), що читає молитви під час обряду виганяння диявола (екзорцизму).

На жаль, сатанізм як новітня течія не зник й існує у деяких країнах легально як новітня релігія (див. Розділ ІІ. §3).

Таким чином, Псевдо-Діонісій Ареопагіт у праці “Про небесну ієрархію” систематизував вчення про ангелів, тобто розкрив вчення про ангелів, яке вивчається і в розділі релігійної філософії, що називається “Ангелологія”, і водночас наголосив, що слід постійно мати на увазі і діяльність злих ангелів, яку систематизує розділ, названий філософом “Демонологія”.

Ще в книзі Йова було записано, що людина може попасти під випробування диявола: “А щоб я не згордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору” (2 Кор. 12, 7). А тому за вченням Святого Письма один із східних церковних письменників Псевдо-Діонісій Ареопагіт у праці “Про небесну ієрархію” наголошує, що навіть злі ангели, тобто демони, діють з Божого допусту (згадайте історію праведного Йова із Старого Заповіту). Закономірно, що звідси випливає логічне запитання “Чому Бог не знищив злих ангелів?” і саме релігійна філософія християнства, опираючись на вчення про Бога та його властивості, наголошує, що Бог залишив шанс навіть Сатані покаятись, він може навернутись на добру дорогу й помиритися з Богом. І тільки на Страшному суді Сатана втратить таку можливість.

Християнське вчення про ангелів визнають і інші монотеїстичні релігії (юдаїзм, іслам) й вчать, що до:



вищої ангельської ієрархії належать: серафими, херувими, престоли, які спілкуються тільки з Богом;

середню ангельську ієрархію становлять: господства, сили і власти, які опікуються владою;

нижчої ангельської ієрархії входять: начальства, архангели, ангели, які, за дорученням Бога виконують особливі функції і звертаються до людей [35, с.24-25].

Злі духовні сили очолює Сатана та його послідовники, які за різних часів пробували досягати великого впливу на людину, щоб зробити її своїм послідовником: “Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть на істині, бо істини немає в ньому” (Ів. 8: 44-45). Ось тому напрошується висновок, що боротьба між Богом і Сатаною – це боротьба за людину та її душу. І поки більшість людей добровільно, а не з примусу, буде слугувати й допомагати Богові та іншим людям (Мт. 25: 35-40), до того часу зло не зможе перемогти у світі.


Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

  1. Хто такі ангели з погляду християнства?

  2. Що таке ангелологія (або яке християнське вчення про духовний світ)?

  3. Які властивості мають ангели?

  4. На які три ступені поділяються добрі ангели? Яке їх призначення?

  5. Чому Бог не знищив злих ангелів?

  6. Яке майбутнє всіх ангелів?


1.6. Християнська антропологія

та первородний гріх людини
Християнське вчення про людину знаходить свій початок ще в Старому Заповіті. З книги Буття (Бут.1: 27) випливає, що після створення духовного світу – світу ангелів, а відтак матеріального світу – живої й неживої природи, Бог приступив до створення особливої живої істоти – людини. З текстів Біблії видно, що людина була вінцем Божої креатології.

Усі святі тексти різних релігій по-своєму висловлюють мету творення людини Богом. Найточніше мета створення людини досить влучно висловлена японською релігійною діячкою Мікі Накаямою (у книзі “Офудесакі”), яка, йдучи за християнською традицією, слова книги Ісаї “усіх, … кого Я створив собі на славу” (Іс. 43:7) - мету Божої креатології, - підсумувала так: “Я (тобто Бог) створив людей, оскільки бажав бачити радісним життя” [6, с.106].

Святе Письмо завжди було джерелом віри для християн, а в ньому сказано, що людина створена на образ і подібність Божу (Бут. 1: 26) і має в собі матеріальний і духовний складники.

Більшість християнських теологів вважають, що людина має три складові: дух, душу, тіло. Біблійна книга Буття пояснює, чому людина складається з тіла й душі (Бут. 2: 7) та духа (Зах. 12: 1) [3].

Починаючи із дохристиянських часів та періоду перших християн і до наших днів, психологами, релігійними філософами й теологами порушувалося питання про природу людини та її душу. Вважається, що замість спекулятивного філософствування західні церковні мислителі переймалися питаннями практичного богослов’я, зокрема антропологічним питанням – дослідження природи людини та шляхів її спасіння. Суперечка з цього приводу виникла на Заході на початку V ст., між відомим богословом єпископом Августином з Гіппону і вченим-монахом із Шотландії Пелагієм (Морганом) [22, с.61].

Пелагій (бл. 360–після 418р.) та його послідовники (Целестій, Юліан) розвивали етико–теологічне вчення про “свободу вибору”. Це вчення фактично продовжувало антропологічно–гуманістичні погляди епохи еллінізму, зокрема стоїчної філософії та етики. За Пелагієм, первородний гріх не зруйнував духовну природу людини. Гріховні вчинки людей пояснюються слабкістю людської плоті. Пелагіанці стверджували, що людина має сили не грішити. Вони наполягали на свободі людської волі, наголошуючи, що людина має абсолютну свободу вибору між добром і злом. Тому спасіння досягається не стільки за допомогою Божої благодаті, скільки завдяки зусиллям особистості, її волі, свободі вибору [22, с.62].

Августин Блаженний (354–430рр.) написав низку творів, спрямованих проти пелагіанства. Августин навчав, що справжня свобода є саме любов до добра, а не здатність вибирати між добром і злом. У такому випадку сам Бог не є вільним, оскільки він не може обрати зло через особливості Своєї природи, тому, що бо Бог є добро. За Августином, людина перебуває у стані гріха через гріховну спадкоємність. Адам до гріхопадіння ще міг вибирати між добром і злом. По гріхопадінню людська природа стала ушкодженою. Тож із власної волі людина неспроможна зарадити своєму спасінню. Лише Бог через благодать може оживити людську волю так, що людина виявиться здатною сприйняти спасіння. Проте ця оживляюча, “непереборна” благодать дається лише обраним. Об’єктивно позиція Августина зміцнювала позиції церкви у справі спасіння, адже саме історична християнська церква тоді починала сприйматися як носій та охоронець благодаті, єдиний спосіб її отримання пересічними вірянами.

Вчення Пелагія – пелагіанство – деякий час мало підтримку на Сході імперії, у Палестині, а також у Константинопольського патріарха Несторія. Однак, з ініціативи Августина кілька помісних соборів у Північній Африці та Римі засудили пелагіанство. Воно було оголошено єрессю також і на третьому Вселенському соборі. Утім, засудивши Пелагія, офіційна церква не прийняла цілком і поглядів Августина на свободу волі і проблему спасіння. Так, Єронім Блаженний (342-420рр.), який також полемізував з Пелагієм, усе ж не поділяв розуміння Августином благодаті, вважав, що людська воля теж бере участь у справі спасіння. У церкві поширилися ідеї т. зв. семіпелагіанства (напівпелагіанства), авторами яких були галльські богослови Іван Касіан і Фауст Рієзький (70–ті роки V ст.). Семіпелагіанство значно пом’якшувало погляди Августина. Воно також було заслухане й засуджене на одному з помісних соборів, з огляду на авторитет Августина. Однак, формально заперечуючи напівпелагіанство, християнська церква як на Заході, так і на Сході фактично поділяла це вчення [36, с.327].



Середньовічні філософи: Немесій Емесський (≈ 400 р.; “Про природу людини”), Максим Сповідник (≈ 580-662рр.; “Містагогія”), Іван Дамаскин (≈ 675-753рр.; “Діалектика. Філософські розділи”), Михайло Псьолл (1018-90-і рр. ХІ ст.; “Про душу і розум”), Псевдо-Псьолл (?-?; “Думки про душу”), Григорій Палама (1296-1359рр.; “Розділи фізичні, богословські, етичні й практичні”, 1348 р.), а паралельно з ними західноєвропейські середньовічні вчені: Августин-Аврелій (Блаженний, 354-430рр.; “Про вільний вибір”, “До Євангелія від Івана”, “Про природу і походження душі”), Еріугена (Іван Скотт, ≈ 810-877рр.; “Книга про Божу напередвизначеність”, “Про поділ природи”), Гуго Сен-Вікторський (≈ 1096-1141рр.; “Про поєднання духа й тіла”), Альберт Великий (1193-1280рр.; “Книга про природу й походження душі”), Дунс Скот Іван (1265-1308рр.; “Оксфордські твори”), Тома (Фома) Аквінський (1225-1274рр.; “Сумма теологія”) та інші – всі разом приходять до висновків, за Орігеном (185-254рр.), що людина – трискладова істота, яка має духа (spiritus), душу (anima), тіло (caro) [11, с.142-187].

Біблійна книга Буття наголошує, що в момент творення Бог вдихнув духа живого в матеріальне тіло людини й оживив її (Бут. 2:7). Звідси стає зрозумілим, що дух – це нематеріальний складник природи людини, який походить від самого Бога. Св. Павло, а за ним й Отці Східної Церкви розрізняють у людині тіло, душу й дух. Тіло росте, позаяк його оживляє душа.



Душа - це особлива нематеріальна субстанція, що виникає в момент з’єднання духа з тілом, основа в людині, її природа, яка становить суть її життя, є джерелом її психічних явищ [14, с. 72; 28, с.213; 55, с.309;].

Про дух неодноразово згадується в Новому Заповіті. Про воскресіння дочки Яїра Євангеліє від Луки підкреслює, що “дух повернувсь до неї” (Лк. 8: 55).

За Орігеном, дух – це та спіритуальна частина людини, в якій виражається наша подібність до Бога, на якій всеблагий Творець за своїм першообразом зафіксував Духом своїм вічний закон доброчинства. Це з’єднує нас із Богом [11, с.248].

За вченням християн, душа людини - одинична, неповторна, вічна, незнищенна, залишає тіло в момент смерті людини (Мт. 10: 28). Дослідження в ділянці вивчення людини, які проводилися протягом тисячоліть, дали підставу християнським антропологам та феноменологам, біологам та психологам, фізикам і теологам, особливо протягом останнього ХХ сторіччя, зробити певні висновки щодо душі людини, які були викладені у працях /за ред. історика і релігієзнавця, психолога, психоаналітика, докт. філос. наук Гуревича П. С./ “Життя після смерті”[67] та “Життя земне і подальше”[68] Адже ще в Новому Заповіті згадувалося, що:



  • душі померлих можуть спілкуватися із живими (див. Поява Мойсея під час Преображення Ісуса Христа (Мт. 17: 3) [3],

  • пішли мертві з Шеолу в рай, коли Ісус Христос воскрес (Мт. 27: 53) [3], Марія Богородиця (тобто її душа) з’явилась у Люрді, Фатімі, Гваделупе [58].

  • мертві можуть воскреснути (воскресіння Лазаря, дочки Яїра (Лк.8: 40-56)) [3];

  • душі померлих можуть миттєво переміщатися на великі відстані (див. праці “Життя після смерті”[68] та “Життя земне й подальше” [67]);

  • душі при відокремленні від тіла можуть бачити своє тіло [59; 66; 67];

  • душі померлих можуть чути своїх близьких і чужих, але не завжди мають дозвіл спілкуватися з ними (див. “Душі з чистилища”) [59; 67; 68];

  • душі померлих можуть передавати живим певну інформацію [60; 67; 68].

  • душі померлих можуть молитися за живих, але не можуть за себе [60].

  • після смерті тіла людини душа, за католицькою догмою, відправляється до чистилища (у православних – до передвер’я пекла чи раю – т. зв. митарства), щоб очиститись від дрібних гріхів, а потім чекає на Страшний суд, який буде за другого приходу на Землю Ісуса Христа (див. у Символі віри “і вдруге прийде…”). Про це часто говорить сам Ісус Христос: “Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави ”(Мт.24: 3; 25: 31) [3].

Людське тіло має властивість мінятися і зберігатися через перебування в ньому душі. Тіло стало смертним (І Корін.15: 40-41) через первородний гріх. По смерті душі тіло може розкладатися або не розкладатися, перетворюючись на мощі [43, с. 110; 49].

Таким чином, більшість християнських письменників-патристів бачили людину трискладовою особою, душа якої після фізичної смерті тіла з’єднується з духом і йде до чистилища (чи переддвер’я пекла або раю), до раю чи до пекла. Щодо чистилища теж є суперечки між католицькими і православними теологами, але цю проблему ми більш докладно розглянемо в параграфі, присвяченому християнській есхатології (Р.І. § 8).

Навіть сучасні дослідники вважають, що душа і дух людини – це різні субстанції, оскільки дух – неосяжний, душа – інформаційно виражена частина духу [51, с.149].

Ми згадували вище, що людина є творіння Боже, створена на Його образ і подобу (Бут. 1:26). “Найвищий Авторитет - Бог є найперше втілення Добра, тобто “синтезом” ідеалів Віри, Надії, Любові, Совісті, Справедливості, Правди, Краси, Сумлінності, Гідності, Щастя тощо. Антиподом Бога є сили Зла, втілені в поняття Сатани. Життя кожної людини позначене цим протистоянням. Людина постійно бореться із собою, що є насправді боротьбою із злом у собі. Такий зв’язок Людини з Богом визначає й поняття Душі. Вона є часткою Божого Єства в людині, одержима через спілкування з Ним. Чим частіший, міцніший, стійкіший зв’язок людини з Богом, тим багатшою є її Душа, тим міцнішим є осердя духовності”, - наголошує доктор філософських наук О. Вишневський [50].

Виходячи з такого поняття Бога, ми враховували і той факт, що людина є творіння Боже, створена на Його образ і подобу. Як стверджують сучасні вчені-природознавці й філософи Ю. М. Канигін і В. І. Кушерець, “Біблійна концепція створення та еволюції людини знайшла підтвердження в результатах новітніх досліджень американських генетиків, які довели, що всі сучасні люди походять від одного загального предка – жінки” [51, с.169-170].

За людиною Бог залишив вільну волю, за якою кожній людині Бог залишає право вибору і прийняття рішення. За ухвалене рішення чи вчинок людина буде відповідати сама. Бог знає наперед, яке рішення прийме людина (Боже Провидіння), але Він не має права втручатися у людські вчинки, адже право чинити свою волю має кожна особистість. Бог дав людині вільну волю (свобідну волю), за якою вона може вчинити добрі чи погані вчинки, за які сама ж і буде відповідати. Оскільки Бог не може втручатися у людські вчинки, щоб не забрати у людини вільну волю, то люди можуть допустити добрі й злі дії чи вчинки (теодицея - це розділ філософії релігії, який вивчає важливе філософське питання: чому Бог допускає зло і не забирає у людини вільну волю). Бог всяке зло обертає на добро. Гріх, скоєний людиною, рано чи пізно нагадає про себе відповідальністю за вчинене нею зло.

Перші люди до гріха в раю були наділені надприродними дарами (ніколи не хворіли, мали дар вічного життя, володіли великою духовною силою, що давала можливість щодня бачити Бога й спілкуватися з Ним без посередників: бачили Його маєстат, не займалися важкою фізичною працею, а тільки доглядати райський сад). Але вони не просто порушили Божу заборону і з’їли плід з дерева добра і зла, вони захотіли стати такими всезнаючими, як Бог (Бут. 3: 3-7), вчинивши таким чином свою волю. Здійснивши первородний гріх, люди втратили ці дари, а разом з ними і вічне життя й щастя: стали схильними до хвороб, смертними, породивши, як наслідок, інші важкі гріхи (гріх людиновбивства Каїном Авеля, гріх розпусти в Содомі і т. д.) [3, с.5].

Сутність самої людини та її будову – душу, дух, тіло – походження вивчає окрема філософська дисципліна – філософська антропологія [11; 30; 61], яка складається із таких розділів, як біблійна антропологія [69], патристична антропологія [11; 33], сучасна філософська антропологія [61; 62; 72].

Релігійна філософія християнства розглядає дуже багато питань пов’язаних із поєднанням в особі людини духа, душі й тіла (див. про це докладніше



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал