Лекція № Тема. Течії романтизму. Специфіка німецького романтизму Мета



Скачати 208.13 Kb.
Дата конвертації17.02.2017
Розмір208.13 Kb.
ТипЛекція
Лекція № 2.

Тема. Течії романтизму. Специфіка німецького романтизму

Мета. Ознайомити студентів із течіями романтизму, їх характерними рисами, представниками, а також із специфікою німецького романтизму, його школами й представниками, філософією Й. Фіхте. Розвивати естетичні смаки, навчати вмінню аналізувати художній твір, аналітизму, відшукувати спільні та відмінні риси у романтичних творах, прививати любов до мистецтва.

Вступ. Відповідно до постульованих письменниками концепцій у межах романтизму виокремлюємо течії і, окреслюємо специфіку романтичного героя.

Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних творів.



План.

1.Специфіка романтичного героя.

2. Течії романтизму.

Характерні риси німецького романтизму:



  • Періодизація. Зародження романтизму в Німеччині у 80-х роках ХVIII ст. у творчості Ф. Шиллера і В. Гете. Пізня творчість Й. В. Гете (1749–1832). Проголошення античного мистецтва як нормативного і зразкового. Елементи романтизму у поетичних циклах поета, об’єднаних заголовком «Західно-східний диван» (1819), «Трилогія пристрасті» (1824). Автобіографічна проза письменника: «Поезія і правда. Із мого життя» (ч. І–ІІІ – 1811–1814рр.; ч. ІV надрукована посмертно в 1833 р.), «Подорож в Італію», «Роки подорожей Вільгельма Мейстера».

  • Романтичний характер другої частини «Фауста» (1833).

3. Основні школи німецького романтизму. Спільні й відмінні ідеї:

  • Єнська школа. Світ як творчість. Тип героя-ентузіаста. Мрія, фантазія як засіб досягнення безмежного. Теорія романтичної іронії Ф. Шлегеля. Філософія суб’єктивного ідеалізму Й. Фіхте. Творчість Новаліса (псевдонім Ф. Гардерберга). Роман «Генріх фон Офтердінген», де вперше автором упроваджено символ блакитної квітки, що стала символом романтизму.

  • Гейдельберзький гурток романтиків (А. фон Арнім, К. Брентано, брати Грімм, Ейхендорф ). Вивчення фольклору. Поетизація потворного. Збірка «Чарівний ріг хлопця» (1806–1808) А. фон Арніма і К. Брентано. «Дитячі і сімейні казки» Братів Грімм. Якуб Грімм – зачинатель міфологічної школи в літературознавстві. «Германська міфологія» Я. Грімма. Поширення українського фольклору в німецькій літературі: збірки Боденштедта «Слов’янська балалайка» і «Поетична Україна» Вальдбрюля.

4. Гротескно-фантастичний романтизм у творчості Е. Т. А. Гофмана (1776–1822). Основні етапи творчості письменника. Творчий метод літератора.

Поняття романтичної іронії за Гофманом.



Зміст лекції.

1.Специфіка романтичного героя.



Романтичний герой. У центрі художнього зображення письменників-романтиків – винятковий характер у виняткових обставинах. Винятковий характер – це нетиповий, непересічний характер, це особистість незвичайна, не схожа на інших людей, навіть «дивна» з погляду її оточення. У такої особистості часто хвороблива уява, вона схильна до містицизму і самопожертви, її поведінка непередбачувана і фатальна, а світовідчуття наскрізь трагічне. Виняткові обставини, в яких діє такий винятковий герой, – це найчастіше ситуації, пов'язані із загрозою для його життя, це вороже або напіввороже людське оточення, яке не розуміє героя, протистоїть йому, намагається пригнітити його волю, обмежити його свободу. Найчастіше у конфлікті з цим зовнішнім ворожим середовищем герой гине.

Одним з найважливіших здобутків романтизму став принцип романтичної іронії, розроблений у працях німецького теоретика мистецтва Фрідріха Шлегеля. Іронія – це прихована насмішка, висловлена у формі зовнішнього схвалення. Якщо традиційна іронія використовується для підсилення тих або інших комічних сторін зображуваного, то романтична іронія стає загальним, універсальним принципом осмислення світу, позицією автора, якою він підкреслює недосконалість, суперечливість світу, а відтак і неможливість його вичерпного розуміння та пояснення.

Із романтичною іронією пов'язаний ще один визначальний для поетики романтизму принцип осмислення світу, який дістав назву «світової скорботи». «Світова скорбота» – це вищий ступінь розчарування та песимізму, відчаю та безнадії, з якими значна частина письменників-романтиків сприймала дійсність. «Весь світ мені чужий, і я чужий для світу», «Життя для мене – це безмежна пустинь, безплідне й дике узбережжя»,– говорить Манфред – один із найромантичніших персонажів, герой однойменного твору Байрона.

Загальна настанова романтичного напряму на незвичайність, дивовижність, фантастику, на все, що протиставляється буденній, звичайній, сірій реальності, зумовила ще  одну характерну рису романтизму – екзотичність його образів і сюжетів. Екзотику романтики шукали або у фантастиці та містиці, або в легендарних сюжетах, яким вони надавали вигляду не менш фантастичного, або, нарешті, у зверненні до національного середовища, яке сприймалося представниками даної нації як екзотичне. Так, загальноприйнятим для романтиків усіх європейських країн стало звернення до східних тем і сюжетів. Типовий сюжет: освічений, цивілізований європеєць потрапляє в дике чи напівдике нецивілізоване оточення, наприклад до циган, на Кавказ або у країни Близького Сходу. Роль подібного екзотичного середовища для таких слов'янських країн, як Польща і Росія, певний час виконувала й Україна, зокрема історичні її події, пов'язані з козаччиною, а також багатий фольклор українського народу.

Поняття «романтизм» уживається не тільки щодо літературних явищ. Часто воно використовується як синонім поняття «романтика». Наприклад, коли говорять про юнацький романтизм, мають на увазі схильність до ідеалістичного, підкреслено оптимістичного погляду на життя, а також активність життєвої позиції. І все ж особливість романтичного світовідчуття найповніше виявляється саме в мистецтві, насамперед у музиці як самому емоційному з видів мистецтва. Вважаючи, що мистецтво за своєю суттю є синтетичним, романтики закликали творити так, щоб музика могла малювати, розповідати зміст роману або трагедії, щоб поезія користувалася такими формами звукопису, які б звучанням нагадували музичний твір, щоб живопис міг відтворювати образи літератури і т. д.

У жодному з художніх напрямів, що історично передували романтизму, не набули такої концентрованої і виразної форми описи природи та кохання до жінки. Природа в романтиків виходить далеко за межі звичайного опису місця, де відбувається дія, і сама перетворюється на дійову особу. Німецький романтик Вакенродер розрізняв дві мови світу – мову Бога і мову природи. Особливого значення романтики надавали й почуттю кохання. Лише закоханий є зрячим, стверджували вони. З почуттям кохання вони пов'язували глибину духовного змісту особистості. Про кохання писали й раніше, але тільки в романтиків, як справедливо зауважувала Жермена де Сталь, воно стало облагородженим, одухотвореним і здатним до самопожертви. Власне, саме існування людини тепер почало пов'язуватись із життям коханої або коханого. Тому герої багатьох романтичних творів помирають, якщо загинули ті, кого вони кохали.

Не меншу увагу письменники-романтики приділяли у своїх творах обставинам внутрішнього та зовнішнього життя власної особистості, якій часто надавали майже космічного масштабу. «Ким є звичайні люди щодо інших створінь землі, тим є митці – щодо звичайних людей», – писав Фрідріх Шлегель. Тому у творах романтиків біографія головного персонажа часто ставала облагородженим і прикрашеним віддзеркаленням біографії його автора.

2. Течії романтизму.

У романтизмі спостерігаємо спектр течій, крізь призму яких розкривається розмаїтість цього художнього феномена.


  1. Ранній романтизм (універсальний романтизм). Розвинувся на першій стадії романтичного руху, наприкінці ХVIII у перші роки ХІХ ст., хоча проявляється і в наступні періоди.

Представники: Єнський гурток романтиків: брати Август і Фрідріх Шлегелі, Ф. Шеллінг, Й. Фіхте, Ф. Шлейєрмахер, Ріттер і Стефенс; Ф. Гельдерлін, В. Блейк, С. Кольридж, американський трансценденталізм, Ф. Тютчев і любомудри в російській літературі, Е. Кіне, П. Леру, пізня поезія В. Гюго – у французькій літературі.

  1. Народно-фольклорний романтизм (поч. ХІХ ст.)

Представники: В. Вордсворт «Ліричні балади» (1798) – в англійській літературі, Гейдельберзька школа романтиків – у німецькій літературі, була втілена у творчості письменників слов’янських літератур ХІХ ст.

  1. «Байронічна» течія – завершене втілення отримала у творчості Дж. Байрона

Представники: Дж. Байрон – в Англії, А. де Віньї, А. де Мюссе – у Франції, Г. Гейне і Н. Ленау – у німецькомовних країнах, А. Міцкевич і З. Красінський – у Польщі, О. Пушкін і М. Лермонтов – у Росії, Д. Леопарді – в Італії, Х. де Еспронседа – в Іспанії.

  1. Гротескно-фантастична течія або Гофманівська

Представники: Е. Т. А. Гофман, Е. По в певних аспектах творчості, «Петербурзькі повісті» М. Гоголя, «Філософські етюди» О. де Бальзака.

  1. Утопічна течія

Представники: започаткована у першій чверті ХІХ ст. у творчості В. Ґодвіна й П. Б. Шеллі, набула значного розвитку в літературі 30-40-х рр., проявляючись у творах В. Гюго, Жорж Санд, Ежена Сю, Г. Гейне, Г. Гервега, Е. Джонса та ін.

  1. «Вальтерскотівська» течія.

Представники: Вальтер Скотт, Є. Гребінка, П. Куліш.

  1. Основні школи німецького романтизму. Спільні й відмінні ідеї:

Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких естетів і письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних творів. Романтизм у Німеччині пройшов 4 етапи розвитку (періодизація за підручником Наливайко Д., Шахова К. див. літературу):

1 етап - ранній (єнський) – з 1795 до 1806 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і написані твори Ф. Шлегеля і Новаліса (псевдонім Ф Гарденберга). Засновниками школи єнського романтизму були брати Шлегелі – Фрідріх і Август Вільгельм.

хній будинок на межі 18-19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола єнських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте, Шеллінг, Шлейєрмахер, Ріттер і Стефенс.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва єнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися зіставити із сучасним суспільним розвитком.

Естетична система єнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Саме єнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст.

2 етап - гейдельбергський – з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.

До гуртка гейдельбергських романтиків (1806–1807) входили відомі збирачі німецьких казок брати Я. і В. Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофман.



3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1830 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії - Берліна. З Берліном пов'язаний найбільш плідний період у творчості Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г.Гейне. Помітним явищем німецького романтизму стала швабська школа романтиків (Л. Уланд, Ю. Кернер, Г. Шваб та ін.), але значних змін у німецькій літературі вона не зробила. Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму у всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає низка локальних шкіл, а головне – проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.

4 етап – 1830–1848 рр. – це пізній період, позначений великою кількістю груп і тенденцій різного спрямування, а також розвитком течій, що шукали інші шляхи творчості. До цього періоду відноситься розквіт творчості Г. Гейне і творчість великої групи письменників-романтиків, пов’язаних із революцією 1848 р. та її ідеологією (Г. Гервег, А. Гласбреннер, Ф. Фрейліграт, Р. фон Готшаль та ін.).

  1. Гротескно-фантастичний романтизм у творчості Е. Т. А. Гофмана (1776–1822). Основні етапи творчості письменника. Творчий метод літератора.

Поняття романтичної іронії за Гофманом.
ернст теодор амадей гофман

ЕРНЕСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (1776-1822). Прожив недовге, повне трагічності життя: складне дитинство без батьків (вони розійшлися, і він виховувався у бабусі), скрута, голод, невлаштованість з роботою, хвороби.

Вже з юнацьких років Гофман відкриває в собі талант живописця, але головною його пристрастю стає музика. Грав на багатьох інструментах, був не лише талановитим виконавцем і диригентом, а й автором цілої низки музичних творів.

За винятком невеличкої жменьки близьких друзів, його не розуміли і не любили. Всюди він викликав непорозуміння, плітки, кривотлумачення. Ззовні він виглядав справжнім диваком: різкі рухи, високо підняті плечі, високо і прямо посаджена голова, неслухняне волосся, яке не піддавалося майстерності цирульника, швидка, підстрибуюча хода. Він говорив, як строчив із кулемета, і так само швидко замовкав. Своєю поведінкою він дивував оточуючих, але натомість був людиною дуже вразливою. У місті навіть поширювались чутки, що вночі він не виходив на вулицю, боячись зустрітися з образами своєї фантазії, котрі, на його думку, могли матеріалізуватися.

Народився 24 січня 1776 р. в сім'ї прусського королівського адвоката в м. Кенігсберзі. Одержав при хрещенні три імені – Ернест Теодор Вільгельм. Останнє з них, яке зберігалося впродовж всієї його офіційної кар'єри як прусського юриста, він замінив на ім'я Амадей на честь Вольфганга Амадея Моцарта, якому вклонявся ще до того, як прийняв рішення стати музикантом.

Батьком майбутнього письменника був адвокат Крістоф Людвіг Гофман (17361797), матір'ю – його кузина Ловіза Альбертіна Дерфер (1748-1796). Через два роки після народження Ернеста, який був другою дитиною в родині, батьки розлучилися. Дворічний хлопчик оселився у бабусі Ловізи Софії Дерфер, до якої повернулась його мати після розлучення. Вихованням дитини займався дядько Отто Вільгельм Дерфер, дуже вимогливий наставник. У своєму щоденнику (1803року) Гофман писав: "Боже милостивий, чому саме в Берліні дядечко мусив був померти, а не..." і поставив виразно три крапки, що свідчило про ненависть хлопця до вихователя.

У будинку Дерферів дуже часто лунала музика, на музичних інструментах грали практично всі члени сім'ї. Гофман дуже любив музику і був надзвичайно музично обдарованим. У 14 років він став учнем кенігзберського соборного органіста Христіана Вільгельма Подбєльського.

Наслідуючи сімейну традицію, Гофман вивчав право в Кенігсберзькому університеті, який закінчив 1798 року. По закінченні університету служив чиновником судового відомства в різних містах Прусії. В 1806 році, після розгрому Прусії, Гофман залишився без службового місця, а тому і без засобів до існування. Поїхав до міста Бамберг, де служив капельмейстером місцевого оперного театру. Щоб покращити своє матеріальне становище, став репетитором музики дітей багатих міщан і писав статті про музичне життя. Постійним супутником його життя були злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку у Гофмана. Це було в 1807 році, а цього ж року взимку померла його дворічна донька.

Вже будучи одруженим (повінчався з донькою міського писаря Міхаліною Рорер-Тіщинською 26 липня 1802 року) закохався в свою ученицю Юлію Марк. Трагічне кохання музиканта і письменника знайшло своє відображення у багатьох його творах. А в житті все закінчилося просто: його кохану видали заміж за нелюбого їй чоловіка. Гофман змушений був покинути Бамберг і служити диригентом у Лейпцигу і Дрездені.

На початку 1813 року справи його пішли на краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капельмейстера в Дрездені. У цей час Гофман був бадьорий духом і навіть веселий як ніколи, зібрав свої музично-поетичні нариси, написав трохи нових дуже вдалих речей і підготував до друку низку збірників своїх творчих здобутків. Серед них і повість "Золотий горнець", яка мала значний успіх.

Невдовзі Гофман знову залишився без роботи і цього разу влаштуватися в житті йому допоміг друг Гіппель. Він пробив йому місце в міністерстві юстиції в Берліні, що, за словами Гофмана, було подібно "поверненню до тюрми". Свої службові обов'язки виконував бездоганно. Весь вільний час марнував у винному погребі, де біля нього завжди збиралася весела компанія. Додому повертався серед ночі і сідав писати. Жахи, створювані його уявою, іноді наводили страх на нього самого. Тоді він будив дружину, яка сідала біля його письмового столу з панчохою, котру плела. Він писав швидко і багато. До нього прийшов читацький успіх, однак матеріального благополуччя здобути так і не вдалося, бо він і не прагнув до цього.

Між тим, дуже швидко розвинулася тяжка хвороба – прогресуючий параліч, що позбавив його можливості самостійно пересуватися. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У 47 років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинулося щось подібне до туберкульозу спинного мозку. 26 червня 1822 року він помер. 28 червня його поховали на Третьому цвинтарі берлінського храму Іоганна Ієрусалимського. Похоронна процесія була малочисельною. Серед тих, хто проводив Гофмана в останню путь, був і Г.Гейне. Смерть позбавила письменника вигнання. У 1819 р. він був призначений членом Особливої слідчої комісії "зрадницьких зв'язків та інших небезпечних помислів" і став на захист заарештованих прогресивних діячів, навіть один з них був звільнений. Наприкінці 1821 року Гофмана було введено до складу Вищого апеляційного сенату судової палати. Він бачив, як через страх перед революційним рухом заарештували невинних людей і написав повість "Володар мух ", спрямовану проти прусської поліції та її шефа. Розпочалися переслідування хворого письменника, слідство, допити, які було припинено через наполягання лікарів.

Напис на його пам'ятнику дуже простий: "Е.Т.В. Гофман. Народився у Кенігсберзі у Пруссії 24 січня 1776 року. Помер у Берліні 25 червня 1822 року. Радник апеляційного суду відзначився як юрист, як поет, як композитор, як художник. Від його друзів".

Вплив письменника був відчутним у творчості таких видатних прозаїків і поетів, як Е. По і Ш. Бодлер, О.Бальзак і Ч.Діккенс, Г.Манн і Ф.Кафка.

День 15 лютого 1809 увійшов у біографію Гофмана як дата його вступу в художню літературу, бо в цей день була надрукована його новела "Кавалер Глюк". Перша новела була присвячена Крістофу Віллібальду Глюку, уславленому композитору 18 ст., який написав понад сто опер і був кавалером ордена Золотої Шпори, який мали Моцарт і Ліст. У творі описаний час, коли вже пройшло 20 років після смерті композитора, і оповідач був присутнім на концерті, де виконувалася увертюра до опери "Іфігенія в Авліді". Музика звучала сама по собі, без оркестру, звучала так, як її хотів чути маестро. Глюк постав безсмертним творцем геніальних творів.

За цим твором з'явилися інші, всі вони були об'єднані в збірку "Фантазії в манері Калло". Жан Калло – це французький митець, який жив на 200 років раніше, ніж Гофман. Він був відомий своїми гротескними малюнками і офортами. Головна тема збірки "Фантазії в манері Калло" – тема художника і мистецтва. В оповіданнях цієї книги з'явився образ музиканта і композитора Іоганна Крейслера. Крейслер – талановитий музикант з фантазією, який страждав від ницості оточуючих його філістерів (самовдоволених обмежених людей з міщанським світоглядом, хижацькою поведінкою). У будинку Родерлейна Крейслер змушений навчати двох бездарних дочок. Ввечері хазяї і гості грали в карти, пили, чим завдавали невимовних страждань Крейслеру. "Насилуючи" музику співали соло, дуетом, хором. Мета музики – надати людині приємних розваг і відволікти від серйозних справ, які приносили хліб і честь державі. Тому з погляду цього товариства "художники, тобто особи, які зрозуміло з дурості" присвятили своє життя негідній справі, що служила для відпочинку і розваги, були "нікчемними істотами". Філістерський світ врешті-решт довів Крейслера до божевілля. Із цього Гофман зробив висновок про безпритульність мистецтва на землі і бачив його мету в тому, щоб позбавити людину "земних страждань, приниження повсякденного життя". Він критикував буржуазне і дворянське суспільство за ставлення до мистецтва, яке стало основним критерієм оцінки людей і суспільних взаємин. Справжні люди, окрім художників, – люди, які причетні до великого мистецтва, щиро люблять його. Але таких людей мало і на них чекала трагічна доля.

Основна тема його творчості – взаємовідносини мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку – радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки "Лускунчик", "Чуже дитя", "Королівська наречена"). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку – фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей ("Еліксир диявола", "Піщана людина" тощо).

Герої у Гофмана жили у 2-х світах: реально-побутовому та уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини – філістерів та ентузіастів. Філістери – бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.



Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника – це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

В історії західноєвропейської літератури Гофман став одним із зачинателів жанру новели. Він повернув цій малій епічній формі авторитет, який вона мала в епоху Відродження. Усі ранні новели письменника увійшли до збірки "Фантазії в манері Калло". Центральним твором стала новела "Золотий горнець". За жанром, як визначав сам автор, – це казка із нових часів. Казкові події відбувалися в знайомих і звичних автору місцях Дрездена. Поряд зі звичайним світом мешканців цього міста існував таємний світ магів і чаклунів.

Герой казки – студент Ансельм, дивовижно нещасний, він завжди потрапляв у якусь халепу: хліб завжди падав маслом донизу, обов'язково рвав чи бруднив в уперше одягнуте плаття тощо. Він був безпорадний у повсякденному житті. Герой жив нібито у двох світах: у внутрішньому світі своїх турбот і мрій і у світі повсякденного життя. Ансельм вірив в існування незвичайного. Волею авторської фантазії зіткнувся зі світом казки. "Ансельм впав, – говорить про нього автор, – у мрійливу апатію, яка робила його нечутливим до всіляких проявів буденного життя. Він відчував, як у глибині його істоти теплилося щось невідоме і спричиняло йому тужливу скорботу, що обіцяє людині інше, вище буття".

Але щоб герой відбувся як романтична особистість, він повинен був пройти через багато випробувань. Гофман-казкар влаштовав Ансельму різні пастки, перш ніж той став щасливим з блакитноокою Серпентіною і перенісся з нею у прекрасний маєток.

Ансельм закоханий у реальну й типову німецьку міщанку Вероніку, яка чітко знала, що кохання – "справа хороша і в молодості необхідна". Вона і поплакати могла, і звернутися за допомогою до ворожки, щоб чарами "присушити милого", тим паче знала – йому пророкують гарну посаду, а там – будинок і благополуччя. Отже, для Вероніки кохання вкладалося в єдину зрозумілу для неї форму.

16-річна обмежена Вероніка мріяла стати радницею, милуватися у вікні в елегантному вбранні перед перехожими, які будуть звертати на неї увагу. Щоб добитися своєї мети, вона попросила допомоги у своєї колишньої няньки, злої чаклунки. Але Ансельм, одного разу відпочиваючи під бузиною, зустрівся із золотисто-зеленими змійками, дочками архіваріуса Ліндгорста, у якого підробляв тим, що переписував рукописи. Він закохався в одну із змійок, нею виявилася чарівна казкова дівчина Серпентіна. Ансельм одружився з нею, у спадок молоді одержали золотий горнець з лілією, який принесе їм щастя. Вони поселилися у казковій країні Атлантиді. Вероніка вийшла заміж за регістратора Геєрбранда – обмеженого прозаїчного чиновника, схожого своїми світоглядними позиціями з дівчиною.

ї мрія здійснилася: вона жила у чудовому будинку на Новому базарі, у неї капелюх нового фасону, новий турецький шалик, вона снідала біля вікна, віддавала розпорядження прислузі. Ансельм став поетом, жив у казковій країні. В останньому абзаці автор ствердив філософська ідею новели: "Да разве блаженство Ансельма есть не что иное, как жизнь в поэзии, которой священная гармония всего сущего открывается как глубочайшая из тайн природы!". Тобто царство поетичної фантастики у світі мистецтва.

Ансельм сумно передчував гірку істину, але не усвідомлював її. До кінця йому не вдалося зрозуміти впорядкований світ Вероніки, як щось таємне манило його. Так з'явилися казкові істоти (могутній Саламандр (дух вогню)), пересічна вулична продавщиця Ліза перетворилася на могутню чарівницю, породжену силами зла, студента заворожила співом прекрасна Серпентіна. У фіналі казки герої повернули собі звичний вигляд.

Боротьба за душу Ансельма, що велася між Веронікою, Серпентіною й тими силами, що стояли за ними, завершилася перемогою Серпентини, що символізувало перемогу поетичного покликання героя.

Е.Т.А.Гофман володів чудовою майстерністю оповідача. Він є автором значної кількості новел, які увійшли до збірок: "Нічні оповідання" (1817), "Серапіонові брати" (1819-1821), "Останні оповідання" (1825), які були опубліковані після смерті письменника.

У 1819 році з'явилася новела Гофмана "Малюк Цахес на прізвисько Циннобер", яка деякими мотивами близька до казки "Золотий горнець". Але історія Ансельма – це швидше фантастична феєрія, тоді як "Малюк Цахес" – соціальна сатира письменника.

Також Гофман став творцем кримінального жанру після написання новели "Мадемуазель Скюдері". Письменник побудував розповідь на викритті таємниці злочину. Він зумів усьому, що відбувається, дати доказове психологічне обґрунтування.

Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі "Життєва філософія Кота Мурра". Це один із найвизначніших творів письменника.

Основна тема роману – конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині.

Головний герой – кіт Мурр – антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Драматичній долі справжнього художника, музиканта Крейслера протиставлено буття "освіченого" філістера Мурра.

Увесь котячо-собачий світ у романі – сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо.

Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів "з повчанням котячої молоді". Але в дійсності Мурр був уособленням "гармонійного нахаби", який так ненависний романтикам.

Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії.

Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачеві стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.

Висновки.

Отже, творчий стиль Е.Т.А.Гофмана характеризується такими рисами:

–Романтичний план.

–Тяжіння до реалістичної манери.

–Мрія завжди розвіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії породжує іронію, гумор.

–Гумор Гофмана поданий у сумних тонах.

–Двоплановість творчої манери.

–Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.

–Головний герой – людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.

–Конфлікт художника із суспільством.

–Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю – з іншого.

–Іронія – суттєвий компонент поетики Гофмана – набуває трагічного звучання і полягає у примхливому поєднанні різноманітних образів і мотивів вільній грі з ними, поєднанні трагічного з комічним.

–Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.

–Протиставлення світу поетичного і світу буденної прози.


Література.

1. Берковский Н. Романтизм в Германии / Н. Берковский. – М., 1973.

2. Ванслов В. В. Эстетика романтизма / В. В. Ванслов. – М., 1966.

3. Гуляев Н. А. и др. История немецкой литературы. – М., 1975.

4. Дмитриев А. Проблемы иенского романтизма. – М., 1975.

5.Эстетика немецкого романтизма. Под. ред. А. В. Михайлова. – М., 1987.

6. История зарубежной литературы ХІХ века. / под. ред. Н. Михальской. – М., 1991.

7.Наливайко Д. Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму: Підручник / Д. Наливайко, К. Шахова. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 416 с.

8. Шалагінов Б. Б. Німецький романтизм і містичне / Б. Б. Шалагінов // Поетика містичного : кол. моногр. / [упоряд. О. Червінської]. – Чернівці : Чернів. нац. ун-т, 2011.

24. Шалагінов Б. Б. Класики і романтики: Штудії з історії німецької літератури XVIII–XIX століть / Б. Б. Шалагінов. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013.

25. Шамрай А. П. Ернст Теодор Амадей Гофман. Життя і творчість / А. П. Шамрай. – К., 1969.

26. Федоров Ф. П. Эстетические взгляды Э. Т. А. Гофмана. – Рига, 1972.

27. Художественный мир Гофмана. – М., 1982.

Запитання.

1. Хто такі «ентузіасти» і «філістери» у розумінні Е. Т. А. Гофмана?

2. Погрупувати героїв творів Гофмана відповідно до їхнього життєвого кредо.

3. Чи професор Мош Терпін належав до філістерів? Поясніть свою думку?

4. За що був покараний Фабіан?

5. Що таке романтична іронія? Випишіть приклади «романтичної іронії» у повісті-казці Е. Т. А. Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Циннобер»?

6. У чому полягає сутність «романтичного двосвіття» у творчості Е. Т. А. Гофмана.

7. Які течії романтизму Ви знаєте?



8. Назвіть риси романтичного героя.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал