Л. В. Завгородня т е к с т о з н а в с т в о




Сторінка3/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.67 Mb.
1   2   3









 




















 працю В. Різуна.
Приклад оформлення таблиці:
Запитання для самоперевірки. Яка характеристика визначає межі часу. Чому текст є самодостатньою й водночас відкритою структурою. Чим забезпечується зовнішня дискретність тексту. Які чинники забезпечують цілісність тексту. Що таке парадигматичні, синтагматичні та інтегративні
відношення?
6. Які є види цілісності. Які типи зв’язності розмежовують у тексті. Якими засобами досягається зв’язність тексту. На яких рівнях членується текст. Чим різняться між собою поняття членованість і
«зв’язність»?
11. Які різновиди інформації виділяють у тексті. Що таке підтекст. Якими засобами твориться підтекст. Як виражається суб’єктивне авторське начало в тексті. Чому текст є завжди двосуб’ єктним?
Література:
А. Основна
Див.: Список літератури до лекційного курсу.
Б. Додаткова
Різун ВВ. Аспекти теорії тексту / ВВ. Різун, А. Мамалига, М. Д. Фе- ллер // Нариси про текст Теоретичні питання комунікації і тексту. – К С – 59.





 




 



















 






































НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 2 4 3 7. Хто з учених обґрунтував поняття інтертекстуальності?
8. Чому кожен текст є водночас інтертекстом?
9. Які форми інтертекстуальності можуть бутив текстах. Що таке прототекст?
11. Що називають інтертекстом?
12. Які функції виконують інтертекстуальні елементи. Що розуміє Ю. Лотман під поняттям тексту тексті. Чи можливе однозначне визначення дискурсу. Як тлумачився дискурсу ході розвитку гуманітарних наук. З якими поняттями пов’язана категорія дискурсу. Чим різниться дискурс від тексту. Які існують підходи до класифікації дискурсу?
Література:
А. Основна
Див.: Список літератури до лекційного курсу.
Б. Додаткова
1.
Лотман Ю. Тексту тексті / Ю. Лотман // Слово. Знак. Дискурс:
Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / за ред. М. Зу- брицької]. – Львів, 1996. – С – 441.
2.
Кочерган М. П. Слово і контекст / М. П. Кочерган. – Львів, 1980.
2. За довідниковою літературою складіть таблицю Засоби і
форми інтертекстуальності».
Приклад оформлення таблиці. Складіть порівняльну таблицю Ознаки тексту і дискурсу».
Приклад оформлення таблиці. Прочитайте працю Юрія Лотмана Тексту тексті й доповніть
її положеннями та прикладами відповідне питання лекції. У довільно обраних текстах різних стилів визначте засоби
(форми) інтертекстуальності.
Запитання для самоперевірки. Яке широке і вузьке значення слова контекст. Що може служити контекстом при сприйманні й розумінні
тексту?
3. Яка різниця між лінгвістичним і стилістичним контекстом. Які є різновиди лінгвістичного контексту. Чим ускладнюється класифікація контекстів. Яке значення вкладають у поняття «інтертекстуальність»?













































 

















































НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 4 4 5 8. Чим ожна вважати зображ увальні матеріали журналістськими текстами. Що містить журналістський текст події чи факти?
Обґрунтуйте свою відповідь. Як канал інформації впливає на структуру тексту. Від яких чинників залежить ефективність журналістського тексту. У чому полягає специфіка аудиторії журналістського тексту. Чи може журналістський текст бути ідеологічно нейтральним. Що таке популярність журналістського тексту. Чи можливий елітарний журналістський текст?
Література:
А. Основна
Див.: Список літератури до лекційного курсу.
Б. Додаткова. Потяткник Б. Патогенний текст / Б. Потяткник, Лозинський М. Львів, 1996.
2. Лазутина Г. В. Основы творческой деятельности журналиста Г. В. Лазутина. – МС. Мисонжников Б. Я. Отражение действительности в тексте Б. Я. Мисонжников // Основы творческой деятельности журналиста. – СПб,
2000. – С. 95 – 124.
4. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості / В. Здо- ровега. – Львів, 2004. – С. 218 – 242.
5. Таран Л. Тендерні проблеми і засоби масової інформації / Л. Таран Тендері культура : [зб. статей. – К, 2001.
6. Чайківська Я. Проблема жіночого тексту у сучасній українській пресі
[Електронний ресурс / Я. Чайківська // – 2004.
7. Мельник Т. С. Основы творческой деятельности журналиста Т. С. Мельник, АН. Тепляшина. – СПб., 2004.
8. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич.
– К, 2004. – С.151.
ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ТЕКСТ СПЕЦИФІКА І ФУНКЦІЇ
Мета: розширити теоретичні відомості про природу журналістських текстів, їх типологію та функції виробляти професійні навички аналізу журналістських текстів різних видів.
Термінологічний мінімум засоби масової комунікації,
журналістський текст, газетно-журнальний текст, телетекст,
радіотекст, патогенний текст, жіночий чоловічий текст.
Питання для обговорення. Журналістський текст як засіб мас-медіа.
2. Типологія журналістських текстів. Патогенний текст.
Прецедентний текст. Проблема жіночого / чоловічого тексту. Основні ознаки й функції журналістського тексту. Публіцистичність як одна із визначальних властивостей текстів журналістики. Фактори, які обумовлюють специфіку журналістських текстів.
Завдання:
На довільно обраному газетному тексті продемонструйте головні його ознаки. З’ясуйте фактори, які посилюють впливовість цього тексту. Доповніть конспект лекцій розділами з книги Основи творчої діяльності журналіста (с. 53 – 56; 69 – Запитання для самоперевірки. Чому журналістський текст є складним феноменом. Що об’єднують поняттям журналістського тексту. Які існують підстави для виокремлення поміж інших текстів журналістського тексту. У чому специфіка інформації, яку несе журналістський текст. За якими критеріями можна класифікувати журналістські
тексти?
6. Яку журналістському тексті відбивають тендерні ролі. Що розуміють під поняттям патогенного тексту?
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 6 (2 год.)

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 6 4 7 3.3. Підсумковий контроль:
розробити питання для підсумкової контрольної роботи, яка проводиться наприкінці вивчення курсу.
Теми для самостійного опрацювання
Тема 1. Психолінгвістичне трактування породження та сприйняття тексту.
Тема 2. Проблема текстових категорій.
Тема 3. Тексті образ.
Тема 4. Питання атрибуції тексту і авторське право.
Тема 5. Телевізійний тексту технологічному дискурсі.
Тема 6. Структура тексту як чинник комунікації.
Тема 7. Тексти для веб-сторінок.
Тема 8. Прихований текстовий вплив.
Тема 9. Соціологія читацької думки.
Мета та завдання самостійної роботи студентів вироблення у студентів умінь і навичок роботи з науковою літературою (конспектування, виписування тез, загальне ознайомлення, написання анотацій тощо);
оволодіння студентами методикою укладання термінологічного словника;
краще усвідомлення та запам’ятовування матеріалу під час виконання завдань для самостійної роботи;
систематизація знань під час укладання словника.
Форми організації самостійної роботи. Забезпечити студентів необхідними навчально-методичними матеріалами (підручниками і посібниками, текстами лекцій тощо. Чітко визначити змісті методи виконання завдань для самостійної роботи:
подати чіткий список завдань для самостійного опрацювання відповідно до кожної теми;
зазначити методи виконання самостійної роботи для кожного конкретного завдання (конспектування, тези, виписки, загальне ознайомлення, написання анотацій тощо);
подати чіткий список термінів відповідно до кожної теми із зазначенням джерела, звідки можна виписати дефініцію цих понять;
пояснити студентам варіанти укладання словника текстознавчих термінів (за алфавітним чи тематичним принципом. Організувати системний контроль за виконанням студентами завдань для самостійного опрацювання. Поточний контрольна кожному семінарі розглядати питання, винесені на самостійне опрацювання відповідно до поданої теми. Рубіжний контроль:
перевіряти виконання студентами завдань для самостійного опрацювання та проводити колоквіуми;
визначити графік складання колоквіумів;
подати список теоретичних питань, які виносяться на перший,
другий і третій колоквіуми.
САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 8 4 9 37. Підходи до вивчення прихованого текстового впливу.
38.Текст та його інтерпретація. Сугестивність інформації (сила впливу підтексту. Епатажний текст як тип тексту. Прецедентні тексти. Патогенні тексти. Архітектоніка тексту. Текст як об’єкт логічного аналізу. Герменевтика як теорія і предмет розуміння тексту. Редагування і коректура тексту.
ПЕРЕЛІК ТЕМ РЕФЕРАТІВ І КУРСОВИХ РОБІТ. Провідні теоретичні концепції тексту у ХХ ст.: аналітичний огляд. Юрій Лотман як дослідник природи тексту. Семіотичне вчення про текст. Герменевтичні проблеми текстознавства.
5. Культурологічна теорія тексту М. Бахтіна.
6. Вербальні і невербальні тексти спільне і відмінне. Соціальне й ідеологічне в публіцистичному тексті. Авторське начало в тексті. Текст як діалогічне повідомлення. Простір і час в тексті. Підтекст функції і засоби створення. Текст як ієрархічна структура. Психологія сприймання тексту. Читач як складова тексту. Функції тексту. Текст як засіб впливу. Текст як інформаційна система. Способи вираження ідейної оцінки в тексті. Стиль як спосіб організації тексту. Графічно-знакова форма тексту. Текст як продукт творчості. Читання тексту як творчий процес. Розуміння тексту як філософська проблема. Контекст як передумова сприйняття твору. Побудова тексту як засіб управління процесом комуніації.
26. Психолінгвістичне трактування породження та сприйняття тексту. Співвідношення об’єктивного в розумінні тексту. Соціологія читацької думки. Упереджена і наукова інтерпретація тексту. Тексті образ. Питання атрибуції тексту і авторське право. Роль контексту у сприйманні тексту. Телевізійний тексту технологічному дискурсі. Структура тексту як чинник комунікації. Тексти для веб-сторінок.
36. Агресивний текст як тип тексту.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 0 5 СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
Адресат – особа, якій адресується повідомлення, для якої
воно призначене.
Алюзія – натяк на загальновідомий історичний чи літературний факт, відсилання читача до певного тексту, сюжету, образу, події.
Відцентрові сили тексту – елементи, що розрихлюють текст,
наприклад, додаткові сюжетні лінії, перехресні теми.
Вторинна мова – мова тексту, що складається із вторинних елементів-знаків: слів, словосполучень, речень. Створюється на основі первинної.
Газетно-журнальний текст – письмовий журналістський текст.
Герменевтика – 1) теорія, методологія та практика тлумачення будь-яких текстів 2) наука про розуміння смислу висловлювання й
індивідуальності, яка за ним стоїть, тобто автора і самого
інтерпретатора; 3) провідний напрям сучасної філософії.
Гіперсемантизація – поява у слові додаткових значень.
Десемантизація – утрата у слові компонентів значення.
Джерело інформації – створює повідомлення, яке має бути передане комусь.
Дискретність – характеристика тексту, яка визначає його межі
як семіотичного знака.
Дискурс – це те, що дане післямови перед мовленням це мова у процесі її застосування різноманітні комбінації мови,
використовуючи які суб’єкт перетворює мову у мовлення.
Диспозиція – складова логічної схеми побудови тексту,
розташування, синтаксичне розгортання й оформлення знайденого матеріалу, способи композиції тексту.
Елокуція – складова логічної схеми побудови тексту, втілення думок у слова, прикрашування, оздоблення творів за допомогою тропів і фігур.
Журналістський текст – засіб масової комунікації включає
інформацію про суспільство, здатний впливати і формувати суспільство.
Засоби масової комунікації – друковані аудіо- та візуальні
засоби передачі інформації до аудиторії за допомогою певних каналів.
Зміст – значення, яке вкладає автору текст.
Змістово-концептуальна інформація – індивідуально-
ПІДСУМКОВІ ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ. Значення контексту для сприймання й розуміння тексту. Використання досягнень теорії інформації у текстознавчих студіях. Семіотичне знання в текстознавстві. Текст як знакова система. Чинники цілісності (когерентності) тексту. Поняття дискурсу як теоретична проблема текстознавства.
6. Журналістський текст як засіб мас-медіа.
7. Складові інтертекстуальності. Сутність поняття тексту тексті. Типологія контекстів. Концепції контексту, запропоновані
Ю. Лотманом та М. Ріффатером.
9. Текст як інформативне повідомлення. Становлення науки про текст. Принципи класифікації знакових систем. Текст як об’єкт текстознавства. Аспекти вивчення тексту. Основні характеристики тексту (інформативність,
модальність, прагматична направленість. Об’єкт, предметі завдання текстознавства.
15. Поліструктурність тексту (за В. Різуном).
16. Основні текстові категорії як предмет текстознавства.
17. Інтеграція текстознавства з герменевтикою. Рівні членування тексту. Основні ознаки та функції журналістського тексту. Види й засоби зв’язності (когезії) тексту. Поняття смисл, значення у текстознавстві.
22. Тексті дискурс розмежування понять. Підтексті засоби, що його породжують у тексті. Фактори, які зумовлюють специфіку журналістських текстів. Підходи до класифікації дискурсів.
26. Зв’язок теорії тексту з риторикою та поетикою. Інтертекстуальність. Види цитацій у тексті. Межі тексту. Відкритість і закритість текстової структури.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 2 5 Квант – певна порція інформації, за якою читач відтворює
ціле.
Когезія – формальна пов’язаність елементів тексту, тобто зовнішня спаяність.
Код – система знаків і правил їхнє поєднання для передачі
повідомлення по певному каналові.
Колаж – включення за допомогою монтажу утвори літератури,
театру, кіно, живопису, музики різностильових об’єктів або тем для посилення естетичного ефекту.
Компіляція – включення прототексту у певний текст повністю.
Конотація (прирощення) – додаткове семантичне або стилістичне значення, відтінки, які накладаються на основні
значення і надають висловлюванню емоційно-експресивного забарвлення.
Контекст – 1) мовне оточення слова, особливості його вживання поряд з іншими словами 2) різноманітні умови створення
і функціонування тексту.
Лінгвістичний контекст – це сукупність умов уживання й лінгвістичного оточення мовної одиниці, що дає змогу вибрати потрібне значення.
Макроконтекст – це максимальне оточення одиниці, що уможливлює визначення її значення в цілому в тексті.
Мікроконтекст – мінімальне оточення одиниці, в якому вона реалізує своє значення (словосполучення, речення).
Модальність – характеристика тексту, яка є результатом суб’єктивно-авторського осмислення дійсності і відтворює непросто світа світ, побачений очима автора.
Неориторика – теорія правил побудови текстів, відношень між внутрішньотекстовими елементами, а також соціальної функції
текстів як цілісних знаків.
Об’єкт текстознавства – будь-яка знакова послідовність,
найчастіше вербальний письмовий текст.
Пам’ять – фундаментальний механізм культури породження текстів для збереження інформації.
Парадигматичні відношення – такі нелінійні відношення, при яких одиниці одного рівня пов’язуються лише асоціативно.
Парафраза – переказ своїми словами чужих думок,
запозичення теми із тексту, написаного раніше.
Патогенний текст – текст, який шкідливо, негативно впливає
на споживача, приносить негативний перлокутивний ефект.
авторське розуміння відношень між явищами, задум автора, його
інтенція (прагнення щось донести).
Змістово-підтекстова інформація – імпліцитний зміст тексту,
що ґрунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні
та конотативні значення, а також на здатності додавати певні
смисли.
Змістово-фактуальна інформація – інформація, що містить події, факти, процеси, що відбуваються в реальному світі, виражені
вербально у предметно-логічних значеннях на основі досвіду.
Знак – матеріальний предмет, який чуттєво сприймається і
служить замінником іншого предмета.
Знак-ікона – зображення, що зберігає подібність до реального об’єкта: план вираження схожий із планом змісту (фотографія,
картина живопису. Чуттєве сприйняття.
Знак-індекс – характеристика об’єкта через вказівку на спосіб його прояву, план вираження частково збігається з планом змісту.
Осмислення.
Знак-символ – своїм референтом має інший знак, план вираження і план змісту не збігаються (текст. Знання.
Значення – предметне значення знака (денотат той нерухомий і незмінний пункт, який залишається стійким при всіх змінах смислу.
Інтегративні відношення – основані на тому, що одиниці
вищого рівня інтегрують інші, які входять до їх складу як частини.
Інвенція – складова логічної схеми побудови тексту, пошук теми, добір матеріалу з обраного питання.
Інтегративні відношення – відношення, основані на тому,
що одиниці одного рівня інтегруються іншими, які входять до їхнього складу.
Інтертекст – простір сходжень всіляких цитацій; це ті елементи
іншого тексту, які є в смисловій структурі тексту, що розглядається.
Інтертекстуальність – всі прояви міжтекстових відношень;
введення цитацій у текст.
Інформативність – здатність тексту передавати, формувати знання.
Інформація – це непросто сума якихось відомостей, а внутрішній зміст процесу відтворення одних об’єктів дійсності у формі інших об’єктів.
Канал – середовище, яке використовується для передавання сигналу від передавача до приймача.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 4 5 Семантика – відношення елемента до того, що він означає.
Семіотика – наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.
Сигнал – форма передачі повідомлення від джерела до одержувача, певним чином закодована інформація.
Синтагматика – відношення знака до іншого знака.
Синтагматичні відношення – лінійні послідовні відношення між елементами.
Смисл – інформація, що міститься в імені сукупність усіх психологічних факторів, які виникають у нашій свідомості завдяки слову.
Стилістичний контекст – додавання нових значень до тексту,
створення комбінаторних прирощень смислу.
Тезаурус – зміст пам’яті читача, вся інформація, якою володіє
читач до моменту читання певного тексту.
Текст – певним чином упорядкована множинність речень,
об’єднаних єдністю комунікативного завдання.
«Текст у тексті – складна інтертекстуальна природа будь- якого тексту це не пасивне вмістилище зовні викладених текстів,
а генератор смислів.
Телетекст, радіотекст – журналістський текст, який відображає писемне, усне мовлення та зображальні матеріали.
Тема – провідна думка або кілька основних думок тексту.
Теорія інформації – наука, що вивчає різноманітні
інформаційні процеси.
Теорія тексту – наука, яка вивчає текст як культурний феномен.
Форма – сукупність способів і засобів вираження змісту.
Цитата – дослівно відтворений у тексті уривок з іншого твору,
чиєсь висловлювання з вказівкою на автора.
Цілісність – характеристика тексту, яку забезпечує тема, задум автора, пафосі за яку відповідає його композиція послідовне розгортання у певному просторі і часі подій, процесів, фактів, явищ,
ідей; внутрішня спаяність тексту.
Членованість – членування тексту за певними параметрами
(змістовими частинами, темами, абзацами тощо).
Чоловічий / жіночий текст – характеристика тексту за приналежністю автора до чоловічої чи жіночої статі.
Шум – спотворення, яких зазнає сигнал при передачі,
виникненні і зберіганні.
Передавач – суб’єкт, котрий переробляє повідомлення у сигнал.
Перлокутивний ефект – зворотна реакція читача на текст.
Підтекст – внутрішній зміст висловлювання, що не виражається словами, а передається додатковими стилістичними значеннями мовних одиниць.
Повідомлення – сукупність ознак, властивостей реальної
дійсності, яке розглядається автором у певний період часу.
Поетика – наука про структуру словесно-художніх текстів, їхні
жанри і типи, вивчає форми, види, засоби організації текстів,
розглядає тематику, композицію, архітектоніку, стилістику, ритмічну організацію тощо.
Прагматика – один із трьох аспектів значення тексту в семіотиці відношення знака до того, хто його використовує
(відношення знак – людина, вивчення функціонування тексту в суспільстві.
Прагматична спрямованість – спонукання до зворотної
реакції читача.
Предмет теорії тексту – атрибутивні текстові ознаки текстові
категорії; різні види текстів за комунікативними параметрами,
стилями; структурні одиниці зв’язок тексту з дискурсом,
висловлюванням, твором, контекстом.
Приймач – суб’єкт, котрий відтворює повідомлення за сигналами.
Природна (первинна) мова – знакова система особливого роду, репрезентація об’єктивної дійсності словами, розмовно- побутова мова повсякденного спілкування.
Програма – фундаментальний механізм культури текст є
динамічною системою, яка непросто консервує, відтворює
інформацію, ай породжує нові значення.
Прототекст – це інший текст, який передував виникненню того чи того тексту.
Ремінісценція – відгомін у тексті іншого тексту, що виявляється у запозичення тем, образів, окремих виразів, деталей.
Риторика – мистецтво й наука прозового мовлення, розробляє
основні методи й прийоми ораторського мистецтва, описує і
класифікує різноманітні засоби впливу на слухача.
Семантика – один із трьох аспектів значення тексту в семіотиці,
відношення до реальності, передбачає вивчення того, що відтворено у тексті.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 6 5 їхня боротьба визначають характер тексту. Існує проблема іншого суб’єкта, який відтворює (з тією або тією метою, втому числі і
дослідницькою) тексті створює текст-обрамлення, який коментує,
оцінює, заперечує тощо.
Кожний текст передбачає загальнозрозумілу (тобто умовну у межах даного колективу) систему знаків, мову (хоча б мову мистецтва. Якщо за текстом не стоїть мова, то це ужене текст, а природничо-натуральне (незнакове) явище, наприклад, комплекс природних криків і стогону, позбавлених мовної (знакової)
повторюваности. Звичайно, кожний тексті усний, і писемний)
включає значну кількість природних, натуральних моментів,
позбавлених будь-якої знаковости, які виходять за рамки гуманітарного дослідження (лінгвістичного, філологічного тощо),
але враховує їх (зіпсутість рукопису, погана дикція. Чистих текстів немає і не може бути. У кожному тексті, крім того, є чимало моментів, які можна назвати технічними (технічний бік графіки,
вимова тощо).
Отже, за кожним текстом стоїть система мови. У тексті їй відповідає все, що повторюється і відтворюється, все, що може бути дане поза цим текстом (даність. Та кожен текст (які висловлювання) є чимось індивідуальним, єдиним і неповторним, і в цьому весь його смисл (його задум, заради чого він створений).
Це в ньому те, що стосується істини, правди, добра, краси, історії.
І в стосунку до цього моменту все повторюване і відтворюване є
матеріалом і засобом. Якоюсь мірою це виходить поза межі
лінгвістики і філології. Цей другий момент притаманний самому текстові, але розкривається тільки в ситуації і в ланцюгу текстів (у мовленнєвому спілкуванні даної сфери. І цей момент пов’язаний не з елементами системи мови (знаками, а пов’язаний з іншими текстами особливими діалогічними (і діалектичними при віддаленні
від автора) відносинами.
Стенограма гуманітарного мислення – це завжди стенограма діалогу особливого виду складний взаємозв’язок тексту (предмет вивчення та обдумування) і створюваного контексту, в якому реалізується пізнавальна та оцінна думка вченого. Та зустріч двох текстів тексту готового і тексту, що створюється і є реакцією, – це зустріч двох суб’єктів, двох авторів. Текст не є річчю, і тому другу свідомість, свідомість, яка сприймає, аж ніяк не можна елімінувати чи нейтралізувати. Можна звертатися до першого моменту, тобто до мови – мови автора, мови жанру, напрямку, епохи, національної
Бахтін М.
ПРОБЛЕМА ТЕКСТУ В ЛІНГВІСТИЦІ, ФІЛОЛОГІЇ ТА ІНШИХ
ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ
Досвід філософського аналізу
Наш аналіз доводиться називати філософським передусім з негативних міркувань це не лінгвістичний, не філологічний, не літературознавчий чи будь-який інший спеціальний аналіз
(дослідження). Позитивні міркування такі наше дослідження відбувається у пограничних сферах, тобто на межі всіх вказаних дисциплін, на їх стикові та перетині.
Текст (письмовий та усний) – це первинна даність усіх тих дисципліні взагалі всього гуманітарно-філософського мислення
(у тому числі навіть богословського та філософського мислення в його витоках. Текст є тією безпосередньою дійсністю (дійсністю думки та переживань, з яких тільки й можуть виходити ці дисципліни
і це мислення.
Якщо розуміти текст широко – як будь-який пов’язаний знаковий комплекс, той мистецтвознавство (музикознавство, теорія та історія образотворчого мистецтва) має справу з текстом. Думки про думки, переживання переживань, слова про слова, тексти про тексти. У цьому основна відмінність наших (гуманітарних) дисциплін від природничих, хоча абсолютних, непроникних межі тут немає.
Гуманітарна думка народжується як думка про чужі думки,
волевиявлення, маніфестації, вираження, знаки, за якими стоять боги, які себе виявляють (одкровення, або люди (закони властителів, заповідь предків, безіменні вислови, загадки тощо).
Науково точна, так би мовити, паспортизація текстів і критика текстів явища пізніші (це цілий перевороту гуманітарному мисленні,
народження недовіри).
Будь-який текст має суб’єкта, автора (який говорить або пише).
Можливі види, різновиди і форми авторства. Лінгвістичний аналізу певних межах може взагалі віддалитися від авторства. Два моменти визначають текст як висловлювання його задум (інтенція) і
здійснення цього задуму. Динамічні взаємовідносини тих моментів,
Д ОДА Т К И
ОРИГІНАЛЬНІ ТЕКСТИ
ДОДАТОК 1

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 8 5 до самої серцевини, до самої глибини людини, але та серцевина ніколи не може стати одним із образів самого твору. Він у ньому яку цілому, причому найвищою мірою, але ніколи не може стати його складовою образною (об’єктною) частиною.
Наскільки у літературі можливі чисті безоб’єктні, одноголосі
слова? Чи може слово, у якому автор не чує чужого голосу, у якому тільки він і він увесь, стати будівельним матеріалом літературного твору Чи будь-яка міра об’єктности не є необхідною умовою всякого стилю Чи автор не знаходиться завжди поза мовою як матеріалом для художнього твору Чи кожний письменник не є
(навіть чистий лірик) завжди драматургом утому розумінні, що всі слова він роздає чужим голосам, утому числі й образу автора
(та іншим авторським маскам Може бути, що кожне безоб’єктне,
одноголосе слово наївне і непридатне для справжньої творчости.
Кожний справді творчий голос завжди може бути тільки другим голосом у слові. Тільки другий голос – чисте відношення – може бути до кінця безоб’єктним, не кидати образної субстанціональної
тіні. Письменник – це той, хто володіє даром непрямого говоріння.
Виразити самого себе – це означає зробити себе об’єктом для іншого і для себе самого (дійсність свідомости»). Ми виражаємо своє ставлення до того, хто б так говорив. У побутовому мовленні це знаходить своє вираження у легкій або іронічній
інтонації, інтонації здивування, нерозуміння, запитування, сумніву,
підтвердження, обурення, захоплення тощо. Це доволі примітивне
і дуже звичне явище двоголосся у розмовно-побутовому мовленнєвому спілкуванні, у діалогах і суперечках на наукові та
інші ідеологічні теми. Це доволі грубе і малоузагальнююче двоголосся і часто прямо персональне відтворюється з переакцентуванням слова одного із присутніх співбесідників. Такою ж грубою і малоузагальненою формою є різновиди пародійної
стилізації. Чужий голос обмежений, пасивний, і немає глибини та продуктивности (творчої, збагачувальної) у взаємовідносинах голосів. У літературі – позитивні і негативні персонажі.
Побачити і зрозуміти автора твору – означає побачити і
зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ, тобто інший суб’єкт. При пояснюванні – тільки одна свідомість, при розумінні – дві свідомості,
два суб’єкти. До об’єкта не може бути діалогічного відношення,
тому пояснювання позбавлене діалогічних моментів (крім формально-риторичного). Розуміння певною мірою завжди діалогічне.
мови (лінгвістика) і, нарешті, до потенційної мови мов
(структуралізм, глосематика. Можна йти за другим моментом до неповторної події тексту. Обидва моменти є безумовними:
безумовна потенційна мова і безумовний єдиний та неповторний текст.
Будь-який істинно творчий текст до певної міри завжди є
вільним і не зумовленим емпіричною необхідністю одкровенням особистості. Тому він (у своєму вільному ядрі) не допускає ні
каузального пояснення, ні наукового передбачення. Але це,
звичайно, не вилучає внутрішньої потреби, внутрішньої логіки вільного ядра тексту (без цього він не міг би бути зрозумілим,
визнаним та діяльним).
Гуманітарні науки – науки про людину та ЇЇ специфіку, а не про безголосу річ і природне явище. Людина у ЇЇ людській специфіці
завжди виражає себе (говорить, тобто створює текст (хоча б потенційний. Там, де вивчають людину поза текстом і незалежно від нього, це вжене гуманітарні науки (анатомія і фізіологія людини тощо. Людський вчинок є потенційним текстом і може бути зрозумілим (як людський вчинок, а не фізичне явище) тільки у діалогічному контексті свого часу (як репліка, як смислова позиція,
як система мотивів).
Автора ми знаходимо (сприймаємо, розуміємо, відчуваємо) у кожному творі мистецтва. Наприклад, у живописному творі ми завжди відчуваємо його автора (художника, але ми ніколи його не бачимо так, як бачимо створені ним образи. Ми відчуваємо його у всьому як чисте зображувальне начало (зображувальний суб’єкт),
а не як зображений (видимий) образ. І в автопортреті мине бачимо,
звичайно, автора, який створив його, а тільки зображення художника. Так званий образ автора – це справді образ особливого типу, відмінний від інших образів твору, але це образі він має
автора, який створив його. Образ оповідача в оповіданні від я,
образ героя автобіографічних творів (автобіографії, сповіді,
щоденники, мемуари, автобіографічний герой, ліричний герой тощо. Всі вони вимірюються і визначаються своїм ставленням до автора-людини (як особливого предмета зображення, але всі вони зображені образи, які мають свого автора, носія чисто зображувального начала. Ми можемо говорити про чистого автора на відміну від автора частково зображеного, показаного, який входить утвір як його частина. Не можемо сказати, що від чистого автора немає шляхів до автора-людини, вони, звичайно, є, і притому

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 0 6 зображеного життя, говорять, так би мовити, з приватних позицій,
їхні точки зору так чи інакше обмежені (вони менше знають автора).
Автор є поза зображеним (і створеним ним) світом. Він осмислює
увесь цей світ з вищих і якісно відмінних позицій. Нарешті, усі
персонажі та їхнє мовлення є об’єктами авторського відношення (і
авторської мови. Але площини мовлення персонажів і авторської
мови можуть перетинатися, тобто між ними можливі діалогічні
відносини. У Достоєвського, де персонажі – ідеологи, авторі такі
герої (мислителі-ідеологи) опиняються водній площині. Мовлення персонажів бере участь у зображених діалогах всередині твору і
безпосередньо не входять у реальний ідеологічний діалог сучасности,
тобто у реальне мовленнєве спілкування, у якому бере участь і в якому осмислюється твір в його цілості (вони беруть в ньому участь тільки як елементи цього цілого. А тимчасом автор займає позицію саме в такому реальному діалозі і на нього має вплив реальна ситуація сучасности. На відміну від реального автора, створений ним образ автора позбавлений безпосередньої участив реальному діалозі
(він бере в ньому участь тільки через увесь твір, проте він може брати участь у сюжеті твору і виступати у зображеному діалозі з персонажами (розмова автора з Онєгіним). Мова зображеного
(реального) автора, якщо вона є, – мова принципово особливого типу, яка не може перебувати водній площині змовою персонажів.
Саме вона визначає останню єдність твору і його останню смислову
інстанцію, його, так би мовити, останнє слово.
Кожне велике і творче словесне ціле – це дуже складна і
багатопланова система відносин. При творчому ставленні до мови безголосих, нічиїх слів немає. У кожному слові – голоси іноді
нескінченно далекі, безіменні, майже безособові (голоси лексичних відтінків, стилів тощо, майже невловимі, і голоси, які звучать близько й одночасно. Всяке висловлювання завжди має свого адресата
(різного характеру, різних ступенів близькости, конкретности,
усвідомлення тощо, відповідного розуміння, якого автор мовленнєвого твору шукає і передбачає. Це другий (але не в арифметичному сенсі. Але, крім того адресата (другого, автор висловлювання з більшим чи меншим усвідомленням передбачає
вищого нададресата (третього, абсолютно справедливе розуміння якого передбачається або у метафізичній далині, або у далекому
історичному часі. У різні епохи та при різному світовідчуванні цей нададресат і його ідеально правильне відповідне розуміння набувають різних конкретних ідеологічних виражень (Бог, абсолютна
Текст – первісна даність (реальність) і вихідна точка кожної
гуманітарної дисципліни. Конгломерат різноманітних знань та методів, які називають філологією, лінгвістикою,
літературознавством, наукознавством тощо. Виходячи з тексту, вони бредуть у різних напрямках, вихоплюючи різнорідні куски природи,
суспільного життя, психіки, історії, об’єднують їх то каузальними, то смисловими зв’язками, перемішуючи констатації з оцінками. Від вказування на реальний об’єкт треба перейти до чіткого розмежування предметів наукового дослідження. Реальний об’єкт
– соціальний (суспільна) людина, яка говорить і виражає себе
іншими засобами. Чи можна знайти до нього ідо його життя
(роботи, боротьби тощо) якийсь інший підхід, крім як через створювані ним знакові системи Чи можна його спостерігати і
вивчати як явище природи, як річ Фізичні дії людини треба розуміти як вчинок, але не можна зрозуміти вчинку поза його можливим
(витворюваним нами) знаковим вираженням (мотиви, мета,
стимули, ступінь усвідомлення тощо. Ми ніби заставляємо людину говорити (конструюємо її важливі свідчення, пояснення, сповіді,
визнання, дорозвиваємо можливе або дійсне внутрішнє мовлення тощо. Вивчаючи людину, ми всюди шукаємо і знаходимо знаки і
намагаємося зрозуміти їхнє значення.
Ставлення автора до зображеного завжди входить до складу образу. Авторське ставлення – конститутивний момент образу. І
це ставлення надзвичайно складне. Неприпустимо зводити його до прямолінійної оцінки. Такі прямолінійні оцінки руйнують художній образ. Уперше побачити, уперше усвідомити щось – означає вже вступити у стосунок з ним воно існує вжене в себе і для себе, а для іншого (вже дві співвіднесені свідомості. Розуміння є вже дуже важливим відношенням (розуміння ніколи не буває тавтологією чи дублюванням, оскільки тут завжди двоє і потенційний третій. Не знаю, так було, і взагалі, це не моя справа – важливі відношення.
Руйнування прямолінійних оцінок, які зрослися з предметом, і
відношень взагалі, створює нове відношення. Автора не можна відокремлювати від образів та персонажів, оскільки вони входять до складу цих образів як їх невід’ємна частина (образи двоєдині, а іноді
двоголосі). Але образ автора можна відокремити від образів персонажів, але цей образ створив сам авторі тому також двоєдиний.
Часто замість образів персонажів мають на увазі ніби живих людей.
Смислові площини, в яких розташоване мовлення персонажів,
та авторська мова різні. Персонажі розмовляють як учасники

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 2 6 3
Лотман Ю.
ТЕКСТ У ТЕКСТІ
Поняття текст – неоднозначне. Можна було б скласти набір
інколи дуже різних значень, які автори вкладають у це слово.
Важливе інше сьогодні це, безперечно, один із найуживаніших термінів у науках гуманітарного циклу. Розвиток науки у певні
моменти викидає на поверхню такі слова лавиноподібне зростання
їх частотности у наукових текстах супроводжується втратою необхідної однозначности. Вони не стільки термінологічно точно означують наукове поняття, скільки сигналізують про актуальність проблеми, вказують на сферу, в якій народжуються нові наукові
ідеї. Історія таких слів могла б скласти своєрідний індекс наукової
динаміки. Мине ставимо собі за завдання обґрунтовувати будь- яке з тих, що вже існують, чи запропонувати нове розуміння цього терміна. В аспекті нашого дослідження суттєво спробувати визначити його відношення до деяких інших головних понять, зокрема до поняття мови. Тут можна виділити два підходи. Перший мова мислиться як деяка первинна суть, що отримує матеріальне інобуття,
уречевлюючись (стаючи річчю) у тексті. При цьому розмаїтті аспектів
і підходів тут виділяється загальна презумпція мова передує
текстові, мова народжує текст.
Навіть тоді, коли зазначається, що саме текст творить дану лінгвістові реальність і що будь-яке вивчення мови відштовхується від тексту, йдеться про евристичну, а неонтологічну послідовність,
оскільки у саме поняття тексту включена осмисленість, текст за своєю суттю припускає певну закодованість. Код спирається на те,
що йому передує.
З цією презумпцією пов’язане уявлення промову як замкнену систему, що безмежно збільшує кількість текстів. Таке, наприклад,
визначення тексту, що його зробив Ельмоієв, як усього, що було, є
і буде сказане цією мовою. З цього випливає, що мова мислиться як панхронна і замкнена система, а текст – як система, що постійно наростає за тимчасовою віссю. Другий підхід найуживаніший у літературознавчих працях чи культурологічних дослідженнях,
ДОДАТОК істина, суд безпристрасної людської совісти, народ, суд історії, наука тощо).
Автор ніколи не може віддати всього себе і весь свій мовленнєвий твірна повну та остаточну волю усім чи близьким адресатам (адже й найближчі потомки можуть помилятися) і завжди передбачає (з більшим чи меншим усвідомленням) якусь вищу
інстанцію відповідного розуміння, яка може відсуватися у різні
напрямки. Кожний діалог відбувається ніби на тлі відповідного розуміння незримо присутнього третього, який стоїть над усіма учасниками діалогу (партнерами. Цей третій зовсім не є чимось містичним чи метафізичним (хоча при певному світовідчутті і може набути подібне вираження) – це конститутивний момент цілого висловлювання, який при глибшому аналізі може бути виявлений в ньому. Це випливає з природи слова, яке завжди хоче бути почутим, завжди шукає відповідного розуміння і не зупиняється на найближчому розумінні, а пробивається все далі і далі (необмежено).
Для слова (а отже, й для людини) немає нічого страшнішого, ніж безвідповідальність (безответственность). Почутість як така – вже діалогічне відношення. Слово хоче бути почутим, мати відповідь і
знову відповідати на відповідь. Воно вступає у діалог, який немає смислового завершення.
Переклад Марії Зубрицької

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 4 6 наприклад, у мистецтві, коли текст допускає в принципі відкриту кількість інтерпретацій, механізм, що його кодує, хоч і мислиться як закрите на окремих рівнях, у цілому принципово відкритий. Отже,
і в цьому зв’язку тексті мова переставлені. Текст дається колективу раніше, ніж мова, і мова вираховується з тексту. Основою цієї
подвійної дослідницької орієнтації є функціональна подвійність текстів у системі культури. У загальній системі культури тексти виконують принаймні дві основні функції адекватну передачу значень і
народження нових смислів.
Перша функція найкраще використовується, якщо найповніше збігаються коди того, хто говорить, і слухача і, відповідно, якщо однозначність тексту максимальна. Ідеальним граничним механізмом для такої операції буде штучна мова і текст штучною мовою. Тяжіння до стандартизації, що творить штучні мови, і
прагнення до самоописання, яке створює метамовні конструкції, не
є зовнішні стосовно мовного і культурного механізму. Жодна культура не може функціонувати без мета-текстів і текстів штучними мовами. Оскільки саме цей аспект тексту легко моделюється за допомогою засобів, які маємо, то саме цей аспект тексту виявився найпотужнішим. Він став об’єктом вивчення, інколи ототожнюючись
із текстом як таким і заслонюючи інші аспекти.
Механізм ідентифікації, зняття відмінностей і возведення тексту до стандартує не тільки початком, що гарантує адекватність сприйняття повідомлення у системі комунікації, не менше важливою
є функція забезпечити загальну пам’ять колективу. Ця функція особливо важлива у неписемних культурах і в культурах, де переважає
мітологічна свідомість, однак як тенденція вона з тим чи іншим ступенем виявлености існує у будь-якій культурі.
Характерною рисою культури з мітологічною орієнтацією є
утворення між мовою і текстами проміжної ланки-тексту-коду. Цей текст може бути усвідомлений і виявлений як ідеальний зразок
(пор., наприклад, роль Енеїди Вергілія для літератури
Відродження і класицизму) чи залишатись у сфері суб’єктивно- неусвідомлених механізмів, які не отримують безпосереднього вираження, а реалізується у вигляді варіантів у текстах нижчого рівняв ієрархії культури. Це не змінює основного текст-код є саме текстом. Це неабстрактний набір правил для побудови тексту, а синтагматично побудоване ціле, організована структура знаків. Слід зазначити, що під час культурного функціонування і у процесі
текстотворення чи у дослідницькому метаописанні – кожний знак присвячених загальній типології текстів. Прагнення наблизити текст як лінгвістичний та літературознавчий об’єкт дослідження визначило на початковому етапі вивчення той підхід, про який писав І. І. Ревзін:
«Якщо ж ідеться про аналіз твору в цілому, то структурні методи особливо ефективні для вивчення або таких порівняно простих і
повторюваних малих форм, як частівки, загадки, билини, казки,
міти, або такої масової продукції, як детективи, бульварні романи,
романи-памфлети тощо, але тоді вжене йдеться про художній твір у справжньому смислі слова. Однак дослідження художнього твору
«у прямому значенні слова, які інших найскладніших форм культурного життя, було продиктоване дуже багатьма і важливими науковими міркуваннями, щоб від них можна було відмовитися. А
таке дослідження вимагало іншого підходу до тексту.
З погляду другого підходу, текст мислиться як відмежоване,
замкнене у собі завершене утворення. Однією з основних його ознак є специфічна іманентна структура, що тягне за собою високу значеннєвість категорії межі (початку, кінця, рампи, «рами»,
«п’єдесталу», куліс тощо. Якщо у першому випадку важливою ознакою тексту є його протяжність у природному часі, то у другому текст або тяжіє до панхронности (наприклад, іконні тексти живопису та скульптури, або ж утворює свій особливий внутрішній час, відношення якого до природного здатне творити різні смислові
ефекти. Змінюється співвідношення тексту і коду (мови).
Усвідомлюючи певний об’єкт як текст, ми передбачаємо, що він якось закодований, презумпція кодованости входить до поняття тексту. Але сам цей код нам невідомий – його ще треба буде реконструювати,
ґрунтуючись наданому нам тексті.
Байдуже, чи маємо справу з текстом, написаним невідомою мовою – випадково збереженими уламками втраченої для нас культури, – чи з художнім твором, розрахованим на новаторство,
яке б шокувало аудиторію, але те, що текст попередньо закодований, не змінює того, що для аудиторії саме текст є чимсь первинним, а мова – вторинною абстракцією. Оскільки сприймач
інформації ніколи не може бути впевнений, що на основі цього тексту йому вдалося повністю реконструювати мову як таку, мова виступає тільки як щось відносно замкнене. Стосовно іманентно організованого і замкненого тексту активізовуватиметься ознака його незавершености і відкритости. Це буде особливо очевидне тоді, коли кодувальна система організована ієрархічно і реконструкція одного
із її рівнів не гарантує розуміння на інших. У цих випадках,

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 6 6 маніфестація якої-небудь однієї мови – для його утворення потрібно принаймні дві мови. Жоден такий текст не може бути адекватно описаний у перспективі тільки однієї мови. Ми можемо стикатися з суцільним закодованим подвійним кодом, причому у різній читацькій перспективі виявляється то одна, то інша організація, чи з поєднанням загальної закодованости деяким переважаючим кодом
і локальних підробок другої, третьої тощо. При цьому деяке фонове кодування, несвідоме і, звичайно, непомітне, уводиться до сфери структурної свідомости і набуває усвідомленої значущости (пор.
толстовський приклад з чистотою води, яка стає помітною завдяки сміттячкові і трісочкам, що потрапили до склянки сміттячко додаткове текстове включення, яке виводить основний фоновий код – чистоту – зі сфери структурно-непізнаного). Смислова гра,
що виникає при цьому у тексті, ковзання між різними структурними впорядкованостями надає текстові більші смислові можливості, ніж ті, якими володіє будь-яка мова, взята окремо. У другій своїй функції
текст є не пасивним вмістилищем, носієм ззовні вкладеного у нього змісту, а Генератором. Суть процесу Генерації – не тільки у розгортанні, але і значною мірою у взаємодії структур. Їхня взаємодія у замкненому світі тексту – активний фактор культури як семіотичної
системи, що працює. Текст цього типу завжди багатший відбудь- якої окремої мови і не може бути із нього автоматично вилучений.
Текст – семіотичний простір, в якому взаємодіють, інтерферують і
ієрархічно самоорганізовуються мови.
Якщо методика Проппа зорієнтована нате, щоб із різних текстів,
представивши їх як пучок варіантів одного тексту, виявити цей,
єдиний текст-код, що лежить в його основі, то методика Бахтіна,
починаючи з Марксизму і філософії мови, інша в єдиному тексті
виокремлюють не тільки різні, але, що особливо важливо,
взаємонеперевідні субтексти. У тексті розкривається його внутрішня конфліктність. В описанні Проппа текст тяжіє до панхронної
врівноваженості саме тому, що розглядаються розповідні тексти,
особливо помітно, що руху, по суті, немає – є тільки коливання навколо деякої гемостатичної норми (рівновага – порушення рівноваги – встановлення рівноваги. В аналізі Бахтіна неминучість руху, зміни, нищення приховані навіть у статиці тексту. Тому він сюжетний, навіть тоді, коли здається дуже далеким від проблем сюжету. Природною сферою для тексту за Проппом виявляється казка, за Бахтіним – романі драма.
Проблема тексту органічно пов’язана з прагматичним аспектом.
тексту-коду може постати перед нами у вигляді парадигми. Однак
«для себе, з позиції власного рівня, він виступає як дещо наділене не тільки єдністю вираження, але і єдністю змісту. Дифузійний,
амбі- чи полівалентний, що розпадається то на парадигму еквівалентних, але різних значень, то на систему антонімічних опозицій для зовнішнього спостерігача, для себе він монолітний,
компактний, однозначний. Він творить текст, який наділений усіма ознаками текстової реальности, навіть якщо він ніде і не виявлений,
а тільки неусвідомлено існує в голові мовця, народного
імпровізатора, організовуючи його пам’ять і підказуючи йому межі
можливих варіацій тексту. Саме таку реальність описує модель чарівної казки Проппа чи модель детективного роману Ревзіна.
Важливо зазначити, щоці дослідні моделі описують не структуру об’єкта (вона тільки непрямо виводиться з цих описів, а реальний,
хоч і невиявлений, текстовий об’єкт, що стоїть за цією структурою.
До об’єктів цього типу належить петербурзький текст, який виявив В. Топоров на матеріалі творів Достоєвського. Спостереження над текстами Достоєвського переконали дослідника, що один із пластів творчої свідомости автора Злочину і кари вирізняється глибоким архаїзмом і безпосередньо стикається з мітологічною традицією. В. Топоров показує існування в художній свідомості
Достоєвського певного стійкого тексту, який у численних варіаціях виявляється у його творах, і дослідник може його реконструювати.
Зв’язок з архаїчними схемами, а також те, що в основі лежать твори одного автора, забезпечують для елементів, які виділив В. Топоров,
необхідну приналежність до одного рівня і єдиного тексту.
Друга функція тексту – творення нових смислів. У цьому аспекті
текст перестає бути пасивною ланкою передачі деякої константної
інформації між входом (відправник) і виходом (сприймач). Якщо у першому випадку різниця між повідомленням на вході і виході
інформаційного ланцюга можлива тільки внаслідок перешкоду каналі зв’язку і її треба віднести до технічної недосконалости системи, то в другому, вона є суттю роботи тексту як «думаючого механізму. Те, що з першого погляду – дефект, з другого – норма,
і навпаки. Безперечно, що механізм тексту повинен бути організований у цьому випадку інакше.
Основною структурною ознакою тексту у цій другій функції є
його внутрішня неоднорідність. Текст – це механізм, утворений як система різних семіотичних просторів, у континуумі яких циркулює
деяке вихідне повідомлення. Він постає перед нами не як

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 8 6 структури тексту свідчить, що він вступив у взаємодію з неоднорідною йому свідомістю і під час Генерування нових смислів перебудував свою іманентну структуру. Потреба таких перебудов доконечна, це передбачає межа життя того чи того тексту у століттях, а також проводить лінію між перебудовою пам’ятки у процесі зміни культурного контексту і довільним нав’язуванням йому смислів, для вираження яких він немає засобів. Прагматичні зв’язки можуть актуалізувати периферійні чи автоматичні структури, але нездатні вносити до тексту коди, які принципово відсутні у ньому. Однак руйнування текстів і перетворення їх у матеріал створення нових текстів вторинного типу – від побудови середньовічних споруд із зруйнованих античних до створення сучасних п’єс за мотивами»
Шекспіра – також частина процесу культури.
Роль прагматичного начала не може бути зведена до різних переосмислень тексту – воно є активним аспектом функціонування тексту як такого. Текст як Генератор смислу, механізм, що мислить,
щоб бути залученим до роботи, потребує співрозмовника. У цьому глибоко діалогічна природа свідомости як такої. Щоб працювати,
свідомість потребує свідомости, текст – тексту, культура – культури.
Введення зовнішнього тексту в іманентний світ даного тексту дуже важливе. З одного боку, у структурному смисловому полі тексту зовнішній текст трансформується, утворюючи нове повідомлення.
Складність та багаторівневість компонентів, що беруть участь у текстовій взаємодії, призводить до відомої непередбачуваности тієї
трансформації, якій піддається текст, що його уводимо. Але трансформується не тільки він – змінюється уся семіотична ситуація всередині того текстового світу, до якого його вводять. Введення чужого семіозису, який перебуває в стані неперекладности, до
«материнського» тексту приводить його у стан збудження предмет уваги переноситься з повідомлення намову як таку, і виявляється явна кодова неоднорідність самого материнського тексту. У цих умовах субтексти, які його творять, можуть виступати один проти одного і, трансформуючись за чужими для них законами,
утворювати нові повідомлення. Текст, виведений зі стану семіотичної рівноваги, виявляється нездатний до саморозвитку.
Могутні зовнішні текстові вторгнення у культуру, що розглядається як великий текст, приводять не тільки до адаптації зовнішніх повідомлень і введення їх у пам’ять культури, алей слугують стимулами її саморозвитку, що дає непередбачувані результати.
Можемо навести два приклади такого процесу. Справність
Прагматику тексту дослідники часто несвідомо ототожнюють з категорією суб’єктивного у класичній філософії. Це зумовлює
ставлення до прагматики як до чогось зовнішнього і привнесеного,
що може захопити, відволікти від об’єктивної структури тексту.
Насправді прагматичний аспект – це аспект роботи тексту, оскільки механізм роботи тексту передбачає якесь введення у нього чого- небудь ззовні. Чи буде це ззовні інший текст чи читач (який теж
«інший текст, чи культурний контекст, він потрібний для того, щоб потенційна можливість генерування нових смислів, що полягає в
іманентній структурі тексту, перетворилась у реальність. Тому процес трансформації тексту у читацькій (чи дослідницькій) свідомості, які трансформації читацької свідомости, введеного до тексту (по суті,
ми маємо два тексти у відношенні інкорпоровані – обрамлювальні,
див. нижче, – не спотворення об’єктивної структури, від якого треба ухилитись, а розкриття суті механізму у процесі його роботи.
Прагматичні відношення – відношення між текстом і людиною. Обидва утворення відрізняються таким ступенем складности, що завжди передбачають присутність активізації того чи того аспекту структури тексту і перетворення у процесі прагматичного функціонування ядерних структуру периферійні, а периферійних – у ядерні.
Наприклад, поезію, що належить до епохи, яка характеризується дуже розвинутим почуттям індивідуальности, та зорієнтовану на оригінальність як вищу характеристику художньої вартости,
розглядає читач, зорієнтований на сприйняття мітологічних текстів.
Він бачить не панораму текстів, кожний з яких відзначений «лица всеобщим вьіраженьем» (Баратинський), а деякий загальний текст,
що повторюється у низці варіацій. Тут відбувається акцентація таких параметрів, які навіть самі сучасники не сприймали як значущі,
оскільки були автоматичними чи несвідомими, а те, що сучасники відзначали насамперед, знімається. Різні тексти сприймають як однорідні. Зовсім інший процес відбувається, коли сучасний читач знаходить поліфонізму текстах епох, які не знали художньо- усвідомленого функціонування цієї категорії, але природно включали елементи мовної неоднорідности, яку у певних умовах можна прочитати подібно.
Спрощено бачити у цьому трактуванні тільки спотворення (при такому підході вікова історія інтерпретацій великих пам’яток світової
культури постає як ланцюг помилкових тлумачень, на зміну яким той чи той критик або читач пропонує нове, яке обов’язково повинне встановити істину в останній інстанції. Переформулювання основ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 0 7 супроводжувалось введенням її у стан динамічного збудження.
Суттєвим моментом є саме відмінність культурних потенціалів,
складність у дешифруванні текстів засобами мов культури. Так,
наприклад, прийняття християнства і введення пов’язаних з цим текстів було для варварських народів Європи початку нашої ери залученням до текстового світу, важкодоступного через свою культурну складність. Але для давніх цивілізацій Середземномор’я ці
ж тексти були важкодоступні через свою примітивність. Однак в обох випадках ефект був подібний вони спричинили могутній культурний вибух, який порушив молодечу і старечу статику обох світів і ввів їх у стан динамізму.
Вище ми зазначили типологічні відмінності між текстами,
онтологічно орієнтованими на ототожнення усієї кількости текстів з деяким Текстом, і такими, в яких проблема кодової різноманітности переноситься до середини меж тексту, і розшарування Тексту на тексти перетворюється у внутрішній закон. Однак цю проблему можна розглядати і в прагматичному аспекті. У будь-якій детально нам відомій цивілізації ми стикаємося з текстом дуже високої
складности. У цих умовах особливо важливою стає прагматична установка аудиторії, яка може активізувати водному і тому ж тексті
«проппівський» чи «бахтінський» аспект. Це питання тісно пов’язане з проблемою відношення тексту до культурного контексту. Культура не безладне накопичення текстів, а складна, ієрархічно організована система, яка працює. Проте її складність стосовно осі «однорідність/
неоднорідність» така, що будь-який текст неминуче постає мінімально удвох перспективах, як включений до двох типів контекстів. З однієї
точки зору, він виступає як однорідний з іншими текстами, з іншої як такий, що випадає з ряду, дивний і незрозумілий. У
першому випадку він буде розміщуватись на синтагматичній, у другому – на риторичній осі. Співрозташування тексту із семіотично неоднорідним йому рядом творить риторичний ефект. Змістотворчі
процеси відбуваються як завдяки взаємодії між семіотично різнорідними і тими, які перебувають у зв’язку взаємної
неперекладности пластами тексту, такі внаслідок складних смислових конфліктів між текстом та чужим для нього контекстом.
Такою ж мірою, якою художній текст тяжіє до поліглотизму, художній
(і культурний взагалі) контекстне може бути багатомовним.
Складна багатофакторність та поліструктурність будь-якого культурного контексту призводить до того, що тексти, які входять до нього, можуть проглядатись як на синтагматичній, такі на
інтелектуального апарату дитинина ранній стадії його розвитку ще не забезпечує нормального функціонування свідомости: йому потрібні контакти, під час яких він отримує ззовні тексти, які є
стимуляторами його розумового саморозвитку. Другий приклад пов’язаний з так званим прискореним розвитком (Г. Гачев)
культури. Добре стабілізовані архаїчні культури можуть перебувати у стані циклічної замкнутости і збалансованої непорушности особливо довго. Вторгнення до їхньої сфери зовнішніх текстів урухомлює механізми саморозвитку. Чим сильніший розриві чим важче дешифруються вторгнені тексти засобами кадрів
«материнського» текстового кряжу, тим динамічнішим є стан, в який потрапляє культура в цілому. Зіставне вивчення різних випадків подібних культурних вибухівна які ми натрапляємо в історії світової
цивілізації, переконує у спрощеності концепції єдности шляху світового розуму, що його висунув Вольтер у Досвіді про здачі і
дух народів, Кондорсе (Начерк історичної картини прогресу людського розуму) і розвинув Гегель. З погляду просвітницької
культурософії, усе розмаїття світових культур можна звести або до відмінности в етапах становлення єдиного світового Еталону культури, або до помилок, які спрямовували розум людини у хащі.
З огляду на таку концепцію, справжнім здається ставлення
«передових культур до відсталих як неповноцінних і прагнення
«відсталих» культур наздогнати передові і розчинитися у них. У
такій перспективі прискорений розвиток пов’язують зі зменшенням розмаїття широкого контексту світової цивілізації і, відповідно, із занепадом її інформативности як єдиного Тексту, тобто з
інформаційною градацією. Однак така гіпотеза не підтверджується й емпіричним матеріалом під час культурних вибухів в історії світової
цивілізації не відбувається її нівелювання, а зовсім протилежні
процеси.
Спостерігаючій динамічний стан семіотичних систем, ми можемо зазначити одну цікаву особливість під час повільного і поступового розвитку система втягує у себе близькі і такі, що легко перекладаються на її мову. У моменти культурних (чи, взагалі,
семіотичних) вибухів втягуються найдальші і такі, що не перекладаються, з погляду цієї системи (тобто «незрозумілі»)
тексти. Не завжди у цьому випадку складніша культура буде стимулятором для більше архаїчної, можлива й зовсім інша спрямованість. Таку ст. ми стали свідками могутнього вторгнення текстів архаїчних культурі примітиву в європейську цивілізацію, що

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 2 7 головний простір тексту сприймається як реальне. Так, наприклад,
у Гамлеті перед нами – не тільки тексту тексті, алей Гамлету Гамлеті п’єса, що розігрується з ініціативи Гамлета, повторює
підкреслено умовною манерою (спочатку пантоміма, потім підкреслена умовність рифмованих монологів, які перебивають прозові репліки глядачів Гамлета, короля, королеви та Офелії) п’єсу,
яку створив Шекспір. Умовність першої підкреслює реальність другої.
Щоб акцентувати це почуття у читачів, Шекспір уводить до тексту метатекстові елементи перед нами на сцені здійснюється режисура п’єси. – Ніби випереджуючи
«8 ½» Фелліні, Гамлет перед публікою дає акторам вказівки, як їм потрібно грати. Шекспір показує на сцені не тільки сцену, але, що ще важливіше, репетицію сцени.
Подвоєння – найпростіший вид виведення кодової організації
до сфери усвідомлено-структурної конструкції. Невипадково саме з подвоєнням пов’язані міти про походження мистецтва рима як витвір луни, живопис як окреслена вугіллям тінь на камені тощо.
Серед засобів творення в образотворчому мистецтві локальних суб’єктів з подвійною структурою важливим є мотив дзеркала в живописі та кінематографії. Мотив дзеркала часто трапляється у найрізноманітніших творах (див. Венера і Амур Веласкеса,
«Портрет банкіра з жінкою Ван Ейка та багато інших. Однак ми відразу стикаємося з тим, що подвоєння за допомогою дзеркала ніколи не є просте повторення змінюється вісь «праве-ліве» чи ще частіше, до площини полотна чи екрана додається перпендикулярна до нього вісь, яка творить глибину чи додає ще одну точку зору вже поза площиною. Так, на картині Веласкеса до точки зору глядачів, які бачать Венеру в плечі, додається точка зору з глибини дзеркала – обличчя Венери. На портреті Ван Ейка ефект ще більше ускладнений дзеркало, що висить на стіні в глибині картини,
відбиває зі стіни фігури Арнольфіни з жінкою (на полотні вони повернені анфас) і гостей, яких вони зустрічають, що входять збоку глядачів. Отже, з глибини дзеркала падає погляд, перпендикулярний до полотна (назустріч поглядові глядачів) і який виходить за межі
власного простору картини, фактично таку ж роль відігравало дзеркало в інтер’єрі бароко, розсуваючи власне архітектурний простір, щоб створити ілюзорну безмежність (відображення дзеркала в дзеркалі, подвоїти художній простір відображенням картину дзеркалах чи порушити межі «внутрішнє/зовнішнє» через відображення у дзеркалах вікон.
Однак дзеркало може відігравати й іншу роль подвоюючи, воно риторичних осях (саме цей другий тип співрозташувань виводить семіотичну структуру зі сфери несвідомих механізмів до сфери усвідомленої семіотичної творчости). Проблема різних співрозташувань різнорідних текстів, так гостро поставлена у мистецтві і культурі XX ст., по суті, належить до дуже давніх. Саме вона лежить в основі кола питань, що пов’язані з темою тексту тексті. Зацікавлення неориторикою, яке особливо загострене в сучасній науці, перебуває утому ж плані. Тексту тексті – це особлива риторична побудова, в якій відмінність у закодованості
різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови
і читацького сприйняття тексту. Перемикання із однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу на якійсь внутрішній структурній межі стає у цьому випадку основою Генерування смислу.
Така побудова насамперед загострює момент гри у тексті з позиції
іншого способу кодування, текст набуває рис підвищеної умовности,
відзначається його грайливий характер, іронічний, пародійний,
театралізований тощо зміст. Водночас відзначається роль меж тексту,
як зовнішніх, що відділяють його від не-тексту, такі внутрішніх, що розділяють ділянки різної кодованости. Актуальність меж зазначається саме їхньою рухомістю, тим, що зі зміною установок на той чи той код змінюється і структура. Так, наприклад, на тлі
традиції, що включає п’єдестал чи раму картини до сфери не-тексту мистецтво епохи бароко вводить їх до тексту (наприклад,
перетворюючи п’єдестал у скелю і сюжетно пов’язуючи її в єдину композицію з фігурою. Момент гри загострюється не тільки тим,
що ці елементи водній перспективі включені до тексту, а в іншій вилучені з нього, алей тим, що в обох випадках їхня міра умовности
інша, ніж та, що притаманна основному текстові коли фігури скульптури бароко піднімаються або зіскакують з п’єдесталу чи у живописі виходять із рам, це підсилює, а не стирає той факт, що один із них належить речевій, а інші художній реальності. Та ж гра глядацькими відчуттями різної реальности відбувається, коли театральне дійство сходить зі сцени і переноситься в реально- побутовий простір залу для глядачів. Грана зіставленні «реального/
умовного» характерна для будь-якої ситуації тексту тексті».
Найпростішим випадком є включення до тексту ділянки, яка закодована тим же, але подвоєним кодом, що й увесь інший простір твору. Це будуть картина в картині, театру театрі, фільму фільмі чи роману романі. Подвійне закодування певних ділянок тексту, які
ототожнюються з художньою умовністю, призводить до того, що

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 4 7 тільки власні імена. Складніші випадки, коли ознака «реальності»
не випливає з власної суті субтексту чи навіть суперечить їй і,
всупереч цьому, у риторичному цілому тексту саме цьому субтекстові приписують функцію справжньої реальности.
Розгляньмо з цієї точки зору роман М. Булгакова Майстер і
Маргарита». Роман побудований як переплетення двох самостійних текстів один розповідає про події, що відбуваються у сучасній авторові Москві, другий – у давньому Єршалаїмі. Московський текст має ознаки реальності, він має побутовий характер,
перевантажений правдоподібними, знайомими читачеві деталями
і постає як пряме продовження знайомої читачеві сучасности. У
романі він поданий як деякий первинний текст нейтрального рівня.
На відміну від нього, розповідь про Єршалаїм увесь час має характер
«тексту у тексті. Якщо перший текст – витвір Булгакова, то другий створюють герої роману. Ірреальність другого тексту підсилюється тим, що йому передує метатекстове обговорення того, як його треба писати пор.: Ісуса насправді ніколи не було живого. Ось саме на цьому треба наголосити. Якщо ж стосовно першого субтексту нас хочуть запевнити, що він має реальні денотати, то щодо другого демонстративно переконують, що таких денотатів немає. Цього досягають і постійним відзначенням текстової суті глав про Єршалаїм
(спочатку оповідання Воланда, потім роман Майстра, і тим, що московські глави подано як реальність, яку можна побачити, а
єршалаїмські – як оповідання, яке слухають або читають.
Єршалаїмські глави незмінно вводяться кінцівками московських,
які стають їхніми зачинами, зазначаючи їхню вторинну суть:
«Заговорив неголосно, причому його акцент чомусь пропав. Усе просто у білому плащі <кінець першої глави, початок другої. –
Ю. Л.>. У білому плащі з підшивкою кривавого кольору, шаркаючи кавалерійською ходою <...> вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пілат»
(с. 435). Глава Страта вводиться як сон Івана і йому стало снитись, що сонце уже знижувалося над Лисою Горою, і була ця гора оточена подвійним оточенням (с. 587 – 588). Далі текст про
Єршалаїм уводиться як твір Майстра хоча б до самого світанку,
могла Маргарита шелестіти аркушами зошитів, роздивлятись їх і
цілувати і перечитувати слова – Темрява, що насунула зі
Середземного моря, накрила місто, ненависне прокураторові. Так,
темрява...» <кінець 24-ї – початок 25-ї глави. – Ю. Л.> (с. Проте, як тільки встановлюється ця інерція розподілення реального/нереального, починається гра з читачем за перерозподіл спотворює і цим оголюєте, що зображення, яке здається
«природним», – проекція, що несе в собі певну мову моделювання.
Так, на портреті Ван Ейка дзеркало випукле (пор. портрет Ганса
Бургкмайра з дружиною пензля Лукаса Фуртнагеля, де жінка тримає
випукле дзеркало майже під прямим кутом до площини полотна,
що дає різко спотворене відображення) – фігури подані не тільки спереду іззаду, алей і в проекції на плоску та сферичну поверхню.
У Пристрасті Вісконті фігура героїні, навмисне безпристрасна і
застигла, протистоїть її динамічному відображенню у дзеркалі. Пор.
також дивовижний ефект відображення у розбитому дзеркалі – у
«Вороні» Ж.-А. Клузо чи розбите дзеркало у День розпочинається»
Карне. З цим можна було б зіставити літературну мітологію відображень у дзеркалі і задзеркалля, що своїми коренями сягає
архаїчних уявлень про дзеркало як вікно у потойбічний світ.
Літературним адекватом мотиву дзеркала є тема двійника.
Подібно, як задзеркалля – це дивна модель звичайного світу,
двійник – віддзеркалене відображення персонажа. Змінюючи за законами дзеркального відображення (енантіоморфізму) образ персонажа, двійник поєднує у собі риси, які дають змогу побачити
їхню інваріантну основу, і зсувів (заміна симетрії правого/лівого може поєднувати винятково широку інтерпретацію найрізноманітніших властивостей мрець – двійник живого, несущий сущого, потворний – прекрасного, злочинний – святого,
нікчемний – порядного тощо, що створює поле широких можливостей для художнього моделювання. Знакова природа художнього тексту двояка у своїй основі з одного боку, текст удає
саму реальність, видає себе як такий, що має самостійне буття,
незалежне від автора, як річ серед речей реального світу. З іншого,
він постійно нагадує, що він – чийсь витвір і щось означає. У цьому подвійному освітленні виникає гра у семантичному полі реальність- фікція, яку Пушкін висловив так Над вымыслом слезами обольюсь». Риторичне поєднання речей і знаків речей (колаж)
в єдиному текстовому цілому творить подвійний ефект, зазначаючи одночасно й умовність умовного, і його безумовну оригінальність.
На функції речей (реалій із зовнішнього світу, а не створених рукою автора тексту) можуть бути документи – тексти, оригінальність яких у цьому культурному контексті поза сумнівом. Такі, наприклад,
врізки у художню кінострічку хронікальних кадрів (див. «Дзеркало»
А. Тарковського або ж прийом, який використав Пушкін, – вклеїв у
«Дубровського» велику реальну судову справу XVIII ст., змінивши

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 6 7 перетворюючи її в історичну, а історичну поведінку розглядали як природний сюжет для живопису. І у цьому випадку найбільше наголошено на риторико-семіотичному моменті, коли зближаються далекі і взаємоперевідні коди. Так, Вісконті у Пристрасті (фільмі,
знятому у х рр., у розпалі торжества неореалізму, після того, як сам режисер поставив Земля тремтить) демонстративно пропустив фільм через оперний код. На тлі такої загальної кодової
двоплановости він дає кадри, в яких живий актор (Франц)
монтується з ренесансною фрескою.
Культуру взагалі можна розглядати як текст. Однак надзвичайно важливо зазначити, що це складно побудований текст, він розпадається на ієрархію текстів у текстах і творить складні
переплетення текстів, оскільки саме слово текст включає
етимологію переплетення, то можна сказати, що таким тлумаченням ми повертаємо поняттю текст його початкове значення.
Переклад Ярослави Приходи меж між цими сферами. По-перше, московський світ («реальний»)
наповнюється найфантастичнішими подіями, тоді як видуманий світ»
роману Майстра підкоряється строгим законам побутової
правдоподібности. Нарівні зчеплення елементів сюжету розподілення
«реального» та ірреального прямо протилежне. Окрім того,
елементи метатекстової розповіди вводяться ідо «московської»
лінії (правда, дуже рідко, створюючи схему автор розповідає про своїх героїв, його герої розповідають історії Єшуа і Пілата За мною,
читачу! Хто тобі сказав, що на світі немає справжньої, вірної, вічної
любови?» (с. Насамкінець в ідейно-філософському смислі – це заглиблення в оповідання в оповіданні Булгаков бачить не як віддалення від реальности у світ словесної гри , а сходженям від блюзнірського вдавання псевдореального світу до справжньої суті світової містерії.
Між двома текстами встановлюється дзеркальність, однак те, що здасться реальним об’єктом, виступає тільки як спотворене відображення того, що нам здавалось відображенням.
Суттєвим і дуже традиційним засобом риторичного поєднання по-різному закодованих текстів є композиційна рамка. «Нормальна»
(тобто нейтральна) побудова базується, зокрема, на тому, що обрамлення тексту (рама картини, оправа книги чи рекламні
оголошення видавництва наприкінці них, відкашлювання актора перед арією, настроювання інструментів оркестром, слова І ось,
послухайте» в усній розповіді тощо) до тексту не вводиться. Вони відіграють роль попереджувальних сигналів про початок тексту, але самі перебувають за його межами. Варто ввести рамку у текст, як центр уваги аудиторії переміщується з повідомлення на код.
Складнішим є випадок, коли тексті обрамлення переплітаються так,
що кожна є і обрамляючим, і обрамленим текстом.
Можлива також така будова, при якій один текст подається як неперервна розповідь, а інші вводяться до нього спеціально у фрагментарному вигляді (цитати, відсилання, епіграфи тощо).
Передбачається, що читач розгорне ці зерна інших структурних конструкцій у тексти. Подібні включення можна читати і як однорідні
з текстом, що їх обрамлює, і як різнорідні з ним. Чим різкіше виражена неперевідність кодів тексту-вкраплення та основного коду,
тим відчутніша семіотична специфіка кожного з них.
Не менше трапляються багатофункціональні випадки подвійного чи багатократного кодування усього тексту. Нам доводилось відзначити випадки, коли театр кодував життєву поведінку людей,

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 8 7 9 20. Лотман Ю. М. Структура художественного текста Ю. М. Лотман. – М, 1970.
21. Мамалыга А. И. Структура газетного текста / А. И. Мамалыга.
– К, 1983.
22. Москаленко АЗ. Реабілітація слова / АЗ. Москаленко. К, 1989.
23. Мучнин Б. С. Человек и текст. Основы культуры письменной речи / Б. С. Мучнин. – М. : Книга, 1985.
24. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної
літератури / Н. Ф. Непийвода. – К, 1997.
25. Різун ВВ. Аспекти теорії тексту / ВВ. Різун // Нариси про текст. – К, 1998.
26. Селіванова О. О. Сучасна теорія тексту / О. О. Селіванова
// Актуальні напрями сучасної лінгвістики. – К, 1999.
27. Серажим К. С. Текстологія елементи тексту й апарат видання / К. С. Серажим. – К, 1998.
28. Тексти аспекты его рассмотрения. – М, 1977.
29. Текст как инструмент общения. – М, 1983.
30. Тимошик М. Видавнича справа та редагування / М. Ти- мошик. – К, 2002.
31. Тураева З. Я. Лингвистика текста / З. Я. Тураева. – М, 1986.
32. Феллер М. Д. Текст як модель комунікативного акту М. Д. Феллер // Нариси про текст. – К, Додаткова література. Адмони В. Г. Граматика и текст / В. Г. Адмони // Вопросы языкознания., 1985. – С. Амосов НМ. Структурный анализ и моделирование сложных систем / НМ. Амосов // Проблемы исследования системи структур : материалы конф. – МС. Антипов ГА. Текст как явление культуры / ГА. Антипов. –
Новосибирск, 1989. – 197 с. Бухарцев Р. Т. Творческий потенциал журналиста / Р. Т. Бу- харцев. – М, 1985.
5. Ван Дейк ТА. Язык. Познание. Коммуникация / ТА. Ван
Дейк. – М. : Прогресс, 1989. – 312 с. Глушко ММ. Синтаксис, семантика и прагматика научного текста / ММ. Глушко. – М. : МГУ, 1977. – 209 с. Гнатюк Г. М. Слово в контексті (Як добирати слова) Г. М. Гнатюк // Мова. Людина. Суспільство. – К, ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ
Основна література. Аспекты общей и частной лингвистической теории текста /
[отв. ред. Н. А.Слюсарева]. – М. : Наука, 1982. – 192 с. Бахтин ММ. Вопросы литературы и эстетики / ММ. Бахтин.
– М : Худ. Литература, 1975. – 504 с. Богданов ВВ. Тексти текстовое общение / ВВ. Богданов.
– СПб., 1993.
4. Бухарцев Р. Т. Творческий потенциал журналиста / Р. Т. Бу- харцев. – М, 1985.
5. Васильев С. А. Синтез смысла при создании и понимании текста / С. А. Васильев. – К. : Наукова думка, 1988. – 238 с. Видання. Основні види. Терміни та визначення : ДСТУ 3017-
95. – К, 1995.
7. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. – М, 1974.
8. Горохов В. М. Слагаемые мастерства: Особенности журналистского творчества / В. М. Горохов. – М, 1982.
9. Долинин К. А. Интерпретация текста / К. А. Долинин. – М. Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации / Т. М. Дридзе. – М, 1984.
11. Зарецкая Е. Н. Риторика. Теория и практика речевой коммуникации / Е. Н. зарецкая. – М, 1998.
12. Звегинцев В. А. Проблемы знаковости языка / В. А. Зве- гинцев. – М, 1956.
13. Иванов М. Н. Строение абзаца и его пунктуация М. Н. Иванов. – М, 1980.
14. Іванченко Р. Г. Адекватність розуміння і ясність тексту Р. Г. Іванченко. – К, 1991. – 48 с. Качкан В. У творчій лабораторії журналіста / В. Качкан. – К. Коваль А. П. Композиція та архітектоніка публіцистичного тексту / А. П. Коваль // Особливості мови і стилю ЗМІ. – К, 1983.
17. Кухаренко В. А. Интерпретация текста / В. А. Кухаренко. М, 1986.
18. Лазарева Э. А. Системно стилистические характеристики газеты / Э. А. Лазарева. – М, 1993.
19. Лосева Л. М. Как строится текст / Л. М. Лосева. – М, 1991.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 0 8 1 29. Свинцов ВИ. Смысловой анализ и обработка текста ВИ. Свинцов. – М. : Книга, 1979.
30. Слободянюк Р. Д. Журналістська майстерність / Р. Д. Сло- бодянюк. – К, 1994.
31. Социальная практика и журналистский текст. – М, 1990.
32. Телерадіожурналістика. – Львів, 1997.
33. Феллер М. Д. Структура произведения / М. Д. Феллер. М, 1981.
34. Шаповал Ю. Г. Личностные методы повышения эффективности средств массовой информации / Ю. Г. Шповал. К, 1989.
35. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс Мова,
культура, влада / Г. М. Яворська. – К, 2000.
8. Горизонты публицистики. – М, 1981.
9. Горохов В. М. Слагаемые мастерства: Особенности журналистского творчества / В. М. Горохов. – М, 1982.
10. Здоровега В. Й. Вступ до журналістики : конспект лекцій В. Й. Здоровега. – Львів : Вищ. шк., 1975.
11. Кайда Л. Г. Эффективность публицистического текста. М, 1989.
12. Качкан В. У творчій лабораторії журналіста / В. Качкан. – К. Кочерган М. П. Слово і контекст. Лексична сполучуваність і
значення слова / М. П. Кочерган. – Львів, 1980. – 183 с. Кузнецова О. Аргументація в публіцистиці / О. Кузнецова.
– Львів, 1997.
15. Логика и образ в публицистике / [под ред. МС. Ка- мюфутдинова]., 1973.
16. Лотман Ю. М. Структура художественного текста Ю. М. Лотман. – М, 1970.
17. Методы журналистского творчества. – М, 1982.
18. Москаленко АЗ. Два кити публіцистики / АЗ. Москаленко.
– К, 1997.
19. Москаленко АЗ. Реабілітація слова / АЗ. Москаленко. К, 1989.
20. Москаленко АЗ. Теорія журналістики / АЗ. Москаленко. К, 1998.
21. Нерух О. О. Першооснови журналістської творчості О. О. Нерух. – Х. : Світ дитинства, 2000.
22. Нечаева О. А. Функционально-смысловые типы речи О. А. Нечаев. – Улан-Уде, 1974.
23. Одинцов ВВ. Стилистика текста / ВВ. Одинцов. – М. Подолян М. П. Першооснови журналістської творчості М. П. Подолян. – К, 1997.
25. Попов Ю. В. Текст структура и семантика / Ю. В. Попов,
Трегубич. Г. П. – Минск, 1984.
26. Прилюк ДМ. Теорія і практика журналістської творчості ДМ. Прилюк : у х кн]. – К, 1972–1973.
27. Пронин Е. И. Текстовые факторы эффективности журналистского воздействия / Е. И. Пронин. – М, 1981.
28. Свинцов ВИ. Логические основы редактирования текста.
/ ВИ. Свинцов. – М. : Книга, 1972.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Т ЕК СТО ЗНАВ С ТВ О 2 8 ЗМІСТ Мета і завдання дисципліни,
її місце у навчальному процесі. Тексти лекцій. Цикл практичних занять. Самостійна робота студентів. Перелік тем рефератів і курсових робіт. Підсумкові питання до заліку. Словник термінів. Додатки. Оригінальні тексти. 56
Бахтін М. Проблема тексту в лінгвістиці,
філології та інших гуманітарних науках. 56
Лотман Ю. Тексту тексті. Література до курсу. Системи і критерії оцінювання знань,
умінь і навичок студентів. СИСТЕМИ І КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ,
УМІНЬ І НАВИЧОК СТУДЕНТІВ
Оцінювання знань і вмінь студентів з курсу “Текстознавство”
відбувається за бальною системою шляхом накопичування балів впродовж аудиторного і позааудиторного вивчення матеріалу.
Розподіл балів при рейтинговій системі оцінювання з навчальної
дисципліни “Текстознавство”,
для якої передбачено підсумковий контроль залік

























































 















  




























 
 

 
 












 
 














 Градація оцінки кінцевих результатів роботи студента
 









-





д









1 т




-











3












4














5











































НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 4
Навчально-методичні рекомендації
З А В ГОРОДНЯ Лариса Віталівна
Т Е К СТО ЗНАВ С Т В О
Головний редактор
Оксана Перекупко
Літературний редактор
Оксана Перекупко
Технічний редактор
Олександр Третяков
Верстка
Оксана Перекупко
Коректор
Оксана Перекупко
Дизайнер
Підгайний Євген
Підписано до друку Формат х. Папір офсетний Гарнітура Pragmatica CTT. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 4,88. Обл.-вид. арк. Тираж 300 пр. Зам. № ...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал