Л. I. Казмiренко, О. І. Кудерміна, О. Є. Мойсєєва психологія



Pdf просмотр
Сторінка6/10
Дата конвертації03.03.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 6.
ПІЗНАВАЛЬНА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ:
МИСЛЕННЯ ТА УЯВА; УВАГА

Вступ
1. Поняття мислення, його рівні та форми.
2. Мисленнєві операції та різновиди мислення.
3. Уява. Психологічні механізми створення нових образів.
4. Увага та її властивості. Індивідуально-психологічні особливості
уваги.
Висновки

ВСТУП
Життєдіяльність людини у навколишньому світі потребує не лише чуттєвого відображення предметів та явищ, а й виділення їх суттєвих ознак та відношень. Це може бути досягнуте на основі логічного пізнання, що здійснюється за допомогою мислення.
Мислення як вища форма пізнання завжди ґрунтується на нижчих формах – відчуттях та сприйманнях, оскільки для того, щоб відбулося узагальнення суттєвих властивостей предметів та явищ, перш за все, необхідно отримати безпосередню інформацію про зовнішній світ. Ця
інформація, як відомо, отримується за допомогою чуттєвого пізнання. Проте, на відміну від нього, мислення в осягненні дійсності виходить за межі того, що сприймається безпосередньо. Мислення починається там, де чуттєве пізнання виявляється недостатнім: не маючи спеціалізованих аналізаторів, людина пізнає те, що не може бути безпосередньо їй надане у відчуттях – аж до розуміння природи власного мислення.

1. ПОНЯТТЯ МИСЛЕННЯ, ЙОГО РІВНІ ТА ФОРМИ.
Мислення – пізнавальний психічний процес опосередкованого та
узагальненого пізнання людиною предметів та явищ об’єктивної
дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях.
Опосередкованість мислення виявляється у тому, що людство для пізнання світу вдається до різноманітних практичних дій (експерименти, досліди тощо), обчислень, моделей, схем, а також використовує знаки (мовні, математичні, картографічні, дорожні тощо). Завдяки опорі на ці культурні засоби стає можливим позачуттєве пізнання. Узагальненість – це, на відміну від відчуття та сприймання, не конкретні відомості про об’єкт та його властивості, а інтегровано перероблена інформація про сутність не тільки одного об’єкта або явища, а цілого класу (типу) об’єктів або явищ.
На мислення можуть впливати найрізноманітніші чинники. Воно залежить від того, яким способом людині пред’являють умови задачі
(письмово чи усно, наочно чи словесно), яку установку сформували на задачу
(наприклад, наперед повідомили, що це дуже складна задача чи, навпаки, легка). Процес мислення залежить також від мотивації людини, її емоційного стану, різноманітних соціальних чинників. Найкраще, коли в людини є
інтерес до задачі і при цьому оптимальне емоційне напруження, оскільки надмірна мотивація, емоційне збудження, підвищена тривожність та прагнення знайти відповідь якомога швидше негативно впливають на процес розв’язання задачі.
Елементарною одиницею мислення є думка, яка у фізіологічному сенсі становить собою створений у мозку ланцюг нервових зв’язків. Однак найважливішою відмінністю цих зв’язків від тих, що утворені внаслідок безпосереднього відчуття та сприймання, є те, що задіяна друга сигнальна система, притаманна людині, а саме – мова, слово як специфічний подразник.
Інакше кажучи, основою утворення думки є не безумовний, а умовний
(зумовлений словом) рефлекс. Ще однією відміною думки від відчуття та
сприймання є те, що, за вдалим висловом І. М. Сєченова, думка – це рефлекс
із загальмованим (безпосередньо не завершеним дією) закінченням.
Основними логічними формами мислення є поняття, судження та умовиводи.
Поняття форма мисленнєвого відображення одиничного та особливого у предметах та явищах, яке водночас є загальним. Наприклад, одиничним та особливим у понятті «мислення» є те, що завдяки йому відбувається опосередковане та узагальнене відображення дійсності, а загальним – що це психічний процес.
Незважаючи на те, що між поняттям і словом (або символом) існує
єдність, вони не тотожні: слова та символи самі по собі не є поняттями, вони
– лише знаряддя для їхнього утворення. Почуте слово чи побачений символ можуть викликати поняття лише тоді, коли спираються на певний досвід людини, зокрема, на чуттєвий. Отже, поняття виникають на основі чуттєвого пізнання, а остаточно формуються за допомогою слова на основі розуміння того, що ми пізнали.
Поняття можуть бути родовими і видовими, загальними й одиничними, конкретними та абстрактними. Родовими називають поняття з більшим обсягом відносно понять із меншим обсягом (наприклад, родовим є поняття
«психічний процес» відносно поняття «мислення»). Відповідно, поняття з меншим обсягом стосовно понять з більшим обсягом називають видовими (у вищенаведеному прикладі це поняття «мислення»). Цей поділ, однак, відносний, оскільки кожне родове поняття є, в свою чергу, видовим стосовно понять зі ще більшим обсягом, а кожне видове є родовим відносно понять з меншим обсягом. Поняття, що мають найширший обсяг і відображають найзагальніші властивості, зв’язки і відношення предметів та явищ, називають категоріями (наприклад, простір, час, кількість, якість тощо).

Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості класів предметів та явищ; поняття, які відображають істотні властивості одиничних об’єктів, називаються одиничними.
Конкретні поняття – такі, в яких відображаються певні предмети, явища чи класи за їхніми суттєвими ознаками, зв’язками і відношеннями;
абстрактні – поняття, які відображають ті чи інші властивості об’єктів відокремлено від самих об’єктів (наприклад, психіка, сила волі). Цей поділ має відносний характер; він не означає, що в конкретних поняттях немає абстракції. Різниця полягає у тому, що конкретні поняття утворюються в результаті абстрагування загальних, істотних властивостей від інших властивостей об’єкта; в утворенні абстрактних понять відбувається абстрагування цих властивостей від їхніх носіїв.
Зміст понять розкривається в судженнях. Чим більше суджень ми можемо висловити про певний об’єкт чи явище, тим змістовнішим є наше поняття про нього. Судження – логічна форма мислення, в якій відображені зв’язки між предметами та явищами дійсності або їх властивостями. У науці судження часто виражаються через означення. Означення можна дати, по- перше, шляхом віднесення даного об’єкта чи явища до найближчого роду і встановлення після цього його видових відмінностей. Наприклад, мислення – це психічний процес (найближчий рід) опосередкованого та узагальненого пізнання (видові відмінності) дійсності. По-друге, означення можна дати за допомогою вказівки на походження предмета чи явища, що відображається у понятті, або на спосіб, яким воно утворюється. Наприклад, у геометрії коло визначають як криву, що утворюється рухом на площині точки, яка зберігає рівну відстань від центру. Означення не має на меті перелічити всі властивості певних об’єктів чи явищ, а тільки вказати на найзагальніші чи найсуттєвіші.
Судження існує і виявляється в реченні. Проте судження і речення не є тотожними, оскільки судження становлять акт мислення, а речення – це
певне граматичне сполучення слів, яке передає судження. Кожне судження виявляється в реченні, проте не кожне речення несе в собі судження.
Розрізняють такі види суджень: істинні і хибні; поодинокі, часткові і загальні; прості і складні; стверджувальні і заперечні.
Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв’язки і відношення, що існують в об’єктивній дійсності. Істинність суджень перевіряється практикою, а також зіставленням їх із іншими судженнями,
істинність яких вже доведена. Судження є хибним, якщо воно ці зв’язки і відношення відображає неадекватно. Загальні закони і правила мислення, що забезпечують досягнення істинності суджень, досліджує і формулює логіка.
У поодиноких судженнях висловлюється думка відносно одного об’єкта чи явища; у часткових – відносно групи об’єктів або явищ; у загальних – відносно всіх об’єктів чи явищ певної групи.
У простих судженнях відображений лише один зв’язок або відношення між предметами і явищами, у складних – декілька зв’язків або відношень.
Якщо у судженні стверджується наявність певних ознак і відношень в об’єктах, то таке судження називають стверджувальним, якщо заперечується
заперечуючим. Судження можуть утворюватися двома основними способами: безпосередньо, коли в судженні висловлюється те, що сприймається, і опосередковано, коли на основі знання певної закономірності ми висловлюємося відносно властивостей об’єктів. Такі судження утворюються шляхом умовисновків.
Умовисновок – такий зв’язок між думками (поняттями, судженнями), внаслідок якого на основі декількох суджень утворюється нове. Вихідні судження, з яких виводиться нове, називають посиланнями, а нове судження
– висновком. В умовисновках особливо виразно виступає опосередкований характер мислення: ми здобуваємо нові знання, оперуючи вже наявними.

Існують такі різновиди умовисновків: за аналогією, індуктивні та дедуктивні; вірні і хибні.
Умовисновком за аналогією (від грецьк. analogos – відповідність) називають такий, що ґрунтується на подібності деяких ознак різних об’єктів чи явищ. Наприклад, якщо ми знаємо співвідношення між поняттями
«високий» та «низький», то можемо за аналогією знайти таке саме співвідношення між поняттями «швидкий» і «повільний» (це співвідношення полягає у протилежності стану об’єктів). Цінність аналогії полягає у тому, що вона наштовхує нас на здогадки. Достовірність висновку за аналогією залежить від того, на яку саме схожість зроблена опора і наскільки глибокий встановлений взаємозв’язок. Індуктивні умовисновки або індукція (від лат.
inductio – наведення) – це шлях від конкретного до загального, від фактів до
їхнього узагальнення, від менш загальних до все більш загальних суджень.
Таким чином була створена теорія еволюції Ч. Дарвіна, періодична таблиця хімічних елементів Д. Менделєєва тощо. Дедуктивні умовисновки або дедукція (від лат. deductio – виведення) – це шлях від загального до конкретного. Тут ми опираємося на вже встановлені загальні судження і на цій основі робимо судження про певні групи об’єктів або про поодинокі об’єкти. Таким чином була створена теорія відносності А. Ейнштейна.
Вірні умовисновки підтверджуються на практиці і не заперечуються законами логіки; хибні, навпаки, не підтверджуються практикою і заперечуються законами логіки.
2. МИСЛЕННЄВІ ОПЕРАЦІЇ ТА РІЗНОВИДИ МИСЛЕННЯ
Якщо логіка вивчає закони мислення в його структурних елементах, то предметом психології є лише його процесуальна сторона. Мислення як
діяльність, процес, складається з певних мислєннєвих операцій: аналізу, синтезу, порівняння, абстракції, конкретизації, узагальнення, класифікації,
систематизації.
Аналіз – уявне розчленування предмета або явища, відокремлення деяких його ознак та властивостей (наприклад, вивчаючи тему, ми аналізуємо окремі її питання).
Синтез – мисленнєве поєднання окремих елементів, ознак в єдине ціле
(наприклад, шляхом поєднання опису окремих елементів зовнішнього вигляду предмета можна сформувати цілісний його образ).
Аналіз і синтез – дві сторони єдиного мисленнєвого процесу; вони взаємопов’язані: аналіз здійснюється через синтез, а синтез – через аналіз.
На основі аналізу та синтезу здійснюється операція порівняння – встановлення подібності і відмінності між предметами та явищами дійсності.
Абстракція – підкреслення найбільш суттєвих особливостей декількох предметів чи явищ дійсності. Конкретизація – мисленнєвий перехід від більш узагальнених понять до конкретних.
Узагальнення – групування, об’єднання суттєвих ознак в єдине ціле.
Зокрема, на основі абстракцій та узагальнень формується професійний досвід працівників правоохоронних органів – відокремлення найбільш типових способів вчинення злочинів, найбільш суттєвих засобів психологічного впливу на злочинців, формування раціональних прийомів вирішення професійних завдань.
Класифікація – групування об’єктів чи явищ за певними ознаками: родовими, видовими, формальними тощо. У результаті створюється певна система класів даної сукупності предметів чи явищ. Систематизація – свого роду продовженням класифікації, а саме подальше об’єднання виділених у ході класифікації груп і класів.
Саме динамічні мисленнєві операції і, зокрема, конкретизація, складають основу механізму інтуїтивного (раптового, неусвідомленого)
пізнання. Змістовним елементом інтуїції, як максимально згорнутого мисленнєвого процесу, є професійний досвід, у якому закріплені та абстраговані найбільш типові ситуації та засоби їх вирішення. Досвід бере участь у вирішенні конкретного завдання у двох своїх проявах – свідомому
(прямому) та неусвідомленому. Неусвідомлена частина професійного (чи життєвого) досвіду становить собою максимально згорнутий автоматизований процес оцінки ситуації, дії, інформації, який відбувається у підсвідомості.
Поділ мислення на різновиди можливий за декількома критеріями: за характером об’єкта мисленнєвої діяльності, за ступенем новизни та оригінальності, за характером задач і засобів дії, за розгорнутістю і ступенем реальності, за характером впливу на емоційну сферу людини.
Класифікація за характером об’єкта мисленнєвої діяльності (за формою) є найбільш поширеною і, одночасно, відображає етапи розвитку мислення в онтогенезі. На цій підставі виділяють:
- наочно-дійове мислення (генетично первинний різновид) – здійснюється на основі практичних дій з реальними об’єктами або їхніми зображеннями. Цей вид мислення співвідноситься з конкретною практичною діяльністю і обмежений можливістю оперувати об’єктами, їх моделями або зображеннями (наприклад, рахування за допомогою пальців, вирішення задачі методом проб і помилок). Наочно-дійове мислення притаманне багатьом тваринам (так званий «ручний інтелект») та дітям до 3-4 років і є основою для формування складніших його різновидів у людини;
- образне (наочно-образне) мислення полягає в тому, що особистість оперує, переважно, конкретними образами предметів та явищ, які існують в її пам’яті. Цей вид мислення притаманний деяким вищим тваринам. Образне мислення починає формуватися у дітей 4-7 років і є перехідною формою від потреби практичного маніпулювання об’єктом пізнання до понятійного
мислення. Відсутність у дітей понять чітко простежується в експериментах швейцарського психолога Ж. Піаже. Зокрема, в одному з них, дітям продемонстрували дві однакові кульки, виліплені з тіста. Діти констатували, що кульки однакові. Після чого одну з кульок розплескали у вигляді коржа.
Діти бачили, що до цієї розплющеної кульки не додавали ані шматочка, проте керуючись сприйманням зорового образу, почали стверджувати, що кількість тіста у коржі збільшилася. Це свідчить про залежність образного мислення від сприймання, абстрагуватися від якого за допомогою понять неможливе;
- абстрактно-логічне мислення виявляється в понятійності побудови суджень, у встановленні причинно-наслідкових зв’язків, які не піддаються безпосередньому сприйманню. Оскільки поняття утворюються за допомогою абстрактних знаків (слів та символів), для цього виду мислення особливого значення набуває мовлення: чим більш завершена думка, тим чіткіше і ясніше вона виражається в словах або числах і, навпаки, чим досконаліше словесне або числове формулювання думки, тим чіткішою і зрозумілішою стає сама думка. У зазначеному зв’язку абстрактно-логічного мислення з мовленням виявляється одна з принципових відмінностей між людським і тваринним мисленням: тваринам понятійне (абстрактно-логічне) мислення недоступне.
За ступенем новизни й оригінальності виділяють:
- репродуктивне (відтворююче) мислення засноване на використанні готових засобів розв’язання поставленої задачі, що міститься у минулому досвіді суб’єкта. У такому випадку ситуація не є проблемною для особи, а її розв’язання вимагає застосування вже сформованих алгоритмів та мисленнєвих навичок, тобто репродукції наявних знань та умінь;
- продуктивне (творче) мислення, в результаті якого створюються нові знання. Новизна таких знань може бути як суб’єктивною (коли алгоритм
розв’язання задачі відомий людству, проте невідомий особі), так і об’єктивною (коли алгоритм розв’язання задачі невідомий людству і в результаті її вирішення створюються нові знання). Продуктивне мислення може бути конвергентним та дивергентним. Конвергентне – суто логічне мислення, спрямоване на пошук єдиної вірної відповіді; дивергентне
мислення – в процесі якого ведеться пошук декількох розв’язань та відповідей, воно може відступати від законів логіки та є основою творчості.
За характером задач, що розв’язуються, виділяють:
- теоретичне мислення – аналіз наукових понять, пізнання законів, правил. У результаті наукового мислення народжуються нові теорії і закономірності; йому не притаманний жорсткий дефіцит часу через глобальність процесу і важливість результатів, причому, ці результати можуть і не знайти одразу практичного втілення;
- практичне мислення, за допомогою якого відбувається аналіз життєвих ситуацій, конкретних випадків; воно допомагає створювати плани, проекти, схеми дій. Важливими особливостями практичного мислення є дефіцит часу, зумовлений необхідністю задоволення нагальних потреб, обмежені можливості перевірки гіпотез, негайне використання отриманих результатів.
Залежно від засобів мислення виділяють:
- вербальне мислення – при якому людина оперує мовленням, зокрема внутрішнім;
- невербальне мислення – реалізується за допомогою образів.
За ступенем розгорнутості мислення представлене:
- дискурсивним мисленням – процес послідовно пов’язаних між собою логічних міркувань, у якому кожна наступна думка зумовлена попередньою.
Ефективність такого мислення залежить від досвіду людини. Воно
формується на основі мовлення в процесі розвитку людини та спирається на основні мисленнєві операції;
- інтуїтивним мисленням. Інтуїція (від лат. intueri – вглядання) є здатністю знаходити відповіді на складні питання, осягати істину, здогадуючись про неї, а не вдаючись до розгорнутих міркувань; це свого роду «стрибок розуму», несподіване осяяння, здогадка. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів та
є недостатньо усвідомленим. У даному випадку людина не орієнтується на закони логіки, але такий «стрибок розуму» можливий лише за умови наявності високого рівня узагальненості досвіду та професійних знань.
Інтуїтивне мислення активізується за наявності неповноти інформації і має велике значення у творчій діяльності людини. Механізми інтуїтивного мислення ще до кінця не з’ясовані, однак є припущення, що воно обумовлене моментальним об’єднанням декількох інформативних ознак різних модальностей у комплексні орієнтири, які спрямовують пошук рішення. У такому одночасному врахуванні різної за своїми якостями інформації полягає основна відмінність інтуїтивного мислення від дискурсивного.
За ступенем реальності виділяють:
- реалістичне мислення – відображає об’єктивну реальність і підкоряється законам логіки;
- аутистичне мислення – відображає афективні потреби людини, допускає логічні суперечності і спотворює реальність.
За характером впливу на емоційну сферу виділяють:
- позитивне мислення – характерною рисою є свідомий контроль особи над власними думками, запобігання негативним думкам та емоціям конкретними діями. При цьому людина вірить в себе, оптимістично налаштована, їй притаманна позитивна «Я-концепція»;

- негативне мислення – характеризується плеканням негативних думок, емоцій, песимізмом, пасивністю.
Слід зазначити, що мислення, як і інші пізнавальні процеси,
індивідуально своєрідне. Ця своєрідність визначається якістю та типом мислення. Зокрема, люди відрізняються між собою за такими якісними ознаками мислення:
- самостійність – здатність побачити та поставити нову проблему та розв’язати її своїми силами;
- гнучкість – полягає в здатності змінити складений на початку роботи план, якщо він не задовольняє новим умовам;
- прогностичність (антиципація) – передбачення розвитку подій, прогнозування їх результатів; здатність схематично уявляти найбільш ймовірне вирішення проблеми, вбачати проблемний вузол при зовнішній простоті вирішення завдання;
- динамічність – здатність до прискореного осмислення подій, що особливо суттєво в екстремальних, напружених ситуаціях;
- широта – здатність охоплювати різнобічне коло питань, які виникають при вирішенні задач;
- глибина – визначає здатність проникнення в сутність явища;
- оригінальність – здатність знайти рішення проблеми нестандартними, нетривіальними засобами;
- рефлексивність (від лат. reflectio – відображення)здатність критично оцінювати події, себе, інших людей;
- допитливість – характеризується прагненням завжди шукати найкраще рішення;
- селективність (від лат. selectio – відбір) – здатність добирати
необхідні для даної ситуації знання, мобілізувати їх на вирішення проблеми, не вдаючись до механічного перебирання усіх можливих варіантів.

3. УЯВА. ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ СТВОРЕННЯ НОВИХ
ОБРАЗІВ.
Уява – створення нових образів реальності на основі образів
сприймання та пам’яті за умови невизначеності вихідної інформації.
Уява завжди здійснює деяке доповнення до думки при дефіциті інформації про дійсність. Уяву, як і мислення, відносять до числа вищих пізнавальних процесів. Проте, якщо мислення у своїх найпростіших формах притаманне й тваринному світу, уява – це специфічно людський прояв психічної активності, який сформувався у трудовій діяльності: будь-яка трудова діяльність потребує попереднього усвідомлення мети, тобто формування психічної моделі майбутнього результату діяльності.
Уява, стверджував А. Ейнштейн, важливіша за знання, бо знання обмежені. Уява дозволяє людині приймати рішення за умов дефіциту вихідної інформації, формувати високоймовірнісні припущення у проблемних ситуаціях. Уява – це здатність людини реконструювати дійсність, генерувати власні образи.
Уява включається на тому етапі пізнання, коли невизначеність ситуації досить висока і знання ще не оформилися у логічну категорію. У цьому й полягає її цінність – вона дає змогу прийняти рішення та знайти вихід із проблемної ситуації навіть у разі відсутності потрібної повноти знань, які необхідні для мислення. Це дає змогу «перестрибнути» через якісь етапи мислення і, незважаючи на дефіцит інформації, уявити собі кінцевий результат. Проте в цьому полягає і слабкість такого способу розв’язання проблеми: намічені шляхи є недостатньо чіткими та точними.
Основною функцією уяви є антиципація, що дає змогу ще до початку
діяльності передбачити її результат, отже, спрогнозувати і спланувати майбутні події. Зокрема, яскравий прояв цієї функції можна зустріти у мовленнєвому спілкуванні: людина прогнозує реакцію співбесідника і завчасно реагує на неї. Пізнавальна функція полягає в тому, що в процесі перетворення інформації людина легше та ефективніше пізнає навколишній світ в умовах дефіциту інформації.
Емоційна (афективна) функція уяви відповідає за посилення емоційного тонусу людини, що в свою чергу, підвищує ефективність діяльності. Особливого значення ця функція набуває в роботі акторів і письменників, коли необхідно перевтілитись у певний персонаж.
Захисна функція уяви є важливою передумовою психічного та фізичного здоров’я і внутрішнього задоволення людини. Через уявну ситуацію може відбутися зняття напруження та певне символічне розв’язання конфліктів, якого у реальному житті досягти важко. Завдяки уяві ми можемо перенестися у минуле і по-новому «переграти» події, що вже відбулися, або ж у майбутнє, щоб пережити те, що наяву є неможливим.
Регулююча функція уяви забезпечує впорядкування діяльності. За її допомогою людина керує психофізіологічними станами організму (ритм дихання, частота пульсу, тиск, температура тіла тощо), налаштовує його на майбутню діяльність. Ці можливості покладені в основу аутотренінгових методик та практики психотерапевтичного впливу. Контрольно-коригуюча функція допомагає виправити недоліки та помилки в діяльності людини, а також вдосконалити засоби виконання роботи.
Естетична функція уяви призначена для відбору в літературно- художній творчості засобів зображення характерів, психічних станів, картин природи тощо. Функція перевтілення сприяє перетворенню людини у своїх героїв з метою надання їм особливо яскравих властивостей. Ця функція реалізується у мистецтві, літературі, музиці.

Зважаючи на різноманітність сфер прояву, виникає необхідність розрізняти окремі різновиди уяви.
За змістом виділяють:
- художню уяву, якій притаманна перевага тих чи інших чуттєвих образів (зорових, слухових тощо), їхня надзвичайна яскравість і детальність;
- наукову уяву, яка проявляється під час планування наукового дослідження, у формулюванні гіпотез, у побудові нової теорії. Особливо важливу роль наукова уява відіграє на ранніх стадіях вивчення наукової проблеми;
- технічну уяву, якій притаманне створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур та споруд.
За характером психічної активності виділяють:
- активну уяву, образи якої спонукають людину до діяльності і знаходять реальне втілення у житті;
- пасивну уяву, відірвану від діяльності (фантазування, мрії), яка не знаходить реального втілення у житті, а, навпаки, є засобом втечі від життєвих реалій, важких умов, нерозв’язаних задач. Образи пасивної уяви, не пов’язані з зусиллями волі, які б скеровували їхнє втілення у життя, називають маренням. У мареннях відображені незадоволені потреби людини.
Особливим видом уяви, який знаходить свій вияв у створенні образів бажаного майбутнього є мрія. Мрія виникає тоді, коли протягом певного часу людина не може перейти до дій, спрямованих на задоволення її потреб і прагнень. У своїх мріях вона випереджає реальний хід подій, уявляє здійсненим те, чого вона прагне.
Залежно від характеру цілей діяльності уяву поділяють на:
- мимовільну – виникає у тих випадках, коли образи уяви з’являються
без заздалегідь поставленої мети і до цього не докладаються вольові зусилля.
Вона активізується потребами і почуттями людини;
- довільну – скеровується спеціально поставленою метою створити образ певного об’єкта.
За характером діяльності виділяють:
- репродуктивну (відтворюючу) уяву – створення нових об’єктів на основі їх словесного опису, графічного чи музичного зображення, моделі тощо;
- продуктивну (творчу) уяву – створення нових оригінальних образів майбутніх подій, розробка програм майбутніх дій.
Залежно від просторових характеристик існує:
- просторова уява – за допомогою якої вибудовуються образи, що мають чіткі просторові характеристики (геометричні тіла, механізми, образи предметів);
- непросторова уява – дозволяє створювати образи, що не мають чітких просторових характеристик (звуки, переживання).
За характером образів виділяють:
- конкретну уяву – у якій домінують конкретні образи;
- абстрактну уяву у якій переважають абстрактні, узагальнені образи
(символи, схеми).
Залежно від провідної ролі психічних процесів розрізняють:
- інтелектуальну уяву – в якій провідну роль відіграють пізнавальні процеси;
- емоційну уяву – в якій характер образів регулюється почуттями людини.

Образи уяви створюються людиною внаслідок перетворення її теперішніх і минулих вражень від об’єктивної дійсності. Відомі наступні типові прийоми створення образів уяви.
Аглютинація (від лат. agglutinatio – склеювання) створення образів шляхом поєднання якостей, властивостей, частин різних об’єктів у єдине ціле. Цей прийом знайшов широке застосування в давньогрецькій міфології, народній творчості, мистецтві, літературі, науково-технічному винахідництві.
Так, образ кентавра виник шляхом поєднання в уяві голови і частини тіла людини із тулубом коня.
Гіперболізація полягає у значному рівномірному перебільшенні всіх частин образів об’єктів чи явищ (велетень, циклоп) або в збільшенні кількості частин предмета (стоголові чудовиська). Завдяки гіперболізації створені образи певною мірою відходять від реальної дійсності. Цей прийом широко застосовують у міфології, народній творчості, художній та науково- фантастичній літературі.
Літота – рівномірне зменшення об’єктів чи явищ (хлопчик-мізинчик,
Дюймовочка).
Доповнення – приєднання до основного образу об’єкта, який береться за основу, елементів інших образів. Таким способом було створено магнітофон з функцією караоке.
Комбінування – полягає у переробці уявлень про два або декілька об’єкти. Комбінування потребує попереднього глибокого вивчення тих об’єктів, із уявлень про які має бути створено новий образ. При цьому поєднуються не випадкові, а лише певні ознаки. За допомогою комбінування було створено радіотелефон.
Акцентування – нерівномірне перебільшення окремих частин та ознак об’єктів чи явищ. У цьому випадку виділяють лише найхарактерніші ознаки предметів чи явищ з метою звернути на них увагу. Цей прийом широко
застосовують у карикатурі і сатирі.
Якісне перетворення – наділення предмета чи об’єкта новими якостями, іншим зовнішнім виглядом за умови збереження його сутності. За допомогою якісного перетворення також було створено енергозберігаючу лампочку.
Типізація – виділення в образах предметів і явищ суттєвого і того, що регулярно повторюється, при цьому другорядні ознаки упускають.
Схематизація – виділення на перший план подібностей предметів і явищ та згладжування відмінностей.
Перенесення – створення нового образу в результаті перенесення ознак одних об’єктів на інші, яким ці ознаки не властиві. Так виникли образи розмовляючих тварин, «живої» і «мертвої» води.
Реконструювання – відтворення цілого об’єкта за його окремими елементами.
Аналогія – створення образу, частково схожого на реально існуючий предмет чи явище. Цей прийом покладений в основу спеціальної галузі знань
– біоніки. Біоніка виділяє окремі властивості живих організмів, як біологічних моделей для інженерів (за аналогією з птахами – створили літаки, з рибами – підводні човни).
Слід зазначити, що мозок людини, який створює образи уяви, здійснює регулюючий вплив на периферичні частини організму, змінює процес їх функціонування. Ще в Середні віки був відомий вражаючий факт: у деяких людей після роздумів про муки, яким піддавався на хресті Ісус Христос, з’являлися на тілі знаки розп’яття, що отримали назву стигматів (від грецьк.
stigma – рубець, знак). Спостереження за людьми, яким притаманна особлива вразливість, дають цікаву інформацію про вплив уяви на протікання фізіологічних процесів. Так, Г. Флобер під час написання сцени отруєння
героїні роману «Пані Боварі» яскраво відчував присмак миш’яку у роті.
Слід зазначити, що уява є індивідуально-своєрідним процесом. Люди відрізняються між собою за широтою, змістовністю, швидкістю, легкістю і силою образів уяви, їхньою яскравістю, реалістичністю і дієвістю, а також за домінуванням тих чи інших образів уяви.
Змістовність уяви залежать від потреб, інтересів, видів діяльності людини, її знань та життєвого досвіду. Чим ширше коло потреб та інтересів людини, її досвід та знання, тим багатша її уява.
Образи уяви можуть з’являтися з різною швидкістю та легкістю.
Швидкість залежить від темпераменту людини, легкість – від досвідченості та обізнаності у даній галузі, а також від домінування образів чи понять.
Сила та яскравість образів уяви пов’язані з емоційними характеристиками людини, реалістичність та дієвість визначаються наближеністю до об’єктивної дійсності, тим, наскільки уява впливає на плани
і наміри особи.
Домінування тих чи інших образів уяви виявляється в тому, що людина з розвиненою музичною фантазією всі свої враження швидко перетворює у яскраві слухові образи. Уяві актора притаманне використання слухових, зорових, та рухових образів уяви. Дотикова уява слугує людям, які втратили зір. Індивідуальні відмінності уяви характеризують багатогранність та різноплановість цього психічного процесу.
4.
УВАГА
ТА
ЇЇ
ВЛАСТИВОСТІ.
ІНДИВІДУАЛЬНО-
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УВАГИ.
Щохвилини людина отримує безліч різноманітної інформації. Щоб не загубитися у цьому потоці, її слід фільтрувати: щось відбирати і спрямовувати на це свою свідомість, а щось інше – пропускати. У такій
вибірковості і полягає основна сутність уваги. Увага – пізнавальний
психічний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості
психічної діяльності на певних об’єктах та явищах, що мають сталу або
ситуативну значущість для особистості.
Увага не є самостійним психічним процесом. Будучи однією з сторін кожного психічного процесу (наприклад, сприймання, пам’яті чи мислення), вона виявляється лише як спрямованість на щось і зосередженість на чомусь.
Крім того, увага не має свого окремого специфічного продукту. Результатом
її функціонування не є ані образи, як це характеризує відчуття та сприймання, ані уявлення, як це властиво пам’яті, ані поняття, судження чи умовисновки, що продукуються в процесі мислення. Без зв’язку з іншими психічними процесами і незалежно від них увага існувати не може. Сама по собі нічого не створюючи, вона є ніби прожектором, який спрямовано на вже
існуючий образ чи поняття.
Якщо увага стає настільки притаманною людині, що характеризує її тривалі психічні стани, вона розглядається як характерологічна риса особистості, яку називають уважністю. Це – важлива передумова психологічного контакту з оточуючими. Основними причинами неуважності
є, по-перше, надто поспішне, передчасне реагування на інформацію, що характерно для імпульсивних людей, поведінка яких підпорядковується тому, що відразу спало на думку, першому імпульсу; по-друге, передчасне припинення сприймання чи розмірковування внаслідок відвертання уваги на сторонній об’єкт через недостатність вольових зусиль, щоб підтримати увагу на попередньому об’єкті, або раптові спогади про якусь подію, або сильний сторонній подразник. Як уважність, так і неуважність виявляються вибірково. Людина може бути уважною в одних ситуаціях і з окремими людьми, а неуважною – в інших ситуаціях і з іншими людьми.
Увага виконує важливі функції в житті та діяльності людини: забезпечує зосередженість психічних процесів та станів; сприяє

цілеспрямованому відбору інформації; сприяє ефективному функціонуванню
інших психічних процесів та станів; активізує потрібні і гальмує непотрібні в даний момент психічні явища; створює підстави для взаєморозуміння між людьми.
Увагу класифікують за декількома підставами: за характером цілей діяльності, спрямованістю, формою організації, ступенем соціалізації, ступенем регуляції та орієнтацією на конкретні психічні процеси.
Залежно від характеру цілей діяльності увагу поділяють на мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага (первинна, пасивна) – має фізіологічною основою аргументований рефлекс на окремі подразники (світло, звук, розмір, колір тощо) або на актуальні потреби особистості (голод, спека, холод тощо). Це такий вид уваги, за якого людина не докладає зусиль волі, а також не ставить перед собою мети бути уважною.
Це простий і генетично первинний вид уваги, притаманний людині від народження.
Зосередження на предметах чи явищах у цьому випадку відбувається в результаті дії зовнішніх або внутрішніх чинників мимовільної уваги, до яких належать:
- інтенсивність подразника (сильний звук, яскраве світло, різкий запах тощо);
- контрастність подразників (об’єкт більший або менший за розміром порівняно з іншими; початок чи припинення дії подразника);
- новизна подразника (доки не вичерпаний елемент новизни, увагу можна підтримувати досить довго);
- переривчастість подразника (подразник з’являється і зникає, посилюється і послаблюється);
- рухомість подразника на фоні нерухомих об’єктів;

- структурованість подразника (об’єднання у цілісну структуру);
- відповідність подразника внутрішньому стану (почуттям, потребам, намірам тощо);
- інтерес до діяльності (чим він вищий, тим більша зосередженість мимовільної уваги);
- суб’єктивна значущість подразника (чим більша суб’єктивна значущість впливу, тим сильніша мимовільна увага до нього);
- установка (чим вища готовність до діяльності, тим краща увага);
- відповідність подразника актуальним потребам;
- емоційна забарвленість подразника чи діяльності;
- вплив минулого досвіду (чим більше знань, навичок, звичок пов’язано з подразником, тим легше підтримувати мимовільну увагу).
Довільна увага (вторинна, активна) – формується як реакція на динамічне збудження окремих ділянок головного мозку; це цілеспрямована на конкретний об’єкт чи діяльність психічна активність. Вона вимагає вольових зусиль, є продуктивною та визначається постановкою мети.
Причому, вольових зусиль слід докладати періодично, інакше довільна увага згасає.
Вольові зусилля на предметах та явищах допомагають підтримувати наступні зовнішні та внутрішні чинники:
- включення в діяльність, практичні дії (лекцію легше уважно слухати, якщо одночасно її конспектувати);
- розуміння завдання;
- наявність інтересу до діяльності;
- успішність виконання діяльності, причому тут існує зворотно-
пропорційний зв’язок: неуспішно виконане завдання продовжує привертати увагу;
- завершеність діяльності (незавершена діяльність сприяє підтриманню довільної уваги);
- інтелект (людині з високим рівнем інтелектуального розвитку легше зосередити увагу);
- словесна регуляція (словесне нагадування про цілі діяльності дозволяє підтримувати довільну увагу);
- помірна емоційна збудженість;
- звичка працювати зосереджено у різних умовах;
- вплив минулого досвіду (чим більше знань, навичок, звичок пов’язано з об’єктом уваги, тим легше її підтримувати);
- психічний стан (наприкінці робочого дня, а також в кінці тижня увага послаблюється).
Крім мимовільної та довільної уваги, в життєдіяльності людини має місце ще один вид – післядовільна. Післядовільна увага також цілеспрямована, проте не вимагає постійних вольових зусиль. Вона детермінована інтересом або успішністю діяльності. На перших етапах діяльності задіяна довільна увага, тобто потрібні зусилля волі для досягнення поставленої мети, а надалі в результаті залучення внутрішніх чинників для підтримання мимовільної уваги вольові зусилля послаблюються. На цьому етапі довільна увага переростає у післядовільну.
Чинники привернення та утримання післядовільної уваги такі ж самі, що й для мимовільної та довільної, проте основним із них є виникнення
інтересу до діяльності. При цьому післядовільна увага – це такий прояв спрямованості особистості, коли сама діяльність переживається як потреба, а

її результат є особистісно значимим для людини. У виникненні післядовільної уваги також відіграє роль звичка людини трудитися.
Розглянуті види уваги у практичній діяльності людини взаємозалежні і
їх, до того ж, вважають, трьома ступенями розвитку уваги.
Залежно від спрямованості (особливостей об’єкта уваги, характеру дії) виділяють зовнішню та внутрішню увагу. Зовнішня увага (сенсорна, перцептивна) – спрямована на об’єкти та явища зовнішнього світу, наприклад, на певні предмети, роботу, інформацію тощо. Цей різновид уваги
є необхідним для успішного сприймання людиною навколишнього світу. Він підвищує чутливість органів чуття, прискорює процес сприймання, сприяє ясності і чіткості відображення. Особливо виразною зовнішня увага є за умов, коли людина не лише дивиться, а й придивляється, не лише слухає, а й прислуховується.
Це супроводжується відповідною позою тіла, орієнтувальними рухами голови, очей тощо.
На відміну від зовнішньої, внутрішня увага зосереджена не на самих об’єктах чи явищах зовнішнього світу, а на їхніх образах. В процесі
індивідуального розвитку вона виникає пізніше за зовнішню та спрямована на внутрішній світ людини, наприклад, на її мислення, згадування, потреби,
інтереси, переживання, планування власних дій тощо. Вона пов’язана з самосвідомістю і рефлексією. Інтелектуальний, емоційний і вольовий розвиток людини неможливий без внутрішньої уваги. Нерідко її супроводжують неусвідомлені рухи губ, жестикуляція, ненавмисне малювання тощо.
У діяльності людини зовнішня і внутрішня увага чергуються, гальмуючи одна одну. Це пов’язано з тим, що важко зосередитися на своїх внутрішніх проблемах і одночасно концентрувати увагу на певній складній діяльності.

Залежно від форми організації увагу поділяють на індивідуальну, групову та колективну. Індивідуальна увага – зосереджена і спрямована діяльність окремої конкретної особи; групова – виявляється у зосередженні уваги декількох осіб на спільному завданні; колективна – зосередження всіх учасників групи на одному спільному завданні.
За ступенем соціальної обумовленості

виділяють природну та соціальну увагу. Природна увага виявляється як вибіркове реагування на подразники у вигляді орієнтувального рефлексу, вона дана людині від народження. Соціально обумовлена увага формується під час життя і пов’язана з набуванням соціального досвіду і включенням вольової регуляції.
За ступенем регуляції вирізняють безпосередню та опосередковану увагу. Безпосередня увага регулюється лише об’єктом, який відповідає
інтересам і потребам людини і на який спрямовано увагу людини (наприклад, увагу привертає голосний звук чи яскраве світло). Опосередкована увага
регулюється змістом і значенням сприйнятого. Вона підтримується за допомогою спеціальних засобів: жестів, слів, інтонації тощо. Цей вид уваги тісно пов’язаний із апперцепцією. За своїм походженням безпосередня увага з’являється раніше, ніж опосередкована.
Залежно від орієнтації на конкретні психічні процеси виділяють чуттєву та інтелектуальну увагу. Чуттєва увага пов’язана або з вибірковою активністю органів чуття (центром уваги є звук, запах тощо), або з вибірковою активністю емоційної сфери (центром уваги є емоції та почуття людини). Інтелектуальна увага зумовлена зосередженістю та спрямованістю мисленнєвих процесів. Чуттєва увага за походженням первинна,
інтелектуальна – вторинна.
До основних властивостей уваги належать концентрація, стійкість, переключення, розподіл та обсяг.

Концентрація уваги характеризується ступенем зосередженості психічної активності на певній діяльності, явищі чи об’єкті. Вона забезпечує поглиблене вивчення об’єктів та явищ, вносить ясність в уявлення людини.
Чим менше коло об’єктів, на які звернуто увагу, тим вища її концентрація.
Чим більше сконцентрована увага, тим сильніше гальмуються впливи сторонніх стимулів, тим менше ми їх помічаємо і тим продуктивнішою є діяльність.
Найвища концентрація досягається при спрямованості уваги на один вид діяльності чи об’єкт. Результативність діяльності у такому разі забезпечується поєднанням концентрації уваги з її обсягом і розподілом. На концентрацію уваги впливають також ступінь зацікавленості у діяльності та
індивідуальні відмінності між людьми.
Протилежною концентрації властивістю є розсіяність. Розсіяність
уваги – це нездатність людини зосередитися на певному виді діяльності протягом тривалого часу. Розсіяність може бути уявною та справжньою.
Уявна розсіяність – неуважність людини до безпосереднього оточення, спричинена або надмірною концентрацією уваги на якомусь об’єкті чи діяльності, або вузьким обсягом уваги. Справжня розсіяність – неуважність людини як до безпосереднього оточення, так і до основного виду діяльності.
Вона гальмує довільну увагу, викликає її нестійкість та коливання.
Причиною справжньої розсіяності можуть бути загальні розлади нервової системи (неврастенія), недокрів’я, хвороби носоглотки, фізична та розумова втома й перевтома, важкі переживання тощо.
Під стійкістю уваги розуміється тривалість зосередження уваги на об’єкті чи діяльності. Вона підвищується за наступних умов:
- помірна складність та зрозумілість матеріалу;
- активна розумова діяльність;

- різноманітність вражень (наприклад, можливість розкривати в предметах та явищах, на які спрямовано увагу, нові сторони та зв’язки);
- підвищена мотивація та інтерес;
- добре самопочуття;
- відсутність відволікаючих моментів;
- наявність сильної нервової системи.
Коливання уваги протилежне її стійкості, і виявляються вони у мимовільному періодичному то послабленні, то підсиленні уваги до конкретного об’єкта чи діяльності. Коливання уваги спостерігаються навіть при дуже зосередженій та напруженій роботі, що пояснюється безперервною зміною збудження та гальмування в корі головного мозку. На відміну від переключення, коливання уваги має мимовільний характер. Воно спричинене дією сторонніх подразників (зовнішніх та внутрішніх), які відволікають від основного виду діяльності.
При сприйманні елементарних подразників періоди коливання складають в середньому 2-12 сек. і на стійкість уваги істотно не впливають; при більш складній пізнавальній діяльності період коливання тривалішій (15-
20 хв.) і спричиняє мимовільне відволікання. Таке тимчасове зниження уваги пов’язане з втомою та адаптацією органів чуття і є тим обов’язковим відпочинком, який оберігає людину від перезбудження. Інформацію, що втрачається за цей час, можна компенсувати при її повторному сприйнятті.
Зовнішні подразники спричиняють зовнішнє коливання уваги, при цьому довільна увага стає мимовільною. Найбільше відволікають предмети та явища, що з’являються зненацька і діють з перемінною силою та частотою.
У відповідь на ці подразники виникає орієнтувальний рефлекс, який складно піддається гальмуванню. Внутрішні подразники спричиняють внутрішнє

коливання уваги. Найважливішими тут є сильні переживання (наприклад, страх, гнів, образа тощо), відсутність почуття відповідальності та інтересу.
Коливання уваги слід відрізняти від переключення – навмисного перенесення уваги з одного об’єкта на інший. Це своєрідний динамічний показник уваги, завдяки якому людина може свідомо і швидко орієнтуватися у складній мінливій ситуації. Упродовж однієї секунди увага може переключатися 3-4 рази, причому цей показник зростає у разі зацікавленості; позитивного ставлення до діяльності; зв’язку між змістом попередньої і наступної діяльності; ступеня зосередженості на попередній діяльності (при значному зосередженні важко переключитися на щось інше); ступеня завершення дії (якщо попередня дія завершена, на наступну переключитися легше); темпераменту (сангвініки та холерики швидше переключають увагу); стану організму
(втомлена людина переключається повільніше).
Переключення уваги відносять до тих властивостей, які легко надаються тренуванню.
Розподіл уваги визначається як організація психічної діяльності при одночасному виконанні двох або більше дій. Він характеризує здатність водночас приділяти увагу декільком об’єктам чи явищам. Високий рівень розподілу уваги є запорукою успішної діяльності людини.
Розподіл уваги залежить від:
- ступеня її концентрації (якщо один із об’єктів спричиняє глибоку зосередженість, увагу важко розподілити на інші об’єкти);
- від того, наскільки пов’язані між собою об’єкти чи види діяльності, на які розподіляється увага (чим більше вони пов’язані, тим легше розподілити увагу);
- наскільки автоматизовані дії, між якими розподіляється увага (чим більше дії автоматизовані, тим розподіляти увагу легше);

- наскільки швидко в людини здійснюється переключення уваги (чим швидше переключення уваги, тим легший її розподіл).
Розподіл уваги, як і переключення, добре піддається тренуванню.
Обсяг характеризує кількість об’єктів чи явищ, які одночасно охоплені увагою. Середній обсяг уваги дорослої людини становить 4-6 не пов’язаних між собою об’єктів, причому в разі наявності смислового зв’язку або можливості структурування матеріалу обсяг зростатиме. Можливість тренування обсягу уваги на розрізнені елементи обмежена, на смислову
інформацію – висока.
ВИСНОВКИ
Мислення – вища за своєю організацією, порівняно з чуттєвим пізнанням, форма відображення дійсності. Воно має соціальну природу, що виявляється в історичній наступності знань: кожне наступне покоління спирається на той багаж знань, який набули попередні покоління.
Багатство чуттєвого пізнання світу є необхідною передумовою утворення змістовних понять. Проте для закріплення та існування понять одного лише чуттєвого досвіду недостатньо. Щоб зберегти, збагатити та повідомити їх іншим людям, потрібно застосувати знаки: слова та символи.
Уява забезпечує формування образних уявлень за описами, творче конструювання та фантазування. Все це свідчить про інтегративну сутність уяви: у ній поєднуються раціональна, чуттєва та мнемічна сфери людської психіки. Так, відчуття та сприймання дають основу для створення образів уяви в результаті їх перетворення і перекомбінування. Зв’язок із пам’яттю
(зокрема, образною та емоційною) дає можливість активізувати її образи, оперувати ними. Увага регулює діяльність уяви, підвищує її ефективність та пізнавальний рівень. І мислення, і уява спираються на досвід і прагнуть до пізнання суб’єктивно нового, однак уява, в якості основи наочно-образного
мислення, допомагає у тих випадках, коли практичні дії неможливі або недоцільні.
Увага є необхідною умовою якісного виконання будь-якої діяльності.
Наприклад, якщо ми запам’ятовуємо матеріал, будучи уважними, число повторень зменшується, причому відсутність уважності не компенсується збільшенням кількості повторень. Завдяки увазі людина під час сприймання має змогу розрізнити деталі зображення; під час запам’ятовування – втримати необхідну інформацію у короткотривалій і оперативній пам’яті для подальшої передачі у довготривалу; у мисленні увага є необхідним чинником доведення процесу розв’язання задачі від початку до кінця.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Надати визначення мислення та пояснити, що означає його опосередкованість та узагальненість.
2. Назвати елементарну одиницю мислення.
3. Охарактеризувати основні форми мислення.
4. Пояснити відмінності між поняттям, судженням та умовисновком.
5. Висвітлити сутність основних мисленнєвих операцій.
6. Охарактеризувати основні різновиди мислення.
7. Визначити індивідуально-психологічні особливості мислення.
8. Надати поняття уяви та висвітлити її функції.
9. Охарактеризувати основні різновиди уяви.
10. Пояснити сутність типових форм створення образів уяви.
11. Визначити індивідуально-психологічні особливості уяви.
12. Надати визначення уваги та пояснити її специфіку як психічного пізнавального процесу.
13. Охарактеризувати функції уваги.
14. Висвітлити сутність основних різновидів уваги.
15. Висвітлити основні властивості уваги.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал