Л. I. Казмiренко, О. І. Кудерміна, О. Є. Мойсєєва психологія



Pdf просмотр
Сторінка3/10
Дата конвертації03.03.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 3.
ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Вступ
1. Розвиток психіки та свідомості людини.
2. Поняття особистості та її структура.
3. Темперамент і характер в структурі особистості.
4. Здібності особистості.
Висновки

ВСТУП
Як відомо, основними категоріями психології є свідомість, особистість, діяльність. Свідомість – вища, інтегруюча форма психіки, результат впливу суспільно-історичних умов на формування людини в процесі її трудової діяльності, пізнання і спілкування. Особистість – активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних властивостей та якостей, вибірково ставитися до оточуючої дійсності і виконує певні соціальні ролі; система соціальних якостей, придбаних індивідом у процесі соціалізації, що визначаються його включеністю в суспільні відносини, спільну діяльність та спілкування. Діяльність – притаманний лише людині спосіб активості, що характеризується певною організацією та спрямований на досягнення свідомо поставленої мети.
2. РОЗВИТОК ПСИХІКИ ТА СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ
Психіка людини – властивість головного мозку створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Отже, психіка виконує дві
функції: психічне відображення дійсності та регуляція власної діяльності.
Психічне відображення відбувається у вигляді створення суб’єктивних
образів об’єктивної реальності. Об’єктивна реальність існує незалежно від людини, вона може бути відображена завдяки психіці та стати суб’єктивною, психічною. Психіка – відображення не лише зовнішнього світу, але й свого власного, внутрішнього.
Продуктом психічного відображення є психічний образ – цілісне,
інтегративне відображення відносно самостійної частини дійсності,
інформаційна модель дійсності, яку людина використовує для регуляції
власної діяльності. Свідомо регулювати власну діяльність – означає організувати її не на основі безпосередніх інстинктивних спонукань, а на основі соціально заданих вимог та умов; уміння підпорядковувати власну поведінку загальнолюдським правилам та законам.
Наукове пояснення сутності психіки зводиться до наступних положень.
1.
Психіка виникла на певній стадії розвитку матерії та є відображувально-регуляційним механізмом пристосувальної поведінки живих організмів. По мірі їх еволюційного розвитку розвивалася і їх психіка.
2.
Психіка людини набула найвищого рівня розвитку – свідомості.
Психіка опосередкована діяльністю мозку, але сама по собі є явищем
ідеальним – вона обумовлена соціокультурними чинниками.
3.
Психічні явища мають певну структуру та системну організацію.
Історія розвитку людини – якісно нова сходинка, що докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин.
Свідомість визначає розумну поведінку людини, засновану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.
Історична наука виділяє два чинники, що є першоджерелами переходу від природничої історії тварин до суспільної історії людини. Одним із таких
чинників є праця та використання людиною знарядь праці, іншим – виникнення мови. Найдавніші пращури людей – гомініди – з’явилися декілька міліонів років тому. Очевидно, певні природні катаклізми змусили
їх спуститися з дерев та перейти до життя на рівнинах, займатися збиранням, а пізніше – колективним полюванням на великих тварин. Розпочався принципово новий процес поведінкової адаптації – пристосування до середовища за допомогою колективної трудової діяльності. Соціальний чинник став умовою виживання.
Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору, зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору, можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання – більш
інтенсивного спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку.
Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця.
Інтенсивний розвиток рухово-маніпулятивних можливостей рук людини, виконання дій за допомогою знарядь, а пізніше – виготовлення знарядь та їх колективне використання стало показником появи людини у сучасному розумінні. Виготовлення знарядь праці саме по собі докорінно змінювало діяльність людини і відрізняло її від поведінки тварин. Робота над виготовленням знаряддя характеризується тим, що в ній дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Нею керує передбачуваний результат праці, який, певною мірою, вже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях
праці. Сама по собі обробка каменю є безглуздою та біологічно невиправданою; вона набуває сенсу лише в подальшому використанні виготовленого знаряддя в процесі діяльності.
Поряд із спільною працею та виготовленням її знарядь, другим чинником переходу людей до свідомого способу відображення дійсності стало виникнення мовного спілкування. Спільна форма практичної діяльності неминуче призводить до того, що виникає необхідність у мовному спілкуванні, за допомогою якого можна зберігати й передавати інформацію та засвоювати досвід, накопичений попередніми поколіннями. Мова стає дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин. Поняття, значення яких має узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності. Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується
інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих поколінь.
Із виникненням мови відбуваються три основні зміни у свідомій
діяльності людини.
1.
Мова дає визначення предметів і явищ дійсності за допомогою окремих слів чи словосполучень, що дозволяє виділити ці предмети, спрямовувати на них увагу та зберігати їх у пам’яті.
2.
Слова мови не лише вказують на певні речі, а й дозволяють виділяти їх суттєві властивості, відносити ці речі до певних категорій – мова забезпечує процес абстракції та узагальнення.
3.
Мова є основним засобом передачі інформації. Іншими словами, вона створює третє джерело розвитку психічних процесів (притаманне лише
людині), поряд із наслідуваними програмами поведінки та формами поведінки, набутими в індивідуальному досвіді, які мали місце у тварин.
Нині у вітчизняній психології прийняті наступні положення:
- свідомість неможлива поза суспільством;
- повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.
Таким чином, ми бачимо, як змінюючись та ускладнюючись, психічне відображення досягло у людини вищого рівня розвитку і набуло форми свідомості. Свідомість – вищий рівень психічного відображення і
саморегуляції, притаманний лише людині як суспільно-історичній істоті,
що є результатом її трудової діяльності та постійного спілкування з
іншими людьми за допомогою мови.
Виділяють такі основні психологічні характеристики свідомості.
1. Свідомість людини містить у собі усвідомлені знання про
навколишній світ, що становлять собою концентрований досвід людства, який передається за допомогою мови.
2. Свідомість забезпечує виділення людиною себе у предметному світі
як суб’єкта пізнання, розрізнення «Я» та «не-Я», протиставлення себе як особистості об’єктивному світу.
3. Свідомість забезпечує цілеспрямовану діяльність людини. При цьому оцінюються цілі та мотиви майбутньої діяльності, розробляється стратегія і тактика майбутніх дій відповідно до конкретних обставин, приймаються вольові рішення, прогнозуються можливі наслідки, вносяться певні корективи до послідовності виконання дій.
4. Наявність певного ставлення до інших людей та самого себе.
Однак, психічна діяльність людини не обмежується лише свідомістю –
вона існує одночасно на трьох взаємопов’язаних рівнях: безсвідомому, підсвідомому та свідомому.
Безсвідомий рівень психічної діяльності – природжена інстинктивно- рефлекторна діяльність. Поведінкові акти на безсвідомому рівні регулюються неусвідомлюваними біологічними механізмами та спрямовані на задоволення біологічних потреб – самозбереження організму та виду (продовження роду).
Однак генетично обумовлена програма поведінки людини не автономна, вона перебуває під контролем більш високих та пізніше сформованих структур мозку. Лише в окремих критичних для індивіда ситуаціях (наприклад, у стані афекту) дана сфера психіки може перейти у режим автономної саморегуляції.
Підсвідомий рівень психічної діяльності – узагальнені, автоматизовані у досвіді даного індивіда стереотипи його поведінки – уміння, навички, звички,
інтуїція. Сюди ж належить імпульсивно-емоційна сфера, тут формуються неусвідомлювані прагнення індивіда, його потяги, пристрасті, установки.
Сама підсвідомість, очевидно, має багаторівневу структуру: автоматизми та їх комплекси – нижчий рівень, інтуїція – вищий.
Автоматизми – комплекси стереотипно скоюваних дій у типових ситуаціях, динамічні стереотипи – ланцюгові послідовності реакцій у звичній обстановці (керування технікою, мовні та мімічні штампи). Все це утворює набір готових поведінкових блоків, що використовуються при регуляції своєї діяльності. Такі автоматизми дозволяють розвантажити свідомість для більш
інтелектуально насиченої діяльності.
У підсвідомість витісняються різноманітні комплекси – нереалізовані бажання, придушувані прагнення, різноманітні побоювання й тривоги, амбіції та завищені претензії. Ці комплекси мають тенденцію до гіперкомпенсації, черпаючи великий потенціал у сфері підсвідомості. Вони формують стійку підсвідому спрямованість поведінки особистості.
Підсвідомість активно включається в усіх випадках, коли вичерпані
можливості свідомої діяльності (при афектах, у стресових станах, ситуаціях крайньої психічної перенапруги).
Позасвідома сфера психіки включає також такі явища як сновидіння, паніка, віра, сюди ж належать надія і кохання, різноманітні парапсихічні явища (телепатія, екстрасенсорні феномени, ясновидіння), готовність
індивіда у певних ситуаціях діяти без обмірковування, імпульсивно..
Критерієм позасвідомого є його мимовільність, невимушеність, невербалізованість. Сфера підсвідомого стала, нерухлива. Поведінка на підсвідомому рівні піддається деякому корегуванню лише методами психотерапії та гіпнозу.
Психічні явища мають певну структуру та системну організацію. У
структурі психіки розрізнюють такі компоненти: психічні процеси, психічні
стани та психічні властивості.
Психічні процеси – це діяльність психічного відображення. До них належать відчуття, сприймання, пам’ять, мислення та уява, увага. Психічні процеси забезпечують зв’язок особистості з дійсністю. За їх допомогою формуються властивості особистості, які здійснюють зворотний вплив на функціонування психічних процесів. Зокрема, у процесі відчуття виникає цілісна сенсорна організація людини, яка визначає кількісно-якісну їх характеристику У процесі вирішення теоретичних та практичних завдань формується вольова організація, яка визначає не тільки прийняття рішень, а й
їх втілення у життя, а спрямованість особистості – вибірковість сприймання та емоційних реакцій. Ось чому людина бачить насправді те, що хоче побачити, залежно від потреб, установок, інтересів та уподобань. Хоча відображення – об’єктивний процес, він опосередкований суб’єктивними властивостями людини.
Психічними станами називаються своєрідні тимчасові вияви психіки залежно від об’єктивних умов (стан радощів або горя, гніву або співчуття,
сну або неспання). Стан є ефектом психічної діяльності та тлом, на якому діяльність реалізується. Справді, відображення будь-якої події – складне явище, воно включає в себе багато різних процесів. Проте не стільки обсяг, скільки зміст того, що відображається, має вирішальне значення для психічної активності. Усвідомлення суспільної та особистісної значущості впливу викликає відповідні емоції, які знижують або підвищують рівень активності.
Психічні властивості – типові для конкретної людини, стійкі особливості її психіки. До таких властивостей належать: спрямованість,
ідеали, характер, потреби, мотиви.
Отже, структура психічного життя особистості складна та різнобарвна.
Всі її компоненти взаємопов’язані та зумовлені. З розвитком особистості відбуваються й зміни в її структурі. Разом із тим, структура кожної особистості відносно стабільна. Вона вміщує типові для індивіда системи властивостей, що визначають його як людину, від якої слід чекати за тих чи
інших обставин певних вчинків та дій. Тобто кожна людина – це єдність стабільного (стійкого) та змінного, і лише така організація дозволяє їй бути самою собою, виявляти гнучкість та пристосованість.
Процес розвитку психіки людини має поетапний характер. Кожен із цих етапів характеризується як самостійна стадія розвитку, що відрізняється своїми якісними, а не кількісними характеристиками.
2. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ ТА ЇЇ СТРУКТУРА.
Особистість – людський індивід з індивідуально-своєрідними когнітивними, емоційно-вольовими та психофізичними властивостями.
Особистість виникла в процесі суспільно-історичного розвитку; належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність.

Особистість – соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Індивідуальність особистості виявляється у своєрідному, неповторному поєднанні таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів
(сприймання, пам’яті, мислення, почуттів, волі), мотивація, спрямованість.
Людина – істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим загальним, що властиве кожній людині: свідомість, активність, психічні процеси, тобто те, чим одна людина схожа на інших. Індивідуальне – те, що характеризує окрему людину: її психофізичні особливості, риси характеру, досвід, спрямованість.
Згідно з концепцією К. К. Платонова, структура особистості представлена чотирма підструктурами.
Перша підструктура – біологічно обумовлені психічні функції особистості, що об’єднує властивості нервової системи, статеві й вікові особливості, залежні від морфологічних особливостей мозку.
Друга – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.
Третя – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички), що набуваються у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.
Четверта підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Її зміст визначається суспільним буттям людини.
Провідною властивістю особистості є активність. Активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона стає проявом

інстинктивних біологічних потреб організму, у людини – провідними є свідомі й цілеспрямовані прагнення.
Щодо джерела активності особистості у психології існують різні погляди. Згідно з фрейдизмом, джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексуальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлення особистістю своєї неповноцінності
(А. Адлер), неможливості досягти гармонії з соціальною структурою суспільства та почуття самотності (Е. Фромм).
Вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби – в їжі, одязі, безпеці, соціальному визнанні та самореалізації.

3. ТЕМПЕРАМЕНТ І ХАРАКТЕР В СТРУКТУРІ ОСОБИСТОСТІ.
Конституція організму, його фізіологічні (гуморальні, ендокринні та
ін.) та психофізіологічні (властивості нервової системи) процеси у кожної окремої людини проявляються своєрідно, хоча й мають спільні для всіх людей риси, що зумовлюються антропогенезом, тобто походженням і розвитком людини.
Психофізіологічні особливості проявляються в силі чи слабкості нервової системи, порогах її чутливості, швидкості реакцій. Їх природною передумовою є спадкові (природжені) особливості будови та функцій організму. Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на грунті яких, залежно від умов соціалізації, розвивається й формується притаманне їй особистісне психічне буття.
Проте природжені особливості не визначають фатально індивідуально- психологічних якостей особистості. Як зазначав І. П. Павлов, завдяки надзвичайній пластичності вищої нервової діяльності ніщо в ній не залишається нерухомим, непіддатливим, а може змінюватися за відповідних
умов. З віком та під впливом соціалізації індивідуальне яскраво виявляється в пізнавальній діяльності, емоційно-вольовій активності, рисах характеру та спрямованості.
Обумовленість поведінки і діяльності людини індивідуальними особливостями її психофізіологічної організації яскраво виявляється в темпераменті особистості. Темперамент (від лат. temperare – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально: активно, жваво, емоційно або ж спокійно, повільно, виважено; дехто реагує на ставлення до себе афективно, гнівливо, агресивно, а дехто – боязко, не чинить опору там, де він є необхідним.
Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дають підстави поділити людей на декілька типів темпераменту. Вчення про темперамент започатковане давньогрецьким лікарем і філософом
Гіппократом. Він обстоював гуморальну теорію (від лат. humor – рідина, соки організму), згідно з якою темперамент визначається переважанням в організмі певної рідини (крові, жовчі чи лімфи). На цій основі виділено чотири типи темпераменту: сангвінічний (від лат. sanguis – кров, переважання в організмі крові), флегматичний (від грецьк. phlegma – слиз, переважання в організмі слизу), холеричний (від грецьк. chole – жовч, переважання в організмі жовчі) та меланхолійний (від грецьк. melas – чорний та chole – жовч, переважання в організмі чорної жовчі).
Запропоновані Гіппократом описи темпераменту досить точно визначають особливості окремих типів темпераменту. І. П. Павлов, розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач людини – Гіппократ – у класифікації темпераментів підійшов до істини найближче. Тому він запозичив вже наявні назви типів темпераменту, надавши їм науково-експериментальне підґрунтя.

Вітчизняний лікар і педагог П. Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на його думку, зумовлюють швидкість і силу кровообігу, тому невеликому діаметру судин відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметру та товстим стінкам судин — меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється великим діаметром і тонкими стінками судин.
Німецький психіатр Е. Кречмер обстоював залежність психічного складу особистості від будови (конституції) тіла. Він запропонував власну класифікацію типів конституції (пікнічний, астенічний, атлетичний, дисплатичний) і вважав, що кожному з них властивий певний тип темпераменту.
У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераментів: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості. Так, сангвініку притаманна висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом із тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість спричинює недостатню зосередженість і поверховість. Холерику властиві високий рівень активності та енергія дій, різкість і поривчастість рухів, імпульсивність, яскравість емоційних переживань. Його недостатня емоційна і рухова врівноваженість виявляється в нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю.
Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності, ускладненням переключення, повільністю і спокійністю міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями. Його негативними рисами є бідність і слабкість емоцій, схильність до виконання звичних дій.
Меланхоліку властиві низький рівень активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина
і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. Він підвищено
вразливий, замкнутий, відчужений, схильний до тяжких внутрішніх переживань щодо життєвих обставин, які на це не заслуговують.
Отже, згідно з теорією І. П. Павлова, холерик – це сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової системи; сангвінік – сильний, врівноважений, рухливий тип; флегматик – сильний, врівноважений,
інертний тип; меланхолік – слабкий, неврівноважений, інертний тип.
Новітніми психологічними дослідженнями встановлено, що насправді таких властивостей нервової системи не три, а набагато більше, а їх комбінації призводять до надзвичайної мінливості психодинамічних проявів людини. Розрізняють такі основні властивості темпераменту: сензитивність, реактивність, пластичність, ригідність, резистентність, екстравертованість.
Сензитивність – міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже. Сензитивність пов’язана з орієнтувальною рефлекторною діяльністю. Вважається, що існують не лише окремі різновиди чутливості як потенційні властивості окремих аналізаторів, а й загальний для певної людини спосіб чутливості, що є властивістю її сенсорної організації.
Реактивність – особливості реагування особи, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді на подразники, а також в емоційній вразливості та ставленні до навколишньої дійсності та самої себе. Реактивність як особливість темпераменту яскраво виявляється у психотравмуючих ситуаціях: рухова та мовна загальмованість; безладна рухова активність або повна загальмованість, ступор.
Пластичність виявляється в швидкості пристосування до змінюваних обставин. Завдяки пластичності певні сторони психічної діяльності перебудовуються або компенсуються. Ригідність – складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в повільній зміні уявлень про життя; в емоційній сфері – в закляклості,
млявості почуттів; у поведінці – в негнучкості, інертності мотивів поведінки та вчинків.
Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам, стресовим ситуаціям, значному напруженню в діяльності. Одні люди здатні протистояти найскладнішим умовам діяльності
(аварії, техногенні катастрофи, соціальні та міжособистісні конфлікти та ін.),
інші – губляться, легко здають позиції, припускаються помилок у роботі, хоча за звичайних умов виявляють високий рівень працездатності.
Екстравертованість/інтровертованість – спрямованість реакцій особистості назовні, на інших (екстравертованість) або на саму себе, на свої стани, переживання, уявлення (інтровертованість). Вважається, що екстраверсія та інтроверсія як властивості темпераменту – це прояви динамічних, а не змістових сторін особистості. Екстравертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів, звідси – імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність; у інтровертованого типу переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, відповідно – ускладнення соціальної адаптації.
Користуючись термінологією темпераментів Гіппократа, І. П. Павлов писав, що сангвінік – палкий, врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли у нього є багато цікавих справ; флегматик – врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник; холерик – «бойовий» тип, задерикуватий, легко й швидко збуджується; меланхолік – помітно гальмівний тип нервової системи, для представників якого кожне явище в житті набуває надзвичайної значущості, він недовірливий, в усьому вбачає небезпеку.
Холеричний і меланхолійний темпераменти І. П. Павлов розглядав як вразливі до несприятливих ситуацій і умов життя та схильні до психопатологічних проявів – неврастенії у холерика та істерії у меланхоліка.
«Золоту середину» складають сангвінічний та флегматичний темпераменти –

їх врівноваженість є проявом по-справжньому життєздатної нервової системи.
При цьому слід враховувати, що кожній людині, крім психодинамічних властивостей темпераменті, притаманні й інші істотні особливості: одні працьовиті, дисципліновані, чесні, колективісти, другі – ліниві, неорганізовані, самовпевнені, егоїсти, боягузи. Вони характеризують і цілі, до яких прагне людина, і способи їх досягнення.
Характер (від грецьк. charakter – риса, прикмета, відбиток)– сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, що виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, в ставленні до інших людей та самої себе. Термін вперше використаний Теофрастом, який описав
31 тип людських характерів.
Характер формується на основі темпераменту, що визначає зовнішню, динамічну форму його вираження. Найбільш повно він проявляється в суспільній діяльності та суспільних відносинах людини, в особливостях її мислення і поведінки в різних обставинах.
Загалом психічні властивості людини є особливим проявом вищої нервової діяльності, що набуває поведінкового вияву в типах темпераменту.
Але людська дитина з перших днів життя перебуває під впливом соціального оточення, що й визначає зміст її особистості. Характер особистості стає результатом складного синтезу типу нервової діяльності та життєвих вражень. Як зазначав І. П. Павлов, людина з дня народження зазнає найрізноманітніших впливів навколишнього середовища, на які вона неминуче повинна відповідати активністю, що часто закріплюється на все життя і виявляється у певних рисах характеру.
Прибічники теорії вродженості рис характеру часто звертаються до аргументу, що в одній сім’ї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру. При цьому ігнорується та обставина, що однакових умов у вихованні дітей насправді не буває. Багатогранність спілкування та ситуацій, унікальність переживань дітей створює й різноманітні умови їх життя та
виховання дітей. Це породжує різноманітні індивідуальні способи реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми, властивими лише
їй звичними рисами характеру. Те, що морально-етичні норми життя і вимоги до дітей у процесі їх виховання здебільшого бувають типовими, в свою чергу, зумовлює формування рис характеру, спільних для багатьох людей.
Характер як одна з істотних складових психічного складу особистості є цілісним утворенням, що відображає людське «Я» як єдине ціле. Втім, зазначена єдність не виключає виокремлення в ньому певних ланок – структурних компонентів.
У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру визначається суспільними умовами життя та особливостями соціалізації людини: її вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою такі спонукання можуть реалізовуватися по-різному.
У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:
- переконання;
- когнітивні особливості;
- особливості емоційно-вольової сфери;
- визначеність та цілісність.
Переконання – знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки особистості й визначають її вибіркове (позитивне або негативне) ставлення до вчинків і діяльності інших людей і самої себе. Особа з усталеними переконаннями здатна докласти максимум зусиль для досягнення визначених цілей.
Когнітивні
риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, швидкому орієнтуванні в змінюваних обставинах, виваженому прийнятті рішень.
Особливості емоційно-вольової сфери стають підгрунтям для емпатійного ставлення до оточуючих, тактовності, здатності до співпереживання. Воля зумовлює силу та твердість характеру, тобто є
стрижневим компонентом сформованого характеру. Сильна воля робить людину самостійною, стійкою, здатною досягати поставленої мети; слабохарактерні люди, навіть, при багатстві знань і досвіду нездатні наполягати на справедливості, виявляють нерішучість, боязливість.
Виокремлюючи в характері його структурні компоненти, слід зважати, що характер – це визначена сукупність усіх його властивостей. Визначеність характеру зумовлює принциповість та сумлінність діяльності людини незалежно від важливості її дій. На людину з визначеним характером можна покладатися, вона завжди виконає доручення відповідно до його мети, змісту справи та способів виконання. Про людей з невизначеним характером важко навіть сказати, хороші вони чи погані.
Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється в єдності слова та діла, відсутності розбіжності у поглядах, сталості виявлення окремих рис, їх залежності від переконань особистості, а не від особливостей ситуації.
Кожний структурний компонент характеру інтегративно виявляються в кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Можна говорити про
інтелектуальні, емоційні та вольові риси характеру, при цьому характер, як своєрідне ставлення особистості до різних аспектів дійсності, може бути стійким або нестійким.
В характері завжди поєднується типове та індивідуальне: типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляються у ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.
Одна з найбільш важливих рис характеру особистості – ставлення до
праці, що проявляється як повага до неї, працелюбність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.
Ставлення до інших людей – зумовлюється суспільними умовами життя, що склалися історично, і втілюється у міжособистісних та міжгрупових контактах. Такому ставленню властиві значна варіативність за
змістом і формою виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Його проявами є ввічливість, тактовність, доброзичливість або ж формальність, брутальність, грубість, саркастичність, гординя, мізантропія.
Слід зазначити, що від ставлення до вчинків і поведінки інших значною мірою залежить ставлення до себе. Ставлення до самої себе – позитивне або негативне – залежить також від рівня розвитку самосвідомості особистості та сформованості її «Я-образу».
Типові риси характеру виявляються по-різному. У деяких осіб окремі риси характеру виявляються настільки інтенсивно, що їх слід визначати загострені. Такий стан називається акцентуацією. Хоча акцентуація рис особистості за своєю своєрідністю виходить за межі звичайного, їх не можна вважати патологічними.
Акцентуація рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов акцентуйовані особи здатні діяти цілком адекватно та адаптивно.
Детермінантами формування акцентуацій є умови соціалізації та своєрідні природжені індивідуальні особливості особистості. Основними проявами акцентуацій є: гіпертимність, застрявання, емотивність, педантизм, демонстративність, тривожність, циклотимність, екзальтованість.
4. ЗДІБНОСТІ ОСОБИСТОСТІ.
До суттєвих властивостей людини належать її здібності, що органічно пов’язані з діяльністю. Людські здібності виникають і розвиваються в процесі діяльності і в ній виявляються. Здібності є рушійною силою суспільного прогресу загалом та розвитку особистості, зокрема.
Здібності – своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, науковій та іншій діяльності та є необхідною умовою
її успіху.
У зарубіжній психології під здібностями розуміються або природжені задатки індивіда, що фатально визначають усі майбутні досягнення суб’єкта

(capacity), або набуті навички і уміння (ability). Досить поширеним в області психодіагностики здібностей є термін aptitude, який входить в назву багатьох тестів, головним чином, тестів окремих здібностей. У англійському психологічному словнику він визначається як «природна здатність набувати відносно загальні або спеціальні знання і уміння». На невиразність цих визначень вказував свого часу Б. М. Теплов. Він зазначав, що зарубіжні учені або зближували це поняття з рівнем наявних досягнень суб’єкта, або зводили його до природжених потенцій індивіда, що визначають можливості його розвитку надалі.
У статті «Способности и одаренность» (1941 р.) Б. М. Теплов проаналізував значення термінів ability і capacity, які вживаються і до цього дня американськими і англійськими психологами для позначення поняття
«здібність». Автор наводить визначення цих термінів, узятих із американських психологічних словників: ability – уміння виконувати дії, що включають складні координовані рухи і вирішення розумових завдань» або
«те, що може бути зроблено людиною на цьому рівні навчання і розвитку»;
capacity – максимальні можливості відносно якої-небудь функції, обмежені природженою конституцією і вимірювані теоретично тією межею, до якої може бути розвинена ця функція за оптимальних умов», або «можливості організму, визначені й обмежені його природженою конституцією».
Своє ставлення до термінів Б. М. Теплов виражає, спираючись на сформульоване ним самим визначення поняття «здібність», в якому виділено три основні ознаки:
- по-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні властивості, що відрізняють одну людину від іншої; ніхто не стане говорити про здібності там, де йдеться про властивості, відносно яких усі люди рівні;

- по-друге, здібностями називають не будь-які взагалі індивідуальні здібності, а лише ті, які мають відношення до успішності виконання якої- небудь діяльності або багатьох діяльностей;
- по-третє, поняття «здібність» не зводиться до тих знань, навичок або умінь, які вже вироблені у конкретної людини.
Виходячи з такого розуміння здібностей, можна зробити висновок, що жодне з трьох визначень, вживаних зарубіжними авторами, не відбиває сутності поняття «здібність».
Перше (ability) якщо не цілком, то значною мірою підміняє «здібність» сукупністю навичок і умінь, придбаних індивідом. Прийняття ж інших термінів (capacity, aptitude) означало б визнання того, що здібності людини є природженими і, можливо, такими, що фатально визначають подальший розвиток суб’єкта. Але здібності як індивідуально-психологічні особливості вже за самим визначенням не можуть бути природженими. Природженими можуть бути анатомо-фізіологічні особливості, природні передумови, задатки, що лежать в основі розвитку здібностей. Задатки в принципі визначають можливі напрями розвитку здібностей, в задатках здібності дані як потенція, але самі здібності – завжди результат розвитку.
Між здібностями, знаннями і уміннями існує своєрідний діалектичний зв’язок: для оволодіння останніми потрібні відповідні здібності, а само формування здібностей припускає засвоєння пов’язаних із відповідною діяльністю знань і умінь. Що стосується природних, вроджених чинників, то вони розглядаються як анатомо-фізіологічні задатки, що лежать в основі формування здібностей, самі ж здібності – завжди результат розвитку в конкретній діяльності. Здібності не лише проявляються, але й створюються в діяльності. Про важливу роль природних особливостей, зокрема, властивостей нервової системи людини, у формуванні здібностей до різних видів діяльності свідчать численні психологічні дослідження.

Прийнято виділяти загальні і спеціальні здібності. Загальні здібності забезпечують оволодіння різними видами знань і умінь, які людина реалізує у багатьох видах діяльності. На відміну від загальних, спеціальні здібності розглядаються стосовно окремих, спеціальних областей діяльності, що виражається в їх класифікації за її видами (математичні, літературні, художні тощо). У вітчизняній психології співвідношення загальних і спеціальних здібностей розглядається як співвідношення загального й особливого.
Кожна людина здібна до певних видів діяльності. Поза діяльністю здібності не можна розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за результатами її діяльності.
Здібності людини не слід розглядати як властивості, що існують незалежно від її знань, умінь і навичок, але це не означає, що здібності до них зводяться. Люди, які спочатку не можуть виконувати певну якусь роботу, у результаті спеціального навчання оволодівають певними вміннями та навичками й здатні досягати високого рівня професійної майстерності. Отже, здібності – такі психологічні властивості людини, від яких залежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками. Це певний потенціал особистості, але чи втілиться він у дійсність, залежить від багатьох чинників: сприятливості умов сімейного виховання, рівня кваліфікованості вчителів- наставників, тощо.
Ігнорування відмінності між здібностями та знаннями, вміннями й навичками здатне призводити до помилок в оцінюванні потенційних можливостей людини. Так, А. Ейнштейна та М. Гоголя свого часу оцінювали свого часу як учнів із посередніми здібностями; видатний художник
В. Суриков не був зарахований до Академії мистецтв.
Здібності виявляються не стільки в наявності знань, умінь і навичок, скільки в динаміці оволодіння ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, глибоко, легко і міцно опановує знання та вміння.
Отже, здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які

є умовою успішного здійснення певної діяльності й визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, вміннями та навичками.
Кожна здібність – комплексна властивість особи, що складається з низки загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні. Структура здібності визначається конкретною діяльністю. До загальних властивостей належать
індивідуально-психологічні якості, що характеризують приналежність людини до одного з трьох типів (за І. П. Павловим):
«художній», «мисленнєвий» та «середній». Така типологія пов’язана з відносним переважанням І чи ІІ сигнальної системи: переважання
І сигнальної системи в психічній діяльності особи визначає «художній» тип,
ІІ – «мисленнєвий»; рівновага обох систем дає «середній» тип.
При цьому «художньому» типу притаманні яскравість образів, вразливість, емоційність. Для «мисленнєвого» типу характерне оперування абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями.
До часткових властивостей людини належать: уважність, тобто здатність тривало і стійко зосереджуватися об’єкті діяльності; чутливість до зовнішніх вражень, спостережливість; швидкість пам’яті, повнота запам’ятовування та відтворення; глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність та гнучкість мислення, а також вольові якості –
ініціативність, рішучість, наполегливість, вміння переборювати труднощі.
ВИСНОВКИ
Основні ознаки особистості: 1) наявність самосвідомості, тобто системи уявлень про саму себе («образ-Я»); 2) активність – здатність здійснювати суспільно значимі перетворення на основі засвоєння матеріальної і духовної культури; 3) система особистісних відносин – суб’єктивно-оціночна, усвідомлена, вибіркова позиція особистості щодо соціального оточення, яка проявляється у відповідній поведінці; 4) рольова поведінка – виконання особистістю сукупності соціальних ролей, що свідчать
про її приналежність до різних соціальних груп чи суспільства в цілому;
5) наявність певної структури.
Соціалізація – процес засвоєння і активного відтворення індивідом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю і здобуває необхідні для життя серед людей знання, уміння, навички, тобто здатність спілкуватися і взаємодіяти з ними в ході вирішення тих чи інших задач.
Темперамент – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму,
інтенсивності. Темперамент формується на основі типу нервової системи і значною мірою визначає стиль діяльності особи. Розрізняють чотири основних типи темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік.
Особливе значення в структурі темпераменту має загальна психічна активність індивіда. Вона обумовлює прагнення особистості до самовираження, ефективне освоєння і перетворення нею зовнішньої дійсності; звичайно, що напрям, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначається іншими особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологічними особливостями, комплексом її відносин і мотивів.
Другий компонент темпераменту – руховий або моторний (швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда та ін.). Третім компонентом темпераменту є емоційність, що становить собою комплекс властивостей і якостей, які характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних емоцій і почуттів.
Характер – сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.
Здібності – такі психологічні особливості людини, від яких залежить успішність придбання знань, умінь, навичок, але які самі до наявності цих знань, умінь і навичок не зводяться. Виділяють: загальні і спеціальні здібності, геніальність і талант.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Визначити поняття психічного відображення та психічного образу.
2. Охарактеризувати чинники, що зумовили появу древньої людини.
3. Назвати основні психологічні характеристики свідомості.
4. Висвітлити основні компоненти психіки.
5. Обгрунтувати сутність взаємодії біологічного і соціального в структурі особистості.
6. Назвати основні підструктури структури особистості.
7. Визначити джерела активності особистості.
8. Надати характеристику темпераменту та його типів.
9. Висвітлити основні та допоміжні властивості темпераменту.
10. Визначити поняття та сутність характеру.
11. Назвати та надати опис основних компонентів характеру.
12. Пояснити сутність здібностей.
13. Висвітлити особливості зв’язку між здібностями, знаннями і уміннями.
14. Визначити різновиди здібностей та надати їх типологію.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал