Л. I. Казмiренко, О. І. Кудерміна, О. Є. Мойсєєва психологія



Pdf просмотр
Сторінка1/10
Дата конвертації03.03.2017
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Л. I. КАЗМIРЕНКО, О. І. КУДЕРМІНА, О. Є. МОЙСЄЄВА




ПСИХОЛОГІЯ

За загальною редакцією Л. І. Казміренко





Київ – 2015





Схвалено на засіданні Вченої ради
Національної академії внутрішніх справ

Рецензенти:



ЗМІСТ
Вступ





4 1. Теоретичні засади психології



5 2. Методологічні основи психології


29 3. Психологія особистості


52 4. Психологія діяльності



76 5. Пізнавальна сфера особистості: відчуття та сприймання, пам’ять




90 6. Пізнавальна сфера особистості: мислення та уява, увага
119 7. Емоційна сфера особистості. Поняття про емоції і почуття
149 8. Вольова регуляція поведінки особистості

180
Висновки




210
Список рекомендованої літератури


213


ВСТУП
Навчальна дисципліна «Психологія» є базовою для вивчення дисциплін психологічного циклу в вищих навчальних закладах МВС України. Її мета – створення теоретичного підґрунтя та оволодіння загально-психологічним
інструментарієм для успішного засвоєння в подальшому науково-прикладних дисциплін «Юридична психологія», «Конфліктологія», «Професійна психологічна підготовка» та ін. Вивчення психології надає можливість: засвоєння системи науково-психологічних понять, взаємозв’язків та залежностей між ними; ознайомлення з завданнями психологічної науки, провідними методами дослідження, основними психологічними категоріями
(свідомість, особистість, діяльність); отримання знань про пізнавальні процеси, психічні стани та психологічні властивості людини; встановлення
індивідуально-психологічних особливостей людини
(темпераменту, характеру, здібностей); визначення специфіки перебігу емоційно-вольових станів у звичайних та екстремальних умовах.
Завданням курсу «Психологія» є оволодіння здобутками сучасної психологічної науки, які сприяли б професійному становленню та особистісній самоактуалізації і самореалізації.
Засвоєння теоретичних положень наукової психології дозволить майбутнім юристам оволодіти вміннями: аналізувати проблемні ситуації професійної діяльності з урахуванням їх психологічної складової; надавати психологічну характеристику особистості; пояснювати сутність психічних процесів, станів і властивостей; користуватися методами і засобами ефективної професійної комунікації; налагоджувати контакт з оточуючими; використовувати психологічні методи саморегуляції та ін.


Тема 1.
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОЛОГІЇ
Вступ
1. Визначення психології як науки, її предмет та завдання.
2. Історичний розвиток психології.
3. Основні галузі психології.
4. Зв’язок психології з іншими науками.
Висновки
ВСТУП
Якщо спробувати надати найпростіше визначення психології як науки, то це – наука про психіку, в тому числі – психіку людини. Складність психіки людини зумовлюється тим, що вона є вищою ланкою біологічного розвитку живих істот та, одночасно, продуктом соціального розвитку людства.
Психіка є засобом орієнтування організму в навколишньому світі й регулятором суспільної поведінки в умовах динамічного соціального середовища. Задовольняючи свої біологічні (вроджені) та соціальні (набуті) потреби, людина перетворює природне та соціальне середовище, здобуває та накопичує знання про них, визначає цілі та засоби їх досягнення, переживає емоції та почуття, свідомо регулює та коригує (за необхідності) свою поведінку. Все зазначене становить собою психічну активність людини як особистості, що вивчається психологічною наукою.

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ, ЇЇ ПРЕДМЕТ ТА
ЗАВДАННЯ.
Психологія (грец. psyche – душа, logos – наука) – наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки. Наприклад:

- досліджуючи процес сприймання людиною оточуючих предметів, психологи встановили суттєвий факт: образ предметів зберігає відносну постійність незалежно від умов його сприймання;
- спеціальні дослідження засвідчують, що постійність сприймання не дається людині від народження, вона формується поступово у відповідності з певними закономірностями;
- у психічній діяльності беруть участь конкретні анатомо-фізіологічні утворення, що забезпечують реалізацію механізмів психо-фізіологічних процесів.
Зазначене є підтвердженням взаємозв’язку фактів, закономірностей та механізмів психіки в життєдіяльності людини. Психологію можна охарактеризувати також як науку, що вивчає процеси активного відображення людиною об’єктивної дійсності у формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших явищ психіки.
Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їх механізми.
Психічне життя людини складне й має багато форм виявлення. Психічні
явища – це своєрідні суб’єктивні переживання, суб’єктивні образи явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізнавальну (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву, увагу), емоційну (емоції, почуття, переживання), а також прояви волі (вольової регуляції поведінки). Важливим аспектом психічного життя є спонукання до активності – потреби, мотиви,
інтереси, переконання тощо.
Окрему групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні особливості особистості (темперамент, характер, здібності) та її психічні стани (піднесеність, пригніченість, схвильованість, байдужість).
Як форма відображення дійсності високоорганізованою матерією
(головним мозком) психіка характеризується низкою особливостей. По- перше, психічне відображення має активний характер, пов’язане з пошуком
та добором способів дій, що відповідають умовам середовища. По-друге, психічне відображення має випереджуючий характер, забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці. По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об’єктивного через суб’єктивне, через людську
індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її психічне життя.
По-четверте, у процесі активної діяльності психіка постійно вдосконалюється й розвивається.
Знання психології є, безумовно, необхідним для кожної сучасної людини: вони дають можливість розбиратись у психічному житті інших людей, а також допомагають зрозуміти власне психічне життя, свої сильні й слабкі сторони, правильно організовувати свою мисленнєву діяльність та емоційно-вольову регуляцію поведінки та ін.
Основними завданнями сучасної психології є: розвиток теоретичних досліджень; адекватне вирішення практичних психологічних проблем.
Слід зазначити, що задовго до становлення психології як науки люди накопичували життєві психологічні знання один про одного. Ці знання закріплювалися, передавалися від покоління до покоління у мові, пам’ятках народної творчості. Психологічні знання вбирали казки, притчі, прислів’я, приказки. Наприклад, прислів’я «Краще один раз побачити, ніж десять разів почути» свідчить про переваги зорового сприймання і запам’ятовування перед слуховим; а прислів’я «Звичка – друга натура» підкреслює значущість закріплених стереотипів поведінки в житті людини.
Життєві психологічні знання до певної міри допомагають людині,
інколи у певних межах є правильними і відповідають дійсності. Так, кожен із нас із дитинства вміє «читати» за зовнішніми проявами – мімікою, жестами,
інтонацією, особливостями поведінки – емоційний стан іншої людини. Тобто кожна особа має певні психологічні знання, оскільки в суспільстві неможливо жити без уявлень про психіку людей. Однак в цілому ці знання позбавлені систематичності, глибини, доказовості.

Основні відмінності життєвих психологічних знань від наукових полягають у наступному:
- життєві знання конкретні, прив’язані до конкретних ситуацій, людей, задач; наукова психологія прагне до узагальнення, тому використовуються відповідні поняття;
- життєві психологічні знання мають ситуативний характер, це зумовлено способом їх отримання – випадковим досвідом і його суб’єктивним аналізом на несвідомому рівні; наукове знання базується на висуненні гіпотез і перевірці висновків, отримані знання раціональні та усвідомлені;
- життєві психологічні знання передаються досить складно, а часто це взагалі неможливо; у науці знання акумулюються і передаються широкому колу осіб, при цьому вони позбавлені небажаних емоційних нашарувань;
- методами отримання знань у життєвій психології є спостереження, у науковій – експеримент, результати якого можуть бути повторені та перевірені;
- наукова психологія володіє різноманітним, широким фактичним матеріалом, недоступним у всьому обсязі жодному носію життєвої психології.
Становлення психології як самостійної науки пов’язують із кінцем
ХІХ ст., коли почали активно розвиватися природничі науки. Офіційним роком заснування психології 1879 р., коли в Німеччині у м. Лейпциг
Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Відразу зазначимо, що предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався.
Згідно зі зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди: а) з античних часів до середини ХVІІ ст. предметом вивчення була
душа: у працях відомих філософів (Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон,

Анаксагор та ін.) йдеться про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо; б) з середини ХVІІ ст. до кінця ХІХ ст. предмет вивчення стала
свідомість: визначення свідомості як предмету психології бере свій початок з ідей Р. Декарта, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен конкретний момент часу, а отже, досліджувати потрібно свідомість. В якості методу дослідження використовувалась
інтроспекція
– самоспостереження; в) на початку ХХ ст. в якості предмету вивчення обрана поведінка: американські науковці Е. Торндайк, Дж. Уотсон та ін. звернули увагу на те, що вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати за допомогою об’єктивних методів; г) з середини ХХ ст. і до наших днів предметом вивчення є психіка,
психічні явища.

2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ.
Перші уявлення про психіку належать до часів архаїчного суспільства
(міфологічний період) та пов’язані з анімізмом (від лат. «аніма» – дух, душа)
– стародавніми поглядами, згідно з якими у всього, що існує у світі, є душа.
Душею називали незалежну від тіла сутність, що керує живими та неживими предметами. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та камені. Міфологічне уявлення про душу цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона не повинна була навіть намагатися протистояти цій фатальній ситуації.
Античність є першою історичною епохою розвитку людства. Саме в цей час у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах
філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У філософських вченнях стародавності, психологічні аспекти вирішувались із позицій матеріалізму або ідеалізму.
Філософи-матеріалісти пов’язували існування психіки з чотирма
«началами»: вогнем, землею, водою і повітрям (Фалес, 624-546 рр. до н.е.;
Анаксимен, 570-500 рр. до н.е.; Геракліт, 536-470 рр. до н.е. та ін.).
Уявлялося, що усе, що існує на землі, у тому числі й душа, створене з цих матеріальних начал. Давньогрецький лікар Алкмеон розробив першу наївно- раціоналістичну концепцію мислення, згідно якою мозок, подібно до залози внутрішньої секреції, виділяє думку, а слухові та зорові відчуття можуть бути хибними через засмічення каналів, якими вони дістаються до мозку.
Демокрит (460-395 рр. до н.е.), Епікур (341-270 рр. до н.е.), Гіппократ (460-
377 рр. до н.е.) розуміли душу людини як різновид матерії, як тілесне утворення, що складається з шароподібних, дрібних та найбільш рухливих атомів.
Філософи-ідеалісти (Сократ, 470-399 рр. до н.е.; Платон, 427-347 рр. до н.е.) дотримувалися думки, що душа – це дещо божественне, що відрізняється від тіла, вона існує ще до того, як поєднатися з тілом. Душа і тіло перебувають у складних стосунках одне з одним, оскільки, душа покликана керувати тілом, спрямовувати життя людини, однак тіло заковує
її. Тіло роздирається різноманітними бажаннями та пристрастями, воно піклується про харчування, зазнає захворювань, страхів, спокус. Душевні явища поділяються на розум (розташований в голові), мужність (у грудях) та чуттєвість (у черевній порожнині). Гармонічна єдність розумного начала, шляхетних намірів та прагнень надає цілісності душевному життю людини.
У трактаті «Про душу» Аристотель (384-322 рр. до н.е.) обґрунтовує, що душа – не безтілесна сутність, а спосіб організації живого тіла та його поведінки. У своїх працях він використовував такі поняття як сприйняття, пам’ять, мислення, сновидіння, воля, характер. Більшість концептуальних положень Аристотеля увійшла до наукового арсеналу сучасної психології:
вищі психічні функції виникають на основі нижчих; пам’ять заснована на асоціаціях за подібністю, сумісністю та контрастом; внутрішня активність організму обов’язково пов’язана з почуттям задоволення – незадоволення; дії, пов’язані з задоволенням, закріплюються – на цьому засноване навчання; поведінкові реакції мають бути адекватними зовнішнім умовам. Аристотелю також належить теорія формування характеру людини в процесі конкретної діяльності.
В епоху Раннього Середньовіччя знайшло закріплення положення про те, що душа є божественним, надприродним началом, тому вивчення душі має бути підпорядковано задачам богослов’я. Психологія в цей період набула вираженого етико-теологічного, містичного характеру. Розвиток позитивних знань про світ різко сповільнився, оскільки релігія суворо забороняла будь- які спроби матеріалістичних трактувань і природничо-наукових досліджень душі.
У ХІІІ ст. виник новий теологічний напрям – томізм, вчення Томи
Аквінського (1226-1274 рр.). Поряд із ортодоксальністю у релігійних питаннях, томізм допускав права науки, здорового глузду – виникли перші зародки наукового раціоналізму. Томізм був орієнтований на вчення
Аристотеля.
Епоха Відродження (ХІV-XVI ст.) звільнила науки від догм і тиску релігійних уявлень. Вона почалася з актуалізації цінностей античного світу, але ті цінності сприймалися вже по-новому. Формуються принципи наукового дослідження, які розповсюджуються й на вивчення людини.
Людину починають вивчати як особливий механізм, в якому не лишається місця для міфічної душі. Р. Декарт (1596-1650 рр.) ввів у психологію поняття рефлексу – душа детермінується не власною активністю, а впливом зовнішніх чинників на тіло. В цьому сутність декартівського психофізіологічного дуалізму: тіло, що діє механічно, та душа, розташована у головному мозку, яка цим тілом керує. Таким чином, «душа» почала перетворюватися на «розум», а пізніше – свідомість. Відомий декартівський
вислів «Я мислю – значить існую» став основою твердження: перше, що людина у собі відкриває – це її власна свідомість.
Згідно з теорією Б. Спінози (1632-1677 рр.), людина є уособленням двох атрибутів – мислення та тілесності, при цьому, ні один із цих проявів не є пріоритетним і неможливо одне звести до іншого. Г. Лейбніц (1646-1716 рр.) вважав, що пізнання починається з рівня сенсорних процесів, але таке знання не є істинним. Істинне знання, на думку Лейбніца – природжене, воно не пов’язане з досвідом та набувається завдяки розуму та інтуїції.
В середині XVIII ст. склалася асоціативна емпірична психологія.
Д. Гартлі (1705-1757 рр.) розроблена теорія утворення асоціацій (сталих зв’язків). Серед асоціативних законів можна виділити: суміжність – предмети, що перебувають поруч у просторі й часі, будуть пов’язуватися одне з одним; повторення (або частота) – елементи, що часто зустрічаються одне з одним, ймовірно, будуть асоціативно пов’язані; подібність – стимули зі схожими властивостями будуть асоціюватися один із одним; новизна – асоціації, сформовані нещодавно, найпростіше використати чи запам’ятати; сила враження – унікальність, захопливість асоціацій; контраст – предмети, що значно відрізняються одне від одного, матимуть тенденцію до асоціювання між собою; послідовність – є важливою в організації асоціативних ланцюгів.
Д. Локк (1632-1704 рр.) піддав критиці теорію природжених ідей, натомість обгрунтував положення про те, що розум – це результат досвіду, а душа дитини – «tabula rasa».
У XVIII ст. німецький вчений Х. Вольф увів у науковий обіг термін
«психологія» та видав перші науково-психологічні праці «Емпірична психологія» (1732 р.) та «Раціональна психологія» (1734 р.).

У XVIII ст. людство підійшло до розуміння сутності психіки – її стали розуміти як здатність диференціювати (класифікувати за категоріями) зовнішні впливи, оцінювати їх відповідно до потреб організму та на основі цього здійснювати вибіркові, пристосувальні дії.
У 40-х рр. ХІХ ст. німецький фізіолог Е. Вебер (1795-1878 рр.) встановив існування закономірної залежності між силою зовнішнього подразника та відчуттям, що вона викликає: що для того, щоб змінювалася
інтенсивність відчуття, сила подразника має збільшуватися чи зменшуватися на певну постійну величину. По суті, Вебер встановив наявність межі між двома світами – світом фізичної природи та світом психічної сенсорної реальності та за допомогою цифр довів, що велика кількість подій фізичного світу залишається поза межею сенсорних можливостей людини (закон
Бугера-Вебера). Німецький фізик і психолог Г. Фехнер (1801-1887 рр.) встановив логарифмічну залежність сили відчуття від фізичної інтенсивності подразника (закон Вебера-Фехнера).
Завдяки працям Вебера, Бугера та Фехнера було зроблено два найважливіші кроки на шляху перетворення психології у природничо- наукову дисципліну: було запроваджено експеримент як метод перевірки наукових гіпотез та використано математичні процедури для вимірювання психічних феноменів.
Засновником експериментальної психології став німецький філософ, психолог та фізіолог В. Вундт (1832-1920 рр.). Ним було створено у м. Лейпциг першу в Європі експериментально-психологічну лабораторію з метою вивчення структури свідомості (1879 р.). Вундт вважав, що психологія
– це наука про структури свідомості, яка складається з простих елементів – відчуттів, образів та почуттів. До відчуттів, при цьому, належали зорове сприйняття, слух, нюх, смак, дотик. Образи є досвідом, не пережитим у даний момент. Почуття – це емоційні реакції (любов, радість, ненависть).
Елементи поєднуються за законами асоціацій. Цей напрям психології одержав назву структуралістського підходу. Теоретичні позиції Вундта
піддавалися критиці, експериментальна ж методика отримала загальне визнання. З В. Вундта починається виділення психології у самостійну науку.
Експериментальна психологія почала активно розвиватися у багатьох країнах світу. Формуються національні психологічні школи.
Засновник французької психологічної школи А. Біне (1857-1911 рр.) створив першу у Франції психологічну лабораторію (1889 р.), започаткував педагогічну психологію, дефектологію, патопсихологію, розробив методи експериментального вивчення вищих психічних функцій – мислення та мови, розробив тести інтелектуального розвитку, запровадив у психологію метод природного експерименту, чим значно розширив можливості об’єктивного дослідження психічних явищ.
Американський психолог Д. Кеттел (1860-1944 рр.) одним з перших розробив методику тестових досліджень індивідуальних психологічних особливостей. Великої популярності набув американський психолог та філософ У. Джемс (1842-1910 рр.), який відстоював твердження про цілісність та динамічність свідомості, увівши поняття «потік свідомості», спрямованість якого пов’язував із потребами індивіда. Цей напрям психології отримав назву функціоналістського підходу.
Теоретичною основою функціоналізму стала теорія еволюції
Ч. Дарвіна, закономірності якої були розповсюджені на соціальне життя людини. У. Джемс вважав, що мета психології – дослідження ролі свідомості у підвищенні адаптивних можливостей людини. Основою психічного, на його думку, є фізіологічні процеси. З цього положення витікають дві концепції: концепція ідеомоторного акту та концепція емоцій (теорія емоцій
Джемса-Ланге). Зміст концепції ідеомоторного акта полягає у тому, що будь- який психічний процес має у якості паралельного процесу психомоторний.
Близька до неї концепція емоцій, згідно якої емоційні переживання – це наслідки фізіологічних процесів, що відбуваються в організмі («Ми засмучені, тому що плачемо»).

Формування наукової психології в Росії було пов’язане зі становленням
російської нейрофізіологічної школи. У 1863 р. опубліковано видатну працю російського фізіолога І. М. Сєченова (1829-1905 р.) «Рефлекси головного мозку», в якій він зазначив: «Усі акти свідомого та безсвідомого життя за способом походження є рефлексами». Сєченов започаткував природно- науковий напрям у вітчизняній психології. Уявлення про психіку як про сукупність розрізнених психічних явищ (почуттів, образів, думок) він трансформував у концепцію єдиного механізму «життєвих зустрічей організму з середовищем». Психічні явища, за Сєченовим, є регуляторами діяльності, що спрацьовують у відповідь на сигнальні впливи середовища.
Тому основною функцією психіки він вважав сигналоутворення (виділення у середовищі впливів, що мають значення).
Сєченов стверджував, що психічні та фізіологічні явища подібні за механізмом утворення. Будь-яке психічне явище він розглядав як процес, що має певну структуру – початок, протікання і кінець. Початок визначається зовнішнім впливом, продовжується центральною нервовою діяльністю та закінчується діяльністю у відповідь – рухом, вчинком, мовою. Початок і кінець психічного процесу – це те, що з’єднує організм із середовищем.
Зовнішній вплив перетворюється у внутрішній процес лише за умови його значимості для організму.
Мозок, згідно з теорією Сєченова, не тільки орган дії, але й інструмент діяльного пізнання середовища: за допомогою дій відбувається отримання тої
інформації, що лежить в основі розумової діяльності. Так було покладено кінець уявленням про свідомість як про внутрішнє споглядання і закладено основу фундаментального принципу психології – принципу інтеріоризації: думка зароджується у реальних життєвих зустрічах організму з предметами зовнішнього світу.
Розвиваючи концепцію Сєченова, видатний російський фізіолог
І. П. Павлов (1849-1936 рр.) створив цілісне вчення про вищу нервову діяльність, використавши рефлекс не тільки як концептуальну позицію, але й
як метод нейрофізіологічного дослідження. Павлов розглядав вищу нервову діяльність як механізм утворення умовних рефлексів. Умовний рефлекс – це зв’язок, що утворюється при наближенні у часі будь-якого первинно
індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс, природжену реакцію – захисну, статеву, вгамування голоду. При цьому раніше індиферентний подразник поступово набуває сигнального значення – стає сигналом, що спрямовує природжені форми поведінки.
В ході виявлення якісних відмінностей між вищою нервовою діяльністю людини і тварини, Павлов розробив вчення про дві сигнальні системи: сенсорні сигнали – перша сигнальна система; мовні сигнали – друга сигнальна система, заснована на першій. Слово – найвищий із сигналів – відображує дійсність у категоріально узагальненому вигляді. В процесі життєдіяльності у незмінних умовах, організм виробляє стійку систему реакцій – динамічний стереотип. Його підтримання, врівноважені відносини
із середовищем відчуваються людиною як позитивна емоція. Традиційне вчення про органи чуття І.П. Павлов перетворив у вчення про аналізатори та зробив акцент на зв’язку органів чуття з відповідними центрами кори головного мозку, у яких відбувається вищий аналіз і синтез.
В. М. Бехтерєв (1857-1927 рр.) – видатний російський невропатолог, психіатр, психолог, фізіолог нервової діяльності, ініціатор і засновник першої у Росії експериментальної психологічної лабораторії (Казань, 1885 р.),
Психоневрологічного інституту (Петербург, 1908 р.), Московського психологічного інституту (1914 р.), перших неврологічних та психологічних журналів, засновник Державного інституту з вивчення мозку та психічної діяльності (1918 р.) та його перший директор. Роботи Бехтерєва з психології тісно пов’язані з його працями з психіатрії та вищої нервової діяльності.
Бехтерєв заперечував методи суб’єктивної, інтроспективної психології та висунув на перший план метод об’єктивного вивчення реакцій.
Відкидаючи суб’єктивістську психологію, запропонував замість неї
рефлексологію, основним поняттям якої став «сполучувальний рефлекс»
(рефлекси, набуті в результаті поєднання різних зовнішніх впливів з природженими реакціями організму). Це поняття він розповсюдив і на поведінку соціальних груп.
Бехтерєв підготував плеяду російських вчених-неврологів та психологів. Одним із них був О. Ф. Лазурський (1874-1917 рр.) – психолог, лікар-психіатр, засновник вітчизняної диференційної психології, автор фундаментальних праць із характерології та класифікації особистості, засновник та керівник психологічної лабораторії при Психоневрологічному
інституті, автор і розробник методу природного експерименту в психології.
Лазурський розробив концепцію багаторівневої організації психіки людини.
О. О. Ухтомський (1875-1942) – створив концепцію пристосування організму до змінюваних умов середовища завдяки перетворенню системи регуляції під впливом домінанти (домінанта – стійке збудження функціонально об’єднаних нервових механізмів). В ході досліджень
Ухтомському вдалося спростувати ідею «прив’язаності» функції до певного нервового «центру» – він встановив, що збудження від значимого впливу надходить не тільки у певний мозковий центр, а й розповсюджується по всій нервовій системі у вигляді дифузної хвилі.
В результаті цього відкриття постало питання: чому збудження нервової системи не призводить до хаотичних реакцій, як організується точна пристосувальна відповідь організму. У відповідь на це питання Ухтомський висунув ідею домінанти. Він стверджував, що дифузна хвиля збуджує тільки охоплені домінантою функціонально об’єднані центри та гальмує діяльність решти центрів. Домінанта організує регуляційні процеси доти, доки поведінка не завершиться необхідним пристосувальним результатом. Саме тому одночасно може здійснюватися тільки одна дія, що потребує складної регуляції.
М. М. Ланге (1858-1921 рр.)один із засновників експериментальної психології в Росії, розглядав психіку, як продукт історії, при цьому
вирішальну роль у формуванні свідомості відводив мові. «Мова з її словником та граматикою формує все розумове життя людини, через введення у її свідомість усі ті форми та категорії, що історично розвивалися у попередніх поколіннях». Ланге став автором моторної теорії, пояснюючи активність уваги (свідомості) здійсненням дослідницьких дій.
Фундаментальну теорію походження і розвитку вищих психічних процесів розробив Л. С. Виготський (1896-1934 рр.). Він стверджував, що психічний розвиток відбувається не внаслідок дозрівання, а обумовлений активною взаємодією індивіда з середовищем у зоні його найближчого психічного розвитку. За Виготським, психічна діяльність людини є соціально опосередкованою, знаряддям такого опосередкування стає знак (слово).
Психічні функції, дані природою (натуральні), перетворюються у функції вищого рівня розвитку (культурні). Так, механічна пам’ять стає логічною, асоціативні уявлення – цілеспрямованим мисленням чи творчою уявою,
імпульсивна дія – довільною, тощо. Всі ці внутрішні процеси – продукт
інтеріоризації.
З середини 30-х років розвиток радянської психології був різко призупинений. Тоталітаризм, що зменшив роль людини до «гвинтика», не мав потреби у психологічній науці. Постановою ЦК ВКП(б) від 1936 р. були заборонені всі діагностичні методи психології, розгромлена та заборонена психотехніка, зупинено розвиток психології праці та інженерної психології, закрито єдиний у країні психологічний журнал «Психотехніка», припинили
існування усі прикладні галузі психології. Було різко скорочено обсяг досліджень у галузі психології особистості та поведінки, припинені дослідження у галузі генетичних передумов психіки. Але й у таких складних умовах провідні радянські психологи створювали окремі фундаментальні праці, що не втратили свого значення й у теперішній час. Зокрема, слід відзначити праці «Здібності та обдарованість» Б. М. Теплова, «Проблеми формування характеру», «Людина як предмет пізнання» Б. Г. Ананьєва,
«Експериментальні основи теорії установки» Д. М. Узнадзе та ін.

Концептуалізацію та систематизацію психологічних категорій проведено С. Л. Рубінштейном (1889-1960 рр.) у його праці «Основи загальної психології». Основним постулатом у працях Рубінштейна стало твердження, що відображення реального буття опосередковане конкретною діяльністю людини. Психіка і діяльність перебувають у єдності – психіка формується і проявляється в діяльності. Зовнішні впливи впорядковуються через внутрішні чинники – цілі, мотиви, установки. Зовнішні причини діють через внутрішні умови. Усі психічні явища слід розуміти як процеси – динамічні явища, здатні до саморозвитку та такі, що породжують відповідні результати – психічні образи, поняття, прийняття рішень, регуляційні акти.
Все буття можна зрозуміти лише через людину.
О. М. Леонтьєв (1903-1979 рр.) розробляв діяльнісний підхід до психіки, досліджував її розвиток у філо- та онтогенезі. У структурі діяльності він досліджував взаємодію її складових – мотивів, цілей та умов, а у структурі свідомості – систему значень та сенсів. Дану ієрархію мотиваційно-змістовних утворень Леонтьєв розглядав у якості базової структури особистості.
У 60-х роках ХХ ст. розвиток радянської психології активізувався. У
1964 р. були відкриті психологічні факультети у Московському,
Ленінградському та Тбіліському університетах, розпочато викладання загальної та юридичної психології у юридичних вузах. Набула інтенсивного розвитку інженерна психологія, прикладні галузі загальної та соціальної психології. Розпочалася концептуальна перебудова психології, обумовлена досягненнями у галузі кібернетики, теорії інформації та фізіології вищої нервової діяльності. Зокрема, російський фізіолог П. К. Анохін (1898-1974 рр.), розвиваючи вчення Павлова, довів, що в основі психічної регуляції лежать системні нейрофізіологічні процеси, що моделюють поведінкову ситуацію. Корисний результат, що моделюється, мобілізує усі нервові процеси у єдину функціональну систему, яка діє на основі зворотного зв’язку.

Мозкові механізми психічних процесів всебічно вивчав О. Р. Лурія
(1902-1977 рр.) – засновник вітчизняної нейропсихології. Основну частину досліджень він присвятив проблемі мозкової локалізації вищих психічних функцій та їх порушень при локальних ушкодженнях мозку. Ним розроблена система методів нейропсихологічної діагностики (відомих у світовій науці як
«батарея луріївських методів»). В ході дослідження афективних станів людини Лурія розробив методику, що дозволяє виявити приховані афективні комплекси.
У 60-70-ті рр. ХХ ст. активізуються дослідження в галузі теорії свідомості, соціальної психології та прикладних галузей психології.
Розвиток психологічної думки в Україні. Історія психології в Україні є частиною світової. У ній знайшли місце більшість тенденцій, характерних загальному поступові науки. Але психологія кожної країни переживає свою генезу по-своєму: ті чи інші події відбуваються у різні часи та з різною динамікою.
Своєрідне в українській психології те, чим вона збагатила світову психологічну науку: звернення до проблеми почуттів як психоформуючого
чинника. Ця особливість української психології проходить через усю її
історію, наприклад, із «психологією серця» Григорія Сковороди (1722-
1794 рр.) і Теофана Прокоповича (1681-1736 рр.), творчістю Миколи Гоголя
(1809-1852 рр.), психологічними системами Миколи Ґрота (1852-1899 рр.),
Олександра Раєвського (1891-1971 рр.). Для них почуття є центральною одиницею психічної системи, охоплює всі рівні психічного життя людини, формує мотивацію її поведінки, впливає на фізіологічні вияви, визначає характер та особистість у цілому.
Основними осередками розвитку психології були Братські школи і
Києво-Могилянська академія, де вперше почали викладати психологію.
Формування української психології пов’язується з іменами Касіяна Саковича
(1578-1647 рр.), Інокентія Ґізеля (бл. 1600-1683 рр.), Іосифа Кононовича-
Горбатського (1607-1653 рр.), Георгія Кониського (1717-1795 рр.), Стефана

Яворського (1658-1722 рр.) та ін. У секуляритивний період новим є ідеал психічного пізнання, який мав відповідати принципам сцієнтизму, матеріалізму, атеїзму та детермінізму психічного. Це дало поштовх виникненню природничо-наукової психології, різного рівня редукціонізму, узаконенню експерименту та інших методів пізнання у психології. У цей період в психології визначаються два напрями: матеріалістично-сцієнтиський
(зведення психічного до мозкової речовини) і персоналіський (абсолютизація самодетермінізму, самодостатності особистості).
У 1862 р. у Київській духовній академії відкривається кафедра психології, а згодом і психологічна лабораторія, яка запрацювала раніше від лабораторії В. Вундта.
У XIX – на початку XX ст. в українській психології з’являються значні постаті: П. Д. Юркевич, І. О. Сікорський, Г. І. Челпанов, В. В. Зіньківський,
П. П. Блонський та ін. У 80-90 рр. XIX ст. психологічні лабораторії заснували
П. І. Ковалевський у Харкові, І. О. Сікорський і Г. І. Челпанов у Києві,
К. Твардовський у Львові. Таким чином були започатковані всесвітньовідомі українські психологічні школи: харківська, в якій згодом плідно працювали талановиті вчені: Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, Л. І. Божович,
П. Я. Гальперин, О. В. Запорожець, П. І. Зінченко, Г. К. Середа та ін.; київська, що пов’язана з іменами І. О. Сікорського, Г. І. Челпанова,
О. М. Раєвського, Г. С. Костюка, П. М. Пелеха, Т. В. Косми, Б. Ф. Баєва,
П. Р. Чамати; одеська, видатними представниками якої були М. М. Ланґе,
С. Л. Рубінштейн; львівська, де плідно працювали Ю. Охорович,
К. Твардовський, В. Вітвицький, С. Балей, М. Кройц, Я. Цурковський.
Розглянемо докладніше діяльність окремих із них.
Памфіл Юркевич (1826-1874 рр.) – видатний український філософ, педагог і психолог. Закінчив Київську духовну академію, де згодом викладав
історію філософії та німецьку мову. Потім працював професором
Московського університету. Його праці «Ідея» і «Серце...» мають особливе
значення для психології і по праву поставили його в ряд із Платоном і
Кантом.
Іван Сікорський (1842-1919 рр.) закінчив медичний факультет
Київського університету. Завідував кафедрою психіатрії та нервових хвороб.
Заснував і редагував журнал «Питання нервово-психологічної медицини».
Уперше в Києві заснував Лікувально-педагогічний інститут для аномальних дітей, очолював Наукове товариство психіатрів. У 1912 р. створив перший у світі Інститут дитячої психології і дитячої психопатології. Автор декількох сотень наукових праць із проблем психології, педагогіки, педагогічної психології, психіатрії та неврології. Значними його працями є: «Загальна психологія з фізіогномікою в ілюстративному вигляді», «Начало психології»,
«Психологічні основи навчання і виховання», «Збірник науково-літературних статей із питань суспільної психології, виховання та нервово-психічної гігієни» та інші.
Григорій Челпанов (1862-1936 рр.) – український психолог, філософ і логік. Закінчив Новоросійський університет, був професором у Київському університеті (1891-1907 рр.), тут заснував психологічний семінар та психологічну лабораторію. У 1907 р. переїхав до Москви, де став професором Московського університету. Іншою яскравою подією у його житті було відкриття у 1912 р. Московського психологічного інституту, який він очолив. Значними його працями є «Избранные главы из психологии»,
«Мозг и душа», «Обзор новейшей литературы по теории познания»,
«Психология и школа», «Учебник психологии для гимназий» та ін.
Василь Зіньківський (1881-1947 рр.) – український психолог, філософ, теолог і педагог. Професор Київського університету, Міністр у справах сповідань в уряді гетьмана Скоропадського. З 1919 р. – в еміграції, з 1925 р.
– професор Православної академії в Парижі, в 1942 р. став священиком.
Основні праці київського періоду: «Проблемы психической причинности»,
«Современное состояние психофизической проблемы», «Социальное воспитание, его задачи и пути». Заслуговують на увагу його праці, написані
за кордоном «Православ’я та культура», «Ароlоgеtіка», «Психологія дитинства», «Про ієрархічну будову душі», «Проблеми виховання у світлі християнської антропології» та ін.
До кінця ХХ ст. психологія стала ключовою дисципліною у системі гуманітарних наук, а її прикладні галузі стали визначати ефективність усіх напрямків людської життєдіяльності.
3. ОСНОВНІ ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЇ
Галузі психології – сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що розвиваються відносно самостійно.
Кожні 4–5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.
Усі галузі психології можна розподілити на дві групи: фундаментальні та прикладні.
Фундаментальні (загальні) – базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном «загальна психологія».
Прикладні
(спеціальні)
– галузі науки, досягнення яких використовуються на практиці. Вони вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, що створює передумови для використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладними галузями психології є:
- педагогічна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, досліджує питання цілеспрямованого формування пізнавальної діяльності й суспільно значущих
якостей особистості, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;
- вікова психологія – вивчає вікову динаміку психічних процесів і закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія;
- диференціальна психологія – вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;
- соціальна психологія – вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включеності у групи, а також психологічні характеристики самих груп;
- політична психологія – вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;
- психологія мистецтва – галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;
- медична психологія – вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;
- інженерна психологія – галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною;
- юридична психологія – вивчає психологічні закономірності системи
«людина – право», розробляє рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності цієї системи.

Інші прикладні галузі психології: спортивна психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія тощо.
4. ЗВ’ЯЗОК ПСИХОЛОГІЇ З ІНШИМИ НАУКАМИ
Психологія має міждисциплінарні зв’язки з такими науками:
1) філософією – питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);
2) соціологією – спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування); відбувається взаємопроникнення теорій: так, розроблена переважно соціологами концепція соціального научіння є загальноприйнятою у соціальній та віковій психології; теорії особистості та малої групи, розроблені психологами, використовуються у соціології; спільно вирішуються певні проблеми
(наприклад, взаємини між людьми, національна психологія, психологія економіки й політики держави, проблеми соціалізації й соціальних установок);
3) педагогікою – виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ ст. існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання – педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували
педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;
4) історією – є приклади глибокого синтезу історії й психології у створенні загальної наукової теорії. Зокрема, в теорії культурно-історичного розвитку вищих психічних функцій людини, розробленій Л. С. Виготським, доведено, що основні історичні досягнення людства (мова, засоби праці) стали чинниками, що спричинили прогрес у філогенетичному та онтогенетичному розвитку людей; у психології використовується історичний метод – для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);
5) технічними науками – людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);
6) з медичними та біологічними науками – більшість психічних явищ
(насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан
індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання
і, навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують «лікувальні властивості» слова.
Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним
роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей психології.
ВИСНОВКИ
Таким чином, прагнення людини до пізнання невідомого та необхідність прогнозувати поведінку інших у тих чи інших обставинах потребували наукових, тобто об’єктивних та достовірних знань про психіку людини. Тому психологія як наука має тривалу історію свого розвитку – з часів античності, де вона розвивалась у межах філософії, і до наших днів.
У процесі еволюції живих істот психіка, як відображення об’єктивної дійсності, розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих
істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є притаманна лише людині свідомість.
Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд із біологічними потребами, задоволення яких безпосередньо забезпечує переживання людиною фізичного комфорту, виникли вищі, «духовні» мотиви та потреби, вищі форми поведінки, зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу середовища.
Поряд із двома джерелами поведінки – спадково закріпленою програмою та власним досвідом самого індивіда – виникло третє джерело, що формує людську діяльність, – трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним із вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Надати визначення психології як науки.
2. Охарактеризувати предмет психології.
3. Висвітлити основні завдання сучасної психології.

4. Пояснити відмінність між побутовими та науковими психологічними знаннями та визначити їх джерела.
5. Охарактеризувати основні періоди розвитку психології.
6. Назвати основні історичні етапи розвитку психології.
7. Висвітлити особливості формування наукової психології в Російській
імперії.
8. Назвати основні напрями розвитку психології в Радянському Союзі.
9. Охарактеризувати розвиток психологічної думки в Україні.
10. Назвати основні галузі сучасної психології.
11. Визначити міждисциплінарні зв’язки психології з іншими науками.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал