Курс лекцій з дисципліни «Вища освіта України і Болонський процес»




Сторінка1/4
Дата конвертації09.12.2016
Розмір0.8 Mb.
ТипКурс лекцій
  1   2   3   4

1
Курс лекцій з дисципліни
«Вища освіта України
і Болонський процес»







Розробник:

кандидат філологічних наук, доцент
Гусєва Поліна Тимофіївна














Харків 2011/12

2
1. Опис навчальної дисципліни
Найменування показників
Галузь знань, напрям підготовки, освітньо- кваліфікаційний рівень
Характеристика навчальної дисципліни
денна форма
навчання

заочна форма
навчання

Кількість кредитів -1,5
Галузь знань 0203
Гуманітарні науки
Нормативна
(шифр і назва)
Напрям підготовки
0305 Філологія
(шифр і назва)
Модулів – 1
Спеціальність
(професійне спрямування): Мова та література
Рік підготовки:
5- й
6- й
Індивідуальне науково- дослідне завдання
Вивчення діючих у Європі
Семестр
(назва)
систем вищої освіти
Переклад
Загальна кількість годин:
Д/в-54 З/в-18 9- й
11- й
Тижневих годин для денної форми навчання: аудиторних
- 1 самостійної роботи студента - 2
Освітньо- кваліфікаційний рівень:
7.030502,7.030507-
Лекції
10 год.
4 год.
Практичні, семінарські
8 год.
2 год.
Самостійна робота
Спеціаліст 8 030502 8 030507 36 год.
12 год.
Магістр
ІНДЗ: 5 год.
Вид контролю:
залік

3
ТЕМА 1. Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного
розвитку держави. Роль освіти у розвитку партнерства України з іншими
державами.
Процес європейської інтеграції дедалі помітніше впливає на всі сфери нашого життя, що дуже помітно і по процесах, які відбуваються у вітчизняній вищій освіті. Як всебічно розвинена держава Україна не може не реагувати на новітні тенденції, а відтак і не здійснювати модернізацію освітньої діяльності у контексті вимог сьогодення. Ці вимоги віддзеркалюють потреби суспільства, а розвиток суспільства сьогодні на тій чи іншій підставі виходить за кордони однієї країни і має тенденцію прямувати до "безмежності". Це позначається на орієнтирах, які мають відповідати цивілізованому входженню нашої вищої освіти в освітній і науковий простір у першу чергу Європи. Звісно, що процес побудови
єдиного освітнього простору у світі не може обмежуватися тільки рамками країн, які взяли на себе деякі зобов'язання і встановили відповідні відносини, а неминуче охоплює (як вже сьогодні, так і ще більше у перспективі) всі країни Європи, Азії,
Америки тощо.
Справа в тому, що суспільство поступово створювало ту ситуацію, у якій запас знань (інформації) і праці (досвіду) одного стає основою чи невід'ємною складовою багатьох досліджень, надбань та поштовхом для розвитку сфер, які ніколи навіть не вважалися спорідненими. Сконцентрований зусиллями вчених, акумульований у масивах науково-технічної літератури чи практичної документації цей запас переходить у свідомість кожного користувача і стає базою для подальшого розвитку у відповідності до філософської категорії переходу кількості у якість, де кожний елемент, який складає кількість, у свою чергу, відповідає цьому законові і також являє собою якість, бо кожна частка інформації будь-якого характеру (наукового, чисто пізнавального, навіть розважального), яку ми кожного дня використовуємо, не замислюючись щодо її походження, є сконцентрована праця людей, та його частина, що пов'язана з творчими здібностями людини.
Таким чином, виходячи з потреб існуючого стану розвитку суспільства
першочерговим завданням видається створення умов, з одного

боку, для вільного
академічного обміну студентами між університетами як носіями певної
інформації, що має відповідні параметри, а з іншого, для співробітництва у
рамках спільних проектів тощо, що також сприяє обміну інформацією
Таким завданням для нашого сьогодення є практична реалізація питань, націлених на забезпечення для України міцного підґрунтя як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, демократичної правової держави, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.
Що стосується вибору нашої держави як європейської країни, то треба
зазначити наступне. Як відомо, інтеграція до процесів, які відповідають потребам сучасного стану розвитку науки, техніки, економіки тощо, то вони не можуть стати по суті своїй повноцінними, якщо не будуть враховані вагомі наробки вчених будь-якої країни. Так станеться, якщо ці процеси оминатимуть

4
Україну, якщо не буде врахований і використаний вагомий внесок України у всіх галузях. Таким чином, суть вибору України – становлення на шлях розвитку у напрямі такої цивілізаційної моделі, що дає можливість досягти прогресу в усіх сферах життєдіяльності суспільства і держави.
Для вирішення сучасних завдань необхідні добре підготовлені кадри. Так, у
Фінляндії пішли на розширення викладання у школах предметів природничо- математичного циклу з деяким скороченням гуманітарної частини і провели переорієнтацію закладів освіти. Можна констатувати вже сьогодні успіхи
Фінляндії на світовому ринку високотехнологічних виробів. Треба зазначити що і в Україні відбуваються важливі зміни. Навіть у зарубіжних джерелах публікуються дані про досягнення харківських вчених, фахівців з Києва,
Донецька, Дніпропетровська та інших наукових центрів. Це можна вважати і
результатом реалізації "Державної національної програми "Освіта. Україна ХХІ
століття" (1993 р.). Вона передбачала досягнення якісно нового стану освіти, її
інтеграцію у міжнародний освітній простір.
Геополітична спрямованість сучасного цивілізаційного процесу не може не позначатися явищем глобалізації, прояви чого ми бачимо практично у всіх сферах життя. Глобалізація відкриває величезні можливості у розширенні обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями, капіталом, взаємодії у гуманітарній сфері, духовному збагаченню особистості. Водночас вона несе
істотні загрози, зумовлюючи розмежування країн на "цивілізаційний центр" і
"периферійну зону", поглиблюючи їхню диференціацію у соціально- економічному розвитку. Але треба враховувати і наявність глобальної ж тенденції переходу до багатополюсного (поліцентричного) світового співтовариства, в якому основою взаємодії держав та їхніх економік має стати регіональна
інтеграція.
Наша спеціальність - іноземна мова, і для нас контакти з носіями мови, виїзди за кордон і т. ін. є конче потрібними, а тому якщо в результаті розвитку
Болонського процесу держава надасть змогу кожному студентові вчитись у тій країні, де буде досягнуто максимальний результат, чи то надаючи йому кредит на навчання, чи то внаслідок підвищення рівня життя населення до таких показників, що батьки будуть в змозі оплачувати його без зайвих роздумів, чи то забезпеченням ВНЗ всім необхідним для навчання, щоб можливими були обміни студентами, то цей процес можна тільки вітати. Шляхів вирішення може бути багато, головне, – створити відповідні умови, бо прогресує зростання значущості
інформаційної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних
принципів суспільного розвитку, підвищення ролі інтелектуального капіталу та
менеджменту, соціальних і гуманітарних чинників економічного розвитку,
утвердження пріоритетності базових засад його, що сприяє не тільки
економічному зростанню, а й справедливому розподілу його результатів,
розширенню можливостей людей, їхньому збагаченню.




5
1.
1. Європейський вибір України - невід'ємна складова її подальшого
розвитку
Україна, у Конституції якої затверджено її статус як позаблокової країни,
має взаємодіяти з іншими країнами на засадах взаємоповаги, взаємодопомоги,
готовності до вирішення усіх проблем, незважаючи на рівень їхньої складності, у
миролюбній співпраці спирається на документи, що забезпечують правову
сторону відносин. Серед таких - "Угода про партнерство і співробітництво"
(УПС) між Україною, з одного боку, та ЄС і його членами, з іншого, яка набула
чинності у березні 1998 р. та має термін дії 10 років. Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі та інвестицій, забезпечення підґрунтя для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва, а також підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки.
У грудні 1999 р. у м. Гельсінкі Європейська рада схвалила спільну стратегію
ЄС щодо України, спрямовану на зміцнення стратегічного партнерства з
Україною. Вона передбачає підтримку процесу демократичних та економічних
перетворень в Україні, вирішення проблем щодо підтримання стабільності та
безпеки на європейському континенті, зміцнення співпраці між ЄС та Україною.
Метою цієї стратегії є: 1. Фундаментальне зближення та поступова
інтеграція України до ЄС. Основа для цього - проведення такого курсу, який сприятиме проведенню реформ у країні задля досягнення високого рівня життя людей.
2. Реалізація УПС між Україною та ЄС, що є базою та одним із дієвих
інструментів задля створення передумов для подальшого розвитку взаємин між
Україною та ЄС.
3. Підтримка реформ в Україні в усіх сферах життя: стабільність демократичних інституцій, верховенство закону, існування функціонуючої ринкової економіки і т.ін.
4. Забезпечення зони стабільності, співробітництва та процвітання у
Центральній та Східній Європі через вироблення спільної стратегії розвитку країн з неоднаковими темпами європейської інтеграції, поглиблення транскордонного та регіонального співробітництва, використання багатостороннього діалогу із залученням усіх країн регіону, зміцнення регіональної безпеки шляхом покращення та подальшої гармонізації відносин між країнами.
5. Адаптація законодавства України до норм ЄС.
6. Поглиблення співробітництва у сфері зовнішньої політики, як один із визначальних факторів безпеки та стабільності в Європі відповідно до основоположних принципів Хартії ООН Гельсінського Заключного акта, принципів Паризької Хартії, забезпечення демократії, панування права, поваги до прав і свобод людини.
7. Поглиблення співробітництва у сфері безпеки та оборони як наріжний камінь розбудови стабільної, мирної та єдиної Європи.

6 8. Поглиблення співробітництва з Україною у галузі юстиції та внутрішніх справ, як важлива передумова створення в Європі простору безпеки та стабільності.
9. Поглиблення міжлюдських зв’язків, регіонального та культурного співробітництва між Україною та ЄС, що разом з іншими заходами дозволить уникнути появи будь-яких нових ліній поділу на континенті.
10. Посилення торгово-економічного співробітництва у сфері транспорту, зв’язку, телекомунікацій задля розвитку гармонічних економічних відносин з
Україною як гарантія проти дестабілізації "чутливих" ринків та безробіття; задля розвитку інфраструктури транспортування енергоносіїв територією України, створення єдиного інформаційного простору.
11. Охорона довкілля. Лише спільними заходами можуть бути надійно усунені наслідки аварії на ЧАЕС для забезпечення екологічно чистого середовища на континенті.
Завдання з питань співробітництва між Україною та ЄС обговорюються щорічно. Часові рамки досягнення цієї спільної стратегії ЄС щодо України мають здійснюватися через реалізацію довго -, середньо - та короткотермінових завдань.
Ця стратегія має розглядатися як важливий стимул прискорення системних реформ, піднесення політичної та соціальної активності громадян.

1.2. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС – один із
важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та
громадянського суспільств
Це питання є спільним пріоритетом згідно з УПС (УПС – Угода про партнерство і співробітництво). Для його вирішення у 1998 р. було створено
Міжвідомчу координаційну раду, а у 1999 р. – єдину систему планування, координації і контролю за підготовкою проектів законів та адаптацією законодавства органами виконавчої влади. Організаційну структуру цього процесу було підсилено у 2000 р. створенням національної ради з питань адаптування законодавства України до законодавства ЄС. У 2002 р. було вирішено, що заснований у рамках програми ТАСІС Українсько-європейський консультативний центр з питань законодавства допомагатиме українським органам влади у процесі планування та визначення пріоритетів подальшої роботи щодо адаптації законодавства шляхом розробки плану-графіка, який має дозволяти відслідковувати досягнутий процес.
У листопаді 2003 р. Верховна Рада України прийняла закон України "Про загальнодержавну Програму адаптації законодавства України до законодавства
ЄС", що має на меті повну інтеграцію України у європейський правопорядок: забезпечення високого рівня підготовки відповідності до зобов’язань, що випливають з УПС; створення відповідної правової бази; визначення цілей та сфер, етапів адаптації законодавства, складовими елементами чого повинно бути фінансове, інформаційне, наукове та кадрове забезпечення; підвищення рівня володіння державних службовців офіційними мовами країн-учасниць ЄС.
Природно, що ця Програма має характер рамкового документу, який визначає мету та механізми адаптації, а також засади фінансового, кадрового та

7
інформаційного забезпечення виконання самої програми. Специфічними ознаками
її є розлогий термінологічний апарат та більш ніж 500-сторінковий додаток, в якому наведено орієнтовний перелік актів законодавства України та ЄС у пріоритетних сферах.
Розробляється також програма навчання та стажування українських фахівців у країнах ЄС та країнах-кандидатах на вступ до ЄС.
У березні 2004 р. схвалено Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄС. Нею передбачено, що запровадження
Програми потребує побудови на якісно новому рівні організації науково- аналітичного, науково-освітнього, інформаційного та методичного забезпечення процесу адаптації, що має назву “Центр європейського та порівняльного плану”.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС – це тривалий
процес поетапного прийняття та впровадження нормативно-правових актів
України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС.
1.3. Науково-технологічне співробітництво України та ЄС
Україна належить до держав із високим науковим потенціалом. Фахівці, яких випускає факультет іноземних мов ХНУ також забезпечують зростання його,
і ми маємо бути провідниками інноваційного розвитку, посередниками між замовниками та організаторами і виконавцями та розробниками досліджень на найсучасніших напрямах науково-технічного прогресу.
Метою співробітництва України з ЄС у сфері науки і техніки є заохочення наукових досліджень та технологічного розвитку, включаючи спільну науково- дослідницьку діяльність, навчання та переміщення науковців. УПС також передбачає забезпечення належного доступу до відповідних програм на основі ефективного захисту прав інтелектуальної, промислової та комерційної власності.
Серед головних тематичних напрямків Програми – інформаційне суспільство
("суспільство знань"), інтелектуальні матеріали та нові процеси виробництва, сталий розвиток і глобальні зміни, громадяни та управління в європейському суспільстві та ін. Для України на даний момент найвищим пріоритетом є відкриття Інноваційного центру для забезпечення ширшого співробітництва з ЄС у науково-технологічній сфері та сфері передачі технологій. Україна планує у рамках науково-дослідницьких програм впровадження нових механізмів, що передбачає і здійснення спільних дослідницьких проектів на паритетних умовах.
Політика ЄС у сфері науки і технологій щодо співпраці з третіми країнами, в т.ч. з
Україною, зазнала значних змін: створено рівноправні умови країнам – учасницям, країнам – кандидатам та третім країнам для участі у програмі, припинено практику застосування окремих умов та оголошення специфічних проектів для третіх країн. Стосунки між Україною та ЄС у сфері дослідництва продовжують динамічно поглиблюватися.
Однак для підтримки визначальних складових інноваційного розвитку необхідно вжити всіх необхідних заходів для збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери, заохочення молоді до участі в науковій та науково- технічній діяльності, зокрема, шляхом поповнення наукових організацій фахівцями відповідаючого сучасності рівня знань.

8
1.4. Входження освіти і науки України в європейське інформаційне та
освітнє поле як вагомий чинник економічного, соціального, інтелектуального,
інноваційного-технологічного та культурного розвитку
Співпраця України та ЄС має за мету підвищення рівня загальної освіти та професійної кваліфікації в Україні, що передбачає:

врахування сучасних вимог та системи сертифікації ВНЗ і дипломів про вищу освіту;

визначення пріоритетних галузей;

співробітництво ВНЗ з фірмами;

мобільність для вчителів, випускників, адміністраторів, молодих учених і дослідників та молоді;

сприяння навчанню в галузі європейських досліджень у відповідних закладах;

підготовку на курсах удосконалення майстерності перекладачів для роботи на конференціях.
Таке співробітництво сьогодні набирає форму діяльності, що включає в себе галузь освіти і професійної підготовки. В рамках програми ТЕМПУС, до якої ЄС залучив Україну ще у 1993 р. підвищували кваліфікацію вчителі, підвищувався рівень менеджменту в університетах, розроблялися навчальні програми. До 1999 р. в її рамках удосконалювалася система вищої освіти, включаючи систему сертифікації, посилювалася співпраця між навчальними закладами. Основним пріоритетом залишається співпраця у сфері вищої освіти. Програма ТЕМПУС зробила значний внесок для стимулювання академічного обміну, зокрема, сучасні навчальні методології і навчальні програми в Україні ліцензуються і виконуються.
Осередком освітніх та наукових процесів у контексті євроінтеграції є науково-технологічний центр в Україні – міжурядова неприбуткова організація, яка ставить за мету мирні наукові розробки завдяки скоординованим зусиллям багатьох країн, міжнародних організацій та приватного сектору.
У 2003 р. Європейською комісією було затверджено проекти, які отримали гранти за програмою ТЕМПУС. Серед пріоритетних напрямків, що реалізуються в рамках проектів – впровадження сучасних навчальних технологій, створення та застосування новітніх методів управління навчальним процесом, відновлення тісної співпраці між університетами та промисловістю, що передбачає пожвавлення інноваційної діяльності. Програма ЄС ТЕМПУС та проекти в рамках програми ТАСІС є основними елементами співробітництва у сфері освіти та навчання. Україну залучено до програми ТЕМПУС з 1993 р. Основними пріоритетами до 1999 р. були підвищення рівня менеджменту в університетах, реструктуризація та розроблення навчальних програм, підвищення кваліфікації вчителів. Її метою є удосконалення системи вищої освіти, включаючи систему сертифікації; співпраця між навчальними закладами, між ВНЗ та фірмами тощо. І зараз основним пріоритетом залишається співпраця у cфері вищої освіти, метою якої є розширення кола учасників поза рамками традиційної академічної спільноти, забезпечення навчання державних службовців, професійних асоціацій та соціальних партнерів.

9
Розглядається можливість участі України у таких спільних проектах та програмах ЄС, як "СОКРАТЕС" – європейська програма освіти, спрямована на розвиток та підвищення якості освіти шляхом заохочення співробітництва між країнами-учасницями. У рамках програми «СОКРАТЕС» розроблялися
європейські вимоги до використання ECTS з метою отримання сертифікату ЕCTS.
Даний сертифікат надається ВНЗ, що правильно оформили заявку за всіма програмами першого та другого академічних ступнів. Такий сертифікат піднімає престиж ВНЗ і свідчить про те, що він є відкритим і надійним партнером для співробітництва з відповідними міжнародними організаціями. Програма
«ERASMUS” є розділом програми “СОКРАТЕС” і стосується вищої освіти. Вона представляє собою схему дій Європейського співтовариства, що сприяє мобільності студентів університетів. У рамках цієї програми українські студенти та викладачі пройдуть стажування в європейських університетах.
"ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ" – програма у сфері професійної освіти та підвищення кваліфікації, спрямована на розвиток кар’єри і надання можливості для стажування у європейських компаніях. Метою даної програми є підготовка кадрів для роботи у різних ланках освіти ( у тому числі вона присвячена і проблемам розвитку початкової і середньої професійної освіти). Програма демонструє нову політику у професійній підготовці для (Європейського) Союзу.
Програма "МОЛОДЬ" орієнтована на молодих людей віком 15-25 років.
Метою її є мобільність молоді, а шляхом вирішення питань - неформальна освіта, яка відкриває можливості для молодих людей брати участь у групових та
індивідуальних навчальних програмах і добровільних роботах.
Програма "MEDIA PLUS" передбачає співробітництво в галузі засобів масової інформації. В межах цієї програми лежить прагнення досягти відповідності між змістом навчання і знаннями, уміннями та навичками, необхідними для певної професійної діяльності і наближення їх до стандартів, які мають місце у європейських ВНЗ.
В усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства вагомішими стають загальноцивілізаційні тенденції розвитку, властиві для ХХІ століття. Передусім – це тенденція зближення націй, народів, держав через створення спільного економічного, інформаційного, освітнього простору Європи. Друга тенденція – це перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій і формування суспільства знань.

Кредитно-модульна система підготовки фахівців – це не тільки один із
шляхів оптимізації навчального процесу, це – визнаний у Болоньї європейський
стандарт та інструмент реалізації завдань мобільності студента і викладача, а
отже, і важливий чинник входження національної системи освіти до спільного
європейського простору. Кредитно-модульна система підготовки фахівців
відкриває нові можливості для розвитку системи вищої освіти, тому
запровадження її може стати кроком до модернізації освіти, мобільності
особистостей, кроком у майбутнє. У травні 2005 р. на конференції у м. Берген
Україна стала повноправною учасницею Болонського процесу.



10
Тема 2. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої
освіти країн Європи. Документи Болонського процесу

2.1.
Документи Болонського процесу
Процеси інтеграції і демократизації, які відбуваються у Європі з початку 90- х років, не могли не позначитися і на освіті. Починаючи з 1998 р., ці процеси призвели до випрацьовування консолідованої позиції освітнього співробітництва, яка отримала назву Болонського процесу за назвою міста, де відбулася друга зустріч (1999 р.) міністрів освіти, які представляли 29 країн Європи. На ній була прийнята спільна заява про створення Зони європейської вищої освіти. У першій взяли участь міністри Франції, Італії, Великої Британії та Німеччини. Відбулася вона у Сорбонні (Париж 1998 р.), де була прийнята Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти. Подальші зустрічі, які відбулися у м. Саламанка (03. 2001 р. – конференція європейських ВНЗ та освітніх організацій: «Формування майбутнього»), м. Прага (04. 2001 р.), де було прийнято комюніке “До зони європейської вищої освіти”, у м. Берлін (09. 2003 р.

“Створення загальноєвропейського простору вищої освіти”), у м. Берген (05.
2005 р. – комюніке “Загальноєвропейський простір вищої освіти – досягнення цілей”) вже мали робочу назву Болонський процес, мета якого формування на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої зоною
європейської вищої освіти.
У основі зони європейської вищої освіти – спільність фундаментальних принципів її функціонування. У процесі обговорення були сформульовані 6 ключових позицій щодо створення єдиного європейського освітнього і наукового простору:
1.
Введення двоциклового навчання: 1-ший (3 – 4 роки) завершується здобуттям академічного ступеня. Треба сказати, що у Європі 85 % працівників, які мають освіту, мають саме цей ступень – бакалавр. Навчання упродовж 2-го циклу може передбачати отримання ступеня магістра (1 – 2 роки навчання) та/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).
2.
Запровадження кредитної системи: В усіх національних системах освіти має бути єдина технологія обміну трудомісткості навчальної роботи у кредитах. За основу рекомендується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів). Ці залікові одиниці трудомісткості є системою накопичення, здатною працювати в рамках концепції "навчання впродовж усього життя".
3.
Контроль якості освіти. Передбачається створення акредитаційних агентств, які не залежать від національних урядів і міжнародних організацій.
Оцінка визначатиметься не тривалістю або змістом навчання, а тими знаннями, уміннями і навичками, що отримали випускники. Відповідно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.
4.
Розширення мобільності. Виконання попередніх пунктів сприятиме
істотному розвиткові мобільності студентів. Одночасно ставиться питання й про обмін досвідом викладацького складу: і зараз вчені нашого університету запрошуються читати лекції чи проводити заняття з історії, фізики, математики,

11 хімії тощо. Професори нашого факультету Прокопчук О.О. та Дородних А.Г. завідують кафедрами у ВНЗ Польщі. Передбачаються подальші зміни у національних законодавчих актах щодо працевлаштування іноземців.
5.
Забезпечення працевлаштування випускників. Важливим положенням
Болонського процесу є орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: теоретичні та практичні знання випускників мають застосовуватися задля користі всієї Європи.
Європейський ринок праці знайде місце всім академічним ступеням, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Цьому сприятиме використання
Додатка до диплому, який рекомендовано ЮНЕСКО.
6.
Забезпечення привабливості Європейської системи освіти.
Вважається, що введення загальноєвропейської системи якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню
інтересу до вищої освіти громадян як Європи, так і інших регіонів.
Не можна не враховувати важливість соціального аспекту Болонського процесу: Збільшення конкурентоспроможності має покращити соціальні характеристики загальноєвропейського простору вищої школи. Ця мета підкреслює відношення до освіти як до суспільного добробуту та суспільної відповідальності, вона зміцнить соціальні зв’язки і зменшить нерівності за різного роду ознаками як на національному, так і на загальноєвропейському рівні.
Підкреслюється необхідність переваги у міжнародному академічному співробітництві і програм обміну академічними цінностями; забезпечення тісніших зв’язків між вищою освітою та дослідними системами в кожній з країн- учасниць. Загальноєвропейський простір вищої освіти через спільну діяльність з
європейським дослідним простором зміцнює фундамент для Європи знань; зростання зацікавленості інших країн світу у розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти. Європа підтвердила готовність до подальшої розробки освітніх програм для студентів з країн третього світу. Управління
транснаціональним обміном у сфері вищої освіти повинно ґрунтуватись на
академічній якості та академічних цінностях.

2.2. Загальні принципи формування систем
вищої освіти європейських країн
Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем. Вона глибоко пов´язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. Тому у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. При реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого – завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у
європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентноспромоєжності закладів вищої освіти.
Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:
1.
Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані

12 програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять тільки університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії,
Швеції.
2.
Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Гумбольдського університету та на окремий неуніверситетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинутих країн світу, де поряд з університетським сектором
існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. Таку систему мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія,
Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд
інших.
Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття “університет”, що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального
європейського університету, - установа з інтенсивною співпрацею, поєднанням викладання, навчання та успіхів у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.
Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головним чином в університетах тих країн, які встигли найбільше зануритися у процес створення
інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження і зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями вищої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання ВНЗ виконували шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичний приклад – Японія.
2.3. Основні завдання, принципи, підходи та етапи формуванняпростору
європейської вищої освіти
Процес формування загальноєвропейського освітнього простору має тривалу історію. Спочатку були сформовані політична воля учасників, правова основа процесу (ст. 149 і 150 Договору про створення ЄС). Після прийняття його мусила бути створена і відповідна соціально-економічна база. Після цього
Європейська Комісія (ЄК) виступила з ініціативою створення системи
інструментів з метою підвищення мобільності людського капіталу на
європейському ринку праці. Одним з таких інструментів є відповідність та можливість академічного визнання кваліфікацій і компетенцій. Після підписання
Болонської декларації з’явилися нові інструменти та ініціативи для реалізації цілей формування загальноєвропейського простору вищої школи освіти як наднаціональні, так і національні та інституційні. Найвідоміші та найефективніші програми мають багаторівневий характер. Так, спільні ініціативи ЄК,

13
європейської асоціації університетів з усіх країн-учасниць розробили проекти "Створення сумісних (єдиних, подвійних) дипломів", "Налагодження освітніх структур", "Формування культури якості", "Тенденції розвитку європейських освітніх структур".
2.3.1. Принципи формування змісту кваліфікацій і структур ступнів.
Компетентнісний підхід
Основним завданням проекту "Налагодження освітніх структур" спрямованого на реалізацію цілей Болонської декларації на інституційному рівні з урахуванням досвіду, накопиченого у рамках програм "ЕРАЗМУС" і
"СОКРАТЕС" з 1987 р. – є "визначення точок конвергенції і вироблення загального змісту кваліфікацій за рівнями у термінах (визначеннях) компетенції та результатів навчання". Результатами вважаються набори компетенцій, що включають знання, глибину усвідомлення і навички особи, яка навчається.
Останні визначаються для програми в цілому та кожного її блоку (модуля).
Пріоритетними напрямами цієї роботи є:
- визначення загальних та спеціальних компетенцій випускників І і ІІ циклів навчання;
- гармонізація навчальних планів з погляду структури, програм і методів навчання;
- розробка методології аналізу загальних компетенцій і спеціальних галузей підготовки.
Отже, проект вирішує завдання формування, загальноєвропейського консенсусу у визначенні ступенів з огляду на те, що саме повинні знати і вміти робити випускники після завершення навчання.
Зміни у підходах до навчання стосуються, насамперед, зміни всієї парадигми вищої освіти, зокрема, зміни методів навчання, оцінювання, методів забезпечення якості, і головна суть компетентнісного підходу до формування
змісту кваліфікацій і структур ступнів полягає у зміщенні акцентів з процесу
на результати навчання, зміні ролі викладача, концентрації уваги на
навчанні, зміні в організації його, зміні динаміки (інтенсивності) програм,
зміні методів оцінювання.

2.3.2.Загальні компетенції
Формування результатів у термінах компетенції досягається співставленням систем вищої освіти, структур і змісту програм на основі використання загальної методології визначення трудомісткості за ECTS. Визначення компетенцій – прерогатива викладачів та експертів, для чого можуть бути корисними консультації із працедавцями, випускниками, іншими зацікавленими сторонами.
На основі досвіду більше 100 університетів з 16 країн-учасниць Болонського процесу з визначених 85 умінь і найбільш значущих загальних компетенцій було відібрано 30 загальних компетенцій з трьох категорій: інструментальні, міжособистні і системні.
1. Інструментальні – такі, що включають:

14
- когнітивні здібності (здатність розуміти і використовувати ідеї та міркування);
- методологічні здібності (здатність розуміти і керувати оточенням, організовувати робочий час, вибудовувати стратегію навчання, приймати рішення
і вирішувати проблеми);
- технологічні уміння (такі, що пов’язані з використанням техніки, комп’ютера тощо, здібності інформаційного управління);
- лінгвістичні уміння;
- комунікативні компетенції.
2. Міжособистісні – індивідуальні здібності, що пов’язані з умінням виражати почуття і формувати стосунки, з критичним осмисленням і здатністю до самокритики, а також соціальні навички, пов’язані з процесами соціальної взаємодії і співпраці – працювати в групах, брати на себе соціальні та етичні зобов’язання.
3. Системні – поєднання розуміння, відношення та знання, що дозволяють сприймати співвідношення частин цілого одна з одною та оцінювати місце кожного з компонентів у системі, здатність планувати зміни з метою удосконалення системи та конструювати нові системи.
Окремо слід розглядати спеціальні компетенції.
Встановлено рівень значущості спеціальних компетенцій для І та ІІ циклів.
До І ступеня віднесено такі компетенції:
1.
здатність демонструвати знання основ та історії дисциплін;
2.
здатність логічно і послідовно викласти засвоєні знання;
3.
здатність чіткого осмислення нової інформації і вміння давати її тлумачення;
4.
здатність розуміти загальну структуру дисципліни і зв’язок між її розділами;
5.
здатність розуміти і використовувати методи критичного аналізу і розвитку теорій;
6.
здатність правильно використовувати методи і техніку дисципліни;
7.
здатність оцінювати якість досліджень у певній предметній галузі;
8.
здатність розуміти результати спостережень та експериментальних способів перевірки наукових теорій.
Випускники ІІ рівня повинні:
1.
опанувати предметну область на більш високому рівні, тобто володіти новітніми методами та технікою (дослідження), знати новітні теорії та їхні
інтерпретації;
2.
критично відстежувати та осмислювати розвиток теорії і практики;
3.
оперувати методами незалежного дослідження і вміти пояснювати його результати на більш високому науковому рівні;
4.
бути здатним зробити оригінальний внесок у дисципліну відповідно до канонів певної предметної області, наприклад, у рамках кваліфікаційної роботи;
5.
продемонструвати оригінальність і творчий підхід;

15 6.
оволодіти компетенціями на професійному рівні.
2.3.3. Система рівневих індикаторів і система описів курсів за типами
Два інші невід'ємні компоненти конструкції – це система рівневих
індикаторів та система описів курсів за типами.
Щодо рівнів за основу взято стандартну систему:
- курс базового (Basic) рівня (вступ до предмету);
- курс проміжного (Intermediate) рівня (призначений для формування поглиблених базових знань);
- курс просунутого (досконалішого) (Advanced) рівня;
- спеціалізований курс (Special).
За типами курси поділяються на:
- основний (Core) курс (частина основної програми);
- зв’язаний (Related) курс (підтримуючий основну програму);
- непрофілюючий (Minor) курс (необов’язковий).
Розподіл кредитів за рівнями і типами курсів робить систему прозорою і простою для розуміння і користування, наприклад, 5-А-R означає, що даний курс містить 5 одиниць трудомісткості, є просунутим (досконалішим) і підтримуючим.

Моделі розподілу навчального навантаження за типами курсів, рівнями
і модулями.
У рамках напрямів було виділено 5 типів модулів:
Основні модулі, тобто групи предметів, що становлять ядро даної науки.
Підтримуючі модулі – додаткові дисципліни.
Організаційні і комунікаційні модулі – управління часом, робота в групах тощо.
Спеціалізовані модулі – необов’язкові, але такі, що поширюють компетенцію у даній галузі (факультативні).
Переносні модулі – проекти, дисертації, стажування, модулі, що пов’язують теорію і практику.
Загальна тенденція побудови модулів така: чим вищий рівень, тим більше модулів, що поглиблюють знання і встановлюють зв’язок між теорією і практикою.
Приклад:

Модульна структура навчального плану підготовки за
кваліфікацією
Модуль
Рівень знань
1- й 2-й
(1-
3 роки) (4-5 роки)
Основний
Підтримуючий
Організаційний і комунікаційний
Спеціальний
Переносний
30% 20%
25% 10%
10% --
10% 40%
25% 30%
Разом
100% 100%

16
Можливі і інші форми розподілу, суть у визначенні діапазону коливання.
Розподіл навантаження по курсах у межах програми навчання виражається в кредитах ECTS.
1 кредит передбачає приблизно 25 – 30 годин навантаження студента, включаючи всі види діяльності.
Кількість годин навантаження на академічний рік є тільки одним з чинників, що визначають кількість годин навантаження на 1 кредит. Діапазон навчальних тижнів у всіх країнах 34 – 40 на рік. В тижні 40 – 42 години, тобто середнє число годин на рік – 1520. Ergo – 60 кредитів за рік.
У нашому університеті, зазвичай, 1 модуль містить 1,5 кредитів навантаження, або число, кратне 0,5 (1; 1,5; 2; 2,5...).
Кредитна рамка – це просто система, яка забезпечує вимірність і відповідність результатів навчання у контексті різних типів кваліфікацій, програм
і середовищ, стандартний (прийнятий) інструмент порівняння програм. Кредити обов’язково повинні бути прив’язані до рівнів; тільки так вони забезпечують достовірну інформацію щодо складності і глибини курсу. Кредити в Додатку до диплому супроводжують і доповнюють інформацію про ВНЗ, одержаний ступінь, рівень, зміст, якість роботи випускника (оцінки) і т. ін.
2.3.4.Основні принципи співпраці з розробки загальноєвропейської
системи кваліфікацій і ступнів
Співпраця навчальних закладів Європи ґрунтується на :
1.
філософії взаємної довіри;
2.
здатності освітніх структур до конвергенції (гармонізації) на національному та міжнародному рівнях;
3.
вираженні результатів навчання у кредитах, прив’язаних до результатів у вигляді компетенцій;
4.
реальності створення загальноєвропейської системи перезарахування
(обліку) і накопичення кредитів;
5.
цінності і самодостатності обох рівнів (бакалавра і магістра);
6.
погодженості вимог до кваліфікацій у вигляді компетенцій в рамках загальноєвропейського освітнього простору;
7.
не перевершенні 25% щодо відмінностей в терміні навчання на обох рівнях;
8.
річні – 60 кредитів; І ступінь – 180 – 240; ІІ ступінь – 60 – 120; 240 і 60 в нашому університеті.
9.
розробці загальних і прозорих рівневих індикаторів як умові порівняності структур і ступенів, заснованих на об’єктивних стандартах;
10.
погодженості цих принципів та їх здійснення, зокрема, в рамках програм подвійних і сумісних дипломів.

17
2.4. Технологія проектування інноваційного навчального середовища у
системі професійної підготовки фахівців в європейських країнах
Центральне місце в успішній реалізації завдання взаємного визнання уніфікованих кваліфікацій і ступенів шляхом досягнення суб’єктами навчання визначеної системи компетенцій займає проектування освітнього середовища.
Таке проектування дозволяє реалізувати ідею саморозвитку освітніх систем, сформувати особистість, здатну орієнтуватися у сучасному світі, визначити свій власний шлях саморозвитку, самонавчання і самовизначення у професійній кар’єрі.
Досвід впровадження освітніх та педагогічних інновацій підтверджує, що у вищих навчальних закладах у процесі вдосконалення навчального процесу ставляться головні завдання:
1)
технічної, технологічної та організаційної модернізації освітнього процесу;
2)
удосконалення змісту програм і курсів;
3)
технологічної перепідготовки викладачів та управлінських структур ВНЗ.
Перше завдання розв'язується за рахунок впровадження стандартних
інноваційних технологій і методик, які адаптуються до вимог та рівня апаратурно- організаційного забезпечення у конкретному навчальному закладі.
Реалізація другого завдання забезпечується шляхом конструювання змісту освіти відповідно до наукових, технологічних та практичних досягнень науки і практики.
Третій аспект залежить від здатності викладача до опанування методикою та його психолого-педагогічної готовності до прийняття відповідних змін.
Впровадження у навчальний процес нових педагогічних та інформаційних технологій - це не заміна однієї «поганої» технології на іншу «добру», а, насамперед, перехід вищого навчального закладу до нового якісного стану.
Ще одним наріжним каменем успішності інноваційних змін у вищій освіті визначено наявність ефективного індивідуально-орієнтованого стилю
спілкування між педагогом і студентом. Взаємно зацікавлене, співробітницьке спілкування може призвести до індивідуалізації процесу фахового розвитку студентів.
Індивідуалізація фахового розвитку сприяє студенту також у формуванні в нього індивідуального стилю своєї навчальної діяльності. Допомогти студентові сформувати індивідуальний стиль навчальної діяльності означає допомогти йому
знайти свої специфічні, оптимальні засоби пристосування до навчальних
ситуацій тощо.
Відтак, до визначення освітнього середовища, зазначеного вище, варто додати: освітнє середовище складає сукупність зовнішніх умов, в яких
відбувається повсякденна життєдіяльність індивіда, що аналізується з точки
зору наявних у ній можливостей для формування його освіченості. Це поняття означає умови реалізації освітнього процесу в освітньому закладі та включення освітнього процесу в усю сукупність соціальних, культурних і предметних взаємозв'язків. Поняття може бути застосоване у двох значеннях:

18 а) як комплекс освітніх послуг, реально доступних для членів певної територіальної спільноти; б) як сукупність соціальних, економічних, культурних та інших обставин, в яких здійснюється освітня діяльність.
Під соціокультурним простором розуміють спеціально організоване освітнє середовище, структуровану систему педагогічних чинників та умов становлення людини. Якщо середовище у своїй основі - даність, то освітній простір - результат конструктивної діяльності, що досягається з метою підвищення ефективності формування фахівця через творчу (інтегруючу) діяльність.
Завдання освітнього простору полягає у розвитку суб'єкта-особистості, що самоутверджується як людина і фахівець.
З-посеред основних можна виділити такі характеристичні ознаки
діяльності суб'єкта навчання:
- спроможність до рефлексії, до морального вибору у проблемних ситуаціях;
- усвідомлення власної значимості для інших людей, відповідальності за результати діяльності, причетності до відповідальності за явища природної і соціальної дійсності;
- спроможність не тільки привласнювати світ предметів та ідей, але й виробляти їх, перетворювати, творити нові, самостійно визначати їх у необхідних випадках;
- незалежність не у змісті ігнорування зовнішніх впливів, а в змісті усталеності поглядів, переконань, мотивів, їхньої корекції, зміни;
- спрямованість на реалізацію «САМО..» - самоосвіти, самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самовизначення, самодетермінації тощо;
- володіння важливими індивідуально-процесуальними характеристиками
(різнобічність умінь, самостійність, творчий потенціал тощо), унікальністю, неповторністю, що є основою для плідних міжсуб'єктних відносин і стимулюють прагнення до взаємодії, співробітництва, спілкування. У результаті самовизначення людина вибудовує систему смислів, смислове поле або внутрішній смисловий простір. Два процеси - осмислення (наділення цінностей сутністю) та усвідомлення (формулювання сутностей у цінності) - зустрічаючись, творять простір суб'єктності людини або її ціннісно-значущу сферу. Вона і є справжнім середовищем і продуктом саморозвитку людини.
У зв'язку з цим в останнє десятиліття відбувається перехід до більш широкого, порівняно з наведеними вище, трактування поняття «педагогічна технологія». Воно усе частіше починає розглядатися як комплексне проектування,
реалізація і діагностика всього процесу навчання й освоєння знань,
інтелектуальних та інших навичок, а також основних засобів адаптації і
соціокультурної самореалізації студентів. Таке розуміння технологічного забезпечення освітнього процесу виводить цю проблему за межі найбільш ефективного добору дидактичних і технічних засобів і ставить наступні завдання:
- практичної реалізації принципу єдності цілей, змісту і форм реалізації утворювального процесу;
- розробки і застосування моніторингової системи;

19
- діагностики результатів освітньої діяльності для системної оцінки можливостей самої освітньої діяльності, ресурсів її середовища, сумісну участь агентів (тобто викладачів і студентів) у організації освітнього процесу.
Розглядаючи питання про якість фахової підготовки студентів, необхідно враховувати, що найважливішим у підготовці їх як саме фахівців, є розвиток
їхньої пізнавальної активності, творчого і критичного мислення в рамках
індивідуальних можливостей і прагнень засобом сучасних технологій проектування навчально-формуючого середовища.
2.5. Управління якістю підготовки фахівців у ВНЗ
Для здійснення гарантії якості на всіх рівнях необхідна розробка взаємних критеріїв і технологій визначення її. Якість вищої освіти – це багатовимірне поняття, яке охоплює всі сторони діяльності ВНЗ: навчальні та академічні програми, навчальну і дослідницьку роботу, навчально-матеріальну базу, ресурси, професорсько-викладацький склад і студентів.
Управління якістю підготовки фахівців вищої кваліфікації ґрунтується на контролі за дотриманням державних вимог до рівня навчання і забезпечується процедурами ліцензування освітньо-професійних програм, атестації та акредитації ВНЗ.
Ліцензування та акредитація здійснюються державними чи іншими органами на основі усталених критеріїв. ВНЗ або програми навчання повинні відповідати певним мінімальним вимогам. Атестація (оцінка) може грунтуватися на джерелах інформації широкого спектру, і до неї можуть бути залучені як місцеві, так і запрошені фахівці. Її головною метою можуть бути як процеси, так і результати. Основними складовими інституції ліцензування та акредитації стали громадські організації – фахові ради, на які покладаються питання проведення первинної експертизи та надання пропозицій Експертним радам ДАК.
Ліцензування є формою регламентації діяльності ВНЗ, яка грунтується на матеріалах, що підтверджують необхідність підготовки фахівців даного напряму у даному регіоні, а також чи відповідають матеріальна база, кадровий склад ВНЗ иа навчально-методичне забезпечення навчального процесу і т.ін. заявленому напряму. Ліцензування є формою дозволу міністерства на підготовку фахівців даного напряму у даному ВНЗ, який реалізує освітньо-професійні програми вищої освіти за певним освітнім та освітньо-кваліфікаційним рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їхнього покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.
Акредитація – це процедура надання ВНЗ певного типу права провадити освітню діяльність, пов
´
язану із здобуттям в ищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення.
Акредитація ВНЗ – це державне визнання його статусу (рівня акредитації). Закон
“Про вищу освіту” (ст. 24) встановлює чотири рівня акредитації ВНЗ.
Перший рівень акредитації: здійснення підготовки фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Це

20 технікуми, училища або структурні підрозділи ВНЗ третього або четвертого рівнів акредитації.
Другий рівень акредитації: підготовка фахівців як за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста, так і за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра. Це коледжі або структурні підрозділи ВНЗ третього та четвертого рівнів акредитації.
Третій рівень акредитації: підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра та спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо- кваліфікаційного рівня магістра. Це інститути, консерваторії.
Четвертий рівень акредитації: підготовка бакалаврів, спеціалістів, магістрів. Це університети, академії, консерваторії (музичні академії) або
інститути.
ВНЗ має право видавати документ про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму або спеціальності.
Наведемо декілька прикладів. У Чехії є Агентство з акредитації, яке займається акредитацією і регулярною оцінкою системи вищої освіти. Ґпрте в
Чехії, як і в багатьох інших країнах, школи вищої професійної освіти контролюються та оцінюються чеською Інспекцією шкіл, тобто спостерігається паралелізм в органах оцінки. Крім того, за власним бажанням ВНЗ можуть бути оцінені і незалежними експертами.
У Латвії акредитація ВНЗ проводиться під контролем МОН принаймні 1 раз на 6 років відповідно до нормативів, схвалених Кабінетом міністрів. Акредитація
ВНЗ повинна бути схвалена Радою з вищої освіти після консультацій із зарубіжними експертами та офіційно визнана МОН.
У Словенії, навпаки, ВНЗ спільно фінансують Комітет з оцінки якості у вищій освіті і самі відповідають за нагляд. У Польщі відповідно до закону ВНЗ самі оцінюють якість освіти. При цьому польська Рада з вищої освіти пропонує 3 рівні оцінки: акредитований статус, базовий рівень якості і вищий рівень якості.
Процедуру акредитації також було введено в Угорщині і Хорватії. Так, у Хорватії кожні 5 років експертна комісія, призначена Міністерством науки і техніки, оцінює рівень якості та ефективності викладання, а також наукову та професійну діяльність.
До основних складових системи управління якістю підготовки кадрів у ВНЗ відносять:
1.
кадрове забезпечення навчального процесу (система підготовки, наприклад, через аспірантуру, докторантуру, інститут здобувачів);
2.
вироблення вимог до студентів (доводяться до студентів після зарахування
їх до складу студентів);
3.
визначення характеристик та умов системи атестації студентів;
4.
розробку показників навчально-методичного забезпечення навчального процесу;
5.
визначення рівня і характеристик навчально-лабораторної бази;
6.
розробку видів і характеристик технології навчання (виключаючи самостійну та індивідуальну роботу студентів);
7.
визначення інформаційно-бібліотечного забезпечення навчального процесу;

21 8.
розробку інших спеціальних умов, обумовлених під час вступу.
Авторитет навчального закладу на ринку освітніх послуг безпосередньо залежить від якості підготовки фахівців, що випускаються, тому як наш факультет, так і передові ВНЗ обирають передові методи і види забезпечення навчального процесу, логічно поєднуючи їх з наробками, що затвердили себе, для підвищення якості підготовки фахівців вищої кваліфікації.
2.6. Взаємовизнання дипломів як чинник інтеграції освіти.
Європейський зразок Додатка до Диплома (DIPZOMA SUPPZEMENT)
Визнання освіти чи кваліфікації – це формальне підтвердження компетентним органом цінності іноземної освітньої кваліфікації з метою доступу до освітньої та/або професійної діяльності. Порядок визнання кваліфікацій визначено Лісабонською конвенцією з визнання в рамках Конвенції Ради Європи, що стосується вищої освіти у європейському регіоні, прийнятої у Лісабоні у квітні
1997 р.
Академічне і професійне визнання.
Академічне визнання – це визнання курсів, кваліфікацій або дипломів одного (національного чи іноземного) ВНЗ іншим. Воно є основою для доступу до подальшого навчання в іншому навчальному закладі (кумулятивне визнання) або для дозволу певного звільнення від повторного вивчення елементу програми
(визнання виконання навчального плану), або для навчання в якомусь іншому навчальному закладі з заміщенням аналогічного періоду навчання в попередньому
ВНЗ (тобто без повторного курсу). Таке визнання функціонує в Європейській кредитно - трансферній системі (ECTS).
Професійне визнання – це право працювати за фахом згідно з професійним статусом відповідного власника кваліфікації.
Визнання здійснює компетентний орган визнання – установа, офіційно уповноважена приймати обов’язкові до виконання рішення про визнання
іноземних кваліфікацій. Для цього було розроблено і запропоновано уніфікований зразок Додатка до Диплома про освіту.
Вказівки щодо створення Додатка до Диплома
Загальні вимоги
1.
Складовою частиною Додатка до Диплома повинна бути коротка пояснювальна записка (у верхній частині екземпляра Додатка), основною функцією якої є допомога користувачам інформації.
2.
Освітні установи повинні дотримуватися структури і послідовності
інформації, що були розроблені, тестувалися в ході пілотного проекту і були прийняті як найбільш відповідаючі призначенню.
3.
Заповнення має бути чітким, стислим, точним, але з повнотою
інформації, щоб уникнути неправильного трактування.
4.
Додаток повинен давати достатню інформацію користувачу для визначення, чи відповідає дана кваліфікація цілі використання.
5.
Додаток, який сам по собі не має юридичної сили, має супроводжуватися оригіналом документу про кваліфікацію.

22 6.
У Додатку до Диплома повинні бути вказані ім’я власника і назва кваліфікації, назва і статус ВНЗ, класифікація присудженого звання. Все це повинно бути представлено мовою першоджерела. Транслітерації допускаються, якщо алфавіт відмінний від латинського.
7.
Додаток до Диплома не повинен містити оцінних думок, пропозицій тощо. Інформація має бути вичерпною за всіма пунктами. Пункт, де інформації не надано, повинен мати пояснення причини її відсутності.

Особливими вимогами до оформлення Додатка до Диплома є:
-
Виготовлення Додатка до Диплома повинно відбуватися централізовано.
Воно входить до сфери діяльності національних чи регіональних систем забезпечення якості.
-
ВНЗ повинні здійснювати захист інформації від можливих підробок або спотворення.
-
Інформація повинна бути представлена максимум на двох сторінках.
-
Для кращої наочності варто включити діаграми і таблиці.
-
Додатки до Диплома можуть видаватися будь-якою мовою(ами), яку (які)
ВНЗ вважає прийнятною (ими). Особливої уваги вимагають переклад і термінологія, оскільки багато проблем виникає саме через неточність перекладу або невідповідність термінології. Для їхнього подолання важливо використовувати у Додатку до Диплома у зазначених місцях мову оригіналу. Для уникнення лінгвістичних ускладнень необхідна наявність спеціально розробленого глосарію найбільш уживаних термінів.
В цілому загальноєвропейська уніфікація кваліфікаційного, проектно-
технологічного, оцінного (контроль якості), формально-документального
аспектів вищої освіти повинна сприяти комплексній адаптації індивідуальних
національних систем до єдиного європейського стандарту виключно з метою
підвищення довіри до національних освіт та мобільності студентів і
кваліфікованих фахівців на європейському ринку праці без жодних застережень
та недовіри щодо національних особливостей освітніх систем різних країн. Для
практичної реалізації цих принципів та завдань і розроблено єдиний підхід до
розуміння структури та змісту вищої освіти, до якого достатньо легко
адаптувати національні системи. Цей підхід реалізовано у технологіях системи
ECTS.


23


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал