Курс лекцій із дисципліни «Фольклор і давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»



Сторінка1/5
Дата конвертації13.02.2017
Розмір1.22 Mb.
ТипКурс лекцій
  1   2   3   4   5
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Г. П. Калантаєвська


ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА

Курс лекцій

Суми

Сумський державний університет



2015

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА
Курс лекцій

із дисципліни «Фольклор і давня література»

(модуль «Давня література»)

для студентів спеціальності 6.030301 «Журналістика»

денної та заочної форм навчання

Затверджено

на засіданні кафедри журналістики

та філології як стислий курс лекцій

із дисципліни «Фольклор і давня література».

Протокол № 6 від 04.02.2015 р. 




http://qrcoder.ru/code/?http%3a%2f%2flib.sumdu.edu.ua%2flibrary%2fdocs%2frio%2f2015%2fdavnja_literatura.docx&2&0

Суми


Сумський державний університет

2015


Давня література : курс лекцій із дисципліни «Фольклор і давня література» (модуль «Давня література») / укладач Г. П. Калантаєвська. – Суми : Сумський державний університет, 2015. – 71 с.

Кафедра журналістики та філології



ЗМІСТ

С.


ПЕРЕДМОВА…………………………………………………………........................

4

Тема 1. Перекладна й оригінальна література Київської Русі…………….......

5

Завдання до теми 1………………………………………………………………….....

17

Тема 2. Українська література епохи Ренесансу та епохи Бароко.

Латиномовна і польськомовна поезія. Полемічна література…………………

19


Завдання до теми 2………………………………………………………………….....

31

Тема 3. Україномовна поезія XVI–XVIII століть. Проблематика та особливості творчості Касіяна Саковича, Лаврентія Зизанія, Климентія Зиновіїва, Івана Величковського…………………………………………………

34


Завдання до теми 3…………………………………………………………………….

44

Тема 4. Козацькі літописи: особливості жанру, авторського світогляду, історичне значення. Українська драматургія XVIIXVIII століть…………...

46


Завдання до теми 4…………………………………………………………………….

58

Тема 5. Життєвий шлях і філософські погляди Григорія Сковороди………...

60

Завдання до теми 5………………………………………………………………….....

68

Список рекомендованої літератури…………………………………………………..

70


ПЕРЕДМОВА
Навчальний модуль «Давня література» входить до дисципліни «Фольклор і давня література», яка має на меті дати базові знання про національний характер та ідейний зміст вітчизняної літератури і духовної української культури загалом. Пропонований курс лекцій передбачає загальний огляд та аналіз культурних явищ і літературних тенденцій, з ними пов’язаних, в українському суспільстві XI–XVIII століть, зокрема розвитку в історичному контексті різноманітних жанрів доби Київської Русі, періоду Речі Посполитої, часів козацьких національних визвольних змагань тощо.

Лекційний матеріал дає уявлення як про художньо-естетичний рівень пам’яток давніх часів, так і про морально-етичні переконання їх авторів – не тільки пильних спостерігачів-самовидців, а й активних учасників та інтерпретаторів історичних подій, зокрема давньоруських чи козацьких літописців, діячів церкви тощо.

Кращі зразки національної літератури були покликані захистити українців від згубного впливу чужих ідеологій, від духовного виродження, підтримати їх впевненість у цінності рідних традицій, врятувати від бажання і спокуси зректися свого роду заради влади чи багатства. На захист українських національних інтересів у різні часи нашої історії ставали письменники-полемісти, поети-філософи і літописці-воїни. Прилучити українського читача до літературних здобутків Європи, до краси античної грецької та римської міфології, вразити його вишуканістю форми і змісту поезій та глибиною роздумів про сенс земного буття прагнули поети, освітні діячі Севастян Кленович, Данило Братковський, Феофан Прокопович, Іван Величковський, Павло Русин, Лазар Баранович та багато інших. Їхні твори були пройняті високими думками про красу і божественну доцільність світу, про боротьбу добра зі злом, любов’ю і співчуттям до земної людини, яка, борсаючись у буденних клопотах і гріхах, розумом і серцем тяглася до мудрості і спасіння.

Велика увага приділена найвідомішим текстам давньої літератури («Літопис Руський», «Києво-Печерський патерик», поетична збірка Д. Братковського «Світ, розглянений по частинах», «Історія Русів» тощо), які передають виразні настрої посполитого люду, пропонують філософське ставлення до світу, закликають до морального вдосконалення, мають публіцистичне забарвлення і покликані були у свій час (і цієї функції не втратили і нині) формувати громадську думку, виховувати чесну особистість з почуттям національної самоповаги, готову захищати рідну землю.

Навчальний матеріал має на меті прищепити молоді літературно-естетичні смаки, поглибити любов до художнього слова, зорієнтувати вивчення давнього письменства у площину сучасних суспільно-політичних і культурно-освітніх проблем.

Тема 1. Перекладна й оригінальна література Київської Русі


  1. Особливості перекладної літератури.

  2. Жанрова специфіка та різноманітність оригінальних пам’яток літератури Київської Русі.

  3. Характеристика найвідоміших творів.


1. Особливості перекладної літератури

Як давня держава Київська Русь сформувалась у другій половині ІХ – на початку Х ст., а в другій половині Х ст. (за князювання Володимира Великого) досягла значного політичного й культурного розвитку. На цей час слов’яни-русичі вже мали свою літературу, і основою її певною мірою була усна народна творчість. Ще задовго до виникнення писемності побутувала пісня, що виростала з праці і супроводжувала трудові процеси та родинні обряди й звичаї. Вплив фольклору помітно позначився й на оригінальній літературі – темах, сюжетах, стилістичних засобах. Писемна творчість (оригінальна література) часів Київської Русі відображала тогочасні події, створювала образи видатних діячів, частково виражала народний світогляд. Література Київської Русі поділяється на перекладну та оригінальну.



Перекладна література з’явилась у Київській Русі з прийняттям християнства і мала візантійське та південнослов’янське (болгарське) походження. Перш за все це були біблійні книги Старого і Нового завітів, апокрифи, житія святих (агіографічна література), релігійно забарвлені історичні хроніки, твори про будову Всесвіту і створення світу, збірники афоризмів, висловлювань мудреців тощо. Специфічно світська література з романтичними сюжетами, яка побутувала у Візантії, на Русі була зовсім невідома.

У біблійних книгах, перекладених з грецької мови, розповідалося про давніх іудеїв (старозавітні) та про початковий період християнства (новозавітні). Це були легендарні та міфологічні перекази, народні повір’я, релігійна публіцистика, епічні та ліричні твори релігійного і світського характеру тощо.

До старозавітніх книг належали також Псалтир, Притчі Соломона тощо. До новозавітніх – Євангелія, Апостол, Апокаліпсис Іоанна Богослова та ін.

Найбільш популярною була житійна література (агіографічна, від агіос – святий, графо – пишу). Автор житія давав образ святого як ідеального церковного героя, підбирав вигідні для його прославлення факти, часом запозичуючи їх із житія іншого святого. У поширеному викладі перекладні житія входили до книг, які називались «Четьї-мінеї» (книги, призначені для читання за числами місяця). Збірники коротких новел та епізодів з життя християнських подвижників називались також «Патериками» («Отечниками») і розповідали про аскетів, пустельників та ін.

Церковно-історична література в Київській Русі була представлена історичними хроніками, які з релігійної позиції трактували всесвітню історію (хроніки Іоанна Малали Антіохійського, Георгія Амартола, Симеона Логофета та ін.).

Природнича перекладна література пропонувала такі енциклопедії, як «Шестодневи» та «Фізіологи», які складалися у Візантії і розповідали про створення світу Богом за шість днів. У «Фізіологах» розповідалося про рослинний і тваринний світ, подавалися відомості про реальних і вигаданих істот, про каміння та дерева. Така пам’ятка, як «Християнська топографія» Козьми Індикоплава (він плавав до Індії), описувала будову Всесвіту і критикувала вчення про те, що земля кругла.

Поширювались в перекладах і твори отців церкви, або патристична література. Це були праці Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна та ін.

У ХІІ ст. в Київській Русі улюбленими були також перекладні збірники під назвою «Пчела», «Ізмарагд», які містили афористичні вислови, легенди, моральні повчання про мудрість і нерозум, щедрість і скупість, про добро і зло тощо. Висловлювання бралися з Біблії, із творів античних письменників та філософів (Сократа, Діогена, Піфагора, Арістотеля та ін.). Матеріали цих збірників використовували давньоруські автори, частина висловлювань, афоризмів із них перейшла у фольклор.

Серед творів перекладної літератури важливу роль відігравали апокрифи – не визнані церквою, а потім заборонені нею оповідання про осіб і події біблійної історії (з гр. апокриф – таємний, захований). У них розповідалося про боротьбу Бога із сатаною, про перших людей Адама і Єву, про Давида і Соломона, про Богородицю, про муки грішників у пеклі тощо.

Апокрифи дуже цікавили І. Франка. З українських списків він уклав п’ять томів текстів під назвою «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (Львів, 1896–1910).

Популярними були у часи Київської Русі не тільки церковні, а й світські перекладні твори оповідного характеру. Це були героїчні повісті про Олександра Македонського, про розорення Єрусалима тощо, а також повісті повчального характеру – про Варлаама-пустельника та царевича Йоасафа тощо.
2. Жанрова специфіка та різноманітність оригінальних пам’яток літератури Київської Русі

Прийняття християнства Володимиром Великим прискорило і розвиток оригінальної літератури в Київській Русі, адже ним була ґрунтовно організована шкільна справа, тому вже через кілька десятиліть виникли чудові літературні пам’ятки різних жанрів. Основними жанрами оригінальної літератури були літописання, ораторська проза, агіографічне письменство, паломницька література тощо.

Найвідоміші пам’ятки оригінальної літератури Київської Русі – Літопис Руський («Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис), «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик» та ін.

Як церковна, так і світська література київського періоду загалом відзначалась яскраво вираженою публіцистичністю, повчальністю, що великою мірою сприяло виробленню народного самовизначення держави, яка тоді утворювалася. Таке завдання виконувала не лише світська література, а й література житійна, проповідницька, паломницька. Для багатьох пам’яток того часу був характерний ліричний пафос, людська особистість і людські стосунки розглядалися з точки зору необхідної ідеології, персонажі, особливо князі, були носіями встановлених релігійно-моральних і політичних ідей. Приватне життя людини в її реальному побуті та психологічному впливі до літератури доступу ще не мало. Людська поведінка, як і історичні події, була зумовлена у творах давньоруського періоду втручанням зовнішніх сил добра і зла. Проте у творах, що вийшли зі світського середовища («Слово о полку Ігоревім» та деяких літописах), втручання зовнішніх сил немає, там людина виявляє самостійність і вільно розпоряджається своєю долею.

У низці літописних оповідань можна спостерігати риси реалістичного стилю, в оригінальну літературу проникають елементи народної творчості, художні засоби епічної та пісенної усної традиції.
3. Характеристика найвідоміших творів

«Повість минулих літ» входить, як уже зазначалось, до Літопису Руського. Повна її назва – «Се повесть времяньних лет, откуда єсть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити и откуда Руская земля стала есть». Твір з’явився близько 1200 років тому і дійшов до нас у редакціях (художніх обробках) ченців Нестора і Сильвестра. Оригінал літопису не зберігся, а лишилось кілька його списків, переписаних (списаних) з оригіналу копій.

Літопис – це назва історичного матеріалу, записаного в хронологічній послідовності за роками («літами»). Джерелами літописів (і «Повісті минулих літ») ставали різні документи, церковні та історичні перекази й легенди, оповідання сучасників, власні враження літописців, матеріали Святого Письма тощо. Питання авторства «Повісті минулих літ» складне і ще не до кінця з’ясоване, бо літопис дійшов до нас у редакціях (художніх обробках) ченця Києво-Печерського монастиря Нестора та ігумена Видубицького монастиря Сильвестра. Оригінал твору до нашого часу не зберігся, а до сучасників дійшло лише кілька його списків – переписаних (списаних) з оригіналу.

У коментарях до видання цієї культурної пам’ятки у перекладі письменника Віктора Близнеця (К. : Веселка, 1989) відомий історик та літератор П. Загребельний написав про Нестора-літописця так: «Нестор народився десь поміж 1040 і 1056 роками, походив, мабуть, з багатої родини, був освічений, знав іноземні мови, сімнадцятилітнім був прийнятий в Печерський монастир, бо в ті часи в монастир ішли навіть члени князівських родин – одні, щоб сховатися від загроз, інші, щоб віддатися улюбленому книжному навчанню. До останніх належав і Нестор».

У «Повісті минулих літ» викладені легенди та історичні події в Київській Русі, подаються відомості про географічні й територіальні особливості руських земель. Твір подає матеріали про побут і звичаї, духовний світ і морально-етичні закони східних слов’ян, про їхні родинні традиції, спосіб життя, вірування, ритуали тощо. Невеликі вставні оповідання (про Микиту Кожум’яку, про Білгородський кисіль, про пошуки нової віри Володимиром та ін.) ілюструють психологічні якості та найяскравіші риси характеру русичів (непокору, войовничість, любов до свободи, відвертість, кмітливість, естетизм тощо).

Особлива увага у творі приділена історії родинної династії київських князів, характеристиці Рюриковичів. Серед них на чільному місці – князь Володимир, воїн і християнин, який шанує військо, любить книжну мудрість, допомагає нужденним, роздає харчі й гроші голодним і наказує розвозити по Києву хліб, м’ясо, рибу для хворих і немічних. Князь цінує прихильність бояр і бойової дружини, не шкодує для неї своїх багатств. Часто літописець дає оцінку згадуваним подіям, з чого можна скласти уявлення про духовні цінності русичів. До найголовніших чеснот у них належали любов до знань, вірність клятві, злагода і допомога, правдиве слово, працьовитість і охайність, патріотизм, чесність тощо. Засуджуються літописцями зухвальство, невдячність, гордощі, підступність, облесливість, віроломство, лукавство без огляду на те, кому вони властиві – князю, воєводі чи дружинникові.
Найвідоміші легенди та події літопису:


  • пов’язування біблійної оповіді про потоп і Ноя з відомостями про територіальний поділ слов’янських племен, які діставали назви від місця проживання (поляни, древляни, кривичі, сіверяни та ін.);

  • про благословлення пагорбів над Дніпром Андрієм Первозванним (на них мало вирости славне місто);

  • про заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либіддю, аргументоване уточнення приналежності Кия до князівського роду;

  • про князювання в Києві Аскольда і Діра та їх загибель від рук Олега, прозваного віщим;

  • про вчителів Кирила і Мефодія Солунських, які переклали слов’янською мовою (з грецької) Біблію і створили слов’янську азбуку;

  • про блискучу перемогу Олега над Царгородом, після якої він повісив свій щит на воротях завойованого міста та уклав дуже вигідний для себе договір з греками про сплату ними данини;

  • про смерть Олега від свого коня, яку напророчив йому язичницький жрець-волхв;

  • про загибель від рук древлян князя Ігоря, який поплатився за своє бажання зібрати з них непосильну данину;

  • про чотири помсти княгині Ольги древлянам за смерть свого чоловіка – князя Ігоря;

  • про князювання Святослава і його смерть від рук печенігів;

  • про хрещення Ольги в Царгороді, захоплення літописця мудрістю й винахідливістю княгині, яка хитрощами уникла небажаного для себе шлюбу з візантійським імператором;

  • про жорстоке убивство Святополком Окаянним своїх братів Бориса і Гліба, улюблених синів Володимира і про помсту Ярослава (пізніше прозваного Мудрим) братовбивці та інші легенди.

Цікаві розповіді «Повісті минулих літ» лягли в основу багатьох художніх творів – повістей Б. Лепкого «Вадим», «Каяла», поезії О. Пушкіна «Пісня про віщого Олега», поеми П. Тичини «Золотий гомін», драми І. Кочерги «Ярослав Мудрий», романів С. Скляренка «Святослав», «Володимир», романів П. Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві» та ін.

У літописі часто вживаються цитати й афоризми зі Святого Письма, у ньому багато ліричних відступів-вставок, філософських роздумів про описувані події (засудження братовбивства, похвала книгам тощо). Твір багатий на прислів’я, розгорнуті діалоги, на коментарі. Він проводить (у багатьох варіаціях) головну думку – збереження єдності Русі та міцного миру між князями-спадкоємцями.

Київський літопис – друга частина Літопису Руського, хронологічне продовження «Повісті минулих літ». У ньому йдеться про боротьбу за князівський престол, про повстання киян у 1113 році проти купців і бояр, про зруйнування Києва у 1171 році Андрієм Боголюбським, онуком Володимира Мономаха, який убивав християн, грабував святі храми, забираючи книги та ікони. У записі за 1185 рік міститься розповідь про події, так поетично викладені у відомому «Слові о полку Ігоревім». Але в Київському літописі про ці події говориться значно прозаїчніше, без барвистої образності та символіки, без елементів народної поетичної творчості.

«Слово о полку Ігоревім» містилося у старовинному рукописі, придбаному на початку 90-х років ХVII ст. колекціонером старовини О. І. Мусіним-Пушкіним у архімандрита Спасо-Ярославського монастиря у Ярославлі. У 1800 році тиражем 1200 примірників ця пам’ятка була надрукована в Москві. Під час пожежі в Москві в 1812 році (війна з Наполеоном) рукописний збірник був знищений, а тираж був майже втрачений. Отже, оригіналу пам’ятки не існує, а збереглися лише копії і передрук.

Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» поклав в основу свого твору невдалий похід князя Ігоря на половців тому, що за цією поразкою він зумів показати основні причини занепаду Київської Русі (княжі міжусобиці, боротьбу за владу) та закликати всіх князів до єдності, щоб спільними зусиллями протистояти чужинцям.

Автор наповнює свою розповідь героїчними емоціями, тропами, символами. Він запрошує читача до розмови, звертає увагу на відому сцену сонячного затемнення, на честолюбні наміри Ігоря «спробувати Дону великого», на зневагу його до здобичі і до небезпеки. Битва руського війська з половцями описана у дусі фольклорно-епічних героїчних легенд, з використанням звукових та здорових образів, які в уяві читача викликають емоційні, яскраві батальні картини.

Оцінюючи фінал битви, автор називає причини Ігоревої поразки в безглуздому протистоянні князів, у їхньому невмінні зрозуміти спільні інтереси і захистити свою землю від ворога. У «золотому слові, зі сльозами змішаному» київський князь Святослав після лиховісного сну осуджує недалекоглядність князів, себелюбство, переважання особистих інтересів над загальнодержавними.

Запис у Київському літописі про похід Ігоря на половців та «Слово о полку Ігоревім» мають деякі відмінності щодо побудови, стилю, художніх засобів:


  • київський літопис вказує на причину походу князя Ігоря на половців (його надихнули успіхи князів Святослава і Рюрика у битві, в якій Ігор не зміг взяти участі), а «Слово ...» причини не пояснює;

  • літописець вважає загибель руського війська Божою карою за особисту жорстокість князя Ігоря, а автор «Слова ...» розцінює поразку як наслідок необачності;

  • літописець показує успіхи князя в першій битві як наслідок небажання половців прийняти серйозний бій і як своєрідну тактику «заманювання» углиб половецької землі. У «Слові ...» такої думки не припускається;

  • літописець розповідає про умови перебування князя в полоні (особисті слуги, священик, дозвіл полювати), автор «Слова ...» натомість надає неперевершений ліричний відступ – плач Ярославни на валах Путивля.

Головною відмінністю, зрозуміло, є стиль: у літописі суворий, стриманий, скупий на тропи; у «Слові о полку Ігоревім» – афористичний, емоційно-образний, багатий на казково-фантастичні образи (Див, Обида, Карна, Жля), символи (князі – чотири сонця, половці – чорні ворони, битва – кривавий бенкет), метафори («Київ застогнав тугою», «вдарило насильство на волю» та ін.). Композиція «Слова...» також досить своєрідна, у ній немає чіткої послідовності, але ясно виділені вступ, сама розповідь і закінчення. Важко визначити і жанр твору, бо невідомо, чи він прозовий, чи віршований. У тексті твір називається то піснею, то словом, то повістю.

Галицько-Волинський літопис розповідає про події в Галицькій землі у часи просування монголо-татарських орд на захід, про князя Данила Романовича, про героїчну оборону Києва в грудні 1240 року від Батия, а також про волинських князів та їхні політичні і військові справи. На початку Галицько-Волинського літопису вміщена похвала великому князю Романові Галицькому (який вже помер) і переказується легенда про те, як його предок Володимир Мономах, перемігши половців, вигнав хана Отрока з басейну пониззя Дону і як той, довгий час живши в свого тестя, грузинського царя Давида Будівельника, повернувся в рідну землю. Ця історія ще відома як легенда про євшан-зілля (М. Вороний «Євшан-зілля»).

Відомо, що князь Роман був мудрим володарем. За легендою, до нього приходили посли від Папи Римського, пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї, бо умови були для нього неприйнятними. Смерть Романа Галицького історики оцінюють як катастрофу для України. Після убивства князя майже сорок років тривала боротьба Романових синів Данила і Василька за батькові володіння. Прийшовши до влади, Данило Галицький провів глибокі реформи: упокорив бояр, збудував багато нових міст, поліпшив становище смердів. Його діяльність була перервана просуванням на Захід монголо-татар, які, отаборившись над Волгою, почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. У Галицько-Волинському літописі міститься розповідь про відвідини князем Данилом Галицьким хана Батия в Золотій Орді, де він змушений був терпіти приниження і просити ханського миру. Літописець наголошує, що цей візит був дуже небезпечним. Вирушаючи до Батия, князь Данило прибув у Київ, щоб помолитися в храмі архістратига Михаїла, бо знав, що загине, якщо припуститься якоїсь помилки. Можливо, смае молитва врятувала Данила від примусового поклоніння ворожим святиням і від «лихого їх біснування». За велінням Батия він пив, розповідає літописець, незвичний для християнина кобилячий кумис і поклонявся тітці хана – княгині Баракчиновій. Вважалося, що хто вип’є кумису, той перестає бути християнином і визнає свою підлеглість ханові. Пити кумис у хана справді означало велику честь, але русичі кумису взагалі не пили, вважаючи це богопротивним. Тому й говориться в літописі про цю честь з таким болем («О, лихіша лиха честь татарськая!»), бо хто її не приймав, той був убитий.

Хоча князь і вимушений був підкоритися волі сильнішого, визнати ханську зверхність, літописець не говорить про нього як про людину, яка боїться небезпеки, він наголошує, що Данило Галицький не упокорився духом, не зневірився у власній силі, що свій візит до Батия вважав вимушеним кроком і чекав слушного часу, щоб повернути свою честь і свої володіння.

Блискучим зразком красномовства стала урочиста святкова проповідь Іларіона Київського «Слово про закон і благодать», виголошена на честь прийняття християнства князем Володимиром. Іларіон Київський був першим у Київській Русі митрополитом-українцем, висвяченим на цю високу духовну посаду за наполяганням Ярослава Мудрого. Він став митрополитом з волі князя, але без згоди константинопольського патріарха, тому після смерті Ярослава Мудрого змушений був поступитися митрополичим престолом грекові, присланому з Візантії.

Перебування на цій високій посаді (хоч і не тривале) київського руського священика свідчило про намагання князя Ярослава Мудрого звільнити духовне і зокрема церковне життя своєї держави від впливу Візантії, зацікавленої тримати Київську Русь у залежному від себе становищі (у різних сферах – мистецтва, політики, богослужіння тощо).

Своєю проповіддю автор прагнув довести необхідність канонізації (причислення до лику святих) князя Володимира і подолати опір грецьких патріархів, які не бажали послабити вплив на духовне життя Києва. Щоб справити найбільше враження на читача і слухача, Іларіон наповнив текст риторичними звертаннями, цитатами зі Святого Письма, аналогіями до старозавітних сюжетів.



«Слово про закон і благодать» складається із трьох частин. У першій частині автор з’ясовує поняття «закону» і «благодаті» як Старого і Нового завітів. Він протиставляє дві епохи існування людства – епоху життя за настановами Мойсея, записаними на кам’яних таблицях-скрижалях, епоху, що тривала до приходу Ісуса Христа («закон»), і період від часу спасіння Сином Божим світу ціною власної крові («благодать»). Закон, наголошує Іларіон, став слугою і предтечею благодаті, істини, підготував людське єство до прийняття християнства, усунув багатобожжя і дав людям віру в єдиного Бога. Благодать же дала людству вічне життя.

У першій частині твору Іларіон осмислює старозавітну легенду про Авраама і Сарру та їхню рабиню Агар. Для автора Агар виступає символом закону, а її син Ізмаїл (син рабині) є втіленням неволі, породженої законом. Сарра – прообраз християнської благодаті, яка, народивши вільного сина Ісаака, подарувала людству істину, вічне життя.

Друга частина – це урочиста похвала князю Володимирові, синові Святослава, онукові княгині Ольги, який зрозумів хибність ідолопоклонства і потребу знайти єдиного Бога, який прийняв купіль хрещення, відродився духом і піднявся вище усього тлінного і тимчасового. Іларіон підкреслює моральні й духовні чесноти князя Володимира (світлий розум, безмежну віру, мудрість, смирення перед Богом, милосердя і щедрість), порівнює його з римським імператором Костянтином Великим, який перед смертю охрестився, воздає хвалу княгині Ользі – провісниці хрещення Русі. Іларіон дякує князеві за зведення ним Десятинної церкви (святої Богородиці Марії), звеличує Володимирового сина – князя Ярослава Мудрого, який, продовжуючи справу батька, спорудив диво своєї епохи – Софійський собор (храм Божій Премудрості), збудував на Золотих воротях у Києві церкву Благовіщення. На підтвердження своїх думок Іларіон вживає біблійні вислови, цитує пророків, псалми Давида тощо.

Окрасою другої частини і всього твору є емоційне, пафосне звернення Іларіона до Володимира Великого з проханням струсити вічний сон зі своїх повік і радо поглянути на рідну землю, на Київ, на свою родину і на процвітання держави, яка стала твердинею християнства. Багато разів автор говорить Володимирові «Поглянь!» Такий наказово-спонукальний, насичений почуттями гордощів і самоповаги рефрен має кульмінаційну напругу в урочистій промові Іларіона. Славлячи Володимира, автор саме йому вдячний за нове життя свого народу, за милосердя і справедливість у державі. Князь, який охрестив Русь, переконує митрополит, гідний бути святим.

У третій частині (молитві) промовець звертається до Бога зі словами вдячності, любові, каяття і благання. Він просить захисту від зла, сил для служіння істині.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха написане князем незадовго до смерті («сидячи на санях»), воно стало реліквією (річ, яка перебуває в особливій пошані, бо пов’язана зі спогадами про відому чи найдорожчу людину) для його нащадків. Мудрий князь дає своїм дітям настанови і поради, розповідає про власне життя, вчить їх справедливості, чесності, шляхетному і сумлінному ставленню до обов’язків керівника держави.

Звертаючись до кожного, хто читатиме «сю грамотицю», автор як справжній філософ і багата досвідом і життєвою мудрістю людина звертає увагу на досконалість і гармонію світу, де кожна пташина, кожна рослина і тварина мають у природі своє місце і відіграють в її існуванні свою важливу роль. Закони всесвіту мудрі й непорушні, і яка б велика розумом людина не була, вона, на думку Мономаха, не здатна осягнути всіх земних таємниць, глибокого сенсу Божого задуму. А тому слід чести життя благочестиве і праведне, як і належить справжньому християнинові.

Композиційно твір ділиться на дві частини – повчання і розповідь про власне життя (автобіографію).

У повчанні князь дає настанови молоді, показуючи себе у чотирьох образах – державного діяча, господаря дому, воїна, просвітителя. Як державний діяч князь повинен постійно дбати про дотримання законів і бути милосердним та щедрим. Як господар має шанувати гостей, сумлінно працювати, встаючи вранці разом із сонцем, і в усіх важливих справах покладатися лише на себе. У військових справах Мономах радить дбати про військо, розділити з воїнами всі злигодні польового побуту, не дозволяти їм нищити людські угіддя. Запорукою успіхів у всіх сферах життя Володимир Мономах вважає освіту, тому просить нащадків наполегливо вчитись, пізнавати нове, бо освічена людина варта поваги і в своїй державі, і в чужих землях.

Мономах демонструє у повчанні глибоку начитаність, він згадує зокрема ім’я візантійського письменника-філософа Василя Кесарійського, який, на думку князя, дуже слушно визначив правила поведінки юнаків зі шляхетних родин: при старших мовчати і коритись, слухати мудрих порад, не лукавити з ровесниками, не вживати в розмові лайливих слів («не лютувати словом»), не лихословити про людей, уникати легковажних розмов, бути стриманим і благочестивим.

При княжому дворі існували свої правила етикету, суворі вимоги, яких повинні дотримуватися не лише юнаки й молоді чоловіки, а й статечні літні люди. Ці вимоги, зокрема, стосувалися поведінки у жіночому товаристві, адже відомо, що жінок у Київській Русі шанували, соромились у їх присутності вживати брутальні слова. Суворо охоронялася слов’янами честь дівчат і заміжніх жінок. Ще уставом Ярослава Мудрого було передбачене суворе покарання не лише за насильство над жінкою чи побиття, а навіть за образу словом. На відгомін таких звичаїв натрапляємо і в настановах Володимира Мономаха.

Друга частина твору – автобіографія, яскраві спогади про прожите життя. На схилі літ князь мав чудову пам’ять, бо чітко перелічив етапні моменти своєї діяльності, починаючи з тринадцяти років, коли батько став привчати його до виконання обов’язків воїна і керівника держави. У цій частині він розповідає про походи і битви, найчастіше переможні, згадує про вісімдесят три великих походи, малих навіть не беручи до уваги. Оповідач називає землі й міста, куди ходив із військом (Ростов-Суздальський, Смоленськ, Берестя (сучасний Брест), Володимир-Волинський, Переяслав, Чернігів, Прилуки, Польща, Чехія тощо).

Володимирові Мономаху доводилось оборонятися переважно від половців, і битви з ними для русичів були переважно переможними (вони часто брали у полон половецьких ханів), але траплялись і несподіванки, коли князь змушений був відступати без бою. Автор «Повчання» згадує випадок, коли зброя його війська була відправлена на возах далеко вперед, і князівська дружина мусила увійти в місто Прилуки, щоб уникнути сутички з ворогом.

Битва з братом Олегом за Чернігів була для Володимира Мономаха принизливою, тому він «пожалів християнські душі, села палаючі та монастирі» і поступився братові містом, щоб не раділи половці суперечці між руськими князями.

З усієї розповіді перед читачем постає фізично сильна, витривала, мудра і гуманна особистість. Наприклад, відстань від Чернігова до Києва князь долав верхи на коні «за один день до вечірні». Він здійснив вісімдесят три великих походи, а малих навіть не брав до уваги. Він дарував людям худобу, одяг, відпускав з неволі бранців, серед яких – сто половецьких князів. Згадує Мономах і про свою улюблену розвагу – полювання, під час якого багато разів ризикував не лише здоров’ям, а й життям, бо ловив руками диких коней, розбивав голову і ламав руки та ноги, падаючи з сідла, уникав смерті від кабанячих ікол, рогів розлючених турів, пазурів рисі тощо. І все це – в невсипущій праці, в турботах про свій дім, бо не звик покладатися на інших і нікому не доручав виконання власних обов’язків.

Розуміючи, що його розповідь про себе хтось може хибно сприйняти як хизування сміливістю та благочестям, Володимир Мономах зауважує, що всіма своїми досягненнями він завдячує силі Творця, який дав йому, грішному і слабкому, духовну силу, снагу, любов до праці та до людей, охороняв його від небезпек. Цей старий і мудрий чоловік безумовно мав підстави просто і проникливо порадити своїм дітям не боятися смерті, робити за життя добрі справи і старанно плекати чоловічу гідність, сумлінно виконуючи обов’язки перед власною державою.

Києво-Печерський патерик – одна з найцінніших пам’яток давньої української літератури. Він виник у стінах знаменитої Лаври у першій половині XVIII ст. на основі монастирського літопису – низки розповідей про святих отців. Назва «патерик» походить від грецького слова «патер» – батько, отець. Святими отцями називають подвижників церкви, аскетів, які проводили своє життя у праці та молитвах.

Вартість Києво-Печерського патерика дуже велика. Створений у період найбільшого розквіту Печерського монастиря, він звеличує й уславлює його святині, привертає до нього увагу влади і вірян.

В основу твору покладені послання Симона, єпископа Владимирського і Суздальського, до печерського ченця Полікарпа, розповідь Симона про зведення Печерської Успенської церкви, а також послання Полікарпа до ігумена Печерського монастиря Акіндіна.

Невдоволений своїм перебуванням у монастирі, чернець Полікарп написав послання єпископу Симону, в якому скаржився на те, що його недооцінюють. Він вважав, що міг би посісти будь-який відповідальний церковно-адміністративний пост і виявити свої здібності. Певний час він справді був призначений ігуменом у двох сусідніх монастирях, але невдовзі повернувся у Печерський монастир і став домагатися сану єпископа. За нього навіть клопоталась одна із впливових жінок – княгиня Верхуслава, яка також просила Симона посприяти у цій справі, обіцяючи сплатити всі витрати, пов’язані із призначенням Полікарпа єпископом.

Такі кар’єрні плани колишнього ігумена засмутили благочестивого Симона і він вирішив проникливим словом і докірливим повчанням зупинити честолюбця, нагадати йому про скромність, покірливість, невибагливість, якими завжди славились печерські ченці. Він порадив Полікарпові змиритись із обставинами, пробачити всім, хто мимоволі чи умисно його образив, взятися за спасіння власної душі. Дорікаючи Полікарпові, що той обурюється, нарікає («ропщет»), прагне влади і слави, уникає спільних молитов, єпископ радить йому хвалити Бога, вживаючи свою скромну страву; смиренно терпіти досади, не відповідаючи гнівом на образи; прощати кривдникам і самому вибачатися перед ними. Цитуючи повчання Ісуса Христа, наставник нагадує: «Моліться за ворогів ваших, творіть добро тим, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто клене вас». З осудом Симон звертається до Полікарпа: «Ти вчора прийшов у монастир, а вже, не звикнувши до чернецтва, хочеш бути єпископом і показуєш себе ревним законодавцем; не навчившись покори, хочеш приборкати інших; мудрствуєш про високе, з гординею повеліваєш молодшими, суперечиш старшим».

Водночас єпископ висловлює і задоволення від того, що Полікарп зрештою повернувся у рідний Печерський монастир і таким чином врятувався від диявольської спокуси владою. У разі, якщо Полікарп без його згоди і благословення стане десь єпископом, Симон погрожує йому прокляттям і вигнанням із монастиря.

Непокірного честолюбця єпископ переконує в тому, що вже саме перебування в святій обителі – честь і слава, що тихе, спокійне життя миле Богові. Власну посаду, високе становище на чужині, пошану до себе Симон зовсім не вважає цінністю, йому радісніше було б «кілком стирчати» за рідною монастирською брамою, лежати на дорозі купою сміття, яку люди топчуть ногами, сидіти жебраком біля воріт Печерської лаври. До свого звернення єпископ Симон додає цілу низку повчальних прикладів та історій з життя ченців, розповідає про чудеса, які відбувались у монастирі. Наприклад, великий грішник-чернець, що прикидався праведником, після своєї смерті налякав усіх тим, що від його тіла йшов страшенний сморід. Коли заради інших святих праведників Бог простив його, мертве тіло набуло приємного аромату.

Чернець Никон, взятий у полон половцями (його мучили три роки, сподіваючись, що родичі викуплять полоненого), за свою непохитну віру був перенесений з неволі у Печерську церкву саме під час богослужіння. Половець, який взяв колись святого отця в неволю, дізнавшись про чудо, сам став християнином, охрестив увесь свій рід і постригся в ченці, щоб служити Никонові.

Благочестивий Афанасій помер після тривалої хвороби, і тіло його пролежало без належної уваги увесь день і ніч, бо ніхто не поспішав ховати бідного ченця. Уранці він воскрес, але нічого не розповідав про свій дивовижний стан, а лише тривожно повторював: «Спасайтесь!» Ще дванадцять років він провів у повному мовчанні, замурувавшись у печері, а коли помер, його тіло набуло здатності зціляти хворих і калік.

Внук Святослава, київський князь Святоша, облишивши земні втіхи, став ченцем у Печерському монастирі – покірним і роботящим. Три роки він рубав і носив дрова для кухні, був при брамі, служив у трапезній. Від хвороб лікувався молитвою і одужував без ліків. Після смерті Святоші його власяниця рятувала від недуг і від поранення під час битв його брата Ізяслава, який загинув саме тоді, коли її не одягнув.

Кожне оповідання чи легенду, яких у патерику багато, опис кожного чуда єпископ Симон обов’язково завершує повчанням, настановою наслідувати святих угодників. Тому, напевно, послання вплинуло на Полікарпове сумління, змусило задуматися над перевагами простоти.

За прикладом свого вчителя присоромлений Полікарп і сам взявся за перо: він написав уже власне послання до архімандрита Печерського монастиря Акіндіна. Полікарп признався, що йому було ніяково розповідати архімандритові про діяння іноків в особистій бесіді з ним, він соромився, багато чого забув від хвилювання або розказав погано, нерозумно. Тому й вирішив усе викласти на папері, спокійно і зосереджено описати життя і подвиги блаженних отців монастиря, щоб наступні покоління ченців довідалися про них та усвідомили святість місця, де служать Богові. Полікарп розповів про святого лікаря Агапіта, Прохора Лебедника, Марка Печерника та інших святих угодників. Наприклад, Григорій Чудотворець, заставши злодіїв у своїй келії, силою молитви змусив їх завмерти на кілька днів із краденим у руках.

Святий чернець Агапіт зцілював недужих стравою, яку готував для себе і їв сам. Допомагаючи хворим, Агапіт молився за них і доглядав їх, доки вони зовсім не одужували. За це він був прозваний Цілителем. Агапіт ніколи не виходив за межі монастиря і не брав плати за лікування.

Чернець Прохор був такий благочестивий, що відмовився не лише від радощів життя, а й навіть від хліба. Він робив собі хліб із лободи і харчувався ним. За його аскетизм Бог перетворив гіркоту зілля в солодощі, а люди прозвали ченця Лебедником, бо він нічого не їв, крім своєї убогої страви. Коли в Києві настав великий голод і смерть заглянула в людські оселі, Прохор ділився харчем із бідними та знесиленими, і солодкий був їм хліб із лободи, а хто брав хліб таємно, крав його, тому він був гіркіший полину. А коли з Києва зникла і сіль, коли почалися грабунки і безчинства, блаженний Прохор молитвою перетворював на сіль звичайний попіл, який збирав у монастирських келіях. Чернець роздавав її всім, хто потребував. Підбурюваний торгівцями князь Святополк відібрав у Прохора сіль, але вона перетворилася на попіл, бо потрапила у грішні руки. Викинутий князем попіл уночі знову став сіллю і на дорозі її брали прості люди.

Києво-Печерський патерик не має чіткого єдиного сюжету. Він складається з окремих частин-новел, головною і об’єднувальною темою яких були чудеса та духовні подвиги славних ченців монастиря, їх боротьба зі спокусами та грішними бажаннями. Твір цінний і особливий також у пізнавальному плані, адже побут, стосунки ченців подані в контексті реального життя, що вирувало за мурами святої обителі. Автори пам’ятки правдиво, не прикрашаючи дійсності, розповіли про людську недосконалість, про слабкості та пристрасті людини, про марноти її земного життя і вічні спокуси, які заступають шлях до спасіння.
Висновки. Отже, літературні пам’ятки князівської доби, крім своєї високої художньо-естетичної цінності, мають неперехідне пізнавальне і виховне значення, адже не перестають і сьогодні хвилювати читача зверненням до актуальних і нині проблем гуманізму, суспільної та національної єдності, культурного вдосконалення. Вони були адресовані людям різного соціального стану – від князя до ченця-чорноризця, тому враховували особливості аудиторії, рівень освіченості, майнові можливості, вікову специфіку тощо. Їх об’єднує любов до всього рідного, повага і увага до особистості та людської душі.


Список літератури


  1. Грицай М. Давня українська література / М. Грицай, В. Микитась, Ф. Шолом. – К. : Вища школа, 1978. – 415 с.

  2. Загребельний П. Золотий голос давнини / П. Загребельний // Повість минулих літ. Літопис. – К. : Веселка, 1989. – С. 219–221.

  3. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.

  4. Махновець Л. У віках безсмертна / Л. Махновець // Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви. – К. : Наукова думка, 1967. – С. 5–35.

  5. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя: доба Київської Русі (X – XIII століття) / О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2001. – Кн. 1. – 800 с.


Завдання до теми 1
Тести закритої форми

1-й рівень


  1. У якій частині Літопису Руського розповідається про похід на половців князя Ігоря, як і в «Слові о полку Ігоревім»:

а) «Повісті минулих літ»;

б) «Київському літописі»;

в) «Галицько-Волинському літописі»?

2. Одним із авторів-редакторів «Повісті минулих літ» є:

а) Нестор;

б) Феодосій Печерський;

в) Володимир Мономах.

3. У «Слові о полку Ігоревім» розповідається про події:

а) 1185 року;

б) 1054 року;

в) 1240 року.

4. Головну ідею твору «Слово о полку Ігоревім» – засудження князівських міжусобиць та заклик до єдності Руської землі висловлено устами:

а) автора «Слова...»;

б) Данила Галицького;

в) Святослава Київського в «золотому слові».

5. Образами Закону і Благодаті у «Слові про закон і благодать» розкрито символічний зміст:

а) добра і зла;

б) чоловічого й жіночого начал;

в) Мойсеєвого вчення та Христової науки.

6. Що означає термін «патристична література» (патерик):

а) твори отців церкви;

б) невизнані церквою оповіді про події біблійної історії;

в) природничі та наукові тексти?

7. Який із названих текстів належить до перекладної літератури:

а) «Четьї-мінеї»;

б) «Повчання дітям»;

в) «Києво-Печерський патерик»?

8. Який із оригінальних творів Київської Русі є зразком урочистої проповіді:

а) «Слово про закон і благодать»;

б) «Повчання дітям» Володимира Мономаха;

в) «Слово о полку Ігоревім»?

9. Хто з українських князів їздив до хана Батия і, приймаючи «честь татарськую», «сидів на колінах і холопом себе називав»:

а) князь Ігор Новгород-Сіверський;

б) князь Данило Галицький;

в) князь Ярослав Мудрий?

10. У якому творі автор радить сучасникам «Жінку свою любіть, але не давайте їй влади над собою»:

а) «Повчання дітям» Мономаха;

б) «Слово про закон і благодать» Іларіона;

в) «Повість минулих літ» Нестора?
2-й рівень


  1. Самостійно прочитайте тексти:

  • Повість минулих літ;

  • «Повчання дітям» Володимира Мономаха;

  • «Слово о полку Ігоревім»;

  • «Слово про закон і благодать» Іларіона.

  1. У творі Іларіона Київського є вислів із Біблії: «Не вливають нове вино у старі міхи, а то і міхи прорвуться, і вино проллється». Як ви його розумієте? Поясніть алегорію в контексті протиставлення автором «закону» і «благодаті».

  2. «Повість минулих літ» розповідає про братів-болгар, які стали вчителями слов’ян, склали для них азбуку і переклали їхньою мовою церковні книги. Назвіть їх імена. Яка громадсько-політична таємна організація демократичної молоді була пов’язана назвою з їх іменами?

  3. У чому актуальність «Повчання дітям» Володимира Мономаха?

  4. На запрошення хана Батия випити кумису Данило Галицький відповів: «Досі я не пив. А нині ти велиш – я п’ю». Як характеризують князя ці сповнені самоповаги слова?

  5. З’ясуйте, чому печеніги зняли свою облогу з Білгорода («знялися вони од города і до себе пішли») у записі під 997 роком у «Повісті минулих літ» (розповідь про Білгородський кисіль).




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал