«Кримінологія» Для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» за напрямом 030401 «Правознавство» галузь знань



Сторінка8/20
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4.39 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

Тема 5. Зарубіжні концепції причин злочинності.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні і філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, які ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до “причинності” злочину.

Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічному напрямку зокрема є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю “Злочинна людина”. Ломброзо під час своїх спостережень прийшов до висновку, що злочинна поведінка причинне обумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті або, навпаки, нерозвинуті мочки вух, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо.

Соціологічний напрямок з'явився як наслідок розчарування, втрати інтересу до чисто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку воно носило характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до даної проблеми, а часом характер різкої критики окремих положень антропологів. Після з'їзду Міжнародного союзу криміналістів у 1889 р. воно оформилося й організаційно, і загалом концептуально. Для цього напрямку було характерне сполучення і кримінально-правова доктрина, і соціологічного бачення злочинності.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психології без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції поведінки засуджених.

На сучасному етапі розвитку суспільства, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.



Література до теми 5:

  1. Дюркгейм З. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1966.

  2. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

  3. Иванов Л.О., Ильина Л.В. Пути и судьбы отечественной криминологии. – М., 1991.

  4. Иншаков С.М. Зарубежная криминология. – М., 1997.

  5. Кларк Р. Преступность в США. – М., 1975.

  6. Криминология. Пер. с чешского / Под ред. д.ю.н. Н.А. Стручкова. – М., 1982.

  7. Криминология /Под ред. Кузнецовой Н.Ф., Миньковского Г.М. – М., 1998.

  8. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

  9. Шиханцев Г. Насильственная преступность несовершеннолетних в США // Соц. законность. – 1984. - № 12.

  10. Шнайдер, Ганс Йоахим. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.О. Иванова – М., 1994.

Тема 6. Кримінологічне вчення про особу злочинця.

Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлумачення і засвоєння поняття "особа". Особа людини — це цілісна система соціальних і психічних рис, властивостей і якостей учасника і носія суспільних відносин.

Про особу злочинця можна говорити лише у відношенні людини, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках ми повинні говорити про осіб, що вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу — злочинці й особи, що вчинили злочини. Воно логічно небездоганно, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у злочинах. Але з такою неточністю приходиться все-таки примиритися, оскільки дотепер не вироблена відповідна термінологія, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від „закоренілих”, навіть якщо вони відбувають покарання за один і той же злочин. Одиничне одноактне діяння, вчинене по необережності, або навіть умисно (при збігу неблагоприємних обставин в житті особи) не формує особу злочинця. Деформація і десоціалізація в цих випадках відбувається в результаті відбування покарання в місцях позбавлення волі, тобто під впливом діяльності і спілкування в екстремальних умовах. Отже, особа злочинця — – це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

При вивченні цієї теми, слід звернути увагу на те, що кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана із злочином, який вона скоїла. Але кримінологів більше цікавить генезис особи злочинця, тобто процес її становлення і розвитку, який розкриває детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли дана особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Таким чином, антисуспільні властивості, які характеризують особу злочинця, існують до злочину і обумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після і у зв’язку з вчиненням нею злочину. Отже, початковий момент появи «особи злочинця» збігається з фактом вчинення злочину.

Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидністю особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер і ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи: соціально-демографічні; кримінально-правові; соціальні ролі і статус; риси правової і моральної свідомості; соціально-психологічні характеристики.

Вивчаючи особу злочинців необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв’язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.



Література до теми 6:

  1. Ательцев С.Н. Личность преступника и проблемы криминологического анализа. – М., 2000.

  2. Баронин А.С. Психологический профиль убийц. Пособие по криминальной психологии и криминалистике.- Киев: ПАЛИВОДА А.В., 2001.- 175с.-

  3. Борисов С. Багровые хроники: Преступники и преступления.- М.: Книги "Искателя", 2004.- 319с

  4. Голіна В.В. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове і кримінологічне дослідження: Монографія.- Харків: Регіон-інформ, 2004.- 210с.-

  5. Жукова Т.В. Преступность и наркомания среди несовершеннолетних как внутренняя угроза национальной безопасности Российской Федерации// Российский следователь.- 2006.- №4.- С.34-35.

  6. Круміна М.В. Причини та умови, що призводять до заподіяння смерті і тілесних ушкоджень з необережності // Право України. - 2006. - №4. - С. 78-81.

  7. Протидія економічній злочинності: Монографія/ НУВС. Чикаго-Кент коледж права Іллінойського технологіч. ін-ту; П.І.Орлов, А.Ф.Волобуєв, І.М.Осика та ін.- Харків, 2004.- 567с.-

  8. Регіональні проблеми боротьби з економічною злочинністю: Матеріали регіон. наук.-практич.ї конференції (19.05.2004 р.)/ МВС України. Донецьк. юрид. ін-т МВС при Донецьк. нац. університеті.- Донецьк, 2004.- 197с.

  9. Абельцев С.Н. Личность преступника и проблемы криминального насилия. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 208 с.

  10. Акимова Н.В. Виктимологические аспекты преступлений, совершаемых в отношении сотрудников органов внутренних дел// Российский следователь.- 2006.- №1.- С.32-36.

  11. Волобуєв А. Протидія легалізації майна, здабутого злочинним шляхом // Вісник прокуратури. –2003. -№1. –С. 53-56.

  12. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблема потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспект): Навч. посіб. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994. – 51 с.

  13. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблеми кримінальної віктимології (кримінологічний, психологічний та пенітенціарні аспекти): Монографія. – К.: НВТ “Правник”. – Нац. акад. внутр. справ України, 1998. – 84 с.

  14. Задорожный В.И. Проблемы совершенствования организационного и правового обеспечения виктимологической профилактики преступлений// Российский следователь.- 2006.- №3.- С.34-38.

Тема 7. Проблеми кримінологічної віктимології

Слово "віктимологія" (від латинського слова “vісtіmа”— жертва і грецького “logos” — вчення, що разом означає “вчення про жертву”).

Віктимологія – напрямок кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин із злочинцями, з метою удосконалення форм і методів попередження злочинності.

Слід звернути увагу, що предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, є: жертви злочинів, відносини, що пов'язують злочинця і жертву, ситуації, що передують злочину.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій розробив вчення про жертву злочину і довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов’язані зі злочином.

Ключовою категорією віктимології виступає "жертва злочину". Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано нанесена будь-яка шкода від злочинного посягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях: на першому, індивідуальному рівні вивчають фактори, що можуть впливати на виникнення і розвиток наміру у майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину; на другому рівні, вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності. У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності попередження конкретних злочинів і злочинності загалом шляхом здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.

Слід розглянути ще один феномен, який має відношення до віктимології, – суїцидальну поведінку. Суїцид (від лат. suicidium – самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Термін “суїцидологія” виник у 70-ті роки ХХ ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства. За останні десятиріччя, у зв’язку з перетворенням самогубства у руйнівну хворобу, яка все більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки.



Література до теми 7:

  1. Кримінологічна віктимологія: навчальний посібник /За заг. ред. О.М.Джужи Київ: Атіка, 2006. – 352 с.

  2. Организация работы по профилактике самоубийств в органах внутренних дел: Метод. рекомендации для рук. подразделений ОВД/ МВД РФ. Главное упр. кадров.- Москва, 2001.- 23с

  3. Піщенко Г., Мінченко С. Віктимологічні аспекти негативних соціальних явищ пов’язаних із злочинністю // Право України.-2006.-№5.-С.107-111

  4. Ривман Д.В. Криминальная виктимология. – С.Пб.: ПИТЕР, 2002. – 304 с.

Тема 8. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі злочинністю.

Масштабність проблем боротьби зі злочинністю, динамізм обстановки, різноманіття процесів і явищ, пов'язаних з відтворенням злочинності і її проявів у соціальному житті, визначають необхідність випереджального аналізу розвитку ситуації. Без цього не можна досягти точності і своєчасності у визначенні цілей і задач боротьби зі злочинністю.

Випереджальний аналіз розвитку ситуації має форму прогнозу, тобто можливого судження про тенденції, темпи, кількісних і якісних характеристиках цього розвитку, виходячи зі зв'язків минулого, сьогодення і майбутнього. Кримінологічне прогнозування — це процес отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності або ймовірності вчинення конкретного злочину.

Існують три основних види кримінологічного прогнозування:  прогнозування розвитку науки кримінології; прогнозування злочинності; індивідуальний прогноз.

Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути побудована за різноманітними критеріями: за територіальною ознакою розрізняють прогнозування (загальнодержавне, регіональне, місцеве, у відповідній галузі народного господарства, на окремому підприємстві). Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, розрізняють: поточні (оперативні), короткострокові (1-2 роки), середньострокові (3-5 роки), довгострокові(більше 5років), перспективні (більше 10 років).

Для кримінологічного прогнозу злочинності використовують дані, які отримують у результаті аналізу й узагальнення соціальної, економічної та правової інформації з використанням методів кримінології. Але специфічними для прогнозування методами визнаються: статистичне екстраполювання, експертні оцінки і математичне моделювання.

Кримінологічне планування (програмування) являє собою цілеспрямований процес розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи і засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, організаційне, методичне й ресурсне його забезпечення на визначений часовий період.

Базою кримінологічного планування є прогноз, дані про злочинність, процеси, що впливають на неї і стан боротьби з нею. При цьому спеціалісти оцінюють існуючі можливості впливу на прогнозовані несприятливі тенденції злочинності і закладають у план (програму) відповідні заходи, прагнучи зруйнувати чи пом’якшити їх і, навпаки, стимулювати позитивні для суспільства тенденції.



Література до теми 8:

  1. Зелінський А.Ф. Кримінологія. Навчальний посібник. – Х.: Рубікон, 2000.

  2. Корж В.П. Методика расследования экономических преступлений, совершаемых организованными группами, преступными организациями: Руководство для следователей: Научно-пратическое пособие/ Нац. ун-т вн. дел.- Харьков: Лицей, 2002.- 279с.-

  3. Организованная преступность и борьба с ней (отечественный и зарубежный опыт): Библиографический указатель/ Академия управления МВД России.- Москва, 2004.- 87с.-

  4. Организованная преступность как объект криминологического исследования// Российский следователь.- 2006.- №3.- С.27-29.

  5. Підготовка інформаційно-аналітичних документів в органах внутрішніх справ України/ МВС України. НАВСУ; П.П.Підюков, В.Д.Сущенко, О.А.Лупало, П.Я.Кондратьєв, М.О.Свірін, Л.М.Шестопалова, В.Ю.Котляр, І.Б.Шкутько; За заг. ред. Я.Ю.Кондратьєва.- К., 2005.- 87с.-

  6. Преступность: опыт координации противодействия: Монография/ Межвед. ком. по борьбе с преступн., коррупцией и наркоман. при СБ Республики Беларусь. Акад. МВД Республики Беларусь; И.И.Басецкий, И.В.Капелько, Ю.Л.Сиваков.- Минск, 2001.- 827с.-

  7. Соціально-економічні наслідки епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні: нові прогнози/ Український ін-т соціальних досліджень.Британськарада в Україні. М-во Великої Британії у справах міжнародного розвитку (DFID).- Київ, 2003.- 146с.

  8. Соціологія. Підручник / За ред. д.і.н., професора В.Г.Городяненка. – К.: Академія, 2002.


Тема 9. Організація і методика кримінологічних досліджень.

При вивченні цієї теми слід з’ясувати, що кримінологічний аналіз злочинності дозволяє розробляти конкретні заходи, спрямовані на боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано і планомірно, правильно координувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. Тому, вивчення злочинності, виявлення її детермінант, дає змогу, в подальшому проводити ефективний комплексу економічних, соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових питань попередження злочинності.

Отже, кримінологічні дослідження дають можливість на основі комплексного вивчення стану злочинності розробити і втілити у правоохоронну практику ефективні заходи запобіжної діяльності.

Наукове дослідження у кримінології—це процес отримання нових знань про злочинність, причини та умови, що її обумовлюють, особу злочинця з метою розробки і реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи щодо попередження злочинних проявів.

У проведенні досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1. підготовчий - полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланки інтерв'ю, фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.

2. збір первинної кримінологічної інформації;

3. упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

Кримінологічні дослідження прийнято класифікувати за: метою; системою вибору одиниць сукупності; методами; принципом охоплення об’єктів вивчення; масштабами; масштабом; видами злочинів, що вивчаються.

Однією з умов здійснення кримінологічного дослідження є використання сукупності методів, за допомогою яких вивчаються конкретні проблеми злочинності. Традиційно, всі методи поділяються на: 1) загальні методи, які використовують також в інших, у тому числі й правових науках: логічного, історичного та порівняльного аналізу, системно-структурного аналізу, моделювання, статистичні, математичні та кібернетичні. 2) окремі - належать метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які використовує кримінологія (спостереження, опитування у вигляді анкетування або інтерв'ювання, експеримент, методи експертної оцінки, контрольної групи і документальний), а також психологічні (соціометричний, тестування та ін.). Особливе значення у кримінології мають статистичні методи.

Література до теми 9:


  1. Бек В.Л. Теорія статистики: Курс лекцій. Навч. посібник, К.:ЦУЛ, 2002.-288 с.

  2. Джужа О., Голосніченко Д., Кирилюк А. Джерела кримінологічної інформації про стан злочинності в Україні. // Право України. - № 12. – 2003. – С. 65-70.

  3. Закон України “Про державну статистику” №1922-III в редакції від 13 липня 2000 р.

  4. Інструкція про єдиний облік злочинів та Інструкція про порядок заповнення документів первинного обліку злочинів, осіб, які їх вчинили, руху кримінальних справ (затверджені наказом Генеральної прокуратури України від 26 березня 2002 р. №84, Служби безпеки України від 26 березня 2002 р., №293, Державної податкової адміністрації України від 26 березня 2002 р. №126, Міністерства юстиції України від 26 березня 2002 р. №18/5).

  5. Камлик М.І. Правова статистика. Навч. посібник.-К.: Атіка, 2004.-240 с.

  6. Литвак О. Наукове дослідження правових засобів прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів // Право України.-К., 2005.-№4.

  7. Олійник О. Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України: політико-правові аспекти // Право України.-К., 2005.-№5.

  8. Уманець Т.В., Пігарєв Ю.Б. Статистика: Навч. посібник.-К.: Вікар, 2003.-623 с.

  9. Хірсін А. Удосконалення автоматизованих інформаційно-пошукових систем, які використовуються у боротьбі з організованою злочинністю // Право України.-К., 2004.-№6.

  10. Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. Кримінологія: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2002.

Тема 10. Теорія протидії злочинності

Головним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути профілактика злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як уряди держав, так і громадськість. Високий рівень злочинності робить проблему профілактики злободенною і актуальною у всьому суспільстві (в широких колах вчених-правознавців, філософів, кримінологів та практичних робітників правоохоронних органів і перш за все у працівників ОВС).

Профілактика злочинності – це багаторівнева система державних та громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.

Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розрізняють три основних рівня її попередження: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та індивідуальний.

В залежності від масштабів виділяють: заходи загальної профілактики, що здійснюються до всього населення держави; спеціальної, що здійснюються в межах відомства чи великих соціальних груп (наприклад, мігрантів, неповнолітніх); в мікрогрупах (сім’я); індивідуальної профілактики (до окремої особи). За ознакою правового регулювання заходи профілактики поділяються на правові (регулюються нормами адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального та інших галузей права), неправові (регулюються мораллю, традиціями, технічними нормами).

За змістом (спрямованістю та видом їх дії) дає можливість виділити заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та обсягів на: соціально-економічні;

- організаційно-управлінські; ідеологічні; соціально-психологічні; медичні і психолого-педагогічні; технічні; правові.

 Суб’єктами профілактики злочинності (злочинів) є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (службовці) й окремі громадяни, на яких законом покладені завдання та функції по виявленню, усуненню, послабленню, нейтралізації причин та умов, які сприяють існуванню і поширенню злочинності в цілому, її окремих видів і конкретних злочинів, а також утриманню від переходу на злочинний шлях і забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву).

 За завданнями, компетенцією і змістом попереджувальної діяльності суб’єкти профілактики класифікуються на: органи влади загальної компетенції (їх установи, організації, підприємства); неспеціалізовані; частково спеціалізовані; спеціалізовані органи.

Розкриваючи зміст цієї теми, потрібно усвідомити, що правове регулювання профілактики злочинності проявляється в нормотворчій діяльності держави та її органів, яка визначає в законах та інших нормативно-правових актах мету і завдання профілактики злочинності, коло суб’єктів, що здійснюють цю діяльність, їх компетенцію, основні форми і методи цієї діяльності.

Зазначимо, що профілактика злочинності передбачає такий розвиток економіки, політики, ідеології, культури і побуту, що сприяло б усуненню негативних явищ громадського життя, які можуть проявитися як причини та умови злочинності. Така організація громадського життя повинна бути забезпечена належним правовим регулюванням.

Сутність правового регулювання полягає в тому, що правові норми стимулюють соціально корисну поведінку, протидіючи факторам, які негативно впливають на формування і життєдіяльність особи, тим самим створюючи умови для оптимального здійснення попереджувальної діяльності.

Разом з тим, правові акти визначають завдання і заходи профілактики злочинності, порядок, форми і методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб’єктів, координацію і взаємодію між ними. Закони й інші нормативні акти закріплюють відповідальність уповноважених осіб за виконання своїх обов’язків, суворе дотримання особистих і майнових прав, законних інтересів громадян і громадських формувань, що потрапляють у сферу профілактики злочинності.

Право не може знищити економічні, соціально-культурні причини та умови злочинності, але воно може впливати на їх негативні прояви: локалізувати, блокувати, організувати належну протидію негативним явищам і процесам. Проведення такої роботи передбачає:

- поліпшення законодавства, його вдосконалення;

- точну і неухильну реалізацію законів та інших нормативно-правових актів;

- наявність бездоганно діючих механізмів, що забезпечують таку реалізацію.

Важливо засвоїти, що належна організація попереджувальної діяльності здійснюється через кримінологічне планування (програмування), що являє собою цілеспрямований процес по виробленню плану, у якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю намічаються шляхи і засоби їх вирішення, нормативного, інформаційного, організаційного, методичного і ресурсного забезпечення на повний часовий період.

Кримінологічне планування реалізується у формі управлінських документів-планів (програм).

Базою кримінологічного планування є прогноз даних про злочинність та явищ, що впливають на неї, а також стану боротьби з нею. При цьому розроблювачі оцінюють існуючі можливості впливу на прогнозовані несприятливі тенденції злочинності і закладають у план (програму) відповідні заходи, прагнучи зруйнувати чи пом’якшити їх і, навпаки, стимулювати позитивні для суспільства тенденції.

Плани ж деталізують за завданнями, напрямками, функціями окремих суб’єктів боротьби зі злочинністю. Організація цієї боротьби передбачає конкретні заходи, порядок, послідовність, терміни виконання, відповідальних виконавців.

Література до теми 10:


  1. Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 року N 1835-III. //Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 40.

  2. Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000 “Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки.

  3. Проект Закону України «Про профілактику злочинів» від 12 травня 1998.

  4. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

  5. Аванесов Г.А. Криминология и организация предупреждения преступлений. – М., 1995.

  6. Блувштейн Ю.Д. Предупреждение преступлений. - Минск, 1980.

  7. Голина В.В. Работа органов внутренних дел и прокуратуры по предупреждению преступности. Учебное пособие. – Харьков, 1981.

  8. Жалинский А.Э., Костицкий М.В. Эффективность профилактики преступлений и криминологическая информация. – Львов, 1980.

  9. Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем. – Харьков, 1975.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал