Короткий термінологічний словник



Сторінка1/3
Дата конвертації06.12.2016
Розмір0.69 Mb.
  1   2   3
Короткий термінологічний словник
Авториза́ція — «інтеграційна прагмасемантична категорія, що відображає опредметнені в семантиці й структурі … дискурсу комунікативно-прагматичний, метакомунікативний та оцінний компоненти смислу й ідентифікує автора як мовну особистість та суб’єкта пізнання» [Гніздечко. — С. 5].

Адреса́нт — «(автор, мовець) джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови і/або парамови і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії)» [БОКЛ. — С. 318].

Адреса́тність (адресо́ваність) «текстова категорія, представлена вбудованою в текст програмою його адресованості гіпотетичному читачеві, яка повинна сприяти оптимізації розуміння й інтерпретації тексту реальним читачем. А. кваліфікується й на підставі текстової категорії — антропоцентричності…» [ЛЕ. — С. 16—17].

Адреса́т (отри́мувач, слуха́ч, чита́ч, інтерпрета́тор, аудито́рія) — «кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка сприймає повідомлення і у відповідності зі своїми когнітивними стратегіями і конкретними конситуативними умовами інтерпретує повідомлення адресанта» [БОКЛ. — С. 318].

Адреса́тна прогре́сія худо́жнього те́ксту — «розгортання текстового репрезентанта в перспективі від того, кому адресується мовлення» [Венгринюк. — С. 3].

Акт іллокути́вний — «одна з трьох складових мовленнєвого акту (поряд з актами локутивним і перлокутивним), пов’язана з втіленням у повідомленні конкретної комунікативної інтенції, мети адресанта» [БОКЛ. — С. 318].

Акт комунікати́вний — «найзагальніше поняття комунікативної лінгвістики; інтеракція, процес, який відбувається в певному місці на пересіченні осей простору і часу між адресантом і адресатом, результатом котрого є дискурс (текст)» [БОКЛ. — С. 318].

Акт локути́вний — «одна з трьох складових мовленнєвого акту (поряд з актами іллокутивним і перлокутивним), котра встановлює зв’язок повідомлення з дійсністю (тобто визначає його смисл і референцію) і виявляється у формуванні пропозиції повідомлення» [БОКЛ. — С. 319].

Акт мовленнє́вий — «складова повідомлення, цілеспрямована мовленнєва дія; одиниця нормативної соціомовної поведінки, яка розглядається в межах прагматичної ситуації. Основними рисами мовленнєвого акту є інтенціональність, цілеспрямованість і конвенційність. Цілісність мовленнєвого акту створюють акт локуції (власне мовленнєве висловлювання), іллокуції (комунікативної мети) і перлокуції (скерованості на результативний вплив щодо адресата)» [БОКЛ. — С. 319].

Акт перлокути́вний — «одна з трьох складових мовленнєвого акту (поряд з актами локуції та іллокуції), пов’язана з результатом (очікуваним чи досягнутим) впливу на адресата іллокутивної сили повідомлення» [БОКЛ. — С. 319].

Актуаліза́тор — «мовний засіб, за допомогою якого віртуальні елементи мовної системи співвідносяться (пов’язуються) з дійсністю мовленнєвого спілкування, тобто знакові (одиниці, елементи) мови надається певна функція, розкривається його реальне значення в даному конкретному контексті» [СЛТ. — С. 36—37].

Актуаліза́ція мо́вної одини́ці — «семантико-стилістичне наголошення вільного і фразеологічно зв’язаного слова, порушення узвичаєних синтаксично-семантичних зв’язків у словосполученнях, реченнях, змістове виокремлення слова завдяки несподіваним асоціативним зв’язкам його з іншими поняттями. [Єрмоленко. — УМЕ. — С. 14].

Актуа́льне членува́ння те́ксту — «членування словесного цілого на тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлюване)» [Єщенко. — С. 246].

Акультура́ція — «процес засвоєння особистістю, вихованою в одній культурі, елементів інших культур, субкультур, картин світу, зокрема прецедентних текстів, стереотипів мовного спілкування тощо» [Єщенко. — С. 246].

Алю́зія «прийом інтертекстуальності, за допомогою якого мовець в імпліцитній формі встановлює зв’язки цього тексту з іншим, дає уявлення про речі, не називаючи їх безпосередньо; співвіднесеність описуваного або того, що відбувається у дійсності, з яким-небудь стійким поняттям чи висловом літературного, історичного, міфологічного гатунку, натяк через наведення загальновідомого реального факту, історичної події, літературного твору чи певного епізоду з нього» [Єщенко. — С. 246].

Антропоцентри́чність «текстова категорія, зумовлена сукупністю здібностей і характеристик людини створювати та сприймати мовленнєві витвори (тексти)» [Єщенко. — С. 246].

Архітекстуа́льність — «жанровий, тематичний, композиційний, стильовий зв’язок текстів (мандрівні сюжети, запозичення світоглядного способу естетичної фіксації світу і под.)» [Єщенко. — С. 246].

Вертика́льний конте́кст — «історико-філологічний контекст певного літературного твору і його частини. Це частина загальної словесної тканини твору» [Ковалик. — С. 417].

Віршови́й текст — «художнє мовлення, в основі якого лежить повторення певних ритмічно-римових строфічних елементів» [Ковалик. — С. 415].

Вну́трішня фо́рма сло́ва — «звуковий або морфемний комплекс (рідше окремий звук), що з різним ступенем виразності розпізнається всередині звукової оболонки слова як її мотивувальний образ… В.ф.с. вказує на ознаку, що з тих чи ін. причин була виділена мовцем як визначальна й диференціювальна для певного об’єкта і покладена в основу його назви» [Тараненко. — УМЕ. — С. 84].

Геноло́гія — «галузь мовознавства, метою якої є лінгвістичне вивчення мовленнєвих жанрів» [Єщенко. — С. 246].

Гермене́втика — «філософсько-методологічне вчення про інтерпретацію та розуміння тексту» [ШВТ. — С. 60].

«…Теорія чи наука інтерпретації тексту… За Рікером, мета герменевтики — не тільки аналіз конфлікту інтерпретацій, але й також досягнення розуміння-себе. Він виокремлює три етапи розуміння літературного тексту: а) більш-менш об’єктивний аналіз самого тексту; структуральний та семіотичний аналіз змісту і форми твору; б) процес читання, коли текстуальний світ актуалізується; тут особлива роль відводиться теорії реакції читача; в) стадія екзистенціального та рефлексивного привласнення собі значення тексту» [СЗД. — С. 60—63].



Гешта́льти лінгвісти́чні — «гіпотетичні універсальні структури, що «вписують» мову у загальний контекст свідомості людини, відтворюють взаємодію з іншими когнітивними процесами свідомості — мисленням, сприйняттям світу, емоціями, різноманітними локальними операціями когнітивної та моторної діяльності тощо» [ШВТ. — С. 63].

Гіперте́кст — «…текст, у якому виявляються зв’язки з іншими текстами, створеними до нього чи паралельно з ним. Найпростішим прикладом гіпертексту може виступати термінологічний словник. Словник, в якому статті мають відсилання до інших статей цього ж словника» [ВЛС. — С. 119].

Гіпертекстуа́льність — «дописування чужого тексту, гра із претекстами, осміяння або пародіювання одним текстом іншого (переказ, продовження тексту, реферат і под.)» [Єщенко. — С. 247].

Горизонта́льний конте́́кст — «це оточення певної мовної одиниці умовами або особливостями вживання певного елемента в мовленні і взагалі закінченим у смисловому відношенні відрізком писемного мовлення, що дає можливість з’ясувати значення слів або фраз, які входять у нього» [Ковалик. — С. 417].

Гра слів — «використання звукової, лексичної, граматичної форми мовних одиниць (слів, їх окремих значень та частин, фразеологічних одиниць, синтаксичних конструкцій і т. п.) для створення певних фонетико- та семантико-стилістичних явищ, що ґрунтується на зіставленні і переосмисленні, обіграванні близькозвучних або однозвучних одиниць з різними значеннями: «вибори без вибору» — газетна замітка» [Тараненко. — УМЕ. — С. 107].

Девіатоло́гія комунікати́вна — «розділ комунікативної лінгвістики, який вивчає причини і механізми різноманітних типів невдач у спілкуванні» [БОКЛ. — С. 321].

Девіа́ція — «тип комунікативної невдачі чи збою у спілкуванні, недосягнення очікуваного перлокутивного ефекту (перлокуції), причиною яких є недостатня комунікативна компетенція адресанта, зокрема в міжкультурній комунікації» [СТМК. — С. 41].

Декодува́ння — «переведення адресатом змісту отриманого мовного повідомлення у звичні особистісні смисли» [БОКЛ. — С. 322].

Денота́т«…предмет чи явище навколишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем» [СЛТ ГО. — С. 60].

Дескри́пція — «мовний вираз, що використовується для вказівки на об’єкт посередництвом його опису, тобто формулюванням умов, яким цей об’єкт відповідає чи повинен відповідати» [Голянич. — С. 175].

Дискре́тність — «переривистість, пропуск яких-небудь мовних елементів… Дискретність часто використовують як прийом композиційної структури тексту: спочатку, наприклад, описується якийсь епізод із дитинства героя, а потім — діяльність героя у зрілому віці» [ВЛС. — С. 177].

«Дискретність текстучленованість тексту на окремі елементи, кожен із яких є складником цілого і водночас постає відносно автономною частиною» [Єщенко. — С. 247].



Ди́скурс«зв’язний текст у контексті багатьох конституюючих та фонових чинників — соціокультурних, психологічних тощо» [ШВТ. — С. 87].

Діало́г — «у загальному розумінні — подовжений мовний комунікативний акт, обмін репліками, в якому беруть участь дві особи У теорії мовленнєвих актів діалогом називають «впорядковану зміну мовленнєвих актів», наприклад, дискусію, обговорення, отримання або передачу чогось, обмін посланнями, розповідь тощо» [ШВТ. — С. 94].

Діалогі́чність — «принцип текстотворення.., який … передбачає настанову на інтерактивну взаємодію на всіх рівнях: автор — текст, читач — текст, автор — читач, текст — текст тощо» [Кондратенко. — С. 58].

Ді́я комунікати́вна — «одиниця опису комунікативної поведінки учасників спілкування, окремий мовленнєвий акт, репліка, невербальний сигнал, комбінація вербальних і невербальних засобів тощо у межах певного комунікативного параметра» [БОКЛ. — С. 323].

Доміна́нта — «стрижневий критерій певного художнього твору, стильової специфіки автора або стильової тенденції, школи чи напряму, що визначають їхні концептуальні засади». Виступаючи провідним елементом художнього твору, Д. підпорядковує собі інші його складники. Вона може бути композиційною, пов’язуючи структурні елементи будови твору залежно від його жанрової основи (наприклад, у ліричному вірші головним вважається вираження переживань, у прозі — фабула). «Відома також стилістична Д., втілена в будь-якому елементі твору, що набуває визначального характеру: монологічне мовлення у ліриці, спосіб функціонування слова через тропи, застосування риторичних фігур, використання версифікаційних можливостей у твердих строфічних формах або у верлібрах тощо. Вживається у системі провідних стилів, характеризує специфіку ідіостилю, частотність прояву художніх засобів, функціональне забезпечення певних метрично-ритмічних конструкцій, інтертекстів, прийоми зображення у конкретних літературних творах» [ЛЕ. — Т. 1. — С. 295].

Евокати́вність — «здатність повідомлення, дискурсу, тексту викликати у свідомості адресата значну кількість асоціацій» [БОКЛ. — С. 323].

Евфемі́зми«стилістична фігура; навмисна заміна ознаки певного поняття описовим найменуванням або іншим знаком для усунення небажаних, надто різких, недостатньо ввічливих слів шляхом їхнього пом’якшення або шифрування через заборону на вживання деяких слів, наприклад, абсценної лексики» [ЛЕ. — С. 144]. Напр.: Там ні печалі, ані сліз. Ні дня, ні вечора, ні рання. Його нема ніде. Він скрізь, вже в остаточній формі існування (Л. Костенко).

Експліци́тність — «спосіб представлення інформації за допомогою вербальних засобів. Е. протиставлена імпліцитності — невербальному способові представлення інформації, які завжди поєднуються в умовах реальної комунікації і в актуалізованих текстах, створюючи смислову багатошаровість тексту на підставі асиметрії форми та змісту» [ЛЕ. — С. 148].

Експреси́в — «тип мовленнєвого акту, іллокутивна мета котрого — експлікувати психологічний стан адресанта, його ставлення до того, про що він повідомляє адресата» [БОКЛ. — С. 323].

Експреси́вність «(франц. expressif, від лат. expressus виразний) властивість мовної одиниці підсилювати логічний та емоц. зміст висловленого, виступати засобом інтенсифікації виразності мовного знака, засобом суб’єктивного увиразнення мови» [Єрмоленко. — УМЕ. — С. 170].

Екстралінгвісти́чний — «позамовний, такий, що відноситься до реальної дійсності, в умовах якої функціонує і розвивається мова. До екстралінгвістичних факторів розвитку мови належать насамперед суспільно-політичні фактори: розвиток виробництва, зміна суспільного ладу, взаємовпливи мов, взаємодія літературної мови і діалектів, розселення племен і народів на нові території тощо» [СЛТ ГО. — С. 74].

Елоку́ція «прикрашання мовлення тропами і фігурами» [Єщенко. — С. 247].

Епі́граф «компонент тексту, розміщений перед текстом або його частиною; здебільшого є цитатою з відомого тексту, висловом з афористичним змістом, приказкою тощо» [Єщенко. — С. 247].

Епідигма́тика — «тип зв’язків у мовній системі, що ґрунтується на асоціативності й образності людського мислення та опосередковують процеси метафоризації. Термін уведений радянським лінгвістом Д. Шмельовим як третій вимір мовної системи поряд із парадигматикою та синтагматикою…» [ЛЕ. — С. 152].

Етноейде́ми — «наскрізні словесно-образні лейтмотиви тексту (дискурсу); закріплені культурою в словах (зворотах) мовного коду емоційні стани і ситуації, притаманні певному етносу; специфічні національно-образні емоційні концепти» [Єщенко. — С. 247].

Етнолінгві́стика«галузь мовознавчої науки, що вивчає мову як творчий продукт її носія, тобто етносоціуму, що породив мовний феномен як ключовий елемент і водночас рушій національної культури» [Жайворонок. — УЕ. — С. 8].

Етноте́кст — «текст, мовний код котрого (мова) є рідним для автора — носія певних етнокультурних рис, в структурі семантики одиниць якого відбились особливості світосприйняття (мовна картина світу) конкретного етносу» [СТМК. — С. 52].

Ефе́кт перлокути́вний — «досягнення адресантом за допомогою мовленнєвих актів певної іллокуції адекватного своїй комунікативній меті реагування адресата» [БОКЛ. — С. 324].

Жанр мовленнє́вий — «прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення; розгорнута мовленнєва побудова, яка складається з кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована певній стратегії й тактиці адресанта» [БОКЛ. — С. 324].

Жанрозна́вство — «галузь мовознавства, що займається прагматичним вивченням мовленнєвих жанрів» [Єщенко. — С. 248].

Заве́ршеність те́ксту — «достатність текстової форми та обсягу, що вимірюється кількістю елементарних речень для розкриття змісту відповідно до комунікативної мети автора тексту» [Єщенко. — С. 248].

За́голо́вок — «компонент тексту, назву якого (або його частини) пишуть на титульній сторінці рукопису, машинопису, видання або над текстом» [Єщенко. — С. 248].

За́соби паралінгвісти́чні — «немовні засоби комунікації (кінесика, проксеміка, ольфакторика, засоби інших семіотичних систем). Див. Парамова» [БОКЛ. — С. 325].

Зв’я́зність — «текстова категорія, що опосередковує розвиток тем тексту, формування його інформаційного масиву й забезпечує інтеграцію всіх текстових рівнів з метою створення цілісності, сприйняття й розуміння тексту адресатом. З. завжди розглядалася дослідниками як одна з найважливіших категорій тексту» [ЛЕ. — С. 175].

Зв’я́зний текст — «це відрізок усного або писемного мовлення,що характеризується значною протяжністю, цілісною тематичною та логічною єдністю і розчленовується на більші або менші складові частини» [Ковалик. — С. 414-415].

Зміст те́ксту — «авторське відображення певного фрагмента дійсності, що існує об’єктивно чи вигаданий мовцем» [Єщенко. — С. 248].

Змісто́во-концептуа́льна інформа́ція — «це комплексний естетично-пізнавальний концепт тексту. Вона виступає суттєвою надтекстовою інформацією в художніх, публіцистичних і наукових текстах» [Загнітко. — С. 109].

Змісто́во-підте́кстова інформа́ція — «прихована інформація, що виводиться із змістово-фактуальної завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні і конотативні значення.... ЗПІ — факультативна інформація, але коли вона присутня, то разом зі змістово-фактуальною утворює своєрідний текстовий контрапункт» [Гальперін. — С. 28].

Змісто́во-фактуа́льна інформа́ція це та інформація, яка «містить повідомлення про факти, події, процеси, що відбувалися, відбуваються чи будуть відбуватися в навколишньому світі, реальному чи вигаданому» [Гальперін. — С. 27].

Зна́чення — «пов’язаний з конкретною мовною одиницею у свідомості носіїв мови узагальнений образ певного предмета або ситуації, факту, події» [БОКЛ. — С. 325].

Ідіоле́кт «(від гр. idios — свій, особливий і діалект) — індивідуальний різновид мови, представлений сукупністю різних ознак мовлення окремого носія мови (індивіда). І. містить ознаки норми й узусу відповідної мови, демонструє екземплярний рівень лінгвальної діяльності. У письмовому мовленні І. виявляє риси ідіостилю» [ЛЕ. — С. 191].

Ідіости́ль (індивідуа́льний сти́ль) «…специфічні мовленнєві особливості … окремої особи, … усі реалізації і варіанти мови в устах індивіда, сукупність усіх текстів, породжуваних мовцем і досліджуваних у лінгвістиці з метою вивчення структури і системи мови» [ВЛС. — С. 203].

Іллоку́ція — «(іллокутивний акт) — втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості» [БОКЛ. — С. 326].

Імплікату́ра — «тісно пов’язана з вербальним змістом невербальна … інформація, що опосередковує змістову залежність між висловленнями в тексті чи повідомленні й організовує їхню інтерактивну спроможність. Поняття І. застосовується в лінгвістиці тексту, логічній семантиці, лінгвопрагматиці» [ЛЕ. — С. 195].

Імпліка́ція «альтернативний вербальному невербальний спосіб передачі інформації, який ґрунтується на інтеграції вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їхньою комунікативною компетенцією та сприяє оптимізації комунікативної взаємодії, взаєморозумінню. І. пов’язують з тенденцією до мовної економії, називають потужним засобом компресії повідомлення, тексту, доказом відсутності ізоморфізму між планом змісту та планом вираження мовного знака… Типами І. є імплікатури, підтекст, пресупозиції й фонові знання» [ЛЕ. — С. 196—197].

Імпліци́тність (імпліци́тна інформа́ція) — «та інформація, для одержання якої потрібні зусилля слухача, які не зводяться до зіставлення мовних одиниць із їх значеннями (тобто «впізнавання» мовних одиниць у тексті)» [ІММ. — С. 10].

«Це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв’язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність значення, здатність виступати у художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники» [Іванишин. — ХТСО. — С. 302—303].

Ім’я культу́ри прецеде́нтне«(лат. praecedens — той, що йде попереду) — індивідуальне ім’я, географічна чи історична назва, пов’язані або з широковідомим текстом (прецедентним текстом культури), наприклад, Тарас Шевченко, Тарас Бульба, Гонта, або з прецедентною ситуацією (Богдан Хмельницький, Переяславська рада). І.к.п. — особливий складний знак, у випадку вживання якого в першу чергу актуалізуються конотативні ознаки, пов’язані з національною (етнічною) культурою. Знання І.к.п. — необхідна умова соціалізації особи, її культуризації» [СТМК. — С. 66].

Інтеграти́вність / інтегра́ція те́ксту — «спосіб створення цілісності тексту, що виявляється не лише в горизонтальній зв’язності текстових одиниць і фрагментів, а й у вертикальних асоціативних, імплікативних змістових зв’язках. І. Гальперін вважав І парадигматичною текстовою категорією психологічного плану, однак підкреслював, що вона є способом створення цілісності тексту, а цілісність є результатом інтеграції. З. Тураєва ототожнювала І. із цілісністю» [ЛЕ. — С. 202].

Інте́нція — «(лат. intentio зусилля, намір) — здатність дієслова чи ін. слова зі значенням дії або стану (віддієслівного іменника чи прикметника) відкривати функціонально-семантичні позиції для заповнення їх назвами учасників дії чи стану типу агенс (носій дії), пацієнс (пасивний учасник ситуації, напр., об’єкт дії, носій стану), локатив, інструмент, адресат і т. п.» [Андерш. — УМЕ. — С. 224].

Інтеракти́вність — «текстово-дискурсивна категорія, представлена суб’єктно-об’єктно-суб’єктною взаємодією адресанта й адресата на підставі знакового континууму тексту (повідомлення), інтенцій, стратегій, тактик комунікації та програми адресованості. Лінгвістичною основою І. є текст, який М. Бахтін називав засобом комунікації двох свідомостей, і спільний мовний код» [ЛЕ. — С. 203].

Інтера́кція — «категорія дискурсу як комунікативна взаємодія, що забезпечує двосторонній зв’язок між соціальною реальністю, культурою та дискурсом. І. є головним поняттям дискурсології, представленої різноманітними напрямами. У більшості дискурсивно орієнтованих робіт дискурс та І. розглянуті як взаємно зумовлені ознаки комунікації: І. характеризується як дискурсивна категорія, а дискурс як інтерактивне явище» [ЛЕ. — С. 204].

Інтерпрета́ція — «в лінгвістичному контексті — аналіз, тлумачення, репрезентація мовного об’єкта за допомогою певних репрезентаційних одиниць та структур, атрибуція мовного об’єкта у категоріях, що визначають його статус, властивості, внутрішню структуру, зміст, істинність чи хибність тощо» [ШВТ. — С. 145—146].

Інтерпрета́ція те́ксту — «1) цілеспрямований когнітивний процес або результат переведення адресатом змісту повідомлення, тексту на підставі процедур їхнього сприйняття й розуміння в будь-яку словесно-знакову форму… 2) У межах лінгвістичної теорії художнього тексту І.т. має інші термінологічні значення лінгвістичного аналізу художнього твору шляхом обробки й засвоєння його ідейно-тематичної, смислової й емоційної інформації на підставі відтворення авторського світогляду, що залежить від авторської програми адресованості, близькості гіпотетичного ідеального адресата до читача, обізнаності, складу характеру останнього (В. Кухаренко), а також мовознавчої галузі… Опорними моментами І.т. є такі: 1) мовна компетенція; 2) комунікативна компетенція; 3) культурна компетенція; 4) інтенційність і стратегічність інтерпретатора; 5) програма адресованості адресанта, що передбачає спрямованість повідомлення чи тексту на відповідного адресата; 6) ступінь свободи смислів, закладених у вербальній формі, який визначає межу «вільно варіативної інтерпретацій» (М. Бахтін)» [ЛЕ. — С. 208].

Інтерте́кст — «1. Текст (або сукупність текстів), який цитується, переписується, продовжується чи зазвичай змінюється іншим текстом, що робить його змістовним. «Одіссея» Гомера є одним із інтертекстів Джойсового «Улісса» і інтертекстуальність досягається між ними двома. * На думку М. Ріфатера, текст і його інтертекст є відповідними й останній залишає у попередньому сліди, що контролюють його розшифровку. 2. Текст, який певною мірою приєднує і пов’язує велике число інших текстів (Л. Дженні)… 3. Сукупність текстів, що інтертекстуально поєднуються (М. Арівве)» [НС. — С. 49—50].


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал