Конспекти 2013-2014 н р. Періодизація української літератури Давня українська література



Сторінка7/8
Дата конвертації05.12.2016
Розмір1.35 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8

Комедія «Мина Мазайло» (1929 р.)

Сатирична комедія, присвячена актуальним питанням національного відродження України. В основу твору покладено анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище ( в якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) на престижніше – російське Мазєнін. Письменник засобами гротеску й разючої сатири викриває суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму. Це – провідна думка твору. Питання мови, ставлення до неї персонажів лягло в основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина – Мокій, Уля – Мокій, тьотя Мотя – дядько Тарас). П’єса побудована за зразком класичної єдності місці й дії, як і в класицистичній комедії, в ній переважають однолінійність створення образів, максимальна оголеність і гротесковість характерів. Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; готовий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!..» На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Сердцем передчуваю, щр українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом». Окрім Розторгуєвої, яскравою представницею російського шовіністичного табору є гімназійна вчителька Баронова-Козино, в якої Мина навчається правильної російської вимови. Подібна постать у творі – це гостра сатира на вчителя-русифікатора нашого краю. Цей образ засвідчував живучість російських шовіністичних ідей. Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її самобутність, бореться за збереження національного кореня, козацького духу. Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мокія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити в своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й вважає, що до нього слід додати колись втрачену частину «Квач». Хлопець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тільки з філології, а й з етнографії, антропології, історії. Досконалість діалогів, гострота реплік, широке використання прислів’їв, приказок, порівнянь – характерні ознаки мистецького стилю Куліша.

Богдан-Ігор Антонич

Розмірковував над самовизначенням митця й мистецтва, відкидаючи традиційні й марксистські уявлення про покликання поета й призначення поезії.



Поезія «Різдво»

Християнську містерію проектує на Лемківщину, з її язичницькими повір’ями та поклоніннями. Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.


Олександр Довженко

Повість «Зачарована Десна»

Перший спогад про твір знаходимо у щоденниковому записі від 5 квітня 1942 року. Робота тривала протягом 14-ти років. «Автобіографічне кінооповідання» - таке жанрове визначення творові дав автор. Спогад є основною формою змалювання життя, композиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. Повість двопланова: перший план – основна сюжетна лінія – дитинство Сашка. Другий план – ліричні відступи зрілого майстра, в яких філософськи осмислення процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв’язок природи та людини. Стильовий почерк автора – романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейт-мотив повісті – це гімн людині праці, її духовному багатству й красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися тільки пізнавши історію свого краю, старовинні традиції та звичаї, ввібравши в душу морально-етичні ідеали, життєві цінності, культуру рідного народу. Одна з головних тем творчості Довженка – змалювання роду, сім’ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, оптимізму й гумору, любові до батьків і шанобливе ставлення до людей праці. Прадід Тарас часто брав малого Сашка на руки й розповідав про Десну, трави, таємничі озера. Його «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Саме дід Тарас ввів малого онука у чарівний світ природи, розкрив перед допитливим хлопчиком її таємниці, навчив відчувати красу. Дід Семен часто читав і розповідав казки, любив гарну бесіду і добре слово, був «добрим духом лугу і риби», «розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо». Він завжди з любов’ю і теплом відгукувався про людей. Прабаба Марусина була малесенька й прудка. «Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Автор жаліє й співчуває до долі цієї багатостраждальної селянки. Батько письменника – Петро Семенович. Це внутрішньо інтелігентна людина, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. Він любив землю і був добрим хліборобом. («Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий»). Він був взірцем людської досконалості, виразником і носієм народної моралі: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все». Батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошести. Мати мала великий вплив на формування характеру сина, становлення його як митця-громадянина. Вона – невсипуща селянка-трудівниця. («Нічого в світі так я не люблю. Як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість, - любили проказувати вона»). Дядько Самійло мав особливий талант: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, - легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». Природа в повісті – одухотворена . все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію. Десна – ріка життя, символ рідної України для Довженка.
Кіноповість «Україна в огні»

(Кіноповість – жанр художнього твору, що поєднує в собі ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, монументальність образів) та повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи). Жанр – народно-героїчна епопея. Головна тема кіноповісті – передача гіркоти поразок і відступу, героїзм українського народу в боротьбі з фашизмом, розвінчання сталінської концепції талінської концепціїм.ду народуїзм українського народу народу в боротьбі з фашизмом. ава та хліб і каша"ив відчувати красу. класової боротьби, критика методів виховання нашої молоді, незнання нею рідної історії й відсутність національної гордості. Ідея твору – незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом. Центральний образ – матері України, зруйнованої, спаленої, кров’ю залитої. У кіноповісті використано численні вставні оповідання, епізоди, спогади, аналітичні роздуми, ліричні відступи. Багатопроблемність твору визначає його структуризацію: повість поділено на 50 окремих епізодів-картин. Наявні кілька сюжетних ліній, які нерідко обриваються після одного-двух епізодів: лінія захисту Батьківщини, лірична лінія Олесі й Василя, лінія Христі Хутірної, вчинки ворогів і поведінка Лиманчука. Обрамлення твору: повість починається заспівом, що свідчить про налаштованість автора на народно-поетичну стихію. Лаврін Запорожець – батько роду, символ народної моралі. В його характері втілено кращі національні риси – волелюбність, сміливість, чесність, кмітливість. Демонструє глибоку житейську мудрість, дивовижну моральну силу, нескореність духу. Лаврін стає народним месником. Син Роман командує партизанським загоном, наганяючи страх на фашистів. Письменник вдається до гіперболізації його вчинків. («Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив»). Мина Товченик ненавидить окупантів, із гідністю виконує свій патріотичний обов’язок і стає зв’язковим партизанського загону. Він наділений почуттям гумору, йому властива філософська розсудливість. Василь Кравчина – «був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Це воїн-патріот, вірний син своєї землі, боляче переживає гіркоту відступу. Кравчина переконаний, що кожен у цій війні «мусить одержати дві перемоги». Характери Олесі та Христі Хутірної, інші жіночі постаті символізують образ самої України – поруйнованої, знедоленої, вічної полонянки, але нескореної і поетичної. До представників ворожого табору у творі належать німецький полковник фон Крауз, його син Людвіг, капітан Штігліц, італійський капітан Пальма. Усі вони – завойовники й прийшли за обіцяними фюрером гектарами української родючої землі і для того, щоб перетворити наших людей на рабів. Ернст фон Крауз – жорстокий і цинічний офіцер, що не зупиняється ні перед чим, аби завоювати побільше чужої землі й помститися за смерть свого сина. Болючі роздуми Довженка про причина денаціоналізації українців «озвучують» німці: « … у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту…вони не вивчають історії…У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

АНДРІЙ МАЛИШКО (1912-1970)

Народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м, Києві.

Поет, автор пісень, що стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі»).

Найвідоміші твори: «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».


«Пісня про рушник» (1959)

Літературний рід: лірика.

Жанр: пісня.

Вид лірики: особиста.

Провідний мотив: материнська любов і відданість своїм дітям.

Віршовий розмір: анапест.

Тип римування: перехресне.

Літературознавці про твір. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник вишиваний як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї», на якому оживає «і дитинство, й розлука, й... материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері. Її серце сповнене безмежної любові до дитини. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: «незрадлива ласкава усмішка», бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; «засмучені очі», бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її в широкий і бентежний світ, «в дорогу далеку», на якій будуть і радість, і смуток, і печаль.

У цьому творі вдало поєдналися задушевність інтонації, загально^ людська тема материнської любові, традиційний народнопоетичний мотив чекання сина, який автор майстерно втілив в образі рушника, цього неньчиного подарунка, своєрідного спогаду про рідну домівку, матір, отчий край із зеленими лугами та солов'їними гаями.

Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, він відтворює і щем розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(1935-1963)

Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Письменник, належить до шістдесятників.

Найвідоміиіі твори: збірка віршів «Тиша і грім», вірш і збірка «Лебеді материнства», вірш «Ти знаєш, що ти — людина?», збірка оповідань і новел «Вино з троянд»; казка «Цар Плаксій і Лоскотон».
Вірш «Лебеді материнства» (вийшов друком у 1981 р.)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш (колискова).

Вид лірики: громадянська.

Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини.

Віршовий розмір: хорей.

Тип римування: суміжне.

Літературознавці про твір. За формою — це колискова, мудре й щире напучування матері маленькому синові. Композиційно твір розгортається як кілька взаємопов’язаних мотивів. Спочатку це мотив казкового дивосвіту, яким оточена дитина завдяки старанням батьків. Материнська турбота і ніжність, батьківська опіка — це підвалини щасливого й безхмарного дитинства, яке неможливо уявити без народної казки, колискової, загадки. У духовному світі українців вони відіграють важливу виховну роль. Мотив казкового дивосвіту В. Симоненко пов’язує з образом рідної хати, сповненої «материнської доброї ласки», чарівним танцем лебедів і сивими очима казки.

Наступний мотив — дороги як вибору життєвого шляху дитиною, уже дорослою. Неминуче настає мить синової самостійності. Материнське благословення в інтерпретації В. Симоненка — це можливість і необхідність пізнати кохання, дружбу, родинне щастя. Вибір їх цілком залежить від людини. Проте, на думку автора, є величини духовні, незмінні, сталі — це мати й Батьківщина: вибирати або зрікатися їх — великий гріх.

Прості й щирі слова В. Симоненка торкаються серця кожного, ідеться-бо про загальнолюдські цінності. Майстерність і довершеність вірша виявляються в кількох площинах. Це і взаємоперетікання образів: день сьогоднішній — день майбутній — вічність (образ матері як фізичного початку людини, самого життя і як її духовного космосу, Вітчизни як отчого порогу); досади — «приспаних тривог» (уособлення драматизму людської долі). Це й образи-символи, запозичені з фольклору: лебедів як вірності матері та Вітчизні, як крил, які виносять дитину в широкий світ із рідної домівки; «біляво їхати» — персоніфікація, спроектована на образ матері; верб і тополь як неодмінного атрибута українського пейзажу.
Історія літератури

Шістдесятники — творче молоде покоління шістдесятих років XX ст., сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму, засудження сталінізму й часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження». Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961), цс явище невдовзі перетворилося на опозицію до влади, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В, Голобородька. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу в 50-х роках (Д. Павличко, Л. Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олійник). Термін «шістдесятники» стосується також прозаїків (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, І. Дзюба).

Дмитро Павличко

«Два кольори»

Вірш. Майстерно зображена символіка «двоколірності» світу: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Вірш став улюбленою піснею українців:

Мене водило в безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,



Мої сумні і радісні дороги

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918-1995)

Народився в слободі Суха на Полтавщині в сім’ї робітників, помер у м. Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Письменник.

Найвідоміїиі твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людииа і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».

Новела «За мить щастя» (1964)

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Гема; зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.

Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.

Головні герої: артилерист Сашко Діденко, мадярка Лорі (Лариса), її чоловік, комбат Шадура.

Сюжет: на жнив’яному полі зустрілися Сашко Діденко й мадярка Лариса, їх охопило неймовірне почуття кохання - - молоді люди віддалися пристрасному бажанню — несподівано з’явився розлючений, із гострим серпом у руці чоловік Лариси, хотів накинутися на них, але Сашко зупинив його смертельним пострілом — Дідепка посадили па гауптвахту — він і досі перебуває в полоні щасливої миті, Лариса ж інтуїтивно передчуває трагічну розв’язку — військовий трибунал, зважаючи на міжнародний резонанс Дідепкової справи, не переймається долею зовсім молодого Сашка й виносить смертний вирок.

Літературознавці про твір. Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко та його несподівана кохана Лорі чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Раптовий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її од земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недосконалому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, що бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про цс йдеться в експозиції твору.

Нарешті ми бачимо свято душі, її розкріпачення, яке щойно відчули хлопець і його мадярочка. Шалена пристрасть кохання, яке переживають герої, передається цілою низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи... Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ємною

и

часткою жнив'яного пейзажу. її портрет має такі деталі: «червона як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карті сонцем налляті очі», «густовишпеві губи» — уже від такої портретної характеристики створюється настрій жаги, шаленства, романтичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! —



і очі її були повні щасливого п'яного сонця».

Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являється вкрай розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який один у змозі зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити найсвітліше, що може бути в житті. Ця кульмінаційна сцсна має важливий притчевий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос О. Гончар, він це передає через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить ЇЇ до високого рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щастя» і мить смерті, але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні барви описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».

Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не переймається тим, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. Усі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тіїьки й жив він тепер своїми золотіти видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки».

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безперечно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камснь». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід» час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за тестом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дійшла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоча О. Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, всі щасливі: військові, виноградне містечко, а найголовніше — він і вона. Але останній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись»
Григір Тютюнник

«Три зозулі з поклоном»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал