Конспекти 2013-2014 н р. Періодизація української літератури Давня українська література



Сторінка6/8
Дата конвертації05.12.2016
Розмір1.35 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8

Павло Тичина

( 1891 – 1967)

В. Стус: « В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальний обдаруванням».

Поезія Павла Тичини дуже музикальна. Народився в багатодітній родині дяка на Чернігівщині. На формування естетичних смаків хлопця впливали на тільки народні пісні, а й церковний спів. Навчається, пише твори, видає збірки: « Сонячні кларнети», « Замість сонетів і октав», « Плуг», поему « Золотий гомін». За досягнення в розвитку національної культури його в 1929 році обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук.

Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані збірки: « Партія веде», « Чуття єдиної родини», « Сталь і ніжність».

Фашистська навала, окупація України змусила Тичину евакуюватися до Башкирії. Пише поему « Похорон друга».

У 1943 – 1948 роках очолює Міністерство освіти України, турбується питаннями зруйнованої війною школи. Виходять збірки, часом трапляються серед них твори свіжі, проте духовна скутість поета не могла дати того, чим обдарувала природа.



Вірш «Арфами, арфами…»

Вірш із збірки « Сонячні кларнети». Під впливом вірша Миколи Вороного « Блакитна панна» ( зовнішній вигляд Весни)з’явилася поезія « Арфами, арфами…» Тичина пройняв цей твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Вірш складається із чотирьох строф. У першій показано прихід Весни, яка зовнішньо схожа на дівчину Весну на картині Сандро Боттічелі, струнку юнку в розкішному світлому вбранні, оздобленому витканими ніжними квітковими узорами. Друга строфа віщує грозу картиною хмар-дум, якими вкривається небо. У третій – ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками і співом жайворонка. В останній строфі в артистичний асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан героя, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце.

Вірш написано кількома розмірами, що створює дивну музикальність і тонку мелодійність. Поет намагався передати в поезії своє чуттєве сприйняття за допомогою зорових та слухових образів.

У збірці відчутний вплив кількох художніх стилів символізму, імпресіонізму, реалізму. Складна і філософська проблематика збірки. Автор порушує глибокі філософські проблеми: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності.



Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…»

Поезія належить до жанру пейзажної лірики. Як відомо, ліричні пейзажі – це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Це пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні твори, де картини природи пов’язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи. В цій поезії відчутна єдність пейзажного образу і ліричного настрою. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи та людські почуття чергуються. Риторичні питання, риторичні оклики привертають увагу до краси весняної ночі, готують до сприйняття наступної картини.


Вірш «О панно Інно…»

Твір побудовано як монолог ліричного героя, що складається з двох октав. Змальовуючи Інну та її сестру, поет майстерно застосовує прості речення, прийом умовчання, логічні й ритмічні паузи, звукопис (алітерації та асонанси), повтори, що увиразнюють образ коханих: «О панно Інно, панно Інно!/Я сам. Вікно. Сніги.../Сестру я Вашу так любив —/Дитинно, злотоцінно./Любив? Давно. Цвіли луги...». Важливим композиційним прийомом ліричного сюжету є антитеза: холодним снігам протиставляється весняне квітування лугів, час, коли розквітло кохання. Гама почуттів героя відтворюється через зорові враження, що переходять у музичні (очі,як музику, як спів), а слухові переходять у зорові, що нагадують очі милої.


Максим Рильський
Поет-неокласик. Перша збірка – «На білих островах».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. 
Вірш-рефлексія «Молюсь і вірю»

У вірші майстерно відтворено красу почуттів ліричного героя, його єдність із природою, його закоханість у світ. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне «я», звертаючись до «ти», як до «іншого», внаслідок чого виникає діалогізм: «І ти смієшся, й даль ясніє,/І серце б'ється, як в огні,/ І вид пречистої надії/ Стоїть у синій глибині».

У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки й почуттів.

Микола Хвильовий( 1893 – 1933)

( Микола Григорович Фітільов)

Мотив дороги – один із ключових у творчості М. Хвильового. Людиною, яка шукає свій шлях під вічним небом, шукає невпинно, напружено, бо відчуває скороминущість існування, постає сам митець.

Письменника завжди непокоїла магія чисел, передусім числа 13. Народився і помер 13-го числа( перша дата природна, а друга – насильницька: цього дня письменник застрелився), 13 числа закохався.

У 1925 році М. Хвильовий з М. Яловим та О. Досвітнім закладають основи нової літературної організації ВАПЛІТЕ ( Вільна академія пролетарської літератури). Вони відстоювали ідею вільного розвитку різноманітних стильових течій без будь-якої дискримінації; найменші спроби спрощення в мистецтві проголошувалися неприязними та шкідливими.

Центральною постаттю став Микола Хвильовий і в « Літературній дискусії» 1925-1928 років, відстоюючи необхідність самобутньої української літератури, її орієнтування на європейський та світовий художній рівень. Кинувши в ході дискусії гасло « Геть від Москви!» ( у значенні – геть від орієнтації на російську літературну традицію), свої погляди на шляхи розвитку України і її літератури Хвильовий виклав у збірках памфлетів « Камо грядеш» ( 1925), у статтях « Апологети писаризму», « Україна чи Малоросія». Хвильовий викликав на себе вогонь критики не лише літературних, а й ідеологічних опонентів, посилених значною мірою листом Сталіна до Кагановича, в якому була вказівка боротися « з крайнощами Хвильового в рядах комуністів».

Аби врятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Досвітній та Яловий пишуть спокуту вального листа, але машину терору вже було запущено. Ялового було заарештованого. 1933 рік став фатальним для митця. Українські села почали голодувати, письменник на власні очі побачив митця і зробив свій вибір. 13 травня зібрав у себе друзів, на хвилину вийшов у кабінет. Пролунав постріл. Залишив два передсмертних послання: дочці Любі та друзям.



« Я ( Романтика)»

Жорстокість і насильство нічим, навіть найвищою, найблагороднішою метою, виправдати не можна. Це робить людину звіром, бездуховною істотою. У новелі , що, за словами О. Білецького, « силою своєю не маю собі аналогів у новітній прозі», М. Хвильовий немов роздумує: як могло так статися, « що свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних; чому мати змушена притулятися до згаслого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір - Україну, котра породила його, котра прощає йому цей смертний гріх?»

Новела надрукована у 1924 році з присвятою « Цвітові яблуні», тобто М. Коцюбинському. І не випадково. Адже шукання Хвильового почалися там, де закінчилися шукання Коцюбинського.

Головний герой твору – чекіст. У нього особлива функція. Історія людства – це « темна історія цивілізації», яку творить « обивательський хлам». Чекісти для жителів міста – втілення інквізиції, яка має силу, щоб диктувати закони життя. Необхідно очистити землю від « майже невинного обивательського хламу» - і відкриється шлях до « загірної комуни». Саме таке завдання стоїть перед героєм твору – « солдатом революції», впевненим, що не схибить у відповідальніший момент.

Новела складається із своєрідного « прологу», який має ввести читача у складний психолого - настроєвий світ, і трьох частин. В основі прологу – розмова матері з сином напередодні грози. Все мовби готується до зіткнення двох гроз: природної і соціальної. Наступні три розділи – це життя у фронті соціальної грози. Три частини – три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани героя. Динаміка їх одна й та сама: все рухається до Апокаліпсису. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя. Але й інші персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова чорного трибуналу) – « все це різні « кінці душі» одного й того самого романтичного « Я». Кожен з персонажів – це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти і водночас здобутки цивілізації.

Найскладніша ділянка душі головного героя новели – та, де поєднується кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність ( « Я – чекіст, але я і людина»). Поставлений перед неминучим вибором між синівським та революційним обов’язком , герой твору робить фатальний вибір. У третьому розділі з’являється образ « мертвої дороги», яка пролягає серед « мертвого степу».

Сліпа віра в абстрактну ідею, беззастережне служіння їй призводять до знищення одвічних загальнолюдських ідеалів, зречення всього людського, руйнування особи.
Юрій Яновський

( 1902 – 1954)

О. Гончар: « Поет людської чистоти», « почувалось, що при всій делікатності й зовнішній мовби поступливості є в цій людині … метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почувалося, що таку натуру не зламає ніщо…»



Новела « Подвійне коло»

( з роману в новелах « Вершники»)

Роман у новелах «Вершники» створено на новій ідеологічній основі, у ньому закладено інше бачення революційних подій. Роман складається з восьми новел. У своїй сукупності вони передають панораму подій громадянської війни. Головними серед них авторові бачаться події періоду, де задіяні не зовнішні сили – французи, греки, а сили, що представляють розшароване українське суспільство. Тому твір починається новелою « Подвійне коло», в якій протистояння досягає апогею: в степу над Компаніївкою воюють одне з одним не просто загони, а різні ідеології.

У кривавому двобої зійшлися четверо братів Половців: білогвардієць Андрій, петлюрівець Оверко, махновець Панас, а перемагає старший Іван – командир червоного полку: « рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Автор досягає високої психологічної напруги, зображуючи не хід баталій, а словесну дуель між братами.

Природа у новелах відіграє важливу роль, адже вона змінюється до і після кожного злочину. Це спонукає читача замислитися над тим, що братовбивство і кровопролиття – страшний гріх, а сили природи умовно карають цих нелюдів за те, що відбирають одне в одного найдорожче – життя. Деякі деталі є символічними, наприклад, дощ ( символ очищення від усякої нечисті).

У романі зустрічається велика кількість « хвалебних од» на честь комуністичної партії, Леніна, Сталіна. Це – данина часові. В романі поєднано ознаки народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.



Новела «Шаланда в морі»

В новелі „Шаланда в морі” – образ старого Мусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубенка. Психологічна напруженість поділ передається через сприйняття Половчини, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру – трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців. Мусій уособлює найкращі риси народу – мудрість, людяність, працьовитість, хоробрість. Двобій з крижаним морем – характер героя. Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Губенка (врятовує його з плавучої французької в’язниці)



Ідея твору: Утвердження високих загальнолюдських ідеалів вірності й кохання, відданості громадянському обов’язку.
Володимир Сосюра

( 1898 – 1965)

Талановитий поет-лірик, в поезії якого окреслюються дві провідні теми – боротьба і кохання. Сосюра – співець червоних суворих осінніх вітрів і років тяжких випробувань, замріяний живописець світанків, журавлиних перельотів і голубих деталей, поет « ніжний і тривожний». Сила його поезій – передусім в її надзвичайній емоційності.

Народився на станції Дебальцеве Донецької області. Незабаром сім’я переїхала у село Третя Рота ( назва автобіографічного роману). Видавав велику кількість збірок поезій, з натхненням працював до своїх останніх днів.

« Любіть Україну!»

Як гімн рідному краю, який, переборюючи неймовірні труднощі, відстоює свою волю і національну гордість, сприймається цей вірш. Написаний вірш у рік визволення України від німецько-фашистських загарбників ( 1944р.). Поет відтворює образ « вишневої України», змальовує красу її природи, звитяжну історію, волелюбний народ з багатою культурою і солов’їною мовою. Анафора « любіть Україну» - це щирий і безпосередній заклик до всіх співвітчизників, бо « для нас вона в світі єдина, одна». Як можна любити і розуміти чужу культуру, якщо не любиш і зневажаєш свою рідну! Головна ідея поезії – любіть, оберігайте, возвеличуйте рідну Батьківщину.



Любіть Україну


Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,


вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,


сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна


в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,


у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,


живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах


чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,


і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,


люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,


як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944



ВАЛЕРЬЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

(1901-1937)

Народився в с. Чаплі під Катеринославом (нині околиця м. Дніпропетровська) у заможній родині, помер на Соловках.

Письменник, перекладач, представник «розстріляного відродження».

Найвідоміші твори: романи «Місто», «Невеличка драма», повість «Остап Шептала», оповідання «Історія пані ».

Роман «Місто» (1927)

Літературний рід: епос.

Жанр: урбаністичний роман.

Тема: підкорення людиною міста.

Головна ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.

Головні герої: Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Василівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.

Сюжет

І частина, Степан Радченко разом з односельцями Надійною і Левком дісталися Дніпром до Києва на навчання. Степан оселився на Подолі, у дядькового знайомого крамаря Гнідого. Спочатку він жив у столярній майстерні поряд з коровами, спав на дошках, їв черствий хліб із салом. Степан пішов до інституту, але треба було ще пройти приймальну комісію, намагався влаштуватися на роботу, проте його ніхто ніде не чекав, незважаючи на заслуги перед революцією. Він навідався до Левка, потім до Надійки, яка все більше йому подобалася. І ось нарешті Радченко склав іспити — і став студентом. Господар Гнідий запропонував Степанові перебратися жити в будинок, на кухню, але за це він має допомагати по господарству. У Надійки на квартирі збиралося товариство. Один з юнаків запропонував відвідати літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Радченко вирішив написати оповідання про свою бритву, якою як полонений повстанець викупився у черкеса з денікінського полону, а потім повернув її собі, бо того солдата було вбито. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади». Підписав свій твір більш благородним ім'ям «Стефан Радченко». Він поніс оповідання відомому літературному критику Сві- тозарову, але той навіть не захотів з ним розмовляти. Знищений і принижений, він пішов до Надійки. Гуляючи в парку, він грубо схопив її в обійми й стиснув так сильно, що дівчина розплакалася. Степан сказав, що йде від неї назавжди. Уночі до Степана почала приходити дружина Гнідого, Тамара Василівна. Коли її син Максим дізнався про таємні нічні зустрічі матері з квартирантом, то вчинив бійку зі Степаном і покинув дім. Радченко мав успіхи в навчанні. Професор, який приймав іспит з української мови, був здивований глибокими знаннями хлопця, а коли дізнався про те, що він живе в матеріальній скруті, порадив читати лекції з української мови на курсах для держслужбовців. Так Степан і зробив. Заробивши грошей, хлопець купив новий одяг і переїхав до кімнати знайомого Бориса. На курсах Степан познайомився з поетом Вигорським, якого слухав на літвечірці, вони потоваришували.

частина. Хоч Степан і позбувся злиднів, проте й далі жив скромно. Його твори почали друкувати в журналах, хлопець був на десятому небі. Він познайомився з городянкою Зоською, коли купував лотерею. Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують

і йому належить отримати гонорар у 350 карбованців. Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Вийшла друком збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Степанові захотілося затишнішої квартири, тим паче його доходи це дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало знаходити час для зустрічей із Зоською.

Літературознавці про твір. У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях людської цивілізації на українському матеріалі моделювався модерністично — не в соціальній, а в психолого-філософській площині. Тому в центрі цієї моделі — переконливий, психологічно достовірно розкритий характер українського Растіньяка1 — Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соціальній, тобто кар’єрній драбині.

Цю художню модель вибудовано з використанням історичної ситуації 1920-х років, коли в споконвічно «селянській» Україні почали активно розвиватися міста й тисячі подібних Степанів, Левків, Надійок із занедбаного українського села потягнулися до міської культури, цивілізації, тобто добровільно й цілеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку.

Отже, прагнення завоювати місто, стати його невід’ємною часткою — чи є шлях справжнього прогресу? Залишаючи це підтекстове за-

Растіньяк — головний герой «Батька Горіо» О. де Бальзака.

питання відкритим, В. Підмогильний у своєму романі заперечує безоглядну романтизацію «життя під стріхами» так само, як і романтизацію міського життя. Він намагався художньо дослідити цей специфічний шлях людського поступу, руху вперед, щоб, за його ж словами, наблизити «місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Тоді це означало «європеїзувати», тобто модернізувати психіку споглядальної, інертної, терплячої української людини, показати їй шлях активної дії, «роблення» себе відповідно до нових буттєвих обставин, і в такий спосіб «уписування» себе в нове життя.

Жінки в романі (маргінальна Надійка; старіюча «мусінька» — Тамара Василівна; романтично екзальтована Зоська; жінка-загадка Рита), яких зустрічає Степан, — суб'єкти саме міської культури. Тому стосунки з кожною — це окрема модель поведінки Степана на певних відрізках його духовної еволюції, його входження в цю міську культуру.

Благородні наміри вели хлопця до Києва: вивчитися й повернутися назад. Однак невдовзі вони змінилися. Радченко зрозумів, що, навпаки, саме він може влити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту», тобто тепер він прагне завоювати місто, стати його повноправною частиною.

То хто ж він — новітній український Растіньяк Степан Радченко: прагматичний егоїст, настирливий кар’єрист, «завойовник» міста чи його «жертва»? Розвиток подій аж ніяк не провокує однозначну відповідь. Навряд чи й сам автор шукав її. Звернемося до епіграфів твору, зокрема взятого з «Таїс» А. Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Найголовніше, як пише Г. Костюк, автор «за багатством суспільних подій свого часу... не загубив — людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній складності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але в той же час був свідомий всіх її слабкостей».

Одна з найпоширеніших слабкостей чоловіка — його ставлення до жінки. Тому в романі саме жінки стають своєрідними каталізаторами прояву характеру головного персонажа, найприкметнішого в ньому. Тим самим використання поширеного мандрівного сюжету допомогла автору в образі Степана Радченка психологічно проникливо розкрити маргінальний тип української людини, що опинилася на межі села й міста, що має у своїй душі непереборний конфлікт між своїм первісним, природним єством селянина і потребами, зовнішніми спонуками нового, міського життя.

Згадаймо, як подібно дві найтиповіші представниці села й міста (Надійка і Зоська) сприймає Степан і так само подібно їх покидає. Надійка вабить його доти, поки він відчуває внутрішню причетність до рідного села. Міська прагматичність і практичність, рішучість і необхідність захищатися змушують Степана натягнути маску, бо всякий зв’язок із селом міг викрити його підсвідому ворожість до міста. Надійна — атрибут сільської ментальності (щирість, довірливість, мрійливість — риси її характеру), тому вона «враз стала його кошмаром» і залишилася в минулому. Наступна жінка — старіюча «мусінька» додала Степанові впевненості, досвідченості й стала черговою сходинкою, яка повела далі на шляху завоювання міста Однак специфічну міську культуру втілила Зоська, нерозквітла дівчинка - жінка, пересічна корінна городянка, яка найміцніше прив’язала хлопця до себе. Саме «при ній» Степан кинувся багато читати, надолужуючи згаяний час, відвідувати музеї й театри, виставки й лекції, особливо посилено працювати, виробив стійкий ритм своїх виробничих буднів — саме із Зоською він поступово перетворювався на міщанина. Закономірно, що, ставши ним, швидко знудився, відчув потребу рухатися далі. А Зоська в його уяві поставала «маленькою блідою постаттю, похилою й скорботною, як придорожня жебрачка», тому лише заважала йому.

Уже з першого свого знайомства з містом Степан відчув штучність, неприродність усіх життєвих процесів, що тут відбуваються. Надалі цю штучність, маскувальність, вимушену фальшивість поведінки багатьох городян Степан відчуватиме постійно. Він згадуватиме село, відчуватиме його в собі вже як атрибут свого минулого життя. Все частіше відчуватиме свою самотність у місті, хоч матиме добру роботу, квартиру, гроші, славу. Кожна нова його жінка — це не лише сходинка в здоланні міста. Український Растіньяк хапається за жінок, рятуючись від своєї фатальної самотності в чужому для себе середовищі, що ніколи ке стане своїм, рідним.

Відтоді його постійно мучитиме ця внутрішня роздвоєність душі: продовжувати рухатися кудись уперед і не мати сили відродити в собі первісне єство. Недарма він несподівано згадає чисту й світлу Надійну, потягнеться до неї, наче до недосяжного марева — автор «улаштує» їм зустріч, якою підкреслить цю глибоку прірву в душі головного героя.

Місто не дало Степанові найголовнішого — душевного комфорту.

Ближче до фіналу Степан знову зустрічається з Ритою (як останньою надією), знову сколихнеться в ньому «радість знайдення»> він навіть сяде писати «повість про людей». Але Рита — фальшива й тимчасова, як і все тут, у місті. Він збіг на свій шостий поверх (алегорія вершинного становища в його кар’єрі), розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...». Але ми вже не віримо, що Степан — щасливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто багато разів йому марився рідний степ, особливо в миті неспокою, коли місто тисло на нього своїми законами, вимогами й спокусами. Та внутрішня роздвоєність буде присутньою в ньому тепер завжди. Хоча лише уважно придивившися, можна побачити його самотність і розгубленість відчути хибність від почуття самовдоволеного завойовника. Звернемо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому булла», «вечори обнімали його лячніш неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його».

Останній штрих у романі — натяк на його сюжетну відкритість. Тому можна повірити лише в короткочасність перемоги Степана над містом. Герой Підмогильного проходить шлях лише зовнішнього поступу, тому це рух у нікуди. І прозаїк це показує. До того ж ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи його соціальну природу психологічно, автор не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому (Р. Мовчан).
ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956)

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко.

Народився на хуторі Чечва, що на Полтавщині, помер у м. Києві.

Письменник-гуморист, засновник жанру усмішка в українській літературі.

Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки»; гумореска «Моя автобіографія».

Гумореска «Моя автобіографія» (1927)



Літературний рід: епос.

Жанр: гумореска.

Тема: розповідь про батьків, навчання й формування свтогляду письменника.

Головна ідея: у гумористичній формі висвітлити фактори, які впливають на формування митця.

Композиція: гумореска складається з трьох розділів; у вступному етюді-розділі йдеться про народження Остапа Вишні, його батьків і витівки дитинства; у другому й третьому розділі з тим самим, що і в першому, відтінком добродушного сміху розповідається про навчання й формування світогляду майбутнього майстра слова.

Літературознавці про твір. З перших рядків твору вражає іронія й непідробна щирість, безпосередність оповіді про самого себе. Ось з яким витонченим гумором, але з неприхованою любов’ю він пише про своїх батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному». У такому ж іронічному дусі розмірковує автор над важливими в житті кожного митця моментами: що впливало на його світогляд, які були перші вчителі, як виховували батьки, як формувалася його «класова свідомість», яку освіту вдалося здобути.

На своє попереднє життя він оглядається з позиції теперішнього досвіду — відомого гумориста, популярного й авторитетного серед читаючої публіки й своїх колег. До того ж обмежує себе лише 1921 р„ який був своєрідним письменницьким стартом для нього, — «почав працювати в газеті “Вісті” перекладачем», спробував писати фейлетони, вибрав псевдонім.

Звернімо увагу: нічого такого особливого в житті автора ніби й не відбулося, але його автобіографія читається з неослабним інтересом. Чому? Цей текст притягує не подіями, а гумором і особливістю вислову.

У цьому переконуємося в кожному абзаці. Ось як автор згадує свій вступ до військово-фельдшерської школи: «Поїхали ми до Києва. У Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до Святої Лаври, де ми з матір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивых голів і іспити склав». Перед очима постає досить колоритна картина: сама подія, ради якої вона описана, мовби десь на другому плані, мовби нічого й не важить. Акцент на «роззявленому» роті й прикладанні до релігійних святинь.

Життя письменника воскресає тут у всій наготі тодішніх буттєвих реалій простого селянського побуту. Хай там як, але Остап Вишня оглядається на своє минуле з незмінним гумором. Уважніше описує людей, котрі змалку були поруч із ним, майстерно вплітає у свою оповідь діалоги, невеликі жанрові сценки, якими створюється враження більшої переконливості, відчуття присутності в минулому часі. Після прочитання такої автобіографії хочеться неодмінно поцікавитися і творами автора . Мовчан).

Усмішка «Сом» (1953)

Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з’їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея: виховання любові до природи.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин: у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки; у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом; у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна; у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

Літературознавці про твір. «Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа, і в якому все взаємопов’язане, а людина — її невід’ємна частка.

Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фантастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї, відчуття казки з дитинства, святковості. Так в Остапа Вишні гумористичний жанр усмішки справді більше нагадує «ліричну поезію в прозі» , Мовчан).

Теорія літератури

Гумореска невеликий художній твір, у якому події та люди зображені в жартівливому тоні.

Усмішка різновид фейлетону й гуморески, уведений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки полягає в поєднанні побутових замальовок і жанрових сценок із частими авторськими відступами, їй властиві дотепність і лаконізм.

Фейлетон невеликий художньо-публіцистичний твір у періодичному виданні, у якому злободенні події зображені сатирично або гумористично.
Микола Куліш


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал