Конспекти 2013-2014 н р. Періодизація української літератури Давня українська література



Сторінка4/8
Дата конвертації05.12.2016
Розмір1.35 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8

Українська драматургія

ІІ половини ХІХ ст.

Театральне мистецтво в Україні сягало корінням у сиву давнину, брало початок з фольклору(календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні). Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр – потішні видовища на майданах. В кінці ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які, заробляючи харчі, ставили інтермедійні вистави. ХІХ ст. створило всі передумови для виникнення нового театру: реалістична гра акторів, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. В кінці 70-х рр. українську акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Корифей – людина, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів і особливу увагу приділяв режисурі. Він створив такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановита особистість, і доповнювала своєю грою гру інших акторів. Самі театральні діячі змушені були братися за перо. М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського. Царський уряд дозволяв виключно розважально-комічні п’єси. У 1881 році українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький відділився від М. Старицького.



Іван Карпенко-Карий

Мартин Боруля

«Мартин Боруля» — трагікомедія Івана Карпенка-Карого, написана у 1886.
Сюжет

Сюжет комедiï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем помiщицьких маєткiв, вирiшив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пiшло чимало часу i марно: дворянство не було доведено, оскiльки прiзвище в старих документах було Тобелевич, а в нових Тобiлевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висмiяти намагання простоï людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над iншими.


Розв'язка - гостро драматична: Мартин скрiзь зазнає поразки, i, нарештi, одна лiтера в прiзвищi (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рiд Мартина не визнали дворянським.
Персонажі

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновик.

Палажка — його жiнка.

Марися — їх дочка.

Степан — їх син, канцелярист земського суду.

Гервасiй Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.

Микола — його син, парубок.

Нацiєвський — регiстратор з ратушi.

Красовський - шляхтич з яким судиться Боруля.

Трандалєв — повiрений.

Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський — чиновники.

Омелько, Трохим — наймити Борулi.


Мартин Боруля — головний персонаж комедiï. Це людина iз заможноï верхiвки села, не заслiплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманностi. Однак, це натура, скалiчена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лiнiю». Коли б його спитали, навiщо йому те дворянство, вiн, певно, не змiг би пояснити як слiд своє дивне бажання. Читаючи комедiю, ми бачимо, що Мартин гарний сiм'янин, у домi порядок i достаток; i авторитет, i гроші все це у нашого героя є. Виявляється, герою треба дворянського титула, який, на думку Мартина, зробить його паном.

У своєму домi цей «мiщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянськi порядки, сам мучиться через своï химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до полiтично-правового мiсця в помiщицько-капiталiстичнiй державi, яке мало дворянство.

Мартин велить своïм дiтям називати себе не татом, а «папiнькою», а маму «мамiнькою». Вiн довго вранцi вилежується в лiжку, як пан, хоча в нього, трудящоï людини, вiд довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче вiддати замiж за «образованого чоловiка», сина Степана мрiє бачити знатним чиновником. Смiшно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традицiйним порядкам сiм'ï Мартина, викликають нерозумiння i подив членiв родини.
Мораль

Висмiявши таку поведiнку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицiй, ставлення людини до своєï рiдноï землi, свого родоводу, прадiдiвських коренiв, працi, народних звичаïв. Головне не титул, а вмiння залишатися порядною, високоморальною людиною у всiх життєвих ситуацiях.




Іван Франко

«Гімн»

Вірш зі збірки «З вершин і низин» (1887 р.)

Із поезією Франка в нашу літературу ввійшов новий ліричний герой – борець за соціальні й національні права знедоленого народу, людина творчого мислення й енергійної акції. Із цим образом пов’язана та нова «енергійна дикція», яка характеризує пафос творів збірки. З вірша «Гімн» постав образ «вічного революцьонера» як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи й щастя, вказує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених. Голос «вічного революцьонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер мчути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно поневоленого народу. Вірш, покладений на музику М. Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.



Поема «Мойсей»

Філософська поема написана у 1905 р. для реалізації гостро актуальної суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі. У передмові до твору Франко зазначав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі національні якості й натомість прищепили «укриту злість, облудливу покірність» до чужинців, які «зрадою й розбоєм» скували їх і заприсягли на вірність. Біль і сором поета виражає ціла злива риторичних запитань. Не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців. Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу вітчизни. «Сила і м’якість, дотеп і потуга і все, чим можу вгору дух підняться», продовжують жити в нашому слові. Не загине українська пісня, в якій «ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга». Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але нескореного великого європейського народу. Щаслива будучина асоціюється з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буле «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві. Франко виявив у поемі найзаповітніші мрії та сподівання.
Вірш «Чого являєшся мені у сні…»

Збірка «Зів’яле листя». Лірична драма.

Цей вірш – епілог до втраченого кохання. Мила тільки сниться розтривоженому серцю, і ліричний герой уже готовий ненавидіти її за ілюзію:

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала…

З розпачу юнак готовий заборонити коханій приходити в сни, але раптом відчуває, що без солодкої омани світ для нього зробився би порожнім:

О, ні! Являйся, зіронько, мені хоч в сні!


Михайло Коцюбинський . Новела «Intermezzo»

Більшості своїх творів Коцюбинський давав власне жанрове визначення: новела, образок, етюд, оповідання, акварель, нарис.



«Intermezzo» розпочинається посвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниві у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе. «Intermezzo» - не драматичний, а епічний твір, у якому організація художнього матеріалу підпорядкована авторові. Це новела з глибоким психологічно-філософським змістом, одягнена в поетично-пейзажні шати, наснажена ліричною настроєністю. «Intermezzo» сприймається як своєрідний естетичний маніфест письменника про завдання митця в переломні суспільно-історичні часи. Intermezzo – музичний термін, який позначає невелику інструментальну п’єсу, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. Образом іntermezzo новеліст вказував не тільки на перепочинок утомленого митця, а й на органічний зв'язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірним своїм ідеалам. Тож новела «Intermezzo» сприймається і як твір автобіографічний. Автора з його слабким здоров’ям виснажило фізичне та нервове перенапруження. І він влітку 1908 р. відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівна поблизу м. Яготина. Не випадково митець зізнається в заздрості планетам, які «мають свої орбіти, і ніщо не стоїть їм на їхній дорозі». Жадаючи спокою й самотності як найкращого відпочинку, герой звільняється з залізних обіймів міста, з його гамору, метушні й опиняється в майже повному безлюдді. Герой болісно вигукує: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!». Ця лірично-інтимна сповідь передає збентеженість, сум’яття його вкрай схвильованої душі. Композиційно центральне місце в новелі відведене мальовничо виписаним картинам перебування героя серед природи. Дні його іntermezzo минають серед степових нив, серед долини, налитої зеленими хлібами, серед трав і первозданної тиші. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини: одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину», - говорить митець і додає, що тепер можна і його вважати планетою, бо на небі сонце, а серед нив тільки він. Образи зорові, створювані за законами малярства, зливаються у нього з образами звуковими, слуховими, що єднають словесне письмо з музикою, і так створюється та чарівна гармонія, котра дає підстави вважати автора новели одним з найкращих пейзажистів у всесвітній літературі. У цих пейзажах людина й природа нерозривно пов’язані. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі». Йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом». Тільки серед нив герой відчув себе землянином, відчув, що вся планета належить людині: «Всю її, велику, розкішну, створену вже – всю я вміщаю в собі». І знов тут глибоке спостереження і водночас узагальнення письменника: людина, пізнавши землю, увібравши її в себе, дістає можливість творити її «наново, вдруге», і тоді митець усвідомлює, що має на неї «ще більше права». У риторичних запитаннях героя, звернених до себе самого, відчувається стверджувальна, позитивна відповідь. Та останнім імпульсом в одужанні митця стає його зустріч із селянином. Його доля символізувала безвихідь села. Митець знову не тільки виразно відчув страждання народу, а й зрозумів небезпечність своєї хвороби. Драматична напруженість розмови оповідача з селянином, що підкреслюється схвильованою повторюваністю слів «Говори, говори…», завершується виваженим вибором митця: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…». Місто знову простягає свою залізну руку, і герой покірно скоряється. Так переконливо розкривається тема митця й людини, з демократичних позицій намічене розв’язання проблеми місця митця в суспільному житті.

Повість «Тіні забутих предків»

Повість була написана в 1911 р. внаслідок глибокого захоплення Коцюбинського життям карпатських гуцулів, їхніми звичаями, й обрядами, оригінальністю мислення та світосприйняття. Композиційно повість складається з низки епізодів, що через долю Івана та Марічки передають дух гуцульського життя, органічний зв'язок горян із природою. Сюжет твору розвивається в психологічному ключі через показ етапів у житті Івана Палійчука. Перед нами проходять картини його дитинства, отроцтва, юності, освітлені легендарними віруваннями батьків, сусідів. Поступово у повісті окреслюється тема зародження приязні пастушка до дівчини-ровесниці з ворожого роду Гутенюків – Марічки, приязні, що з часом переростає у глибоке кохання. Не судилося щастя молодим людям: коли літував Іван у полонині, Марічку при переході через Черемош накрили бурхливі хвилі несподіваної повені, велика вода забрала дівчину з собою. Іван довго не вірив у смерть коханої, розшукував Марічку. А потім щез не кілька років. Одруження з нелюбою Палаґною, ґаздування не принесли ні розради, ні заспокоєння. Непереборений смуток за коханою призводить його до передчасної смерті. У повісті незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденний побут гуцула переломлюється у світлі його поетичної уяви, вірувань і легенд людей. Фольклорна стихія стала не тільки матеріалом твору, а й підказала авторові поетичні засоби творення образів. Повість позначена виразними прийомами імпресіоністичного компонування матеріалу, символічно-метафоричного окреслення образів головних персонажів, передачі міфічних уявлень гуцулів. Коцюбинський як митець новочасний по-новому інтерпретував фольклорно-етнографічний матеріал, дав його філософське узагальнення.

Українська література ХХ століття

Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етап характеризується своїми особливостями, своїми літературними героями. У даній роботі спробуємо розглянути ХХ століття України у літературному розрізі.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин" (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі", де було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба". М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, "по-сучасному", оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи "Молода муза", наголошували, що кризу в літературі спричинив "тенденційний реалізм" І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких "кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію – звичайним розумуванням". Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: "Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи". Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цей шлях веде "літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись" .
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.


У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.


У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.




Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланюка, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу пострадянського періоду ХХ століття. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко). 


Ольга Кобилянська

( 1863-1942)

Переймалася проблемою емансипації жінки (звільнення від залежності, скасування певних обмежень), представницею руху феміністок в Україні. Дружила з В. Стефаником, Лесею Українкою, Наталею Кобринською.

Виросла в німецькомовній родині, почала писати свої перші твори німецькою мовою. Її погляди на життя формувалися під великим впливом європейської культури, зокрема, філософії Ніцше. Те, що вона стала українською письменницею, присвятила свою творчість приниженому і пригнобленому українському народу, було її свідомим громадянським вибором.

Соціально-психологічна повість «Земля»

У повісті авторка фабулу братовбивства за землю висвітлила через призму загальнолюдських проблем.



Ідея твору: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі».

В основу сюжету лягли справжні події, що мала місце у селі Димка, де два роки жила О. Кобилянська. Вона особисто знала родину Костянтина Жижияна та його двох синів (прототипи) і чула про трагедію, що сталася в цій сім’ї коли брат вбив брата, щоб бути єдиним спадкоємцем. Але письменниця не копіювала їх життя, а вдалася до образних прийомів індивідуалізації та типізації.



Сюжет твору. У центрі твору – в минулому бідняк, а тепер заможний селянин Івоніка, його дружина Марія, сини Михайло й Сава. Батьки обожнюють землю, обробляють її, продають двох волів, щоб одкупити Михайла від рекрутчини. Федорчуків не цікавлять почуття сина: вони не дають згоду на його одруження із бідною наймичкою Анною, бо обрали для нього Прасину, бо ниви господарів «граничать між собою, становлять одну рівнину: їх сила однакова». Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави та Рахіри, яка має великий вплив на юнака («вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства, була для нього богинею й держала його при собі, мов магічною силою»). Дівчина також бідна і не має землі. Перебуваючи у місті (на службі в армії), Михайло розуміє, що життя можливе і без землі, аби було бажання працювати, говорить про це Анні. Сюжетні лінії пересікаються, коли Рахіра дізнається, що Анна вагітна. Сава обіцяє помститися. Однієї ночі брати йдуть в ліс, а наступного дня Михайла знайдено мертвим. Авторка використовує детективний прийом: самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано. Авторка показує реакцію селян на страшну подію, батьки підозрюють Саву, але однозначної відповіді у тесті не надано.

У композиції твору смислову художню функцію виконує епіграф, який увиразнює фатальність долі «дітей землі»: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Таке ж змістове навантаження має епілог, в якому сказано, що сталося в майбутньому з героями.



Міфологічний образ землі змальований двопланово: як генератор життя, руху, змін і водночас як фатальний руйнівник, темна сила, що спричинює зло.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал