Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Етика та естетика» Тема предмет етики, особливості функціонування моралі 1




Сторінка1/24
Дата конвертації17.03.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Етика та естетика»

Тема 1. ПРЕДМЕТ ЕТИКИ,
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МОРАЛІ
1.1.
Етиканаука про мораль і моральність

Слова «етика», «мораль», «моральність» часто вживають як синоніми, але у філософії їх прийнято розрізняти. Етику варто розглядати як самостійну філософську науку, предметом вивчення якої є мораль. Але тому що етика ще і формує сам моральний стан суб’єкта, її називають вченням про мораль і моральне освоєння людиною дійсності, або, як вважає ряд вчених-етиків, – теоретичною рефлексією моральної свідомості людини про саму себе.
Сам термін «етика» (з грец. «звичай», «моральний характер») вперше використав Аристотель для позначення особливої області дослідження –
«практичної філософії», у якій головною задачею було навчити людину гідного
і правильного життя.
Але не його варто вважати першим «етиком». Ще до Аристотеля різними проблемами моралі активно займався його вчитель Платон, а також вчитель самого Платона – Сократ. Таким чином, у V столітті до нашої ери етичні дослідження починають займати важливе місце в духовній культурі.
Зрозуміло, поява інтересу до цих досліджень було не випадковим, а з’явилося внаслідок соціально-економічного і духовного розвитку людства. У попередній період, протягом тисячоріч, був накопичений первинний розумовий матеріал, що закріплювався, головним чином, в усній народній творчості – у міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, у прислів’ях і приказках. Він містив перші спроби відбити, осмислити відносини між людьми, відносини людини і природи, представити місце людини у світі.
У самостійну науку етика виділилася наприкінці XVІІІ ст. Величезну роль у цьому процесі зіграв видатний німецький філософ Іммануїл Кант. Саме він фактично відзначив тривалий, складний період становлення етики як самостійного вчення. На відміну від своїх попередників, які намагалися так чи
інакше обґрунтувати рішення моральних проблем посиланнями на психологію, антропологію, богослов’я, німецький філософ стверджував, що етика нічого не запозичає з інших наук про людину, а закони, принципи моралі істотно відрізняються від емпіричного знання і до всякого досвіду (арriori) закладені в нашому розумі. Кант прагнув розробити «чисту моральну філософію» як цілком самостійну науку. На його думку, моральне поводження повинне відбуватися не зі схильності, вигоди, наслідування, а з однієї поваги до морального закону, етика – це вчення не про наявне, а про належне (про те, як мусить бути). Моральна філософія досліджує зовсім інший світ – світ свободи.
Якщо фізика є наукою про закони природи, то етика – наука про закони свободи.

От, мабуть, у самому короткому викладі сутність принципово нового відношення Канта до етики, моральності.
Але це зовсім не означає, що етика як наука сьогодні знайшла свою завершенность. Знання про мораль формується постійно, чому сприяють нові дослідження не тільки вчених-етиків, але і філософів, соціологів, богословів, психологів, істориків, педагогів – усіх, хто звертається до проблем людського буття.
Наприклад:
- філософія сприяє не тільки виявленню світу моральних цінностей, але і збагненню їх людиною;
- психологія аналізує моральні почуття, їхню роль у духовному світі людей;
- релігія (богослов’я) розглядає всі проблеми моралі специфічно з погляду віри, виходячи з догматів Священного писання;
- педагогіка прагне розібратися в моральному світі людської особистості, виділяє мотиви вчинків, дає рекомендації у виховному процесі.
Таким чином, етика прагне не тільки виявляти сутність моралі, але і координувати дослідження моралі різними науками.
Сама по собі етика не створює визначені норми, саму мораль, а прагне з’ясувати походження і природу моралі, критерії моральних цінностей, сутність людських чеснот. Її головним питанням є проблема моральної волі і морального вибору (співвідношення цілей, засобів і результатів).
1.2.
Структура моралі і її основні елементи

Виявлення основних компонентів і характеру взаємин між ними дуже важливо для аналізу будь-якого явища – суспільного чи природного. Останнє повною мірою відноситься і до моралі. При аналізі такого складного явища неминуче виникнення різних підходів, неоднакових точок зору. Однак більшість сучасних дослідників визнає наявність у моралі двох відносно самостійних сфер: моральної свідомості і моральної практики, у процесі якої і реалізуються моральні ідеї, почуття.
Розглянемо, що із себе представляє кожна з названих сфер.
Моральна свідомість являє собою своєрідний сплав почуттів, уявлень, у якому специфічно виражаються найбільш глибокі, основні сторони людського
існування, – відносини індивіда з іншими людьми, із суспільством, зі світом у цілому. Специфіка виражається в таких відповідних поняттях, як добро і зло, справедливість, совість, гідність та інші, у спрямованості до вищих цінностей.
У залежності від носія моральна свідомість розділяється на індивідуальну
і суспільну.
Мораль звернена насамперед до індивіда. Тому нам слід в першу чергу розглянути внутрішній світ окремої людини. З часів античності в людській душі виділяли три частини: розумну, вольову і чуттєву. Відповідно до цього ми можемо вказати три базових компоненти індивідуальної моральної свідомості.
Перший з них – поняття, уявлення про добро і зло, обов’язок, совість, про вищі
цінності, – це раціональна частина індивідуальної моральної свідомості
(
розум). Ще Сократ і Платон підкреслювали важливу роль розуму в моральному житті людини. Саме розум виробляє стратегію морального поводження, аналізує ту чи іншу ситуацію, тактику конкретних дій. І в повсякденному спілкуванні поняття «розумна людина» і «людина моральна» нерідко розглядаються як синоніми. Омани, прорахунки розуму можуть привести до сумних наслідків. Розум у визначених ситуаціях може
«приборкувати» пристрасті. «Блажен, когда все страсти у разума во власти», – говорить народне прислів’я. Однак чи завжди нам приємна людина, яка живе
«одним розумом»? Чи не є така людина уособленням холодності і навіть байдужості? Крім того, варто звернути увагу і на те, що нерідко зустрічаються ситуації, коли одного розуму недостатньо. Ці ситуації бувають за нестачі
інформації про ту чи іншу подію, про того чи іншого індивіда, а також при дефіциті часу. Адже в повсякденному спілкуванні ми часом майже блискавично видаємо оцінку тому чи іншому вчинку. Тут на допомогу розуму приходять моральні почуття (почуття совісті, обов’язку, справедливості тощо) – це другий компонент індивідуальної моральної свідомості.
Роль почуттів також велика в моральному житті людини. У них акумулюється її моральний досвід. Саме вони реагують на ті відтінки вчинків, ситуацій, які розум просто не помічає, вони є могутнім стимулятором тих чи
інших дій, переведенням намірів у конкретні вчинки. Представники етичного сенсуалізму (Шефтсбері, Юм та ін.) у противагу етичному раціоналізму підкреслювали (а часом і абсолютизували) значення моральних почуттів у житті людини.
Отже, для справжнього морального життя важлива гармонійна взаємодія розуму і почуттів. Втім, вони не існують ізольовано один від одного і разом утворюють моральні переконання особистості.
Нерідко у людини маються цілком гідні переконання. Але в реальній діяльності вони практично не реалізуються. Класичний приклад – гоголівський
Манілов. Подібні випадки спонукають нас згадати про третій компонент моральної свідомості – волю, що виявляється в стійкості, рішучості, визначеному психічному настрої і готовності до конкретних вчинків.
Таким чином, ми розглянули три головні компоненти моральної свідомості. Втім, і в публіцистиці, і в науковій літературі нерідко говорять про віру в перемогу добра, справедливості, в існування самих вищих моральних цінностей, про інтуїцію як про прозріння в розумінні сутності моральних явищ, про моральні потреби й інше. Але, зважаючи на все, останні прояви морального життя можна звести до різних сполучень перших трьох компонентів.
Добре відомо, що людина не може існувати і, отже, розвивати свої моральні якості, реалізовувати свою волю, свої моральні переконання інакше, як у суспільстві. Рідкі випадки виховання маленьких дітей дикими тваринами переконливо свідчать про це. Індивідуальна моральна свідомість формується у взаємодії із суспільною моральною свідомістю, носієм якої є суспільство в цілому. Хоча варто визнати, що різні соціальні групи вносять неоднаковий внесок у його розвиток. Між індивідуальною і суспільною моральною
свідомістю існує дуже складна взаємодія, взаємозбагачення, що здійснюється в повсякденній моральній творчості, у ствердженні тих чи інших звичок, вдач
(«нравов»), звичаїв. Суспільну моральну свідомість не можна звести до простої арифметичної суми. Не всі прояви індивідуального морального життя стають надбанням суспільної моральної свідомості і, навпаки, в індивідуальній моральній свідомості явно не може закріплюватися увесь складний світ моральних цінностей. До того ж суспільна моральна свідомість у значно більшій мері використовує досвід моральних пошуків попередніх поколінь, що вже на ранніх етапах людської історії в різних пам’ятниках культури зафіксували моральні принципи, щоб і суспільство, і особистість остаточно не
«заплутали» на «крутих поворотах історії», у періоди смут і потрясінь.
Суспільна моральна свідомість не є аморфним утворенням, а має свою структуру. Відзначимо її найбільш простий варіант, що містить у собі повсякденну моральну і теоретичну моральну свідомість. Перша стихійно виникає (у зародковому вигляді) ще в первісному суспільстві. Друга складається значною мірою цілеспрямовано з відділенням розумової праці від фізичної, з появою професій, представники яких спеціально розглядали різні проблеми морального життя, займалися навчанням і вихованням молоді (це священнослужителі, філософи, вчителі, драматурги тощо). У теоретичній моральній свідомості головну роль відіграє моральна філософія (етика).
За своєю суттю повсякденна моральна свідомість являє собою наші повсякденні судження про різні проблеми моралі і відповідні оцінки, моральні почуття. Повсякденна моральна свідомість, її поняття відрізняються відомою розмитістю, нечіткістю, суперечливістю, більшою «погодженістю» із практичними, безпосередніми нестатками («нуждами») людей (добро нерідко ототожнюється з користю). Теоретична моральна свідомість більш націлена на центральні питання людського буття, характеризується більшою чіткістю, послідовністю, раціональністю і системністю.
Між повсякденною і теоретичною моральною свідомістю складно провести межу: вони знаходяться в найтіснішій взаємодії. Необхідно мати на увазі, що в моральному житті велику роль відіграють почуття, віра, що так чи
інакше пронизують усі рівні моральної свідомості.
Мораль існує не тільки у вигляді свідомості. Моральні почуття і уявлення виявляються в найрізноманітніших діях, у яких і виражається відношення до
інших людей, до суспільства в цілому, нарешті, до самого себе. Словом, можна вважати, що моральні відносини і являють собою моральну практику.
Але моральні відносини є одним з видів відносин, що існують у суспільстві. У цьому плані близька думка Аристотеля про те, що «всяка держава являє собою свого роду спілкування» і що існує безліч видів спілкувань, головним з який він вважав (і з цим можна посперечатися) спілкування політичне. Очевидно, що спілкування і відносини – поняття дуже близькі. У чому специфіка моральних відносин? По-перше, у процесі цих відносин втілюються моральні цінності, життя індивіда співвідноситься з вищими цінностями. По-друге, моральні відносини виникають не стихійно (як, наприклад, нерідко це буває з господарськими відносинами, відносинами до
природи і так далі, які часто здійснюються, можна сказати, механічно, без належного осмислення), а цілеспрямовано, свідомо, вільно. Можна без особливих роздумів купувати товари, одержувати зарплату (роздумів, звичайно, у змісті визначення їхнього місця в суспільному житті), але навряд чи можна стихійно бути добрим, відповідальним, справедливим. Останнє вимагає співвідношення конкретних вчинків, ситуацій з вищими моральними цінностями. Нарешті, по-третє, моральні відносини не існують, як правило, у чистому вигляді, самі по собі, а є компонентом, стороною відносин господарських, політичних, релігійних тощо. Добро, зокрема, реалізується в процесі найрізноманітніших дій (якась допомога, рада, підтримка й ін.), а не у вигляді дозвільних мріянь («праздных мечтаний»). У цьому плані моральні відносини в значній мірі залежать від характеру відносин особистості і суспільства, що існують у даній історичній епосі, у конкретній країні, від політичного устрою, основ економічного життя. На моральні відносини накладають свій відбиток особливості культури, нації, тієї чи іншої релігії
(зокрема, моральне життя мусульманина і християнина в деталях, звичайно, не буде однаковим).
Стійко повторювані компоненти моральних відносин (відносини до праці, дружби, батьків до дітей, відносини чоловіків і жінок, інше) часто фіксуються в різних традиціях, обрядах, звичаях, що, як правило, здобувають національну,
історичну, культурну забарвленість (наприклад, говорять про німецьку пунктуальність, східну гостинність, відома специфіка міжособистісних відносин японців, американців тощо).
Між моральною свідомістю і моральними відносинами мається найтісніший взаємозв’язок. Можна сказати, що вони не можуть існувати один без одного. З одного боку, у моральних відносинах реалізуються моральні почуття і уявлення. З іншого, самі ці почуття і уявлення можуть бути простим струсом повітря, якщо вони не будуть реалізовані у визначених відносинах, не знайдуть у них практичне застосування.

1.3.
Особливості функціонування моралі

У процесі становлення моралі, її виділення у відносно самостійну область культури склався визначений ряд функцій, який притаманний для неї у даний час. Підкреслимо, на наш погляд, основні.
1) Мабуть, вихідною можна вважати оцінюючу функцію моралі. Але оцінююча функція характерна не тільки для моралі, але і для мистецтва, релігії, права, політики і т.і. У чому ж полягає специфіка оцінюючої функції моралі?
Насамперед у тому, що оцінка виробляється через призму особливих понять моральної свідомості: про добро і зло, справедливості, обов’язку, совісті і т.д. У моральній свідомості суще зіставляється з належним. Моральні оцінки носять універсальний характер і поширюються фактично на всі (за рідкісним винятком) дії людини. Цього не можна сказати про право (наприклад, чи можна з позицій Кримінального кодексу засудити безтактовність, брутальність, неповажне відношення до будь-кого? Здається, не можна). Так само не скрізь
доречні і політичні оцінки. Певні обмеження існують лише там, де дії робляться під тиском, погрозою, під впливом якого-небудь афекту (страху, ревнощів).
Нарешті, необхідно відзначити, що моральна оцінка спирається на моральні переконання індивіда й авторитет суспільної думки.
2)
Пізнавальна функція моралі. Вона не має такого ж значення, такої ж
інтенсивності, як оцінююча, але найтіснішим образом з нею переплітається.
Зокрема, коли індивід оцінює вчинки інших чи свої власні, він неминуче одержує відоме (неповне, звичайно) уявлення про внутрішній світ, як свій власний, так і інших людей. Коли мораль дає оцінку загальному стану вдач
(норм), вона у визначеній мірі відкриває нам, наскільки дії держави відповідають вищим загальнолюдським цінностям, стратегічному напрямку розвитку історії. Крім того, варто мати на увазі, що моральні якості є необхідною умовою всякого пізнання, особливо наукового. Вчений, який страждає необ’єктивністю, схильний до обману, надмірної заздрості, користолюбству, може спотворити (під усякими приводами) результати досвіду, обдурити інших чи (під дією надмірної одержимості до слави, користі і т.д. ) самого себе.
Звичайно, необхідно пам’ятати, що пізнавальна функція моралі здійснюється трохи інакше, ніж пізнання в науці. Воно (пізнання) в значній мірі образне, розмите, фігуральне, у ньому більш велику роль відіграють почуття, віра, інтуїція. У науковому ж пізнанні домінує розум.
3)
Світоглядна функція моралі. Як ми вже відзначали, мораль не може бути зведена до простих норм. Вона повинна обґрунтовувати ці норми, вказувати, в ім’я чого вони повинні виконуватися, тобто моральна свідомість неминучо виходить на вищі цінності, на питання про сенс життя. Але для вирішення останніх дуже важливо виявити місце людини у світі. А останнє неможливе без якогось (нехай навіть наївного, як було в минулому) уявлення про світ у цілому. С.Н. Булгаков відзначав, що людина, для того щоб зрозуміти саму себе, повинна знати, «що ж являє собою наш світ у цілому, яка її субстанція, чи має вона який-небудь сенс і розумну мету, чи має яку-небудь ціну наше життя і наші діяння, яка природа добра і зла і т.д.».
Уявлення про світ у цілому (світогляд) неможливо побудувати на одних лише висновках науки, тому що вони неповні. Наукова картина світу і світогляд – це зовсім не те саме. Світогляд формується не тільки на основі знання, але і містить у собі складну гаму почуттів, представляє із себе своєрідний образ світу. У моральній свідомості (насамперед, у моральній філософії – етиці) світогляд формується через призму специфічних понять: світ розглядається добрим чи злим (чи нейтральним, у кращому випадку, стосовно людини), упорядкованим чи хаотичним і т.д. Від характеру уявлення про світ залежить розуміння питання про сенс життя і щастя людини, розуміння природи добра і зла, справедливості тощо.
4)
Виховна функція – одна з найважливіших функцій моралі. Без процесу виховання – безупинного, досить інтенсивного і цілеспрямованого – неможливе існування суспільства і становлення окремої людської особистості.

Однак необхідно підкреслити, що в центрі виховання стоїть виховання моральне, котре і формує духовний стрижень особистості.
5) Регулятивна функція моралі є своєрідним синтезом всіх інших функцій, тому що в остаточному підсумку завдання моралі полягає в напрямку помислів і дій окремої людини. Але, як відомо, поводження індивіда регулює не тільки мораль, але і право, релігія, мистецтво, політична свідомість і ін.
Однак саме мораль надає людині найбільш важливі, глибинні орієнтири, саме моральні цінності є центром усього духовного світу особистості і впливають на
її політичні позиції, на відношення до існуючого права (правосвідомості), на оцінку тих чи інших релігійних вчень чи творів мистецтва.
Специфіку регулятивної функції моралі можна розкрити в наступному.
По-перше, мораль регулює практично всі сфери життєдіяльності людини (чого не можна сказати про право, естетичну свідомість, політику). По-друге, мораль пред’являє до людини максимальні вимоги, жадає від людини «рівняння» на моральний ідеал, що сам по собі недосяжний (за визначенням, у іншому випадку він просто не ідеал). По-третє, регулятивна функція моралі здійснюється з опорою на авторитет суспільної думки і моральні переконання людини (насамперед – сумління).
Відзначаючи важливість регулятивної функції моралі, у той же час необхідно визнати, що і мораль не всесильна. Про це свідчать і численні злочини і повсякденна брутальність, безтактність. Причин цьому чимало.
Відзначимо, що і моральна свідомість окремих індивідів має явно недостатній рівень розвитку, і суспільна думка може помилятися (згадаємо про ефект юрби). Крім того, умови життя часом придушують (подавляют) моральні почуття. Чи можна вимагати строгої чесності від жінки, у якої діти вмирають від голоду? Бувають і інші обставини, подібні до цього.
Таким чином, в етиці піддаються осмисленню різноманітні питання, у тому числі питання про те, звідкіля взялися моральні розпорядження, чи здатна людина жити за законами, які вона сама проголошує? Етика вчить оцінювати будь-яку ситуацію так, щоб зробити можливими етично (морально) правильні вчинки. Вона виховує в людині покликання співвідносити суще з належним.
Етика досліджує те, що в житті й у світі має цінність, тому що етична поведінка виявляється в реалізації, здійсненні етичних цінностей. Етика допомагає пробудженню оцінюючої свідомості.
Тема 2. НАЙВИЩІ МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ
Людське життя як моральний процес буття визначається цілим рядом вищих моральних цінностей, які, будучи життєво необхідними, постають подекуди недосяжним моральним ідеалом. Саме до таких найвищих моральних цінностей відносяться щастя, любов, сім’я, дружба, свобода.

2.1. Щастя
Люди створені для щастя, і щастя створене для людей.
А.Вюрмсар


В історії етичної думки саме розуміння щастя, а пізніше вже і як моральна категорія, розумілося як самовідчуття, самоусвідомлення. Без сумніву, щастя займає центральне положення в намаганні його зрозуміти, сформулювати і, зрештою, окреслити. Сама по собі ідея щастя є ніби цінністю особистісною (особисте щастя), хоча з певних позицій її можна вважати цінним здобутком всього суспільства. Коли щасливих буде переважна більшість, то щасливим можна вважати все суспільство. Щасливе суспільство живе в гармонії та для загального блага всіх і кожного. Для кожної людини досягнення щастя є вища мета життя. Навіть якщо життя людини біологічно приречене на дуже короткий строк, щастя прагнуть всі, незалежно від віку, але розуміють його по-своєму. Це дуже індивідуальне відчуття і розуміння. І в більшості – саме відчуття, а не усвідомлення. В той же час щастя не є постійним самоусвідомленням чи відчуттям. Щастя як життєва моральна цінність не зберігається в сталому вигляді. Як людський прояв, стан душі, щастя змінює свої пріоритети в залежності також від віку і статі. Що для одних складає цінність і уявляється та відчувається як щастя, для інших – не має ціни, тобто – вважається непотрібним. Щастя є однією з «вічних» моральних проблем. І питання полягає в тому, від чого воно залежить, як реалізувати це цілком природне людське прагнення.
Етична думка про щастя
З давніх-давен розуміння щастя історично виникло і розвивалося як одне з основних міркувань моралі і було темою полеміки філософів не тільки між собою, а й з Творцем. В той же час уявлення про щастя представників філософських напрямків відрізнялися від розуміння щастя пересічними людьми
– представниками «натовпу». І для філософів, і для кожної людини щастя постає як необхідність, як моральний імператив. Щастя – категорія суб’єктивна, вона доступна тільки людям. Тобто життя людське має ціну, бо воно спрямоване на досягнення щастя, або, інакше кажучи, щастя – обов’язкова умова існування людини.
Звично, щастям називають мету людського життя та, оскільки, смаки і прагнення у людей різні та індивідуальні, то щастя кожен розуміє по-своєму. Та для всіх усвідомлення в більшій чи меншій мірі залежить від чуття задоволення, яке переживає людина, життя якої складається згідно з її прагненнями та реалізованими бажаннями.
Якими мають бути типи поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке і тривале щастя? – ці питання в різних варіантах ставили собі Будда і Аристотель, Епікур та Спіноза, Микола Реріх та
Бертран Рассел. Знаходили відповіді, відкидали їх і приходили до інших.
Вже Сократ (469-399 pp. до н.е.) стверджує початок евдемоністичної традиції, заявляючи, що сенс людського життя, його вище благо – в досягненні щастя. Щастя – це зміст доброчинного буття, – заявляє вчений-мораліст, але тільки моральна людина може бути щасливою (чи розумною, що в Сократа перше підмінює друге). А тому, вважає філософ, завдання полягає в тому, щоб навчити людину моральності.

В той же час Сократ розрізняє щастя та насолоду, визначає головні моральні цінності, які допомагають людині стати моральною, а саме: мудрість, помірність, справедливість.
І підкреслює значення морального самовдосконалення людини.
Учень Сократа Арістіпп


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал