Конспект лекцій з курсу "Українська мова за професійним спрямуванням"




Сторінка3/7
Дата конвертації16.12.2016
Розмір0.92 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7



3 3
Семестровий модуль 2. Професійна комунікація.
ЛЕКЦІЯ 1. ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ
СПІЛКУВАННІ

1.1. Становлення і розвиток офіційно-ділового стилю української мови.
1.2. Мова, мовлення і спілкування.
1.3. Культура фахового спілкування. Гендерний аспект.
1.4. Загальні вимоги до мовних засобів професійної мови.
1.5. Лексико-стилістичні особливості професійного мовлення.
Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови безпосœередньо пов'язаний зі становленням і розвитком української ділової мови – засобу взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій, а також справочинства й документації.
У процесі розвитку суспільства неминуче виникає потреба оформлення державно- правових суспільних відносин, регулювання діяльності різних сфер суспільного життя, а звідси потреба мати книжну мову для ведення ділової документації, офіційного й приватного листування. Дослідники стверджують, що після прийняття християнства в
Київській Русі функціонували два книжні стилі української мови – конфесійний та офіційно-діловий. Церковно-релігійну сферу обслуговувала старослов’янська (або церковнослов’янська) мова, якою писали релігійні тексти, створювали літературу високого стилю. Тогочасний офіційно-діловий стиль представляла староукраїнська (або давньоруська) літературна мова в таких жанрових розгалуженнях, як княжі грамоти, листи князів і воєвод, правові кодекси, княжі та церковні устави, акти. Основними джерелами цих документів, що дійшли до нас, є літописи – Галицько-Волинський, Лаврентіївський,
Іпатіївський.
Після монголо-татарської навали західні й більша частина південно-західних земель
Давньої Русі потрапили під панування Литви та Польщі. Ускладнюється державний апарат, а отже, збільшується кількість документів, зростає їх жанрова диференціація, розбудовується юридична галузь.
У часи Хмельниччини (ХVІІ – ХVІІІ ст.) активно розвивалися жанри дипломатичного та законодавчого підстилів офіційно-ділового мовлення. Визначним законодавчим документом цієї пори є “Конституція “ Пилипа Орлика.
Наступні століття позначені безправ’ям української мови на державному рівні у
Російській імперії та цісарській Австро-Угорщині, тому офіційно-діловий стиль розвиватися не міᴦ. Після кількавікової перерви українська ділова мова зазнала вже лексико-синтаксичного впливу і російської, й австро-угорської, й польської канцелярій.
Відродження офіційно-ділового стилю пов’язане з діяльністю державних органів
УНР. Важливими законодавчими документами стали Універсали Центральної ради (1917-
1918), Акт Злуки УНР і ЗУНР (1918). У цей час з’являються перші словники, що пропагують українську ділову мову, напр.:
Російсько-український діловодний словник / Уклад. Л.Падалка. – Полтава, 1918;
Українська мова. Російсько-український словник та зразки паперів українською мовою /
Уклад. Д.Лебідь. – Чернігів, 1918.

3 4
Подальший розвиток української ділової мови проходить у радянську і пострадянську добу. Виділяють три періоди в історії формування сучасної української діловаої мови: 20 – 30-і роки; 40 – 80-і роки й 90-і роки. Кожен із них пов’язаний з певною мовною політикою держави, зокрема перший – із українізацією, другий – русифікацією.
У 90-і роки спостерігаємо бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю. З’являється велика кількість словників, довідників, посібників з українського ділового мовлення.
Розширення соціальних функцій української мови, самих сфер уживання зумовило потребу внормувати терміносистеми багатьох галузей життєдіяльності, проаналізувати частотні російські кальки, потік запозичень, що заполонив україномовний простір, піднести культуру мовлення, що впливає на якість ділової мови.
Офіційно-діловий стиль – це мова угод, оголошень, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, розпоряджень, актів, законів тощо.
Основне призначення офіційно-ділового стилю – регулювати ділові стосунки в державно-політичній, громадській, економічній, законодавчій, господарсько-управлінській сферах та обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в стильових ознаках, які притаманні лише йому:
1. Діловий стиль ґрунтується на логічній основі (використання засобів образності, як
і виявлення особистих почуттів, для нього не типове). Найважливішим тут є послідовність та точність викладу фактів, об’єктивність висловлювань, документальність. Основний тон ділового мовлення – нейтральний.
2. Офіційно-діловий стиль відзначається всœезростаючою стандартизацією мови, насамперед мови масової типової документації. Найхарактерніші прояви стандартизації такі: а) широке вживання усталених словесних формул (з метою, у зв’язку, відповідно до,
в порядку, по лінії, згідно з та ін.); їх уживання у ділових паперах цілком закономірне, оскільки набагато спрощує і полегшує процес складання різних видів документів; б) наявність специфічної фразеології з найменшим ступенем переносності (узяти
участь, функціонування закладу, вжити заходи, прийняти рішення).
3. Суворі вимоги до лексики офіційно-ділового стилю: а) широке, тематично зумовлене використання термінології (юридичної, бухгалтерської, економічної й ін.); скорочення слів, зокрема скорочених назв різних організацій та установ; б) відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики; в) мінімальне використання вигуків, часток, іменників із суфіксами суб’єктивної оцінки, що пояснюється завданням нейтрального ставлення до повідомлюваного.
4. Офіційно-діловий стиль відзначається також великою частотністю вживання віддієслівних іменників (укладання, виконання, надання). Займенники використовуються рідко, щоб уникнути двозначності.
5. Синтаксис ділового стилю характеризується зведенням до мінімуму складнопідрядних та складносурядних речень, використання замість них складних

3 5 безсполучникових та простих поширених речень. Основною вимогою до їх побудови є дотримання прямого порядку слів (підмет перед присудком і якомога ближче до початку речення, означення перед означуваним словом; додатки після керуючого слова; обставини – ближче до слова, яке пояснюють; вставні слова звичайно ставляться на початку речення).
Наприклад: „Цей документ набуває юридичної сили з моменту перерахування грошей
строком на три роки...”
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
законодавчий – використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки; реалізується в Конституції, законах, указах тощо;
дипломатичний – уживається у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в конвенціях, нотах тощо;
адміністративно-канцелярський – використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві; реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, заявах, автобіографіях, характеристиках, розписках тощо.
Отже, офіційно-діловий стиль за своєю структурою, яка виявляється в усіх системах мови, є окремим і повноправним серед інших стилів українського літературного мовлення, сприяє формуванню високого інтелœекту ділової людини. Вчені вказують основні риси офіційно-ділового стилю: точність, об’єктивність, конкретність, загальнозрозумілість.
Мова– це система засобів спілкування (звуки, слова, схеми словосполучень, моделі речень та відношення між цими одиницями), яка існує у свідомості їхніх носіїв.
Мова, як явище суспільне, виконує ряд функцій, пов’язаних з об’єктами та суб’єктами суспільної діяльності.
Суть комунікативної функції полягає у використанні мови для інформативного зв’язку між членами суспільства.
Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом відображення світу індивіда. «Говори – і я побачу тебе», - стверджували мудреці античності.
Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.
Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Їй ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля».
Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах. Є мовлення і мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Людське понятійне мислення – це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати.
Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови. Воно є засобом широких ділових контактів – у трудовому колективі, на зборах, нарадах,

3 6 конференціях, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами, телефонних розмов. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на міжнародних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неточно або неправильно складені заявки, неточності, в патентній формулі, мовне безкультур’я ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки. Одного неточного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження.
Відомий вислів, який приписують Сократові: “Заговори, щоб я тебе побачив”, – свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідчення високої загальної культури людини. Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та емоційність ділової мови – основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом – майбутнім фахівцем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.
Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного ділового мовлення:
1.Ясність, недвозначність у формулюванні думки.
2.Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.
3.Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.
4.Співмірність мовних засобів та стилю викладу.
5.Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).
6.Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.
7.Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.
Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на:

бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі;

чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання у певній ситуації.
Вони пов’язані з:

ерудицією і світоглядом людини;

культурою мислення;

3 7

ступенем оволодіння технікою мовлення;

психологічною та комунікативною культурою мовця.
Форми фахового спілкування:
1. За способом взаємодії між комунікантами:

монологічне;

діалогічне;

полілогічне.
2. За кількістю учасників:

індивідуальне;

колективне.
3. З урахуванням каналів комунікації:

безпосереднє;

опосередковане (телефон, радіо, телебачення).
4. Залежно від змісту повідомлення:

побутове;

наукове;

фахово-ділове;

естетичне.
Отже, узагальнимо мовні особливості офіційно-ділового стилю.
Лексичний рівень. Об’єктивна констатація фактів на лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища. Відсутня образність. Характерна “своя” власна, “канцелярська” лексика, що вже не використовується чи майже не використовується в інших сферах спілкування: вищезазначений, вищезгаданий, пред’явлений, пред’явник, чинити, сторони, глава, дієздатний, відрядити, постановити та ін. У дипломатичній сфері офіційного спілкування використовується титулування: Шановний пане Президенте! Ваша Високість!
Пане Посол! і под.
Багато у документах використовується різноманітних термінів, запозичень,
інтернаціоналізмів. Часто трапляються абревіатури (назви установ, організацій, служб, приладів, обладнань, систем).
Граматичний рівень: а) морфологічні особливості. Підкреслено-директивний та настановчо-інформативний характер на граматичному рівні викликав широке використання неозначеної форми дієслова та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили, наказую, подати висновки). У розпорядчій документації переважають інфінітивні форми дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати,

3 8 доповісти. Питому вагу мають дієслова теперішнього часу: організовує, застосовує, розглядають. Віддієслівні іменники застосовуються частіше, аніж дієслова: виконання, вирішення, утворення, збереження, одержання, розв’язання тощо. б) синтаксичні особливості. Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним (бездоганне вирішення). Вживаються пасивні конструкції (обговорюється питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги, перерозподіляється прибуток).
Поширені дієприкметникові та дієприслівникові звороти.
Нормативні стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв’язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; в порядку; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; згідно з; по лінії; оскільки… то; або усталені словосполучення: прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов’язання; таким чином; ми, що нижче підписалися, та ін..
Універсалізація форми висловлення думки полегшує сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів. Традиційний прямий порядок слів: підмет перед присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж після означуваного слова, додаток – після керуючого слова, обставинні слова – ближче до слова. Специфічні підсумкові конструкції: коротко кажучи, одне слово; як зазначалося вище; у зв’язку з тим,
що і т. ін. Загалом переважають складні речення, хоч у деяких видах ділових паперів
(наприклад, у заяві, автобіографії та ін.) найхарактернішими є прості речення.

3 9
ЛЕКЦІЯ 2. ДОКУМЕНТ ЯК ЗАСІБ ПИСЕМНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

План
1.1.Поняття про документ. Функції документів. Класифікація документів.
1.2.Національний стандарт України.
1.3.Поняття про реквізит, види реквізитів. Склад реквізитів документів. Вимоги до змісту та розташування реквізитів.
1.4.Вимоги до бланків документів.
1.5.Оформлювання сторінки. Вимоги до тексту документа.
Документ (від латин. documentus — спосіб доказу) — це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.
Юридична сила - це властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання й управлінські функції.
Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. А в управлінській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.
Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо.
Документи мають різне призначення (функції). Ці функції можуть бути загальними, тобто їх виконують практично всі документи, і специфічними (властивими лише частині документів).
Загальні функції документів:
1)
інформаційна (документ як засіб збереження інформації);
2) соціальна (документ задовольняє певні потреби суспільства);
3) комунікативна (документ як засіб зв’язку між установами, підприємствами і т.д.);
4) культурна (документ як засіб закріплення певних культурних традицій).
Специфічні функції документів:
1) управлінська (документ як засіб управління);
2) правова (документ як засіб закріплення правових норм);
3)
історична (документ як джерело історичних відомостей).
Класифікаційні ознаки документів:
1. За найменуванням розрізняють заяви, листи, довідки, службові записки, тощо.
2. За походженням документи поділяють на службові, або офіційні (вони створюються установами, підприємствами, службовими особами, які їх представляють), й особисті (їх створюють окремі особи і це не входить у коло їх службових обов’язків).
3. За місцем створення документи бувають внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, у якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо).
4. За призначенням виділяють такі основні комплекси документації: організаційно- правова; планова; інформаційно-довідкова й довідково-аналітична; звітна; щодо особового складу (кадрова); обліково-фінансова; з матеріально-технічного забезпечення; договірна; колегіальних органів.
5. За напрямком розрізняють вхідні і вихідні документи.
6. За формою — типові й індивідуальні.
7. За ступенем гласності — звичайні, таємні (секретні), для службового користування.
8. За стадіями створення розрізняють оригінали (створені документи), копії (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу).

4 0
9. За термінами зберігання документи поділяють на такі категорії:
- документи тимчасового зберігання (до 10 років);
- документи тривалого зберігання (понад 10 років);
- документи постійного зберігання (без обмеження терміну).
10. За технікою відтворення — рукописні й відтворені механічним способом.
11. За структурними ознаками — стандартні (мають чітку структуру і форму викладу, свою стилістику. Тут переважно подаються конкретні цифрові дані чи назви предметів, прізвища); нестандартні (містять лише найзагальніші відомості, добір мовних елементів залежить тут від конкретного змісту чи обставин ділових стосунків).
Сукупність взаємопов’язаних службових документів, що застосовується у певній сфері діяльності чи галузі, називається системою документації.
Сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації та організації роботи зі службовими документами, називається діловодством.
Національний стандарт України "Державна уніфікована система документації.
Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів" ДСТУ 4163 – 2003 поширюється на організаційно-розпорядчі документи – постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, які створюються в результаті діяльності:
- органів державної влади України, органів місцевого самоврядування;
- підприємств, установ, організації та їх об'єднань усіх форм власності.
Цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до бланків та оформлення документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів. Вимоги його щодо оформлення реквізитів можуть бути поширені на процеси створення та обігу електронних організаційно-розпорядчих документів.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Основні реквізити документа:
1)
Державний герб;
2) емблема організації;
3) назва міністерства чи відомства;
4) назва підприємства (установи, фірми, організації);
5) поштова адреса, індекс, номер телефону, факсу, адреса електронної пошти;
6) номер рахунка в банку;
7) назва виду документа;
8) дата (стандартні способи запису дати: 01.02.04 або 01 лютого 2004 р.);
9)
індекс ( вихідний номер документа );
10) місце складання чи видання;
11) гриф обмеження доступу;
12) адресат;
13) гриф затвердження;
14) резолюція;
15) заголовок до тексту;
16) текст;
17) позначка про наявність додатка;
18) підпис;
19) візи;
20) відбиток печатки;
21) позначка про виконавця;
22) позначка про виконання й направлення документа до справи;
23) позначка про перенесення даних на машинний носій;
24) позначка про надходження.

4 1
Кожний документ має свій склад реквізитів, який залежить від виду документа, його змісту, призначення, способу оброблення. Усі реквізити мають постійне місце, що робить документи зручними для зорового сприймання і полегшує їх оброблення.
Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на папері стандартного формату (А4 або А5), називається формуляром. Формуляр — це модель, зразок побудови документів певного виду.
Формуляр-зразок визначає робочу площу та береги (поля) документа. Відповідно до державних стандартів установлено такі розміри берегів документів:
— лівого — 20 мм;
— правого — не менше, ніж 8 мм;
— верхнього — не менше, ніж 10 мм;
— нижнього — не менше, ніж 8 мм.
Розрізняють такі види формулярів:
1) з кутовим і поздовжнім розміщенням реквізитів;
2) з центрованим і лівобічним розміщенням реквізитів;
3) одно- і двомовні.
Ефективність того чи іншого документа залежить від мовних засобів, конструкції, застосованих у ньому, насиченості найнеобхіднішою інформацією.
Бланк — друкована стандартна форма з реквізитами, що містять постійну
інформацію.
Штамп — це група реквізитів та їх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок.
Гриф узгодження — це зовнішнє узгодження документа.
Віза — це внутрішнє узгодження документа.
Резолюція — змінний реквізит, який містить інформацію про подальшу роботу з документом. Розташовується у правому верхньому кутку.
Назва виду документа — обов’язковий для всіх документів, крім листів, реквізит, що розташовується зліва або посередині рядка і визначає формуляр документа, структуру його тексту та особливості викладу.
Заголовок до тексту — реквізит, який відображає головну ідею документа, друкується малими літерами під назвою виду документа і, як правило, починається з прийменника про.
У соціальному плані буд-який документ виконує декілька функцій, що дозволяє задовольнити людські потреби.
Текст є основним реквізитом будь-якого документа. Текст професійного документа повинен відповідати таким вимогам: а) достовірність (викладені факти повинні відображати справжній стан речей); б) точність (не допускається подвійне тлумачення слів та виразів); в) повнота інформації (зміст документа має вичерпувати всі обставини справи); г) стислість (у тексті не повинно бути зайвих слів, смислових повторів, надмірно довгих міркувань, інформації не по суті справи);
ґ) логічна послідовність (логічний взаємозв’язок частин тексту); д) нормативність мовних засобів (відповідність нормам літературної мови); е) стандартизація тексту документа.
Текст документа може бути оформлено у вигляді:
— власне тексту;
— анкети (текст, що містить словесну/цифрову характеристику об’єкта за низкою ознак);
— таблиці.
Названі форми тексту в документі можуть поєднуватися.
Текст поділяють на абзаци — частини тексту, які складаються не більше, як з двох- чотирьох речень. Треба стежити, щоб кожен абзац розпочинав нову думку чи мікротему.

4 2
Для сприйняття краще, якщо ці речення будуть різні: найкоротші — на початку і в кінці. У виробничих документах, де звертається увага на кожну операцію чи деталь, абзаци використовуються для виділення однорідних членів чи сурядних речень в окремі мікротексти. Тут доречні абзаци з одного — двох речень.
Текст документа, як правило, складається з двох частин: вступної (виклад підстав для створення документа) й основної (виклад пропозицій, прохань, висновків, розпоряджень, рішень). Такого порядку викладу слід дотримуватися і в текстах, які складаються з одного речення.
В діловому тексті варто використовувати звичні стандартизовані форми словосполучень. Це прискорює складання і сприйняття документа. Дієприслівникові звороти слід вживати на початку речень.
Якщо текст документа великий за обсягом або містить однотипну інформацію
(висновки, рішення тощо), то його поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, нумеруючи їх арабськими цифрами.
Форми викладу в текстах документів:
1) від першої особи однини, наприклад: “Вважаю за потрібне повідомити, що ...”;
2) від першої особи множини, наприклад: “Просимо надіслати...”,”Наказуємо...”,
“Ухвалили...”. У такій формі викладають текст у спільних розпорядчих документах, службових листах, протоколах тощо.
3) від третьої особи однини, наприклад: “Комісія виявила...”, “Управління вважає...”,”Відділ здійснює такі функції...”. Таку форму викладу найчастіше використовують у положеннях, інструкціях, актах, довідках тощо.
Стандартизація тексту документів — це відбір певних слів, типових мовних зворотів, установлення правил побудови речень і словосполучень, що сприяє підвищенню загальної культури професійного мовлення.
Залежно від рівня стандартизації тексту документи поділяють на дві категорії: а) документи з текстами високого рівня стандартизації; б) документи з текстами низького рівня стандартизації.
Документи з текстами високого рівня стандартизації — це документи, які складають за затвердженою формою, використовуючи типові й трафаретні тексти.
Типові тексти — це тексти-зразки, на основі яких легко побудувати тексти аналогічного змісту. При цьому важливо якнайточніше зберегти основні формулювання тексту-зразка (наприклад, заяви, доручення, розписки тощо).
Трафаретні тексти — це тексти, які містять постійну інформацію документів певного виду. Постійну інформацію дослівно відтворюють (друкують) на бланку, а змінну вносять у спеціально зроблені пропуски (наприклад, довідка, акт, особова картка і т.д.).
Документи з текстами низького рівня стандартизації — це документи, у яких добір слів, словосполучень, побудова речень кожного разу залежать від конкретних ситуацій. За способом викладу документи цієї категорії поділяють на розповіді, описи, міркування.
У текстах-розповідях ідеться про події, явища, факти в хронологічній послідовності
(автобіографія, протокол, пояснювальна записка).
У текстах-описах характеризують явища, предмети, людей, перераховуючи їхні ознаки, властивості, особливості (характеристика, резюме, звіт, наказ, рекомендаційний лист).
Текст-міркування розкриває внутрішні зв’язки певних явищ і доводить визначену тезу. Розрізняють дедуктивний спосіб міркування (від загального до часткового) й
індуктивний (від часткового до загального) (доповідна записка, службовий лист, акт).
Усі три способи викладу в документі можуть поєднуватися.
У текстах документів можуть уживатися скорочені слова. При цьому типи і способи скорочення слів визначаються чинним “Українським правописом” і ДСТУ 3582-97
“Інформація та документація. Скорочення слів в український мові в бібліографічному описі”.

4 3
Розрізняють кілька типів скорочень (абревіатур):
1. Скорочення, які утворені з частин слів, називають одиничні установи, заклади тощо і пишуться з великої літери: Укрінформ, Рівнерада, Мін’юст, Кабмін;
2. Скорочення, які утворені з частин слів, називають родові назви і пишуться з малої літери: райрада, медінститут, техробітник;
3. Скорочення, які утворені з початкових (ініціальних) літер, пишуться великими літерами і можуть відмінюватися: ВАТ, ТО, ІРА, НДІ; у ВАКу, до ТЮГу;
4. Графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі; при цьому зберігається написання великих і малих літер, дефісів; на місці скорочення ставиться крапка (крім стандартних скорочень мір: м, см, мм): півд.-зах., Півн. крим. канал, акад., див., і т.ін., напр., до н.е., о., оз., пор.
Слова не скорочуються на голосний (крім початкового в слові) і на ь, наприклад: укр., україн., українськ.
Рекомендована література
1.
ДСТУ 4163-2003 Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів.
2.
Глущик, С.В. та ін. Сучасні ділові папери: навч. посіб. [Текст] / С.В. Глущик,
О.В. Дияк. – К.: А.С.К., 2003. – 400 с.
3.
Масі, Н.І. Організація сучасного діловодства: конспект лекцій [Текст] / Н.І.
Масі. – Одеса: Наука і техніка, 2006. – 128 с.
4.
С.В.Шевчук, І.В.Клименко. Українська мова за професійним спрямуванням. –
К.,2001. – 694с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал