Конспект лекцій з курсу "Українська мова за професійним спрямуванням"




Сторінка2/7
Дата конвертації16.12.2016
Розмір0.92 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7
ЛЕКЦІЯ 3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ


План
3.1.Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування.
3.2.Основні ознаки функціональних стилів.
3.3.Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.
3.4.Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності.


Поняття стилю та жанру української літературної мови. Найважливіші риси, які
визначають офіційно-діловий стиль.
Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Залежно від змісту й мети висловлювання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найбільш потрібних саме для цієї мовної ситуації варіантів форм, слів, словосполучень, речень. Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи написані однією мовою, але відрізняються набором мовних засобів та специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.
Стилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціональні стилі.
Слово «стиль» — багатозначне, воно походить від латинського stilus — «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності.
Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.
Традиційно виділяють п’ять функціональних стилів:

розмовний

художній

публіцистичний

науковий

офіційно-діловий
Кожен із стилів має характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.
Характеристика основних функціональних стилів
Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у сім’ї, на виробництві.
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.
Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкування;

усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

невимушеність спілкування;

непідготовленість до спілкування (неформальне);

використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

1 8

використання позамовних чинників (поза, жести, міміка);

емоційні реакції;

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки;

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога
– бетонка.
Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Жанри реалізації – бесіда, лист.
Художній стиль.
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність;

поетичний живопис словом навіть у прозових і драматичних творах;

естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури);

відсутня певна регламентація використання мовних засобів;

визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на
індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно- чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

використання емоційно-експресивної лексики та синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів;

запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування
індивідуального стилю митця);

уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

1 9

поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі;

широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

повною мірою представлені всі синтаксичні конструкції та стилістичні фігури
(еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
Науковий стиль.
Сфера використання – наукова діяльність, освіта.
Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість тверджень;

однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно- експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів: а) власне науковий (з жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

2 0 б) науково-популярний – застосовується для доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах
і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів; в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.
Публіцистичний стиль.
Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно- освітня діяльність, навчання.
Основне призначення: інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми; активний вплив на читача
(слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові; пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:

доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами;

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова
(політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення
(інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст.(ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі
інформації поділяється на підстилі.
Офіційно-діловий стиль (ОДС) – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей: учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління –організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її

2 1 компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.
Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської
інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.
Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування: офіційний характер; адресність; повторність; тематична обмеженість.
Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), а саме:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.
Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів
їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.
Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

широке використовування суспільно-політичної та адміністративно- канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).
Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Питання до самоперевірки:
1. Що таке функціональний стиль?
2. Назвіть основні функціональні стилі української мови.
3. Назвіть основні мовні засоби, що застосовуються у кожному стилі.
4. У чому полягає специфіка офіційно-ділового стилю?

2 2
Довідкова література:
1.
Галузинська Л.І. Українська мова за професійним спрямуванням: Навч. посіб.
[Текст]/ Л.І. Галузинська, Н.В. Науменко, В.О. Колосюк. – К.: Знання, 2008. – 430с.
2.
Гриценко Т.Б. Українська мова за професійним спрямуванням [Текст]/ Т.Б.
Гриценко: Навч.посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 624с.
3.
Кочан І.М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. [Текст]/ І.М. Кочан. - –
2-е вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008 – 423с.
4.
Мацюк З.О. Українська мова професійного спілкування.: Навч. посіб. [Текст]/
З.О. Мацюк, Н.І. Станкевич. – К.: Каравела, 2006. – 352 с.
5.
Мозковий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс:
Навч. посіб. – 3-є вид., перероблене та доповнене [Текст]/ В.І. Мозковий. – К. : Центр навчальної літератури, 2008. – 592 с.
6.
Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: Навч. посібн. [Текст]/
Г.С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
7.
Полтавська О.М. Вивчення української мови (за професійним спрямуванням): теоретичний і практичний аспекти: Навч. посіб. / О.М. Полтавська. – Алчевськ: ДонДТУ,
2009. – 189 с.
8. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник [Текст]/ О.Д.
Пономарів. – 3-є видан., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. –
248с.

2 3
ЛЕКЦІЯ 4. НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ
СПІЛКУВАННІ

План
4.1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови.
4.2.Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю.
4.3. Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.
4.4. Анотування і реферування наукових текстів. Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання посилань.
4.5.Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату. 2.6.Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.
4.6.Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, бакалаврської робіт.
Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці. Науковий етикет.
4.7. Проблеми перекладу і редагування наукових текстів.
Виникнення наукового стилю пов’язане з еволюцією різних галузей наукових знань, різноманітних сфер діяльності людини. Спершу стиль наукового викладу був близький до стилю художньої розповіді. Так, наукові праці Піфагора, Платона і Лукреція мали особливе емоційне сприйняття явищ. У Олександрійський період науковий стиль відділився від художнього, саме тоді, коли у грецькій мові почала створюватися наукова термінологія.
Потім вона поповнилася за рахунок латини, що стала інтернаціональною науковою мовою
європейського середньовіччя.
У Росії наукова мова і стиль почали складатися у перші десятиліття XVІІ ст., коли почали створювати російську наукову термінологію. У ІІ пол. XVІІІ ст. завдяки
Ломоносову і його вченим формування НС зробило крок вперед, але він сформувався у ІІ пол. XІX ст. ( в Україні - Т. Шевченко, П. Грабовський, Леся Українка, І. Франко.)
Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція -
інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, роз'яснення, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання наукової інформації; обставини мовлення - офіційні. Досить широким є діапазон його використання – наукові праці (дисертації, монографії, статті, доповіді, реферати, рецензії, анотації, тези), підручники і навчальні посібники для вищих навчальних закладів, науково- популярні журнали тощо. Загальні ознаки наукового стилю мови – поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту – монологічна
(опис, міркування).
Опанування у вищому технічному навчальному закладі мовою спеціальності – це засвоєння передусім наукового стилю як функціонального різновиду національної літературної мови в межах обраної галузі знань, зокрема нормативних зразків наукових текстів на всіх рівнях їх ієрархічної організації, а також формування навиків й умінь з таких актуальних видів професійної мовленнєвої діяльності, як продукування та компресія наукової інформації за фахом у вигляді плану, тез, конспекту, анотації, реферату, рецензії, повідомлення, доповіді, курсової роботи, наукової роботи, статті тощо.
Наукове знання може бути виражено у різних видах первинних текстів: усних
(дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми у колі фахівців); письмових (доповідь, дисертація, стаття, монографія тощо).

2 4
У тексті є: зміст знання (функціонує вже як семантика тексту) і саме знання
(поступово досягає статусу наукової інформації). Знання може бути науковою інформацією тільки в системі суспільних наукових комунікацій. Спілкуючись, науковці мають можливість уточнити зміст понять, а іноді у ході обговорення виникає нове знання.
Найбільш повно наукове знання про предмет, його ознаки і властивості виявляється в жанрі наукової монографії (книга, дисертація).
Дисертація — наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття вченого ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові напрями в науці, започатковують досі невідомі підходи до розв’язання складної проблеми, вивчають ще невідоме або з’ясовують питання, які забезпечують подальше просування в цій проблемі чи галузі.
Монографія — наукова праця (книга), в якій досліджується одна проблема, обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання великої кількості фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв’язання важливої наукової проблеми. У монографії обов’язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова література.
Близькими до наукової монографії є підручники для вузів. Вони відрізняються наявністю визначень, чіткістю побудови і викладу.
У статтях найчастіше подають розгляд одного з аспектів, однієї зі сторін, зв'язаних з тим чи іншим науковим поняттям, з тією чи іншою проблемою.
Отже, усі типи наукових текстів: доповідь, дискусія, монографія, підручник, стаття у різному ступені демонструють наукове знання, його семантику. Спрощено представляють наукове і технічне знання документи, зокрема: технічні посібники з експлуатації і ремонту машин, технічні проекти й описи верстатів, виробів.
Особливу групу таких текстів, що представляють наукове знання, складають вторинні документи (тексти). Це словники, енциклопедії, класифікатори, рубрикатори, стандарти на терміни, нормативні довідники, реферати, анотації, популярні лекції, бесіди,
інтерв'ю, реклама.
Усі ці типи текстів:

передають наукове знання вже в скомпресованому вигляді,

прагнуть зосередити увагу на найголовнішому.
Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають впорядкувати думки, виділити основне у тексті, а головне – запам’ятати прочитане.
Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми, а тези – розкривають суть всієї текстової інформації. Тези відрізняються від повного тексту відсутністю деталей, пояснень, ілюстрацій.
Тези (від гр. thesis – положення, твердження) – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого.
Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:

авторських висловлювань із тексту (цитат);

формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.
Тези є одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну змістово- композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне положення, завершальна теза (висновок). Чітке логічне членування змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках — і виділенням абзаців під однією рубрикою.
За змістом тези поділяють на три типи:
1.
Тези визначення проблеми (короткий вступ про актуальність теми; огляд
існуючих поглядів на проблему чи опис ситуації в предметній галузі; окремі власні думки на цю тему; передбачувані напрями дослідження; висновок).

2 5
2.
Тези, що висвітлюють результати дослідження (короткий вступ як постановка проблеми; гіпотеза (у випадку експериментального дослідження); перелік застосованих методів; параметри вибірки; власне результати; інтерпретація і висновки).
3.
Тези, що репрезентують нову методику роботи (вступ, що описує сферу застосування методики; опис існуючих методик; опис результатів застосування, методику оцінювання ефективності; висновки).
Мовностилістичне оформлення тез також має відповідати нормам наукового стилю.
Це – висока насиченість висловлювання предметно-логічним змістом, термінами й абстрактними словами, абсолютна недопустимість емоційно-експресивних означень, метафор, інверсій тощо. Тези повинні мати характер модально стверджувального судження чи висновку, а не конкретно-фактологічної констатації. Твердження у тезах мають бути короткими і місткими, обґрунтованим.
Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а при слуханні лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати (відновити в пам’яті) колись почуте чи прочитане і законспектоване. Розрізняють конспекти прочитаного і конспекти почутого.
Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини (меншу і більшу), меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на
іншій пишуть конспект лекції тощо.
Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати радять часто вживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане. Конспект прочитаного складати легше, читач не обмежений у часі і може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді.
Учені радять знайти таку форму запису, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати прогалини і зберігати логічну послідовність викладу.
Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати.
Розрізняють такі прийоми конспектування:

вільні (думки автора передаються своїми словами);

текстуальні (текст записують у вигляді цитат);

змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).
Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитаного великого тексту чи фрагментів тексту. Конспект, на думку багатьох учених, має поєднувати стислість плану і досконалість тез. І це не механічне їх поєднання, а справді своєрідний, особливий спосіб, який і називають конспектуванням. Під словом «конспект» розуміють і спосіб запису прочитаного (або почутого), і самі ці записи, тобто результат конспектування.
Подаємо ряд рекомендацій щодо ведення конспекту:

Конспект слід вести в окремому зошиті.

У конспекті прочитаного з самого початку слід записати паспортні дані книги, над якою працюєте (тобто дати бібліографічний опис книги: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, в якому вона видана, видавництво, рік видання і кількість сторінок. Це все потрібно записати з титульної сторінки книги, орієнтуючись на бібліографічний опис, який подається перед анотацією книги).

Бажано скласти план конспекту.

2 6

Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.

Для стислого запису думок (особливо це стосується лекцій) варто користуватися:
1) скороченнями окремих слів (часто вживаних, термінів), наприклад: ін-т – інститут, вид- во – видавництво, зб. – збірник, м-во – міністерство, ф-т – факультет, гол. чин. – головним чином, т. ч. – таким чином, у т. ч. – у тому числі, Р – речення,

СР – складне речення; 2) умовними позначеннями, символами, математичними знаками.

Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано. Цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив – усе це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою, розрядку – пунктиром).

Система конспектування (ведення записів) має відповідати одній з найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:
Книга присвячена темі (проблемі, питанню) ...
У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється) ...
Книга складається з ...
У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання ...
Сутність проблеми полягає ...
Висунуте положення ілюструється (підкріплюється, підтверджується) такими прикладами (фактами, цифрами)...
Автор доходить висновку ...
Із сказаного випливає ...
На закінчення робиться висновок ...

Оцінку з боку автора і читача (слухача) можна записати з допомогою таких мовних формул: автор слушно зауважує, переконливо доводить, поділяє точку зору, критикує, заперечує; треба погодитись, слід відзначити справедливість (помилковість, суперечливість, проблематичність) тощо.
Анотація – стисла характеристика роботи з погляду змісту і призначення.
Анотація обов’язково складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела у відповідності до чинних Державних стандартів) і власне тексту. Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела
інформації та відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації.
За різними параметрами виокремлюються кілька видів анотацій: 1) за змістом і цільовим призначенням – довідкові (описові, інформаційні) та рекомендаційні; 2) за повнотою охоплення змісту анотованого джерела – загальні та спеціалізовані (в тому числі аналітичні); 3) за кількістю анотованих джерел – групові та не групові.
Найбільшого поширення в науковій та навчально-науковій діяльності набули довідкові анотації, які характеризують наукове джерело за тематикою й проблематикою.
Саме вони є найефективнішими й збирання наукової інформації. Знання алгоритмічного припису до анотування, уміле й оперативне користування ним сприяє адекватному вилученню основних положень наукового джерела та їх оформленню у відповідності до вимог нормативної документації.
Текст довідкової анотації може складатися з відомостей про:

2 7

науковий жанр джерела (підручник, монографія, дисертація, стаття, доповідь тощо);

призначення джерела;

завдання, які розв’язує автор джерела;

предмет і тему джерела, основні положення й висновки;

допоміжний та ілюстративний матеріал, додатки тощо;

про автора (у разі необхідності).
Характерною особливістю змісту анотації є те, що в ній обов’язково має зазначатися, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням; чим відрізняється це видання від попередніх. Щоб вилучити з наукового джерела основну і нову інформацію та сформулювати й правильно оформити її в жанрі анотації, необхідно мати як достатні знання у відповідній галузі знань, так і сформовані навички й уміння у складанні анотації.
Процес анотування наукового джерела має відповідати певним вимогам:

композиція анотації має бути внутрішньо логічною і може відрізнятися від композиції анотованого джерела;

відбір відомостей для анотації, їх формулювання та розташування залежить від змісту й характеру анотованого джерела, від призначення анотації та її адресата;

мова анотації має бути науковою, нормативною, лаконічною, ясною, простою, без довгих і занадто складних речень;

загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків і лише у виняткових випадках може сягати 800-1000 друкованих знаків.
Довідкові анотації можуть бути максимально лаконічними (1-3 речення) або розгорнутими, але не перевищувати вказаних обсягів.
Найпоширенішою помилкою при складанні анотацій є їх надлишковість, яка виникає переважно при повторенні інформації, використанні зайвих фраз, вставних слів, складних підрядних конструкції.
Реферат — це короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат — виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. У процесі його підготовки необхідно опрацювати одне чи кілька джерел, вибрати найцікавіші положення, найяскравіші приклади. СУМ в 11-ти томах подає таке тлумачення: «Реферат – це 1) Короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги. 2. Доповідь на будь-яку тему, написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел».
Для того, щоб підготувати реферат (написати текст), потрібно опрацювати літературу, вибрати суттєве, основне, а також дати оцінку прочитаному, уміло зробити висновки. Зрозуміло, що у рефераті переказуються і власні думки, і чужі, опубліковані в різних виданнях. Реферат готується за кількома джерелами. При доборі літератури слід керуватися тим, що у тексті реферату має бути матеріал, який відповідає темі. Учені зазначають, що реферат може бути написаний і за одним джерелом (наприклад, за монографією). Отже, перший етап підготовки реферату – знайомство з літературою (у бібліотеці за різними каталогами – алфавітним, тематичним, систематичним – та бібліографічними виданнями, довідковою літературою). Другий етап – опрацювання цієї літератури (визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів). Третій етап – складання плану реферату. Четвертий етап – написання тексту реферату. Реферат, як і доповідь складається з трьох частин (вступу, основної частини, висновків), списку використаної літератури/джерел.
Правила складання бібліографії. Кількість опрацьованих і використаних першоджерел має бути достатньою для повного розкриття теми реферату. При складанні списку використаних джерел необхідно дотримуватися вимог державного стандарту.
Кожний бібліографічний запис починають з нового рядка з порядковою нумерацією.

2 8
Літературу розташовують в алфавітному порядку авторів та назв праць, спочатку видання українською мовою, потім – іноземною.
Відомості про книгу подають у такому порядку:

прізвище, ініціали автора (на початку назви книжки прізвище автора може бути відсутнім);

назва, підзаголовок;

вихідні дані (місце видання, видавництво і рік видання, кількість сторінок).
Приклад – один автор: Шевчук С.В. Ділове мовлення: Модульний курс/ С.В.
Шевчук. – К.: Літера, 2003. – 143с.
Приклад – два автори: Суберляк О. В. Технологія переробки полімерних та композиційних матеріалів : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / О. В. Суберляк, П. І.
Баштанник ; М-во освіти і науки України, Ін-т інновац. технологій і змісту освіти. — Львів :
Растр-7, 2007. — 375 с..
Приклад – п’ять і більше авторів: Психология менеджмента / [Власов П. К.,
Липницкий А. В., Лущихина И. М. и др.]; под ред.Г. С. Никифорова. — [3-е изд.]. — Х. :
Гуманитар. центр, 2007. — 510 с.
Якщо назва книжки починається не з прізвища автора, то її опис може бути таким:
Особистісні кризи студентського віку: Зб. наук. ст. / Відп. ред. Т.М. Титаренко. – Луцьк:
Ред.-вид. відділ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. – 110 с.
Якщо йдеться про статтю, надруковану в збірнику або часописі, то після автора і назви публікації вказують також:

назву збірника, журналу, газети;

місце видання і рік видання (якщо збірник);

рік, номер журналу або дату виходу газети, сторінку.
Приклад: Корніяка О.М. Педагогічна діяльність і культура педагогічного спілкування // Практична психологія та соціальна робота. – 2011. – №1. – С. 38-43.
Гранчак Т. Інформаційно-аналітичні структури бібліотек в умовах демократичних перетворень /Тетяна Гранчак, Валерій Горовий // Бібліотечний вісник. — 2006. — № 6. —
С. 14—17.
У бібліографічному описі не дозволяється скорочувати прізвища авторів, а також заголовки книг і статей. Скорочують тільки назви міст: Київ (К.), Москва (М.), Санкт-
Петербург (СПб.) тощо.
При використанні відомостей з Інтернету обов’язково потрібно посилатися на відповідний електронний ресурс, наприклад: Бібліотека і доступність інформації у сучасному світі: електронні ресурси в науці, культурі та освіті [Електронний ресурс] :
(підсумки 10-ї Міжнар. конф. "Крим-2003") / Л. Й. Костенко,А.О. Чекмарьов, А. Г. Бровкін,
І. А. Павлуша // Бібліотечний вісник. — 2003. — № 4. — С. 43. — Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/articles/2003/03klinko.htm. — Назва з екрана.
Правила оформлення посилань на джерело. У рефераті відомості про використане першоджерело (бібліографічний поклик) подають після цитати у квадратних дужках: спочатку вказують номер джерела зі списку використаної літератури, а потім через кому – сторінку (сторінки) у тексті оригіналу, наприклад, [2, 145]; [4, 38-40].
Стаття — наукова праця невеликого розміру, присвячена певній темі і розрахована на фахівців, які обізнані у тій темі. Друкують наукові статті у фахових часописах або в збірниках наукових праць. Наукові статті бувають повідомлювальні (інформують про нові результати дослідження), оглядові (аналіз подій, явищ тощо, зіставлення їх, виявлення найважливіших напрямів у розвитку науки), аналітичні (всебічний аналіз досить репрезентативних фактів, який виводить на розв'язання наукової проблеми), дискусійні (про спірні питання).
Виділяють такі види статей: вступна, передова, суспільно-політична, літературно- критична, мовознавча, (або лінгвістична), полемічна, наукова, науково-популярна.

2 9
Передову статтю ще інколи називають сенсацією. Це сильне враження від будь-якої події; подія, повідомлення, які справляють таке враження. Зазначимо, що в основу такого поділу покладено різні ознаки, тому одну якусь статтю віднести лише до певного виду не можна.
Так, наприклад; мовознавча стаття одночасно може бути і науковою, і полемічною.
За будовою стаття має таку ж структуру, що і доповідь чи реферат (вступ, основна частина, висновки). За обсягом стаття може бути різною, найчастіше це 5–12 сторінок,
інколи обсяг статті може бути й більшим. У статті в основному викладаються власні думки, судження, спостереження. Часто використовується прийом зіставлення матеріалу, на основі такого порівняння робляться висновки. Якщо думки автора статті не збігаються з думками попередніх дослідників, він може використати прийоми полеміки і доказу.
Пишучи статтю (як один із різновидів наукового тексту) треба пам'ятати, що зміст завжди існує у певному просторі, місці і часі. Для передавання просторово-часових ознак і
їхньої послідовності можна вжити слова та вирази: тепер, сьогодні, там таки, тут, туди, потім, звідти, перед тим, пізніше, раніше, завжди, віками, роки, на чужині, далеко, близько тощо.
Важливо вміти пов'язати інформацію, висвітлити причинно-наслідкові зв'язки між частинами інформації, забезпечити послідовність викладу. Для цього існує низка мовних засобів: тому; через те, що; але; зате; однак; проте; і отже; завдяки цьому; у зв'язку з цим; у такому разі; залежно від цього; при цьому; при тому; також; крім того; більше того; доречно; навпаки; по-перше; по-друге.
Для зв'язку з попередніми частинами інформації рекомендовано використовувати такі мовні одиниці: як уже зазначалося; як було показано вище; узяти до уваги; попередній; останній; наступний (розділ); проаналізований, досліджений, описаний (матеріал); заданий, зазначений, викладений, знайдений, помічений, наведений (вираз).
У висновку статті не можна обійтися без висловів: таким чином, точніше кажучи,
іншими словами, це означає, аналіз показує, аналіз підтверджує, з опису видно, з одного боку, з іншого боку, і все ж, на завершення, можна підсумувати.
Коли вже статтю написано, потрібно перевірити:

чи відповідає написане обраній темі;

чи є послідовність викладу;

чи логічно викладено думки, судження;

як сформульовано основні думки;

чи доречно використано у тексті статті цитати, як вони оформлені;

чи не допущено фактичних помилок;

якщо написано багато, то як скоротити текст.
Рекомендовано звернути увагу на грамотність (правопис слів з великої літери, власних назв, прізвищ, географічних назв, відмінкових закінчень слів, розділові знаки).
Стаття повинна мати логічне завершення і обґрунтування. У ній мають бути наведені факти. Посилання на використану літературу робляться за тими ж правилами, що і в рефераті чи курсовій роботі.
Навчаючись у вищому навчальному закладі, студенти мають отримати ґрунтовні знання, оволодіти не лише програмовим матеріалом, але й навичками дослідження, творчої діяльності. Важливе місце у цьому процесі має такий вид самостійної діяльності студентів, як написання курсових та дипломних (бакалаврських, магістерських) робіт. Курсові та дипломні роботи мають: торкатися розв’язання актуальних і перспективних проблем сучасного розвитку певної науки; демонструвати знання студентом літератури з теми,
історії досліджуваної проблеми; розкривати вміння студента чітко характеризувати предмет дослідження, узагальнювати результати, робити висновки.
1. Курсова робота — невелика за обсягом дослідницька робота із значною реферативною частиною.
Основними вимогами до курсової роботи є:

3 0
– структурно-логічна послідовність викладення матеріалів роботи за розділами;
– зміст роботи повинен відповідати темі;
– формулювання повинні бути чіткими і простими для сприйняття;
– аргументація повинна бути переконливою, а висновки – обґрунтованими.
2. Дипломна робота — кваліфікаційна науково-дослідницька робота студента, яка готується з метою публічного захисту й отримання освітньо-кваліфікаційного ступеня
«спеціаліст». Виконання дипломної роботи та її захист перед державною екзаменаційною комісією є перевіркою підготовки фахівця до самостійної діяльності з обраної спеціальності, його здатності самостійно аналізувати стан проблем у певній галузі науки, розробляти необхідні пропозиції.
3. Бакалаврська робота (ДР) бакалавра – це вид кваліфікаційної роботи випускника певного освітньо-кваліфікаційного рівня метою, головним змістом якої є розв’язання окремих фрагментів актуальної наукової, науково-технічної, виробничої, науково- методичної або навчально-методичної проблеми (задачі). Вони пов’язані з аналізом
(синтезом), теоретичною розробкою актуальних питань, математичним та комп’ютерним моделюванням, дослідженням процесів, об’єктів, систем у певній галузі науки і техніки.
Зміст та обсяг бакалаврської роботи повинен відповідати вимогам ОКХ освітньо-кваліфікаційного рівня, часу, виділеному навчальним планом спеціальності на виконання роботи, методичним рекомендаціям випускової кафедри та завданню на бакалаврську роботу. Зміст бакалаврських робіт формується відповідно до напряму спеціальності.
Бакалаврська робота має таку структуру:
- вступна частина;
- змістовна частина;
- список використаних джерел;
- додатки.
4. Магістерська робота — це кваліфікаційна науково-дослідницька робота випускника, яка готується з метою публічного захисту і отримання освітньо- кваліфікаційного ступеня «магістр». Її автор покликаний продемонструвати рівень своєї наукової кваліфікації, уміння самостійно вести науковий пошук і вирішувати конкретні наукові завдання.
Наукові роботи мають визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно- мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом дослідження.
Наприклад, мовні формули — актуальність теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...; аналіз дає підстави зробити висновок, що... — продовжуються і підтверджуються мовними конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.
Рецензією називається критичний відгук на наукову працю (статтю, дисертацію та
ін.) і художній твір чи виставу.
Кожна рецензія повинна починатися з назви «Рецензія».
Далі потрібно вказати: на яку працю (виставу) її написано; прізвище автора праці
(вистави); рік видання (публікації, постановки); назва видавництва (театру); текст рецензії; підпис і посада чи наукові титули автора рецензії; дата.
Відгук — це висновки уповноваженої особи (кількох осіб) про наукові роботи, вистави, фільми, представлені на розгляд чи до захисту.
Реквізити відгуку такі:
1. Назва документа.
2. Заголовок, що містить:

назву роботи;

прізвище, ім'я та по батькові її автора;

рік написання;

кількість сторінок.
3. Текст, що містить:

3 1

вступ;

стислий виклад змісту роботи;

критичні зауваження;

висновок з пропозиціями.
4. Підпис, що завіряється печаткою.
5. Дата.
На відміну від рецензії відгук надається на неопубліковані розробки (напр., рукопис статті, проект інструкції). Колективний відгук підписують посадові особи й фахівці.
Науковий етикет. Мовний етикет наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів, дискусій, лекцій тощо регулює мовну поведінку чітко окресленого кола учасників таких наукових заходів. Сучасні формули звертань, запитань, відповідей, подяк, якими послуговуються вчені, відзначаються уніфікованістю і стереотипністю вживання.
Починаючи виступ, звертаються до присутніх: Шановний голово (ректоре, директоре), шановні члени координаційної ради... Шановні учасники науково-практичної конференції... Шановні пані й панове... Шановне товариство... Після цього називають тему чи мету свого виступу (доповіді) й переходять до викладу його змісту/
Посилаючись на інші виступи, вживають фрази: як (слушно, справедливо) зазначив, запропонував, сказав, стверджує (називається прізвище промовця)...
Перш ніж відповідати на запитання чи зауваження, потрібно сказати: Дякую за запитання! Дякую за зауваження! Під час обговорення чи дискусії доречними будуть вислови: Слушною є думка... Без сумніву. Ви маєте рацію, але... Ваші міркування є слушними, проте... Навряд чи можна погодитись із твердженням, що... Я не зовсім можу погодитись із тим... На наш погляд... На мою думку... Ми переконані, що... Я вважаю, що...
Я виходжу з того, що...
Закінчуючи виступ, кажуть: Дякую за увагу! Дякую за прихильне ставлення до мене!
Дякую за слушні зауваження і запитання! Автор складає щиру подяку (називаються прізвища осіб) за цінні зауваження й поради!
Контрольні запитання:
1.
Висвітлити становлення та розвиток наукового стилю.
2.
Охарактеризувати мовні засоби наукового стилю.
3.
Назвати способи оформлення результатів наукової діяльності.
4.
Як скласти план, тези, конспект?
5.
Дати визначення анотації та реферату.
6.
Охарактеризувати складові частини реферату.
7.
Назвати правила бібліографічного опису.
8.
Як написати наукову статтю?
9.
Які вимоги до виконання курсової, бакалаврської та магістерської робіт?
10.
Розповісти про науковий етикет.
Довідкова література:
1.
Галузинська Л.І. Українська мова за професійним спрямуванням: Навч. посіб.
[Текст]/ Л.І. Галузинська, Н.В. Науменко, В.О. Колосюк. – К.: Знання, 2008. – 430с.
2.
Гриценко Т.Б. Українська мова за професійним спрямуванням [Текст]/ Т.Б.
Гриценко: Навч.посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 624с.
3.
Кочан І.М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. [Текст]/ І.М. Кочан. - –
2-е вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008 – 423с.
4.
Мацюк З.О. Українська мова професійного спілкування.: Навч. посіб. [Текст]/
З.О. Мацюк, Н.І. Станкевич. – К.: Каравела, 2006. – 352 с.
5.
Мозковий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс:
Навч. посіб. – 3-є вид., перероблене та доповнене [Текст]/ В.І. Мозковий. – К. : Центр навчальної літератури, 2008. – 592 с.

3 2
6.
Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: Навч. посібн. [Текст]/
Г.С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
7.
Полтавська О.М. Вивчення української мови (за професійним спрямуванням): теоретичний і практичний аспекти: Навч. посіб. / О.М. Полтавська. – Алчевськ: ДонДТУ,
2009. – 189 с.
8.
Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник [Текст]/
О.Д. Пономарів. – 3-є видан., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан,
2000. – 248с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал