Конспект лекцій з дисципліни «Історія реклами» для студентів спеціальності 030302



Сторінка5/16
Дата конвертації29.12.2016
Розмір5.02 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

5. Державне регулювання рекламної діяльності у ХVII–ХVIII ст.

Повернімося до Європи. Тут перші ілюстрації в газетній рекламі з’являються в 1680 році, проте довгий час вони носять випадковий характер. Найбільш популярний в газетах тип рубричной реклами: короткі оголошення, що публікувалися «в добірку». Однак після Джона Хоутона і розгорнуті рекламні тексти поступово набирають популярності. Загальний рекламний потік в засобах масової інформації до початку XIX століття виявляється настільки масивний і всюдисущий, що викликає необхідність його осмислення і законодавчого впорядкування. Негативні риси реклами множилися настільки ж швидко, як і вона сама. Гра думками і почуттями споживачів, завідоме спотворення істини, емоційний пережим і ціннісний перебір загрожували перехлестнути всі межі благопристойності. Було визнано необхідним суворе правове регламентування рекламної діяльності.

Чи не першим в ряду таких спроб знаходиться закон, прийнятий англійським парламентом в 1752 році. Закон наказував, що предметом оголошень, публічних пропозицій повинні бути тільки надійні, гідні речі, будь то товар, репутація фірми або особистості. Тих же співгромадян, кого знайдуть винним в обмані або навіть мимовільному введенні в оману, оштрафують для початку на 50 фунтів стерлінгів. Цей закон забороняв публікацію оголошень типу «noquestion» – «без питань». Газетники, що не годувалися від цього типу реклами, з’ясували, що за посередництва таких оголошень координується скупка і подальша реалізація крадених речей. Розвиток масової інформації переживав черговий кульбіт: первісні задуми «на благо» (згадаймо: ще древні глашатаї старалися повідомляти про втрачені речі) починали служити «у зло» і потребували втручання.

У другій половині XVIII століття на рекламу звертають увагу дослідники-публіцисти. Саркастичні зауваження відносно негативних сторін рекламної діяльності висловлюють Дж. Аддисон і Дж. Свіфт, Г. Філдінг і С. Джонсон. Останній писав у журнал «The Idler» («Бездельник») 20 січня 1761 року: «Реклами так багато, що вона чинить негативний вплив на суспільство. Вона привертає увагу перебільшеними обіцянками, промовами, іноді патетичними словами. Обіцянки, великі обіцянки – душа реклами».


Запитання для самоконтролю

У чому значення винаходу друкарського верстата для розвитку реклами в Західній Європі?

– Які головні об’єкти європейської друкованої реклами у ХVІІ–ХVIII ст.?

– У чому проявляється рекламна функція книжкового титульного аркушу?

– Яка рекламна роль типографських емблем та екслібрисів?

– Як і де формувалися інформаційні бюро в Західній Європі?


Список літератури

1.Обритько Б. А. Реклама і рекламна діяльність / Б. А. Обритько. – К.: МАУП, 2002. – 240 с.

2.Тангейт М. Всемирная история рекламы / М. Тангейт. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2008. – 270 с.

3. Ученова В. В. История рекламы / В. В. Ученова, Н. В. Старых. – СПб.: Питер, 2004. – 304 с.

4. Щепилова Г. Г. Реклама в СМИ: история, технологии, классификация / Г. Г. Щепилова. – М.: Изд-во Московского ун-та, 2010. – 464 с.
Лекція V

Тема ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК РЕКЛАМИ В УКРАЇНІ


План

  1. Становлення реклами в східнослов’янських державах періоду Київської Русі (давньоруська епіграфіка, культура і практика графіті й монограм).

  2. Ремісниче виробництво Київської Русі (клейма майстрів тощо).

  3. Українське козацтво та його символіка.

  4. Розвиток друкарства в Україні та зародження української преси.

  5. Контрактові ярмарки в Україні та ярмаркова реклама.


Терміни для запам’ятовування

Епіграфіка, зазивала, закличка, клейноди, конклюзія, літопис, лубок, Магдебурзьке право, монограма, офеня, примовка, райок.


1. Становлення реклами в східнослов’янських державах періоду Київської Русі (давньоруська епіграфіка, культура і практика графіті й монограм)

Важливу роль у розвитку української реклами відіграла Київська Русь – перше державне утворення східних слов’ян. Київ став політичним і економічним центром держави завдяки своєму становищу центру торгівлі. Зокрема, М. Грушевський зазначає: «Взагалі, як начатки київської державної організації були, безсумнівно, тісно пов’язані з інтересами київської торгівлі, так і пізніше державні інтереси тісно спліталися з торговими, а купецький клас – з урядовим. Картина злиття урядової діяльності з торгівлею і торговими інтересами знаходить собі повне підтвердження в договорах київських князів із Візантією: їхній головний зміст, складає забезпечення торгових інтересів. Київська урядова політика перебуває на службі в торгівлі, як у свою чергу торгівля складає ту економічну основу, на яку спираються князі й уряд. Київська Русь підтримувала торговельні відносини практично з усіма країнами Сходу, Центральної і Західної Європи. Основні закономірності, що зумовили розвиток міжнародної торгівлі в Київській Русі, діяли й усередині країни. Зростання виробництва продуктів сільського господарства і ремесел супроводжувалося формуванням системи збуту їх на міських ринках. Давні літописи вказують на існування в ті часи в Києві двох ринків – «Бабин торжок» у місті Володимира і «Торговище на Подолі». У туристичному путівнику по Києву, виданому 1917 року (репринтне видання 1994-го), з посиланням на історичні джерела згадується ще один ринок – «Житний торг», що існував вже в XI ст. «Житний торг» був місцем, де виважувалися важливі справи, глашатаї (бірючі – рос.) доводили рішення князя й оголошення приватних осіб (зразок усної реклами). Існує припущення, що вулиця Боричів Тік у Києві дістала свою історичну назву як місце, де боричі (бірючі) виступали з оголошеннями перед народом (ток, токовище – місце спілкування й обговорення; і в наш час кажуть: ток-шоу).

Характерним для ринків Київської Русі було спорудження на них або біля них храмів. По-перше, це було викликано тим, що храми були місцем найбільшого скупчення людей – потенційних покупців; по-друге, згідно зі статутом князя Володимира саме церкві було віддано нагляд за мірами і вагами в містах – церкви мали берегти їх справедливість, «не умножати, ані умаляти».

В XI ст. у Київській Русі було започатковано жанри реклами, які через кілька століть називатимуться «фірмовий стиль, рекламна поліграфія, сувенірна рекламна продукція». Велике поширення літописів та оригінальної літератури (автобіографічної, філософсько-публіцистичної, художньої) покликало до життя створення майстерень з написання книг, де працювала велика кількість переписувачів. За приблизними підрахунками вчених у книжковому фонді Київської Русі налічувалося 130-140 тис. томів. Книги на Русі, як і в усьому світі, коштували дуже дорого – за свідченням візантійських джерел в XI–XII ст. за одну книгу можна було купити великий будинок у місті. Книги писали красивим статутом (вид давнього шрифту), початкові рядки писалися золотом, прикрашалися великими мальованими ініціалами і художніми заставками. Події, описані в книгах, ілюструвалися кольоровими мініатюрами. Книги мали дорогоцінний оклад із срібла, часто в оформленні обкладинок книг використовувалося золото і дорогоцінні камені.

У Київській Русі необхідно виділити такі проторекламні символи, як перстені-печатки, торгові пломби, клейма ремісників. У літописному повідомленні про укладення угоди з греками за часів князя Святослава згадуються золоті печатки у посольських людей і срібні – у купців. Наявність таких печаток була обов’язковою складовою підписання угоди.

Графіка, живопис (зокрема монументальний), художня обробка металів і дерева, майоліка за часів Київської Русі досягли високої майстерності і художньої досконалості. Високий рівень розвитку монументального живопису підтверджує ансамбль розпису Софії Київської, побудованої в 1037–1061 роках Ярославом Мудрим. Прекрасне внутрішнє оформлення мав Михайлівський золотоверхий монастир у Києві. Храм був зруйнований у 30-ті роки XX ст. і нині його відновлено у первозданному вигляді. У 1051 на схилах Дніпра був побудований монастир, названий згодом Печерським. Печерський монастир став релігійним і культурним центром Київської Русі. У монастирі сформувалася школа видатних зодчих, учених, малярів і письменників. У XI ст. в Києво-Печерському монастирі була заснована перша іконописна майстерня – центр давньоруського живопису. Крім Києво-Печерської в Києві сформувалася іконографія святих Бориса і Гліба. Уявлення про роботи цієї школи дає ікона Борис і Гліб, що експонується в Київському державному музеї російського образотворчого мистецтва.

Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі прикладне мистецтво і художнє лиття. Усьому світу були відомі витончені і високомистецькі вироби київських ювелірів, а також вироби, виготовлені технікою емалі. Надзвичайний злет культури Київської Русі часто пояснюють її тісними зв’язками з Візантією, країнами Центральної і Західної Європи. Справді, цей вплив на культуру Київської Русі був значним, але не вирішальним.

Високий рівень культури, економічного і соціального розвитку Київської Русі став тією основою, на якій у подальші роки формувалася українська реклама, засоби її створення і поширення.



2. Ремісниче виробництво Київської Русі (клейма майстрів тощо)

За часів князя Володимира вперше в руській історії починається карбування грошей – золотих і срібних монет. Володимир перший з українських князів почав бити свою монету. Робив він це також з наміром, щоби зробити більш відомою свою державу. Володимирові гроші були золоті і срібні. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому – постать самого князя, що сидить на престолі у царських відзнаках, із хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а се єго золото», «Володимир, а се єго серебро». На деяких монетах був зображений тодішній герб київської держави – тризуб. Протягом тривалого часу мусувалась думка про те, що карбували монети в Києві візантійські майстри з допомогою константинопольської монетної техніки. Нині цю думку спростовано. Вивчення київських монет свідчить, що перші штемпелі для золота і частково срібла часів князя Володимира виготовлялися акуратніше з розрахунком на певну рельєфність зображення на монетах, нерідко без збереження дзеркальності. Київські майстри дотримувались «економної» зображувальної манери, що вимагало постійного оновлення зображень на монетах.

Про відсутність у Київського «монетного двору» – скромної ремісничої майстерні – контактів з константинопольськими майстрами чи іншими наставниками свідчить своєрідна технічна заготовка срібних кілець. Замість звичайного у технології виготовлення західноєвропейських монет вирізування кілець із срібла, викутого листами, була застосована повільна реміснича техніка виливки заготовок у складних формах. Важливою перевагою для цієї техніки карбування монет була безпосередня придатність вилитих заготовок для карбування, тоді як кований метал набирав жорсткості і вимагав термічної обробки відрізків.

Звичайно, технологія київських майстрів карбування монет також мала чимало виробничих труднощів і незручностей, але це пов’язано з тогочасним рівнем ремісничої майстерності. Оскільки остання вдосконалювалася, то відповідно поліпшувалась якість і форма грошової одиниці.

Із зображень на монетах постатей князів та святих, а також тризуба у поєднанні з хрестом, можна зробити висновок про єдність державної влади з християнством. Це відповідало імперським уявленням князівської влади, яка прагнула зміцнити державу. Очевидна річ, що монетарна політика останньої виконувала не тільки економічну, але й політичну функцію. Монета була не тільки засобом обігу, вдосконалювала і спрощувала його, але й служила великою об’єднавчою силою, підвищувала авторитет Київської Русі у світі, зокрема у Східній і Центральній Європі.

Монета Київської Русі – це цінне джерело вивчення економіки і економічної думки тогочасної доби. Це – мистецький, ремісничий, духовний скарб нашого минулого, на який повинно спертися українське сьогодення.

Значне місце в економіці Київської Русі займало ремісниче виробництво. На ринках Києва були дуже популярні вироби гончарів – горщики, миски, корчаги, амфори київського типу, світильники, облицювальні плитки. Кожен гончар, дбаючи про репутацію і рекламуючи свою продукцію, ставив на своїх товарах спеціальне клеймо (зараз ми називаємо це фірмовим знаком, торговою маркою). Традиційно кожен гончар на Русі мав своє клеймо.

Різноманітнішим, порівняно з селом, був асортимент виробів у місті. Там виготовляли різні речі побутового призначення: ножиці, залізні скриньки для коштовних речей, замки досить складної конструкції, а також інструменти для ремісників різних спеціальностей, зброю і спорядження.

З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з’являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. У цей період виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Великої слави зажили давньоруські ювеліри, їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою черні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Археологічними дослідженнями в Галичі у 1935–1938 років  Я. Пастернак розпочав систематичне вивчення пам’яток доби Київської Русі на заході України. Насамперед, розкопками охоплено літописні міста Белз, Звенигород, Пліснеськ, Теребовля. Серед рухомого матеріалу знайдено фрагменти кераміки із клеймами, олов’яна висла печатка із зображенням Теодора Стратилата увійськовому одязі зі списом та щитом, а обабіч грецькі літери і кириличний напис у три рядки «Дъньслово».

3. Українське козацтво та його символіка

У 30-40 роках XVI ст. козаки створили могутню для того часу фортецю – Запорізьку Січ. Запорізька Січ мала чітку військово-адміністративну організацію, що спиралася на вікові традиції Київської Русі. Козацьке військо (Кош або січове товариство) налічувало кілька тисяч озброєних вояків. На загальній військовій раді козаки обирали старшину – кошового отамана. Кошовому отаману вручали булаву – знак найвищої влади в Запорізькій Січі. Старшинам вручалися клейноди: бунчук – мідну або позолочену кулю на дерев’яному держаку; до кулі прикріпляли пучок волосся з кінського хвоста; хоругви – прапори із зображеннями святих, хреста, зброї тощо; печатку – для засвідчення документів. З появою виборних гетьманів булава стала символом гетьманської влади; полковникам – військовим старшинам почали вручати як символ влади перначі.



4. Розвиток друкарства в Україні та зародження української преси

Руські першодрукарі Іван Федоров та Петро Мстиславець за часів царя Івана Грозного були змушені виїхати від переслідувань у Литву, де в маєтку вельмож Xодкевичів створили друкарню і в 1569 році видали книжку «Учительне Євангеліє». У 1573 році І. Федоров переїздить до Львова і на пожертвування львівських міщан відкриває друкарню. У 1574 році були створені перші українські друковані видання – «Апостол» і «Букваръ» для навчання дітей грамоті. «Апостол» був прекрасно ілюстрований, графічне зображення апостола Луки в книзі витримане у традиційному візантійському стилі, але орнамент і декоративне облямування навколо нього виконано за ренесансними нюрнберзькими зразками.

«Апостол» був дуже дорогим виданням, тому І. Федоров змушений був віддати в заставу за борги друкарню і переїхати до міста Острога на Волині, де почав працювати у відомого мецената князя Костянтина Острозького. Там, у 70-х роках XVI ст. за його участі була організована нова друкарня. Князь Острозький доклав багато зусиль і коштів для організації книгодрукування, створення в Острозі школи і «острозького гуртка», що став основою організації вищої школи в Україні. В Острозькій друкарні вийшли «Букваръ» (1578), «Острожская Библия» (1581) та ін.

Після смерті І. Федорова (1583) його друкарню викупило братство «Львівська Русь» і видання книг було продовжено. Наприкінці XVI–на початку XVII ст. в Україні вже працювало близько 40 друкарень, зокрема у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, Луцьку, Чернігові. Визначним центром українського книгодрукування стає Київ, де на початку XVII ст. у Києво-Печерській лаврі було засновано друкарню. Першою книгою, виданою у Києво-Печерській лаврі, став «Часослов» (1617). Наступні видання «Беседы Иоанна Златоуста на 14 посланий апостола Павла» (1623) та «Беседы Иоанна Златоуста на деяния апостолов» (1624) були ілюстровані високохудожніми гравюрами, виконаними лаврськими майстрами Степаном Бериндою і Тимофієм Петровичем.

На XV–XVIII ст. припадає розквіт української графіки – основи художнього оформлення книг, а згодом і реклами. Тоді ж набувають поширення гравюри на дереві, міді та інших металах. Відомими майстрами гравюри були Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич та Іван Щирський – представники української графіки у стилі бароко. До значних досягнень барокової графіки належить теза «Тріумфальне знамено» Івана Щирського, створена у 1698 році.

Основоположник мистецтва різьбярської графіки Леонтій Тарасевич створив багато високохудожніх гравюр, серед них історично достовірні образи діячів вітчизняної культури – літописця Нестора та живописця Алімпія. Саме на межі XVII–XVIII ст. сформувався основний вид української книги з характерним ансамблевим ілюструванням і оформленням, пишним декором, використанням традицій народного декоративного мистецтва.

Започаткування друкарства в Україні – знаменна подія в її культурному житті. Можна без перебільшення сказати: після створення системи слов’янської писемності (кирилиці) початок книгодрукування – найважливіша віха в історії розвитку української культури, маркетингових комунікацій і реклами.

На українських землях порівняно із західно-європейськими країнами преса почала формуватися на 150 років пізніше. Зародки української преси вже з’явилися в період діяльності гетьмана Івана Виговського. Крім звичайних універсалів він почав видавати спеціальні друковані універсали для козацької старшини, де окрім наказів і законів подавалися і потокові вісті.

Дев’ятого липня 1749 року у Львові польською мовою було видруковано листок «Кур’єр львівський», а у 1772 році – газету «Суплімент» (повідомлення), жоден примірник яких не дійшов до наших часів. У 1776 році з’являється перший на українських землях, тижневик французькою мовою «Gazette de Leopol», перше число (номер) якого появилося у Львові 1 січня. Проіснував цей часопис лише один рік.

На східних українських землях періодична преса починає розвиватися пізніше. ХІХ ст. (особливо його друга половина) і початок ХХ ст. були одним з найважливіших періодів в історії України. Значний вплив на формування тогочасних суспільно-політичних відносин справляв активний розвиток промисловості і сільськогосподарського виробництва. Так, у 1860 році в Україні вже було 2147 промислових підприємств. Для удосконалення внутрішніх і експортних перевезень у 1820 році створюється «Російська південно-західна компанія», у 1852 році засновано «Товариство Південної залізниці». Україна стає одним із найрозвиненіших промислових районів Російської імперії. Становлення економіки стимулювало розвиток реклами і засобів масової інформації – газет і часописів. Реклама стає класичним засобом просування товарів на ринок.

У ХІХ ст. на вулицях міст України з’явилися перші рекламні тумби. Історичні джерела містять відомості про появу реклами на вагонах міського кінного, а згодом – з 1892 – й електричного трамвая у Києві.

Газети і реклама в газетах у ті часи друкуються тільки російською мовою. У 1812 році в Харкові вийшов перший український часопис «Харьковский еженедельник», а в 1816 – часопис «Украинский вестник». У 1824 році при Харківському університеті починає видаватися перший часопис «Український журнал», редактором якого був П. Гулак-Артемовський.

Перша в Україні торгова газета вийшла французькою мовою у 1820 році в Одесі – «Мессажер де ла Русі» (торгівля південної Русі). В Одесі 1827 року вийшла перша газета російською мовою «Одесский вестник» (виходила до 1837 року). У Києві, в 1835–1838, а також у 1850–1875 роках під час проведення Київських контрактових ярмарків починає видаватися газета «Киевские объявления» (15-20 номерів щороку), яку можна вважати першим друкованим рекламно-інформаційним виданням в Україні. Газета друкувала інформацію про роботу ярмарку, про ціни на товари і валюту. У 1838 році з наказу російського уряду в усіх губернських містах починають виходити газети «Губернские ведомости» (у Києві – «Киевские губернские ведомости»).

У цей період остаточно формується й українська літературна мова, яка стала єдиною мовою для всіх українських земель. її визнали своєю і наддніпрянці, і волиняни, і слобожанці, і подоляни, і закарпатці. Українською мовою починають друкуватися перші українські часописи. Так, у Львові (1862) виходить літературний часопис «Вечорниці», який друкував твори українських поетів і прозаїків. Цей часопис проіснував недовго, як і ті видання, що прийшли йому на зміну – «Мета», «Нива», «Русалка» (1863–1866). Тільки з 1867 починає видаватися часопис «Правда», який регулярно виходив до 1880. Коли у 1863 царський уряд Росії забороняє друкувати літературні твори українською мовою (на території підросійської України), то часопис «Правда» стає, по суті, єдиним загальноукраїнським виданням.

Єдиним виданням, якому з кінця 90-х років ХІХ ст. дозволяли друкувати українською мовою повісті й драми, був російськомовний журнал «Киевская старина». Попри сильні утиски цензури цей науковий щомісячник, особливо під редакцією В. Науменка, став помітним явищем у розвитку національної культури. Тільки у 1905 році під тиском громадськості царський уряд змушений був певною мірою послабити цензурний тиск і дозволити видання окремих українських книг і газет. Так, 12 листопада 1905 року в м. Лубни, що на Полтавщині, з’явилася перша в Російській імперії українськомовна газета «Хлібороб». Невеличке двошпальтове друковане видання відкрило нову еру в історії української преси. «Хліборобом» оддразу зацікавилась публіка, він швидко розходився п’ятитисячним накладом. Поряд із матеріалами політичного та соціального характеру в газеті друкувалися і рекламні оголошення.

Наприкінці 1905 року В. Леонтович (В. Левенько) отримав ліцензію на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети «Громадська думка». У серпні 1906 року її закрили, а вже через місяць у Києві починає виходити щоденна газета «Рада», програма якої значною мірою повторювала програму свого попередника.

3 другої половини ХІХ ст. в Україні починають виходити спеціалізовані рекламні видання – газети і журнали:

• 1857 – виходить «Газета киевских достопримечательных видов и древностей» – перше рекламне туристичне та краєзнавче видання в Україні;

• у 1871–1881 виходила рекламна газета «Киевский листок объявлений». Відомі й 10 номерів цього видання за 1906 рік;

• 1897 – починається видання торгового бюлетеня «Киевская биржа». Виходив щонеділі до 1916 року;

• у 1897 під час проведення промислової та сільськогосподарської виставки в Києві виходить рекламно-інформаційна газета «Выставочный листок». Відомі 68 номерів цього видання. До речі, перша Всеросійська промислова виставка відбулася також у Києві – в 1913 році;

• у 1898–1900 двічі на тиждень виходила «Газета объявлений киевских торговых и промышленных фирм»;

• 1899 – побачило світ перше щорічне інформаційне видання довідника «Весь Киев». У 1900–1916 роках він виходив під назвою «Календарь, адресная и справочная книга города Киева». У книзі друкувалися адреси установ, магазинів, торговельних і промислових підприємств міста;

• 1906 – починає виходити щоденна «Киевская торговая газета»;

• 1909 – починає виходити «Киевский вестник объявлений и справок»;

• 1911 – вийшов перший номер спеціалізованого комерційного журналу «Всемирный деловой посредник» (до 1914 pоку виходив двічі на місяць);

• у 1912 році вийшло 13 номерів щоденної торгово-промислової газети «Коммерческая газета»;

• 20-30 серпня 1913 року в Києві проходила перша російська спортивна олімпіада. Офіційним органом олімпіади був часопис «Красота и сила».

Проте зі 172 газет, що видавалися в Україні в 1913 році (напередодні Першої світової війни), українською мовою виходило лише кілька. Зокрема, «Рада» (Київ), «Діло» (Львів), «Буковина» (Чернівці), «Наука» (Ужгород). Відповідно й реклама була в основному російськомовною. У 1906 році з ініціативи професора В. Довнар-Запольського в Києві було відкрито «Высшие коммерческие курсы» і з цього часу в Україні починається підготовка кваліфікованих фахівців з економіки й торгівлі. У 1908 році на базі курсів було створено комерційний інститут, який у 1912 році одержав статус вищого навчального закладу. Інститут мав два факультети – комерційний та економічний. При інституті працював музей товарознавства; музей мав інформаційне бюро з питань економіки, торгівлі й товарознавства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал